Чи спроможні суди України виконувати свої функції?

Згідно зі ст. 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюють виключно суди.

Після Революції Гідності виявилися недоліки суддівського корпусу, який по суті не відповідав вимогам Конституції та показав свою залежність від діючої влади.

Для виправлення ситуації ухвалено перший Закон в Україні, направлений на зміну системи, що існує, та очищення судів, а саме Закон «Про очищення влади» № 1682-VII від 16 вересня 2014 року.

З ухваленням вказаного Закону почався перший етап звільнення суддів. Однак, замість того, щоб очищатися саме від суддів, які ухвалювали незаконні рішення та протиправно порушували права людини, почали звільнятися в основному судді апеляційних інстанцій та місцевих, які мали багаторічний досвід і авторитет. Однією з причин такого звільнення були дії та огульна критика великої кількості «громадських» організацій (люстраторів) та окремих політиків, які на хвилі боротьби за очищення суддівського корпусу інколи вирішували зовсім інші завдання.

В результаті першої хвилі звільнення суддів у 2014–2015 роках українські суди втратили велику кількість професійних суддів, які мали можливість навчити молодих суддів та передати їм свій досвід.

Крім того, замість того, щоб своєчасно та ефективно позбавитися тих суддів, які кидали за ґрати майданівців, створено умови для деяких з цих суддів уникнути відповідальності. Якщо Тимчасова спеціальна комісія з перевірки діяльності суддів (ТСК) провела ефективну перевірку по всіх зверненнях стосовно тих суддів, то несвоєчасне призначення членів Вищої ради юстиції, на яку покладене остаточне вирішення питання звільнення суддів, призвело до реальної можливості більшості суддів уникнути відповідальності.

Також, на той час склалася дуже цікава ситуація в судах. З одного боку, в результаті ухвалення спеціального Закону про люстрацію й початку роботи ТСК, слідчі судді та суди під час ухвалення рішень щодо обрання запобіжного заходу – стали керуватися практикою ЄСПЛ, та ухвалювати законні та обґрунтовані ухвали. Однак, після спливу часу, коли ще значна частина суддів, причетних до подій Майдану, продовжує працювати, через бездіяльність прокуратури судді не були навіть відсторонені від посади, через неприйняття закону про Вищу раду правосуддя заблоковано діяльність дисциплінарного органу суддів, а з боку держави не було ніякої реакції, судді зрозуміли, що навіть при ухваленні ними незаконних рішень, покарання не буде.

Після подій у Криму, а потім і збройної агресії на Сході країни, коли деякі судді перешли на бік окупантів, і також не були покарані своєчасно та публічно, завдяки зволіканням з боку прокуратури із розслідуванням та наданням належної правової кваліфікації діям вказаних суддів, ситуація з суддівським корпусом не поліпшилася.

Відсутність дієвого механізму притягнення суддів до дисциплінарної та кримінальної відповідальності створила тепличні умови для суддів, які за посаду, гроші чи інші матеріальні та нематеріальні цінності виносили незаконні рішення заради власної вигоди, по дзвінку чи вказівці зверху.

За рахунок таких суддів в країні почалися гучні політичні розправи, в яких про Верховенства права чи практику ЄСПЛ взагалі не йдеться. Такі судді потрібні були й для притягнення до кримінальної відповідальності, обрання та продовження запобіжних заходів у вигляді тримання під вартою щодо добровольців та представників ЗСУ, які були незручні для деяких представників влади. В моїй практиці є кримінальне провадження, в якому особи 11 місяців перебували під вартою під час досудового розслідування, і вже 9 місяців не може розпочатися судовий розгляд, а лише продовжують обвинуваченим строк тримання під вартою.

Однак навіть такі судді останнім часом починають задумуватися над можливими наслідками свого беззаконня та, не витримуючи шаленого тиску, звільняються з посад. Якщо порівняти відсоток звільнених суддів, які свого часу ухвалювали рішення про продовженню строків тримання під вартою у вищевказаному провадженні, то він складає не менше 50.

Отже, ми маємо сьогодні з одного боку повальне звільнення суддів, а з іншого – непризначення на посади нових. Більше 2 000 суддів звільнилося, а 1 000 не мають повноважень.

Згідно з офіційними даними Вищої кваліфікаційної комісії суддів України на 12.06.2016 року більше ніж 50% суддів не здійснюють правосуддя.

Серед цих суддів більшість складають такі, в яких закінчилися п’ятирічні повноваження.

Зараз деякі суди в Україні взагалі не мають суддів з повноваженнями, в інших судді просто отримують заробітну плату і ходять на роботу, але справи не розглядають, тому що не мають повноважень. Отже, навіть номінально укомплектовані суддями суди не працюють. Це створює незручності для громадян, які місяцями очікують призначення справ до розгляду. Також відсутність необхідної кількості професійних суддів призводить до непотрібного та тривалого руху кримінальних проваджень між апеляційною інстанцією та місцевими судами при визначенні підсудності.

Які шляхи вирішення цієї проблеми?

На мій погляд, основними є дві дії, які необхідно терміново ухвалити на законодавчому рівні, а саме:

– призначити швидко і наразі без конкурсу по особливій процедурі суддів-п’ятирічок (це вже готові, досвідчені судді), які не порушували присягу судді, та призначення яких не зашкодить авторитету правосуддя;

– визначитися з Вищою радою правосуддя.

Закон України «Про Вищу раду правосуддя» вже ухвалений у першому читанні. Саме в цьому Законі необхідно визначити призначення суддів-п’ятирічок по спрощеній системі до моменту наповнення судів штатом, необхідним для здійснення правосуддя.

Створення нового органу – Вищої ради правосуддя – передбачено змінами до Конституції України в частині правосуддя. Це буде колегіальний, незалежний конституційний орган суддівського врядування, який повинен діяти в Україні на постійній основі.

Такий Закон покликаний забезпечити практичну імплементацію вказаних конституційних норм. Однак, станом на сьогодні, вбачається, що представники окремих політичних сил намагаються таким законом додатково, в неконституційний спосіб, ще врегулювати питання судоустрою та статусу суддів, у спосіб, що призведе до обмеження права доступу до правосуддя простих громадян.

Держава не може обслуговувати забаганки політиків, які свої особисті амбіції ставлять вище інтересів пересічних громадян.

Неприйняття відповідних змін в законодавстві може заблокувати всю систему правосуддя, яка під тиском кількості проваджень і відсутності суддів просто зупиниться.