MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Я викликала таксі, а замість нього приїхав водій, щоб мене викрасти, — Жанара Ахмет

27.05.2020   
Денис Волоха
В інтерв’ю для ХПГ учасниця казахстанського опозиційного руху розповідає, як збирається запобігти своїй екстрадиції на батьківщину, чи вдається змінювати Казахстан, перебуваючи в екзилі, та як її двічі намагалися викрасти казахстанські спецслужби в Києві.

Після рішення Верховного Суду казахстанській біженці щомиті загрожує повернення на батьківщину. © Сергій Нужненко/RFE/RL

В інтерв’ю для ХПГ учасниця казахстанського опозиційного руху розповідає, як збирається запобігти своїй екстрадиції на батьківщину, чи вдається змінювати Казахстан, перебуваючи в екзилі, та як її двічі намагалися викрасти казахстанські спецслужби в Києві. Читать на русском

Три роки тому Жанара Ахмет разом зі своїм малолітнім сином Ансаром втекла з Казахстану до Києва. Українська Міграційна служба неодноразово відмовлялася визнавати її біженкою, а Казахстан оголосив Жанару в міжнародний розшук Інтерполу, стверджуючи, що вона не відбула покарання за вироком понад десятирічної давнини про нібито шахрайство. Сама ж політикиня стверджує, що справа проти неї була сфабрикована, а на батьківщині їй загрожують тортури.

У лютому апеляційний суд у Києві став на її бік у справі проти Міграційної служби. Проте 14-го травня Верховний Суд вирішив, що правових підстав для надання Жанарі Ахмет статусу біженця — немає. Тепер вона виходить на акції протесту, розуміючи, що будь-якого дня може бути повернута до Казахстану.

В інтерв’ю вона розповідає, як казахстанська влада не шкодує грошей на переслідування політичних опонентів навіть за кордоном, чи проситиме вона запобігти її висланню Європейський суд з прав людини, а також про можливість демократичних змін у Казахстані.

 — Будемо говорити російською, хоча, я так розумію, що після трьох років життя в Україні ви вже непогано розумієте українську? А ваш син, напевно, вже й говорить добре?

 — Я то розумію, але якісь речі можу не вловити, тому буду вдячна. Так, син говорить. Син може, тому що він все ж таки в школі навчається.

 — Ви подали до Міграційної служби повторну заяву про надання статусу біженця, а також повідомили Офіс генерального прокурора про це. Чи є якась реакція з боку цих органів після рішення Верховного Суду? Чи отримали вони ваші звернення?

 — Поки я не бачу ніякої реакції, тому що, мабуть, все ж таки листи ці ще не дійшли. І реакції не було, незважаючи на те, що ми публічно це все заявили. Хоча з прокуратури [Київської] області в мене був контакт, і вони отримали всі ці документи. У всякому разі, на рівні помічника я точно знаю, що вони їх отримали.

 — Після рішення апеляції на початку року ДМС повинна була повторно розглянути вашу заяву про визнання біженцем. Чи виконала вона рішення суду?

 — ДМС подала протест до касаційного органу — Верховного Суду.

 — Згідно із законодавством, рішення вступає в законну силу після рішення апеляції, і вони повинні були його виконати.

 — Ні, у мене ніяких контактів із ДМС не було. Рішення суду, звичайно ж, не було виконано, реакції на рішення не було ніякої.

 — Верховний Суд мотивував своє рішення зокрема тим, що посвідчення журналіста, яке ви надали, було видано трьома днями до того, як ви покинули Казахстан, або навіть через 3 дні після приїзду в Україну, точно не пам’ятаю. Можете це прокоментувати?

