Упочила в Бозі Світлана Кириченко – активна учасниця національно-визвольного і правозахисного руху 60–90-х років
Народилася Світлана Тихонівна 31 жовтня 1935року в Києві. Вважала себе «дитиною київського асфальту». Батько її пропав без вісти на фронті в 1941. Мати — вчителька, найближчі родичі — викладачі вузів. У їхньому стійко україномовному середовищі, в атмосфері, що сповідувала громадянське служіння, моральний альтруїзм, щиру віру в комуністичні ідеали, формувалася особистість Світлани.
1952 С. Кириченко закінчила середню школу, 1957 — філологічний факультет Київського університету. Працюючи в Інституті літератури АН УРСР, познайомилася 1957 з Іваном Світличним, Леонідом Коваленком — першими в її житті національно орієнтованими українцями, які стали їй не тільки найближчими друзями, але й учителями на шляху переосмислення громадянських цінностей. Тут же 1963 зустріла Василя Стуса і Юрія Бадзя, дружба з якими визначила її подальшу духовну еволюцію і долю. В травні 1964, перед одруженням, Ю. Бадзьо попередив наречену, що більше трьох років спокійного життя їй не обіцяє, бо розгоряється битва за Україну, він не стоятиме осторонь. Скоро його виганяють із Інституту. 4 вересня 1965 року подружжя бере участь у політичному протесті в кінотеатрі «Україна» проти арештів української інтеліґенції. Ю. Бадзя виключають з КПРС, ім’я Світлани Кириченко негласно забороняють у друку. 1969 вона переходить на роботу в Інститут філософії. У роки активізації українського самвидаву (1966-1971) бере участь в колективному перекладі на російську мову трактату І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», у тиражуванні та розповсюдженні українського та російського самвидаву.
Після арешту в 1972 Надії Світличної С. Кириченко звертається з листом до Першого секретаря ЦК КПУ, вимагаючи повернути рідним дворічного Ярему Світличного, вивезеного «в невідомому напрямку» з дитячих ясел у момент арешту матері. У відповідь на це Кириченко звільняють з Інституту філософії «за профнепридатністю». Віднині вона періодично безробітна до кінця трудової діяльности. Недовго була коректором у видавництві, в центрі фармінформації. Міліція, з-за спини якої виглядають «роги» КГБ, погрожує судити за «дармоїдство». Під час обшуку 3-4 лютого 1979 р. в помешканні Бадзів «органи» вилучають другий варіант рукопису Ю. Бадзя «Право жити» (перший викрадений з квартири товариша в грудні 1977) і його мікрокопію, зроблену рукою С. Кириченко. Через два місяці чоловік заарештований, дружина звільнена з роботи. Вона передає на Захід свого «Відкритого листа» з біоґрафією Ю. Бадзя і коротким викладом його трактату, потім рукописи двох його відкритих листів, не знайдених під час обшуку. Вони неодноразово звучать по радіо «Свобода».
Усі подальші роки життя С. Кириченко насичені допитами (не тільки у справі чоловіка), обшуками, погрозами арешту. «Вашу справу гуманна радянська влада відкладає до повноліття доньки. Сподіваємося, ви це оціните й одумаєтеся», — не раз чує вона в кабінетах КГБ. Основним своїм завданням С. Кириченко вважає розповсюдження інформації про політичні репресії в Україні, передачу на Захід позацензурних текстів, документів. Налагоджує зв’язки з дисидентами Прибалтики, Москви, Закавказзя, з дружинами політв’язнів різних таборів, психіатричок, заслання. Весною 1980 вона вивозить з побачення з чоловіком нові вірші Миколи Руденка. Тоді ж (січень 1980) передає до США рукопис збірки віршів В. Стуса «Палімпсести», розповсюджує зібрану в Україні «дисидентську» інформацію.
09.12.1980 Московський райнарсуд м. Києва засудив С. Кириченко до трьох місяців виправних робіт за відмову свідчити на новому процесі В. Стуса, де вона кинула суддям слова: «Я буду свідчити на тому процесі, де Василь буде сидіти на вашому місці, а ви — на лаві підсудних». Від декількох днів до декількох місяців — більше їй не вдається утриматися на жодній роботі, навіть на найнижчих щаблях соціальної драбини — поштаря, прибиральниці, робітниці картонажної фабрики, няні сусідської дитини. Постійні міліцейські «приводи» — на показові «суди громадськости», комісії старих більшовиків при ЖЕКу — за «дармоїдство», «антигромадську поведінку». Апогей переслідувань — 1983-й, андроповський рік. На Різдво — напад на її сім’ю у Львові; багатомісячний шантаж по телефону; наклепницька стаття в газеті «Вечірній Київ» «Дама з амбіціями» (10.02.1983); судилище над сином-студентом Сергієм з вимогою зректися батьків і переселитися в гуртожиток; виклики доньки-школярки Богдани в кабінет директора, де вчителі вимагають «чітко визначитися, по якому вона боці барикад — зі всім радянським народом чи з антирядянщиками-батьками»; чергове позбавлення побачення з чоловіком. 20.04.1983 Кириченко оголосила безтермінову голодівку протесту проти тотального переслідування всієї сім’ї (повідомила про це телеґрамою Ю. Андропову). На 14-й день голодівки їй вручили телеґраму від табірної адміністрації про надання чоловікові побачення (одноденне — після трьох років перерви); ректор відкликав наказ про виключення сина з інституту.
