MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Подібні статті

До України евакуювали жінку, якій окупанти не платили пенсію через її український паспорт ‘На реабілітацію’: 17 дітей з інвалідністю вивезли з тимчасово окупованої Донеччини під Москву Російські окупанти анулюють перепустки українських працівників ЗАЕС Окупанти шукають проукраїнськи налаштованих людей під виглядом комунальниківРосійські військові викрали і вбили подружжя, яке мешкало у селі Малі Копані на окупованій ХерсонщиніПід дулами автоматів‘У змішаному форматі’: росіяни готуються до псевдовиборів на тимчасово окупованих територіяхМарні спроби Кремля Вивеземо на лінію розмежування й не видамо ліки: як російські окупанти змушують мешканців Лазурного отримати російський паспорт‘Тривожна кампанія примусу’: у США заявили про системні спроби РФ паспортизувати мешканців тимчасово окупованих територійРосія вивозить старшокласників з окупованої Луганщини до військової академії в КостроміРосіяни затримали десятки мешканців МелітополяМаєш паспорт — живи: в окупованому Запоріжжі росіяни не видають інсулін, якщо в людини немає паспорта РФ Паспортизація по-російськи: під загрозою втрати майна і депортаціїУ Києві відкриють офіс МКС, а Ісландія визнала Голодомор геноцидомПерешкоди для реєстрації та підтвердження громадянства створюють загрозу нової хвилі безгромадянства в Україні: попередній правовий аналізЕкспрес-огляд законотворчої діяльності Верховної Ради України ІХ скликання Огляд № 10 Законопроекти, зареєстровані в парламенті за період 30.09.2019–04.10.2019Звіт за результатами моніторингового візиту до Криворізької виправної колонії № 80Британська Колумбія визнала Голодомор геноцидомЕкспрес-огляд законотворчої діяльності Верховної Ради України Бюлетень № 222 Законопроекти, зареєстровані в парламенті за період 22.04.2019 – 26.04.2019

Українська катастрофа ХХ століття

22.11.2016   
Ольга Багалій
Відкрито в Україні стали розповідати про голод в Україні після грудня 1987 року. З’явилися статті в ЗМІ, розпочались наукові дослідження, пошуки документів в архівах. І спочатку мова йшла тільки про Великий Голод 1932 – 33 років. Пізніше згадали і вже як єдиний ряд і голод 1921 – 23 років, і голод 1946 – 47 років. Через дев’ять років від перших офіційних згадок про голод в Україні, 26 листопада 1998 року, Указом Президента України було встановлено, що кожна четверта субота листопада – це День пам’яті жертв Голодомору. У травні 2003 року Верховна Рада України в офіційному зверненні до народу України визнала Голодомор 1932 – 1933 років актом геноциду.

Відкрито в Україні стали розповідати про голод в Україні після грудня 1987 року. З’явилися статті в ЗМІ, розпочались наукові дослідження, пошуки документів в архівах. І спочатку мова йшла тільки про Великий Голод 1932 – 33 років. Пізніше згадали і вже як єдиний ряд і голод 1921 – 23 років, і голод 1946 – 47 років.

Через дев’ять років від перших офіційних згадок про голод в Україні, 26 листопада 1998 року, Указом Президента України було встановлено, що кожна четверта субота листопада – це День пам’яті жертв Голодомору. У травні 2003 року Верховна Рада України в офіційному зверненні до народу України визнала Голодомор 1932 – 1933 років актом геноциду. Але це рішення було проголосоване з мінімальним результатом – 226 голосів. Велику роль в цьому визначені зіграли дослідження Джеймса Мейса та Роберта Конквеста, які в своїх роботах довели, що Голодомор відповідає загальноприйнятому визначенню геноциду.

