MENU

Подібні статті

Авдіївку обстріляли, рух потягів обмеженоНа Донеччині через обстріл бойовиків загинув літній чоловікНа Донбасі бойовики обстріляли лікарнюРФ: ПЦ «Меморіял» визнав політика лівих поглядів політв’язнемБойовики обстріляли автомобіль журналістівСкасування державою права власності: погляд ЄСПЛ (оновлене)Ситуація в зоні проведення ООС: обстріли, жертви серед цивільного населення. Травень 2019 рокуСитуація в зоні проведення ООС: обстріли, жертви серед цивільного населення. Квітень 2019 рокуСитуація в зоні проведення ООС: обстріли, жертви серед цивільного населення. Березень 2019 рокуСитуація в зоні проведення ООС: обстріли, жертви серед цивільного населення. Лютий 2019 рокуСитуація в зоні проведення ООС: обстріли, жертви серед цивільного населення. Січень 2019 рокуСитуація в зоні проведення ООС: обстріли, жертви серед цивільного населення. Листопад 2018 рокуСитуація в зоні проведення ООС: обстріли, жертви серед цивільного населення. Жовтень 2018 рокуСитуація в зоні проведення ООС: обстріли, жертви серед цивільного населення. Вересень 2018 рокуКрасногорівка: хочеш чи ні – плати за зруйновану квартиру, непридатну для життяСитуація в зоні проведення ООС: обстріли, жертви серед цивільного населення. Серпень 2018 рокуСитуація в зоні проведення ООС: обстріли, жертви серед цивільного населення. Липень 2018 рокуСитуація в зоні проведення АТО: обстріли, жертви серед цивільного населення. Червень 2018 рокуСпільна заява щодо проекту Закону “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення інформаційної безпеки України” (№ 6688)Ситуація в зоні проведення АТО: обстріли, жертви серед цивільного населення. Травень 2018 року

І час для мене зупинився…

04.09.2017
Олена Річко

Кілька днів тому мені довелося побувати у фільмі жахів - своїми очима побачити німого привида війни.

Ще на початку конфлікту снаряд влучив у під’їзд багатоквартирного будинку в Красногорівці. Прямо туди, де жили люди, де в повітрі витав запах свіжої випічки і лунав дитячий сміх, де біля під’їзду гомоніли про політику бабусі, а дідусі грали в доміно в альтанці.

Цей будинок зустрів мене абсолютною тишею та порожніми отворами розбитих вікон. Звідси давно виїхали люди, тільки бігають голодні дворові собаки.

Я піднімаюся на перший поверх. В під’їзді, на шарі кіптяви у два пальці написано вже не «Іванко кохає Марусю» та «Андрійко – чемпіон», а щось накшталт «ПТН...», або таке, що пристойна дівчина в своєму мовленні не вживає.

Я захожу в першу ліпшу квартиру, двері якої гостинно відкриті для чужинців. В уяві одразу виникає зображення: тут жила молода сім’я, ця квартира далася їм дуже нелегко, але як радів маленький Василь! У нього тепер буде власна кімната… Я заходжу до кімнати Василька, я знаю, що то його кімната: я бачу згоріле дитяче ліжечко, розкидані розплавлені іграшки, мені стає моторошно. Я минаю кімнату його батьків: ось диван на якому вони спали, ось вивернуті шухлядки комоду, обвуглені речі.

Йду до наступної квартири. Тут жив Петро Григорович та його жінка Анастасія Пилипівна. Вони пропрацювали усе життя на заводі і зустріли сивину удвох, в цій маленькій квартирі: вечорами дивилися новини, читали газети та згадували молоді роки, а тепер в їх квартирі немає ні стелі, ні підлоги - снаряд влучив прямо до їх гніздечка!

Я дивлюсь на це і відчуваю, що мені бракує повітря, хочеться втекти - вийти на вулицю, вдихнути на повні груди і бігти звідти, бігти якомога далі.

Але я не здаюся. Я крокую далі. Я підіймаюся на другий поверх, не так гостинно зустрічають мене тут: одні двері забиті дошками, а от в іншій квартирі дверей нема взагалі. Я роблю маленькі кроки, здається, я йду кладовищем - прямо по могилах… немов мені показали якусь таємницю, розповіли те, про що розмовляють шепочучи у темряві.

Я заходжу в кімнату і уявляю: тут жив Олександр. Він працював на заводі та цікавився історією, в студентські роки він ходив в походи та займався розкопками. В дванадцять років він захопився марками! У нього зібралася велика колекція, адже зараз йому вже тридцять два. Двадцять років… Двадцять неймовірно довгих років він збирав свою колекцію… він хотів передати її сину, він пишався - і сином, і колекцією… І от я бачу в попелі на підлозі залишки минулої розкоші - обгорілі листки з марками. Мурашки вже давно біжать по моєму тілу, і, хоча, на вулиці досить тепло, руки мої холодні немов шматочки льоду.

Вже не така впевнена, я йду далі, розглядаю обгорілі стіни та меблі, розкидані речі, «будівельне сміття». Я підіймаю голову і натикаюся на цей погляд … і тут час для мене зупинився, зупинився точно так, як на годиннику. На колись веселому усміхненому годиннику, де тепер навіки “о пів на сьому”. І тепер його колись весела посмішка викликає в мене жахливе відчуття: сюди вже не повернутися, я би не змогла. Я відчуваю, що тремчу сама, а сльоза котиться по щоці.

 Поділитися