Виконання рішень Європейського суду з прав людини у пенітенціарній сфері (2013-2014 роки)
Автор – член Громадської ради при Державній пенітенціарній службі України. Уся представлена в цій статті інформація є індивідуальною позицією автора та не є офіційною думкою чи позицією Консультативної Місії Європейського Союзу в Україні, в якій працює автор, чи будь-якої іншої організації.
Два роки тому ми опублікували статтю щодо виконання рішень Європейського суду з прав людини у пенітенціарній сфері за 2011-2012 роки. Враховуючи те, що актуальність теми не тільки не зменшилась, але й зросла, про що свідчить навіть порівняння кількості справ в період 2011-2012 з періодом 2013-2014, було вирішено написати цей аналіз. У ньому ми сфокусуємось на тих же самих питаннях (ефективності та злагодженості процедури виконання рішень ЄСПЛ у пенітенціарній сфері) за період 2013-2014 років.
Методологія. До Державної пенітенціарної служби України було направлено запит щодо інформації про заходи загального характеру, спрямовані на усунення системних проблем в сфері діяльності органів та установ виконання покарань, які призвели до порушень Конвенції за 2013-2014 роки. Зокрема, запит стосувався копій документів, що були спрямовані Урядовим уповноваженим у справах Європейського суду до ДПтС України з цього приводу і відомостей щодо відповідей на них, та стосовно виконання пенітенціарною службою запропонованих заходів. Ми отримали величезну кількість відповідних документів, які й були піддані детальному аналізу. Крім того, нами використовувалися подання Уповноваженого до Кабінету Міністрів України про виконання рішень ЄСПЛ, а також іншу загальнодоступну інформацію щодо виконання цих рішень.
Таким чином, у нас на руках були документи щодо того, що і як треба робити (Уповноважений) та що і як було зроблено (ДПтС України). Ці документи стосувались таких рішень.
У справі Гавула проти України Суд встановив порушення статті 3 у зв’язку із умовами тримання у СІЗО м. Києва. Суд визнав обґрунтованість скарг заявника. Серед них були такі: у камері № 40, в якій ув’язнений утримувався майже два роки, на нього доводилось близько 1.4 кв. м. жилої площі, та був наявний грибок на стелі; камера №167 була заражена клопами. Усі ці дані підтверджувались фотографіями, які були надані до Суду заявником, а також висновками Комітету з запобігання катуванням, які підтверджували перенаселеність СІЗО, його незадовільний гігієнічний стан, в тому числі зараженість паразитами. Суд вказав, що у попередніх рішеннях ним уже вказувалось на порушення статті 3 у цьому СІЗО (наприклад, Koval v. Ukraine, Kharchenko v. Ukraine).
Заходи, які були здійснені ДПтС (згідно із відповіддю Уповноваженому від 09.11.2013 за підписом Першого заступника Голови ДПтС С.М. Сидоренка):
– Рішення доведено до відома персоналу;
– 01.02.2013 затверджений План організаційно-практичних заходів, спрямованих на модернізацію та покращення слідчих ізоляторів у 2013 році. Відповідно до цього Плану у кожному слідчому ізоляторі (установі виконання покарань) завершувались роботи щодо приведення прогулянкових двориків у відповідність до вимог нормативно-правових актів, приводились у належний естетичний та санітарний стан приміщення збірного відділення, карцерні приміщення та «транзитні камери». Продовжувалась робота щодо обладнання камер слідчих ізоляторів денним та нічним освітленням. Камери, в яких тримались неповнолітні, було обладнано місцями для прийняття душу, забезпечене гаряче водопостачання, були облаштовані приміщення для занять спортом із необхідним спортивним інвентарем, забезпечено функціонування учбових класів та кімнат психоемоційного розвантаження. Обладнано спеціальні камери для тримання вагітних жінок та жінок з дітьми віком до 3 років. У кожному СІЗО розпочалися роботи щодо приведення обладнання камер у відповідність до типової «камери-моделі», на ці цілі на той час з коштів спеціального фонду держбюджету було залучено 870, 3 тис. грн.
Таким чином, багато які із вжитих заходів не мали безпосереднього стосунку до проблем, які призвели до порушення статті 3 Конвенції, адже стосувались налагодження освітлення, обладнання душем із гарячою водою для неповнолітніх, облаштування приміщень для занять спортом, функціонування учбових класів та кімнат психоемоційного розвантаження, приведення у належний стан транзитних приміщень, карцерів, приміщень збірного відділення, обладнання спеціальних камер для вагітних жінок та жінок з дітьми віком до 3 років. Усі ці, безумовно позитивні, заходи насправді не стосувались суті справи та не були спрямовані на виконання рішення ЄСПЛ. Вони швидше нагадують звітування та демонстрацію всього, що робиться Службою, з метою підтвердження, що щось робиться взагалі.
Єдиним релевантним до проблеми заходом було «розпочинання робіт» у кожному СІЗО з метою приведення обладнання камер СІЗО у відповідність до типової «камери-моделі». Хоча зрозуміло, що навіть добре «обладнана» камера не гарантує відсутність у ній грибка та клопів, а також достатність житлової площі.
Більше того, як свідчать моніторингові візити Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, здійснені ДПтС України заходи не змінили ситуацію у СІЗО м. Києва. Так, після моніторингового візиту 30 грудня 2014 року працівниками Секретаріату Уповноваженого було виявлено низку порушень умов тримання, які якраз були співставні із висновками Суду у справі Гавули. Наприклад, вказувалось: «У коридорах режимних корпусів брудно, стіни затікають та покриті пліснявою, наявні антисанітарія та стійкий неприємний запах. Електромережі виконані з порушенням вимог ізоляції, ув’язнені мають до них вільний доступ. Спальні місця загальних камер не забезпечують мінімальну інтимність, з обох сторін розвішані простирадла. Вікна та санвузли знаходилися в неналежному технічному стані. Освітлення та вентиляція недостатні, у переважній більшості камер бруд, сміття, сморід та задуха.
Камери захаращені особистими речами, багато з них розвішані та сохнуть на саморобних мотузках уздовж стін. Ув’язнені забезпечують особистий простір шторками, що зроблені з простирадл і ковдр. Матраци та подушки від тривалого використання значно зношені, здебільшого ув’язнені користуються власними постільними речами.
Контрольні заміри у камерах, зроблені завдяки наданим Радою Європи приладам, підтвердили зазначені порушення норм площі, температурного режиму та освітлення, адже зафіксовані показники в окремих випадках не відповідали встановленим нормативам. Так, наприклад, у карцерах було зафіксовано температуру повітря на рівні 16,50 С, а в окремих боксах збірного відділення – 13,90 С. У камері № 129 над столом природнє освітлення було на рівні 2 лк, що призводить до неможливості нормально читати та писати»[1].
Отже, як видно, не змінилась не тільки ситуація із санітарією, а й залишились проблеми з температурою та освітленням. Проблеми із освітленням, до речі, входять до списку встановлених «заходів, які не мають відношення до справи» та згідно із вказаним листом С.М. Сидоренка до Урядового уповноваженого у справах ЄСПЛ мали бути вирішені.
Виконання рішення у справі Гавули вимагало, в першу чергу, хоча б вказівки Уповноваженим до ДПтС України щодо негайного ремонту камер, номери яких згадуються у рішенні. Це, зокрема, ремонт, дезінфекція та дезінсекція камер №40 та 167. Відсутність чітких, конкретних вжитих на виконання рішення ЄСПЛ заходів із зазначенням дати та місця їх виконання, як у цьому випадку, не сприяє належному виконанню та запобігає їх ефективному контролю. У зв’язку із застосуванням такого нечіткого підходу навряд чи варто буде дивуватись якщо через певний час з’являться нові рішення Суду щодо цих самих камер із встановлення таких самих порушень.
У справі Вітковський проти України Суд прийняв доводи заявника щодо матеріальних умов тримання у Дніпропетровському СІЗО та Жовтоводській виправній колонії №26. Серед них такі: наявність комах у камері, клопів у його постільній білизні; часта нестача води та електрики. Вода була доступна лише близько двох з половиною годин на день, при чому на 140 засуджених було тільки 12 кранів. Миття у душі було можливе лише раз на тиждень; відсутність достатнього доступу до питної води; запах фарби у камері, що викликало головні болі; колонія розташовувалась у зоні добування уранової руди, що представляло загрозу для здоров’я.
Відповідно, у зв’язку із неналежною гігієною та наявністю комах у СІЗО суд встановив порушення статті 3 Конвенції (пар. 117-118). У зв’язку із вказаними заявником неналежними матеріальними умовами у колонії Суд окремо встановив порушення статті 3, не перераховуючи детально умови тримання в колонії, які призвели до порушення (пар. 121-122).
У рішенні також було встановлено порушення статті 3 у зв’язку із відсутністю належної медичної допомоги та приділення специфічної уваги проблемам зі здоров’ям засудженого. Не було достатнім і кількаразового виклику до нього швидкої допомоги. Суд також звернув увагу на відсутність будь-яких даних щодо врахування специфічних харчових потреб хворого засудженого (пар. 131).
Для виконання цього, досить об’ємного рішення Урядовим уповноваженим до ДПтС України було надіслано подання 11.04.2014. Необхідні заходи загального характеру помістились у одному (!) реченні: « … вдосконалення адміністративної практики з метою недопущення порушення положень статті 3 Конвенції щодо умов тримання осіб під вартою у СІЗО та колоніях, а також забезпечення відповідного рівня медичного обслуговування осіб, що тримаються під вартою». Що слід розуміти під адміністративною практикою у цьому випадку – не зовсім ясно. Таке формулювання навіть не вимагає здійснення ремонту та покращення умов тримання, а лише зміну «практики».
На виконання цього рішення ДПтС України надіслала своїм територіальним органам документ від 24.02.2014 за підписом В.І. Ошовського, яким вимагалось вжити заходів, які обмежувались загальними формулюваннями із необхідністю «забезпечення належних матеріально-побутових, медичних та санітарних умов», довести до відома підпорядкованого персоналу витяг із самого рішення Суду.
