MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Одна історія однієї війни. Людмила

30.03.2018   
Яна Смелянська
Історія родини Т*, що живе сьогодні в одному з прифронтових міст. У 2014 - 2015 роках населений пункт зазнав сильних обстрілів, в тому числі з реактивного тяжкого озброєння. В результаті частина міста була знищена практично повністю. А кількість загиблих цивільних осіб лише в цьому населеному пункті нараховує близько 50 осіб. 


Війна на сході України триває вже чотири роки, і явно немає надії на її швидке закінчення.

На думку 52% українців винуватцем війни на Донбасі, є Росія і її прихильники, 15% вважають винними український уряд і олігархів, а третина має невизначену думку; враховуючи, що з початку війни пройшло чотири роки, це є негативним фактом.

Такі дані показало опитування, проведене в лютому Київським міжнародним інститутом соціології.

За даними Моніторингової місії ООН з прав людини в Україні, за період з 14 квітня 2014-го по 15 листопада 2017-го від війни на сході нашої країни загинуло або було поранено більше 35 тисяч людей. Загинули не менше 2523 цивільних осіб.

Кількість цивільних осіб, які отримали поранення в зв’язку з конфліктом від 7 до 9 тисяч осіб.

За даними Національної поліції України, за весь цей період пропали безвісти понад 8 тисяч українців.

На кінець 2017 року вважаються зниклими понад 1300 осіб.

В результаті військових дій зруйновані або пошкоджені в різному ступені десятки тисяч житлових і адміністративних будівель.

Без житла та доступу до комунальних послуг залишилося близько 70 тисяч мешканців територій Донецької і Луганської областей, підконтрольних самопроголошеним «республікам».

Ця статистика жахає. Але ще гірше в цій війні те, що точної цифри, скільки цивільних осіб стало жертвами збройного конфлікту, немає.

Якщо облік загиблих і поранених військовослужбовців на підконтрольних територіях проводиться більш менш ретельно, й існує механізм компенсації для них (хоч і працює цей механізм кострубато), то системний облік смертей і поранень цивільних осіб державними органами не ведеться взагалі, і, відповідно, цивільні НЕ отримують ніякої компенсації.

Крім того, нерідко поранення, отримані в зоні конфлікту, чиновники намагаються представити, як побутову травму. А в цьому випадку про компенсацію в принципі мова йти не може.

Єдиним джерелом допомоги в разі, якщо поранення підтверджено документально (виписка з лікувального закладу із зазначенням діагнозу) може стати будь-яка благодійна міжнародна організація. Допомога буде разовою і покриє лише малу частку тих коштів, які потерпілий витратив на операції, лікування, відновлення і реабілітацію в разі поранення.

За чотири роки через обстріли на Донбасі були зруйновані щонайменше 5 тисяч будинків. Про компенсації постраждалим в такому випадку також мова на державному рівні не заходила жодного разу.

Існує кілька прецедентів, коли в національних судах громадянам вдавалося виграти компенсацію за зруйноване в ході військового конфлікту житло. Однак, прецедентів безпосередньо реальних виплат зафіксовано не було. Тобто рішення суду є, грошей немає.

Правозахисники не раз заявляли про необхідність законодавчого врегулювання прав усіх цивільних осіб, які постраждали в результаті конфлікту на сході України.

«Весь обсяг жертв і руйнувань на Донбасі треба назвати точно. Сьогодні розслідування таких фактів проводяться дуже погано і не призводять ні до яких результатів», - не раз відзначав директор Харківської правозахисної групи Євген Захаров.

В ході своїх моніторингових поїздок в «сіру зону» Донбасу, ми намагаємося зібрати максимум інформації про кількість поранених і загиблих цивільних.

Деякі історії будемо приводити як приклад наслідків військових дій.

Сьогодні це історія родини Т*, що мешкає в одному з прифронтових міст. У 2014 - 2015 роках населений пункт зазнав сильних обстрілів, в тому числі і з реактивного тяжкого озброєння. В результаті чого частина міста була знищена практично повністю.

***

На порозі будинку нашу групу зустрічає господиня. Неймовірно світла і усміхнена 60-річна Людмила*. Ми проходимо в кухню, нас пригощають смачним чаєм з бутербродами. Вже через 5 хвилин бесіди ми розуміємо, що емоції потрібно зібрати в кулак и тримати міцніше.

Далі просто пряма мова Людмили*:

«Я завжди любила своє місто і пишалася тим, що живу тут. Наше місто за кількістю троянд могло б сміливо змагатися з Бахмутом або Донецьком.

