Бюлетень "Права Людини", 2003, #02

Шановний пане Президенте!

Змушений направити Вам це відкрите звернення, з наступних підстав:

Я отримав інформацію з "джерел які заслуговують на увагу" про те, що моє незаконне затримання і порушення проти мене кримінальної справи буцімто були зроблені за Вашої ініціативою і під керівництвом посадових осіб Генеральної прокуратури України, зокрема, Віктора Кудрявцева.

Я не можу просто відкинути цю інформацію і не звертати на неї уваги. В мене є підстави побоюватись, що незаконні дії по відношенню до мене будуть продовжуватись. Я не виключаю, що кримінальну справу направлять до суду під грифом "вказівка Президента". Я не боюсь відкритого розгляду справи судом, але я не хочу стати жертвою простої розправи. Сьогодні розправляються з моїми клієнтами, а тому я добре знаю, як це робиться. Справа стосується не тільки мене, а й людей яких я захищаю. Я переконаний, що наше суспільство, український народ повинні знати чи буде зупинено цю машину репресій і ким.

На мій погляд, Президент країни повинен взяти на себе відповідальність і висловитися з цього приводу.

Зокрема, відповідно до ст. 40 Конституції України, я прошу дати мені відповідь на такі запитання:

Хто був ініціатором мого незаконного затримання і порушення проти мене кримінальної справи? Чи давав Президент кому-небудь відповідні доручення, зокрема Віктору Кудрявцеву?

Чи дійсно Президент заінтересований в тому, щоб мене відсторонили від участі в справах Гонгадзе, Замковенка, Фельдмана, Мельниченка, Обком.net та інших?

Чи був Президент поінформований про моє затримання? Чому не було ніякої публічної реакції Президента України на факт незаконного затримання адвоката і фабрикування проти адвоката явно незаконної кримінальної справи? Чи підтримує Президент такі дії прокуратури по відношенню до мене?

Чому слідчий Омар Базуркаєв, який мене незаконно затримав, не тільки не притягнутий до кримінальної відповідальності, а отримав підвищення у званні – класний чин старшого радника юстиції? Чому Омар Базуркаєв був підвищений у званні саме під так званий День адвокатури, і чи не вбачаєте Ви в цьому винятковий цинізм?

Чому не поніс ніякої відповідальності прокурор міста Києва Василь Присяжнюк, який наглядає за законністю проведення досудового слідства, і, як я розумію, повинен нести персональну відповідальність за такі дії своїх слідчих?

Прошу дати відповідь відкриту, так як і я звертаюся до Вас відкрито. Мені нічого соромитися, і я можу відповісти за всі свої вчинки. Я сам був ініціатором публікації в ЗМІ змісту висунутих мені "обвинувачень" і їх обговорення, бо можу довести всю абсурдність цих обвинувачень і кримінальної справи. Я ніколи не скоював ніяких злочинів.

Сподіваюся що Президент України може з такою ж відкритістю дати відповідь на моє звернення щодо його позиції у цій справі.

Адвокат Андрій Федур
24 січня 2003 г.

Уповноваженому Верховної Ради
з прав людини п. Ніні Карпачовій

Неочікувана жорстокість вироку Голосіївського місцевого суду Києва щодо фігурантів "справи 9 березня", коли вісімнадцятеро молодих людей після майже дворічного перебування у слідчому ізоляторі одержали від двох до п’яти років ув’язнення за сутичку з правоохоронцями під час демонстрації протесту, на нашу думку є глибоко аморальною. Бо з одного боку демонструє нам, всьому суспільству, що влада, яку ми собі обрали, не збирається не те що зважати на здоровий глузд та на нашу думку про її діяльність після обрання, а не бажає навіть чути і бачити незгодних з нею громадян України. А з іншого – що в своєму небажанні влада нестримна, безжальна, свавільна та, якщо поки-що і не триєдина, то принаймні вже двоєдина (виконавча із судовою).

І дійсно, подібне до того, що чинилося в Києві 9 березня 2001 року (і навіть в значно більших масштабах) ледь не щотижня відбувається в різних демократичних країнах. Приміром – протести "антиглобалістів". Але ніде в світі учасників та навіть організаторів тих протестів та сутичок з поліцією не тягнуть до криміналу (а якби хтось і спробував, то його швидко би "випра-вив" суд); ба більше, громадськість уважно роздивляється по тому, чи не застосовували, вгамовуючи розбишак, зайвої сили озброєні кийками, треновані та захищені щитами й шоломами правоохоронці. У нас же навпаки, нас намагаються привчити до того, що "недоторканна" міліція може невиправдано та безкарно гамселити старих, жінок, депутатів, навіть – депутатів-жінок: хай, такі-сякі, не протестують проти влади! І з цим погоджується суд, суд держави, яка декларувала свій європейський вибір!!!

Заважаючи громадянам висловлювати негативні думки про себе деінде, окрім їхніх власних кухонь та "милостиво дозволених" заміських лісопарків, влада 9 березня позаторік свідомо йшла на протистояння, про що свідчить дислокація та спорядження того дня правоохоронців. Тож інакше, як свідомою спробою залякати громадян України, "застерегти" їх від подальшої участі в акціях політичного протесту, кваліфікувати безглуздо суворий вирок дійовим особам лише однієї із сторін неминучого той день конфлікту просто не можливо. Ми обурені тим, що утримувані нашім коштом чиновники, силовики та судді намагаються вганяти нас у лякливу покору, і вважаємо ганебним рішення Голосіївського місцевого суду Києва у "справі 9 березня".

м. Харків,

05.01.2003 р.

Від редакції:Під цим зверненням поставили свої підписи десятки харків’ян. Людям небайдужа доля ув’язнених хлопців. Владі, як ми бачимо, "начхати" і на нашу думку, і на те, як ця влада виглядає.

Закликаємо читачів "ПЛ" підтримати наше звернення. Сподіваємось, що спільні зусилля всіх чогось варті.

Днями по електронній пошті пробігла кампанія ланцюгового збору підписів проти початку війни з Іраком. Цікаво, що дехто з наших шанованих колег по громадському руху відмовився підтримати її, мотивуючи власне небажання небезпекою стати жертвою навали комп’ютерних вірусів і т. званого "спаму". Такі ланцюгові кампанії, буцімто, провокуються хакерами з метою отримання великої кількості працюючих електронних адрес в якості майбутніх об’єктів для своїх забав... Не буду сперечатися, можливо, так і є. І все ж – ані моєму життю, ані життю моїх дітей, на щастя, не становлять жодної загрози рекламний "спам" та інтернет-віруси. Чого не скажеш про "гума-

нітарні бомби" і "розумні крилаті ракети", що от-от почнуть падати на голови людей, які винні лише у тому, що народилися у країні з одіозним політичним режимом (подібних до нього, до речі, у світі – кілька десятків) і у регіоні, що так спокусливо для багатьох пахне... Великою Нафтою. А тому, незалежно від того, чи обернеться це вірусною атакою, чи ні, я хочу хоч чимось допомогти цим нещасним людям! І – не можу скрити свого розчарування тією... розважливістю. Ще більш розчарований цинізмом В. Буковського. Його репліки з останнього числа "ПЛ" маю на увазі... Погоджуюсь майже з усіма міркуваннями, що висловлені Є. Захаровим та І. Сухоруковою у тому ж числі. Лише – на реформування ООНу вже нема часу. Гадаю, що заява усіх скільки-небудь причетних до правозахисного руху людей повинна з’явитися негайно. Було б добре, якби вдалося (ДУЖЕ ШВИДКО!!!) обговорити її у електронному форматі, адже цейтнот очевидний – завтра може бути пізно. Бачу сенс у тому, аби закцентуватися на 2 – 3-х головних конкретних положеннях. Приміром:

Війна становить загрозу правам людини в регіоні і світі, вона буде розвитком ганьби і безрезультатності афганської військової авантюри 2001 року.

Ніхто не вправі ризикувати життям мирних людей.

Військова сила не може бути універсальним засобом розв’язання міждержавних проблем – є, і достатньо ефективні, інші.

Міжнародні угоди і повноваження ООН повинні шанувати усі держави, а демократії – у першу чергу.

Возбуждение уголовного дела судьей Василенко Ю.О. обнаружило серьезную проблему, которая до последнего времени находилась на периферии интереса юридического сообщества. Считалось, что вопрос компетенции достаточно урегулирован законодательством. Но, как оказалось, правила распределения компетенции больше базируются на сложившейся практике, чем на четких определениях закона. Если кто-то попытается определить на основе исключительно текста закона правила определения компетенции по территориальности, субъектам или по роду дел, его часто ждут непреодолимые трудности.

Верховный Суд оказался в крайне сложной ситуации, так как ему пришлось восполнять пробелы законодательства и решать вопрос распределения компетенции, хотя ни судебные процедуры, ни соображения, которыми должен обосновывать свои решения Суд, по большей части непригодны для решения этого вопроса.

Верховному Суду пришлось законодательствовать, сохраняя, однако, видимость, что он не более чем толкует закон. Ему пришлось законодательствовать без малейшей возможности основываться на соображениях практической политики, наличной структуры государственных органов и имеющихся ресурсов, – аргументах, доступных законодателю и часто имеющих определяющее значение в этом вопросе. Мы понимаем сложность и непривычность задачи и ценим усилия Верховного Суда, но не можем оставить без комментария результаты этих усилий.