 — Насправді, це документ, який видала МФЖ — Міжнародна федерація журналістів, і мені його видавали 20-го лютого, але не за три дні точно. 20-го лютого я ще не підозрювала, що я буду тікати до України, а залишалася в Казахстані — у боротьбі, продовжувала свою діяльність. Друге і третє адміністративні порушення, на підставі яких мене могли повернути в колонію, — вони виникли 23-го лютого і 9-го березня, тобто після того, як мені було видано це посвідчення. На той момент у мене було лише одне адміністративне порушення і не було такого тяжкого становища. Крім того, я судді Пащенку поставила питання: «А чому ви визначаєте журналістську діяльність якимось посвідченням?» — Моя журналістська діяльність почалася значно раніше [за момент отримання посвідчення], і ми це довели тим, що ми привезли газету «Трибуна», показували численні скріни моїх публікацій. Звичайно, це абсурд повний, коли тобі доводиться доводити свою журналістську діяльність посвідченням, а не власне діяльністю.

 — Раніше Міграційна служба не побачила тиску на вашу сім’ю з боку казахстанської влади, і навіть приводила це як аргумент на користь того, щоб не визнавати вас біженкою. Зараз же ви вказуєте тиск на близьких в Казахстані як нововиявлену обставину. Ситуація справді погіршилася, чи раніше про це просто не говорили?

 — У зв’язку з тим, що я першу свою заяву подавала 1-го червня 17-го року, на той момент ми вказували всього один фрагмент тиску, і він був зазначений в заяві. Там ішлося про те, що всіх моїх родичів викликали в поліцію, погрожували: говорили про те, що вони мають зі мною зв’язатися, пояснити, що я повинна повернутися тощо. Сам такий факт, звичайно, був відразу, але оскільки всі наші [політичні] дії були вже після того, як я подала цю заяву, і в ДВК (Демократичний вибір Казахстану — опозиційна партія, створена у 2001-му році казахстанським бізнесменом Мухтаром Аблязовим, який, відсидівши рік у тюрмі на батьківщині, утік до Франції, — авт.) я вступила пізніше, ДВК з’явився в квітні [2018-го року], — я цей факт [переслідування близьких] намагалася не озвучувати. Поясню чому — тому що, насправді, це небезпечно було на той момент, тому ми намагалися це не обговорювати.

 — Я правильно розумію, що ви виплатили всі цивільні позови у вашій казахстанській справі про нібито шахрайство?

 — Вони не цивільні, вони називаються «в кримінальному порядку». Усі ці позови були виконані ще під час судів, у дев’ятому році. Це свідчить про неспівмірність покарання, неможливість будь-що доводити в Казахстані тощо. І коли ти потрапляєш під слідство і водночас намагаєшся зробити все, щоб до тебе жодних претензій з боку правоохоронних органів не було, — а тебе все одно закривають на сім років, піддають конфіскації все твоє майно, твою грудну дитину позбавляють матері, — це ненормально. Водночас, я вважаю досі, і вважаю, що у мене буде можливість це довести, коли ми доб’ємося зміни режиму, — що цей вирок був неправомірним. Мене катували, наді мною знущалися, залякували моїх дітей. Там просто жахливі речі відбувалися. За позовами там все було виконано. Єдине, дуже маленький шматочок коштів ми не змогли погасити під час суду, та й то не тому, що ми не могли, а тому, що у нас їх навмисно не взяли: слідчий залякував ту сторону і якихось 10 тисяч люди не взяли, і продовжував чинитися тиск. Ми їх закрили трохи пізніше, коли я вже звільнилася. Тобто в мене позовів немає, і за цією кримінальною справою, вибачте, я вісім років відбувала покарання, включно з конфіскацію, включно з оцими всіма речами.

У 2017-му році Жанарі Ахмет довелося місяць відсидіти в українському СІЗО, перш ніж її взяла на поруки на той час депутатка Світлана Заліщук. © hromadske.ua

 — Вісім років ви перебували в колонії?