До речі, витяг було зроблено Урядовим уповноваженим. Він був настільки невдалий, що усе, що стосувалось скарг стосовно неналежних умов тримання та медичного обслуговування не було жодним чином згадано, а лише було вказано, що було порушено статтю 3 Конвенції у зв’язку із цими умовами. При цьому набагато більше уваги було приділено незаконним діям міліції під час слідства. За такого підходу до підготовки витягу з метою ознайомлення із рішенням, сенс процедури ознайомлення взагалі втрачає сенс, а очікувати на всебічне виконання рішення годі й сподіватись.
Звертає на себе увагу й те, що у документі немає не тільки жодних специфічних вказівок на порушення, а й не звернено особливу увагу адміністрації Дніпропетровського СІЗО та Жовтоводської виправної колонії на необхідність усунення порушень та і взагалі на те, у чому саме ці порушення виявились. Проте варто віддати належне адміністрації цих установ та ДПтС України, які, незважаючи на обмеженість запитуваного, надали деяку специфічну інформацію щодо вжитих з метою попередження у майбутньому порушень Конвенції заходів.
Вона полягала в тому, що «проводилася робота, спрямована на забезпечення належних умов тримання осіб, узятих під варту, та засуджених, покращення їх матеріального-побутового і медичного забезпечення. … Усі особи, взяті під варту, у Дніпропетровському слідчому ізоляторі забезпечені жилою площею відповідно до законодавства. Кожна камера має відгороджений санвузол. Температурний режим у камерах в осінньо-зимовий період підтримується в межах 18-20 градусів. Опалення приміщень здійснюється за допомогою власних котелень. Вікна та вентиляція забезпечують доступ світла та свіжого повітря. Вологість у камерах відповідає санітарним нормам. Щоденно проводиться вологе прибирання приміщень з додаванням дезінфікуючих засобів. У Жовтоводській виправній колонії (№26) засуджені забезпечені водо-, електропостачанням». Інші формулювання також носили достатньо загальний характер та обмежувались вказівкою на те, що ті чи інші аспекти діяльності установ ДПтС відповідали певним нормативно-правовим актам. Вказувалось також на початок роботи щодо приведення обладнання камер у відповідність до типової «камери-моделі» (Лист ДПтС до Урядового Уповноваженого від 24.04.2014).
У справі Горбатенка проти України Суд встановив порушення статті 3 у зв’язку із умовами тримання у СІЗО м. Харкова та м. Дніпропетровська. До відповідних висновків Суд дійшов, підкріплюючи свої висновки результатами візитів до обох СІЗО у 2009 (Дніпропетровськ) та 2011 (Харків) роках. Серед проблем, які посприяли прийняттю рішення, були наявність паразитів та навіть щурів у СІЗО м. Харкова, недостатність освітлення, перенаповнення камер, неналежний доступ до води та незадовільність інших гігієнічних умов.
Що стосується Дніпропетровського СІЗО, то Суд також ґрунтувався на власному рішенні щодо ще одного засудженого до довічного позбавлення волі, який раніше утримувався у цьому СІЗО, та щодо якого було встановлено порушення Конвенції у зв’язку зі схожими проблемами умов тримання – Ігліна. Між іншим, на неналежність виконання рішення по справі Ігліна нами вказувалось у 2013 році. Тоді зазначалось:
«… у поданні до ДПтСУ по рішенню «Іглін проти України» Н. Кульчицький вказав, що «заходом загального характеру для виконання цього рішення є, зокрема, забезпечення належних умов тримання під вартою». У самому ж рішенні Суд вказав на порушення, що стосувалися вентиляції, освітлення, харчування, стану туалету, якості медичної допомоги (ув’язненому доводилося лікувати запалення вуха власною сечею). Очевидно, що Уповноважений покладається на ДПтСУ і розраховує на те, що саме вона буде детально знайомитися з рішеннями Суду, здогадуватися про конкретні заходи загального характеру, які необхідно вжити. Тоді постає питання, а чи виконує тоді він належним чином свої функції?».
Не дивно, що умови тримання, які стали причиною порушення Конвенції у справі Ігліна, знову стали причиною порушення у справі Горбатенка. За відсутності належних вказівок щодо заходів індивідуального та загального характеру щодо виконання рішень ЄСПЛ Урядовим уповноваженим, а також за відсутності належного контролю за їх виконанням навряд чи варто очікувати нормального виконання рішень Суду.
Так само і у своєму поданні щодо виконання рішення у справі Горбатенка було вказано тільки на такий захід загального характеру: «вдосконалення адміністративної практики з метою забезпечення особам, що тримаються під вартою, належних умов тримання відповідно до вимог Конвенції та практики Європейського суду». Також Урядовий уповноважений просив: «вжити заходів для забезпечення належних умов тримання під вартою у вищезазначених СІЗО (м. Харкова та Дніпропетровська. – прим. авт.)». Тобто єдиною зміною у формулюванні заходу загального характеру Уповноваженим з часів виконання рішення у справі Ігліна стала вказівка на те, що потрібно не тільки «забезпечити належні умови тримання під вартою», а й вдосконалити адміністративну практику з цією метою.
Деталізованість вказівок Уповноваженого у цьому (як й в інших) випадку залишає бажати кращого. Не дивно, що у документі, надісланому ДПтС України начальникам територіальних підрозділів від 05 квітня 2014 року вказується на необхідність довести до підпорядкованого персоналу рішення Суду і, що стосується власне виконання рішення, загальною фразою зазначається така вимога: «вжити заходів щодо забезпечення належних матеріально-побутових та санітарних умов тримання осіб, узятих під варту». Тобто, як і з виконанням інших рішень Суду не вказувалось на конкретні настанови для спеціально підкреслених «установ-порушників» – СІЗО м. Дніпропетровська та Харкова.
Враховуючи вищезазначене, не слід дивуватись, якщо через певний час Судом будуть встановлені нові порушення Конвенції за тих самих умов та у тих же самих установах.
У справі Салахова та Іслямової проти України Суд встановив порушення статей 2 та 3 Конвенції через низку значимих проблем. Стаття 3 була порушена кількома різними аспектами відбування покарання: заявник не отримував належну медичну допомогу незважаючи на серйозні захворювання (пар. 138-139), серйозність загрози його здоров’ю була недооцінена і його не було госпіталізовано до закладу, якого було необхідно (пар. 145-147), до заявника застосовувались наручники під час того, як він перебував на лікуванні у медичному закладі, при чому для цього не було жодних підстав, адже попередньо він не поводив себе агресивно; більше того, застосування наручників продовжувалось і після того як Головний лікар медичного закладу вказав, що хворий у зв’язку із критичним станом його здоров’я повинен бути вільним у своїх рухах (пар. 155).
Стаття 2 (право на життя) була порушена у зв’язку з затягуванням зі звільненням засудженого, який був хворим на ВІЛ у термінальній стадії. Він помер у короткий період після його звільнення.
Суд вказав, що утримання засудженого у цивільному медичному закладі, можливо, і могло б компенсувати необхідність звільнення засудженого, але, враховуючи застосування до нього наручників, таке виправдання не було обґрунтованим. Порушення витікало також із того факту, що засудженому відмовляли у необхідній терміновій госпіталізації протягом двох тижнів; що його продовжували утримувати в ув’язненні без будь-якого обґрунтування, не зважаючи на критичність його стану; що він був всупереч медичним рекомендаціям лікаря підданий триваючому застосуванню наручників (пар. 182).
Суд також нагадав свої стандарти щодо питань звільнення засуджених від відбування покарання у зв’язку із хворобою. Серед іншого він посилався на рішення у справі Мельник проти України, яке, до речі, залишається невиконаним по сьогоднішній день, результатами чого стають постійні порушення прав важкохворих засуджених, в тому числі такі порушення як у справі Салахова та Іслямової. Відповідний стандарт передбачає, що при вирішенні питання про сумісність продовження утримування в пенітенціарній установі із його здоров’ям повинні братись до уваги такі аспекти:
а) стан здоров’я ув’язненої особи; б) належність медичної допомоги, яка може бути надана в умовах ув’язнення; в) доцільність утримання особи в ув’язненні з огляду на стан його здоров’я (пар. 176).
Було також визнано порушення процесуального аспекту статті 2 Конвенції у зв’язку із неналежним розслідуванням, до чого призвело, серед іншого, те, що було втрачено медичні документи засудженого і не було встановлено відповідальних за зберігання цих документів працівників СІЗО (пар. 191).
Особливо примітним є також те, що у цьому рішенні було встановлено і порушення статті 34 Конвенції у зв’язку із невиконанням пенітенціарними працівниками правила 39 Регламенту Суду (у нашому випадку вимога від Суду щодо негайного переведення засудженого до медичної установи, де він міг би отримати належну медичну допомогу). Виконання правила 39 Регламенту Суду не було здійснено протягом трьох днів.
До речі, в результаті усіх вказаних порушень Україна змушена була виплатити близько 60 000 євро компенсації.
Які ж заходи були здійснені для виконання цього рішення?
На думку Урядового уповноваженого, з метою виконання цього рішення та уникнення надходження аналогічних скарг до ЄСПЛ «необхідно вжити заходів щодо забезпечення медичної допомоги особам, які перебувають в умовах несвободи та потребують спеціалізованого лікування, а також щодо виконання тимчасових заходів, на які вказує Європейський суд відповідно до Правила 39 Регламенту Європейського суду» (подання від 05.07.2013). Більше ні на які заходи Уповноважений не вказує, хіба що на те, що рішення потрібно довести до відома керівників установ виконання покарань (до речі, забуваючи про керівників СІЗО).
Варто також звернути увагу, що питання виконання цього рішення порушувалось також у Поданні Міністерства юстиції Кабінету Міністрів України «Про виконання рішень Європейського суду з прав людини, які набули статусу остаточного» (Подання від 30.09. 2013, №12.0.1-9/9857). У ньому вказувалось на такі заходи: щодо статті 2 – «забезпечувати дотримання правоохоронними органами відповідних національних процесуальних норм та врахування вимог статті 2 Конвенції. Також, слід вжити заходів для ознайомлення працівників правоохоронних органів з відповідною практикою Європейського суду»; щодо статті 3 – необхідно «припинити практику жорстокого поводження та катування осіб працівниками органів внутрішніх справ (Кабмін взагалі забувається про працівників ДПтС. – прим. авт.).
З метою усунення підстав для вказаного вище порушення Міністерство юстиції систематично звертає увагу Міністерства внутрішніх справ, Генеральної прокуратури України, Державної пенітенціарної служби України, а також судів на суть порушень, що констатуються Європейським судом».
