MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Тероризм

Чудовища спящего разума.

"Сон разума рождает чудовищ"
Франциско де Гойя

 Террористические акты октября 2002 года в Москве. Почему во множественном числе? Ведь был один страшный терракт чеченских (предположительно) боевиков, с захватом заложников, большая часть из которых являлась, несомненно, смертниками. И не следовало обвязываться гранатами и тротиловыми шашками: только один маломощный взрыв в закрытом помещении привел бы, несомненно, к гибели большинства находившихся там людей. Это – не совет специалиста-медика грядущим террористам, просто – констатация факта. Но само слово "ТЕРРОР" – переводится как "ужас", во всех европейских языках оно понимается одинаково. Это – не способ устрашения, дабы. ЭТО – именно ужас. Но УЖАСА было два.

Первый Ужас сотворили не исламисты даже – Ислам исключает подобную возможность убийства. Просто кучка озверевших бандитов, переступивших все понятия морали.

Другой Ужас относится уже к категории, по выражению Г. Владимова, Госужаса. Удивительно ли, что сотворен он бывшим высокопоставленным деятелем этой самой организации.

Открою тайну. Автор, несколько оторванный ныне от оперативной информации, пишет фантастическую повесть. Одну из ее глав – антиутопии, возможного сценария развития будущей войны, а точнее – "борьбы за мир против терроризма", мне пришлось несколько подредактировать, включив в нее информацию о событиях в Москве. Тогда мне еще не было известно о том, что будет применено химическое оружие и какого именно типа, что следующим объектом эскалации агрессии будет Ирак.

Не было достоверно ничего известно нам тогда, в 1989-м, когда было принято обращение Керченского отделения Крымской ассоциации "Экология и мир", резко осудившее "Бурю в пустыне". В это время я впервые задумался о том, что вихрь этот может закружить и наших пацанов. Случилось-таки, кажется. Но обо всем происшедшем в дальнейшем мне стало известно по "Голосу Америки" лишь через три дня после окончания написания той самой ужасно тяжелой для меня "третьей главы".

А пока – была интуиция, основанная на информации, все же как химик-недоучка и вполне доучившийся начальник штаба гражданской обороны объекта, я имею представление, о том, что такое химическое оружие, о его действии, классификации, химическом строении и типах, возможностях применения и средствах защиты. И, как полагает та же суровая латинская мудрость, – "Во многие знания многие печали есть", хотя "Я знаю, что знаю мало". Знаю мало, но понимаю, что ликвидация химического оружия, о которой заявили ведущие страны мира, есть полная утопия, рассчитанная на "успокоение общественности", "разговор в пользу бедных".

Самые первые виды боевых отравляющих веществ – вещества раздражающего (хлор) и кожно-нарывного действия (иприт), а затем – нервно-паралитические газы – производные фосфина и алкилфоcфиниловых кислот, которые во вторую мировую войну не были применены лишь из-за боязни адекватного ответного удара.

Затем оружие продолжило совершенствоваться. Выяснилось, что в первую очередь нужно бороться с внутренним врагом, и началось массовое производство и применение хлорацетофенола – слезоточивого БОВ (боевого отравляющего вещества) с раздражающим (преимущественно) и резорбтивным (всасывание и поражение внутренних органов) действием – основой знаменитой "черемухи". Слезы текут, газ – вдыхается, поражаются легкие, и в 2% случаев возникают тяжелейшие пневмонии с частыми отеком легких и смертельными исходами. В "белые душистые растения" начали добавляться нервно-паралитические газы – посовременнее, получше, – просто слез мало – и родилась "черемуха – 10" и другие разновидности "спецсредств" массового убеждения – чтобы неповадно было! И законов не нужно!

Но с настоящим противником и воевать надо по-настоящему. И далее появились на свет новые поколения нервно-паралитических газов- производные бензилатов и хинуклидола-Э, эволюционировавшие в БОВ с тем же действием, но имеющим ядро другого типа (бензилаты), а также новые поколения боевых ФОС (фосфорорганических соединений), из которых можно сделать и бинарное оружие. Не будем вдаваться дальше в подробности не только для того, чтобы не опечалить читателя, но и дня того, чтобы не сделать бюллетень бестселлером для "борцов за мир". Как может "процесс пойти" в будущем – особо любопытные могут прочесть у знаменитого польского пересмешника Станислава Ежи Леца.

Собственно поэтому автор и дал столь пространный химический "экскурс". Если мы захотим всерьез боротся против – надо хоть немного понять, с чем именно. И не проведут ли где еще какие испытания. Для этого чеченские или еще какие террористы только кстати будут.

Для меня представлялось наиболее вероятным, что "процесс" с "освобождением" заложников пойдет именно путем применения психохимии.

Дать придется именно нервно-паралитический газ, причем к его действию должны предъявляться достаточно жесткие требования.

Он или его аналоги должны быть испробованы на контингентах людей именно в закрытых помещениях. Что за "контингенты" это должны были быть? Не проводились ли просто испытания нового БОВ на заложниках? Сколько еще БОВ подобного типа создано или создается в "лабораториях ученых", какова же конечная цель этих работ?! В конце концов, Человек – не крыса, он – в состоянии рассказать о своих ощущениях.

Ситуация проста. Смертную казнь у нас отменили. Она заменена пожизненным заключением. Нравы в наших "зонах" и тюрьмах "гуманны" и "благородны". Зададим себе вопрос: сколько в состоянии будет прожить в нашем ГУЛАГовском бараке человек, изнасиловавший и убивший ребенка?

А если ему предложить.? Психбольница – это потом, шизофрения и специфические интоксикационные психозы у "траванутых" – как правило!

В Хиросиме и Нагасаки американцы изучали последствия облучения на людях, собрав ценнейший научный материал.

В Чернобыле, даже в 60 километрах от аварийного блока – в Бородянке, по свидетельствам бывших там на вахте врачей, у всех больных в стационаре брали стернальную пункцию, делая прокол грудины – накоплены важнейшие данные.

В истории остались эксперименты доктора Йозефа Менгеле. Без них невозможно было бы создание не только нового химического оружия, но и некоторых лекарств.

Ответственность ученых за сотворенное ими перед человечеством пока что только моральная.

Для политиков был Нюрнберг. А пока на террор мы научились отвечать только террором. Ужас против Ужаса.

Если правозащитные организации и организации "зеленых" в состоянии исправить создавшееся положение, пусть даже на один процент, – они должны это сделать.




Впровадження норм європейського права

Действие международной конвенции о запрещении пыток в отдельном "кутке" Украины.

"Прошу защитить меня от милиции. Я ни в чем не виновен. Меня избивали, подвешивали на наручниках на стальной трубе до потери сознания, угрожали смертью в помещении Затокской и Белгород-Днестровской милиции, выбивая признания". Так пишет в заявлении на имя председателя Белгород-Днестровской городской организации партии Правозащиты Федосенко Ф.К. 15-тилетний Кулик Руслан, житель села Шабо, Одесской области.

14 августа 2002 года в курортной зоне пгт. Затока в канализации нашли труп молодого гражданина Польши Лешека Бендежа, пропавшего 5 августа 2002 г. Вот рассказ ребят, задержанных в день обнаружения трупа. Аттракционы в пгт. Затока "держат" одесский администратор Александр Абрамович и чехи. Не первый год.

Аттракцион "Солнышко" с детскими качелями расположен в ста метрах от основной базы. От кафе, из которого пропал Лешек, далековато. Кулик Руслан с подростками зарабатывал на аттракционе и платили им – ПЛАЧЬ, УКРАИНА! – по 10 гривень за неделю работы. Без выходных, без перерыва. Работа с утра до часу ночи. Наведение порядка и ночлег в. уборной! Такое место выделила администрация.

5 августа 2002 года Бендеж Лешек и его друг сидели в кафе. Лешек "на минутку" вышел из кафе и исчез навсегда.

Труп нашли по запаху, когда он стал разлагаться. Заявление в милицию об исчезновении польского гражданина поступило дежурному наряду милиции поселка в тот же вечер, второму наряду – утром 6 августа 2002 года. Заявление подал друг Лешека – Вятр Рышард.

Мальчишек, работающих на чешских аттракционах, забрали в помещение милиции пгт. Затока, где основательно били. У Кулика выбивали так: "Ты знаешь, кто убил поляка, но не говоришь". Не выдержав избиений, он согласился на все. Его и других, не выдержавших пыток, а потому переведённых в статус свидетелей, повезли в Б-Днестровское ГОВД. Присутствовавшие слышали крики матери Кулика: "Сынок, они тебя изуродуют, признайся во всем, скажи им, что ты убил!"

Рассказывает один из мальчишек.

