Гальмівний шлях чи прискорення? Дещо про програми кандидатів у президенти
Так зійшлося, що переглянувши на різних телеканалах телепрограми з різними кандидатами на пост президента України, звернула увагу на одну особливість. Розповідаючи про своє бачення власного президентства і майбутнього українського суспільства, мало хто не вдавався до тези, що сьогоднішні високопосадовці будуть притягнуті до відповідальності, коли зміниться влада. Причини для того, щоб, як висловлювався дехто з кандидатів, «їх посадити», називалися різні: тотальна корупція, несправедливі тарифи, непродумані реформи тощо. Іноді називалися й конкретні імена.
Але ж якщо ми хочемо жити у правовій державі, то й керуватися потрібно нормами права.
Загальною Декларацією прав людини, наприклад, статтею 11, чітко зазначено, що «кожна людина, обвинувачена у вчиненні злочину, має право вважатися невинною доти, поки її винність не буде встановлена в законному порядку шляхом прилюдного судового розгляду, при якому їй забезпечують усі можливості для захисту».
Та й в Конституції України записано норми, зокрема стаття 62, які також твердять, що визнати будь-кого винним можна тільки у законному порядку і встановити це обвинувальним вироком суду.
Навряд цього не знають чи не розуміють люди, які прагнуть не тільки посісти важливий політичний пост, а й стати гарантом Конституції.
Втім, у цьому випадку, очевидно, для них більше важить не верховенство права, а можливість сподобатися виборцям, які в переважній більшості незадоволені тими чи іншими процесами, що відбуваються в країні.
Проте до такого нехтування правом претенденти на президентський пост вдаються не тільки під час політичних ток-шоу чи у персональних інтерв’ю.
Переглядаючи їхні програми, звернула увагу, що є, наприклад, обіцянки повернути смертну кару за ті чи інші злочини. Це тоді, коли у жодній країні Європейського континенту, крім Білорусі, смертні вироки не виносяться. Шлях України до гуманізації права у цій сфері був дуже непростим. Україна, яка отримала смертну кару у спадок від Радянського Союзу, позбулася цього виду покарання лише під натиском ЄС. Країні взагалі загрожувало виключення з Ради Європи.
У резолюції Комісії ООН з прав людини стосовно відміни смертної кари в усьому світі, ухваленій у грудні 1999 року, зазначалося, що «світовий поступ у галузі прав людини, зокрема в справі скасування смертної кари, повинен стосуватися і України». Тож чи можна, з одного боку, пропонувати інтегрування у Європу, а з іншого, – ратувати за повернення такого варварства, як насильницьке позбавлення людини життя, схвалене державою?
Та це не єдине положення у програмах кандидатів у президенти, яке може зупинити Україну в її розвитку, погіршити партнерство з міжнародними організаціями. Наприклад, йдеться у цих програмах і про повернення ядерного статусу, про власну розробку ядерної зброї. Але свого часу Україна добровільно відмовилася від потенціалу ядерних озброєнь, залишеного у спадок радянською системою.
У Заяві «Про без’ядерний статус України» (Відомості Верховної Ради України {ВВР}, 1991, № 51, ст. 742) зазначається про дотримання трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї. Цей же принцип зафіксовано й у Декларації про державний суверенітет України.
Отже, дехто з тих, хто сподівається посісти пост президента, не тільки нехтує основоположним законом, яким визначається наша незалежність, а й готові штовхнути Україну на шлях тих держав, які мають світовий осуд і значні санкції за спроби виготовлення ядерної зброї. Невже це краща доля для нашої батьківщини – стати країною-вигнанцем, зате з ядерним потенціалом? Такі заяви, очевидно, можуть обмежити інтегрування нашої держави у міжнародну спільноту.
Як і бажання відновити позаблоковий статус, до речі, про що також ідеться у деяких програмах кандидатів. Зовсім недавно в українській Конституції закріпили курс на повноправне членство в Європейському Союзі та НАТО. Документ підтримала більшість депутатів у Верховній Раді – 334 голоси. До речі, і серед українців за останні три роки кількість прихильників вступу до НАТО зросла у півтора рази. Тож будь-який відповідальний політик мав би визнавати і прагнення спільноти, і норми законодавства, й говорити про те, які кроки пропонуватиме для подальшого зближення з важливим міжнародним оборонним блоком, а не навпаки – зіштовхувати країну до ізоляції у сфері безпеки.
Ми, власне, мали вже позаблоковий статус, і сьогодні бачимо наслідки цього – агресію Росії проти України. Логічним наслідком сучасної російсько-української війни стало припинення дії Договору про дружбу, співробітництво і партнерства між Україною та Російської Федерацію. Однак цю сумнівну «дружбу» дехто з кандидатів у президенти має намір продовжувати, прямо чи опосередковано, заявивши про це у своїх програмах.
Здається, люди, за яких ми маємо віддавати свої голоси на президентських виборах, тією чи іншою мірою готові зруйнувати те, що здобувалося Україною впродовж своєї ще недовгої незалежної історії і що закріплене на законодавчому рівні, й мало б виконуватися неухильно.
Вони також не відмовилися від використання тих проблем, які сіють напруженість у суспільстві, знову порушуючи тему мови, автономії регіонів, припинення співпраці з МВФ, мораторію на продаж землі та інших дражливих питань.
І від того всього приходить невесела думка: «Що чекає нас завтра, після виборів нового Президента? Знову гальмівний шлях, чи таки прискорення?»