Коли нарешті виповземо з радянської «хрущовки»?
Ви хочете жити у радянській «хрущовці»? Де люди штовхають одне одного у тисняві коридорів і кімнат, де через брак місця пожильці раз-по-раз натикаються на кутки меблів? Звичайно, у таких умовах мешкати не хочеться нікому.
Краще мати гарний світлий дім, де багато простору і свободи, де вільно дихається. Тож, живучи у «хрущовці», люди заздрять тим, у кого є такий дім.
Можливо, вони й самі могли б звести собі гідне житло, але для цього потрібно докласти чимало зусиль, коштів, терпіння. То й починати будівництво не хочеться.
Але ось з’являються доброчинці, готові посприяти. Вони кажуть: «Давай, візьмемося разом. Ми допоможемо тобі збудувати гарний дім».
Але той, хто звик мислити категоріями «хрущовки», до такої благодійності не готовий. Замість того, щоб закотити рукава, використати добру допомогу і щось робити, він починає думати: «А що їм треба?», «А яка їхня вигода?», «А що вони з цього отримають?», «А щось же отримають за мій рахунок?»…
Зовсім недавно у стрічці новин на своїй сторінці у Facebook побачила публікацію – «Je suis sorosionok» (Борис Захаров).
Вона також про невміння та небажання певної частини нашого суспільства робити щось гідне заради розвитку своєї країни, її демократичного поступу. І про невдячність до тих, хто намагається нам подати руку допомоги, аби витягнути нас зі старого застійного болота.
Йдеться в публікації, власне, про антисоросівську істерію, яку дехто влаштував сьогодні в Україні.
Втім, те, що відбувається зараз далеко не нове. Це лишень стара пісня на новий лад. Як там було у одному з давніх фільмів – «наклеювати ярлики – це ми мавпам не віддамо».
Звичайно, самі будемо клеїти. І клеїмо…
Десь з середини 90-х років минулого століття почали з’являтися ґрантові пропозиції для України. З’явилася можливість за допомогою міжнародних донорів, у першу чергу фонду «Відродження» Джорджа Сороса та програм ООН вирішувати соціальні, культурні, освітні питання у країні, котра не мала на це власних ресурсів.
А потім раптом з’явилися терміни «ґрантоїди», «ґрантожери» щодо тих, хто отримував ґранти і реалізовував їх програми в Україні.
Тих, хто клеїв ці «ярлики», мало турбувало, що якраз завдяки ґрантам, які приходили в країну, вирішувалися як питання демократизації суспільства, так і чисто практичні.
Наприклад, відчутно поліпшувалося інформаційне забезпечення освітніх і культосвітніх закладів. Завдяки ґрантовим програмам розвивалися територіальні громади. У селах, які століттями споживали воду з невпорядкованих криниць, з’являлися водогони, відновлювалося вуличне освітлення, опоряджувалися дитсадки.
Саме ґрантова діяльність великою мірою стала рушієм для формування громадянського суспільства.
Вона продовжується й зараз. Міжнародні донори не згірше за нас самих знають, яке сприяння і допомога потрібні українському суспільству і готові допомогти нам у вирішенні важливих проблем.
Зокрема, сьогодні для України пропонуються ґранти щодо відновлення миру, які передбачають напрямки громадської безпеки, соціальної згуртованості, доступу до правосуддя, охорони громадського порядку, правозахисту та адвокації, гендерної рівності, щодо екологічних проблем тощо.
Україна і зараз дуже потребує такої підтримки. І, очевидно, так буде й надалі.
Однак, отримуючи таку підтримку, ми б мали шанобливо ставитися до тих, хто її надає.
Натомість, замість подяки людям, готовим надавати допомогу і впроваджувати ті програми, які сприяють розвитку держави, дехто знову клеїть ярлики.
Неважливо, як це звучить, – «ґрантоїди», «ґрантожери», «соросята». Важливо, що це активно вкидається у суспільство, знову на загальноукраїнський рівень витягаючи категорії мислення, притаманні занедбаній радянській «хрущовці», з якої нам вже давно пора виповзти.