В своем решении Верховный Суд попытался обосновать превышение судьей Василенко Ю.О. полномочий, основываясь, с одной стороны, на принципе состязательности, с другой стороны, – на анализе норм закона в отношении компетенции.

Мы считаем, что ни одна, ни вторая часть аргументации Верховного Суда не дает оснований для вывода, что судья Василенко Ю.О., возбудив уголовное дело, превысил свою компетенцию.

1. Сам факт, что Верховному Суду пришлось прибегнуть к рассуждениям на основании самых общих принципов, говорит о том, что он не нашел в законе достаточно прочной опоры для выводов о границе компетенции судьи. Но дает ли опора на принцип состязательности, на котором строит свои рассуждения Верховный Суд, такую опору?

Выдвинув в качестве основной посылки принцип состязательности, Верховный Суд невольно допустил подмену понятий. Опасность этой ошибки всегда существует там, где фигурируют понятия "суд" и "прокурор". И "суд", и "прокурор" в законодательстве употребляются в двух различных значениях: во-первых, как структурная единица определенного государственного ведомства, и, во-вторых, как процессуальная функция.

И Конституция, и тем более статья 16-1 УПК, определяя понятия состязательности, имели в виду "суд" в значении "трибунала", "независимого третьего", "арбитра", чья задача разрешить спор между обвинителем и обвиняемым. Также и под "прокурором" здесь подразумевается "прокурор в процессе", "обвинитель", "сторона" в ходе судебного разбирательства, противостоящая подсудимому. Все эти фигуры появляются только в процессе разбирательства определенного дела. Для того, чтобы принцип состязательности имел смысл, уже должны существовать и обвинитель, и обвиняемый, и обвинение как предмет спора.

Указания на то, что понятие состязательности применяется именно в отношении разбирательства, можно найти и в той же статье 16-1 УПК. Верховный Суд почти дословно цитирует из нее определение состязательности: "В соответствии с этой статьей функции обвинения/защиты и разрешения дела не могут возлагаться на один и тот же орган или на одно и то же лицо. При этом на суд возлагается только функция разрешения дела, а осуществление обвинения – на прокурора, а в некоторых случаях – на потерпевшего или его представителя". Однако далее в законе следует положение, не приведенное Верховным Судом: "Защиту подсудимого осуществляет сам подсудимый, его защитник или законный представитель".

В соответствии с частью первой статьи 43 УПК фигура подсудимого возникает только "после назначения дела к судебному разбирательству", то есть при разбирательстве в суде первой инстанции. Таким образом, статья 16-1 УПК применима только к этой стадии уголовного процесса. Можно спорить об оправданности такого ограничения принципа состязательности, поскольку современные стандарты требуют, чтобы некоторые гарантии состязательности присутствовали и при других видах разбирательств, например, при разрешении вопроса о заключении под стражу или освобождении, но именно таков точный смысл статьи 16-1 УПК.

В момент возбуждения уголовного дела не существует ни обвинения, ни защиты, ни суда, призванного разрешить их спор. Тот, кто решает вопрос о возбуждении дела, действует в качестве должностного лица определенного государственного ведомства. И здесь термины "судья" и "прокурор" имеют совсем другое значение. Можно сказать, что отношения между подсудимым, прокурором и судом в разбирательстве строятся на началах состязательности. Но сказать, что отношения между судебным и прокурорским ведомствами подчиняются тому же принципу, было бы большим преувеличением.

Но Верховному Суду необходимо было расширить понятие состязательности, чтобы высказать другое важное соображение: "по своей правовой природе возбуждение уголовного дела является составляющей частью функции уголовного преследования".

Однако это положение не настолько бесспорное, чтобы на его основе можно было строить дальнейшие выводы.

По своей правовой природе решение о возбуждении уголовного дела – это приказ разобраться в обстоятельствах, которые вызывают интерес с точки зрения уголовного закона. Оно не является собственно обвинением: возможно возбуждение уголовного дела без малейших намеков на возможного виновника. Но даже в том случае, если такое безличное возбуждение дела невозможно (например, по большинству формальных составов, где сам состав преступления неотделим от личности возможного виновника), оно не составляет собственно "обвинения" и не предопределяет предъявление обвинения. Возбуждение дела лишь создает предпосылки к дальнейшему движению дела, является необходимым условием для возможного последующего обвинения.

Но создавать условия для обвинения и быть участником обвинения – далеко не одно и то же. Если мы любую деятельность суда, в ходе которой он тем или иным образом создает условия для обвинения, отнесем к "составляющей части функции уголовного обвинения", то мы должны исключить из судебной деятельности, например, разрешение судом вопросов о проникновении в жилище. Давая разрешение на проникновение в жилище, суд создает необходимое условие для обыска, результаты которого могут способствовать формированию обвинения. По логике Верховного Суда, это судебное решение станет составляющей уголовного преследования. Если создание условий для уголовного преследования мыслить как часть этого преследования, то действительно необходимо исключить любое участие суда в уголовном процессе, кроме разрешения вопроса о виновности. Но дело в том, что такой крайний пуризм приводит к тому, что и деятельность суда в разбирательстве в первой инстанции можно отнести к составляющей уголовного преследования (или уголовной защиты): в соответствии с той же статьей 16-1 УПК "суд … создает необходимые условия для исполнения сторонами их процессуальных обязанностей" и т.д.

От вопроса о том, относится ли возбуждение уголовного дела к функции уголовного преследования феноменологически, отличается вопрос о том, как воспринимается этот акт. И здесь решение зависит от множества факторов, которые определяют реальное функционирование той или иной системы судопроизводства.

Если возбуждение дела запускает уголовный процесс, в котором эксцессы одного ведомства могут быть своевременно нейтрализованы вмешательством другого; если уголовный процесс действительно предоставляет эффективные гарантии от возможной ошибки; если обвиняемому на самом деле обеспечены гарантии состязательного публичного разбирательства перед действительно беспристрастным судом, – то есть если реальный уголовный процесс приближается к своей идеальной конструкции как наилучшему инструменту для выяснения обстоятельств дела, то первоначальный акт возбуждения уголовного дела не воспринимается как часть уголовного преследования. Он не предопределяет ни деятельности обвинителя, ни направления движения дела

Но если акт возбуждения уголовного дела служит триггером процесса, исход которого предопределен; если весь уголовный процесс действует по принципу "коготок увяз – птичке конец"; если прекращение уголовного дела сказывается на премиях и карьерах, а оправдательный приговор воспринимается как катастрофа, – в такой модели уголовного процесса возбуждение уголовного дела действительно в значительной мере является частью функции уголовного преследования.

Можно ли вывод о пределах компетенции строить на таких субъективных и изменчивых факторах как реальное функционирование судопроизводства и оценка этого функционирования тем или иным субъектом? Если предположить, что и Верховный Суд, и судья Василенко Ю.О. при выяснении пределов компетенции опирались на такие общие соображения о смысле состязательности и характере решения о возбуждении дела, то их различный вывод определен именно разностью интерпретаций правовой действительности.

Мы не ставим себе задачу определить, что больше приближается к истине: оптимистичное представление судьи Василенко Ю.О. или более пессимистичное – Верховного Суда. Наша задача показать, что принцип состязательности, принцип разделения функций в разбирательстве недостаточен для более или менее уверенных суждений о реально существующем на данный момент распределении компетенции между судом и другими правоохранительными органами. При всем уважении к принципу состязательности, – даже в том широком значении, которое ему придал Верховный Суд, – определить пределы компетенции только на его основе так же невозможно, как выяснить рельеф местности, исходя лишь из закона всемирного тяготения.

2. Верховный Суд также, видимо, считал эти соображения недостаточными для окончательного вывода, поэтому попытался найти пределы компетенции в более конкретных положениях закона.

Мы попытаемся показать, что норма, отысканная Верховным Судом при толковании закона, на самом деле представляет собой новую норму, которой до этого решения в уголовно-процессуальном законодательстве не существовало.

На основании части 1 статьи 27, части 3 статьи 98 и статьи 251 УПК Украины Верховный Суд конструирует следующее положение: "судья возбуждает уголовное дело (или отказывает в его возбуждении) не иначе как по жалобе потерпевшего и только в делах о преступлениях, предусмотренных ст. 125, ч. 1 ст. 126, ст. 356 УК України".

Обратимся к этим статьям.

Часть 3 ст. 98 предусматривает: "Дела, указанные в части 1 статьи 27 настоящего Кодекса, возбуждаются судьей, а в случаях, предусмотренных частью 3 статьи 27 настоящего Кодекса, — прокурором".

Эта норма устанавливает исключительную компетенцию судьи в отношении определенного рода дел. То есть по смыслу ч. 3 ст. 98 никто, кроме суда, не может возбудить дело по статье 125, части 1 статьи 126 и статье 356 УК, или, иначе, эти дела изымаются из компетенции других органов. Однако установление исключительной компетенции не означает ограничения компетенции.

Верховный Суд же утверждает именно это: "Судья возбуждает уголовное дело … только в делах о преступлениях, предусмотренных статьей 125, частью 1 статьи 126, статьей 356 УК Украины".

