MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Всі відтінки сірого. Частина 1. Селище Нижнє

29.07.2016   
Яра Скрипник
З 20 по 23 липня 2016 року юристи Харківської правозахисної групи разом з колегами із Східноукраїнського центру громадських ініціатив здійснили моніторингову поїздку до Луганської області. Пропонуємо Вашій увазі щоденник одного з моніторів. Дорога Слобожанщина - Донбас

З 20 по 23 липня 2016 року юристи Харківської правозахисної групи разом з колегами із Східноукраїнського центру громадських ініціатив здійснили моніторингову поїздку до Луганської області. Пропонуємо Вашій увазі щоденник одного з моніторів.

Дорога Слобожанщина - Донбас

Дорога на Донбас – це завжди поступове занурення в іншу реальність, спочатку звичні для Слобожанщини Чугуїв та Ізюм, пейзажі настільки звичні та мирні, що здається, що війна існує тільки в екрані телевізору, десь у іншому вимірі, не тут, і точно не з нами. Потім підірваний міст біля Слов’янську приводить до тями – війна близько, набагато ближче, ніж ми думаємо. Процедури перевірок на блок-постах настільки звичні, що навіть не усвідомлюєш, що робиш все автоматично. Люди зі зброєю не лякають так, як було два роки тому, при перших наших поїздках.

Пейзаж змінюється, тепер за вікном – безкрайній степ. Не знаю, чому, але на Донбасі влітку трава дуже рано жовтіє, типовий пейзаж - безкрайні жовті степи, прозоре блакитне небо, яке трохи дрижить, та сизі кургани десь далеко-далеко. Так тихо, що аж ніяково. Ніби за мить перед бурею.

Селище Нижнє

Невеличке Нижнє зустрічає нас розбитими вікнами домівок та атмосферою втоми від війни. Життя всіх таких селищ схоже, ніби одна й та сама історія, що розповіли декілька оповідачів – тільки деталі відрізняються, загальна канва та сама. Мирне, спокійне, налагоджене життя до війни – та страшне літо 2014-го.

Оскільки селище знаходилося «між двох огнів» – між позиціями української армії та сепаратистів – діставалося і днем, і вночі. Бували моменти, коли мешканці по три доби ночували у степу – сміються зараз крізь сльози, що не знали, що там небезпечно, але курсів з поводження під час війни не закінчували – довелося довіряти інтуїції. Вмовляли дітей не боятися, але й самі не могли заспокоїтися. Особливо, коли спочатку був підірваний водопровід, а потім снарядом з окупованого Первомайська перебило газопровід – вибух було чути за декілька кілометрів. Діти війни – це окрема, болюча тема, занадто багато вони пам’ятають про те, що і дорослі б воліли забути. З вересня 2014 до березня 2015 школа не працювала – які там уроки, коли стіни трясуться від обстрілів, а стелю побито уламками від ворожої артилерії. Тільки після Мінських угод майже перестали стріляти, от і спромоглися відновити навчання.

 

Магазин

Люди у 2014-2015 роках були на межі нервового зриву – часто ночували у підвалах, аби вижити. Навіть свійські тварини не витримували – після обстрілів гуси, курки, качки, індики, що були на подвір’ях, помирали від стресу. Іншого пояснення у селян немає, жодного ушкодження від пуль або снарядів, тому так і кажуть: «Від стресу, не привчена була наша птиця до звуків пострілів».
Селяни щиро дякують своєму селищному голові Валерію Шопіну – були приємно здивовані його активною громадянською позицією: після обстрілів «вибивав» гроші з державного та місцевого бюджетів на відновлення будинків та надання житла замість зруйнованого, якщо не вдавалося – співпрацював з благодійниками. Так, Норвезький комітет з питань біженців допоміг відбудувати близько 20 домівок – 5 з яких дуже сильно постраждали від обстрілів.

Взагалі місцеві не скаржаться на життя моніторам – не привчені. Говорять, що потрібно шукати щось позитивне у тому, що вони пережили – наприклад, вміють тепер відрізняти на слух «Град» від мінометів, а дату останнього обстрілу обвели червоним олівцем на настінному календарі – сподіваються, що він був дійсно останній.

 

Будинок після обстрілу

Дорога на лінії зіткнення

Ця дорога відчувається зовсім інакше. Коли твоя машина їде дорогою, де по одну сторону позиції наших сил, а по іншу – сепаратисти, це..бодрить. Монітори не вживають слів на кшталт «страшно». Не комільфо.

Боязко, моторошно, не по собі – це слова для мирного життя. Це у мирному місті я боюся мишей та темряви, і відчуваю себе не у своїй тарілці, коли потрібно пізно ввечері заходити у темний під’їзд. А тут на питання новачка: «Чи це справді сіра зона?», відповідаєш з посмішкою і якоюсь ейфорією: «О так, всі п’ятдесят відтінків сірого».

Сіра зона – це заміновані узбіччя, болванки від снарядів, що вже зім’яли колись плодючу донбаську землю, і абрикоси. Так багато абрикосів, які, як говорять на Донбасі, добре ростуть на политою кров’ю землі.

Вмикаєш радіо у машині – і ловиш сепаратистську хвилю, на цей раз не звична «Побєда», а «Своє радіо». Новин з «молодих перспективних республік» немає, але в ефір проривається пісня, яка дивним чином личить до всієї атмосфери.

«Мне бы твои пули переплавить в струны, может быть другая песня получилась бы. Ты б ее послушал, девушке поставил, может, станцевал бы, только всё равно. У тебя забавы – утром всё забыл, музыка сорвалась, ты меня убил».

Їдемо під «Мумій Троля» з розумінням, що тут все інакше. Більш справжнє, контрастне, болюче. Хоча я іноді заплутуюся, де ж у мене «там», а де «тут».

Далі буде.

 Поділитися