MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Розвінчування міфів, або про те, чого ніколи не здолати російській пропаганді

19.07.2016   
Наталка Ковальчук
                  На думку авторки, ті вигадки, які впродовж тривалого часу продукуються російською пропагандою, як правило, розвінчуються. Та це мало впливає на реальний стан речей, і прокремлівська міфологічна творчість продовжується.

На відомому сайті Bellingcat з’явилася публікація, у котрій стверджується, що в умовах відкритості інформації, в першу чергу цифрової, Росії немає смислу брехати про війну з Україною. Бо нікчемно виглядає, коли неправда розвінчується. http://news.online.ua

Справді, ті вигадки, які впродовж тривалого часу продукуються  російською пропагандою, як правило, розвінчуються. Та це мало впливає на реальний стан речей, і прокремлівська міфологічна творчість продовжується.

Тож поки військові найманці на сході винищують українців фізично, ціла армія російських тролів і ботів постійно працює над тим, як впливати морально, психологічно, на рівні підсвідомості як на, власне, російську аудиторію, так і на український загал, серед котрого також є люди, схильні сприймати потоки неправди, які виливаються в інформаційний простір щодо війни з Україною, щодо самої України.

Скажімо, віднедавна почали з’являтися повідомлення про те,  що українці більше не бажають захищати свою землю у російсько-українському конфлікті. У одних подаються  висловлювання, як зазначається, наших земляків, які кажуть, що мовляв, «немає за кого воювати». У інших наводяться статистичні дані, без зазначення джерела соцопитування, про те, скільки наших співгромадян не хочуть воювати самі й відпускати на війну рідних.

Причому, вдаються до цього не тільки радикальні російські інформресурси, традиційно вороже налаштовані до України, а й ті, хто ніби вважався поміркованим.

Можливо, саме таким чином кремлівська пропаганда намагається «вбити» відразу двох зайців, як то кажуть. З одного боку, заспокоїти своїх найманців, яких відправляє на схід України. Бо якщо проаналізувати повідомлення у інформаційних ресурсах та у соціальних мережах, то помітно побільшало повідомлень про небажання самих росіян воювати на українському сході.

Але не менш вірогідно й те, що такими пропагандистськими трюками намагаються сформувати й певні настрої і в українському суспільстві. Мовляв, «вам немає за кого воювати у цій війні», «це не ваша війна», «ця війна простим українцям непотрібна» і так далі.

Що ж, давно відомо:  брехня нерідко послуговується правдою, щоб виглядати переконливіше.

І ті «результати» соцопитування, за якими чи то 80, чи 90 відсотків українців не  виявляють «бажання брати участь у військовому конфлікті на сході України», цілком вписується у цей підхід.

 Насправді,  українці жили мирно і ніякої війни не хотіли. І сьогодні найбільшим, мабуть, є бажання, аби конфлікт було врегульовано.

Тому скажу,  що не 80, не 90, а всі сто відсотків українців, не хочуть, щоб їх рідні: чоловіки, діти, брати, сестри гинули у нав’язаному нам чужою волею військовому протистоянні.

Так, українці не хочуть, щоб їх сини, доньки, брати, сестри, просто добрі знайомі і навіть не знайомі йшли на війну. Але ті беруть у руки зброю і цей вибір доводиться прийняти рідним і близьким.

Ось у інтерв’ю журналісту немолодий чоловік каже, що пішов воювати, щоб захистити своїх дітей і онуків. І їх дуже багато таких посивілих чоловіків, які могли б залишитися вдома, але пішли на фронт.

Ніхто не досліджував, скільки в Україні родин, де чоловіки пішли на фронт, а дружини активно почали займатися волонтерською діяльністю.

Якось довелося розмовляти зі знайомою, у якої син кадровий офіцер. Зараз знаходиться у зоні АТО.

Насправді їй дуже важко чекати сина, кожен день з тривогою чекає новин зі сходу. І не спить по ночах, і молиться за свою дитину, і за всіх, хто там разом з ним. Але тим не менше говорить:

-       Що зробиш? Це його вибір. У нього така професія – захищати, нас усіх захищати…

Не тільки ця мати не спить вночі, чекаючи на сина з війська. Їх багато таких українських матерів. І батьків-чоловіків, які нервово палять по ночах цигарки на кухні міської квартири, чи на лавочці під сільською хатою, знаючи, що рідна людина в цей час десь на блок-посту, чи в окопі під ворожими кулями. 

Тому не буде перебільшенням сказати, що сьогодні всі свідомі українці моляться за тих, хто своїм життям зупиняє чорну навалу, яку намагається принести в нашу землю російська агресія.

Недавно довелося прочитати роздуми про те, що Росія цією війною, з одного боку, вбиває український генофонд, а з іншого, - позбавляється від власних декласованих елементів, від тих, хто заслуговує хіба що на назву «покидьків» суспільства.

Та запитаймо себе: «А коли у нашій історії було інакше?» Чи знайдемо бодай століття, коли український народ жив без московського тиску, московського визискування, московського винищення?

Ось і сьогодні гірка правда у тому, що захищати Україну йдуть кращі, освічені, розумні, люди навіть з іменами, відомими не тільки у себе на батьківщині, а й у всьому світі. І гинуть за свою землю.

Недавно Інтернет, як то кажуть, «зірвало» фото старенької жінки, яка ставши на коліна, проводжала в останній путь українського солдата, котрий загинув на сході.

Цей хлопчина, який мав би жити, ростити дітей, мирно працювати на користь своєї родини і країни, знав за що він пішов воювати.

І старенька, яка ніби вклякла на мулькому сірому камені, проводжаючи похоронну процесію, теж знає, за кого віддав життя цей український солдат. Врешті, як і багато інших наших співгромадян, які завжди ось так, на колінах проводжають всіх, хто поліг на сході України.

В українського письменника Василя Шкляра є такі слова:

«Кажуть, герої не вмирають, але я хотів би, дуже хотів би, щоб вони замість бути героями - жили. Тут, на землі, вони потрібніші, ніж на небі. Тут є багато такого, чого без них не зробить ніхто…».

Справді, на нашій землі є дуже багато мирної роботи, яку мали б взяти на свої плечі ті, хто сьогодні стримує ворога на українському сході, для кого захист Вітчизни навіть не конституційний, а людський обов’язок. 

І це той впертий факт, який розвінчує будь які міфи ворожої пропаганди.

 

 Поділитися