Свой вывод Верховный Суд получает путем неправильного обращения суждения – довольно распространенной логической ошибки. Например, из суждения "Судьи мыслят логично" нельзя корректно получить суждение "Логично мыслят только судьи". Для того чтобы так обратить суждение, необходимо заранее знать, что понятие "судья" и понятие "мыслящий логично" полностью совпадают по объему.

Если последовать за Верховным Судом в его рассуждениях, нам придется согласиться, что компетенция прокурора еще уже компетенции судьи. Та же самая часть 3 статьи 98 говорит, что дела, указанные в части 1 статьи 27 УПК, в случаях, предусмотренных частью 3 статьи 27 УПК, возбуждаются прокурором. По логике Верховного Суда это означает, что прокурор возбуждает уголовное дело только в делах о преступлениях, предусмотренных статьей 125, частью 1 статьи 126, статьей 356 УК Украины, и, кроме того, если выполнены условия части 3 статьи 27 (то есть: если какое-то из этих дел имеет особое общественное значение или есть исключительные обстоятельства, требующие восполнить недостаточную дееспособность потерпевшего).

Ни статья 27, ни статья 251 УПК также не могут обосновать вывод Верховного Суда.

Часть 1 статьи 27 не касается компетенции судьи в том смысле, как ее рассматривает Верховный Суд в данном случае. Перед ним стояла проблема: как закон распределяет компетенцию возбудить уголовное дело между указанными в статьях 4 и 97 УПК органами. Статья же 27 создает принцип частного обвинения и запрещает любому государственному органу, в том числе и суду, возбуждать уголовное дело без ясно выраженной воли потерпевшего. Она ставит условия, без которых по некоторым делам, а именно по делам о преступлениях, предусмотренных статьей 125, частью 1 статьи 126 и статьей 356 УК, судья не может использовать свое полномочие возбудить уголовное дело.

Статья же 251 УПК определяет процедуру решения вопроса о возбуждении дела частного обвинения, и вообще не касается общего вопроса о компетенции суда возбуждать дела.

Верховный Суд также считает: так как из статьи 98 УПК было исключено положение, обязывавшее судью после возбуждения дела направить его прокурору, следовательно, судья не может возбуждать дело, кроме как в случаях, предусмотренных статьей 125, частью 1 статьи 126 и статьей 356 УК.

Однако это изменение в законе также не может свидетельствовать об ограничении компетенции судьи, определенной статьей 97 УПК. Часть 4 статьи 98, откуда исчезло упомянутое Верховным Судом положение, с первых слов ясно дает понять, что она не имеет дело с компетенцией суда возбуждать дело. Это положение начинается словами: "После возбуждения уголовного дела…". Что бы не предписывалось судье и какие бы полномочия не предоставлялись ему после того, как он возбудил дело, это нисколько не определяет, может ли он дело возбудить. Этот вопрос решается до возбуждения дела, а не после.

Если с двери исчезла надпись: "Войдя, поверните направо", это не означает, что теперь вход воспрещен. Намерение законодателя могло состоять как раз в том, чтобы предоставить судье право самому решать, куда именно направить дело для производства досудебного расследования.

Верховный Суд также считает, что исключение компетенции суда возбудить дело в ходе разбирательства в первой инстанции (статьи 276, 278, 279) и в ходе других разбирательств (статьи 236-2, 430) говорит о том, что смысл статей 4 и 97 изменился.

Однако изменение в компетенции суда в одном виде разбирательства не означает изменения компетенции в другом, а тем более изменение компетенции в принципе проводить те или иные разбирательства или принимать те или иные решения. Разбирательство в суде первой инстанции, к которому относятся статьи 276, 278, 279 УПК, разбирательство по жалобе на отказ в возбуждении уголовного дела (ст. 236-2) и разбирательство, в ходе которого судья принимает решение о возбуждении уголовного дела, – безусловно, разные разбирательства. Аналогии между этими разными типами разбирательств могут привести к непредсказуемым последствиям.

Для того, чтобы законно применить аналогию, необходимо учесть все факторы, которые породили то или иное положение в том или ином институте. В данном же случае условия рассмотрения судом вопроса о возбуждении уголовного дела слишком отличается от условий суда первой инстанции. Для ограничения компетенции суда первой инстанции возбуждать уголовные дела есть серьезные соображения. Там суд должен сосредоточиться на определении виновности конкретного лица в конкретных преступлениях. Поэтому любые побочные вопросы, как-то возбуждение нового обвинения или обвинения против новых лиц, не только рассеивают внимание суда, но и могут вызвать сомнения в его беспристрастности. А сомнение в беспристрастности на этой стадии процесса, когда суд действительно выполняет функцию, определенную ему состязательной формой процесса, может привести к коллапсу всего процесса, который, возможно, уже близился к концу. Здесь нужна максимальная осмотрительность, чтобы не только не принять, фактически, на себя функции стороны, но и чтобы любые действия суда не выглядели как протекция тем или иным интересам. Но все эти соображения по большей части не имеют отношения к судье, не вовлеченному в рассмотрение определенного уголовного обвинения, тем более, если существует эффективный механизм отвода.

Законодатель вполне может придерживаться, и часто придерживается, различного подхода в отношении различных видов разбирательства. Уже упоминалось, что законодатель не распространил большинство гарантий состязательности на слушание об аресте или освобождении. Также, например, новая редакция статьи 96 УПК (явка с повинной) свидетельствует о разном подходе законодателя к регулированию компетенции суда в ходе разбирательства дела и судьи как должностного лица. В соответствии с частью 1 этой статьи и частью 1 статьи 97, и судья, и суд обязаны принять явку с повинной. Но обязанность направить явку с повинной соответствующему прокурору предусмотрена частью 3 статьи 96 УПК, если заявление о явке с повинной сделано в судебном заседании. Касается ли это положение судьи, принявшего явку с повинной не в судебном заседании, а, например, на приеме? Закон об этом молчит, следовательно, судья, приняв явку с повинной, по точному смыслу закона не обязан направлять ее прокурору. Что он обязан делать? Видимо, опереться на общие положения статьи 97 УПК и принять одно из решений, которые та относит к его полномочиям.

Таким образом, ни одно из положений УПК не отменяет нормы статьи 97 УПК, которая предусматривает, что "… прокурор, следователь, орган дознания или судья обязаны … принять одно из таких решений: 1) возбудить уголовное дело; 2) отказать в возбуждении уголовного дела; 3) направить заявление или сообщение по принадлежности".

Ясный смысл этого положения состоит в том, что все три полномочия в равной степени принадлежат всем четырем упомянутым здесь субъектам. Аналогична и конструкция части 1 статьи 98 УПК, которая в равной степени обязывает прокурора, следователя, орган дознания или судью вынести постановление о возбуждении уголовного дела "при наличии поводов и оснований". Ничто в этих положениях не говорит о том, что каждый из этих четырех субъектов обладает указанной там компетенцией и выполняет возложенные законом обязанности на свой особый манер.

Кроме того, существует статья 124 Конституции, которая распространяет компетенцию суда на любые правоотношения, возникающие в государстве. Если рассматривать все приведенные и не приведенные Верховным Судом положения закона в свете этой конституционной нормы, то ни одно из них не ограничивает с достаточной ясностью компетенцию судьи возбудить дело. Если в качестве правила устанавливается неограниченная компетенция суда, то исключения из правила – минуя вопрос о конституционности таких ограничений – должны формулироваться в ясной и недвусмысленной форме. В противном случае вопрос о компетенции постоянно будет предметом более или менее произвольных спекуляций.

3. И последний аргумент Верховного Суда: судья рассмотрел заявление и принял решение в непроцессуальном порядке, то есть без регистрации в суде и без поручения.

Во-первых, этот аргумент несколько ослабляет прежний вывод Верховного Суда о том, что судья вышел за пределы своей компетенции. Для решения, принятого вне пределов компетенции, не имеет значения, соблюдалась ли надлежащая процедура и правильно ли решение по существу. Оно незаконно не потому, что судья неправильно решил дело, а потому, что именно он его решил.

Если же "непроцессуальный порядок" выступает одним из оснований к отмене решения судьи, следовательно, при соблюдении "процессуального порядка" решение могло быть и законным. Это наводит на мысль, что с точки зрения Верховного Суда судья Василенко Ю.О. все же "не совсем" вышел за пределы своей компетенции.

Во-вторых, нигде УПК в качестве предварительного условия компетенции принять заявление не предусматривает его регистрацию и получение чьего-либо распоряжения. Кроме того, трудно представить, как можно выполнить требование "зарегистрировать" устное заявление, сообщение или явку с повинной. Например, явку с повинной закон определяет как "личное… письменное или устное сообщение заявителем … судье или суду …". Где при такой формулировке можно найти место для "регистрации" и "поручения" до того как судья примет, например, устную явку с повинной? А ведь вопрос о возбуждении, отказе в возбуждении дела или направлении его по принадлежности в соответствии с ч. 2 ст. 97 должен решать тот судья, кто принял заявление.

