Не сімейна справа, або Дещо про ґендерне насилля

Не так давно у новинах промайнуло повідомлення про те, що в українській столиці вперше оголосили вирок за домашнє насилля. Чоловікові присудили три місяці арешту. Закон про протидію домашньому насильству Верховна Рада ухвалила наприкінці 2017 року, чинності він набув з січня 2019 року.

Хоча, можливо, вердикт суду був би й м’якший, або взагалі все б завершилося адмінпокаранням, як то у нас зазвичай робиться. Але чоловік надто вже розперезався. Раніше за домашнє насильство його притягали до адміністративної відповідальності аж дев’ять разів.

Отже, поки що маємо один більш-менш суттєвий вирок у країні, де насправді домашнє насилля набуло загрозливих форм.

Скажімо, за повідомленнями ЗМІ, тільки у 2017 році зареєстровано 110 932 заяв та розпочато 3 164 досудових розслідувань з приводу домашнього насилля. Складено 80 842 адмінпротоколів.

За 2018 рік надійшло понад 115,4 тисячі заяв про домашнє насилля, на підставі яких розпочато 2 628 досудових розслідувань. Причому, найгірша ситуація фіксувалася у Дніпропетровській та Вінницькій областях, звідки надійшла найбільша кількість звернень.

Даних за 2019 рік знайти не вдалося, але, скоріш за все, вони мало чим відрізнятимуться від попередніх.

На жаль, у нас так традиційно склалося, що домашнє насилля (а найчастіше це негативні дії представників сильної статі щодо жінок) вважається справою сімейною. Мовляв, самі б’ються – самі помиряться. Однак це далеко не сімейна справа. Рівень домашнього, ґендерно обумовленого насильства позначається на моральному здоров’ї суспільства. Ці негативні прояви бумерангом б’ють по майбутньому країни.

Є дані, які свідчать, що діти матерів, котрі піддавалися насильницьким діям з боку чоловіків, частіше намагаються вкоротити собі віку. 50 відсотків таких дітей схильні до зловживань наркотиками і алкоголем. Майже 100 відсотків матерів, які зазнали насилля, народжують хворих дітей – з неврозами, заїканнями, енурезами, церебральним паралічем, порушеннями психіки. Та й, виростаючи, такі діти повторюють у власній родині схожу модель поведінки – або самі вдаються до насилля, або ставляться терпляче до негативних дій стосовно себе.

Становище з домашнім насиллям в Україні викликає стурбованість і міжнародних інституцій, які діють у царині ліквідації всіх форм дискримінації щодо жінок.

Скажімо, у доповіді відповідного Комітету ООН щодо становища жінок в Україні зазначалося, зокрема, про необхідність переглянути українське законодавство щодо ґендерно обумовленого насильства і ратифікувати Стамбульську конвенцію, що є одним з ключових нормативних актів, спрямованих на подолання насильства щодо жінок.

У рейтингу безпеки для жінок, який недавно склав відомий американський журнал National Geographic, Україна опинилася на 105 місці з 167, незважаючи навіть на криміналізацію домашнього насильства та деякі інші позитивні зміни у цій сфері. Це навіть гірший показник, ніж у деяких країн Середньої Азії, де, скажімо, й досі практикується викрадення жінок з метою одруження, а зґвалтування жінок є звичним явищем.

Українські правозахисні організації, які діють у сфері захисту прав жінок, також фіксують значну кількість звернень з приводу домашнього насильства.

За даними ГО «Ла Страда-Україна», на «гарячу лінію» організації з приводу домашнього насильства у 77 відсотків випадків телефонують саме жінки.

У громадській організації «Позитивні жінки» також фіксують значний рівень фізичного домашнього насильства. Близько 600 жінок загинуло від рук насильників у 2017 році.

Журнал «Новое время» разом зі студією онлайн-освіти EdEra провели анонімне опитування на предмет того, що українці знають про домашнє насильство, як чинять, коли стали свідками таких ситуацій? У публікації з цього приводу є також посилання на дані ОБСЄ за результатами дослідження «Благополуччя і безпека жінки», проведеного у країнах Східної Європи. Як зазначається щодо України, 67 відсотків жінок у віці від 15 років і старше зазнавали психологічного, фізичного або сексуального насильства з боку партнера чи іншої особи. 47 відсотків жінок не знають, як діяти у таких ситуаціях.

Здавалося б, ці дані і так досить яскраво свідчать про ті негативні тенденції, які панують у суспільстві щодо ґендерно обумовленого насилля. Але вони стають ще красномовнішими, якщо порівняти їх з даними кількарічної давнини.

Так, у інформаційному бюлетені «Новий кур’єр» за лютий 2004 року одна з публікацій стосується родинного насильства (Олена Федченко. «Дотостувалися»). За даними, наведеними в публікації, на той час на насилля з боку чоловіків скаржилося понад 40 відсотків українських жінок. Нині ж – близько 70 відсотків.

Тобто є тенденція до зростання цього негативного явища.

Зате, здається, немає чіткої системи протидії сімейному насиллю на державному та суспільному рівні. Тому що справу не вирішити ухваленням самого лише закону чи навіть створенням реабілітаційних центрів для тих, хто зазнав насилля. Хоч це кроки, звичайно, позитивні.

Однак, поки у сприйнятті наших громадян не відбудеться ключових змін у ставленні до ґендерно зумовленого насильства як до прояву, небезпечного для суспільства, його й далі будуть вважати справою сімейною і керуватися горезвісною формулою: «Б’є – значить любить». Хоча насправді, коли б’є, то точно не любить.