"Меня били три милиционера в гражданском, били по голове так, что "голова отрывалась". Затем заковали в наручники и подвесили к металлической трубе. Висел может несколько минут, но они показались вечностью: было больно, я попросил участкового дядю Васю Вовченко отпустить, и я все расскажу.

Мне диктовали, как написать, и я писал. Я понимал, что это неправда. Например, то, что мой знакомый был в день убийства (я даже даты не знал) возле кафе "Посейдон", а его там не было, он уже уехал домой в Одессу. Потом что-то на Вову с Ильичевска, он когда-то сам был милиционером. Меня били милиционеры, приехавшие из Белгород-Днестровского, за то, что я знаю, якобы, где оружие, о чем я не имел понятия. Один сказал, что в них стреляли? и даже хотел показать мне следы на машине. Потом один сказал, что надо спросить полковника Янкова, дает ли он "зеленый свет". Там кабинет маленький и когда меня били, я "летал" от одного к другому, ударяясь о мебель.

Меня били в помещении Б-Днестровского ГОВД, и я слышал, как кричали другие ребята. Они так кричали, что я подумал, что меня еще жалеют, хотя было очень больно. Позже я увидел Вову из Ильичевска, у него были синие кисти рук, а Кухтя Виталик рассказал, что его заковали в наручники через решетку и на закованные руки повесили гири, очень тяжелые. Допрашивал какой-то начальник Спотыкайло, он особенно зверствовал. У Кухти из-под ногтей шла кровь. Ребята кричали на весь город от пыток. Перед нами – (два одессита, один из Ильичевска и двое с Шабо) – поставили работников милиции и сказали им выбирать, кто с кем будет работать. Меня взял сержант. Он нормально говорил, не бил меня. Затем подошел в гражданском, из Одессы, и начал избивать. Ребят бил Соломонов из Б-Днестровского ГОВД, жестокий очень. Он бил Васю и Али Шукнорова из Одессы. Потом еще один, в гражданском, бил меня при сержанте. Он задавал вопрос: "Видел поляка?" Я отвечаю, не видел. И сразу удар по голове. На каждое мое "нет" следовал удар в лицо, по голове. Было больно, я сказал, что подпишу все. он же ответил: "напишешь сам". Я написал, что чуть ли не сам видел, как кто-то убивал поляка. Всё было выдумкой.

Менты повезли меня на воспроизведение. Я эти места проходные знаю: в общем, сделали из меня свидетеля, я же ничего не знаю. Менты в гражданском мне говорили, что все признались, один я не хочу. Я же не знал, что признать, потому и написал, что диктовали. На воспроизводство меня возили с Али. Я у Али спрашиваю: "Ты что-то знаешь?". "Ни хрена" не знаю, и что они (менты) хотят?". Я написал на многих знакомых и соседей, друзей по школе, на тех, кого много лет не видел. Меня держали в 301 кабинете на полу больше трех суток. Али менты заставили подписать протокол, что он пописал в общественном месте. Его в КПЗ ночевать отправили.

Милиционеры пили, очень шумно "гуляли" в ГОВД каждую ночь. Мы были голодные. Я попросил сержанта Юру, – он один меня не бил – и он купил печенье.

Вещи нам не вернули: забрали кошелек, там 35 гривен заработанных и пригласительный билет.

Когда мама забирала меня из ГОВД, ей угрожали и сказали, что я убил поляка. Мать просила меня признаться, но в чём?

На очных ставках я стал говорить правду и ездил в ГОВД с мамой. Поэтому меня не били".

Вот что нам пришлось услышать.

Мать отхаживает сына с психологом. Парень с трудом пришел в норму. А впереди служба в украинской армии. И вряд ли его признают годным к строевой.

Забрали в Б-Днестровский ГОВД и 80-летнего директора базы Легуна Кузьму Семеновича. Деду стало плохо, но его упорно везли в горуправление милиции. И только в городе менты опомнились: ведь дед мог "загнуться"! – и они выкинули его с машины в ночь. А это 20 километров. Немощного старика, не заботясь, как ночью он доберется до дома.

Кулику показали незнакомые ему предметы, зажигалку, якобы принадлежащую польскому парню. Ему говорили, что это поляка, он отвечал "да", не зная, чье это, и не понимая, что говорит.

Правозащитная Партия выслала телеграмму в МВД Украины в защиту детей, пострадавших от садизма ментов. Проверять факты ринулись работники внутренней службы УВД Одесской области. Думаете кто-то наказан? В лицо матери Кулика один из ментов бросил: "К правозащите обратилась, в суд подашь? Смотри, сына потеряешь!".

По нашей информации, не лучшее положение дел в Балтском, Фрунзенском, Николаевском, Коминтерновском и Овидиопольском районах Одесской области. Отдельный клан, своя власть.

Кто же расследует эти преступления, которые новый УК Украины квалифицирует как пытку?

2002-10-21




Хроніка розвитку подій навколо випадків побиття у Чортківському РВ УМВСУ.

16 жовтня відбулося засідання постійної депутатської комісії обласної ради з питань законності та правової політики, що розглядала мій запит до начальника УМВСУ в Тернопільській області генерал-майора В.Максимова щодо випадків побиття людей співробітниками Чортківського райвідділу УМВСУ у 2002 році. Нагадаю, що йшлося про: – Буртника М.І., якого після побиття міліціонерами 7.06. 2002 р. було госпіталізовано у хірургічне відділення Чортківської ЦРЛ з важкою політравмою; – Скриника Я.М. 44 р. – аналогічний випадок 18.06.2002р.; – Макара М.І., який був жорстоко побитий міліціонерами на очах у дружини і дітей 12.07.2002 р.; – Подольчука О.О., стосовно якого, як свідчить у своєму листі до мене його батько, також застосовувалися протизаконні методи "фізичного впливу" при затриманні та провадженні слідства – зараз Подольчук О. знаходиться в ув’язненні. Цікаво, що на згадане засідання депутатської комісії мене, як заявника, не було запрошено і опинився я на ньому цілком випадково – просто тому, що того дня був у обласній раді в інших справах. В.Максимовим, який, до речі, є головою названої комісії обласної ради, було зачитано текст "службового розслідування", виконаного силами УМВСУ та Прокуратури. По усіх згаданих випадках розслідування дійшло висновку, що (цит.): "вивченням наявних матеріалів, пояснень працівників міліції та заяв вищевказаних громадян порушень чинного законодавства з боку співробітників Чортківського РВ не встановлено". На комісії було зачитано висновки службового розслідування. Як на мене, ці матеріали свідомо спотворюють дійсність. Подекуди у них навіть проглядається намагання перекласти провину за конфлікт на потерпілу сторону. Так, інформація по випадку Я. Скриника загалом побудована на коментарях щодо асоціальності та аморальності цієї людини. Натомість, жодним чином не заперечений сам факт побиття Скриника у райвідділі УМВСУ.

Як я зрозумів, виконавці розслідування не зустрічалися з самим потерпілим, що не дивно – він один з тих, хто не заперечував факту побиття, хоча і не звертався з цього приводу до прокуратури. У випадку О.Осадчука альфою-омегою доказів щодо "законності" виявилося лише перерахування пунктів звинувачення, по яких його позбавлено волі (до речі по цій справі очікується повторний судовий розгляд) – і ні слова про те, а чи застосовувались методи фізичного впливу в процесі слідства. По другому факту, побиття М. Буртника, в основу висновків положено його власну заяву, де потерпілий стверджує, що травма отримана ним у результаті падіння на сходах будинку. Будучи свідком поступлення М. Буртника в лікарню, можу засвідчити – це брехня. При поступленні потерпілого оглядали два лікаря із двадцятирічним стажем практичної роботи. Для обох них було очевидно – таких травм при "падінні на сходах" не буває – НА ЛЮДИНІ НЕ БУЛО ЖИВОГО МІСЦЯ. Велелюдна міліцейська метушня, яку на протязі усієї тієї нещасної ночі спостерігав персонал лікарні, також була вельми красномовною, а дехто з присутніх міліціонерів відверто визнавав : "наші хлопці сьогодні перестаралися" (потерпілий М.Буртник служить у чині майора в установі з відбування покарань – отже є майже "своїм"). Вельми показово, що у жодному із згаданих випадків у розслідуванні не дається посилань на історії хвороби. Процитуємо, який запис у ній стосовно потерпілого Я.Скриника залишив черговий лікар Ратушняк Я.П. : "зі слів хворого, його побили в РВ УМВСУ". Далі, при описі стану потерпілого: "положення вимушене, сидяче з упором на руки.дихання поверхневе, часте, уривчасте. На губах засохла кров. На склері правого ока крововилив. На шкірі обличчя множинні подряпини. Поверхневі тканини грудної клітки болючі, з множинними синцями та подряпинами, на лівій половині – пошкодження шкіри у вигляді відбитку підошви чобота. На всьому протязі легень прослуховуються грубі провідні хрипи. Живіт при пальпації болючий." і т. д. Аналогічний стан констатують при огляді Я. Скриника лікарі анестезіолог, хірург, травматолог. У випадку з побиттям М. Макара розслідування також відштовхується від заяви потерпілого про те, що він "не має претензій до співробітників міліції". Цікаво, що М. Макар не заперечує проти того, що з приводу побиття ним попередньо направлено скаргу на ім’я Уповноваженого з прав людини Н. Карпачової. Той факт, що потерпілі згодом заперечують факт насильства, або відкликають свої попередні покази, гадаю, жодним чином не повинен "амністувати", даруйте "правоохоронців-правопоруш-