З метою виконання рішення Державна пенітенціарна служба 26.10.2013 надіслала Начальникам територіальних органів ДПтС України та керівникам навчальних закладів Державної кримінально-виконавчої служби України документ із зазначенням заходів для виконання рішення. У документі були досить детально описані порушення, встановлені у рішенні по справі Салахова та Іслямової. Однак ДПтС України взагалі не зазначила про те, що у зв’язку із порушенням правила 39 Регламенту Суду було порушено статтю 34 Конвенції. Тому можна сказати, що виконання цього аспекту рішення взагалі було забуто. Забулися про нього і Уповноважений, і ДПтС України, які, як свідчить наш аналіз, не згадують про вжиття будь-яких заходів для усунення причин порушення пункту 39 (у контексті статті 34 Конвенції) у майбутньому.
У вказаному документі від 26.10.2013 щоправда, здійснено порівняно уважний аналіз необхідних заходів для виконання рішення. Йдеться про такі заходи[2]:
«1. Інформацію про порушення положень Конвенції, констатованих у рішенні Європейського суду з прав людини у справах «Салахов та Іслямова проти України» … довести до персоналу Державної кримінально-виконавчої служби України, вжити ефективних заходів щодо усунення наявних недоліків та недопущення їх у подальшому.
2. Включити (це) рішення Європейського суду та Подання «Про виконання рішень Європейського суду з прав людини, які набули статусу остаточного» (додаються) до навчальних програм підготовки та підвищення кваліфікації персоналу органів, установ виконання покарань і слідчих ізоляторів та занять зі службової підготовки.
3. Забезпечити неухильне дотримання вимог спільного наказу Міністерства юстиції України та Міністерства охорони здоров’я України від 10.02.2012 № 239/5/104 «Про затвердження Порядку взаємодії закладів охорони здоров’я Державної кримінально-виконавчої служби України із закладами охорони здоров’я з питань надання медичної допомоги особам, узятим під варту».
4. Під час несення служби на постах у лікувальних закладах МОЗ України до осіб, узятих під варту, та засуджених, застосовувати наручники за наявності законних підстав, враховуючи їх фізичні вади, стан здоров’я, рекомендації медичних працівників та ступінь суспільної небезпечності, дотримуючись при цьому заходів безпеки персоналу.
5. Виключити випадки жорстокого поводження з особами, взятими під варту, вчинення стосовно них навмисних дій, що завдають фізичних чи моральних страждань або принижують людську гідність.
6. Вжити вичерпних заходів щодо виконання в повному обсязі вимог Плану організаційно-практичних заходів, спрямованих на модернізацію та покращення діяльності слідчих ізоляторів у 2013 році.
7. Начальнику управління ДПтС України в АР Крим та м. Севастополі[3] надати до 05.11.2013 до департаменту охорони, нагляду і безпеки, режиму та контролю за виконанням судових рішень інформацію про вжиті протягом 2013 року заходи, спрямовані на недопущення подібного у подальшому, покращення умов тримання осіб, узятих під варту, та засуджених, їх медико-санітарного забезпечення, ремонт, фінансування, закупівлю необхідного обладнання, встановлення технічних засобів охорони та нагляду тощо».
Вказані заходи відрізняються від заходів, які зазвичай здійснюються ДПтС України. Вони є набагато детальнішими та професійнішими. Більше того, серед заходів міститься і вимога до начальника конкретної установи щодо здійснення кроків, спрямованих на недопущення подібного у майбутньому.
У відповіді Міністерству юстиції щодо вжитих заходів по виконанню рішень Салахова та Іслямової, Самойловича та Барила від 08.11.2013 ДПтС України на додаток до уже перерахованих вказала також на такі здійснені заходи:
«територіальними органами ДПтС України на регіональному рівні було підписано спільні накази та визначені переліки закладів охорони здоров’я для надання медичної допомоги особам, узятим під варту. Зазначене дає можливість забезпечувати послідовність у лікуванні взятих під варту осіб з передачею медичної документації, безперешкодного вільного вибору лікаря такими особами та обстеження і лікування їх в закладах охорони здоров’я, як за невідкладними медичними показаннями, так і в плановому порядку, що значно полегшує діагностичний та лікувальний процес і, у подальшому, зменшує ризик виникнення ситуацій, викладених у рішенні Європейського суду у справі «Салахов та Іслямова проти України».
Також, в установах Державної кримінально-виконавчої служби України впроваджуються заходи, передбачені вимогами спільного наказу Міністерства охорони здоров’я України, Міністерства внутрішніх справ України та Міністерства юстиції України від 05.09.2012 № 692/775/1311/5 «Про затвердження Порядку взаємодії закладів охорони здоров’я, територіальних органів внутрішніх справ, установ виконання покарань і слідчих ізоляторів у частині забезпечення наступності диспансерного спостереження за ВІЛ-позитивними особами, здійснення клініко-лабораторного моніторингу за перебігом хвороби та проведення антиретровірусної терапії», що позитивно впливає на організацію надання медичної допомоги ВІЛ-інфікованим та сприяє уникненню випадків, зазначених у матеріалах справи «Салахов та Іслямова проти України».
Організовано роботу щодо забезпечення медико-санітарних частин слідчих ізоляторів сучасною медичною технікою та виробами медичного призначення.
Персонал слідчих ізоляторів зобов’язано під час несення служби на постах у лікувальних закладах МОЗ України застосовувати до осіб, узятих під варту, та засуджених, наручники за наявності законних на те підстав, враховуючи їх фізичні вади, стан здоров’я, рекомендації медичних працівників та ступінь суспільної небезпечності, дотримуючись при цьому заходів безпеки.
Наголошено на необхідності виключення випадків жорстокого поводження з особами, взятими під варту, та засудженими, вчинення стосовно них навмисних дій, що завдають фізичних чи моральних страждань або принижують людську гідність.
Протягом 2013 року ДПтС України вжито ряд заходів, спрямованих на покращення умов тримання осіб, узятих під варту, та засуджених у слідчих ізоляторах, проведення ремонтів та реконструкцій цих установ, забезпечення їх адекватною медичною допомогою та лікуванням.
З метою удосконалення порядку та умов тримання осіб, узятих під варту, та засуджених, приведення їх у відповідність до Європейських стандартів ДПтС України було розроблено Правила внутрішнього розпорядку слідчих ізоляторів Державної кримінально-виконавчої служби України, затверджені наказом Міністерства юстиції України від 18.03.2013 № 460/5 та зареєстровані в Міністерстві юстиції України 20.03.2013 за № 445/22977.
Також, Головою ДПтС України 11.02.2013 затверджено План організаційно-практичних заходів, спрямованих на модернізацію та покращення діяльності слідчих ізоляторів у 2013 році, на виконання якого керівництво територіальних органів ДПтС України зобов’язано привести побутові умови тримання осіб, узятих під варту, та засуджених у відповідність до правил санітарії та гігієни, провести ремонти камерних та інших приміщень режимних корпусів, організувати вивільнення камер слідчих ізоляторів від зайвих речей та предметів, забезпечити сталу роботу систем вентиляції, опалення, водовідведення та водопостачання.
На даний час у слідчих ізоляторах завершуються роботи щодо приведення прогулянкових двориків у відповідність до вимог нормативно-правових актів, приводяться у належний естетичний та санітарний стан приміщення збірного відділення, карцерні приміщення та „транзитні камери”. Продовжується робота щодо обладнання камер слідчих ізоляторів денним та нічним освітленням.
Камери, в яких тримаються неповнолітні, обладнано місцями для прийняття душу, забезпечене гаряче водопостачання. Крім цього, для неповнолітніх облаштовані приміщення для занять спортом із необхідним спортивним інвентарем, забезпечено функціонування учбових класів та кімнат психоемоційного розвантаження для цих осіб.
У кожному слідчому ізоляторі розпочалися роботи щодо приведення обладнання камер у відповідність до типової «камери-моделі», на даний час на зазначені цілі за рахунок коштів спеціального фонду держбюджету залучено 870,3 тис. грн.».
Серед цих заходів знову прослідковуються заходи, «які стосуються всього підряд». Знову ж таки згадка про покращення водопостачання, неповнолітніх, «транзитні камери» і т. ін.[4], що не стосується безпосередньо виконання відповідного рішення ЄСПЛ. Якщо аналізувати заходи, які здійснені для виконання рішення, то виявляється, що заходом загального характеру із виконання рішення є ледь не будь-яке покращення у діяльності пенітенціарної установи.
Звернімо увагу також на проблему звільнення від відбування покарання хворих на тяжку хворобу засуджених. Як вказувалось, порушення Конвенції було спричинено через недоліки у процедурі звільнення. На сьогодні ця процедура регулюється наказом Міністерства юстиції «Про затвердження Порядку організації надання медичної допомоги засудженим до позбавлення волі» 15.08.2014 № 1348/5/572. Однак перелік захворювань, які є підставою для звільнення від відбування покарання, попри те, що він був настільки обмежувальним, що допускав звільнення лише «напівмертвих» засуджених, став ще більш обмежувальним. Зауваження Харківської правозахисної групи під час громадського обговорення проекту почуті не були[5]. Так само не були почуті зауваження щодо низки інших недоліків наказу, в тому числі, що стосується застосування до засуджених, які перебувають у закладах охорони здоров’я, наручників[6].
Щодо наручників слід окремо підкреслити, що це вже далеко не перший випадок, коли рішення ЄСПЛ встановлює порушення Конвенції у зв’язку із їх застосуванням під час лікування, а держава не вживає необхідних заходів для його виконання, незважаючи на доступність і відомість їй інформації про те, що необхідно виконати і як це треба зробити. Згадаймо лише про розміщені на сайті Комітету Міністрів Ради Європи спеціальні листи Української гельсінської спілки з прав людини, один із яких містить інформацію щодо неналежного виконання рішення Суду у справі Охріменко проти України. Лист вказує на те, що законодавство стосовно застосування наручників, а також порядку тримання в медичних закладах в’язнів не було змінено, і цю проблему потрібно усунути. Тим не менш, у наступних рішеннях Суду встановлювались порушення у зв’язку із однорідними недоліками щодо застосування наручників, що ще раз свідчить про прогалини у процесі виконання рішень ЄСПЛ у пенітенціарній сфері.