 — Півтора року я перебувала у тюрмі і колонії, і ще шість з половиною років я перебувала, абсолютно неправомірно, на режимі пробації. Так, мені дали відстрочку до досягнення чотирнадцятирічного віку моїм сином — тобто до 㤝-го року. Але закони Казахстану зазнали безлічі змін, і починаючи з 2011-го року була масштабна гуманізація, до якої мене теж не підпустили. Мені було відмовлено в гуманізації, в амністії тощо, хоча всі жінки, які знаходилися на відстрочці й не мали ніяких порушень, — вони отримали цю гуманізацію, унаслідок чого їхній термін був повально скорочений до п’яти років. Мені до п’яти років цей термін не скоротили. Служба пробації з політичних мотивів порушила проти мене справу просто перед тим, як підійшов мій термін звільнення. І так вони продовжували мені ці терміни — незаконно абсолютно, і робили вони це виключно на політичних засадах, і ми це довели в суді апеляційному, який ми виграли, — там все написано. Я подала до Міграційної служби такий пакет доказів, який неможливо проігнорувати: відеозаписи, протоколи зі служби пробації, де чітко видно було, що вони створювали тиск спеціально, щоб утримувати мене на пробаційному режимі, і якби я не поїхала — я б і досі була або під пробацією, або в тюрмі.

 — Але, незважаючи на це, нібито потерпілі від ваших дій усе одно приїжджали до Києва на суди щодо екстрадиції?

 — Ну, по-перше, для того, щоб визнати людей потерпілими, потрібне рішення суду, погодьтеся. До мене приїжджали люди, які… Я, наприклад, Світлану Пашаєву вперше бачу (бачила, — авт.) у своєму житті.

 — Тобто ці люди навіть не мають стосунку безпосередньо до вашої справи?

 — Звичайно. До кримінальної справи, у рамках якої мене переслідує Казахстан, ці люди не мають ніякого стосунку. Вони сюди приїжджали тільки для того, щоб створити цей шум у пресі, виставити мене шахрайкою, виставити себе потерпілими, — це все робилося свідомо. І вибачте, яким коштом чотири рази до Києва приїжджає група людей із Казахстану, яку я, на їхню думку, обібрала? То я ​​в них золото забрала, то машини, гроші, — вони навіть у ЗМІ не могли єдину концепцію вибудувати, і всюди говорили різні речі.

Читайте також: Верховний Суд «відновив» демократичний устрій у Таджикистані?

 — У вас і в коментарях на фейсбуці подекуди з’являються фейкові акаунти, які абсолютно пусті, але пишуть вам прокльони.

 — Це свідома політика, і зрозуміла політика: це ж найпростіше — створювати ось такий тиск і створювати громадську думку, що я насправді шахрайка, а не політичний біженець. Це ж дуже просто, коли у тебе всі ресурси: державні ЗМІ, фінансові, силові, — будь ласка — робіть, що хочете. Будь-яку людину візьміть — і зробіть із неї кого-завгодно.

 — В одному зі своїх інтерв’ю ви говорите, що те, за що вас засудили в Казахстані, не було б злочином в Україні. Ви або ваш адвокат намагалися це підтвердити в українському суді? Адже це одна з головних умов екстрадиції за українським кримінальним правом — визнання Україною злочину, за який засудили в іншій країні.

 — Ні, оскільки в суді, по-перше, ці речі не розглядаються — за законом, я так розумію. По суті, вони не розбираються. Крім того, Казахстан за невідбутий строк мене розшукує, і якщо із цього погляду підходити — що я там щось не відбула, — ну, це теж не витримує ніякої критики: я вам вже пояснила, як працює служба пробації, і саме служба пробації створювала політичний тиск і переслідування, і нереально було відбути в Казахстані цей термін. За законом я його повинна була завершити у вересні 15-го року, але, починаючи з цього часу, мені почали виносити порушення, стягнення і все інше.

 — Вас двічі намагалися викрасти в Києві. Розкажіть про це.