ників", які не відчувають припустимої межі фізичного впливу на тих, чиї права вони повинні захищати. Більш того, якщо побита принижена людина згодом змушена змиритися з безкарністю своїх кривдників, це є ознакою того, що вона зазнала не лише фізичного, але й морального і ще невідомо якого, але однаково протиправного, впливу. А от чому високе начальство УМВСУ є незацікавленим у виявленні злочинності у своїх структурах – це вже тема для окремої, не менш тривожної розмови. Наостанок начальник УМВСУ все ж "задовольнив", щоправда, в усній формі, інформаційний запит кореспондентського пункту бюлетеню "Права людини" стосовно випадків покарання співробітників міліції за випадки жорстокого поводження із затриманими. Зі слів В.Максимова, за останні 3 роки таких випадків не було.

За цей період за службові правопорушення звільнено з органів МВСУ у Тернопільській області 2 співробітники (за скоєні ними у нетверезому стані ДТП). Втім, якщо усі "службові розслідування" щодо правопорушень у правоохоронних органах виконуються на зразок описаного вище, є вагомі підстави сумніватися у відповідності удаваної ідилії реальному стану справ.




Свобода вираження поглядів

Правове регулювання свободи зібрань в системі джерел права України: колізії, непорозуміння чи злий жарт.

Час, який пройшов з моменту проголошення незалежності України (11 років) і прийняття нової Конституції (6 років), дає підстави для постановки питання про ефективне функціонування системи джерел права України. Підписання і ратифікація міжнародних угод, прийняття, досить часто "в пожежному порядку", законів, підзаконних актів, змін і доповнень до них призвели, на жаль, до формування заплутаної, часто малоефективної правової системи. Існування нормативно-правових актів, які, регулюючи однорідну сферу суспільних відносин, могли б бути об’єднані в один, чинність невідомої кількості нормативно-правових актів колишнього СРСР [1] і нечіткість визначення їхнього місця в ієрархії джерел права України, поширення на громадян дії принципу "дозволено лише те, що передбачено законом", який в правовій державі поширюється лише на державні органи і агентів держави, більше того, відсутність цілої низки нормативних актів (насамперед законів), покликаних забезпечити функціонування норм Конституції, призводить до численних колізій та прогалин в правовій системі України. Яскравим прикладом вищевказаного є врегулювання в Україні свободи зібрань.

Стаття 39 Конституції України 1996 року стверджує: "Громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування. Обмеження щодо реалізації цього права може встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку – з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей".

Конституційний Суд за поданням Міністерства внутрішніх справ України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 39 Конституції України у своєму рішенні від 19 квітня 2001 року № 4-рп/2001 висловився з цього приводу наступним чином:

"Право громадян збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, закріплене в статті 39 Конституції України, є їх невідчужуваним і непорушним правом, гарантованим Основним Законом України".

Виходячи з положень пункту 1 частини першої статті 92 Конституції України про те, що виключно законами визначаються права і свободи людини і громадянина та гарантії цих прав і свобод і що лише судом відповідно до закону може встановлюватись обмеження щодо реалізації права громадян на проведення масових зібрань (частина друга статті 39),Конституційний Суд України дійшов висновку, що визначення строків завчасного сповіщення органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування з урахуванням особливостей мирних зібрань, їх форм, масовості, місця і часу проведення тощо є предметом законодавчого регулювання."(Виділено автором)

".Організатори таких мирних зібрань мають сповістити зазначені органи про проведення цих заходів заздалегідь, тобто у прийнятні строки, що передують даті їх проведення. Ці строки не повинні обмежувати передбачене статтею 39 Конституції України право громадян, а мають служити його гарантією і водночас надавати можливість відповідним органам виконавчої влади чи органам місцевого самоврядування вжити заходів щодо безперешкодного проведення громадянами зборів, мітингів, походів і демонстрацій, забезпечення громадського порядку, прав і свобод інших людей.

Визначення конкретних строків завчасного сповіщення з урахуванням особливостей форм мирних зібрань, їх масовості, місця, часу проведення тощо є предметом законодавчого регулювання".

Разом з тим в мотивувальній частині цього рішення Конституційний Суд вказав: "Згідно з частиною третьою статті 8 Конституції України норми Конституції України є нормами прямої дії.Вони застосовуються безпосередньо незалежно від того, чи прийнято на їх розвиток відповідні закони або інші нормативно-правові акти."( Виділено автором)

Інакше кажучи, особливості проведення зборів, мирних походів і демонстрацій хоча й повинні бути врегульовані за допомогою закону, але його відсутність не може і не повинно служити перешкодою для реалізації права особи на свободу зібрань. Яким же чином воно врегульоване?

Пошуки джерел права, які б врегульовували цю сферу, призводять до питання про чинність чи не чинність Указу Президії ВР СРСР від 28 липня 1988 року, на який, зокрема, посилався у своїх рішеннях щодо обмеження свободи зборів Дзержинський районний суд м. Харкова [2]. Хоча Постанова Верховної Ради України "Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР" від 12 вересня 1991 року і передбачає, що "до прийняття відповідних актів законодавства України на території республіки застосовуються акти законодавства Союзу РСР з питань, які не врегульовані законодавством України, за умови, що вони не суперечать Конституції і законам України", однак це зовсім не означає, що вищезгаданий указ має чинність. Навіть не беручи до уваги сам зміст указу, який характерний саме для недемократичної неправової держави, стосується, власне, громадян СРСР, і передбачає необхідність дозволу з боку влади на здійснення громадянами свого невідчужуваного, непорушного (навіть з боку органів державної влади) конституційного правана проведення зібрань і демонстрацій, мусимо визнати неможливість врегулювання цих відносин в сучасній українській правовій системі саме таким чином. Адже регулювання суспільних відносин за допомогою указу не є законодавчим регулюванням, як про це говорить Конституційний Суд. В світлі цього доцільно поставити питання про те, чи є Конституція України від 28 червня 1998 року "відповідним актом законодавства", адже принципи регулювання щодо цього питання, закладені в Конституцію, не лише кардинально відрізняються, а й вступають у колізію з цим указом. Принагідно хотів би зауважити, що Конституцію СРСР від 7 жовтня 1977 року, яка, до речі передбачала право мирно збиратися без передбачених в Конституції України (1996 року) обмежень [3], теж ніхто офіційно не відміняв [4].

Ще одним "фільтром", який мав би допомогти виокремити не чинні нормативно-правові акти, в тому числі в сфері свободи мирних зборів, є сама Конституція, зокрема п.1 Перехідних положень: "Закони та інші нормативні акти, прийняті до набуття чинності цією Конституцією, є чинними у частині, що не суперечить Конституції України".

Цікаво також, що стаття 11 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (далі – Конвенція)передбачає свободу мирно збиратися для кожного, а стаття 39 Конституції України передбачає його лише для громадян України. Обидва законопроекти щодо проведення мирних масових заходів, що розглядалися Верховною Радою [5], вважають за необхідне не помічати цієї особливості і, віддаючи перевагу тексту Конвенції, передбачають поширення їхньої дії на громадян, іноземців та осіб без громадянства [6].

Особливістю регулювання цієї сфери є пошук балансу між забезпеченням свободи і порядку. Обмеження цієї свободи, передбачені Конституцією, потребують свого врегулювання в законі. Строго кажучи, до прийняття такого закону, через відсутність законодавчо закріплених критеріїв судового визначення інтересів національної безпеки та громадського порядку, виходячи з тексту статті 39 Конституції України, навіть суд не може накладати такі обмеження [7]через високу імовірність можливого порушення конституційного права особи саме таким чином [8].