Генеральна Асамблея ООН 2003 року поширила заяву, у якій визнала Голодомор 1932 – 1933 років «національною трагедією українського народу». Факт геноциду українців сталінським режимом у 1932 – 1933 роках було офіційно визнано 11 урядами країн світу, серед яких Австралія, Угорщина, Ватикан, Литва, Сполучені Штати Америки. 4 листопада 2005 року Президент України Віктор Ющенко в Указі «Про вшанування жертв і постраждалих від голодоморів в Україні» назвав голодомор 1932 – 1933 років геноцидом українського народу. За поданням Президента Верховна Рада України 28 листопада 2006 року ухвалила Закон «Про голодомор 1932 – 1933 років в Україні», у якому голодомор 1932 – 1933 років, відповідно до Конвенції ООН від 9 грудня 1948 року про запобігання злочину геноциду та покарання за нього, кваліфіковано як акт геноциду українського народу (згідно зі ст. 2 Конвенції, під дефініцією «геноцид» мається на увазі «будь-яке з діянь, які вчиняються з наміром знищити повністю або частково яку-небудь національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку»).

Вже декілька років в останню суботу листопада ми традиційно запалюємо свічки в пам’ять жертв Голодомору. По всій Україні з’явилися меморіали пам’яті жертв Голодомору, хоча прихований спротив встановленню таких пам’ятних знаків і меморіалів був шалений. Перший в Україні хрест у пам’ять про Жертв Голодомору з’явився у Харкові за ініціативою професора Петра Черемського. Пам’ятний хрест був встановлений 4 жовтня 1989 року в Молодіжному парку по вулиці Пушкінській.

З часом у Харкові, який був столицею радянської України до 1934 року, гостро постала проблема гідного вшанування жертв страшного голоду. Ініціатори встановлення пам’ятника трагедії Голодомору у середині 2000-х років звернулись до міської влади з проханням надати земельну ділянку в місті для розміщення великого меморіального комплексу, однак міське управління містобудування та архітектури відмовило в цьому, мотивуючи свою відповідь тим, що «Доцільніше встановити монумент на території Харківської області, яка більше потерпала від цієї трагедії», у чому деякі правозахисники, політики і громадські діячі побачили політичні мотиви.

Коли були вирішені земельні питання, проведено конкурс на найкращий проект Меморіалу Жертв Голодомору в Харкові й визначено переможця, тобто вже у процесі реалізації проекту, зчинився великий скандал з приводу змістовного наповнення майбутньої скульптурної композиції, а саме – розташування і оформлення фігур. Харківський меморіал повністю був збудований на благодійні внески, задля чого в тому числі в День пам’яті жертв голодомору та політичних репресій 24 листопада 2007 року у Харкові провели кількагодинний телемарафон. Комплекс розташований на височині, яка добре проглядається із автомобільного шляху Харків – Москва. Центральним місцем комплексу є скульптурна композиція заввишки 6 метрів, відлита з бронзи і встановлена на насипному кургані висотою 10 метрів. Скульптурна композиція символізує українську родину – чоловіка, жінку і двох дітей, хлопчика і дівчинку. Чоловік і жінка стоять притулившись спинами один до одного, а з боків до них притискаються перелякані діти. Чоловік дивиться на північ (в сторону Москви), стиснувши кулак і "символічно намагаючись захистити сім’ю від голодної смерті". Жінка, яка дивиться в бік Західної України, з благанням здійняла руки до неба, символічно звертаючись до Бога про порятунок сім’ї від голоду. До них з двох сторін притискаються діти, зі слідами виснаження на обличчях.

Зараз вже зрозуміло, що Меморіал, збудований на околиці Харкова, посилив емоційне сприйняття трагізму минулого, і став містом вшанування загиблих від голоду, а харківська міська влада в черговий раз продемонструвала свою антиукраїнську позицію і бажання будь що відсторонитися від української історії.

За останні два роки з’явилася тенденція пов’язувати організацію голодоморів в Україні не тільки з діяльністю більшовиків та комуністів, а й загальною багатовіковою політикою Росії стосовно України.

28 листопада 2015 року у день вшанування пам’яті жертв голодоморів президент Петро Порошенко заявив, що «Голодомор це ніщо інше як прояв багатовікової гібридної війни, яку Росія веде проти України». Звісно і така думка має право на існування, але все рівно потрібно детально вивчити, яку саме політику проводила радянська влада з моменту державного перевороту в 1917 році.

