Декомунізація для «галочки», або про старий формалізм у новому процесі
Українці вже звикли до терміну «декомунізація». Але ось недавно зустрілося в мережі інше слово – «деленінізація». Можливо, воно важке для вимови та для сприйняття, але ті події, які відбуваються нині в країні, також значною мірою можна назвати саме «деленінізацією». І йдеться не тільки про моменти, коли «несанкціоновано» «падав» черговий постамент більшовицького вождя чи коли його тепер цілком законно відвозять у якийсь закапелок, фактично, на смітник історії.
До речі, вважається, що вислів «смітник історії» народився якраз у більшовицькому середовищі. Туди більшовики пообіцяли відправляти все, що буде заважати на їхньому шляху. І всіх. Якими методами це робили, якими жертвами і якою кров’ю сповнили історію, найперше нашу українську, - відомо. Тож цілком можна говорити, що сьогоднішні декомунізаційні процеси в Україні мають певний сакральний зміст замкнутого кола.
Та наразі не про це. А насамперед про ту чужу ідеологію, яку принесла більшовицька, радянська, комуністична (можна називати по-різному) окупація на нашу землю. Це той самий «ленінізм», що силоміць насаджувався не одному поколінню українців. Насаджувався жорстоко і цілеспрямовано.
Про це свідчать конкретні історичні факти. Варто лише згадати, як Україна намагалася зробити свій вибір на користь цивілізованого світу у 20-х роках минулого століття, коли з’явилася можна сказати програмна для вектору національного розвитку стаття Миколи Хвильового «Україна чи Малоросія?» і прозвучало гасло: «Геть від Москви!».
Та вирватися в той момент з лещат, вживаючи лексику самого М. Хвильового, «московських задрипанок» з великодержавними амбіціями виявилося не те що непросто, - неможливо. Вони не могли допустити в Україні «… боротьби проти Москви взагалі, проти росіян узагалі, проти російської культури і її вищого досягнення – ленінізму» (з листа Сталіна до Кагановича. 1926 р. http://grachev62.narod.ru)
Чи не на цьому досягненні нині базується той «рускій мір», який своїми пазурами і сьогодні намагається розшматувати Україну, завадити її цивілізаційним процесам? Питання, очевидно, риторичне.
Та сьогодні для нашого суспільства, певно, більше важить те, що саме цей проросійський «ленінізм» важким каменем і досі лежить у свідомості декого з самих українців. Настільки важким, що вони опираються прийняти декомунізацію в Україні як факт, як необхідність.
І йдеться не тільки про людей пересічних, яких, як переконалася на власному досвіді, можна переконати у потребі очищення від спадщини тоталітарного минулого.
Більша біда в тому, що насаджений «російською культурою» впродовж десятиліть «ленінізм» і нині, трапляється, перехрещується з українським чиновницьким бюрократизмом.
У зв’язку з цим хочеться згадати прес-конференцію щодо виконання Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки», яка недавно відбувалася у Харківському кризовому інформаційному центрі. http://nakipelo.ua