У справі Самойлович проти України Судом було встановлено з-поміж іншого порушення статті 3 у зв’язку із поганими умовами тримання у Сімферопольському СІЗО. Суд прийняв доводи заявника з огляду на те, що період, на який він скаржився, співпадав із періодами перебування в цьому СІЗО іншими ув’язненими щодо яких Судом вже було встановлено порушення Конвенції у зв’язку із умовами тримання (рішення у справах Двойних, Зайкіна, Віслогузова та Ізетова) (пар. 64 рішення).
У листі ДПтС до Урядового уповноваженого від 09.09. 2013 вказується на такі заходи із виконання цього рішення:
«Інформацію про порушення положень Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, констатованих у рішенні Європейського суду у справі «Самойлович проти України», доведено до персоналу ДПтС України.
Одночасно інформуємо, що з метою вжиття заходів щодо модернізації слідчих ізоляторів, покращення умов тримання, матеріально-побутового забезпечення та медичного обслуговування осіб, узятих під варту, і засуджених Головою ДПтС України 01.02.2013 затверджений План організаційно-практичних заходів, спрямованих на модернізацію та покращення діяльності слідчих ізоляторів у 2013 році.
Відповідно до зазначеного Плану у кожному слідчому ізоляторі (установі виконання покарань) розпочато роботи щодо приведення обладнання камер у відповідність до вимог законодавства та нормативно-правових актів, організовано роботу щодо забезпечення належних умов тримання осіб, узятих під варту, і засуджених у карцерних приміщеннях, обладнано спеціальні камери для тримання вагітних жінок та жінок з дітьми віком до трьох років, проводиться робота щодо обладнання для неповнолітніх приміщень для занять спортом із необхідним спортивним інвентарем. Забезпечується функціонування учбових класів та кімнат психоемоційного розвантаження для цих осіб тощо».
Із цієї інформації видно, що у ній, дійсно, є заходи, які можуть потенційно розглядатись як належні. Це твердження тільки підкріплюється наведеним вище переліком заходів, що були здійснені у зв’язку із виконанням рішень у справах Барила, а також Салахова та Іслямової. Однак у цій інформації міститься стандартний недолік – перераховування досягнень, які не мають безпосереднього відношення до виконання рішення. Крім того, увага ДПтС оминає необхідність вказівки на потребу проведення заходів у конкретних камерах, в яких утримувався ув’язнений. Відповідна інформація щодо камер міститься навіть у самому рішенні Самойловича, не кажучи вже про реєстри, які на час виконання були у розпорядженні органів ДПтС України[7].
У справі Коберника проти України Суд встановив порушення статті 3 Конвенції у зв’язку із умовами тримання у СІЗО м. Луганськ. Порушення сталося через недостатню житлову площу (близько 1,5 кв. м. на одну особу); погане відділення туалету від решти камери, оскільки перегородка була висотою у півтора метра, що не забезпечувало достатній рівень приватності; неналежна вентиляція та незадовільність санітарних умов.
На думку Урядового уповноваженого, для виконання цього рішення заходами загального характеру були: «забезпечення належних умов тримання осіб під вартою з урахуванням вимог чинного законодавства щодо житлової площі, умов приватності та санітарних умов» (лист в.о. Уповноваженого від 25.11.2013). Загалом можна було б визнати достатніми такі заходи щодо виконання рішення за умови їх належного виконання ДПтС України. Однак, наприклад, Уповноваженим навіть не було звернено уваги на те, що вимога того, щоб перегородка між туалетом та камерою була висотою 1,5 метра, не відповідала вимогам п. 16 та 17 Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань (які вимагали тільки 1 метр висоти), які діяли на той час, а тому приведення умов тримання у відповідність із чинним законодавством не вирішувала одну із причин, яка призвела до порушення Конвенції. До речі, національне законодавство та практика прямо суперечать рекомендаціям Комітету з запобігання катуванням, які надані Україні за результатами візиту у 2012 році[8].
У своїй вказівці від 20.12.2013 на виконання цього рішення від начальників територіальних органів ДПтС України вимагалось довести його до відома підпорядкованого персоналу, а також: «вжити заходів щодо забезпечення належних матеріально-побутових та санітарних умов тримання осіб, узятих під варту та засуджених». У вказівці оминається увагою і системна проблема неналежного відділення туалетів в усіх пенітенціарних установах держави. У ній знову ж таки не вистачає окремого нагадування саме керівництву Луганського СІЗО щодо владнання проблеми. Недарма такого роду документи не мають особливого ефекту на практиці, адже чим більш загальними є формулювання тим менше, як правило, контролюється їхнє виконання.
Звітування ДПтС України до Урядового уповноваженого взагалі обмежується вказівкою на те, що рішення доведено до відома персоналу ДПтС України і тим, що питання забезпечення належних матеріально-побутових та санітарних умов тримання осіб, узятих під варту, та засуджених знаходиться на постійному контролі керівництва ДПтС України (лист від 27.12.2013).
У рішенні Таран проти України Суд встановив порушення статті 3 Конвенції у зв’язку із неналежними умовами тримання, а також транспортування в’язня із СІЗО до ізолятора тимчасового тримання на кілька днів для проведення слідчих дій. Це відбувалось 45 разів. Хоча саме транспортування тривало близько двох годин, заявник змушений був чекати близько 22 годин у металевій клітці всередині автомобіля, при цьому площа цієї клітки була 0,5 м. кв. Під час перевезення йому не давали харчування чи воду, і він не міг спати. Клітка була брудна, у ній було холодно зимою та спекотно літом, та не вентилювалась належним чином.
На думку в.о. Урядового Уповноваженого заходом загального характеру для виконання цього рішення було: «забезпечення належних умов перевезення осіб, що тримаються під вартою». Також висловлювалося «прохання» довести це рішення до відома працівників пенітенціарних установ з метою приведення адміністративної практики у відповідність до Конвенції.
У вказівці щодо виконання цього рішення начальникам територіальних органів ДПтС України Першим заступником Голови ДПтС вимагалось забезпечити дотримання адміністраціями слідчих ізоляторів дотримання вимог КПК щодо підстав та строків тримання осіб під вартою[9], а також довести рішення до відома персоналу.
Таким чином, ця вказівка не містить жодного слова для вжиття заходів загального характеру у зв’язку із порушенням статті 3 Конвенції через умови тримання заявника, а також у зв’язку із його конвоюванням. Так само вона не містила жодної конкретизації щодо установи, в якій безпосередньо сталося порушення та специфічних заходів задля попередження порушень Конвенції у майбутньому.
Вжиття заходів загального характеру в цьому випадку мало б полягати, наприклад, у внесенні змін до підзаконних нормативних актів, якими регулюються умови та порядок конвоювання, з тим, щоб забезпечити прийнятні умови перевезення, його тривалість, а також вирішити питання забезпечення харчуванням під час тривалого перебування в дорозі.
Відповідні наслідки зазначеного неналежного виконання рішення проявляються (і будуть появлятись) у нових рішеннях ЄСПЛ проти України. Наприклад, у нашому розпорядженні є інформація щодо розгляду у Суді справи Матюшонок проти України. Так, Матюшонок окремо скаржився на умови транспортування до трьох установ ДПтС: Дніпропетровського СІЗО, Вінницького СІЗО, Ладижінської колонії №33. Він вказував, що під час його транспортування до Дніпропетровського СІЗО його руки були в наручниках, що завдавало йому значного болю. По прибуттю в установу йому не була надана медична допомога у зв’язку із його скаргами на біль в руках. За його словами, під час транспортування до Вінницького СІЗО №1 йому було надано їжу о 06:50 8 березня, проте наступний прийом їжі було забезпечено лише о 12:30 наступного дня. Так само, з його слів, під час етапування до Ладижінської колонії №39 його руки весь час були у наручниках, застебнутими за спиною. Місць у спецавтомобілі для транспортування не вистачало, тому заявнику та іншим ув’язненим (11 чоловік) доводилось сидіти один на одному. Прохання зняти наручники чи застебнути їх перед ним, а не поза спиною були проігноровані.
Варто відмітити, що цього разу запит в.о. Урядового уповноваженого, очевидно, розуміючи невдалість попередніх дій по виконанню аналогічних рішень (в т.ч. у справі Таран проти України), уже надіслав до ДПтС більш конкретний запит, який містив прохання повідомити, яким нормативно-правим актом регламентується питання та процедура забезпечення засуджених харчуванням під час етапування / транспортування. Варто сподіватись що цього разу підхід до виконання рішення буде більш уважним. До речі, згідно з нашою інформацією наказ, що стосується етапування в’язнів та засуджених знаходиться під грифом «для службового користування», що є досить дивним у світлі вимоги Конституції України, яка міститься у статті 57: «Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними».
З іншого боку, у вільному доступі є наказ «Інструкція про порядок конвоювання та тримання в судах підсудних (засуджених) за вимогою судових органів» № 705 від 16.10.96. Наказ стосується більш вузького кола суспільних відносин, а саме конвоювання в’язнів (в т.ч. засуджених) до судових органів. Сам наказ є застарілим і хоча і відображає певні норми щодо організації харчування, є невдалим у світлі необхідності врегулювання питань щодо зазначених стандартів ЄСПЛ, зокрема, і щодо харчування та застосування наручників.
Період 2013-2014 рр. ознаменувався прийняттям рішення щодо жахливого порушення Конвенції у справі Юрій Ілларіонович Щокін проти України. У цій справі засудженого, який утримувався у Вільнянській виправній колонії, після його невдалої спроби втечі закатували до смерті. При чому це «покарання» трапилось в колонії суворого режиму і прийняло форму особливо жорстоких актів, включаючи акти сексуального насилля, що потягнули смерть потерпілого. Суд відмітив, що усе це трапилось в кабінеті персоналу установи, а також в душовому приміщенні і туалеті. Події продовжувались кілька годин без перерви. Слідство показало, що вірогідно мало місце керування ними посадовою особою установи. З огляду на вказане, а також на неналежність розслідування справи Судом було встановлено порушення матеріального та процесуального аспекту статті 2 та статті 3.