И третье. Верховный Суд построил практически всю аргументацию на необходимости оградить "состязательность" судебной власти, – понимаемую им в самом широком смысле, – избавив ее от всякой компрометирующей прикосновенности к несвойственным суду функциям. Следовало ожидать, что Верховный Суд с еще большим неодобрением отнесется к влиянию каких-либо внешних факторов на решение судьи. Но, ссылаясь на необходимость поручения, Верховный Суд на самом деле утверждает, что полномочия судьи принять решения определяются не законом, а зависят от административного решения председателя суда, которое принимается исходя из критериев, не определенных законом.

Появившиеся в печати после решений судьи Василенко Ю.О. заявления о "заведомо неправосудном решении" имеют под собой очень шаткие основания. Норма, предусматривающая, что "судья возбуждает уголовное дело (или отказывает в его возбуждении) не иначе как по жалобе потерпевшего и только в делах о преступлениях, предусмотренных ст. 125, ч. 1 ст. 126, ст. 356 УК Украины" была создана Верховным Судом Украины 27 декабря 2002 года. Даже не дискутируя о праве Верховного Суда создавать новые законодательные нормы, можно сказать, что на момент вынесения судьей Василенко Ю.О. решения о возбуждении уголовного дела такой нормы ни в явном, ни в скрытом виде в законодательстве не было.

Обвинять судью Василенко Ю.О. в том, что он нарушил эту норму, – значит обвинять в том, что он в октябре не смог предугадать, какие именно логические ошибки допустит Верховный Суд в декабре при ее создании. Нельзя говорить о том, что судья нарушил пределы компетенции, если Верховному Суду для определения этих пределов понадобилось столько спекуляций. Судья, возможно, нарушил сложившуюся практику, может быть, даже во многом целесообразную практику. Но эта практика все же не является законом. Проблема в том и состоит, что судья Василенко Ю.О. решил опереться исключительно на положения закона, а не на сложившийся за долгие годы modus vivendi уголовного судопроизводства, а это обнаружило недостаточность и неясность положений закона.

Это дело выявило не только не совершенство УПК, но и отсутствие ясно выраженной в тексте закона идеологии уголовного процесса. Попытки свести всю проблему к "некомпетентности" судьи или к политическим мотивам решения лишь мешают рассмотреть действительный смысл проблемы. Данный комментарий преследовал цель привлечь внимание к процессуальной стороне этой ситуации и показать, насколько мы еще далеки от удовлетворительного разрешения вопросов, которые она породила.

Верховний Суд України на спільному засіданні Судової палати у кримінальних справах та Військової судової колегії під головуванням заступника Голови Верховного Суду України П. П. Пилипчука за участю заступника Генерального прокурора України В. В. Кудрявцева розглянув:

27 грудня 2002 р. справу за клопотаннями заступника Генерального прокурора України Кудрявцева В. В., внесеними за поданнями п’яти суддів, про перегляд у порядку виключного провадження постанов судді апеляційного суду м. Києва від 15 жовтня 2002 р., 13 листопада 2002 р., 27 листопада 2002 р. щодо Президента України Кучми Л. Д.

Постановою судді апеляційного суду м. Києва від 15 жовтня 2002 р. порушено кримінальну справу проти Президента України Кучми Леоніда Даниловича за статтями 112, 161, 163, 170, 171, 191, 333, 346, 364, 365, 368 КК України і зобов’язано його у п’ятиденний строк підписати закони України "Про Кабінет Міністрів України" і "Про тимчасові слідчі та спеціальні комісії Верховної Ради України".

Приводом до порушення кримінальної справи, як зазначено в постанові, стала заява народних депутатів України: Мороза О. О., Тимошенко Ю. В., Омельченка Г. О., Турчинова О. В., Вінського Й. В. та додані до неї матеріали.

Постановою судді апеляційного суду м. Києва від 13 листопада 2002 р. порушено кримінальну справу проти Президента України Кучми Л. Д. за ознаками злочину, передбаченого ч. 2 ст. 382 КК України, у зв’язку з невиконанням ним постанови від 15 жовтня 2002 р. Постановою судді апеляційного суду м. Києва від 27 листопада 2002 р. відмовлено у прийнятті касаційного подання заступника Генерального прокурора України на постанову судді від 15 жовтня 2002 р.

У клопотаннях заступника Генерального прокурора України порушується питання про перегляд зазначених постанов судді в порядку виключного провадження у зв’язку з істотним порушенням Конституції України та кримінально-процесуального закону, скасування цих постанов і направлення заяви народних депутатів України та доданих до неї і матеріалів за належністю Генеральному прокурору України.

Клопотання внесені на судовий розгляд спільного засідання за поданнями, підписаними п’ятьма суддями Верховного Суду України.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України Жук В. І., заступника Генерального прокурора України Кудрявцева В. В., який підтримав клопотання і просив їх задовольнити, перевіривши матеріали справи та викладені у клопотаннях доводи, судді Судової палати у кримінальних справах та Військової судової колегії Верховного Суду України вважають, що клопотання є обґрунтованими і підлягають задоволенню.

Конституція України до основних засад судочинства віднесла законність, змагальність сторін, підтримання державного обвинувачення в суді прокурором (ст. 129).

Статтею 161 КПК України визначено зміст такої конституційної засади кримінального судочинства, як змагальність. Згідно з цією статтею функції обвинувачення/захисту та вирішення справи не можуть покладатися на один і той же орган чи на одну й ту саму особу. При цьому на суд покладається тільки функція вирішення справи, а здійснення обвинувачення – на прокурора, а в деяких випадках – на потерпілого чи його представника.

Між тим, за своєю правовою природою порушення кримінальної справи є складовою частиною функції кримінального переслідування, яка має здійснюватися органами і посадовими особами, визначеними законом, і яка не відноситься до судової діяльності по Здійсненню правосуддя.

Відповідно до ст. 4 КПК України суд, прокурор, слідчий і орган дізнання зобов’язані порушити кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину лише в межах своєї компетенції. Компетенція судді щодо порушення кримінальної справи визначена ч. 1 ст. 27, ч. 3 ст. 98, ст. 251 КПК України. Згідно з цими нормами суддя порушує кримінальну справу (або відмовляє в її порушенні) не інакше як за скаргою потерпілого і тільки у справах про злочини, передбачені ст. 125, ч. 1 ст. 126, ст. 356 КК України. Заяви або повідомлення про вчинені чи підготовлені злочини, які не належать до його відання, суддя зобов’язаний приймати і, не вирішуючи питання про порушення кримінальної справи, направляти за належністю до компетентного органу.

На правильність висновку про те, що за чинним кримінально-процесуальним законодавством суддя не вправі порушувати кримінальні справи публічного і приватно-публічного обвинувачення, вказує і характер змін, внесених до КПК України Законом "Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України" від 21 червня 2001 року. Цим Законом із названого Кодексу послідовно виключені положення про право суду і судді порушувати кримінальні справи при скасуванні постанови про відмову в порушенні кримінальної справи (ст. 2362), у справах, що надійшли до суду після провадження за протокольною формою досудової підготовки матеріалів (ст. 430), при розгляді кримінальної справи в суді (статті 276, 278, 279). Із ст. 98 КПК України було виключено також положення про те, що суддя, порушивши кримінальну справу, направляє її прокурору для провадження слідства або дізнання.

Чинне законодавство передбачає судовий захист прав та інтересів особи, яка звернулась із заявою про порушення кримінальної справи, – постанова про відмову в порушенні справи оскаржується в порядку, передбаченому статтями 991 і 2361 КПК України, а неприйняття відповідною посадовою особою рішення за заявою про злочин – у порядку, передбаченому главою 31-А ЦПК України.

Таким чином, суддя апеляційного суду м. Києва порушив кримінальні справи за статтями 112, 161, 163, 170, 171, 191, 333, 346, 364, 365, 368 та ч. 2 ст. 382 КК України всупереч зазначеним вимогам Конституції України та КПК України, розпочав тим самим публічне кримінальне переслідування особи від імені держави, взяв на себе не властиву судові функцію обвинувачення, вийшов за межі своєї компетенції, наперед висловив свою думку про наявність у діях особи складу злочину.

Постановою від 15 жовтня 2002 р. суддя зобов’язав Президента України у п’ятиденний строк підписати два закони України, пославшись при цьому на ст. 97 КПК України, однак ухвалення рішень такого характеру в порядку кримінального судочинства чинним законодавством не передбачено.

Крім того, заява про притягнення Президента України Кучми Л. Д. до кримінальної відповідальності не була зареєстрована в апеляційному суді і відповідного доручення щодо її розгляду суддя Василенко Ю. О. не мав. Таким чином, цей суддя прийняв заяву народних депутатів України до провадження, розглянув її та ухвалив зазначені рішення у непроцесуальному порядку, що є неприпустимим.

З огляду на зазначені обставини постанови судді апеляційного суду м. Києва від 15 жовтня 2002 р. та 13 листопада 2002 р. є незаконними і підлягають скасуванню, а заява народних депутатів відповідно до ч. 2 ст. 97 КПК України – направленню за належністю Генеральному прокурору України. Скасуванню підлягає і постанова від 27 листопада 2002 р., оскільки її ухвалено у зв’язку з незаконною постановою від 15 жовтня 2002 р.

