MENU
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Подібні статті

‘На блокпостах россияне раздевали и осматривали даже девушек’Мрії, що перетворилися на попілПрезидент підписав законопроєкт, що впроваджує новий вид покарання — пробаційний наглядЖиття ніби фільм жахів‘У мою автівку випустили понад двадцять куль’Про кримінальне переслідування колишнього Голови НацбанкуРеферальна мережа. Процедури функціонуванняВибіркова жорстокість. Аналіз інформації, зібраної ініціативою T4P щодо умисних убивств, вчинених окупантамиМасовий голод на озброєнні РФ Звіт за результатами моніторингового візиту до Івано-Франківської установи виконання покарань №12 Росіяни створили ‘федеральні комісаріати’ на окупованих територіях Херсонської та Запорізької областейРозстріли у Бучі та катівні на Харківщині: Нові подання до Міжнародного кримінального суду. Анонс68-year-old Crimean Halyna Dovhopola imprisoned in Russia for 12 years on ‘treason’ charges for supporting Ukraine Російські хакери атакують правоохоронців, які збирають свідчення про воєнні злочини РФЛежати на ліжку можна не більше двох годин на деньЗаявление Международной Ассоциации Мемориал в связи с событиями в Нагорном КарабахеЗаява Міжнародної Асоціації Меморіал у зв’язку з подіями в Нагірному Карабаху‘Нашим дітям потрібна справедливість’, — Олена ЗеленськаНе всім потрібна біла ‘Лада’. Дайджест російських протестів‘Мы думали, что россияне не станут разрушать наши дома’

Я їду до мами, до своєї мами...

22.08.2017   
Ганна Овдієнко
 Останні чотирнадцять років Павло провів в установах виконання покарань на Донеччині - і залишився в Єнакіївській виправній колонії навіть після окупації міста. Втім, історія ця не про визволення з полону терористів. Історія ця про маму.

Павлу тридцять дев’ять років. Останні чотирнадцять з них Павло провів в установах виконання покарань на Донеччині - залишився в Єнакіївській виправній колонії № 52 навіть після окупації міста незаконними збройними формуваннями. Його визволила Уповноважена Верховної Ради України з прав людини у грудні 2015 року. Втім, історія ця не про визволення з полону терористів, і не про жахливі умови відбування покарань на тимчасово окупованій території. Історія ця про маму.

Майже чотирнадцять років тому Павла засудили до довічного позбавлення волі. На той момент вся його родина - мати, батько та два брати - проживала у с. Крогульці, Гусятинського району, Тернопільської області. Після набрання вироком законної сили, Павла направили відбувати покарання у Єнакіївську виправну колонію, що за 1166 кілометрів від місця проживання його родичів. 1166 кілометрів - це майже дванадцять годин автобусом з декількома пересадками, чи двадцять дві години двома різними потягами. А ще, 1166 кілометрів - це непідйомна сума грошей для невеликої сільської родини, для якої єдиний засіб вижити - мале фермерське господарство.

В далекому 2002 році телефону у матері Павла не було. Взагалі. Тому залишалося тільки писати листи, а ще плекати надію домогтися переведення сина до ближчої установи виконання покарань Тим паче, що така установа була - Чортківська виправна колонія № 26, до якої рукою від села подати. І мати розпочала боротьбу за переведення сина. Вона писала десятки листів до Департаменту з питань виконання покарань, а коли його ліквідували - і до Державної пенітенціарної служби України. Вона зверталася до міжнародних організацій, прокуратури, суду. Відповідь завжди була одна: засуджений має відбувати покарання в одному місці і, крім того, Чортківська виправна колонія переповнена. Місця у колонії не з’являлися протягом чотирнадцяти років підряд, наче жодного засудженого не переводили, не звільнювали, ніхто не вмирав у колонії.

Роками органи державної влади прямо ігнорували норму статті 93 Кримінально-виконавчого кодексу України, відповідно до якої засуджений має відбувати покарання у межах адміністративно-територіальної одиниці відповідно до його місця проживання до засудження або місця постійного проживання родичів. Поза увагою також залишили практику Європейського суду з прав людини та гарантії Статті 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Навіть рішення у справі “Вінтман проти України”, де заявник перебував в аналогічній ситуації і в його випадку було визнано порушення права на сімейне життя, не змінило на краще долю Павла. Це той самий випадок, коли законодавство, навіть добре і правильне, не може дати гарантії дотримання прав. Бо його зухвало ігнорують посадові особи.

Після евакуаці з полону терористів у грудні 2015 року, Павла перевели до Артемівського СІЗО – і залишили там на час визначення нового місця відбування покарання. Павло відразу подав клопотання про переведення його до родичів. І наче на горизонті замайоріла надія: нарешті його виввезуть із Донецької області ближче додому (хай навіть не до Чорткова, хай, але ближче!), не можуть не вивезти, так не буває!

Виявилося - буває.

Апеляційна комісія Державної пенітенціарної служби України з питань розподілу засуджених до позбавлення волі лишила Павла відбувати покарання в Артемівському СІЗО, що на відстані 1126 кілометрів від місця проживання його родичів. Наче знущання прозвучало таке рішення – за чотирнадцять років боротьби він став ближче до матері всього на сорок кілометрів. Жодних нових мотивів, жодних коментарів, жодної логіки. І одна смерть як результат: у січні 2016 року мати Павла померла. За довгі роки боротьби вона побачила сина лише один раз - у 2005 році.

А далі в історії Павла відбулося ще багато різних юридичних подій. Було і оскарження рішення Державної пенітенціарної служби України до суду загальної юрисдикції. І була відповідь апеляційного суду Херсонської області у вигляді листа (не процесуального документа!): звертайтесь до адміністративного суду, це не наша компетенція. Була розгубленість юридична та людська - куди можна оскаржити лист, якщо цей документ не є процесуальним? Були звернення до Окружного адміністративного суду м. Києва та довгі місяці мовчання суду, коли ухвалу про відмову у відкритті провадження надсилали Павлу протягом семи місяців замість трьох днів.

Справу нині покійної матері продовжили юристи Харківської правозахисної групи. Вони надавали правову допомогу Павлу в судах загальної та адміністративної юрисдикції, підготували від його імені заяву до Європейського суду з прав людини. Вони гуртом продовжували боротися, тому що боротися було за кого - у Павла залишився в Гусятині батько: дуже хворий, який майже не ходить і про якого лікарі прямо кажуть “йому жити декілька місяців”. А ще була немічність перед системою, бо Павло не міг спілкуватися із батьком, який майже втратив слух через хворобу. І знов, як і багато років тому, тільки писав йому листи.

Ця справа не може називатися успішною. Звісно, на сам кінець юристи добилися переводу Павла до Чортківської виправної колонії № 26 і саме зараз він прямує до неї. Але це не перемога, бо перемога - це коли хочеться посміхатися. Чотирнадцять років очікування зруйнували не тільки долю Павла, а й долю його родини.

Нарешті, він їде до мами... Мами, яку більше ніколи не побачить живою.

 Поділитися