05.08.1985 під час чергового обшуку в помешканні Кириченко кагебісти знайшли і вилучили весь «табірний архів» Ю. Бадзя. Стало зрозуміло: як і багатьом іншим українським політв’язням, йому збираються «шити» нову «справу». Але наставала горбачовська перебудова.
4 червня 1986 р., через декілька днів після прибуття Ю. Бадзя на заслання (сел. Хандига, Якутія), до нього прилітає дружина з донькою (син в армії). З першого ж дня і впродовж трьох років місцевий кагебіст наполегливо «виживає» дружину політзасланця з селища: без неї легше буде здійснювати репресії-провокації проти чоловіка. Її не прописують, виганяють із гуртожитку і місцевого готелю, не дають найняти кімнату, звільняють із роботи навіть прибиральниці школи, гардеробниці. Репресії посилюються після того, як Ю. Бадзьо відмовився підтримати «гуманну ініціативу» М. Горбачова: звільнити політв’язнів руками самих політв’язнів. За 10 р. ув’язнення чоловіка дружину 11 разів звільняли з роботи.
7 грудня 1988 р. М. Горбачов у Женеві з трибуни ООН заявляє, що політв’язнів у СРСР нема. 9 грудня місцевий прокурор оголошує Юрію Бадзеві про звільнення. У січні 1989 подружжя повертається в Київ і поринає у вир перебудовних процесів, національного відродження. Світлана Кириченко — в Оргкомітеті Демократичної партії України. На Установчому з’їзді ДемПУ (15.12.1990) Ю. Бадзьо обраний її Головою. С. Кириченко працює в Секретаріаті партії. У кінці 1992 вони разом видають перший номер газети «Демократ» — органу ДемПУ.
1993 Світлана Кириченко перенесла тяжкий інсульт, інвалід 1 групи. Попри хворобу, працювала над спогадами «Люди не зі страху» (книжкою вийшли 2013 року), «Птах піднебесний» (про В. Стуса – друкується).
2009 р. нагороджена Орденом Княгині Ольги ІІІ ступеня.
Бібліоґрафія:
1.
Допоможіть! // Вісник (США), № 1 (11), 1983. – С. 31-32.
Дещо з історії написання «Права жити» // Юрій Бадзьо. Право жити.— К.: 1996.— С. 391-398.
До Шевченка. До України. До себе... (Зі спогадів). // Літературна Україна, 1997. – 15 травня.
Люди не зі страху. 1972-й // Молодь України, 1997. – 11 січня – 30 травня.
Учителі. 1957–1962. Зі спогадів // Літературна Україна, 1997. – 27 лютого.
Птах піднебесний. Спогади про Василя Стуса.— Дніпро, 1998, № 1-2. – С. 64-123.
Двадцять років тому...: Історія однієї заяви // Літературна Україна, 2002. – 28 листопада.
Люди не зі страху. Українська сага: Спогади / Світлана Кириченко; перед. сл. Юрія Бадзя. К.: Смолоскип, 2013. – 920 с.
2.
ХТС. Нью-Йорк. – 1979, вип. 53.— С. 72; 1980, вип. 54.— С. 40, 41; вип. 55.— С. 7-9, 62; 1981, вип. 58.— С. 74; вип. 60.— С. 63; вип. 61.— С. 40; 1982, вип. 62.— С. 74, 129.
Вісник репресій в Україні. – 1980: 1-8, 1-17, 7-14, 8-13, 10-1, 12-7; 1981: 1, 2, 3, 5-21, 7, 8, 9-9, 10; 1982: 7/8-14, 9-52; 1984: 2-39; 1985: 2-24 9-5
Вести из СССР. Т. 3. 1985-1986.— Мюнхен: Права человека.— 1985, 17-11.
Валерій Кравченко. Право жити // Україна молода, № 76 (2863), 2006. – 26 квітня. http://archive.khpg.org/index.php?id=1455464516&w
Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 1. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини». – 2006. – 1–516 с.; Частина ІІ. – 517–1020 с. (С.Кириченко: с. 164-166).
Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – 804 с., 56 іл. – С. 290-291; 2-ге вид., 2012. – 896 с. + 64 іл. – С. 322-223.
Музей дисидентського руху: http://archive.khpg.org/index.php?id=1113912239&w