 — Уперше це було саме в жовтні 2017-го року. Так, я бачила, що за мною встановлено стеження, мене фотографували, ходили за мною, за моєю дитиною, до школи проводжали туди-назад. Звичайно, було страшно, і мені були незрозумілі мотиви цього всього. Я знаю, що біля будинку дві доби стояли дві автівки, там восьмеро людей — мені це потім охорона все розповідала, підтверджувала. (...) Мене виманили на сходовий майданчик. Коли я вийшла, мене силою потягли вниз, мені довелося відбиватися, кричати: «Рятуйте!» Мене не пускали до квартири — одягнутися там, щось узяти. Казали, що мене «лише на годинку звозять у прокуратуру» і повернуть швидко, щоб я з ними спокійно пройшла, без криків. Але я розуміла, що це буде викрадення, тому моїм завданням було всіма силами привернути до себе увагу. Тому, після довгих умовлянь, я погодилася. Сказала, що я з ними поїду, але за однієї умови — що я візьму із собою дитину. Відтак, у мене була можливість повернутися до квартири, і вже з вікна я не дитину кликала свою, а кричала охорону, просила прийти мені на допомогу, кричала, що це викрадення. І дійсно, прийшла охорона і нам із великими труднощами вдалося викликати поліцію — лише це мене й урятувало. Люди, які приїхали це робити, зникли. І хоча у нас є відео і фото цих людей, ми звернулися в прокуратуру, навіть був запит депутата Верховної Ради Світлани Заліщук, — усю цю справу спустили на гальмах. А друге викрадення було… важко насправді такі речі переживати… друга спроба — теж були дві машини, теж за мною встановили стеження — мене попередив охоронець. Я викликала таксі, щоб їхати на майдан — у нас там була акція запланована — і замість машини, яка повинна була приїхати за викликом, вона їхала довго, приблизно 40 хвилин, — приїхав водій, у якого були плани мене викрасти. Але оскільки я цієї миті знімала машину, яка була припаркована й стежила за мною, зі слів охоронця, кілька днів, — я в машину до цієї людини сідала із записом, і у нього було відчуття, що я записала все і встигла передати. І тому він почав пропонувати заїхати до нього додому, щоб він міг взяти із собою зарядний пристрій. Потім він почав пропонувати мені заїхати на заправку, — зрештою, я одразу зрозуміла, що чоловік цей небезпечний. Я старалася не видавати, що я його розпізнала, сказала, що дуже поспішаю, що я журналіст, мене на майдані чекають. Запропонувала йому свій павербанк спочатку — його план зруйнувався, і тоді він вирішив заїхати на заправку. Звісно, йому просто потрібно було отримати команду, тому що він бачив, що я відправила запис машини, салону і його всередині. Це у нього склалося таке враження. Насправді ж, у його машині був повністю відключений інтернет — я не знаю, як вони це роблять, у нас таке вже було біля офісу, нам глушили повністю інтернет і весь зв’язок, коли проводили ми мітинги. Я зрозуміла, що це ситуація аналогічна, і що це дуже небезпечна ситуація. Тому він заїхав на АЗС, я не заперечувала, а після цього відразу ж тікала, кричала, просила про допомогу.

 — Коли це було?

 — Це було п’ятого червня, у вісімнадцятому році. Я написала заяву до поліції — приїхала поліція, там свідки були, машину бачили, все записали. Але, знову ж таки, я отримала відповідь від Національної поліції, що такого вони не розслідували, хоча вони мене навіть не запрошували нікуди, зрештою.

 — Після цього стеження припинились чи ви й далі відчуваєте на собі тиск?

 — Ситуативно виникає тиск, коли ми в Казахстані починаємо організовувати якісь масштабні заходи: мітинги, акції, — за нами завжди починають стежити. Тут постійно проживають люди, які за нами стежать. Мені періодично телефонують ці люди, намагаються домовитися: наприклад, випросити у мене техніку в обмін на гроші. «Дайте нам якийсь ваш комп’ютер, і ми від вас відчепимось, а від нас ваші спецслужби відчепляться, і ми всі мирно розійдемося», — такі ось абсурдні розмови. Потім ми бачили велику групу людей, вже безпосередньо казахів — зазвичай вони наймали людей тут, в Україні — які тут оселилися, просто над нашим штабом. Ці люди відкрито за нами стежили, ми їх теж фотографували, віталися. Зрозуміло було, що це люди зі спецслужб. До речі, вони під час карантину зникли, а до цього вони постійно були присутні в нашому житті.