У нас не було інформації щодо подання Урядового уповноваженого до ДПтС України, однак було подання Уповноваженого до Кабінету Міністрів України щодо вжиття заходів загального характеру, необхідних для виконання рішень Європейського суду з прав людини, що набули статусу остаточного у І кварталі 2014 року (№12.0.1-9/3244 від 28 березня 2014). У відповідності до цього подання, передумовою вказаного порушення було недотримання державними органами обов’язку щодо захисту життя особи, яка знаходилась під контролем держави (відбувала покарання у вигляді позбавлення волі). Шляхами вирішення проблеми згідно з позицією Уповноваженого були «здійснення комплексу заходів, спрямованих на неухильне дотримання державними органами обов’язку захищати життя осіб, що знаходяться під контролем держави (перебувають під вартою, відбувають покарання у вигляді позбавлення волі або знаходяться на лікуванні), а також на забезпечення ефективного та швидкого розслідування справ за фактом смерті». У контексті порушення права на життя Щокіна, Уповноважений, конкретизуючи, яких заходів і яким державним органом необхідно було вжити, навіть не згадав Державну пенітенціарну службу. Що стосується порушення статті 3, то Уповноваженим було вказано лише на необхідність врахувати потреби пенітенціарних установ у фінансово-матеріальних ресурсах (що зовсім не стосується ні суті справи, ні порушень), та було наголошено на «необхідності викорінення практики катування та жорстокого поводження з особами, які знаходяться під контролем держави, та безумовного дотримання положень Конвенції у зв’язку з цим, а також проведення ефективного розслідування скарг на жорстоке поводження».
Не дивно, що у своїй вказівці №2/2/2-2066-Ош/2-14 від 07.05.2014 начальникам територіальних органів ДПтС України Перший заступник Голови Служби не вказав жодних конкретних заходів щодо виконання цього рішення. Ним вимагалось лише: доведення до відома персоналу самого рішення, при чому робилось відсилання до сайту Міністерства юстиції, замість того, щоб прикріпити витяг із тексту рішення, або саме рішення; продовжити роботу щодо приведення умов тримання осіб, узятих під варту, і засуджених у відповідність до вимог законодавства та нормативно-правових актів; взяти на особливий контроль викорінення практики катування та жорстокого поводження з особами, які знаходяться під контролем пенітенціарних установ, та безумовного дотримання положень Конвенції у зв’язку з цим, а також проведення ефективного та своєчасного розслідування жорстокого поводження з такими особами.
Таким чином, виконання рішення обмежилось загальними формулюваннями. Однак, незважаючи на те, що події, описані у рішенні, відбувались у 2002 році, виконання рішення можна було б покращити, звернувши на нього окрему увагу керівництва Вільнянської колонії, а також вимагаючи від нього вжиття відповідних заходів (встановлення чи не залишились працювати в установі особи, які були причетні до подій, проведення спеціальної наради/навчання персоналу цієї установи та ін.).
Чи не найбільш значимим рішенням періоду 2013-2014 рр. стало рішення Вінтман проти України. Воно стало знаковим, адже підкреслило одразу три системних проблеми у сфері виконання покарань в Україні:
1. Систематичне та свавільне втручання у право засудженого на письмову кореспонденцію;
2. Питання переведення в установу виконання покарань ближче до місця проживання;
3. Відсутність ефективного національного засобу правового захисту, у зв’язку із тим, що має місце правова невизначеність стосовно юрисдикції судів, які мають займатись справами засуджених.
Розглянемо виконання цього рішення окремо по цих трьох аспектах.
1. Втручання у право на письмову кореспонденцію (перегляд)
Для того, щоб обмеження права на письмову кореспонденцію, що проявляється у її перегляді, було обґрунтованим та у відповідності до Конвенції, таке обмеження повинно бути «згідно з законом». Як вказав Суд, «Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, аби захід ґрунтувався на національному законодавстві, а і також стосується якості зазначеного законодавства. Суд вважав якість законодавства недостатньою, а тому встановлював порушення пункту 1 статті 8 Конвенції у випадках, коли національна законодавча система передбачала автоматичний перегляд кореспонденції засуджених на тій підставі, що подібний підхід не робив розмежування між різними категоріями осіб, з якими могли листуватися засуджені, та тому, що відповідні положення не закладали принципів, які б регулювали здійснення перегляду. Так само Суд доходив висновку, що законодавчі положення не відповідають обов’язковій вимозі щодо законності у випадках, коли вони не конкретизують спосіб та строки здійснення перегляду кореспонденції або якщо перегляд здійснювався автоматично та органи влади не були зобов’язані надавати мотивоване рішення із зазначенням підстав, згідно з якими воно здійснювалось (див., наприклад, рішення у вищенаведеній справі «Онуфріу проти Кіпру» (Onoufriou v. Cyprus), п. 109, з подальшими посиланнями). Повертаючись до обставин цієї справи, Суд зазначає, що згідно з національним законодавством працівники колонії переглядали усі листи, що відсилалися засудженими, за винятком дуже обмеженої кількості випадків (див. пункти 45-49). Зокрема, до 1 грудня 2005 року єдиним винятком були листи до органів прокуратури та Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. З 1 грудня 2005 року до винятків було додано супровідні листи на адресу Суду та інших міжнародних організацій. Листування засуджених зі своїми захисниками підлягало перегляду до 2010 року. … Крім того, оскільки перегляд був автоматичним, органи влади не були зобов’язані надавати вмотивоване рішення із зазначенням підстав перегляду кореспонденції. Крім того, закон не визначав, чи мав засуджений право бути повідомленим про будь-які зміни у змісті його вихідної кореспонденції» (пункти 128-130).
Як наслідок, Суд встановив порушення статті 8 Конвенції, оскільки вважав, що чинне національне законодавство не надавало належного рівня захисту від свавільного втручання у право засудженого на повагу до його кореспонденції. Відповідно, зазначене втручання, щодо якого заявник скаржився, не здійснювалося «згідно із законом».
Про вказану проблему невідповідності існуючої у національному законодавстві процедури систематичного перегляду кореспонденції засуджених (і ув’язнених) та інших автоматичних обмежень прав конкретній практиці ЄСПЛ ми попереджували вже давно[10]. Пізніше це питання розглядалося нами більш детально, із більш глибоким аналізом практики ЄСПЛ, і висновок, як і раніше, був чіткий – існуюча процедура перегляду кореспонденції повинна бути змінена з тим, щоб про перегляд листів приймалося індивідуальне рішення, із зазначенням детальної мотивації та обґрунтуванням його необхідності на підставі індивідуальної оцінки ризиків; щоб листування без перегляду стало правилом, а перегляд – винятком[11].
Незважаючи на достатню чіткість доктрини з цього приводу, а також недвозначність рішення ЄСПЛ у справі Вінтман проти України щодо необхідності зміни порядку перегляду із автоматичного на індивідуальний, виконання цього аспекту рішення залишається незавершеним.
Зокрема, у своєму листі-поданні щодо вжиття заходів загального характеру, необхідних для виконання рішень Європейського суду з прав людини, що набули статусу остаточного у I кварталі 2015 р. (від 03.04.2015 № 12.0.1-9/2194), Уповноважений вказала: «Що стосується висновків Європейського суду стосовно порушення статті 8 Конвенції з огляду на вилучення кореспонденції заявника, цю проблему вважаємо вирішеною, оскільки зміни, нещодавно внесені до Кримінально-виконавчого кодексу, а також нові Правила внутрішнього розпорядку установ виконання покарань, затверджені наказом Міністерства юстиції України від 29.12.2014 № 2186/5, передбачають заборону перегляду та вилучення кореспонденції, адресованої засудженими Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини та його представникам, Європейському суду з прав людини, а також іншим відповідним органам міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, уповноваженим особам таких міжнародних організацій, суду та прокуророві, а також захиснику. Крім того, адміністрація установ виконання покарань зобов’язана повідомляти засуджених про причини вилучення кореспонденції, адресованої іншим особам».
Тобто, на думку Уповноваженого, виконання рішення вимагало лише змін щодо суб’єктів, з якими дозволяється конфіденційна переписка, а також повідомлення особи про вилучення листів із зазначенням причин такого вилучення. Однак, із такою позицією погодитись не можна. ЄСПЛ був однозначний у своєму рішенні щодо причин встановлення порушення статті 8 Конвенції, наприклад, у таких фразах рішення: «законодавчі положення не відповідають обов’язковій вимозі щодо законності у випадках, коли вони не конкретизують спосіб та строки здійснення перегляду кореспонденції або якщо перегляд здійснювався автоматично та органи влади не були зобов’язані надавати мотивоване рішення із зазначенням підстав, згідно з якими воно здійснювалось» (пункт 128), «оскільки перегляд був автоматичним, органи влади не були зобов’язані надавати вмотивоване рішення із зазначенням підстав перегляду кореспонденції» (пункт 130).
До того ж, Суд вказав, що він вже встановлював порушення статті 8 Конвенції у зв’язку з вищезазначеними недоліками законодавства України стосовно перегляду кореспонденції, як під час досудового розслідування, так і впродовж відбування покарання за вироком суду (див., відповідно, рішення у справах «Сергій Волосюк проти України» (Sergey Volosyuk v. Ukraine), заява № 1291/03, пп. 81-86, від 12 березня 2009 року, і «Бєляєв та Дігтяр проти України» (Belyaev and Digtyar v. Ukraine) заяви №№ 16984/04 і 9947/05, пп. 52-56, від 16 лютого 2012 року). Проаналізувавши ці рішення, не залишається сумнівів, що, на думку Суду, проблема полягає не у суб’єктах, переписка з якими підлягає перегляду, а у негнучкій, автоматичній процедурі перегляду кореспонденції з усіма підряд за винятком цих суб’єктів.
З огляду на вищезазначене, звернімо увагу на те, що у 2014 році Харківською правозахисною групою було розроблено зміни для усунення причин для встановлення порушень Конвенції Європейським судом у майбутньому. Нами пропонувалось закріпити частину 3 статті 113 Кримінально-виконавчого кодексу, яка називається «Листування засуджених до позбавлення волі», таким чином: «3. Кореспонденція, яку одержують засуджені до відбування покарання у виправних колоніях мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання, середнього та максимального рівня безпеки, може переглядатися на підставі індивідуальної оцінки ризиків у виняткових випадках, коли є обґрунтовані підстави вважати, що вона містить заборонені предмети або інформацію, яка може бути використана для порушення режиму. Кореспонденція, яку надсилають такі засуджені, перегляду не підлягає. Здійснення перегляду допускається тільки в присутності засудженого. Про перегляд кореспонденції адміністрацією установи виконання покарань приймається вмотивована постанова із зазначенням підстав, періоду, типу контролю та порядку його оскарження. Копія постанови видається засудженому. Порядок індивідуальної оцінки ризиків визначається нормативно-правовими актами Міністерства юстиції України»[12]. Варто вітати включення цього положення розробленого нами законопроекту (як і багатьох інших його прогресивних норм) у законопроект, внесений до парламенту народними депутатами К.Г. Усовим та І.С. Луценко під назвою «Про внесення змін до Кримінально-виконавчого кодексу України (щодо поліпшення умов тримання засуджених)» від 21.04.2015 р. № 2685. Цей законопроект заслуговує на загальну підтримку та схвалення, не в останню чергу через спрямованість на виконання «недовиконаних» рішень ЄСПЛ.