Голод 1932-1933 років не був ані ізольованим, ані випадковим явищем, що виникло неочікуваним під час колективізації. Голод був одним із засобів національної, і, перш за все, антиселянської політики більшовицького режиму в Україні. Голод за більшовицької влади панував в Україні тричі: в 1921-22, 1932-33 і в 1946-47р.р. Але саме голод 1932-33 р. був найбільш нищівним, під час якого загинуло дуже багато людей. Звісно, не всі випадки смерті від голоду були зафіксовані, не завжди причиною смерті було вказано голод. Але, якщо дотримуватися офіційних даних, визначених апеляційним судом м.Києва, рішення якого прийняте 13 січня 2010 року, остаточна кількість людських втрат України від Голодомору 1932-1933 років складає 10 млн. 63 тис. осіб, з яких 3 млн. 941 тис. людей померли безпосередньо від голоду і 6 млн. 122 тис. – складають ненароджені.

Оскільки у Радянському Союзі було планове господарство, то постає питання: який же план передбачав штучну організацію Великого Голоду. Українські історики загально пов’язують Голод із планом перебудови суспільства на комуністичний лад. Цей план передбачав, перш за все, ліквідацію куркулів, тобто заможніших селян, потім суцільну колективізацію селянських господарств. В підручнику «Історія ВКП(б)» написано так: «Наприкінці 1929 року, у зв’язку із ростом колгоспів і радгоспів, радянська влада зробила крутий поворот та перейшла до політики ліквідації, політики знищення куркулів як клас.» Пропаганда ненависті до «проклятої куркульні» була загальною і нещадною. Але, навіть при масштабній пропаганді, при масштабній роботі репресивних органів, в січні-березні 1930 року почалися збройні виступи селян. В Україні таких виступів було зафіксовано більше 500, а крім відкритих виступів із зброєю в руках розпочалися ще й теракти.

Для пришвидшення процесу куркулів знищували не включенням до колгоспів, а дослівно знищували – розстрілюючи та відправляючи на заслання. Розпочалося розкуркулення в 1930 році за планом, перш за все, насильницькою експропріацією всієї власності селян. Почалися розстріли, арешти і вивезення  селян – спочатку чоловіків, а згодом жінок і дітей. З України їх везли на північ, як худобу у товарних вагонах. Багато хто загинув у дорозі і це, перш за все, були діти, інші опинилися на необжитих північних просторах, де їх вивантажували та примушували будувати «трудові спецпоселення». Принаймні половина загинули першого ж року заслання від голоду, епідемій та жорстокого режиму в концтабірних спецпоселеннях.

Колективізація була здійснена пришвидшеними темпами і завершена достроково. Про це в тій же Історії ВКП(б) написане наступне: «1931 рік дав нове зростання колгоспного руху. В основних зернових районах було об’єднано більше 80% загального числа селянських господарств».

Дослідники страшного голоду в 30-ті роки стверджують, що голод був наслідком радикального, непродуманого реформування звичного, такого, що склалося протягом століть, сільськогосподарського виробництва: перехід від одноосібного господарства до колективного. І «розкуркулення», і недолуга колективізація – створення комун та колгоспів, призвели до повного розвалу сільського господарства, але не це було головною причиною такого страшного голоду в 1932 році.

Прямою причиною голоду було суцільне вилучення у селян всілякої господарської продукції. Цей грабіж постійно зростав, аж поки не дійшов до повного викачування останніх харчів. Офіційно цей грабіж називався «хлібозаготівля». Грабіж селян більшовики практикували з самого початку свого панування. В різні періоди були різні масштаби цього грабунку і різні назви: «продрозверстка», «продналог» і, нарешті «хлебозаготовки». В 1931 і 1932 роках, незважаючи на розвалений стан сільського господарства, на хаос, викликаний розкуркуленням і колективізацією, норми хлібозаготівлі встановлювали такі, начебто все господарство працювало нормально. Норми встановлювали у Москві, але й місцеві партійні керівники, знаючи про неможливість виконання цих норм, старанно виконували вказівки центру.

Перший нищівний удар по селу був заданий в 1931 році – за чотири місяці основного збору збіжжя було заготовлено в два з половиною рази більше ніж за той же час 1930 року. Внаслідок такої політики голод розпочався вже в 1932 році. Навесні 1932 року в Україні вже не було достатньої кількості зерна для засіву, по селах вже почалося часткове голодування.