При розгляді цього питання необхідно відзначити точку зору Європейського суду з прав людини (далі – Суд) на питання обмеження цієї свободи. Так зокрема, згідно ч. 2 статті 11 Конвенції: "Здійснення цих прав не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, які встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві." В практиці Суду вирішення питання, чи є втручання, встановлене законом, має свою особливість. Суд аналізує не лише конкретний закон, а й усе законодавство, правове обрамлення в цілому [9]. У справі Таммер проти ЕстоніїСуд наголосив, що однією з вимог, що випливає з поняття "встановлені законом" є передбачуваність наслідків. Таким чином для того, щоб можна було обмежити свободу мирно збиратися, яку захищає не лише Конституція України, а й Конвенція, необхідно чітко і однозначно за допомогою закону, у відповідності до Конституції закріпити критерії обмеження цієї свободи, які б давали можливість особі регулювати свою поведінку і мати змогу передбачити, які наслідки може мати конкретний вчинок [10]. Очевидно, що вищезгаданий указ не відповідає принципу правової певності і відповідно до практики Суду не може визнаватися законом, який передбачає обмеження цієї свободи.

На жаль, мусимо констатувати, що фактично на даний момент порядок проведення мирних зборів в Україні регулюють лише такі джерела права як Конвенція про захист прав людини і основних свобод (1950 р.), Конституція України (стаття 39), Постанова Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 року № 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" (п. 13), і Рішення Конституційного Суду України № 4-рп/2001 від 19 квітня 2001 року (справа щодо завчасного сповіщення про мирні зібрання).

На основі вищесказаного можна зробити певні висновки:

1. Необхідно провести науково-експертне визначення переліку актів законодавства СРСР, чинних в Україні у відповідності до Постанови Верховної Ради України "Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР" від 12 вересня 1991 року і нормативно закріпити його, або й взагалі відмінити чинність таких актів, як таких, що містять правові норми, прийняті для – врегулювання відносин у суспільно-політичному ладі, несумісному з принципом верховенства права [11]. Подібну процедуру слід також провести щодо законів і підзаконних актів, прийнятих до набуття чинності Конституцією України (1996 р.) [12].

2. Нормативно-правові акти СРСР та УРСР з грифом обмеження доступу повинні зазнати процедури явного позбавлення чинності або процедури зняття грифу, адже інакше неможливо визначити суперечать вони чинній Конституції чи ні.

3. Відсутність нормативних актів, спрямованих на конкретизацію забезпечення дії норм Конституції не зумовлює їхньої нечинності і не тягне за собою неможливість їхнього використання особами;

4. Неправомірність використання таких норм Конституції, не деталізованих законами і підзаконними актами, можуть визначати лише суди [13].

5. Відсутність законів, які б врегулювали можливість передбачених (згідно Конституції України і Конвенції) обмежень прав людини і основних свобод, провокує порушення цих прав і свобод з боку державних органів, і, зокрема, на жаль, з боку судів. Ця проблема потребує якнайшвидшого вирішення.

Зноски:

1. У відповідності до Постанови Верховної Ради України "Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР" від 12 вересня 1991 року

2. Див. Речицький В. Дух закону і буква права// Свобода висловлювання і приватність. 2001.– №1 с.с.10-13

3. Стаття 50 Конституції СРСР (1977 року): "Відповідно до інтересів народу і з метою зміцнення та розвитку соціалістичного ладу громадянам СРСР гарантуються свободи: слова, друку, зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій.
Здійснення цих політичних свобод забезпечується наданням трудящим та їх організаціям громадських будинків, вулиць і площ, широким розповсюдженням інформації, можливістю використання преси, телебачення і радіо".
Звичайно, слід підкреслити, що реалізація цих свобод була можливою лише "з метою зміцнення та розвитку соціалістичного ладу", реалізація цих свобод з іншою метою переслідувалася як політичний злочин, отож ця стаття була лише фікцією, оскільки служила не особі, а державі.

4. Звичайно, немає сумніву, що Конституція СРСР втратила чинність через припинення фактичних відносин – припинення існування СРСР, на нашу думку, саме це є також однією з підстав втрати чинності вищезгаданого указу.

5. Проект Закону України від 16.10 2000 № 3004 "Про мирні збори" (поданий Г.Удовенком) і Проект Закону України від 10.08 2000р. № 3004-2 "Про порядок проведення мирних масових заходів та акцій в Україні" (поданий В.

6. В свою чергу стаття 26 Конституції України передбачає, що іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України, – за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

7. Звертаємо увагу на п. 13 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 року № 9 " Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя", який стверджує: "Відповідно до ст. 39 Конституції громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, завчасно сповіщаючи про них органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування. Справи про обмеження цього права розглядаються судами в порядку, встановленому для справ, що виникають з адміністративно-правових відносин" і ч.4 п.2: "Якщо зі змісту конституційної норми випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом, суд при розгляді справи повинен застосувати тільки той закон, який грунтується на Конституції і не суперечить їй". Зауважимо, що закону, який би закріпляв подібний порядок досі не існує.

8. На нашу думку саме через відсутність подібного закону мали місце перешкоджання з боку суду використанню цього права громадянами, зокрема з боку Дзержинського районного суду м. Харкова

9. Див. справу Реквеньї проти Угорщини

10. Детальніше про принцип правової певності див. Зайцев Ю. Поняття закон та законність: бачення Європейського суду з прав людини// Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі, 2(14), 2002. – С.9-14.

11. Так, наприклад, незрозуміло, чи втратив чинність Указ Президії Верховної Ради Української РСР від 26 вересня 1988 року №з 6613-XI з грифом "не підлягає опублікуванню", чи він відповідає Конституції України 1996 р. і чинним міжнародним договорам.

12. Див. п 1 Розділу XV Перехідні положення Конституції України (1996 р.)

13. У відповідності до ч.3 статті 1 Закону України "Про судоустрій України", "юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. "




Мы не хотим, чтобы нашими детьми манипулировали, удовлетворяя амбиции власти.

28 сентября 2002г. Президент Украины Л.Кучма посетил древний город Чернигов по поводу празднования 200-летия Черниговской губернии.

Городское управление образования распорядилось, чтобы несколько школ города обеспечили явку детей (от каждой школы по 150 человек) в возрасте 10-12 лет (!?) для участия в "живом коридоре" во время этого визита президента. Место расположения "живого коридора" – центральная часть города (центральная площадь, Аллея героев, "Детинец" – древняя часть города), которая была оцеплена кордонами правоохранительных органов с целью обеспечения общественного порядка.

Группы учеников должны были прибыть в сопровождении классных руководителей. Классный руководитель должен был иметь при себе паспорт и список детей в пяти экземплярах. Для участия в "живом коридоре" взрослые пропускались по паспортам, а дети по спискам.

Каждый третий ребенок должен был иметь флажок Украины. Наличие флажков должны были обеспечить сами школы. Естественно, что приобрести такие флажки школы могли только из средств так называемых "школьных фондов", которые при существующей экономической ситуации формируют родители (они сдают эти деньги на ремонт, охрану и др. первостепенные нужды школы и детей).

Детей необходимо было привести к 9-00 утра, при том, что точное время прибытия "Гаранта" не было известно. Все это происходило во время занятий.

"Живой коридор" должен был состояться, независимо от погодных условий, которые в данное время года являются не совсем благоприятными для длительного пребывания детей на свежем воздухе без движения. В последний момент об этом узнали родители, которых особенно обеспокоило именно это обстоятельство. Было обещано, что при очень плохой погоде детей выводить не будут. Кстати, политическая "погода" в Украине, также была в сентябре не совсем благоприятной для участия детей в подобных мероприятиях.

Мы, к сожалению, узнали об этом только 27 сентября, т.к. распоряжение, по нашим сведениям, распространялось устно.

Приносим свои извинения, что распространяем эту информацию с опозданием. Но, на наш взгляд, подобные ситуации создаются не только в нашем регионе, и мы считаем, что такие проблемы необходимо поднимать.

Мы очень обеспокоены тем, что в этой ситуации страдают дети, нарушаются права ребенка. А именно: право на образование, ведь все происходило в то время, когда дети должны учиться; право на отдых, если даже, они учатся во вторую смену; создается ситуация, в которой под угрозой здоровье детей, а может быть, при таком скоплении народа, и жизнь. Кроме того, на наш взгляд, это манипуляция детьми. Особенно "мудро" избран возраст! Родителей тоже никто не спрашивал. С ними даже не сочли должным посоветоваться.

Мы любим наш народ и страну, в которой живем, но мы не хотим, чтобы таким образом власть занималась подобным самоудовлетворением, создавала себе авторитет и не знаю, что там еще у них на уме.

Подобное использование детей, наверное, происходит и в других городах. У нас это явление частое. Например, в одни из выходных областная администрация устроила нам "День общественных организаций". Оказывается, что от каждой школы к месту экспозиций, которые представляли НПОшники о своей деятельности необходимо было "отправить" по 30 учеников в парадных формах!

Наши "очень умные" чиновники, таким образом, наверное, пытаются повлиять на развитие гражданского общества.

Мы обращаемся к коллегам за советом по поводу возможных действий в интересах детей. Как вы считаете, какие еще права ребенка нарушены в данной ситуации?