Згадані рішення ЄСПЛ щодо питань письмової кореспонденції є однаково актуальними і щодо осіб, взятих під варту. До того ж, рішення по справі Сергія Волосюка так само як і рішення Бєляєва і Дігтяра стосуються перегляду кореспонденції в установах попереднього ув’язнення. Проблема, до речі, має більш широкий характер та стосується не тільки автоматичного обмеження права на переписку, але й інших проявів права на приватність, як-то побачення та телефонні розмови[13].
Справа в тому, що Закон України «Про попереднє ув’язнення» до цих пір відображає радянську філософію попереднього ув’язнення, тобто максимальне обмеження контактів із зовнішнім світом у інтересах слідства, без належного балансування цих потреб із правами індивіда. Ця філософія виникла через ігнорування презумпції невинуватості, що спричинило ситуацію, в якій особи під вартою, не дивлячись на те, що вони вважаються невинуватими до вироку суду, обмежувались/ються у свої правах ще більше, ніж засуджені. Саме ця філософія неодноразово ставала причиною критики та рекомендацій Комітету з запобігання катуванням Ради Європи[14], а також підставою для визнання порушень Конвенції Європейським судом за прав людини. У відповідності до чинного закону – всі контакти (побачення, переписка) заборонені, якщо немає рішення слідчого про їх дозвіл. Телефонні дзвінки взагалі не передбачаються. Тобто діє свого роду презумпція заборони контактів. Стандарти Ради Європи, у свою чергу, вимагають закріплення презумпції дозволу контактів, тобто всі контакти, як правило, мають бути дозволені, за винятком окремих обґрунтованих випадків.
З огляду на це на засіданні Підкомітету з питань Державної пенітенціарної служби України Комітету з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності Верховної Ради України нами було презентовано, обговорено та попередньо підтримано законопроект про внесення суттєвих змін до багатьох положень Закону України «Про попереднє ув’язнення». Зміни покликані запровадити іншу філософію попереднього ув’язнення в Україні – презумпцію контактів із зовнішнім світом із можливими обґрунтованими винятками.
Наприклад, що стосується виконання рішень ЄСПЛ з приводу вищезазначеної проблеми автоматичного перегляду кореспонденції, пропонувалася така редакція статті 13 Закону:
«Стаття 13. Листування та телефонні дзвінки осіб, взятих під варту. Порядок надсилання скарг, заяв і листів
Особи, взяті під варту, можуть листуватися та здійснювати телефонні дзвінки з родичами та іншими громадянами, а також підприємствами, установами, організаціями, у тому числі у мережах рухомого (мобільного) зв’язку, у разі відсутності рішення слідчого або суду, які здійснюють кримінальне провадження, про їх заборону. Особи, взяті під варту, мають право здійснювати телефонні дзвінки не рідше одного разу на сім днів. Після набрання вироком законної сили листування та телефонні дзвінки здійснюються відповідно до закону.
Рішення про заборону повинно бути обґрунтованим та вмотивованим, встановлювати коло осіб або номери, яких стосується така заборона, строк її дії, який повинен бути якомога коротшим, але не може перевищувати 30 днів із можливістю щомісячного продовження окремим рішенням у виняткових випадках та з додатковим обґрунтуванням. Заборона повинна бути необхідною у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Копії рішень із зазначенням порядку оскарження видаються особі, взятій під варту.
Кореспонденція, яку одержують особи, взяті під варту, може переглядатися на підставі індивідуальної оцінки ризиків у виняткових випадках, коли є обґрунтовані підстави вважати, що вона містить заборонені предмети або інформацію, яка може бути використана для порушення режиму. Кореспонденція, яку надсилають такі особи, як правило, перегляду не підлягає. Здійснення перегляду допускається тільки в присутності особи, взятої під варту. Про перегляд кореспонденції адміністрацією установи попереднього ув’язнення приймається вмотивована постанова із зазначенням підстав, періоду, типу контролю та порядку його оскарження. Копія постанови видається засудженому. Порядок індивідуальної оцінки ризиків визначається нормативно-правовими актами Міністерства юстиції України.
Кореспонденція осіб, взятих під варту, яка адресується до органів прокуратури та суду, надсилається протягом робочого дня з часу її подання.
Інша кореспонденція надсилається адміністрацією місця попереднього ув’язнення не пізніше трьох діб із часу її подання. Скарги, заяви, пропозиції і листи, що містять відомості, розголошення яких може перешкодити кримінальному провадженню, за належністю не надсилаються, а передаються на розгляд особі або органу, які здійснюють кримінальне провадження, про що сповіщаються особа, яка перебуває під вартою, та прокурор, який здійснює нагляд за додержанням законів при проведенні досудового розслідування. Скарги, заяви, пропозиції та інші листи, що надсилаються державним органам, установам та державним організаціям, перегляду не підлягають.
Кореспонденція від органів державної влади, державних установ та організацій перегляду не підлягає. Про отримання такої кореспонденції адміністрація ознайомлює осіб, взятих під варту, під розписки, які додаються до їх особистих справ.
Кореспонденція, яку особи, взяті під варту, адресують Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини, Європейському суду з прав людини, а також іншим відповідним органам міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, уповноваженим особам таких міжнародних організацій перегляду не підлягає і надсилається за адресою протягом доби з часу її подачі. Кореспонденція, яку особи, взяті під варту, одержують від зазначених органів та осіб, перегляду не підлягає.
Кореспонденція, яку особи, взяті під варту, адресують захиснику у кримінальному провадженні, що здійснює свої повноваження відповідно до положень Кримінального процесуального кодексу України, перегляду не підлягає і надсилається за адресою протягом доби з часу її подачі. Кореспонденція, яку особи, взяті під варту, одержують від такого захисника, перегляду не підлягає.
Телефонні розмови здійснюються у місцях, визначених адміністрацією місця попереднього ув’язнення, та надаються не рідше одного разу на сім днів. Контроль за розмовами може здійснюватись у виняткових випадках на підставі індивідуальної оцінки ризиків та повинен бути необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Про такий контроль адміністрацією місця попереднього ув’язнення приймається обґрунтоване та вмотивоване рішення із встановленням кола осіб, яких воно стосується, строку його дії, який повинен бути якомога коротшим, але не може перевищувати 30 днів із можливістю щомісячного продовження окремим рішенням у виняткових випадках та з додатковим обґрунтуванням.
Копії рішень із зазначенням порядку оскарження видаються особі, взятій під варту.
Телефонні розмови оплачуються з особистих коштів осіб, взятих під варту, їхніх родичів чи інших осіб.
2. Питання переведення в установу виконання покарань ближче до місця проживання
Рішенням було встановлено порушення статті 8 Конвенції у зв’язку із відмовою органів влади перевести заявника, який відбував покарання у вигляді позбавлення волі, до колонії, розташованої ближче до місця його проживання. Це становило необґрунтоване втручання у право заявника на повагу до його сімейного життя. Засуджений протягом багатьох років утримувався на відстані близько 700 кілометрів від місця його проживання та не міг домогтися переведення ближче до домівки. Це призводило до досить типового наслідку – суттєвого ускладнення для сім’ї (у випадку Вінтмана – його хворої матері) приїжджати до нього на побачення, що було еквівалентним позбавленню його зв’язку із матір’ю, яка проживала далеко і за станом здоров’я не могла відвідувати сина в іншій області.
Цим аспектом рішення було піднято більш глобальну, системну проблему – утримання великої кількості засуджених у віддалених від домівки пенітенціарних установах.
В Україні проблема тримання засуджених далеко від місця проживання вже давно викликала зауваження, в тому числі з боку правозахисного середовища. Деякі засуджені утримуються за сотні кілометрів від місця проживання, незважаючи на те, що в установах, які знаходяться набагато ближче, можуть бути вільні місця для їх розміщення. Чинна редакція статті 93 КВК України, у якій вказується, що «засуджений до позбавлення волі відбуває весь строк покарання в одній виправній чи виховній колонії, як правило, у межах адміністративно-територіальної одиниці відповідно до його місця проживання до засудження або місця постійного проживання родичів засудженого» не стала надійним запобіжником від постійного повторення вказаної проблеми.
Справа Вінтмана є типовою для установ, що підпорядковані Державній пенітенціарній служби України. Суттєва частина звернень засуджених та їх родичів, що розглядаються цим відомством, містять скарги та прохання щодо переведення засуджених якомога ближче до місця проживання. Тим не менш задоволення таких звернень є радше винятком ніж правилом.
Слід зазначити, що необхідність забезпечення відбування покарання якомога ближче до місця проживання є необхідною складовою процесу сприяння соціальній реінтеграції засуджених після звільнення. Це, у свою чергу, є необхідною умовою для попередження вчинення нових злочинів і, як наслідок, для захисту та безпеки суспільства.
Відповідна рекомендація міститься у найбільш важливих міжнародних стандартах щодо питань виконання покарань. Зокрема, Європейські в’язничні правила у пункті 17.1. закріплюють, що, по можливості, ув’язнені повинні направлятися для відбуття покарання в пенітенціарні установи, розташовані поблизу від міста проживання або місць соціальної реабілітації. Наприклад, у Рекомендації Rec(2003)23 Комітету Міністрів Ради Європи зазначається, що «засуджені повинні бути розміщені з високим ступенем вірогідності у в’язницях, які знаходяться поблизу до місць проживання їх сімей або на прилеглих територіях».
Таким чином, актуальність проблеми обумовлена як міркуваннями дотримання прав людини, безпеки, захисту суспільства від злочинності, так і ефективною імплементацією міжнародних стандартів Україною в рамках своїх зобов’язань міжнародно-правового характеру.