Виходячи з наведеного та керуючись статтями 4004, 40010 КПК України, Верховний Суд України ухвалив:

Клопотання заступника Генерального прокурора України задовольнити.

Постанови судді апеляційного суду м. Києва від 15 жовтня 2002 р. і 13 листопада 2002 р. про порушення кримінальних справ щодо Президента України Кучми Леоніда Даниловича та постанову цього ж судді від 27 листопада 2002 р. про відмову у прийнятті касаційного подання скасувати.

Заяву народних депутатів України Мороза О. О., Тимошенко Ю. В., Омельченка Г. О., Турчинова О. В., Вінського Й. В. та додані до неї матеріали направити за належністю Генеральному прокурору України.

Головуючий П. П. Пилипчук, Суддя-доповідач В. І. Жук 

Надруковано: "Юридичний вісник України", N 1 – 2, 4 – 17 січня 2003 р.

Харьковская правозащитная группа предлагает вниманию читателей два комментария, обсуждающих конституционные и уголовно-процессуальные аспекты возбуждения судьей апелляционного суда г.Киева Ю.О.Василенко уголовного дела против Президента Украины Л.Д.Кучмы.

Первый комментарий представляет собой отклик на полемику в украинских и зарубежных (см.: "President seen likely to avoid probe", "Clarifying an article on Ukraine" – Washington Times, October 26, 31, 2002) средствах массовой информации о том, являются ли действия судьи Ю.О.Василенко нарушением гарантий неприкосновенности Президента, закрепленных в ст.ст. 105, 111 Конституции Украины. Первый комментарий не затрагивает узко-специальных (уголовно-процессуальных) аспектов оценки действий судьи Ю.О.Василенко, изложенных в решении Верховного Суда Украины от 27 декабря 2002 г. (Ухвала Верховного Суду України від 27 грудня 2002 р. // "Юридичний вісник України", № 1-2, 4-17 січня 2003 р.). Эти аспекты рассмотрены во втором комментарии. Для удобства читателей мы приводим текст решения Верховного Суда.

Редколегія "ПЛ"

Независимый правовой комментарий Харьковской правозащитной группы по конституционных аспектов возбуждения судьей Ю.О.Василенко уголовного дела против Президента Украины и некоторых последующих заявлений украинских государственных должностных лиц

1. В кратком виде юридическая позиция Харьковской правозащитной группы по делу Ю.О.Василенко сводится к тому, что хотя только депутаты Верховной Рады Украины могут инициировать процедуру импичмента в случае совершения Президентом государственной измены или иного преступления, само возбуждение уголовного дела, как отдельная уголовно-процессуальная фаза, под процедуру импичмента не подпадает. Дело в том, что вопрос о предварительном признании любого деяния преступлением в украинском праве не является вопросом политического усмотрения народных депутатов, а относится к узкой и специальной компетенции.

Из данной логики рассуждений следует, что народным депутатам перед инициацией импичмента необходимо иметь профессионально высказанное "знание о преступлении", ведь само высказывание подозрения о том, что кто-то (пусть и Президент) совершил уголовное преступление, в украинском уголовно-процессуальном законе безусловно отнесено к вопросам специальной компетенции (круг уполномоченных на это должностных лиц исчерпывающе перечислен в УПК).

Именно эту проблему профессионально высказанного подозрения пытался решить судья Ю.О.Василенко. Кроме того, кажется очевидным, что правовое понятие "неприкосновенности" в тексте Конституции Украины является единым. То есть, данное специальное понятие (термин) применительно к народным депутатам Украины, судьям, а также – в ст. 105 Конституции Украины – применительно к Президенту Украины, может иметь только одно значение.

Поэтому, если возбуждение уголовного дела против любого народного депутата не является нарушением его неприкосновенности (Генеральная прокуратура сравнительно недавно возбудила уголовное дело против Ю.В.Тимошенко, не нарушая при этом ее неприкосновенности), то и по отношению к Президенту подобные действия должны трактоваться аналогичным образом.

2. Обвинение судьи Ю.О.Василенко в "заведомо неправосудном решении" нельзя основывать на требованиях ст.ст. 105, 111 Конституции Украины, поскольку судья апелляционного суда, каковым является Ю.О.Василенко, не имеет права решать вопрос о соответствии или несоответствии закона положениям Конституции. Этот вопрос в Украине (как стране с континентальной системой права) находится вне его компетенции. Судья может усомниться в соответствии закона Конституции и даже ошибаться, не усомнившись в этом, но самостоятельно решать вопрос такого соответствия (несоответствия) не уполномочен.

Поэтому судья Ю.О.Василенко мог и должен был действовать в рамках обычного парного сочетания законов (УК, УПК) и текста Конституции. Однако именно эти законы не только позволяют (при наличии достаточных к тому оснований) возбудить уголовное дело, но и обязывают уполномоченных лиц (в том числе и судью) сделать это.

Будь все иначе, судью Ю.О.Василенко действительно можно было бы упрекнуть в применении заведомо противоречащего Конституции закона. Важно отметить, однако, что такой упрек был бы уместен лишь при исключительно четких конституционных формулировках в части ст.ст. 105, 111, либо при наличии официального толкования этих статей, однозначно запрещающего возбуждать уголовное дело против Президента до получения официальных результатов голосования большинством народных депутатов Украины "за" инициацию импичмента.

Однако, судя по известным обстоятельствам дела, судья Ю.О.Василенко считал и продолжает считать Конституцию и УПК Украины непротиворечивыми. Такая позиция является его профессиональным правом и укладывается в перечень его стандартных судейских полномочий.

3. В деле Ю.О.Василенко многое зависит от оценки фактов и доказательств, положенных им в основу постановления. Но именно в такой оценке всякий украинский судья свободен. О том же, что УПК, разрешающий возбуждать уголовное дело против Президента, противоречит Конституции, не может иметь обоснованного суждения даже Верховный Суд (у него есть лишь право сомнения на этот счет и, соответственно, право внесения по этому поводу представления в Конституционный Суд), и уж тем более Высший совет юстиции. Говоря иными словами, если Верховный Суд и/или Генеральный прокурор считают, что УПК в части определенных статей противоречит Конституции Украины, из этого еще не следует, что такое противоречие имеется на самом деле.

Как известно, в постановлении Пленума Верховного Суда Украины от 1 ноября 1996 г. "О применении Конституции Украины при осуществлении правосудия" в пункте 2 сказано, что "судьи при рассмотрении конкретных дел должны оценивать содержание любого закона с точки зрения его соответствия Конституции и во всех необходимых случаях применять Конституцию как акт прямого действия".

Однако из этого тезиса не следует, что какое-либо конкретное мнение (в т.ч. предварительно высказанное) Верховного Суда Украины или Высшего совета юстиции о соответствии или несоответствии каких-либо статей УПК Конституции Украины имеет для возбудившего уголовное дело против Президента Украины судьи или иного уполномоченного должностного лица преюдициальное значение. Такое мнение лишь обязывает Верховный Суд переадресовать свои сомнения Конституционному Суду Украины, после чего ожидать его решения по данному вопросу.

Ведь в соответствии с украинским законодательством обоснованное суждение о соответствии или несоответствии какого-либо закона Украины ее Конституции является исключительной прерогативой Конституционного Суда, в который, следуя логике украинского законодательства, Верховному Суду можно было бы обратиться.

До решения Конституционного Суда по толкованию норм ст.ст. 105, 111 Конституции Украины, либо до его решения по вопросу о соответствии норм УК, УПК Конституции в части ст.ст. 105, 111, решения любых иных государственных органов по поводу оценки юридически значимых действий судьи Ю.О.Василенко, как нарушивших конституционные гарантии неприкосновенности Президента Украины, остаются вопросом свободной конкуренции мнений.

Более того, как следует из принципов устройства украинской правовой и судебной систем, Верховный Суд Украины не может отменить судебное решение по мотивам несоответствия положенного в его основу закона Конституции Украины, поскольку до решения Конституционного Суда по этому вопросу, не может знать о таком несоответствии.

То есть, Верховный Суд Украины может самостоятельно разрешить спор о праве лишь в случае, когда он убежден в соответствии того или иного закона (нормативно-правового акта) Конституции. Если же он убежден в их несоответствии Основному Закону Украины, то обязан запросить по этому вопросу Конституционный Суд. Сам Верховный Cуд факт несоответствия закона Конституции Украины установить не может. А потому не может основывать на таком предположении и свои решения. Эти же аргументы имеют силу и по отношению к позиции Генерального прокурора.

Это означает, что Верховный Суд мог бы отменить решение судьи Ю.О.Василенко по данным мотивам лишь в случае, если бы это решение основывалось на убеждении Ю.О.Василенко в противоречивости (несоответствии) УПК и Конституции Украины. Однако Ю.О.Василенко, судя по обстоятельствам дела, был убежден как раз в обратном.

4. Как утверждается в украинском праве и подтверждается практикой его применения, никакое решение Верховного Суда Украины не создает прецедента и, строго говоря, не является источником права. Поэтому любая возможная реакция Верховного Суда по постановлению Ю.О.Василенко в части оценки конституционности отдельных статей УПК без опоры на решение Конституционного Суда по этому вопросу ничего не решает и не может решать в принципе.

