MENU
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Подібні статті

‘Надзвичайні обставини не виправдовують неповагу до мандата Уповноваженого з прав людини’, — звернення альянсу інституцій з прав людиниНові обмеження права на свободу та особисту недоторканністьРада ООН з прав людини закликала рф надати доступ до депортованих громадян УкраїниЕкспрезидента Бразилії Лулу да Сілву засудили несправедливо, — Комітет ООН з прав людиниСтарий-новий статус ВПО: які права він надає українцям?Редактор «Нової газети» Дмитро Муратов передає Нобелівську Медаль на користь українських біженцівAmnesty International: ескалація збройного конфлікту в Україні матиме руйнівні наслідки для прав людини в усьому світіСправа «Україна та Нідерланди проти Росії» – в ЄСПЛ розпочалися слухання Генеральна Асамблея ООН ухвалила резолюцію щодо прав людини в КримуКороткий огляд окремих порушень прав людини і основоположних свобод у 2021 роціВід сьогодні невакциновані освітяни та держслужбовці не мають права виходити на роботуЧому був відхилений список кандидатів на посаду судді Європейського суду з прав людини від УкраїниКерівні принципи Комітету міністрів Ради Європи щодо відбору кандидатів на посаду судді Європейського суду з прав людини Резолюція CM/Res(2010)26 про створення Консультативної ради експертів щодо кандидатів для обрання на посаду судді Європейського суду з прав людиниПроцедура відбору суддів до Європейського суду з прав людиниНаціональні процедури відбору кандидатів до Європейського суду з прав людиниВисування кандидатів та обрання суддів Європейського суду з прав людиниПравозахисниця з Росії просить притулку в УкраїніСправа у смартфоні: запрацював застосунок «єСуд»Увага! Закінчується прийом заявок на участь у Школі з прав людини для харків"ян

Вирішення судами колізії щодо притягнення шукачів притулку, які перебувають під слідством, до адміністративної відповідальності за нелегальне проживання (розповсюджується і на іноземців, які не є шукачами притулку)

06.08.2020
Олексій Скорбач

Національне законодавство рясніє численними «білими плямами», особливо у випадках, коли це стосується людей, чиї права законодавець не поспішає вирішувати через не актуальність або мало значимість проблеми (на думку держави).

Наприклад, коли це стосується шукачів притулку, біженців, іноземців, відносно яких йде кримінальне переслідування. Головна проблема цих людей – вони не є громадянами України, а значить у списку добрих справ законотворців, їхні проблеми останні, у цьому переліку.

У багатьох випадках, вирішення простих «юридичних виделок», за мовчазної згоди законотворця, покладено на судову гілку.

Саме така ситуація склалася навколо громадянки Російської Федерації Анастасії Леонової, яку працівники Київської міграційної служби вирішили притягнути до відповідальності за «порушення» міграційного законодавства України.
«Підставою» слугувало те, що Анастасія звернулася за захистом в Україні і вчасно не продовжила документ, який підтверджував таке звернення (довідку міграційної служби, яка продовжується кожні три місяці). Пояснення шукача притулку, що вона вимушено проживає в Україні через порушення кримінального провадження, не були прийнятті до уваги, як і пояснення, що довідка про звернення за захистом, це документ, який у її конкретному випадку лише вказує на процедуру перебування у процедурі визначення статусу біженця або додаткового захисту. Цей документ є вторинним і не пов’язаний із законністю проживання, адже законність та легальність постійного перебування в Україні пов’язані із кримінальним провадженням. Саме через норми іншого закону – частини другої статті 22 «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» їй заборонено залишати територію Україну до вирішення справи у суді.
Леонова А.О. надала всі відповідні підтверджуючі документи та закликала працівників вивчати міграційне законодавство України.

Співробітники міграційної служби, у тому числі, перший заступник Голови ДМСУ Науменко Н.М., до якої звернулася росіянка на оскарження постанови підлеглих їй працівників, не прийняли аргументів та доводів росіянки. Натомість (в управлінні біженців міграційної служби міста Києва) намагалися викликати поліцейських за для демонстрації власної значимості.

Пані Науменко пояснила, що наявність кримінального провадження і перебування паспорту у матеріалах справи, не спростовує іншого факту – проживання без документів.

По суті власне сама міграційна служба України створила штучну проблему для усіх іноземців, які перебувають в Україні через кримінальні переслідування, екстрадиційні затримання та за невиконаними цивільними зобов’язаннями, записавши їх у нелегальні мігранти.

Замість вивчення парадоксальної ситуації та, за необхідності, вирішення проблеми на законодавчому рівні, міграційна служба поспішила повідомити на офіційному сайті МВС України про черговий успіх у притягненні нелегальної мігрантки до відповідальності де, одночасно, закликала не довіряти «сумнівним адвокатам» (https://mvs.gov.ua/ua/news/24146_Neprofesionalizm_advokata_prizviv_do_porushennya_yogo_inozemnim_klintom_pravil_perebuvannya_v_Ukraini.htm?fbclid=IwAR1cVIFmk9BrLH1t7gN3tUck9HtUuxrIP5co7uhd8HwX9V9bGqpVZT8WhhE).