В липні 1932 року стало ясно, що врожай цього року не буде таким вже багатим, але все ж таки достатнім, щоб уникнути голоду. Але норми хлібозаготівлі були встановлені на половину вище ніж врожай, який можна було зібрати. Дві третини норми, встановленої з центру, були зібрані, але щоб виконати план влада розпочала тотальний грабунок селян. Для цього були розроблені спеціальні заходи. Спочатку радянська влада 7 серпня 1932 року прийняла закон про охорону соціалістичної власності, за яким була встановлена сувора кара, включно з розстрілом, для тих колгоспників і не колгоспників, які б посміли взяти для себе щось з колгоспного збіжжя, навіть збір колосків на полі, вже після закінчення збору зерна. Постановами уряду УРСР і ЦК КП(б)У від 20 листопада 1932 року було заборонено будь-яку видачу колгоспникам заробленого на трудодні хліба до того часу, поки колгосп не виконає план заготівлі зерна.

В 1932 році куркулів в Україні вже не було, і гинули від голоду вже середняки – малоземельні селяни-одноосібники і колгоспники.

Однією з форм приборкання селян під час «боротьби за хліб» була блокада цілих районів та окремих сіл, які записували на так звані «чорні дошки». «Чорні дошки» були узаконені постановою уряду від 6 грудня 1932 року. До таких сіл не завозили ніякі товари, були закриті всі крамниці, не випускали селян за межі села. На таку «чорну дошку»були занесені 86 зернових районів. Але ніякі варварські заходи не допомогли і до кінця 1932 року зібрано було тільки 70% від надісланого з Москви плану.

По селах ходили так звані «ударні бригади по хлібозаготівлі», насправді ватаги грабіжників, і вигортали у селян останні харчі. Бригади ходили від хати до хати і забирали все їстівне – не тільки зерно, але й картоплю, квасолю, горох та буряк із домашнього городу. Забирали навіть і випечений хліб.

Коли розпочався 1933 рік, на селі настав суцільний голод. При цьому радянська влада мала значні запаси зерна в резервах та здійснювала його експорт за кордон під час Голодомору, забороняла та блокувала виїзд голодуючих поза межі України, відмовлялася приймати допомогу для голодуючих з-за кордону. Попри те, що дії представників сталінської влади, які спричинили смерть людей від голоду, кваліфікувалися згідно з нормами тогочасного радянського кримінального законодавства як вбивство, причини цього масового злочину ніколи в СРСР не розслідувалися, та ніхто з можновладців, причетних до злочину, не поніс покарання при тому, що найвище керівництво СРСР знало про факти масової загибелі людей від голоду.

В країні лютував голод, в сільському господарстві суцільний хаос, і вище партійне керівництво було змушене якось пояснити, чому провалився план хлібозаготівлі. Вони і пояснили це звичним формулюваннями – у всьому винні ворожі контрреволюційні «петлюрівські та інші буржуазно-націоналістичні елементи».

І відразу за вказівкою московського ЦК розпочалася кампанія боротьби з «буржуазно-націоналістичними елементами» в Україні. Слідом за цим з Москви до Україні був надісланий цілий загін московських апаратників, очолюваний довіреною особою Сталіна Павлом Постишевим. В своїх публічних виступах Постишев закликав: «Бий їх, цю націоналістичну наволоч, яка тут розрізалась, знахабніла й почувала себе чудово». Ще ширше ставив задачу Косіор: в лютому 1933 року він заявив: «вигнати з колгоспів, МТС, земорганів куркульські, петлюрівські, махновські та інші контрреволюційні елементи»

В першій же своїй доповіді в Харкові Постишев заявив: «не може бути й мови про допомогу держави зерном для колгоспів України, навіть і для сівби». Рішення партії виконувалося сумлінно – не тільки ніякої допомоги від держави, а й ніякої можливості голодуючим селянам шукати  якоїсь допомоги самостійно. Селяни намагалися дістатися до міст, але їх не пропускали кордони міліції, а ті, що все ж таки потрапили до міст частіше всього помирали на вулицях.