Коли в кінці 2014 року із сім’єю потрібно було вирішувати, залишаємося ми чи їдемо від війни, то ні я, ні мій чоловік, ні діти не змогли переступити цю межу і вирішили залишилися ...

Далі для нас це рішення виявилося фатальним.

Все сталося 27 січня 2015 року приблизно о 12 годині дня. Артобстріл почався раптово, тому ми не встигли сховатися в підвал. Зазвичай в місті всі звикли, що треба ховатися, коли починається стрілянина поступово. А в цей раз все було по-іншому.

На той момент в будинку знаходилися я, мій чоловік і мама. Ми пообідали. Мама була повністю паралізована і прикута до ліжка. Вона сама себе не могла обслуговувати в побуті. Відповідно, і допомогти собі під час обстрілу не могла.

Снаряд влетів через дах будинку і розірвався біля ліжка матері. Вона загинула практично миттєво.

Єдине, що я чула, перед тим як відключилася сама, це те, що мама покликала два рази мене на допомогу. Потім було тихо. Ще пізніше мені сказали, що мама померла миттєво від травматичної ампутації всіх кінцівок.

Її просто розплющило стіною, яка завалилася на ліжко. Я її голос і цей крик про допомогу досі пам’ятаю, хоча вже чотири роки минуло. Це та травма, яка страшніше фізичної. Напевно, ніколи не перестану чути цей її крик про допомогу... Але я справді нічого не змогла зробити…

У момент вибуху я і чоловік перебували на відстані близько трьох метрів від кімнати мами, в сусідній кімнаті. Від вибуху всі стіни склалися, як картонна коробка, зверху на купу вже будівельного сміття впав дах. Ми втрьох були фактично поховані під завалами.

Деякий час, не знаю скільки, я і чоловік були без свідомості і без доступу повітря. Коли я прийшла до тями, то не знаю як, але нелюдськими зусиллями мені вдалося дотягнутися до якоїсь дошки і пробити щілину для того, щоб мати можливість хоча б дихати і покликати на допомогу.

Як відкопували мене і чоловіка, я пам’ятаю туманно. Пізніше я дізналася, що відразу після вибуху сусіди викликали МНС і «швидку допомогу». Нас розкопали лише через кілька годин. Мене поранену і сильно обгорілу, з множинними осколковими пораненнями доставили в травматологічне відділення сусіднього міста. Відвезли на операційний стіл. Тоді я ще не бачила себе в дзеркало. Мені зробили лапароцентез, посшивали рани, яких було безліч, і вони були по всьому тілу, видалили частину уламків, пришили вушну раковину зліва і праву щоку. Нижню щелепу сильно розтрощило. Однак уламки снаряда в правому стегні і молочних залозах видаляти не стали. Сказали це небезпечно. Може бути, приберуть пізніше. Але тоді мені було все одно. Жива. І слава Богу.

На наступний ранок авіабригада МНС мене доставила в нейрохірургічне відділення обласної лікарні в Центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф в Харків на дообстеження і лікування. Обличчя постраждало дуже сильно. Особливо очі і щелепа. Я була в свідомості. І розуміла, що особливо допомоги потребує око. Почала просити, щоб зробили операцію. Тому, що око практично не було в орбіті, а скоріш висіло на нерві поряд. Лікар наполягав на тому, що око потрібно просто видалити.

Кажу: «Навіщо ж видалити? Воно ж бачить. Просто поверніть його в орбіту і накладіть шви». Кілька днів я просто лежала в лікарні. Мені не кололи ніяких препаратів, як і не робили ніяких процедур. Було боляче. По всьому тілу. Я просила почати колоти хоч що-небудь, антибіотики. Я лікар і знаю, що рани можуть почати гоїтися. У підсумку так і сталося. Але, у мене не було грошей і документів, що підтверджують особу, то і доступ до отримання медичного обслуговування був обмежений.

З горем навпіл я випросила ліки. Хоч і з простроченим терміном придатності, але краще ніж нічого. Через кілька днів мені все ж провели повторну операцію на очах, ПХО ран, наклали нарешті шви на повіки, кон’юнктиви очей, провели ревізію склер, видалили уражені некрозом ділянки тканин і видалили ще частину дрібних уламків з правого ока. Тільки всі 24 шва на обличчя накладали без наркозу. Препаратів не було. Я позривала нігті від болю, поки терпіла під час операції. Мабуть, просто лікарі вважали, що травми серйозні і я все одно помру, тому і лікували так. Але, вони ж не знали, що я хочу жити, і що я завжди досягаю всього, чого хочу. Ось і вижила. Але було тяжко.