Именно поэтому народным депутатам или иным, имеющим на это право субъектам следовало бы незамедлительно внести в Конституционный Суд представление о толковании норм ст.ст. 105, 111, взяв за основу сложившуюся в деле судьи Ю.О.Василенко ситуацию. Не исключено, что в этом случае Конституционный Суд оказался бы в трудном положении, и ему пришлось бы признать, что понятие неприкосновенности варьирует в Конституции Украины в недопустимо широких пределах.

5. Судья Ю.О.Василенко процессуально прав и при аргументации "от противного". Ведь если судья или любое иное, имеющее соответствующие полномочия должностное лицо, обязаны ждать решения народных депутатов о начале импичмента, а затем автоматически возбуждать дело, то это было бы очевидным нарушением УПК. Ведь возбуждать дело по итогам голосования Верховной Рады, а не по собственному убеждению уполномоченного на это судьи или иного должностного лица украинский закон не разрешает.

Конечно, можно и нужно предусмотреть специальную процедуру в специальном законе. Но конституционные нормы – нормы прямого действия, и они работают независимо от наличия или отсутствия конкретизирующего закона. В противном случае любой потенциальный Президент Украины мог бы, скажем, взять в руки автомат Калашникова и ежедневно расстреливать сотни гуляющих людей на Крещатике.

Ведь, следуя логике некоторых оппонентов судьи Ю.О.Василенко, до принятия специального закона об импичменте его нельзя было бы каким-либо образом остановить.

6. Кроме того, как считает ХПГ, любая действительно правовая система в любом (совершенном и менее совершенном) состоянии должна в первую очередь обеспечивать защиту граждан от преступных посягательств. В этом – корневая система всякого подлинного национального, а часто и публичного международного права. Поэтому, если совершается преступление, оно должно быть остановлено наличными правовыми средствами. Это и пытался, судя по всему, предпринять судья Ю.О.Василенко. Данный аргумент следует из универсального понимания права как системы равной и гарантированной защиты граждан.

При процедурной конкуренции конституционных норм о гарантиях неприкосновенности Президента и гарантиях защиты граждан от преступных посягательств нужно, по нашему мнению, исходить из того, что Президент – это высший чиновник, должностное лицо, то есть слуга (а не хозяин) народа.

Поэтому в случае совершения им преступления, защите в первую очередь подлежит население, а не статус президентской неприкосновенности. Ведь статус неприкосновенности – это форма защиты Президента против возможных преступных посягательств, а не индульгенция для его возможного преступного самоуправства.

Говоря иными словами, в конституционном институте импичмента важно и нужно выделять его правовой смысл (цель в праве). Тут имеет большое значение и то, что постановление судьи Ю.О.Василенко не снимало процедурных гарантий ст. 111 Основного Закона, а предполагало их.

7. Возможная ссылка оппонентов данной позиции (в том числе и Генерального прокурора Украины С.Пискуна – "Washington Times", 26 октября 2002 г.) на то, что уголовное преследование против Президента Украины, в соответствии со ст. 105 Конституции, может быть начато только после его отстранения от должности в порядке импичмента, не выдерживает критики также на том основании, что ст. 111 Конституции Украины указывает, что единственным основанием отстранения Президента от должности по этой статье является "совершение им государственной измены или иного преступления".

Последнее обстоятельство (т.е. признание какого-либо деяния Президента в качестве совершенного преступления) может установить исключительно суд. Это означает, что возбуждение и расследование уголовного дела, а также фактический приговор по нему должны состояться в рамках импичмента. Ведь по законодательству Украины юридический факт виновного совершения преступления не может быть установлен без приговора суда. Думать иначе не позволяет конституционно закрепленная презумпция невиновности.

8. Как полагают также отдельные оппоненты изложенной в настоящем комментарии позиции, возбуждение уголовного дела против Президента Украины судьей апелляционного суда не может иметь места на том основании, что возбуждение уголовного дела против народного депутата Украины (чей политический и правовой статус ниже, чем у Президента) является прерогативой Генерального прокурора Украины.

Поскольку статус Президента Украины существенно выше, чем статус рядового парламентария, считают отдельные критики, постольку возбуждать дело против него может лишь Генеральный прокурор.

Такая позиция противоречит конституционной логике, в соответствии с которой Конституция есть фундаментальный ограничитель государственной власти и гарант против ее любой возможной узурпации.

Именно поэтому Конституция не может связывать процедуру привлечения к ответственности Президента с усмотрением только лишь прямо назначаемого им должностного лица (в данном случае Генерального прокурора). Ведь смысл разделения властей и конституционализма в целом заключатся в том, чтобы структурировать, а не консолидировать институты государственной власти. В этом смысле Конституция является основным гарантом против всякого преступного заговора (сговора) высших должностных лиц страны.

Кроме того, исходя из особенностей природы правового и политического статуса народного депутата, его действия (бездействия) носят преимущественно локальный (региональный) характер. Поэтому их первичная уголовно-правовая оценка отнесена, по правилу структурного баланса власти, к компетенции Генерального прокурора.

Что же касается действий Президента Украины, то им, с точки зрения гарантий конституционной защиты, чаще всего присущ характер высших властных проявлений. Поэтому порядок, при котором уголовно-правовая оценка действий Президента может также производиться на локальном (региональном) уровне – по правилу реализации сдержек и противовесов власти – выглядит юридически и политически обоснованным.

9. При оценке действий судьи Ю.О.Василенко не имеют значения возможные побочные (политические) мотивы его поведения в профессиональном качестве. Они могут быть разными, но юридического значения, преимущественно, не имеют. Главное в его действиях то, что он считал сочетание норм УПК и Конституции непротиворечивым. В этом смысле судья Ю.О.Василенко действовал в рамках судебной этики, что для Высшего совета юстиции должно иметь превалирующее значение.

И хотя некоторые эксперты, а также государственные должностные лица в Украине, как мы видим, полагают иначе, до прямого и однозначного решения по этому вопросу Конституционного Суда их акты и позиция особого значения не имеют. Более того, для судьи Ю.О.Василенко они не должны иметь значения и после решения Конституционного Суда. Ведь новая юридическая реальность возникнет (если возникнет) лишь после вступления этого решения в силу и обратного действия (в том числе на профессиональную судьбу судьи Ю.О.Василенко) иметь не будет.

В Донецке 10 января состоялась презентация брошюры "Доклад комитета против пыток правительству Украины-2000".

Организовали презентацию "Донецкий Мемориал" совместно с донецкой организацией "Международная Ам-нистия", которые издали Доклад Европейского Комитета против пыток, составленный по итогам визита делегации Комитета в Украину в 2000 году.

В презентации, проведенной при поддержке Донецкого Пресс-клуба, приняли участие журналисты, представители НПО, вузов, облгосадминистрации, СБУ и облпрокуратуры. Не откликнулись на приглашение представители городского и областного Управления МВД и облуправления Департамента по вопросам исполнения наказаний – структур, которым в Докладе уделяется наибольшее внимание.

Участники презентации подробнее ознакомились с некоторыми положениями Доклада, часть из которых касается учреждений Донецкой области, провели небольшую дискуссию. Проведение подобной презентации планируется в ближайшее время и в Луганске.

В настоящее время "Донецкий Мемориал" и донецкая организация "Международная Амнистия" готовят издание всех трех Докладов КПП – по итогам визитов 1998, 1999 и 2000 гг. – и ответов правительства Комитету на эти Доклады на русском языке. Издание должно выйти весной 2003 года и будет распространяться по Украине и по странам СНГ.

(Повідомлення Прес-служби Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини)

За поданням Уповноваженого з прав людини Ніни Карпачової на захист конституційних прав затриманих та заарештованих в Автономній Республіці Крим Міністерством внутрішніх справ України вживаються заходи на виправлення ситуації.

Як раніше повідомлялося, Уповноваженим з прав людини у листопаді 2002 року вивчався стан дотримання прав і свобод людини стосовно затриманих та заарештованих осіб в ізоляторі тимчасового тримання (ІТТ), кімнатах затриманих Київського та Центрального райвідділів міліції столиці АРК – міста Сімферополя.

Під час відвідання цих установ було виявлено, що умови, в яких перебували затримані, не відповідали елементарним санітарно-побутовим вимогам. У кімнатах для затриманих райвідділів міліції людей зовсім не годували, а в ізоляторі тимчасового тримання їм давали їжу 1 – 2 рази на добу.

Про затриманих не завжди своєчасно повідомляли родичам та близьким, а одержання передач від родичів затриманих начальник ІТТ Шпотенко І. А. розцінював як зайвий клопіт для працівників ізолятора.

Також було виявлено випадки жорстокого поводження із затриманими, позбавлення їх можливості користуватися послугами адвоката. Зокрема, жорстокість і приниження були застосовані до євпаторійського журналіста Володимира Лутьєва, який на той час перебував в ІТТ.

Попри те, що Лутьєв є інвалідом другої групи, його помістили в одну з найгірших камер, не надавали необхідної медичної допомоги, а в день переведення до слідчого ізолятора силоміць постригли, причому волосся було вистрижене клаптями, в окремих місцях пошкоджена шкіра голови.