Все це відбувалося на очах міського населення, яке мало чим могло допомогти селянам. В містах України, як от в столичному Харкові, нищівного голоду не було – працюючі отримували хлібні картки – в середньому 800 грамів хліба, непрацюючі ще менше. В 1932-1933 роках працювали комерційні профспілкові їдальні. Правда, ціни в тих їдальнях були такі: обід коштував 4 карбованці, а дітям та непрацюючим членам родини вже 5-6, (а, наприклад, викладач університету отримував зарплатню 120-130 карбованців.) Обідали частіше через день.

Виняток становило начальство. Закриті розподільники не мали хіба що пташиного молока. Вони обслуговували вищих партійних сановників міста. Такі ж закриті, тобто недоступні для народу, магазини обслуговували ГПУ і командно-політичний склад Червоної Армії. Через такі ж магазини ці категорії населення забезпечувалися не тільки продуктами, а й першокласними промисловими виробами: взуттям, одягом та ін. Зазвичай ці магазини мали вхід не з вулиці, а з двору, не мали ніякої вивіски, і вхід їх ретельно охоронявся.

За цими розподільниками найвищої категорії існували інші, більш низьких категорій для начальства менших рангів.

Цинізм радянської влади вражає. 28 лютого 1933 року було прийняте рішення розвернути вільний продаж хліба в системі Торгзін (спочатку ця система називалася торгівля з іноземцями). Торгзінівська мережа магазинів, починаючи з січня 1932 р обслуговувала іноземців – туристів, спеціалістів, які будували «промислові гіганти перших сталінських п’ятирічок». За валюту можна було купити хліб, борошно і весь асортимент продуктів харчування. Завданням системи торгзіну було вилучення валюти та золота, тому що темпи надходження валюти не відповідали потребам індустріалізації, а від експорту селянського хліба в умовах світової загальноекономічної кризи 1929-1933 років уряд не отримав прогнозованого валютного виторгу. Уряд вирішив «вишукати» внутрішні резерви надходження валюти.

До Торгзіну пішли, перш за все, містяни, у яких вже один раз конфісковували дорогоцінності відразу після перевороту у 1917 році – від царських нагород до побутового срібла, тепер знову почали діставати заховане. Пішли і селяни, яких спочатку позбавили хліба і будь-яких засобів до існування, а тепер змусили купувати насильно вилучений у них хліб за так зване побутове золото – кільця, сережки, інші прикраси, натільні хрестики тощо.

Влада протидіяла спробам селян утекти від голоду. Так, у таємному розпорядженні ЦК КП(б)У йшлося про заборону продажу квитків тим, хто не мав спеціального посвідчення і прямував за межі УРСР. На кордонах та залізницях патрулі повертали людей назад. 2 лютого 1933 Генріх Ягода, керівник органів безпеки СРСР пише доповідну записку Йосипу Сталіну і В’ячеславу Молотову: «Для припинення масового виїзду голодуючих з України та Північного Кавказу транспортними органами ОГПУ організовані на дорогах заслони і оперативно розшукові групи». Органи ДПУ категорично заборонили сільським радам виписувати будь-які довідки про виїзд, мобілізували агентуру та сільський актив на виявлення тих, хто виношував плани втечі з регіонів, охоплених голодом.

Але, незважаючи на всі перепони та ризики, міграція набула масового характеру. Люди продавали майно і тікали на шахти Донбасу чи будови Дніпропетровська. Міграція сільського населення розпочалася ще з початком колективізації, селяни масово втікали до великих міст, подалі від рідних країв.

Щоб проконтролювати міграцію до міст і підприємств, була прийнята постанова ЦВК і РНК СРСР від 27 грудня 1932 року «Про встановлення єдиної паспортної системи по Союзу РСР та обов’язкової прописки паспортів», в якій серед причин введення паспортизації вказувалось: «з метою очищення цих населених міст від куркульських, кримінальних і інших антигромадських елементів, що переховуються».

І паспорти видавалися не всім. Деякі верстви населення, і серед них розкуркулені та селяни, не мали права отримати «молоткастий, серпастий». Селянство фактично знову було загнане у кріпацтво. яке скасували в імперії ще 1861 року. Мешканці села не мали права залишати місце свого постійного проживання, були позбавлені землі, коней, великої рогатої худоби, засобів виробництва. Навіть, якби безпаспортний селянин і знайшов роботу в місті, роботодавець, котрий йому її надав, підлягав би адміністративній відповідальності або ж позбавленню волі до двох років.