В нейрохірургічному відділенні я перебувала до березня. Коли вже змогла підніматися, то побачила, що раковину вуха пришили не в повному обсязі і щоку теж не зовсім правильно зібрали... Рани ще повністю не загоїлися, і я сама медик ... Загалом, вушну раковину я сама змогла пришити нормально... і щоку поправити також.

Після того, як мене виписали з лікарні без одягу, грошей і документів, практично нерухому, мене забрали знайомі. Вони переселенці. Встигли втекти від війни, але в чому стояли, в тому і втекли. Ці люди орендували будиночок в селі в Харківській області. На той момент, коли вони мене до себе забрали, їх було вже 8 осіб, а я була дев’ятою в будинку. Це були важкі часи. Було холодно і голодно. Як вижили, сама не розумію.

Я зверталася в міліцію, МНС, ООН та інші організації за допомогою. Але все було безрезультатно, тому що не було ніяких документів на руках. Все згоріло (це я тоді так думала). Навіть допомогу в 440 грн. для переселенців я не могла оформити без паспорту. В тому селі знайшлися добрі люди, які возили мене в місто на консультації до лікарні ще тривалий час. На той момент мені була потрібна повторна операція на правому оці. Зробити безкоштовно операцію відмовили, а назвали суму в 10 тисяч гривень.

Коли мене вже дістали з-під завалу зруйнованого будинку після вибуху і везли у «швидкій» в сусіднє місто, ще тривав сильний обстріл. Мого чоловіка дістали пізніше ніж мене. МНС, лікарі, сусіди допомагали, не дивлячись на те, що тривав обстріл.

Коли чоловіка дістали з-під завалу, то ще деякий час він лежав на землі під парканом у сусіда, бо госпіталізувати його було нічим. Всі машини «швидкої» були на викликах.

Пізніше мого чоловіка на своїй машині відвезли солдати ЗСУ на станцію «швидкої допомоги», а потім уже машиною «швидкої допомоги» доставили в лікарню з діагнозом мінно-вибухова травма, закрита черепно-мозкова травма, струс мозку, множинні осколкові поранення голови, правого стегна, рани кінцівок і тулуба, контузія очних яблук з крововиливом.

В зв’язку із загостренням ситуації в нашому місті, чоловіка перевезли в травматологічне відділення сусіднього міста. Чоловіку була проведена операція в той же день: видалені металеві уламки з тім’яно-потиличної області і на рівні очної пазухи.

Протягом двох нступних тижнів чоловіку зробили ще кілька операцій. Виписали його тільки на початку березня.

Мою маму з-під завалів витягли значно пізніше. Здається, лише наступного дня. Її діставали разом з обгорілим ліжком, на якому вона загинула.

Матуся була просто розчавлена на ліжку шлакоблоком. Після виписки зі стаціонарного відділення чоловік зайнявся відновленням документів. Паспортів в першу чергу. Насилу пересуваючись, він все ж прийняв рішення повернутися в наш зруйнований будинок і спробував знайти документи в купі сміття. Йому в цьому допоміг сусід.

На це пішло кілька днів, тому що завали потрібно було відгортати обережно. Була ймовірність того, що станеться обвал тих частин будинку, які пошкоджені, але вистояли. Незрозуміло яким дивом, але чоловік з сусідом відкопали пакет з документами. І він не згорів. Ви не уявляєте, напевно, але на той момент це було щастя.

На повторну операцію з відновлення зору для мене, чоловік зайняв у сусідів 10 тисяч гривень і передав їх мені до Харкова. У травні мені нарешті провели операцію на очах. Але зір після операції так і не відновився.

В червні чоловік забрав мене з лікарні і нарешті привіз додому. До сина додому. Нашого ж будинку більше не було. Зараз емоції вже вляглися, і я можу говорити спокійно. Але тоді це було настільки страшно і важко, що хотілося вити.

Скільки за весь цей час було витрачено грошей, сил, нервів я не знаю ... Але, ще знаєте, що ми ж без нічого залишилися. А так ми ж навіть в категорію тих осіб, які потрапляють під програми гуманітарних організацій, не підходимо, тому що наша з чоловіком пенсія на двох більше прожиткового мінімуму. На 50 гривень всього лише. Але більше.

Про державні органи взагалі мови заводити не буду. Ні копійки і ні від кого ми не отримали жодного разу».

Це тільки одна історія, однієї війни, одного міста. А таких багато. Багато тисяч. І про них найчастіше мовчать. І питань в цій історії більше, ніж відповідей. Питань до держави. Нашої держави. Питань від кожного громадянина.

 Поділитися