Вимушені жертви війни: безкарне самоправство українських військових в ході конфлікту на Сході України
Загальний опис проблеми
Безпідставне вселення, проживання та нищення майна та житла цивільного населення військовими неодноразово висвічувалося протягом всього періоду воєнного конфлікту на сході України. Проживання в полишеному житлі в містах, селищах і селах Донецької та Луганської областей стало фактичною реальністю, на яку закривали очі всі, від звичайних жителів до працівників правоохоронних органів різного рівня. За офіційними даними поліції, протягом 2014–2019 років було подано та зареєстровано 30 заяв про кримінальні правопорушення, проте, за свідченнями самих потерпілих, їм неодноразово відмовляли у прийнятті заяв або ж вони з плином часу «пропадали» із неможливістю віднайти матеріали справи. До сьогодні жодне кримінальне провадження не ознаменувалося врученням підозри чи направленням обвинувального акту до суду.
Принагідно відразу слід зазначити, що для використання приватного житла представниками публічної влади існує конкретна вимога законодавця щодо рішення суду, яке є єдиною підставою для відчуження майна.
Конституція України встановлює абсолютну вимогу, яка полягає в тому, що, у будь-якому випадку, використання власності не може завдавати шкоди гідності та правам і свободам громадян. Конституція України чітко передбачає умови, на яких особа може бути обмеженою у її правах на власність, житло та недоторканність житла, які визнаються непорушними (ст.ст. 41, 47, 30 відповідно). По-перше, особа не може бути позбавлена чи обмежена у цих правах інакше, ніж на підставі закону (стаття 41 Конституції). По-друге, ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, ніж на підставі закону за рішенням суду. По-третє, незалежно від добровільності чи примусовості відчуження, особі повинно бути забезпечено повне відшкодування вартості відчуженої власності.
Вищевказані положення Конституції конкретизовані у Законі України «Про відчуження земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності» (далі – Закон).
На додаток до вимоги Конституції щодо попереднього та повного відшкодування примусово відчуженої нерухомості, даний Закон також ставить вимогу, що примусове відчуження житлового будинку у зв’язку з викупом або примусовим відчуженням земельної ділянки здійснюється за умови надання його власнику (власникам) у власність іншого благоустроєного житлового будинку (частини будинку, жилого приміщення) з дотриманням вимог, передбачених житловим законодавством, якщо інше не погоджено з власником (власниками) відчужуваного житлового будинку (частини будинку, жилого приміщення) (ч. 7 ст. 4 Закону).
У відповідності до ч. 4 ст. 9 Житлового кодексу України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Таким чином, використання приватної власності, зокрема житла особи, без виконання вимог Закону щодо його відчуження, становить пряме порушення основоположних прав та свобод та вимагатиме кримінального переслідування осіб, винних у такому протиправному діянні.
Більше того, ч. 2 п. 184 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України (далі – Статут) прямо забороняє військовослужбовцям користуватися майном власників приміщень без їх дозволу.
Згідно із п.179 Статуту військові частини (підрозділи військових частин) розміщуються у населених пунктах за письмовим розпорядженням Міністра оборони України, його заступників та командувачів військ оперативних командувань в адміністративних будинках, а у разі їх відсутності – у придатних для житла будівлях (приміщеннях) на умовах, визначених законодавством. Дане положення перебуває у безпосередньому зв’язку із ст.6 Закону України «Про Збройні Сили України» (дислокація Збройних Сил України), яке є свідченням того, що розміщення військових частин повинне погоджуватися з вищими органами управління Збройних Сил України (ЗСУ).
Приклад: Авдіївка, вул. Воробйова, 15
«Мародерство щодо своїх» торкнулося, в тому числі, міста Авдіївка Донецької області, а саме жителів будинку по вул. Воробйова, 15. Протягом 5 років неможливим було використання квартир цього будинку не так через обстріли міста, як через спеціальний режим, встановлений військовими, що проживали в квартирах.
З 2013 року людям було надано житло (квартира) у будинку за адресою: м. Авдіївка, вул. Воробйова 15. Даний будинок був призначений для забезпечення житлом пільгових категорій населення (люди з інвалідністю, сироти, чорнобильці, вчителі). Більшість з мешканців прожили в квартирі до початку бойових дій лише 8 місяців, з листопада 2013 по липень 2014 року.
Влітку 2014 року біля самого будинку був розташований блок-пост, обстріли були настільки сильними, що їм довелося залишити своє майно та переїхати до іншого місця проживання. Жителі періодично навідувалися до квартир, коли їм дозволяли робити це військові, щоб слідкувати за їх станом.
В середині літа 2014 року в будинок заселились військові Збройних сил України та почали проживати практично в усіх квартирах. На вході в під’їзд будинку стояли військові зі зброєю, які не надавали можливості увійти у будинок та час від часу вибірково пускали всередину. У військових, що вселилися в квартири, не було жодних уповноважуючих документів для заволодіння квартирами.