Мы постараемся впредь отслеживать подобные ситуации. Будем просить делиться мнением о происходившем с родителями, детьми и учителями. Готовы делиться и с Вами этой информацией. Мы имеем намерение не молчать, но обращаемся и к Вам с вопросом: "Что делать?"

С уважением, Координационный совет общественной организации "Молодежная АльтеРнаТива" ("М’АРТ", г. Чернигов).

Коментар:Колега запитує нас, які права дитини порушені діями чернігівської влади.

Якщо диференціювати, то ми вважаємо, що перш за все порушено право на свободу висловлювань та мирних зборів. Але ситуація, що складається навколо таких акцій, значно гірша, ніж порушення конкретних прав. Це і образа честі і достоїнства, і порушення права батьків цих дітей, і взагалі – будемо називати речі своїми іменами – це тотальний тиск на особистість, брутальне порушення усіх моральних критеріїв і загальнолюдських норм. Таке можливо було тільки за часів радянського тоталітаризму. Це ознаки того, що ми зовсім не вийшли зі свого рабського минулого, і в будь-який час, за наказом дрібного чиновника, за своїм власним небажанням відстоювати свою особистість – ми згодні погодитись, щоб нас проти наших переконань ганяли на мітинги підтримки влади, яку за результатами опитування населення підтримує мізерна кількість громадян, дозволяти, як в радянські часи ганяти своїх дітей на демонстрації, про які розповів автор статті, загалом підтримувати питання референдуму стосовно змін до Конституції, який відверто був спрямований проти тієї ж свободи. І ми не боїмось, що наші діти отримують уроки рабства і втрачають разом з нами особисту гідність. Чого нам тоді чекати від майбутнього? Добробуту? Але добробут і свобода прямо пов’язані одне з одним. Хіба що ми замість свободи знайдемо на своїй території стільки нафти, як в Саудівській Аравії?

Але і це не вихід, бо українська влада – це не влада традиційного суспільства і вона не буде про нас піклуватися, якою б заможною вона не стала. Ми можемо піклуватися про себе тільки самі. Ми повинні не давати зробити з наших дітей рабів. Інакше такої держави – Україна – просто не буде існувати, незалежно від того, як буде називатися цей географічний простір. Обурення частини батьків і вчителів, стаття нашого кореспондента – добра ознака. Дай Боже, щоб все більше людей у нашій країні починали речення із слова "я". "Я хочу", "я не хочу" – це не егоїзм, – це підґрунття нашого виживання як нації.

Інна Сухорукова




Міжконфесійні відносини

ПЛ продовжує дискусію, присвячену деяким проблемам правозахисного руху.

Юрій Васідлов, об’єднання "Наш дім", Івано-Франківськ

Декілька реплік до дискусії.

1. Стосовно перелiку видiв НУО. Євген Захаров, автор статтi, не зовсiм коректно, на мою думку, застосував посилання на пана Фаулера. Перелiк не мiстить у собi позитивнi позицiї, що описують "справжнi" НУО. Тому ця частина статтi виглядає гротескною. Використавши стiльки словесного матерiалу для малювання негативу, слiд було у Фаулера, або в iншому джерелi, черпнути порiвняльну кiлькiсть свiтлих фарб. Кiлька шаржiв на "справжнi" НУО були би тут доречнi.

Але я продовжу (слiдом за Захаровим) критикувати чиїсь вади. В Україні iснують громадськi організації, що не вкладаються в запропонованi позиції, але, на мою думку, належать до фаулеровських "решта 80-85%". Це штучнi НУО-тiнi, створенi державними установами для конкурентного витiснення з поля дiяльностi "справжнiх" НУО, для запобiгання виникненню у цьому полi нових "справжнiх" НУО i для перехоплювання фiнансових засобiв, адресованих "справжнiм" НУО. В екологiчному русi прикладом НУО-тiней можуть послужити екологiчнi НУО, створенi дирекцiями природоохоронних територiй зi складу адмiнiстрацiї цих територiй. Тiнь пiдозри належностi до цієї групи лежить на дитячих i молодiжних НУО при установах. Особливо, коли органiзацiю очолює адмiнiстративний керiвник установи. Прикладом такої підозрюваної групи може бути мережа "Паросток". Випадком, що заслуговує на вiдокремлення, є ЕкоНУО-тiнi полiтичних партiй.

2. Стосовно критеріїв, застосованих паном Фаулером для подiлу НУО на "справжнi" i "несправжнi". Критерієм справжностi НУО застосовано: "контролюють дiї влади та захищають iншi суспiльнi iнтереси". Пропоную розширити цi критерії до "сприяють реалізації потреб громадян". Секцiя альпiнiзму, товариство слухання вечiрнього спiву зябликiв, товариство любителiв театру скорiш за все не пiдпадають нi пiд одну "вредну" номiнацiю. Але вони не мають на метi контролювати уряд. В той же час вони є "справжнiми". В той же час вони достатньо герметичнi i наявне, критиковане автором (пiдтримую автора!), формулювання у ЗУ мети дiяльностi НУО їм цiлком пасує. Якщо хтось з читачiв набереться хоробростi запропонувати нам ще одну версiю класифікації НУО, прошу врахувати i мої уваги.

3. Слiд уникати мультиплiкацiї законiв. Думаю, що такий закон повинен охоплювати всi форми масових заходiв, включно з марафонським бiгом, футбольними i авiацiйними шоу.

Євген Захаров, ХПГ

Хочу дещо зауважити з приводу реплік пана Васідлова. На мою думку, "штучні НУО-тіні" цілком вкладаються в класифікацію Фаулера – це Quasi-NGO чи Government NGO. Те ж саме з іншими прикладами пана Юрія. Що ж до критеріїв справжності, то Фаулер якраз говорив про підміну: він досліджував ті НУО, які декларували захист суспільних інтересів і контроль влади, а виявив, що 80-85% з них насправді інакші.

Щодо класифікації НУО. Можу навести уривок із своєї старої статті 1996 року:

Рассматривая области деятельности НГО, можно выделить такие группы:

– политические НГО, в том числе: политические партии, общественно-политические движения, НГО, занимающиеся по преимуществу выборами и референдумами, правозащитные НГО, НГО, занимающиеся законотворчеством;

– экономические НГО, в том числе: предпринимательские, приватизационные, инвестиционные, кредитные союзы, профсоюзы: – НГО, относящиеся к духовной жизни общества, работающие в таких областях, как: религия, творчество, культура, национально-культурные отношения, язык, образование, печатные средства массовой информации, электронные средства массовой информации, охрана авторских прав, наука и научно-техническая деятельность, изобретательство;

– НГО, действующие в социальной сфере, в частности, в таких областях: семья и брак, дети, молодежь, в том числе студенчество, физкультура и спорт, здравоохранение, охрана окружающей среды, труд, жилье, потребление, правонарушения, досуг.

Рассматривая территорию, на которую распространяется сфера действия НГО, можно говорить о районных, городских, областных, региональных, всеукраинских, международных НГО. НГО можно также классифицировать по признаку объединения в них определенных социальных и профессиональных групп населения: военнослужащие, "чернобыльцы", "афганцы", инвалиды (в том числе разные группы инвалидов: лишенные зрения, слуха, дети-инвалиды, дети-инвалиды, страдающие ДЦП и т.д.), ветераны, представители депортированных в период сталинщины народов, реабилитированные, депортированные в Германию в период Второй мировой войны, узкопрофессиональные объединения (математические, физические, химические, биологические, географические, юридические, медицинские общества и т.д.).

Ось ще одна класифікація – з праці "Civicus Index on Civil Society": види організацій громадянського суспільства (ОГС)

1. Релігійна організація

2. Профспілка

3. Фонд, що надає гранти

4. Організація, що сприяє розвитку ОГС

5. ОГС, яка працює в освіті, проводить тренінги та дослідження

6. Екологічна ОГС

7. Правозахисна ОГС

8. Жіноча асоціація

9. Студентська/молодіжна асоціація/

10. Соціальна/охорони здоров’я ОГС/

11. Етнічна/ традиційна, етнічно-культурна, місцева/ ОГС

12. Культурно-мистецька ОГС

13. Рекреаційно-спортивна

14. Професійна/бізнес організація/

15. Заснована громадою чи неформальна організація

16. ОГС економічного розвитку

Отже, існує багато різних НУО, і ми звужуємо для дискусії їхнє коло до правозахисних НУО. Чим вони відрізняються від інших НУО? Про це наступного разу.

Александр Букалов, "Донецкий Мемориал", Донецк

Проблематика деятельности общественных, в том числе правозащитных организаций, их взаимодействие с властью, взаимоотношений между собой, включая вопросы объединения в ассоциации или коалиции, довольно широка. Я постараюсь ограничиться изложением своих размышлений только по одному вопросу: в необходимости создания ассоциации правозащитных организаций.