Хоча на адвокатський запит, щодо документів, на підставі яких повинні проживати в Україні іноземці, відносно яких йде кримінальне переслідування на національному рівні, та сама Науменко Н.М., яка виступала вже у якості тимчасового керівника міграційної служби України, надала відповідь наступного характеру - ніяких спеціальних правил чи процедур щодо визначення законності перебування для іноземців та осіб без громадянства, які перебувають під слідством та судовому процесі, законодавством не передбачено.

Ця відповідь, у подальшому, вже у суді, дала змогу стверджувати, що перший заступник Голови ДМСУ Науменко Н.М. протирічить т.в.о. Голови ДМСУ Науменко Н.М. (і була предметом жартів подвійних стандартів).
Шевченківський районний суд міста Києва, попри усю свою неоднозначну репутацію, вирішив ретельно вивчити проблему і витратив на це майже 10 місяців. Аргументація захисту і самої Леонової А.О. звелися до логічного твердження – наявність кримінального провадження, унеможливлює виїзд іноземки із України, що унеможливлює у свою чергу вчинення нею адміністративного правопорушення, адже правопорушення це умисна або неумисна дія або бездіяльність. Перебування в Україні на підставі порушеної кримінальної справи не ставить перепон для звернення особи за притулком в Україні і іноземка просто скористалася своїм правом та отримала відповідний документ на підтвердження. Продовження цього документу є виключно добра воля та вільний час іноземки, оскільки періоди, коли документ не був продовжений, «компенсувалися» згаданою статтею 22 законодавство про правовий статус іноземців.
Аргументація ж міграційної служби була простішою за життя амеби – відбулося порушення міграційного законодавства України через невчасне продовження довідки про звернення захистом. Законодавством не передбачено звільнення від відповідальності за порушення міграційного законодавства через заборону залишити територію України.

Від цієї тези, представники міграційної служби, включно із Головою міграційної служби України, не відійшли ні на йоту. Той факт, що апеляційну скаргу по цій справі (як і клопотання про поновлення апеляційного провадження) підписував особисто Голова ДМСУ Соколюк М.В., вказує наскільки в Україні існує нагальна проблема серйозних професійних юристів у міграційній службі (і Голова служби, і Перший заступник голови – юристи за освітою і у їхнє виправдання можна лише сказати, що і наш гарант Конституції – той ще юрист).

Таким чином, у справі Анастасії Леонової «примудрилися засвітитися» Голова міграційної служби України, перший заступник Голови, перший заступник керівника Центрального міжрегіонального управління в м. Києві та Київській області і с десяток звичайних працівників міграційної служби які складали протоколи, ходили у судові засідання, готували відповіді на скарги, писали повідомлення для свого сайту про успіхі у боротьбі з нелегальною міграцією.
Вся ця махина стійкості і неупередженості була знесена короткою позицією судів, спочатку Шевченківського районного, а потім, і Шостого апеляційного адміністративного, яка звелася до констатації виключно закону «… суб’єктивна сторона адміністративного правопорушення характеризується наявністю вини у формі прямого чи непрямого умислу. Натомість, оскільки, гр. Леонова А.О. у відповідності до вимог ч.2 статті 22 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», перебуває на території України без правових підстав для виїзду із країни - до закінчення кримінального провадження, то, за таких обставин, суд приходить до висновку про відсутність у Леонової А.О. умислу (прямого або непрямого) на вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого ч.1 ст. 203 КУпАП, за вчинення якого останню притягнуто до адміністративної відповідальності, що є обов’язковою умовою для притягнення до адміністративної відповідальності» (http://reyestr.court.gov.ua/Review/90648642?fbclid=IwAR0oFUnonKvCFSTrXYrMT4ku0R0jn4pDK2vlVPk5UVQlFk093krYsNGVUQU).

Суд першої інстанції окремо вказав, що «статтею 62 Конституції України передбачено, що обвинувачення не може ґрунтуватись на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачяться на її користь. При цьому, ЄСПЛ у справі «Аллене де Рібермон проти Франції» підкреслив, що сфера застосування принципу презумпції невинуватості є значно ширшою: він обов’язковий не лише для кримінального суду, який вирішує питання про обґрунтованість обвинувачення, а й для всіх інших органів держави».

Наприкінці хочеться згадати іншу відому та вже класичну справу Європейського суду з прав людини «Хлюстов проти Росії» ( Khlyustov v. Russia від 11 червня 2013 року, скарга № 28975/05), для того щоби поставити власне крапку у суперечках з міграційною службою через застосування законів, а саме – відсутність чіткого і зрозумілого закону у даному випадку грає виключно на боці особи, яку притягають до відповідальності (російською мовою за для точності перекладу): «68. Суд напоминает о своей устоявшейся практике, согласно которой выражение "в соответствии с законом" не только требует, чтобы обжалуемые меры имели обоснование по национальному праву, но также ссылается на качество обсуждаемого закона. Во-первых, это законодательство должно быть в достаточной мере доступным: гражданин должен иметь возможность ссылки на законодательные нормы, применимые к данному случаю. Во-вторых, правило не может рассматриваться как "закон", если оно не сформулировано с достаточной степенью точности, для того, чтобы гражданин мог регулировать свое поведение: он должен иметь возможность - если необходимо, с помощью соответствующей консультации - предвидеть…».

 Поділитися