Декомунізація для «галочки», або про старий формалізм у новому процесі

Українці вже звикли до терміну «декомунізація». Але ось недавно зустрілося в мережі інше слово – «деленінізація». Можливо, воно важке для вимови та для сприйняття, але ті події, які відбуваються нині в країні, також значною мірою можна назвати саме «деленінізацією». І йдеться не тільки про моменти, коли «несанкціоновано» «падав» черговий постамент більшовицького вождя чи коли його тепер цілком законно відвозять у якийсь закапелок, фактично, на смітник історії.

До речі, вважається, що вислів «смітник історії» народився якраз у більшовицькому середовищі. Туди більшовики пообіцяли відправляти все, що буде заважати на їхньому шляху. І всіх. Якими методами це робили, якими жертвами і якою кров’ю сповнили історію, найперше нашу українську, - відомо. Тож цілком можна говорити, що сьогоднішні декомунізаційні процеси в Україні мають певний сакральний зміст замкнутого кола.

Та наразі не про це. А насамперед про ту чужу  ідеологію, яку принесла більшовицька, радянська, комуністична (можна називати по-різному) окупація на нашу землю. Це той самий «ленінізм», що силоміць насаджувався не одному поколінню українців. Насаджувався жорстоко і цілеспрямовано.

Про це свідчать конкретні історичні факти. Варто лише згадати, як Україна намагалася зробити свій вибір на користь цивілізованого світу у 20-х роках минулого століття, коли з’явилася можна сказати програмна для вектору національного розвитку стаття Миколи Хвильового «Україна чи Малоросія?» і прозвучало гасло: «Геть від Москви!».

Та вирватися в той момент з лещат, вживаючи лексику самого М. Хвильового, «московських задрипанок» з великодержавними амбіціями виявилося не те що непросто, - неможливо. Вони не могли допустити  в Україні «… боротьби проти Москви взагалі, проти росіян узагалі, проти російської культури і її вищого досягнення – ленінізму» (з листа Сталіна до Кагановича. 1926 р. http://grachev62.narod.ru)

Чи не на цьому досягненні нині базується той «рускій мір», який своїми пазурами і сьогодні намагається розшматувати Україну, завадити її цивілізаційним процесам? Питання, очевидно, риторичне.

Та сьогодні для нашого суспільства, певно, більше важить те, що саме цей проросійський «ленінізм» важким каменем і досі лежить у свідомості декого з самих українців. Настільки важким, що вони опираються прийняти декомунізацію в Україні як факт, як  необхідність.

І йдеться не тільки про людей пересічних, яких, як переконалася на власному досвіді, можна переконати у потребі очищення від спадщини тоталітарного минулого.

Більша біда в тому, що насаджений «російською культурою» впродовж десятиліть  «ленінізм» і нині, трапляється, перехрещується з українським чиновницьким бюрократизмом.

У зв’язку з цим хочеться згадати прес-конференцію щодо виконання Закону України  «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки», яка недавно відбувалася у Харківському кризовому інформаційному центрі. http://nakipelo.ua

Так, під час цієї розмови, серед іншого, зазначався й той факт, що перші два етапи декомунізації у Харкові проходили формально, без врахування думки громадських активістів, пропозицій, вироблених харківською топонімічною групою.

 Тобто влада одного з найбільших у країні міст пішла шляхом найменшого опору, вдавшись до того самого «радянського формалізму», з яким мали б давно покінчити. В результаті спочатку чимало топонімів залишилися не перейменованими, або їх назви змінено, як то кажуть, для «галочки».

Хочеться зазначити, що ситуація у Харкові, взагалі є доволі знаковою.  З одного боку, вона виявила той факт, що у проведення декомунізації громадянське суспільство виявилося набагато зацікавленішим і активнішим, ніж представники місцевої влади. З іншого, - органи влади, найперше місцевої,  поки що не хочуть сприймати громадянське суспільство як партнера у вирішенні важливих для життя суспільства проблем.

А відтак не тільки у Харкові, а й в деяких інших територіальних громадах процес декомунізації значною мірою залежить від тиску громадських активістів на чиновників та органи самоврядування.  

Там же, де громада виявилася не настільки активною, щоб тиснути на владу, напрацювати свої власні пропозиції щодо перейменування, скажімо хоча б з врахуванням історичних особливостей свого краю, якраз і отримали таку собі «формальну декомунізацію».

Наприклад, у сусідній з Харківщиною Сумщині «абрикосових», «вишневих», «виноградних», «калинових» чи «малинових» вулиць та провулків тепер стільки, що можна заплутатися. Ці перейменування вже навіть «охрестили» «вегетаріанськими». http://sumy.depo.ua

Очевидно якраз проросійським «ленінізмом» пояснюється свідомий чи підсвідомий спротив декомунізації, коли  у судовому порядку, як «протиправне» призупиняється рішення про перейменування вулиць http://dt.ua, коли зміна топонімів на місцевому рівні ставиться у залежність від фінансування з Києва на господарські проблеми. (https://site.ua)

Як і конфлікти щодо перейменування населених пунктів, котрі виникали у територіальних громадах також не без участі місцевих влад, http://pravda.com.ua та проголошення гасел на кшталт «Не дамо переписати історію».

Разом з тим, поки небайдужі українці у переносному, а іноді, на жаль, й в прямому смислі слова «б’ються» за проведення, так би мовити, якісної, а не формальної декомунізації, місцева влада, котра далеко не завжди доклала максимальних зусиль для впровадження цього процесу, на своїх офіційних інформресурсах та у ЗМІ вже оперативно звітує про завершення роботи. (http://sm.gov.ua, http://siver.com.ua, http://ua-pressa.com, http://ua.censor.net.ua та інші).

Причому, «рапорти» ці нерідко витримані теж у дусі старого радянського формалізму: «плани доведено – плани виконано».

Звичайно тим, кому небайдуже, в якій Україні ми житимемо, хотілося б, якомога скоріше очиститися від тяжкої радянської спадщини. Та досвід країн, зокрема сусідньої з нами Польщі http://texty.org.ua, у яких декомунізація активно відбувалася ще у 80-90-х роках переконує, що процес цей тривалий і непростий.

І зовсім не для «галочки».