Отправной точкой в обсуждении вопроса о создании объединения правозащитных организаций (впрочем, я думаю, и другого сорта организаций, занимающихся схожими между собою проблемами) следует избрать формулирование проблемы, решение которой требует такого объединения.

Несколько лет назад подобная идея уже обсуждалась, но не была воплощена. и совсем не по причине неспособности потенциальных участников объединения создать его, а в первую очередь, по-моему, в силу отсутствия "крайней необходимости" в таком шаге. Сегодня можно сказать, что "несоздание" объединения никак особенно отрицательно не повлияло на деятельность его потенциальных участников.

Появилась ли теперь неотложная потребность для оформления более тесного сотрудничества правозащитных организаций путем создания некоей структуры (объединения, ассоциации), и если ДА, то что это должна быть (или может быть) за структура? Можно спросить и так: является ли необходимым условием повышения эффективности деятельности сообщества правозащитных организаций создание объединяющей организационной структуры?

Сформулированные вопросы являются не совсем риторическими.

Сама по себе идея объединения усилий близких по направленности НПО, некоего рода даже координация их действий, выглядит вполне логично и прагматично. Об этом свидетельствуют и отзывы на сайте ХПГ. Но мне показалось, что большинство участников дискуссии, поддерживая идею ОБСУЖДЕНИЯ проблематики, очень осторожно высказываются относительно создания ассоциации СЕЙЧАС. Предполагаю, что не только у меня есть ощущение того, что сложности могут возникнуть при ее конкретном "воплощении в жизнь".

Объединение может происходить с созданием юридического лица или без такового. В первом случае, конечно же, должен быть избран руководящий орган и его руководитель. Во втором случае создание такого органа не обязательно, но возможно. Но в обоих случаях неизбежно встанет вопрос представительства НПО в нем. Скорее всего, каждая организация пожелает быть представленной. Если их будет до десятка, то такой орган еще может быть работоспособным. А если больше? Если 20-25? Работоспособность такой структуры очень сомнительна, а затеваться с ее созданием возможно, по-моему, только в случае крайней необходимости.

Не на последнем месте по важности будут также вопросы приема в – что еще важнее – исключения членов из такого объединения. я уже не говорю в праве руководства органа представлять весь этот орган в отношениях с иными структурами.

Не лучшей стороной обсуждаемой идеи мне представляется попытка воспрепятствовать тому, что правозащитными называют себя организации, деятельность которых скорее дискредитирует идею защиты прав человека, чем наоборот. Увы, такие организации будут, и ничего с этим не поделать. По крайней мере, этот факт вряд ли можно считать аргументом за создание ассоциации. Это разные плоскости проблемы.

Мне кажется, что обсуждение вопросов создания и функционирования будущего объединения может занять столько времени и сил, что на текущую работу останется совсем не много. По-моему, Лебедь, Рак и Щука – бессмертны, в они во многих из нас дремлют, до поры, до времени оставаясь незаметными. Стоит ли их будить? (Кстати, вопрос этот не предполагает заранее отрицательного ответа.)

В виду возможных организационных сложностей представляется более предпочтительной структура, имеющая лишь координационные функции. Ее сторонники вполне резонно могут заявить: не надо плодить новых структур, избирать правозащитных начальников, мы все равны, единственное, что нам сегодня нужно – координация деятельности. Никаких обязательных для всех решений эта структура не принимает. Но вот будет ли она принимать хоть какие-то, пусть даже только рекомендательные решения? Если да, то мгновенно возникает необходимость обсуждения процедуры принятия решений, ответственности за их выполнение или невыполнение. Кроме того, если в такое объединение сможет войти любая пожелавшая организация, оно рискует стать безразмерным и потерять даже остатки дееспособности, постепенно превратившись исключительно в вывеску. Если же все-таки не любая организация, то снова необходима процедура "отсева" желающих, а для процедуры нужны критерии. И снова на горизонте появляется перспектива утонуть в бесконечных обсуждениях, согласованиях. Если вообще удастся очертить круг тех лиц и организаций, которые будут это делать. Кроме того, мне неплохо знакома категория коллег, которые громко и решительно выступают за объединение (или еще за что-нибудь, не важно). В то же время, когда приходит пора что-то делать конкретное для этого, тратить свое время и силы, они скромно отступают в сторону: мол, дескать, пусть это делают не они, а другие – те, кто как бы и умнее, и способнее, и опытнее их, а потому эти другие пусть в выполняют сложную и трудную черновую работу.

Так все же, существует ли сегодня неизбежная и безотлагательная потребность в создании объединения правозащитных организаций? На мой взгляд, в виде некоей структуры пожалуй, что и нет. Объективный ли это вывод? Конечно, нет. Это мое субъективное мнение. я исхожу, прежде всего, из своего опыта работы. Поэтому моя точка зрения не претендует на "общеприемлемость".

Следует ли понимать это так, что я против каких-либо совместных действий правозащитных организаций? Против создания ими коалиций или ассоциаций? Против координации усилий в решении общих и значимых для многих проблем?

Конечно, это не так.

Небольшое отступление. Я думаю, что у нас сегодня почти нет политзэков, а власть не преследует правозащитников совсем не потому, что понимает, что этого делать нельзя. Нет. Просто до последнего времени она была слишком слаба для того, чтобы справиться с ними. Однако времена меняются, власть постепенно становится сильнее, а потому "естественно" усиливает нажим на всех, кто ей мешает (вообще) и на правозащитные организации в том числе. По самым оптимистическим моим прогнозам, далее ситуация будет разве что не очень хуже, но уж наверняка лучше будет вряд ли. Насколько она ухудшится? Это зависит от результирующей, складывающейся из усилий власти, с одной стороны, и усилий общества, НПО, правозащитников – с другой стороны. Для НПО существовать и работать "почти автономно" от власти, как это происходило в последние годы, вряд ли получится. Неизбежно какого-то свойства ВЗАИМОДЕЙСТВИЕ. и тут-то возникают вопросы:

а) о принципах, на которых НПО должны (или смогут) строить "взаимодействие" в властными структурами в

б) необходимость объединения усилий НПО при решении каких-то конкретных вопросов ( в том числе, может, и выживания НПО).

Нашумевшая статья Литвина о гражданском обществе – один из "звоночков" о том, как, и исходя из каких принципов, власть может (хочет) вести диалог с НПО.

Сегодня в Украине большинство более-менее реально работающих правозащитных НПО действуют "самотужки". Не в том смысле, что без партнеров, в без объединения в глобальные структуры. Это нередко и удобнее, и проще. Впрочем, в продвинувшейся несколько более нас России тоже не много правозащитных ассоциаций. Но по сравнению с Украиной, они более тесно общаются и взаимодействуют. Нередко (гораздо чаще, чем в Украине) они проводят совместные акции, а когда год назад власть попыталась их "построить", задумав проведение грандиозного Гражданского Форума, они смогли найти общий язык и выступить совместно со своим видением целей и формы проведения Форума. Неплохим, мне кажется, их новшеством (в чем-то компромиссом) в диалоге с властью стали переговорные площадки. Тематические. Я думаю, что в рамках развития идеи установления сотрудничества с государственными структурами нам в Украине полезно (и пока достаточно) попробовать копировать (безусловно, не слепо, а творчески) то, что делают другие.

Кстати, к вопросу об Общественном Совете при Комитетах Верховной Рады, который бы участвовал в подготовке и обсуждении законопроектов, их лоббировании. По-моему, прерогатива создания такого органа – в Верховной Рады или ее Комитетов, в не в НПО. Мы можем только предлагать – круг полномочий, численный состав, форму взаимодействия и т.д.…

В качестве первого шага к более тесному сотрудничеству правозащитных НПО я вижу целесообразным обсуждение формы объединения. Мне представляется наиболее подходящей сегодня идея создания СЕТЕЙ по проблемам.

"Донецкий Мемориал" в последние годы сосредоточился на проблемах уголовно-исполнительной системы. У нас есть партнеры и коллеги в разных концах страны. Следует подчеркнуть, что не все эти НПО являются правозащитными. Но все они в своей деятельности касаются "тюремной" проблематики. Полтора года назад мы предложили им создать СЕТЬ НПО, занимающихся проблемами пенитенциарной системы. Мы совместно провели пару акций, в частности, года два назад была организована волна писем Министру образования с требованием открыть школы в учреждениях исполнения наказаний. Мне трудно оценить эффективность акции, но десятки писем ушли в МО одновременно с копиями руководству Департамента по вопросам исполнения наказаний.