Слід відмітити більш професійний підхід Уповноваженого щодо виконання цього аспекту рішення у справі Вінтмана. Так, у своєму поданні щодо вжиття заходів загального характеру, необхідних для виконання рішень Європейського суду з прав людини, що набули статусу остаточного у I кварталі 2015 року (від 03.04.2015 р. N 12.0.1-9/2194) Державній пенітенціарній службі України рекомендувалось:
«1) переглянути нормативно-правові акти щодо розподілу, направлення та перенаправлення осіб, засуджених до позбавлення волі, і забезпечити їх відповідність вимогам Конвенції та практиці Європейського суду;
2) забезпечити ретельний розгляд клопотань засуджених та їх родичів щодо переведення до колоній, розташованих ближче до місць їх проживання, з урахуванням індивідуальних особливостей кожного такого випадку».
Разом з тим, на наш погляд, цю проблему слід було б вирішувати шляхом внесення змін до статті 93 КВК України та закріплення її наступним чином:
«Стаття 93. Місце відбування засудженими покарання
1. Засуджений до позбавлення волі відбуває весь строк покарання в одній виправній чи виховній колонії, яка є найближчою установою відповідного рівня безпеки до місця його проживання до засудження або, за бажанням засудженого, місця постійного проживання його родичів.
2. Тримання засуджених у інших, ніж визначено у частині першій цієї статті, установах дозволяється у виняткових випадках з метою:
лікування;
уникнення перенаповненості установи виконання покарань, але не довше шести місяців;
окремого розміщення осіб, яких засуджено за одним вироком суду;
забезпечення особистої безпеки засудженого у відповідності до статті 10 цього Кодексу.
У таких випадках засуджені повинні утримуватись у наступній найближчій установі відповідного рівня безпеки до місця його проживання до засудження або, за бажанням засудженого, місця постійного проживання його родичів.
3. Переведення засудженого для подальшого відбування покарання з однієї виправної чи виховної колонії до іншої допускається у відповідності до цього Кодексу. Порядок переведення засуджених визначається нормативно-правовими актами Міністерства юстиції України».
Такий підхід дає можливість врахувати потенційні складнощі ДПтС України щодо розміщення засуджених в установах ближче до місця проживання у разі недостатності місць у таких установах. Зазначимо, що аргументація ДПтС України, що така редакція статті не є вдалою, оскільки не передбачає можливості переведення засуджених «з оперативних міркувань», навряд чи є обґрунтованою. Справа в тому, що у разі необхідності та наявності «оперативних міркувань» засудженого може бути переведено до іншої установи в порядку статті 10 КВК України (право на особисту безпеку), або в порядку статті 100 чи 101 КВК України – шляхом переведення до іншого рівня безпеки. Щоправда, в такому випадку вказані статті потребуватимуть удосконалення з метою надання можливості більш оперативно здійснювати переведення у разі нагальної потреби (наприклад, виключення необхідності погодження із спостережною комісією).
З нашої точки зору, є підстави припускати, що внесення змін до відомчого наказу щодо питань розподілу та направлення для відбування покарань засуджених без зміни норми статті 93 КВК України, як це пропонується Уповноваженим, не стане достатнім заходом для попередження порушень у зв’язку із віддаленим від домівки відбуванням покарання. Не вдаючись у детальні прогнози та обґрунтування цієї тези, залишимо її підтвердження питанням часу.
3. Відсутність ефективного національного засобу правового захисту у зв’язку із тим, що має місце правова невизначеність стосовно юрисдикції судів, які мають займатись справами засуджених
Практика судів в Україні демонструє суттєві розбіжності у підходах до визначення підсудності справ у випадках звернень ув’язнених та засуджених з метою оскарження рішень, дій та бездіяльності адміністрації установ виконання покарань чи попереднього ув’язнення. Проблема, яка тепер встановлена Судом, не є новиною для українських правників-практиків[15]. Наприклад, коли засуджений (чи ув’язнений) звертається до районних судів, то вони відмовляють у прийнятті до свого провадження його справи, посилаючись на те, що в’язнична адміністрація є суб’єктом владних повноважень, а тому такі справи повинні розглядатись адміністративними судами. Однак, коли засуджений звертається до адміністративних судів, вони відмовляють приймати такі справи до свого провадження, посилаючись на норму статті 539 КПК України, яка вказує, що питання про всякого роду сумніви і протиріччя, що виникають при виконанні вироку, вирішуються судом, який ухвалив вирок (відповідно, в порядку кримінального судочинства).
Саме такий стан справ призвів до встановлення порушення Конвенції Європейським судом з прав людини, який, проаналізувавши українську судову практику та законодавство, вказав на її неоднозначність з питання визначення підсудності скарг засуджених на в’язничну адміністрацію (див. § 115 рішення у справі «Вінтман проти України». Судом було визнано порушення права на ефективний засіб правового захисту у відповідності до статті 13 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.
Урядовий уповноважений у своєму поданні до Кабінету Міністрів України цілком справедливо зазначив, що «для вирішення існуючого протиріччя існує необхідність внесення відповідних змін до законодавства з чітким визначенням компетенції ВАСУ та ВССУ щодо відповідної категорії справ». Варто цілком підтримати такий підхід Уповноваженого до вирішення цього проблемного питання.
Поки ці зміни ще не підготовлені ні Міністерством юстиції, ні ДПтС України, відповідний законопроект вже був розроблений та представлений нами на засіданні Підкомітету з питань Державної пенітенціарної служби України Комітету з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності Верховної Ради України (в рамках робочих зустрічей організованих нардепом Ю.Р. Мірошниченком[16]). Законопроектом пропонується внести зміни до статті 537 та 539 Кримінального процесуального кодексу України для того, щоб уточнити, що справи щодо оскарження інших рішень, дій чи бездіяльності адміністрації установ виконання покарань, а також установ попереднього ув’язнення, розглядаються районними судами, в межах територіальної юрисдикції яких засуджений відбуває покарання. У відповідності до змін, розгляд справ в таких випадках повинен здійснюватись в порядку адміністративного судочинства. Такий підхід надасть можливість уникати завантаження адміністративних судів великою кількістю справ засуджених щодо оскарження рішень, які не мають високого ступеня значимості (як-то оскарження догани чи поміщення у дисциплінарний ізолятор) і, в той же час, зберегти використання засад адміністративного судочинства, які за своєю правовою природою є більш підходящими для вирішення такої категорії справ. Крім того, уніфікуватиметься процедура звернення – переважна більшість справ засуджених здійснюватиметься судом за місцем відбування покарання. При цьому до одних категорій справ застосовуватимуться правила адміністративного судочинства, а до іншого – кримінального.
Змінами пропонується закріпити, що «питання про всякого роду сумніви і протиріччя, що виникають при виконанні вироку», які окремо не перераховані у статті 537, вирішуватимуться судом за місцем відбування покарання, а не судом, який ухвалив вирок, як це було раніше. Це дозволить суттєво пришвидшити та спростити судовий процес щодо різного роду питань, які виникають під час виконання вироку і не відносяться до жодної із перерахованих у статті 537 категорії.
Проблематичним є виконання рішень, пов’язаних із необхідністю забезпечення в’язням вільного доступу до копій документів, які стосуються реалізації їхніх прав. Так, у справі Воробйов проти України[17] від 16 жовтня 2014 було встановлено порушення статті 34 Конвенції у зв’язку із ненаданням доступу до копій документів, необхідних для розгляду справи у Суді. Саме відмова пенітенціарних адміністрацій у наданні копій документів, необхідних Суду, ставала причиною порушення статті 34 Конвенції і у рішенні Устянцев проти України (3299/05), у справі Василь Іващенко проти України (760/03), в якій засудженому відмовляли в отриманні копій серед іншого у зв’язку з тим, що він мав право мати при собі лише свій вирок (відповідна норма, між іншим, й сьогодні закріплена у ПВР установ виконання покарань та потребує змін). У рішенні Найдьон проти України Суд чітко встановив напроти аргументам уряду, що у нього не було обов’язку робити копії, що ст. 34 Конвенції накладає на держави-учасниці позитивний обов’язок не перешкоджати здійсненню права на індивідуальне звернення, зокрема, надавати заявникам копії документів, необхідних для належного розгляду їх заяв.
Такий обов’язок витікає і з низки інших рішень ЄСПЛ, в яких вказується на обов’язок держави забезпечувати осіб, які знаходяться під її відповідальністю, в тому числі засудженим, найнеобхідним для подання заяви до Суду (див., наприклад, Iambor v. Romania (no. 1), no. 64536/01, §216; Novinskiy v. Russia, no. 11982/02, §120; Gagiu v. Romania, no. 63258/00, §§93–99).
Варто зазначити, що ДПтС України тільки частково взяла до уваги зауваження громадськості щодо необхідності вільного доступу до документів, які стосуються реалізації прав засуджених та ув’язнених. Зокрема, нею було враховано це зауваження у проекті нині чинних Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань тільки тією мірою, наскільки доступ до копій документів є необхідним для розгляду справи в ЄСПЛ. Доступ же до інших документів, які необхідні для звернення до національного суду, в тому числі, задля вичерпання усіх національних заходів захисту з метою подальшого звернення зі скаргою до ЄСПЛ, залишається неврегульованим. Це стосується як кримінально-виконавчого законодавства, так і законодавства, що стосується взяття під варту і, досить ймовірно, у майбутньому знову призводитиме до порушень Конвенції.
Усе зазначене дозволяє зробити висновок – ефективність процесу виконання рішень Європейського суду у пенітенціарній сфері, як і раніше, є досить проблемною. Заходи, що спрямовані на виконання рішень ЄСПЛ, не відображають вимог цих рішень та, найчастіше, є віддаленими від потенційних ефективних результативних кроків у цьому напрямку.
У зв’язку з цим нагадаймо, майже дослівно, висновок у нашій статті про виконання рішень ЄСПЛ у пенітенціарній сфері у 2011-2012 роках.
Відомо, що схожа ситуація спостерігається і з рекомендаціями Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (КЗК), що разом із недоліками виконання рішень ЄСПЛ формує нарис серйозної проблеми національного підходу до імплементації міжнародних стандартів прав людини.