З листопада 2014 року почалися систематичні крадіжки у квартирах будинку. Спочатку зникали дрібні побутові речі (одяг, посуд, постільна білизна). Згодом почали зникати меблі, громіздкі предмети побуту (холодильники, телевізори, пральні машини та ін.). У заселенні військових відбувалась періодична ротація, так як з’являлись нові підрозділи військових, що поселялись в квартирах. Тому можливість дізнатись про стан квартир і наявність майна в жителів виникала раз в декілька місяців, або ж інформація передавалась тими мешканцями будинку, які продовжували в ньому проживати.
Дії такого роду кваліфікуються за ст. 433 Кримінального кодексу України (далі – КК), що передбачає кримінальну відповідальність за насильство, протизаконне знищення майна, а також протизаконне відібрання майна під приводом воєнної необхідності, вчинювані щодо населення в районі воєнних дій.
Незважаючи на численні звернення за фактами зникнення майна до правоохоронних органів та незаконне проникнення до житла, жодного розслідування по справі не проводиться. Більше того, злочини не кваліфікуються відповідно до спеціального Розділу ХІХ КК («Військові злочини»), а реєструються і розслідуються як крадіжка, порушення недоторканності житла, викрадення води, електричної енергії за ст.ст. 185, 162, 188-1 КК відповідно.
Попри значний резонанс даної справи, висвітлення в ЗМІ, звітах міжнародних організацій, наявності відео та фото будинку та квартир за цією адресою, ані військова прокуратура, ані поліція, як і військова служба правопорядку не здійснюють ефективного розслідування з появи перших проваджень у 2014–15 роках. Отже, вже на протязі 5-ти років правоохоронними органами не здійснюється розслідування вказаних злочинів.
Практично усі військові виселились з будинку в липні 2019 року.
Після виселення військових у жителів була відсутня можливість потрапити у квартири, адже в багатьох квартирах були змінені двері або ж замки, і відкрити їх без пошкодження вхідних дверей є неможливим. Через тривале неефективне розслідування (більше 4-х років) факту систематичних крадіжок з житла та перебування квартир у непридатному для життя стані і через страх перед можливим подальшим новим заселенням військовослужбовців і вчиненням ними протиправних дій, люди не можуть користатися своїм житлом.
Протягом 2019 року були подані колективні заяви до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Офісу Генерального прокурора, Президента України з проханням реалізувати наші повноваження із захисту прав людини. Проте, на сьогодні наші дії, як потерпілих у кримінальних провадженнях, ні адміністративні засоби захисту прав людини не сприяють ефективному розслідуванню вищевказаних злочинів.
Після зазначених звернень до заявників почали приходити військові та забирати письмові пояснення щодо спростування адресованої Президенту України інформації про те, що військові перешкоджали їм у доступі до квартир.
Варто наголосити, що квартири не просто були пограбовані, а понівечені таким чином, що стали непридатними для проживання без проведення їх капітального ремонту. В квартирах обідрані стіни, вирізані труби, ванни кімнати повністю зруйновані. Багато дверей були вибиті, скрізь лежать гори сміття та залишки зруйнованого майна жителів будинку. Незаконні користувачі квартир використовували електроенергію, газ та воду без жодної оплати за це. В результаті, для власників квартир було виставлені боргові вимоги щодо оплати комунальних послуг, які вони особисто не використовували.
Пункт 159 Статуту передбачає, що на всіх військовослужбовців роти, які мешкають поза частиною, повинні бути іменні списки із зазначенням адреси, номера телефону й способу виклику кожного. Ці списки зберігаються у командира і чергового роти. Список військовослужбовців управління військової частини, які проживають за межами військової частини, із зазначенням їх адрес, номерів телефонів і способу виклику мають бути в штабі частини і у чергового штабу частини.
Враховуючи обов’язкову вимогу Статуту щодо оформлення списків щодо контактних даних військовослужбовців, які не проживають в межах військової частини (ВЧ), та зберігання таких списків у командира частини та у штабі частини, є очевидним, що командирам ВЧ та оперативному військовому командуванню, яке видає розпорядження на проживання у населених пунктах, а саме військовому коменданту, було достеменно відомо, де їх підлеглі впродовж тривалого строку проживали в квартирах мешканців.
Місцева поліція неодноразово вказувала, що не в змозі розслідувати дані злочини і що безсила перед органами ЗСУ. Всі органи ЗСУ вказують, що не володіють інформацією про підстави проживання військових у будинку на Воробйова, 15, або ж взагалі не надсилають відповіді. По суті, поліція не здійснює жодних ефективних слідчих дій окрім надіслання запитів до органів ЗСУ, а на клопотання потерпілих про їх проведення надаються лише відмови.
В такій ситуації ні в чому не повинні люди не мають ніякої надії на відновлення своїх домівок чи отримання справедливої компенсації за їх понівечення.
Видається, що вислів «мета виправдовує засоби» є однією із головних цінностей органів державної влади. Проте, такий принцип дуже мало має дотичного з категоріями «гідність» та «права людини».
Змінити таку ситуацію можна лише через існування незалежних правоохоронних органів, які б не відчували тиску від інших силових структур та проводили повне і об’єктивне розслідування. Але, як свідчить правова реальність, така незалежність залишається лише мрією.