На недавнем, проводившемся нами семинаре НПО, занимающихся проблемами пенитенциарной системы, в котором участвовало более 30 организаций, мы обсуждали проблему нашего взаимодействия. Некоторые из коллег выступали за создание чего-то типа ассоциации. Как правило, это небольшие, несильные НПО, которые хотели бы за счет своей принадлежности к солидной структуре повысить свою значимость. Желание неплохое, однако значимость определяется, в первую очередь, сделанной работой, а не принадлежностью к структуре. Стабильно и профессионально работающей НПО для решения ее задач разве необходимо вступление в какую-либо структуру? Для выполнения конкретных проектов партнеры могут найтись и без всех этих формальностей.

Чем же отличается, на мой взгляд, создание сети от создания ассоциации (коалиции)? Прежде всего, СЕТЬ – образование неформальное (не юридическое), структура без каких-то жестких или даже просто очень определенных условий сожительства. В ней может не быть руководителя или руководящего органа. Любой из членов сети, выбрав конкретную для себя тему, может при ее решении быть лидером внутри сети. В зависимости от решаемых задач и от потребности мы обращаемся (в первую очередь) к друг другу, хотя конечно, не только Что отличает такую сеть от простого набора НПО – более интенсивный информационный обмен, более тесные контакты. Но они во многом вытекают из самой деятельности, во многом близкой в таких НПО.

Может ли быть членом сети не правозащитная, а экологическая или женская организация? В нашем случае – конечно.

Поэтому на сегодня я вижу возможным, (а возможно, и отчасти необходимым и достаточным) создание СЕТИ правозащитных НПО. Это шаг, менее всего могущий раздражать большинство потенциальных участников. Чем жестче будет форма объединения, тем меньше в нем будет участников. Может, очень много и не надо. Но тут надо искать баланс – насколько важно КАЧЕСТВО объединившихся НПО и насколько – их ЧИСЛЕННОСТЬ. Делать объединение из 3-5-7 организаций, мне кажется, не оправдано. Первое время существования такой сети обязательно даст ответ, какими темпами, в какой мере и какой форме объединения правозащитных организаций мы СПОСОБНЫ сегодня прийти. Давайте сопоставим свои желания и потребности, свои способности удовлетворять и те, и другие.

11 ноября 2002 в.

Одна ремарка щодо відмінності правозахисних громадських організацій від інших НУО

Євген Захаров, ХПГ

На днях у мене виникла несподівана дискусія з керівником однієї відомої неурядової організації. Вона казала, що advocacy – це захист суспільних інтересів, що це ширший вид діяльності, ніж правозахист, який є частиною advocacy. Я заперечував, що це майже ідентичні речі, оскільки правозахист – це також захист суспільних інтересів, і майже завжди захист прав якогось колективу можна звести до захисту прав кожного представника цього колективу. Але при цьому я не наголошував, що йдеться саме про захист прав, а не інтересів, це малося на увазі само по собі. Проте саме це і є коренем відмінності. Все залежить від того, яка концепція прав розглядається. Якщо розглядати права людини тільки як негативні права (саме ця концепція є для мене прийнятною), тобто розуміти їх як заборону державі обмежувати свободу людини (при цьому обмеження, якщо вони є, встановлюються відповідно до легітимної мети як виключення і тільки на підставі закону з врахуванням принципу пропорційності втручання держави), то захист прав і захист суспільних інтересів співпадають тільки тоді, коли визнати у якості суспільного інтересу виключно дотримання прав людини. Якщо ж розширювати коло суспільних інтересів (а воно завжди трактується значно ширше, ніж захист прав людини), то слід визнати, що правозахист і advocacy – це різні напрямки діяльності, і відповідні неурядові організації належать до різних типів НУО. Звідси випливає різниця багато в чому – в методах і засобах діяльності, джерелах фінансування, тощо.

Права тим і відрізняються від інтересів, що вони належать всім людям без винятку, а інтереси у різних колективів різні. І завжди існує конфлікт інтересів, і відповідні неурядові організації обстоюють інтереси різних сторін конфлікту, стверджуючи, що вони захищають суспільні інтереси. Конфлікт прав теж існує, але це конфлікт між правами людини і правами держави, і, враховуючи концепцію негативних прав, зрозуміло, що правозахисні НУО найчастіше відстоюють людину (хоча іноді доводиться визнати, що більшим порушником є людина – наприклад, у випадку якихось радикальних дій).

Отже, мабуть, доречно визначати advocacy і правозахист як різні напрямки громадської активності. При цьому правозахист завжди є політичною діяльністю (якщо трактувати політику широко), а advocacy може бути політичними діями, а може і бути діяльністю, не пов’язаною з політикою.

Ганна Гельберг, м.Дніпропетровськ

Прочитала статтю п.Євгена Захарова "Громадянське суспільство" в бюлетені № 28, 2002.

Хочу висловити свою думку з приводу утворення Громадської Ради правозахисних організацій. Вважаю, що Рада об’єднала б усі громадські недержавні організації незалежно від того, якими питаннями ці організації опікуються. Бо які б питання не вирішували б організації – чи то захист довкілля, чи міжнаціональні відносини, чи захист прав людини або інвалідів – в цілому це правозахисний рух.

На мій погляд, сьогодні, на жаль, наші громадяни мало знають про наші організації, які можуть підтримати їх в тих чи інших ситуаціях.

І коли буде зорганізована Громадська Рада, то вона зможе вести свою роботу в усіх напрямках, мати свій бюлетень або сайт, де будуть висвітлюватися всі напрямки правозахисного руху. І це буде на користь всім громадянам України.




Правоохоронні органи

Судебные исполнители не исполняют решение суда.

В январе 1999 года рабочий Пшеченко В.П. передал судебному исполнителю документ о взыскании в его пользу невыплаченной зарплаты в сумме 1050 гривень. Судебный исполнитель деньги не взыскал в связи с отсутствием их у предприятия, а с мая 1999 года вообще порекомендовал рабочему за взысканием суммы обратиться в ликвидационную комиссию, поскольку возбуждено дело о банкротстве предприятия.

Подозревая, что некоторымb из более чем 200 рабочих взысканные суммы с помощью судебного исполнителя все-таки получены, Пшеченко в июне 1999 г. обратился в суд с жалобой на бездействие судебного исполнителя.

И началась многомесячная волокита, которую рабочий связывает с тем, что судисполнительная служба находилась тогда при судах и судебные исполнители знали судей лично.

Сначала жалобу возвратили по почте без определения о непринятии ее судом, что исключало возможность обжалования такого возврата, частную жалобу, адресованную в областной суд, переслали в районный суд, на действия которого Пшеченко и жаловался. Районный суд опять же по почте возвратил материалы Пшеченко, указав, что судебный исполнитель заработную плату уже взыскал.

И действительно, деньги, откуда ни возьмись, появились и рабочему выплатили примерно треть долга.

Но он продолжал требовать, чтобы в судебном порядке разобрались – можно ли было в установленный законом срок взыскать всю сумму зарплаты.

Дело наконец-то приняли к производству, его поочередно рассматривали четыре судьи районного суда, трижды – коллегия областного суда и один раз – президиум областного суда по протесту Верховного Суда.

Результат – действия госисполнителя (так теперь называются бывшие судебные исполнители) правомерны.

А между тем имущество предприятия сейчас описано, практически подходит к концу в хозяйственном суде процедура банкротства, и надежды дождаться выплаты невыплаченной зарплаты почти нет. Поэтому отец шестерых детей Пшеченко В.П. считает, что невзысканием судисполнителем вовремя невыплаченной зарплаты ему причинен материальный ущерб в сумме невзысканой части зарплаты и моральный ущерб.

Районный суд решением от 03.09.01 с требованием рабочего не согласился,

25.09.01 Пшеченко В.П. направил кассационную жалобу в Верховный суд Украины (текст жалобы приведен ниже). По действовавшему на момент подачи жалобы законодательству можно было обратиться в кассационную инстанцию, минуя апелляционную. С апреля 2002 г. обращение в кассационную инстанцию возможно только после прохождения апелляционной инстанции.

Верховный Суд определением от 21.08.02 решение районного суда отменил и дело направил на новое рассмотрение опять в тот же суд пятому (по счету) судье. Но не будем о грустном.

С учетом доводов кассационной жалобы о позиции председателя палаты по гражданским делам Днепропетровского апелляционного суда, вызывает сожаление решение кассационной инстанции о направлении дела на новое рассмотрение не в апелляционный суд по первой инстанции, а в тот же местный суд, т.е появляется возможность для Днепропетровского областного суда высказать свою позицию по данному делу. Именно из-за позиции одного из руководителей этого суда гражданское дело не находит справедливого разрешения в разумный срок, как это предусмотрено ст.6 Европейской конвенции по правам человека.

Остается надеяться, что судьи Верховного Суда обратили внимание на материалы дела, отражающие неправильную позицию по делу отдельных судей, и этому будет дана соответствующая оценка.

