MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

«Чорнобиль №…», або чому Україна стає екологічно небезпечною?

10.09.2018   
Наталка Ковальчук

Топ-новина останнього часу – техногенна катастрофа, яка трапилося у місті Армянську в окупованому Криму.

І, треба сказати, це дуже погана новина, бо те, що відбулося, за рівнем небезпеки дехто порівнює з аварією на Чорнобильській атомній станції. Ситуація схожа з чорнобильською ще й тому, що, як повідомляють ЗМІ, окупаційна влада Криму того, що сталося, техногенною катастрофою не визнавала, відразу почала приховувати як сам факт техногенного лиха, так і його розміри та винуватців. Не займалися там і порятунком людей, поки наслідки нещастя не стали занадто очевидними. https://ua.censor.net.ua, https://tsn.ua, https://obozrevatel.com.

Так само у мас-медіа чимало йдеться і про причини катастрофи. Але навіть без експертних аналізів зрозуміло, що основні з них – застарілі технології і традиційна халатність. Багато хто називає цю трагедію бомбою уповільненої дії, бо роками, ба, десятиліттями на підприємстві, що спричинило лихо, мало турбувалися про екологічну безпеку. А, може, й зовсім не турбувалися… Відтак сьогодні час говорити про те, що в Україні взагалі міститься багато техногенно важких підприємств із застарілою, переважно ще радянською, технологією виробництва. І так само застарілими технологіями безпеки щодо мінімізації шкоди для навколишнього середовища від викидів, відпрацьованих матеріалів тощо. Принаймні, виявляється в Україні є ще одне підприємство, яке працює за тією ж сульфітною технологією, що й кримське, яке спричинило катастрофу. Знаходиться воно на Сумщині. http://liga.net І, не дай Бог, чого, в зону екологічного лиха, схожого на кримське, може потрапити значна частина центральної України.

Сценарій такого розвитку подій, на жаль, ймовірний, бо різноманітні аварії і катастрофи, що загрожують життю і здоров’ю людей та навколишньому середовищу, в нас не рідкість: пожежі, вибухи газу, витоки небезпечних речовин, непередбачувані наслідки застосування небезпечних речовин у агросекторі та багатьох інших галузях промисловості тощо. Тільки за останні 8-10 років відбулося чимало масштабних резонансних техногенних аварій. Варто нагадати про деякі з них. Взимку 2006 року місто Алчевськ залишилося без опалення через помилку комунальних служб.

Тоді ж, у 2006 році, влітку, село Новобогданівка Запорізької області постраждало від вибухів боєприпасів. Пожежа охопила площу близько трьох гектарів, Терміново довелося евакуювати до 1,5 тисячі чоловік.

Схожі ситуації повторилася у вересні 2017 року на військових складах у селищі Калинівка Вінницької області та у травні 2018 року в Балаклії Харківської області.

До цього ряду можна додати аварію на Бортницькій станції аерації у 2012 році, пожежу у 2015 році на нафтобазі у Василькові на Київщині, витік хлору у Кривому Розі у вересні 2018 році і так далі, і так далі… Чи були зроблені висновки з цих неприємних ситуацій? Скоріш за все, що ні. Інакше вони не повторювалися б з такою жахливою періодичністю. Пам’ятаємо, після трагедії у російському Кемерово в Україні практично відразу було ініційовано протипожежну перевірку розважальних закладів та закладів освіти. Однак важко згадати випадок, коли після техногенно небезпечних аварій у промисловості так само на державному рівні було оголошено про відповідні перевірки, в першу чергу стосовно екологічної безпеки хоча б підприємств схожого циклу виробництва.