На ці факти приниження людської гідності український Омбудсман Ніна Карпачова звертала увагу на парламентських слуханнях з питань свободи слова в Україні, які відбулися на початку грудня минулого року. Таке поводження із журналістом вона розцінила як новий спосіб розправи над свободою слова, яка є однією із базових конституційних свобод.

Загалом перебування затриманих та заарештованих у таких умовах Уповноважений розцінила не тільки як порушення національного законодавства, а й Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, ратифікованої Україною 26.01.1987 р., а також Європейської Конвенції про захист прав і основних свобод людини, ратифікованої нашою державою відповідно 17.07.1997 р.

Тому Омбудсман України звернулася з поданням до Міністра внутрішніх справ України Юрія Смірнова з вимогою вжити заходів щодо усунення виявлених порушень. Вимоги Уповноваженого цілком співзвучні з рекомендаціями Європейського комітету проти тортур, представники якого в кінці минулого року перебували в Україні і відвідали з перевірками окремі заклади системи МВС, де тримаються затримані, заарештовані та засуджені особи.

У відповіді на подання Уповноваженого з прав людини керівництво МВС України повідомило, що за допущені недоліки в роботі притягнуто до дисциплінарної відповідальності чотири посадові особи з числа керівного складу. Зокрема, звільнено від займаної посади начальника ІТТ майора міліції Шпотенка І. А., понижено у займаній посаді начальника відділу адмінслужби міліції підполковника Кириченка Л.В., оголошено сувору догану начальнику Сімферопольського МУ полковнику Проценку А.А. та попереджено про неповну службову відповідність в.о. начальника відділу охорони громадського порядку УАСМ ГУ МВС України в АР Крим підполковника міліції Буйка М.К.

Головним управлінням МВС України в АРК також вжито заходів щодо приведення ізолятора тимчасового тримання у відповідність до встановлених вимог і стандартів. Зокрема, проводиться демонтаж металевих щитів із внутрішньої сторони вікон камер, розпочалися ремонтні роботи з обладнання камер індивідуальними спальними місцями, за рахунок позабюджетних коштів організовано триразове гаряче харчування утримуваних в ІТТ. Протягом поточного року передбачено також реконструкцію кімнат для затриманих Київського та Центрального відділів Сімферопольського міського управління внутрішніх справ.

Враховуючи, що кімнати для затриманих нерідко використовуються не за прямим призначенням, МВС направлено вказівку до кожного регіону України, у тому числі й до Автономної Республіки Крим щодо категоричної заборони використання цих кімнат у якості ізоляторів тимчасового тримання.

Саме на це неодноразово звертала увагу правоохоронних органів Уповноважений з прав людини, підкреслюючи, що тримання людей у міліцейських кімнатах для затриманих більше трьох годин є порушенням норм законодавства України та міжнародних стандартів, оскільки ці кімнати не пристосовані до більш тривалого у них перебування. Нинішнє доручення міністра, на думку Ніни Карпачової, є свідченням того, що міліція відтепер чітко дотримуватиметься національного законодавства у цих питаннях.

Враховуючи факти недостатності бюджетного фінансування на переобладнання спеціальних установ міліції, Міністр внутрішніх справ Юрій Смирнов також звернувся до Прем’єр-міністра України Віктора Януковича з проханням про сприяння у наданні фінансової допомоги з боку місцевих органів влади для забезпечення умов тримання людей у спеціальних установах та кімнатах для затриманих. У зв’язку з цим 24 грудня 2002 р. Прем’єр-міністр України доручив Раді міністрів АРК, обласним, а також Київській та Севастопольській міським державним адміністраціям надати таку допомогу до 1 березня 2003 року.

Керівництво МВС України висловило також вдячність Уповноваженому з прав людини за увагу до нагальних проблем діяльності МВС України, зазначаючи, що саме при такому небайдужому ставленні до негараздів в Україні можливо збудувати дійсно демократичне суспільство.

P.S. 14 січня в АРК відбулося засідання колегії Головного управління МВС України в АРК, на якому обговорювалися проблеми, порушені в поданні Уповноваженого. Тим часом Ніна Карпачова продовжує планову перевірку дотримання прав затриманих та заарештованих у Кримській Автономії.

Близько мільйона членів "Міжнародної Амністії" (Amnesty International) в усьому світі отримали рекомендацію направити листи на адресу генпрокурора України Святослава Піскуна щодо катувань в українських тюрмах, в рамках щомісячної акції "звернення до всього світу", яка присвячена найбільш нагальним порушенням прав людини. Взагалі, опублікування в цьому зверненні є ганьбою для будь-якої держави. Паралельно із Піскуном "Міжнародна Амністія" цього місяця просить надсилати звернення на захист політв’язнів в Тринідаді та Тобаго, Ірані, Китаї та Індонезії. Повний текст звернення МА можна найти на сторінках Італійської Амністії http://library.amnesty.it, в архіві МА. На італійській сторінці даються також і рекомендації по написанню листа. Однак нагадуємо: згідно традицій безсторонності МА листи до офіційної особи певної країни не мають права писати громадяни цієї країни. Якщо вам так хочеться написати пару слів Піскуну, підговоріть якого-небудь свого друга з іноземним паспортом. А ось що рекомендує "Міжнародна Амністія": Україна. Загроза помсти зі сторони поліції. Згідно повідомленням, 14 червня 2002 року в тюремну камеру міста Вінниці увійшло кілька поліцейських у масках і в присутності близько 30 ув’язнених жорстоко побили 19-літнього (ув’язненого) Тимура Флореса Лопеса (Timur Flores Lopez). Декілька співробітників поліції міста Вінниця опинились під слідством після того, як Тимур Флорес Лопес звинуватив їх у застосуванні до нього тортур у вересні 2000 року. Згідно повідомленням, тюремні службовці пропустили на територію тюрми №1 поліцейських, які побили Тимура Флореса Лопеса, після чого його було поміщено до одиночної тюремної камери чи карцеру. МА вважає, що метою цих дій було спроба наказати Тимура Флореса Лопеса та примусити його відмовитись наполягати на звинуваченнях в тортурах та жорстокому поводженні, висунутих ним проти місцевої поліції. Ці звинувачення з’явились у результаті жорстокого поводження з Тимуром Лопесом з боку співробітників поліції у вересні 2000 року, коли він був арештований за звинуваченням у крадіжці. Після арешту, згідно повідомленням, з допомогою тортур у нього було вирване признання, котре було використане на суді при винесенні вироку. У листопаді 2001 року він був засуджений за крадіжку до 5 років позбавлення волі. МА звернулась до української влади з проханням провести розслідування за скаргою, яке також підтримав Уповноважений по правах людини. В квітні 2002 року апеляційний суд Вінниці відмінив його вирок і направив справу на повторне слідство. МА вважає, що Тимуру Флоресу Лопес загрожує серйозна небезпека застосування нових тортур та жорстокого поводження. Будь ласка, направляйте ваші звернення з виразом занепокоєння з приводу повідомлень про жорстоке поводження з Тимуром Флоресом Лопесом, що мало місце у відношенні до нього 14 червня 2002 року. Так само зверніться до української влади з проханням застосувати негайні заходи по гарантуванні його безпеки та недопущенні до нього помсти. Зверніться з проханням негайного, повного та неупередженого розслідування інформації про те, що вирок Тимуру Флоресу Лопесу був винесений на основі признання, здобутого за допомогою насилля. Пишіть на адресу: Send appeals to: Prosecutor General Svyatoslav Piskun, ul. Reznitskaya 13/15, 252601 Kyiv-II, Ukraine. Fax: + 380 44 290 2603.

Судова палата у кримінальних справах Апеляційного суду міста Києва розглянула скаргу адвокатів Богдана Ференца і Валерія Корнілова на вирок Соломенского районного суду міста Києва відносно Валентина Романова (партнера видавництва "Такі справи") і задовольнила її частково. "Ми з Богданом Ференцем не задоволені рішенням Апеляційного суду, – сказав В.Корнілов – і подаємо касаційну скаргу. У своїй апеляційній скарзі ми просили змінити вирок шляхом закриття кримінального переслідування відносно В.Романова в частині ст.ст.27 ч.5, 212 ч.3, 366 ч.2 і 205 ч.1 КК України в зв’язку з відсутністю в його діях складу злочину". Суд кваліфікував дії В.Рома-нова як зроблені за попередньою домовленістю з поса-довою особою ДП "Такі справи", "що є абсурдним". "Саме таке рішення суду і буде основою для перегляду вироку в касаційному порядку", – відзначив В.Корнілов. В.Романов був засуджений до 6 років і 6 місяцям позбавлення волі. Адвокати В.Романова вважають, що вирок районного суду суперечить вимогам статті 323 КПК України і є незаконним і необґрунтованим в наслідок: однобічності і неповноти слідства; невідповідності висновків суду фактичним обставинам справи; серйозних порушень вимог карно-процесуального законодавства; неправильного застосування кримінального законодавства; невідповідності визначеного судом покарання ступені і ваги злочину.

22.01.2003
LIGA ONLINE

Фонд "Відкрите суспільство", що проводив аналіз роботи депутатів у 2002 році, не зміг одержати у ВР інформацію про відвідування народних обранців свого робочого місця – сесійного залу.