До кінця 1933 року внаслідок голоду та репресій Україна втратила майже 10 мільйонів осіб. Були спустошені цілі райони і окремі села. Для того, щоб відновити робочу силу, Сталін прийняв рішення «розбавити» українське населення переселенцями некорінної нації. 31 серпня 1933 року був створений «Всесоюзный переселенческий комитет». Відповідно до особистого розпорядження Сталіна в Україну ешелонами переселяють десятки тисяч осіб. На кінець грудня 1933 року в Україну були відправлені 329 ешелонів, переселені 21856 колгоспних господарств, 117149 осіб, 14879 коней. Затверджений план виконаний на 104, 7%.

На мій погляд, потрібно розглядати цю трагічну сторінку української історії системно – не тільки як прямі демографічні втрати, а й як психологічні наслідки для наступних поколінь українців. Психологічні наслідки носять патопсихологічний та психогенетичний аспекти.

Соціальні психологи мають досліджувати, як через масовий голод сталінська правляча верхівка та її поплічники на місцях зруйнували багатовікові моральні традиції, перш за все, на селі, і загалом серед української нації. Були порушені традиційні системи родичання, дружби, взаємодопомоги, з’явився страшний наслідок голоду – дітовбивство і канібалізм. Центральні та місцеві більшовицькі репресії та терор по відношенню до свого народу, примушували людей зачинятися одне від одного, боятися сусідів, друзів, рідних, нікому не допомагати, нікому не довіряти, думати тільки про свою сім’ю і труситися від страху за дітей та інших членів родини. Соціальним психологам необхідно дослідити, як мінялася індивідуальна психіка людей, що пережили такий колосальний, ні з чим не зрівняний стрес, як це трагічно позначилося на всьому процесі психологічного розвитку української нації, передусім, дітей та юнацтва, які виростали в такому середовищі.

Усі психічні процеси – мислення, пам’ять, сприйняття, емоції, воля, інші – під страшним пресом голоду деформувалися, замість розвитку психіка більшості людей зазнавала деструкції, психічних загальмовувань і деградації.

На місце цілого спектру вищих мотивів до життя і розвитку ставав базовий, простий і могутній мотив виживання. Нищилися всі життєві плани, що були показником здорової психіки, люди були змушені жити одним днем, не заглядаючи у завтра, бо те завтра видавалося їм ще страшнішим.

Наслідки цієї психотравми цілого покоління дають себе знати і до цього часу. Адже коли ми аналізуємо нині мислення і поведінку декого з українців, то вловлюємо, що вони не відповідають простим законам нормального функціонування морально і психологічно здорових націй.

Апатія, страх, нерішучість, бажання нічого не бачити і нічого не знати, ні у що не втручатися, невміння і небажання відстоювати свої законні права, нехтування українською культурою, нерозуміння національної гідності, страх та плазування перед «Великою Россиею» – усе це є далекими психологічними відлуннями Голодомору, який став не тільки геноцидом нації, але й призвів до дуже тяжкої психотравми українського народу.

Сталінські сатрапи хотіли зламати психологічний хребет української нації, але не спромоглися. Однак майже смертельної психотравми завдати нації вони зуміли. І цей посттравматичний синдром ми відчуваємо вже більше вісімдесяти років.

26 листопада ми згадаємо невинно загублені душі, страшні події радянського панування в Україні, жертв тих страшних подій – голод 1921 – 23 років, голод 1932 – 1933 років і голод 1946 – 47 років. Пройдуть поминальні заходи, запалимо свічки, в українських церквах відслужать панахиди.

Але пам’ятаємо, що зараз наша країна в стані неоголошеної, але реальної війни, російсько-української війни… І знову жертви -  тепер вже не комуністичної, а імперської влади, яка мріє повернути Україну під своє панування.

І слід добре пам’ятати, до яких трагедій це панування імперської Росії вже не один раз приводило Україну. 

 Поділитися