 — Ви неодноразово заявляли, що плануєте звертатися до Європейського суду з прав людини. Чи збираєтеся ви, ваш представник, — просити суд застосувати правило 39, тобто спеціальні заходи, щоб запобігти вашому висланню до Казахстану?

 — Так, звісно. Адвокати на цьому наполягають. Усі заходи, які нам рекомендують робити адвокати, — ми їх, звичайно ж, будемо робити.

 — Ви три роки живете в Києві. Ви вже тут облаштувалися? Де, власне, брали гроші на життя і на захист себе в судах? Вам хтось допомагав?

 — Нам допомагають, звичайно, тому що ми ведемо величезну суспільну роботу. Нам допомагають усіма силами — всі, хто можуть, казахстанці. Це досить складно, тому що нашу організацію назвали екстремістською, і люди, які допомагають екстремістським організація, — вони піддаються переслідуванням у кримінальному порядку, і звичайно, ми змушені приховувати джерела, які нам допомагають.

 — Наскільки активно вашій організації вдається впливати на політичні процеси в Казахстані, перебуваючи в екзилі?

 — Я вважаю, що з історичної точки зору ми зробили величезний прорив, змінили свідомість людей — люди усвідомили, що в них є права. У нас були величезні мітинги під час виборів минулого року. Ви розумієте, що коли затримують 6 тисяч осіб — за те, що вони вийшли і вимагали справедливого голосування, — шість тисяч це насправді масштабна цифра. Навіть коли ми говоримо про те, як Москва виводить людей на «марш мільйона», — ми заміряли, що 850 осіб заарештовано було. А у нас було шість тисяч. Людей розвозили різними містами. Тобто, проти нашого народу кинули цілу армію з правоохоронних органів, військових, нацгвардії тощо. Тому я вважаю, що та робота, яку ми ведемо, — вона не просто помітна — вона реально впливає на зміни в Казахстані. Через нас переписують закони, ідуть назустріч людям, надають допомогу, покращують життя хоча б частково. Припустимо, ми проводимо мітинг за безкоштовну освіту — у студентів з’являються додаткові 20 тисяч грантів, заради них починають будувати гуртожитки; проводимо мітинг за гідне життя — нашим багатодітним матерям, нехай вибірково, нехай із боєм, — але починають щось платити. Під час карантину, 16-го березня, ми робимо заяву про те, щоб людям виплатили гроші, поки вони сидять на карантині. Держава зі скрипом, знову ж таки, вибірково, але врешті мінімальну заробітну плату стала виплачувати, чотири мільйони людей отримали гроші. Тому я вважаю, що те, що ми створюємо в Казахстані, — має наслідки, вони помітні, люди це розуміють, і суспільство значно змінилося.

 — Наскільки казахстанське суспільство готове до змін?

 — Я би сказала, що всі передумови створені, залишилося зробити зовсім небагато. Ми готові до змін. Ми вже за певний крок від заповітної мети, я б так сказала. Тому що, якщо повернутися до Казахстану трирічної давнини, коли люди навіть не розуміли, що таке парламентська республіка, і Казахстану сьогоднішнього, коли люди чітко усвідомлюють, чого вони хочуть, яку країну, яких змін, як вони збираються цю країну міняти, хто винен, що країна вже стільки часу живе ось у цьому ось усьому, чому в нас є політв’язні. Це неймовірно, що сталося з людьми. Я вважаю, що ми дуже близько. Казахстанці — вони до змін готові, нам бракує зовсім трохи: критичної маси, яка зможе змінити цей режим. Те, що відбувається кожен день, — загострюються відносини між суспільством і владою, а в нас локально — то вчителі, то робітники, то багатодітні матері, то ще хтось, — виходять. Не кажучи вже про політичних активістів. Сьогодні в нас величезна робота проведена, звільнено дуже багато політичних в’язнів. Це також завдяки тому, що наш народ змінився і став вимагати свободи.

 Поділитися