Кассационная жалоба

Судебная палата по гражданским делам

Верховного Суда Украины

представителя истца по доверенности

Устименко Константина Григорьевича

на решение местного суда Красногвардейского

района г. Днепропетровска от 03.09.01 по иску

Пшеченко Владимира Павловича к отделу ГИС Красногвардейского райуправления юстиции о возмещении материального и морального ущерба в полном объеме

КАССАЦИОННАЯ ЖАЛОБА.

Решением Красногвардейского райсуда г. Днепропетровска от 19.10.99, оставленным без изменения определением кассинстанции от 29.11.99, отказано в удовлетворении жалобы Пшеченко В.П. на неправомерные действия отдела госисполнительной службы Красногвардейского райуправления юстиции г.Днепропетровска. Постановлением президиума Днепропетровского облсуда от 15.11.2000 удовлетворен протест зам. Председателя Верховного Суда, указанные судебные решения отменены и дело направлено на новое рассмотрение. При новом рассмотрении в порядке ст.103 ГПК был изменен предмет спора и заявлен иск о возмещении материального и морального ущерба. Решением того же райсуда от 23.04.01 этот иск оставлен без удовлетворения, определением кассинстанции от 18.06.01 это решение отменено в связи с неполнотой выяснения обстоятельств, и дело направлено на новое рассмотрение.

Решением местного суда Красногвардейского района г. Днепропетровска от 03.09.01 в удовлетворении иска Пшеченко В.П. отказано.

Полагаю указанное решение местного суда, постановленным при неправильном применении норм процессуального – ст. ст. 3, 84, 248-1, 62, 202, 202-1 ГПК, и материального – ст.56 Конституции, ст.71, 76, 440, 440-1 ГПК Украины, привело к неправильному разрешению дела.

Обжалую указанное решение суда в полном объеме по следующим основаниям:

1. Основанием отказа в иске суд указал пропуск срока обжалования действий ответчика, сославшись при этом на не подлежащие применению в данном случае ст.373, 248-1 ГПК. С момента принятого судом изменения предмета спора и предъявления 28.03.01 требования о возмещении материального и морального ущерба в соответствии со ст.ст.3, 84 ГПК подлежат применению нормы ст.ст. 71, 76 ГК Украины о трехгодичном сроке исковой давности.

Указанные нормы процессуальных норм суд не применял, а сослался на ст.373 ГПК, действие которой отменено Законом Украины от 19.10.00 с 06.12.2000 и которая согласно ст.3 ГПК, на день разрешения дела 03.09.01 не может быть применена.

Кроме этого, суд сослался на нормы ст.248-1 ГПК, регулирующие рассмотрение жалоб на неправомерные действия, но не на иски о возмещении ущерба, то есть суд применил закон, не подлежащий применению. Полагаю, суд осознанно неправильно применил ст.248-1 ГПК, поскольку здесь же в решении сослался на п.9 постановления Пленума ВСУ № 13 от 03.12.97, который исключает такое применение в случаях искового производства по делу.

В связи о изложенным не имеет правового значения обоснование пропуска срока обращения в суд ссылкой на п.20 Инструкции об исполнительном производстве, утвержденной Минюстом СССР 15.11.85, тем более, что этот пункт определяет права, а не обязанности взыскателя, и не отменяет обязанности судисполнителя по своей инициативе применять меры во исполнению согласно ч.2 ст. 350 ГПК.

2.Суд не выполнил требования п.п.1, 2, 3, 4 ст.202-1 ГПК, не разрешил вопросы о наличии обстоятельств, изложенных в исковом заявлении, которыми обосновывалась неправомерность бездействия госисполнителя в период с 12.01 по 06.05.99. Суд не выяснил, высылалась ли госисполнителем должнику повестка о добровольном исполнении согласно ст.361 ГПК, применялись ли в период с 12.01 по 15.03.99 меры принудительного исполнения согласно ст.362 ГПК, не выяснил, почему опись готовой продукции не проведена в десятидневный срок согласно ч.2 ст.362 ГПК, не выяснил, каким образом на акте описи готовой продукции задним числом появилась дата 15.03.99, что вызывает сомнение в подлинности даты составления акта. В нарушение ст.62 ГПК суд не принял во внимание и не дал оценки указанным фактам.

В то же время суд обосновал нецелесообразность наложения ареста на заложенное имущество необходимостью разрешения налоговой инспекции на реализацию этого имущества. Такое обоснование не основано на нормах права, не выдвигалось в качестве возражения ответчиком и не подтверждено доказательствами, что противоречит cт.202 ГПК.

З. Причинение материального ущерба в исковом заявлении обосновывалось невзысканием ответчиком до 06.05.99 суммы зарплаты по исполнительному документу, здесь же указывалось доказательство причинения материального ущерба – справка ликвидационной комиссии о неполучении истцом на 14.03.01 суммы долга. В обоснование необходимости компенсации этой суммы в заявлении от 15.08.01 указывается ст.34 Закона Украины "Об оплате труда".

Эти обстоятельства в нарушение п.1 ст. 202-1, ст. 62 ГПК суд оставил без внимания и оценки, указав в решении: "сумма зарплаты, подлежащая выплате, была взыскана решением КТС. а о причинении госисполнителем какого-либо ущерба истец доказательств не представил", что не отвечает материалам дела.

4.Вопрос о причинении морального ущерба суд оставил без исследования и удовлетворения, указав в решении: "Возмещение морального ущерба, вытекающего из действий или бездействия должностных лиц, действия которых обжалуются, не предусмотрено действующим законодательством. Тем самым суд отказался применить подлежащие применению нормы ст.56 Конституции и ст 440-1 ГК Украины.

Исходя из изложенного н руководствуясь ст.ст.320, 334 п.2 ГПК Украины прошу:

отменить указанное решение местного суда от 03.09.01 полностью и направить дело на новое рассмотрение в суд апелляционной инстанции.

Примечание: согласно ст.86 закона "Об исполнительном производстве" истцы освобождены от уплаты госпошлины.

Не пользуюсь правом апелляционного обжалования в связи с позицией по данному делу председателя судебной коллегии по гражданским делам Днепропетровского облсуда В.А.Тамакуловой, которая, отстаивая интересы ответчика, препятствовала обращению истца в суд, а затем настаивала на законности неправосудных решений по делу райсуда от 19.10.99 и облсуда от 29.11.99.

В результате уверенный в исходе дела ответчик не является в суд (решение от 23.04.01 и от 03.09.01 постановлены без присутствия ответчика), а суд, как в решении от 03.09.01, нарушая принцип диспозитивности сторон, сам придумывает возражения на иск (ссылки на п.20 Инструкции об исполнительном производстве, на необходимость исследования сводного исполнительного производства, на нецелесообразность описи имущества должника).

Поэтому полагаю, что без вмешательства Верховного Суда будет продолжаться нарушение права истца на своевременное и справедливое разрешение дела в суде, гарантированное ст.6 Европейской конвенции по правам человека.




Кримінально-виконавча система

В Луганську почала діяти Школа студентського самоврядування.

Перша сесія Школи студентського самоврядування пройшла в Луганську наприкінці минулого тижня (6 листопада), на юридичному факультеті Східноукраїнського університету. Її учасниками стали понад двадцять активістів органів студентського самоврядування.

Особливість Школи в тому, що і викладачами, і учнями в ній будуть студенти. На запрошення деканату юрфаку навчання в Школі проводитимуть тренери Студентського братства Луганської області – студенти та аспіранти вищих навчальних закладів Луганська, які пройшли спеціальні тренінгові курси за міжнародними методиками. Розпочали викладання у Школі тренери Братства Оксана Гоптарєва та Анна Печенкіна.

Перша сесія Школи була присвячена детальному знайомству із законодавчою базою, яка регулює діяльність студентських самоврядувань, демократичним процедурам (виборам та звітності керівних органів студентських структур), відносинам з адміністраціями вузів. Крім того молоді юристи обговорили роль самоврядувань в захисті прав та інтересів студентів, можливі форми роботи самоврядувань та конкретні проекти, ознайомились з польським досвідом діяльності аналогічних студентських структур.

Завершилась перша сесія Школи переглядом фільму "Візьмись за справу", відзнятого Гельсінським Фон-дом Прав Людини у Польщі і присвяченого формуванню у молодих людей активної громадської позиції.

Після проведення ряду сесій першого рівня заплановано запросити найбільш успішних в осягненні "громадських наук" учасників Школи на тренінги другого рівня з тем "Лідерство", "Робота в команді", "Постановка цілей і стратегічне планування", "Особливості менеджменту персоналом в органах Студентського самоврядування" тощо.

Інформацію про проблеми студентського самоврядування дивіться на сайті Студентського братства Луганщини – "http://stud.org.ua"

Зацікавлених у співпраці запрошуємо писати: [email protected]

Голова Студентського братства Луганщини, Володимир Щербаченко




Бюлетень "Права Людини", 2002, #31