Помер Василь-Іван Шовковий
Похорон має бути 12 лютого.
Василь-Іван Васильович Шовковий народився 7 липня 1950 року в с. Печеніжин (нині Коломийський район Івано-Франківської області).
Походив Із селянської родини, причетної до національно-визвольного руху: тітка Шовкова Параска була зв’язковою УПА. Закінчивши 9 класів Печеніжинської школи, 1965 р. вступив у Чернівецьке профтехучилище за фахом столяр-краснодеревець. Там закінчив 11-й клас вечірньої школи, вступив до індустріального технікуму на вечірній відділ, та восени 1969 призваний до війська. Служив у ракетних військах у Криму та на Львівщині. Не маючи прописки в Чернівцях, повернувся до Печеніжина, лише через півроку влаштувався на Коломийський деревообробний завод.
З юних літ був радіолюбителем, регулярно слухав зарубіжні радіостанції, захоплювався зброєю. Коли був ще в у 4–5 класі, зробив самопал, який згодом був у нього вилучений при арешті й інкримінований як вогнепальна зброя.
Наростаюча русифікація, арешти української інтелігенції, особливо 1972 р., спонукали до формування в колі колишніх однокласників і друзів переконання, що причиною всіх бід є колоніяльне становище України в СРСР. 31 січня 1972 року в хаті Шовкового зібралися Дмитро Гриньків, Роман Чупрей, Дмитро Демидів, Василь Михайлюк, Федір Микитюк, Микола Мотрюк. Наслідком розмови стало створення підпільної організації «Спілка Української Молоді Галичини» (СУМГ). Юнаки склали присягу на вірність Україні, поклавши руки на колодку ножа. Керівником організації визнали Д. Гриньківа. Шовковий взяв на себе обов’язки керівника служби безпеки.
Члени СУМГ вважали себе спадкоємцями ОУН і ставили за мету незалежність України. Досягати цього мали намір шляхом ідеологічної боротьби, хоча, залежно від обставин, не виключали і збройної.
СУМГ була організована на зразок бойових загонів УПА: нелегальні зібрання в лісі, в горах; кожний член організації мав псевдонім (Шовковий – «Клим»). Шовковий повідомляв про висилання зарубіжних радіостанцій. Читали й обговорювали літературу з історії національно-визвольних змагань, збирали перекази про ОУН, про окремих героїв-краян, записували повстанські пісні. Юнацький інтерес до зброї задовольняли шляхом експропріації її там, де вона недбало лежала. Так, Гриньків і Мотрюк викрали на роботі будівельні пістолети, які Шовковий мав переобладнати для стрільби з однієї руки. Шовковий і Гриньків викрали карабін, з яким Шовковий та Чупрей були затримані міліцією, коли йшли в гори, та, на щастя, їхній наплечник не обшукали. На одному з зібрань було створено боївку, керівником її призначено Шовкового. Вправлялися в стрільбі, записавшись в організацію ДТСААФ, а також з викраденої зброї – самостійно в лісових яругах.
Восени 1972 члени СУМГ поклали в Печеніжині вінок до пам’ятника Олексі Довбушу з синьо-жовтою стрічкою з нагоди річниці його загибелі. Кожен член організації зобов’язаний був залучати нових членів. Шовковий привів робітника Коломийського деревообробного заводу Василя Кузенка. Однак ледве вона сягнула критичної для підпільної організації маси 12 осіб (як учнів в Ісуса Христа), як гравер, якого Гриньків попросив викарбувати назву на заготовці печатки організації, доніс у КГБ. Діставши сигнали тривоги, спеціально задля «стукача» скликали збори, де імітували саморозпуск організації. Кожен сам у себе зробив «обшук». Шовковий викинув у шкільну вигрібну яму будівельні пістолети. Однак уже 14 березня 1973 року перший секретар Івано-Франківського обкому КПУ Добрик доповідав В. Щербицькому про викриття організації. Наступного дня, 15 березня, були заарештовані Шовковий, Гриньків, Мотрюк, затриманий і за два дні заарештований Чупрей, через місяць – Демидів. При обшуку в Шовкового було вилучено згаданий самопал, багато радіодеталей. Фотоплівку, де група була зазнята з карабіном на стрільбах у лісі, Шовковий сховав у руці і викинув аж у туалеті в КГБ.