Президент фонду Оксана Грязнова на прес-конференції в Києві сказала, що з грудня 2002 року дана інформація заблокована. Крім того, за її словами, вона знята з офіційного сайта ВР.

Як передає кореспондент Центра "ЛІГА", для з’ясування причин засекречування такої інформації керівники Фонду мають намір звернутися в парламент із запитом.

28.01.2003

LIGA ONLINE

Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини готується до видання довідник "Неурядові правозахисні організації України", до якого буде включено інформацію про реально діючі на сьогодні НУО.

Метою створення довідника є інформування громадськості про можливість захисту прав людини шляхом звернення до неурядових організацій, які здійснюють той чи інший напрям правозахисної діяльності в кожному регіоні, сприяють налагодженню контактів та співпраці з представниками третього сектору.

У чинному законодавстві України немає визначення поняття та критеріїв діяльності правозахисних організацій. Сьогодні не можна обмежуватись колом громадських організацій, які захищають окремі права громадян, наприклад, тільки політичні чи громадянські права, адже згідно за міжнародними стандартами всі права людини є універсальними, неподільними, взаємозалежними та взаємопов’язаними.

До довідника планується включити неурядові організації, які здійснюють правовий захист (юридичні консультації, претензійно–позовну роботу, представництво інтересів громадян у судах, органах державної влади та місцевого самоврядування тощо), просвітницьку діяльність у контексті прав людини, моніторинг порушення прав і свобод людини.

Будуть надані відомості про громадські організації, метою діяльності яких є захист конституційних прав громадян (громадянських, політичних, соціальних, економічних, культурних, екологічних та ін.), захист прав певних прошарків населення (жіночі, молодіжні, дитячі правозахисні організації тощо), захист прав окремих категорій громадян, зокрема ветеранів, інвалідів, чорнобильців, військовослужбовців, солдатських матерів, колишніх політичних в’язнів та репресованих, правників, підприємців, споживачів, ошуканих вкладників, національних меншин, біженців та ін.

Для вирішення питання про включення Вашої організації до довідника просимо заповнити анкету.

Інформацію направляти в електронному вигляді (крім копії свідоцтва про реєстрацію та статуту) за адресою:[email protected]

Копії свідоцтва про реєстрацію та статуту направити за адресою: 01008, м. Київ, вул. Інститутська, 21/8, кім. 54. Тел. для довідок: (044) 253 – 22 – 07.

З повагою, Е. Павленко

Анкета неурядової правозахисної організації

1.Повна назва організації

2.Дата, номер свідоцтва і яким органом державної влади чи місцевого самоврядування зареєстрована

3.Основна мета діяльності організації (згідно зі свідоцтвом про реєстрацію або статутом)

4.Завдання організації щодо правозахисної діяльності (витяг зі статуту)

5.Відомості про керівників організації (прізвище, ім’я, по батькові, посади)

6.Юридична адреса організації (якщо не збігається чи відсутня, тоді поштову адресу і фактичну адресу організації)

7Контактні особи організації

8.Контактні телефони та факс організації

9.Е-mail (організації чи контактної особи)

10.Інформація щодо правозахисної діяльності організації (акції, семінари, проекти тощо – не більше 2-х аркушів)

11.Копії свідоцтва про реєстрацію та статуту організації

У ніч з 17 на 18 січня в Вінниці помер наш друг і колега Сергій Набока. І тепер лише в пам’яті можна буде побачити його усмішку, згадати його точні і глибокі оцінки подій, явищ і дат, відчути його руку на своєму плечі і почути енергійне "Так!". Він був терпимою людиною – на його похоронах зійшлися зовсім різні люди, які б ніколи не зібралися разом. Але йому дуже важко було співіснувати з пануючим сьогодні презирством до людини та її свободи, із зневагою до всього українського. Йому важко було жити з цим, і лише ыноді його проривало. У ці рідкісні хвилини він був готовий брати в руки автомат.

Тиск негативної інформації, що збігалася до нього, був завеликий – мабуть, тому і не витримало серце, серце поета, через яке проходили усі тріщини світу. Я знаю, що він полаяв би мене за "високий штіль". Але так воно і було.

Євген Захаров

Журналіст, поет, дисидент, організатор Київського демократичного клубу та Українського культурологічного клубу Сергій Набока народився 26 квітня 1955 року у Тулі, у сім’ї журналістів. Пізніше сім’я переїхала до Києва.

З п’яти років Сергій вільно читав. Років у 13-14 з цікавості прочитав працю Леніна "Держава і революція" і з тих пір став антирадянщиком і антикомуністом. Потім прочитав підручник "Історія Української РСР", внаслідок чого виникло багато питань, для розв’язання яких довелося читати й іншу відкриту та "схвалену для вивчення літературу", і тоді – "така брехня відкрилася, навіть у якомусь філософському розумінні".

Вразили Сергія арешти людей, які прийшли 22 травня 1972 до пам’ятника Тарасу Шевченку. А загалом Сергій жив як усі молоді люди того часу, тільки слухав при цьому закордонне радіо, брав участь в обговоренні політичних проблем. Мабуть, тому Набоку і забрали в армію, хоча він за станом здоров’я був звільнений від неї. Служив у будбаті в різних місцях.

Після служби Сергій навчався в Київському університеті (1976-1981) на факультеті журналістики. Працював редактором літератури у видавництві "Мистецтво". Загальна атмосфера була гнітюча, був саме "період застою". Далі зустрічався зі шкільними друзями, відчувалася необхідність щось робити. У 1979 Сергій Набока став співзасновником Київського демократичного клубу, де проводилися філософські та релігійні семінари, обмін літературою та її обговорення.

Як зазначав сам Сергій, ядро клубу складали ті, хто хотів щось робити, периферію – хто може бути присутнім при цьому, і третє коло – ті, хто нічого не хотіли робити і всього боялися, але яким було цікаво в клубі. Усього довкола клубу організувалася група із 40 чи з 50 осіб.

Очевидно, за клубом стежили. Коли п’ятеро його членів спробували поширювати листівки напередодні дня українських політв’язнів приблизно такого змісту: "Співвітчизники! 12 січня – день українських політв’язнів. Підтримаймо їх!", – тут же розпочалися арешти. У цій справі було заарештовано чотири особи.

Був заарештований і Сергій Набока, 11 січня 1981 року. Йому інкримінували, крім листівок, написання "наклепницьких" віршів і статей, участь у складанні маніфесту про внутрішньополітичне становище СРСР і тексту "Перспективи заповнення духовного вакууму радянського суспільства". За ст. 187-1 КК УРСР засуджений до 3 р. позбавлення волі. Карався у кримінальному таборі №78 (с. Райківці, Хмельницька обл.)

Звільнившись у 1984, повернувся до Києва і приступив до релігійної діяльності. Рік працював двірником у Києво-Печерській лаврі, потім бібліотекарем, вантажником. За перебудови брав участь у відродженні Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ). Сергій пишався тим, що створена з однодумцями община УАПЦ була першою в Україні.

У 1987-1989 Сергій Набока був організатором і головою Українського культурологічного клубу. Згодом клуб цілком увійшов до Української Гельсінкської Спілки (УГС).

У 1989 Сергій видавав незалежну газету "Голос відродження". Хоча в ній було написано, що це газета УГС , практично УГС ніякої участі в ній не брала. Сергій з дружиною самі її верстали, власним коштом друкували у Прибалтиці і розповсюджували на Хрещатику в Києві.

З 1989 Набока працював оглядачем радіо "Свобода", був співзасновником, співвласником і ґенеральним директором Української незалежної інформаційної аґенції "Республіка" (УНІАР). З 1994 – Президентом Українського медіа-клубу і Головним редактором прес-центру "Гаряча лінія". Деякий час Сергій Набока вів нічний ефір на телекомпанії "Ера".

На смерть Сергія Набоки

Надвечір’я Водохреща принесло сумну звістку: Україна втратила Сергія Набоку...

Я не знав покійного особисто, лише – за його публікаціями та виступами в теле- та радіоефірі, проте ця передчасна смерть мене боляче вразила. Завжди цурався високопарних слів, але сьогодні кажу: від нас пішла незвичайна людина, взірець професіонала та громадянина. Журналіст Набока як ніхто інший ніби повсякчас промовляв слідом за поетесою Іриною Ратушинською: "Ні, не вмерла моя Україна! Тож не треба її ховать!". Насмішкуватим тоном давав чіткі, саркастичні, часом нищівні визначення подіям і особам нашого українського сьогодення, але кожне його слово світилось таким розумом, такою гідністю та повагою до всіх нас з вами, в Україні сущих, такою спокійною впевненістю в конечній перемозі здорового глузду! І він не боявся. Не боявся бути українцем, не боявся меншовартість назвати меншовартістю, шовінізм – шовінізмом, а хуторянство – хуторянством, не боявся прямо заявити, що бачить підлі "маленькі хитрощі" політиків...Сергій почувався і поводився як вільна шляхетна людина у вільній країні, і своїм прикладом закликав до того ж усіх нас.

Набока пішов від нас, але вірю: його Україна залишилась в серцях і душах численних його читачів та слухачів тим моральним ідеалом, з якого з часом проросте гідна, шляхетна та людяна наша Національна ідея.

Віктор Дзеревяго, інженер.