Враховуючи це, варто рекомендувати Державній пенітенціарній службі України та Міністерству юстиції України окремі напрямки удосконалення відповідної роботи:
розробити підзаконний нормативний акт, який врегулює питання виконання рішень ЄСПЛ та рекомендацій КЗК, що виникають як на рівні ДПтСУ, територіальних органів, так і на рівні окремих установ, що їй підпорядковані;
створити окремий підрозділ у ДПтСУ, який би відповідав за належне виконання рішень ЄСПЛ та рекомендацій КЗК;
підвищити оперативність відомчої нормотворчості, спрямованої на втілення цих рішень та рекомендацій;
забезпечити вільний доступ на сайті ДПтСУ (чи Мін’юсту) до всієї інформації, що стосується виконання рекомендацій КЗК та рішень ЄСПЛ;
розробляти звіти про заходи, спрямовані на виконання рекомендацій чи положень, що містяться у цих міжнародних стандартах, із обґрунтуванням невиконання окремих вимог та перешкод, що до цього призводять.
Цього року вважаємо за необхідне висловити додатково такі рекомендації:
- Врахувати вищезазначені зауваження та прийняти відповідні рішення з цією метою.
- Враховуючи численні випадки встановлення неналежних умов тримання в пенітенціарних установах - запровадити інститут превентивної скарги. Цей інститут повинен давати можливість засудженим та ув’язненим звертатись до суду та вимагати розгляду таких справ за скороченою процедурою (декілька днів), а також запровадження судом конкретних вказівок щодо прийняття індивідуальних заходів (наприклад, переведення в іншу камеру, іншу установу та ін.). При цьому, в нього повинна бути можливість залучати експертів для встановлення/підтвердження його тверджень щодо тих чи інших фізичних умов тримання з метою подальшої компенсації за такі умови тримання. Організація виконання цієї рекомендації могла б взяти до уваги французький досвід функціонування так званого «référé» в адміністративному процесі. При цьому варто уникати негативних правових аспектів, які мали місце у французькій практиці, а саме – недосконалості організації процесу, що призвело до перманентних відмов у прийнятті рішень на користь в’язнів.
Слід тільки вітати, що Міністерство юстиції вже почало працювати в цьому напрямку, хоча і з дещо відмінним початковим баченням[18]. З огляду на кон’юнктуру та значимість проблеми, ідеї щодо механізмів впровадження превентивної скарги та розвитку інституту компенсаційних заходів наразі мають особливу цінність.
- Також варто рекомендувати запровадити практику спільного із Національним превентивним механізмом візитів «follow-up» відносно виконання заходів загального характеру щодо рішень, пов’язаних із порушенням статті 3 Конвенції у зв’язку із умовами тримання. Іншими словами, секретаріату Уповноваженого варто співпрацювати з НПМ з метою перевірки відповідних камер та установ, в яких сталося порушення, для встановлення належності вжитих ДПтС України заходів загального характеру, спрямованих на попередження порушень Конвенції у зв’язку із схожими обставинами у майбутньому.
- На наше переконання, повторні подання Уповноваженого до ДПтС України у разі невжиття достатніх заходів загального характеру, а також у випадку вжиття заходів, які не стосуються суті причин порушень у конкретному рішенні, є необхідним кроком на шляху до удосконалення роботи у сфері виконання рішень ЄСПЛ. У цьому ж ключі існує потреба більш конкретного та детального формулювання Уповноваженим заходів загального характеру, включаючи навіть заходи щодо конкретних камер та установ, де сталися порушення.
[1] Умови тримання ув’язнених у Київському слідчому ізоляторі перебувають за межами норм, передбачених законодавством // http://ombudsman.gov.ua/ua/all-news/pr/5115-yi-umovi-trimannya-uvyaznenix-u-kiiivskomu-slidchomu-izolyatori-perebuvay/
[2] Ці заходи в силу того, що вони знаходяться у документі щодо виконання водночас і двох інших рішень ЄСПЛ – Самойлович проти України та Барило проти України стосуються і виконання цих двох рішень. Однак, вони у них прослідковується увага саме до виконання рішення у справі Салахова та Іслямової.
[3] Порушення Конвенції у справі Салахова та Іслямової сталися у АР Крим.
[4] Особливо цинічним виглядає посилання на ПВР СІЗО як на досягнення та як захід задля виконання рішення ЄСПЛ. Справа в тому, що у зв’язку із його репресивністю, цей документ було піддано серйозній критиці громадськості. Детальніше див. розділ Човган В. Імітація прогресу, яка приховує негативні тенденції правотворчості на рівні підзаконних актів, у виданні «Дотримання прав людини у пенітенціарній системі України» / К. А. Автухов, А. П. Гель, М. В. Романов, В. О. Човган, І. С. Яковець; за загальною редакцією М. В. Романова; ГО «Харківська правозахисна група». — Х: ТОВ «ВИДАВНИЦТВО ПРАВА ЛЮДИНИ», 2015. – С. 35-49. Книга доступна онлайн за посиланням: http://library.khpg.org/files/docs/1424331623.pdf.
[5] Човган В. О. Реформування кримінально-виконавчого законодавства у світлі міжнародних стандартів (пропозиції та зауваження). – Харків: ТОВ «ВИДАВНИЦТВО ПРАВА ЛЮДИНИ», 2014. – С. 160-162 (книга доступна онлайн за посиланням: http://library.khpg.org/files/docs/1423636043.pdf)
[6] Там само. – С. 157-182.
[7] Виконання рішення відбувалося ще до окупації АР Крим.
[8] Ащенко О. М., Човган В. О. Українське пенітенціарне законодавство у світлі стандартів Комітетів проти катувань ООН та Ради Європи / О. М. Ащенко, В. О. Човган; передм. М. М. Гнатовського; за заг. ред. Є. Ю. Захарова. — Харків: Права людини, 2014. – С. 124. (видання доступне за посиланням: http://library.khpg.org/files/docs/1413663568.pdf)
[9] Цей захід був спрямований на виконання іншої частини рішення, в якій також було встановлено порушення статті 5 та 6 Конвенції. Одне із порушень полягало саме у надмірній тривалості запобіжного заходу у виді взяття під варту. Однак варто звернути увагу, що вжиття заходів щодо попередження порушень у зв’язку із надмірною тривалістю запобіжного заходу, як правило, не залежить від ДПтС, а відноситься до компетенції судової влади.
[10] Човган В. О. Реформування кримінально-виконавчого законодавства у світлі міжнародних стандартів (пропозиції та зауваження). – Харків: ТОВ «ВИДАВНИЦТВО ПРАВА ЛЮДИНИ», 2014. – С. 13-15; 213-215 (книга доступна онлайн за посиланням: http://library.khpg.org/files/docs/1423636043.pdf); Човган В.О. Стандарти обмежень прав засуджених у практиці Європейського суду з прав людини // Проблеми законності. – 2013.- №122. – С. 251-258.
[11] Див. Розділ Човган В. Право на письмову кореспонденцію, у виданні «Дотримання прав людини у пенітенціарній системі України» / К. А. Автухов, А. П. Гель, М. В. Романов, В. О. Човган, І. С. Яковець; за загальною редакцією М. В. Романова; ГО «Харківська правозахисна група». — Х: ТОВ «ВИДАВНИЦТВО ПРАВА ЛЮДИНИ», 2015. – С. 259-270 (книга доступна онлайн за посиланням: http://library.khpg.org/files/docs/1424331623.pdf ).
[12] Човган В. О. Реформування кримінально-виконавчого законодавства у світлі міжнародних стандартів (пропозиції та зауваження). – Харків: ТОВ «ВИДАВНИЦТВО ПРАВА ЛЮДИНИ», 2014. – С. 22 (книга доступна онлайн за посиланням: http://library.khpg.org/files/docs/1423636043.pdf).
[13] Ащенко О. М., Човган В. О. Українське пенітенціарне законодавство у світлі стандартів Комітетів проти катувань ООН та Ради Європи / О. М. Ащенко, В. О. Човган; передм. М. М. Гнатовського; за заг. ред. Є. Ю. Захарова. — Харків: Права людини, 2014. – С. 61-67 (видання доступне за посиланням: http://library.khpg.org/files/docs/1413663568.pdf)
[14] Ащенко О.М., Човган В.О. Вказ. праця.
[15] Яковець І. Змінимо судову практику чи припинемо Конституцію? // Юридичний Вісник України. -2010. - № 28 (10 – 16 липня). – С. 6 – 7.
[16] http://miroshnychenko.ua/%D0%BF%D1%80%D0%B5%D1%81-%D1%86%D0%B5%D0%BD%D1%82%D1%80/%D0%BE%D1%84%D1%96%D1%86%D1%96%D0%B9%D0%BD%D0%B0-%D0%BF%D0%BE%D0%B7%D0%B8%D1%86%D1%96%D1%8F/2015.05.21-/-%D0%B7%D0%B0%D0%BA%D0%BE%D0%BD%D0%BE%D0%B4%D0%B0%D0%B2%D1%87%D0%B5-%D0%B7%D0%B0%D0%B1%D0%B5%D0%B7%D0%BF%D0%B5%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F-%D0%B4%D0%BE%D1%82%D1%80%D0%B8%D0%BC%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F-%D0%BF%D1%80%D0%B0%D0%B2-%D0%BB%D1%8E%D0%B4%D0%B8%D0%BD%D0%B8-%D0%B2-%D0%BF%D0%B5%D0%BD%D1%96%D1%82%D0%B5%D0%BD%D1%86%D1%96%D0%B0%D1%80%D0%BD%D1%96%D0%B9-%D1%81%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B5%D0%BC%D1%96-%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B8.html
http://miroshnychenko.ua/%D0%BF%D1%80%D0%B5%D1%81-%D1%86%D0%B5%D0%BD%D1%82%D1%80/%D0%BE%D1%84%D1%96%D1%86%D1%96%D0%B9%D0%BD%D0%B0-%D0%BF%D0%BE%D0%B7%D0%B8%D1%86%D1%96%D1%8F/2015/06/17.html
[17] У нас не було доступу до документів, які стосуються виконання цього рішення.
[18] Попередній експертний висновок підготовлений паном М. Пальмою, радником Міністра юстиції Італії і колишнім президентом Комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (КЗК) Ради Європи, та паном Х.М. Расканьєресом, колишнім прокурором і адвокатом колегії адвокатів Князівства Андорра та колишнім членом КЗК (не опубліковано)