MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Гальмівний шлях чи прискорення? Дещо про програми кандидатів у президенти

13.03.2019   
Наталка Ковальчук
Здається, люди, за яких ми маємо віддавати свої голоси на президентських виборах, тією чи іншою мірою готові зруйнувати те, що здобувалося Україною впродовж своєї ще недовгої незалежної історії і що закріплене на законодавчому рівні, й мало б виконуватися неухильно.

Так зійшлося, що переглянувши на різних телеканалах телепрограми з різними кандидатами на пост президента України, звернула увагу на одну особливість. Розповідаючи про своє бачення власного президентства і майбутнього українського суспільства, мало хто не вдавався до тези, що сьогоднішні високопосадовці будуть притягнуті до відповідальності, коли зміниться влада. Причини для того, щоб, як висловлювався дехто з кандидатів, «їх посадити», називалися різні: тотальна корупція, несправедливі тарифи, непродумані реформи тощо. Іноді називалися й конкретні імена.

Але ж якщо ми хочемо жити у правовій державі, то й керуватися потрібно нормами права.

Загальною Декларацією прав людини, наприклад, статтею 11, чітко зазначено, що «кожна людина, обвинувачена у вчиненні злочину, має право вважатися невинною доти, поки її винність не буде встановлена в законному порядку шляхом прилюдного судового розгляду, при якому їй забезпечують усі можливості для захисту».

Та й в Конституції України записано норми, зокрема стаття 62, які також твердять, що визнати будь-кого винним можна тільки у законному порядку і встановити це обвинувальним вироком суду.

Навряд цього не знають чи не розуміють люди, які прагнуть не тільки посісти важливий політичний пост, а й стати гарантом Конституції.

Втім, у цьому випадку, очевидно, для них більше важить не верховенство права, а можливість сподобатися виборцям, які в переважній більшості незадоволені тими чи іншими процесами, що відбуваються в країні.

Проте до такого нехтування правом претенденти на президентський пост вдаються не тільки під час політичних ток-шоу чи у персональних інтерв’ю.

Переглядаючи їхні програми, звернула увагу, що є, наприклад, обіцянки повернути смертну кару за ті чи інші злочини. Це тоді, коли у жодній країні Європейського континенту, крім Білорусі, смертні вироки не виносяться. Шлях України до гуманізації права у цій сфері був дуже непростим. Україна, яка отримала смертну кару у спадок від Радянського Союзу, позбулася цього виду покарання лише під натиском ЄС. Країні взагалі загрожувало виключення з Ради Європи.

У резолюції Комісії ООН з прав людини стосовно відміни смертної кари в усьому світі, ухваленій у грудні 1999 року, зазначалося, що «світовий поступ у галузі прав людини, зокрема в справі скасування смертної кари, повинен стосуватися і України». Тож чи можна, з одного боку, пропонувати інтегрування у Європу, а з іншого, – ратувати за повернення такого варварства, як насильницьке позбавлення людини життя, схвалене державою?

Та це не єдине положення у програмах кандидатів у президенти, яке може зупинити Україну в її розвитку, погіршити партнерство з міжнародними організаціями. Наприклад, йдеться у цих програмах і про повернення ядерного статусу, про власну розробку ядерної зброї. Але свого часу Україна добровільно відмовилася від потенціалу ядерних озброєнь, залишеного у спадок радянською системою.

У Заяві «Про без’ядерний статус України» (Відомості Верховної Ради України {ВВР}, 1991, № 51, ст. 742) зазначається про дотримання трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї. Цей же принцип зафіксовано й у Декларації про державний суверенітет України.

Отже, дехто з тих, хто сподівається посісти пост президента, не тільки нехтує основоположним законом, яким визначається наша незалежність, а й готові штовхнути Україну на шлях тих держав, які мають світовий осуд і значні санкції за спроби виготовлення ядерної зброї. Невже це краща доля для нашої батьківщини – стати країною-вигнанцем, зате з ядерним потенціалом? Такі заяви, очевидно, можуть обмежити інтегрування нашої держави у міжнародну спільноту.

Як і бажання відновити позаблоковий статус, до речі, про що також ідеться у деяких програмах кандидатів. Зовсім недавно в українській Конституції закріпили курс на повноправне членство в Європейському Союзі та НАТО. Документ підтримала більшість депутатів у Верховній Раді – 334 голоси. До речі, і серед українців за останні три роки кількість прихильників вступу до НАТО зросла у півтора рази. Тож будь-який відповідальний політик мав би визнавати і прагнення спільноти, і норми законодавства, й говорити про те, які кроки пропонуватиме для подальшого зближення з важливим міжнародним оборонним блоком, а не навпаки – зіштовхувати країну до ізоляції у сфері безпеки.

Ми, власне, мали вже позаблоковий статус, і сьогодні бачимо наслідки цього – агресію Росії проти України. Логічним наслідком сучасної російсько-української війни стало припинення дії Договору про дружбу, співробітництво і партнерства між Україною та Російської Федерацію. Однак цю сумнівну «дружбу» дехто з кандидатів у президенти має намір продовжувати, прямо чи опосередковано, заявивши про це у своїх програмах.

Здається, люди, за яких ми маємо віддавати свої голоси на президентських виборах, тією чи іншою мірою готові зруйнувати те, що здобувалося Україною впродовж своєї ще недовгої незалежної історії і що закріплене на законодавчому рівні, й мало б виконуватися неухильно.

Вони також не відмовилися від використання тих проблем, які сіють напруженість у суспільстві, знову порушуючи тему мови, автономії регіонів, припинення співпраці з МВФ, мораторію на продаж землі та інших дражливих питань.

І від того всього приходить невесела думка: «Що чекає нас завтра, після виборів нового Президента? Знову гальмівний шлях, чи таки прискорення?»

 Поділитися