MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Війна без лінії розмежування…

28.10.2016   
Наталка Ковальчук
Інформаційний простір України сьогодні сповнений не тільки повідомленнями про зону військового конфлікту на сході країни. Оприлюднюються також про факти пропагандистської, психологічної війни, якій піддаються українці. У цьому протистоянні немає чіткої лінії розмежування. Тут неможливо виставити блокпост, аби зупинити чужий негативний вплив. Хоча, треба визнати, не завжди й чужий. Іноді негатив, спрямований проти України, – це спроба таки наших власних проросійських сил взяти реванш, аби знову повернути країну під тінь Кремля, під, так би мовити, московський протекторат.

Вважається, що однією із суттєвих ознак кожної живої мови є її історична змінність. Причому, науковці-лінгвісти стверджують, що люди у своєму житті цих змін, пов’язаних з потребами комунікативної, пізнавальної діяльності, практично не помічають. Можливо, вони, справді, не помітні у стабільному спокійному житті. Але не тоді, коли у лексику миру вривається термінологія війни.

Йдеш собі у справах вулицею міста далекого від збройного конфлікту, який точиться на сході України, і раптом погляд мимоволі вихоплює напис на стіні будинку: «Укриття». Ще зовсім недавно цього слова з позначкою до входу у те саме укриття не було. Бо ніхто навіть і не думав, що людям може знадобитися прихисток не тільки від дощу чи снігу, а й від ворожих куль, осколків снарядів.

Ось на телеекрані починається рекламний блок, і після ролика з милою малечею, у якому йдеться про памперси чи дитяче харчування, чи якісь інші побутові речі, тривожно вривається засторога соціальної реклами: не чіпати вибухонебезпечних предметів, повідомляти про них до відповідних служб.

Та інформаційний простір України сьогодні сповнений не тільки повідомленнями про зону військового конфлікту на сході країни. Оприлюднюються також про факти пропагандистської, психологічної війни, якій піддаються українці. У цьому протистоянні немає чіткої лінії розмежування. Тут неможливо виставити блокпост, аби зупинити чужий негативний вплив. Хоча, треба визнати, не завжди й чужий. Іноді негатив, спрямований проти України, – це спроба таки наших власних проросійських сил взяти реванш, аби знову повернути країну під тінь Кремля, під, так би мовити, московський протекторат.

Скажімо, з початку нинішнього навчального року у соцмережах, і не тільки в них, українці говорять про використання у освітньому процесі навчальної літератури, у якій історія України перекручується або ж вона написана у проросійському стилі. Виникали конфлікти й з приводу того, для вивчення російської мови як ще однієї іноземної використовуються посібники, у яких насаджується думка про велич Росії, вихваляються її символи.

На актуальність цієї проблеми вказує і той факт, що до цієї теми звертаються досить солідні інформаційні ресурси, зокрема http://radiosvoboda.org, http://ukr.obozrevatel.com. Здавалося б, за час, що минув з Революції Гідності, цілком можна було провести ревізію у цій сфері, вилучити або хоча б не рекомендувати до використання такі навчальні посібники. Та нічого суттєвого зроблено не було, аж до того часу, поки справа не набрала суспільного резонансу.

Виправдання різних відповідальних посадових осіб на кшталт того, що хтось у чомусь не розібрався, не звернув уваги на те, що друкується чи спрямовується до освітніх закладів, звучать не надто переконливо. Особливо в світлі того, що (за публікацією на http://radiosvoboda.org) освітянам нібито було рекомендовано власноруч заклеїти сторінки з пропагандою російської величі якимись іншими, які надіслали до шкіл. Виникає цілком слушне питання: «Чому українські діти мають навчатися за посібниками із заклеєними сторінками?». Нині ж не 20-ті роки минулого століття. Це тоді, не маючи належної освітньої літератури, дітей навчали за підручниками Російської Імперії, заклеюючи в них те, що не вписувалося в більшовицьку ідеологію.

Очевидно, треба завважити і той факт, що на проросійський характер освітнього матеріалу, пропонованого підростаючому поколінню, звернули увагу самі батьки, яким небайдуже, чого і як навчають їх синів і доньок в українських школах. Вони ж і надали цій проблемі соціального звучання. Хоча, думається, мали б це зробити чиновники від освіти, фахівці, які займаються питаннями освіти, чи самі педагоги, котрих фінансує держава, аби вони здійснювали концепцію національного виховання, відповідали за відродження і

розбудову національної системи освіти.

Насправді у випадку, про який йдеться, громадянське суспільство виявилося більш підготовленим і відповідальним за впровадження національного компоненту змісту освіти, ніж ті, хто мав би про це дбати за своїми посадовими обов’язками.

Втім історія з навчальними посібниками це не єдиний факт, коли впливу російської ідеології піддають підростаюче покоління українців. Громадянські активісти в Україні не раз звертали увагу на безвідповідальність вітчизняного бізнесу, який проштовхує на ринок російські товари. Та одна справа, якщо йдеться про товари масового споживання. Інша, - коли українським дітям продають російські іграшки з радянською символікою. І навіть з тією, котру використовують терористичні угруповання на сході України. (www.news.online.ua). Знову ж таки увагу на це звернули не офіційні особи, покликані слідкувати за такими речами, а прості українці.

Якось на очі потрапили соціологічні дослідження російського Левада-Центру. Крім питання, як росіяни ставляться до українців, а треба сказати, що за цими даними більше 50% жителів РФ ставляться до нас негативно, соціологи з’ясовували також, які риси, на думку жителів сусідньої країни, притаманні українцям? Так от, виявилося, що 27% росіян вважають нас лицемірними, хитрими, 23% – заздрісними. (http://pravda.com.ua).

Та насправді якщо проаналізувати, як ми ставимося у своєму загалі до впливів російської пропаганди і її проросійських аналогів в Україні, то йдеться зовсім не про якусь там хитрість, а найбільшою мірою про довірливість і поблажливість. Іноді ми не бачимо ворога навіть тоді, коли він марширує перед нами у всій екіпіровці. Скажімо, останнім часом неабиякого суспільного резонансу набрало гасло про бойкот російського телепродукту.

Звичайно, щось робиться задля того, аби зменшити вплив російської телепродукції на українців. Але, як правило, у цих випадках частіше йдеться про центральні телеканали з великою аудиторією поширення. Та чи відслідковує хто-небудь, що пропонують глядачу місцеві телеканали, провайдери кабельного телебачення? Навряд. А якщо і йдеться про такий аналіз, то він точно недостатній.

Так, недавно довелося «споглядати» роботу одного такого місцевого телеканалу, який охоплює трансляцією з десяток міст Сумщини.

За кілька хвилин музичної програми, запропонованої редакцією, знайшлося місце і для розв’язного російського шансону, і хвацького ансамблю у сарафанах та косоворотках, і російським козакам з шаблюками – цілком таким, які вдерлися на український схід зі своїм немирним «руським міром».

І це тільки поодинокі випадки, які переконують, що у психологічній війні без лінії розмежування, розпочатій Росією проти нашого народу, уважність і пильність вимагається від кожного особисто. Якщо нам, звичайно, небайдуже, якою буде Україна завтра.

 Поділитися