Це при тому, що значна кількість українських підприємств вже вичерпали свій технологічний і часовий ресурси, реструктуризація їх відбувається незадовільними темпами, або не відбувається взагалі, сучасні технології практично не впроваджуються. Про це свідчить публікація-дослідження на цю тему в http://umoloda.kiev.ua На жаль, в Україні і досі присутня практика замовчування, коли йдеться про порушення екологічних норм промисловими підприємствами. Як приклад можна навести те, що сталося в червні 2017 року в Калуші Івано-Франківської області. Тоді жителі цього населеного пункту стривожено писали у соціальних мережах про ймовірний витік хлору на місцевому підприємстві, бо відчували неприємний запах, погіршення самопочуття тощо. Натомість і місцева влада, і «надзвичайники» запевнили людей, що витоку небезпечної речовини нема. Лише після випробувальних робіт через дощову погоду викиди не розсіювалися, а опускалися вниз, до землі. http://pda.pravda.if.ua

Фактично цим визнали, що кількість цих шкідливих викидів настільки значна, що достатньо зміни погоди, аби вони завдавали дискомфорту, і, очевидно, шкоди людям. Але замість того, щоб домагатися від підприємства забезпечити такий технологічний режим роботи, який би не впливав на оточуюче середовища, вдалися до того, щоб заспокоювати громаду Калуша, мовляв, нічого страшного не відбулося.

Одним словом, треба визнати, що через байдужість, безвідповідальність, а почасти й корумпованість відповідних служб, які мали б контролювати ті ж викиди, використання небезпечних речовин і матеріалів тощо, Україна стає екологічно небезпечною. Важко назвати сферу, якої це не стосується – від важкої промисловості – до агросектору, де використовують вкрай шкідливі речовини, гублячи землю і рослинний світ. Чого варта лише цьогорічна ситуація з масовою загибеллю бджіл https://tsn.ua, котрі, як відомо, забезпечують третину продовольства, яке ми споживаємо. Разом з тим потрібно визнати, що і ми самі, як суспільство, дозволяємо, щоб ті небезпечні аварії, які відбувалися і відбуваються, у переважній більшості випадків залишалися без покарання. Ми самі мало дбаємо про те, щоб відповідальність з боку тих, хто порушує наше право на безпечне життя, стала реальністю.

Дійсно, в Україні недосконала судова система, яка працює не так, як хотілося б. Але ж і вона спрацьовує, якщо громада не мовчить, добивається дотримання закону і своїх прав. Знаю такий випадок з власної журналістської практики. Оборотисті ділки зі столиці, «домовившись» з місцевою владою, вирішили побудувати підприємство по виготовленню, здається скловати, практично у відпочинковій зоні, неподалік від річки. Жителі більш ніж сорокатисячного міста хоч і стривожилися, але будь-яких кроків для свого захисту й не робили. Все залишалося на рівні зойків та пересудів. А от у одному з сіл, яке також потрапляло у зону викидів небезпечного підприємства, миритися з цим не захотіли. Спочатку намагалися з майбутніми власниками домовитися по-доброму. Ті не прислухалися. Тоді люди пішли до суду. І виграли справу – небезпечне підприємство поряд з ними не збудували.

Врешті, й сьогодні бачимо приклад, коли з допомогою правозахисників, в першу чергу Чугуївської правозахисної групи, позиватися до суду пішли і жителі Балаклії Харківської області, які зазнали збитків через вибухи на військовому складі. І є вже виграні справи. https://facebook.com

Нам дуже важко змінювати радянський спосіб мислення, коли за краще було терпіти, «не висовуватися», коли ми були фактично безправними. Тому здебільшого мовчимо й сьогодні. Навіть тоді, коли нас труять шкідливими речовинами, коли від нас приховують інформацію про аварії чи екологічно небезпечні ситуації, коли жодного покарання не несуть ті, хто отримує мільярдні прибутки, використовуючи застарілі технології, що до цих самих аварій призводять. Але, можливо, час змінювати ситуацію, керуючись золотим правилом: «Якщо не я, то хто?». Принаймні, якщо хочемо жити у безпечній країні.

 Поділитися