Півтора місяця Шовкового тримали в камері-одиночці. Потім була спроба внутрішньокамерного терору через карного в’язня, та Шовковий рішуче захистився. Упродовж 2–3 місяців хлопців винуватили у «зраді батьківщини» (ст. 56 КК УРСР), шантажуючи карою смерти або 15-літнім ув’язненням. На половині слідства справа була перекваліфікована, Шовковому інкриміновані ст. 62 ч. 1 («антирадянська агітація і пропаганда»), ст. 64 («створення антирадянської організації»), ст. 140 ч. 2 («крадіжка»), ст. 222 ч. 1 («виготовлення і зберігання зброї»), ст. 223 ч. 2 («викрадення зброї»).
Івано-Франківський обласний суд на закритому засіданні, що тривало три дні, виніс 9 серпня 1973 року вирок (на його виголошення допустили родичів). Керівник організації Гриньків дістав 7 років таборів суворого режиму та 3 роки заслання, Шовковий і Демидів – по 5, Мотрюк і Чупрей – по 4 роки ув’язнення.
Карався в пермському політичному таборі ВС-389/35, що на ст. Всехсвятська. Працював токарем. Брав активну участь у всіх акціях протесту, голодівках, зокрема, в акції відмови від громадянства – після Гельсінкської наради 1975 року, у тривалій боротьбі за статус політв’язня, під час прийняття брежнєвської конституції (7 жовтня 1977 року) – в тижневій акції мовчання.
Упродовж двох років вів табірну хроніку: дрібно переписував креслярським шрифтом тексти заяв для передачі на волю. Передавав, зокрема, на побаченні через свою матір. Попавшись на переписуванні, мусив проковтнути папір. Надалі за ним пильнували так, що не можна було й листа написати. Однак і після цього, в грудні 1976 року, за кордон вийшло його інтерв’ю, взяте Ігорем Калинцем. Воно було опубліковане українською пресою в США, звучало по радіо «Свобода».
Перед звільненням 1978 року етапований в Івано-Франківськ, де в КГБ його шантажували згаданим інтерв’ю. У Печеніжині взятий під адміннагляд, який продовжували до трьох років, хоч порушень режиму не було, хіба що одного разу спізнився на 15 хвилин через затримку автобуса.
1979 року переховував у себе викраденого з психлікарні поета Тараса Мельничука, з яким знався ще з Уралу. Переписував і переховував його вірші. 8 лютого 1979 року у Шовкового був обшук у справі Мельничука. Шукали ніж, але перебирали папери й книжки.
У листопаді 1983 року Шовковому пред’явили в КГБ переписані його рукою ще в неволі заяви Марченка. Він не зізнався.
Працював у комбінаті комунальних підприємств слюсарем, потім токарем.
У листопаді 1983 року одружився Анною Харук. Дочка Оксана народилася в 1985 році, дочка Наталка – у 1992 році.
Брав участь у створенні Української Гельсінкської Спілки (УГС), Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих, НРУ (деякий час був головою організації на комбінаті), Української Республіканської партії (УРП).
Постановою Верховного Суду України від 9 липня 1994 року вирок у справі СУМГ частково скасований за відсутністю складу злочинів, передбачених ст.ст. 62 ч. 2 і ст. 64 КК УРСР.
Жив у с. Печеніжин, де й помер 9 лютого 2020 року.
Склав Василь Овсієнко, Харківська правозахисна група.
Використане джерело: Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 2. – Харків: Харківська правозахисна група; «Права людини», 2006. – C. 837–840.