Запалена свічка як сумний символ української історії
Кожного року, коли до роковин Голодомору ставлю на підвіконня запалену свічку, згадую свою прабабцю Марту. Напередодні «голодовки» (так вона завжди казала) залишилася вдовою з п’ятьма дітьми на руках. Той страшний період навічно врізався їй у пам’ять.
До самої своєї смерті вона часто розказувала про Голодомор.
Як «сільські активісти» довгими щупами скололи землю на подвір’ї, у клуні, погрібнику, шукаючи зерно, як вимели все з хати, не погеньбувавши навіть торбинкою квасолі. Як полізли на хату знімати черепицю з даху. Але, на щастя (як дивно звучить цей вислів у даному контексті), полишили ту роботу, знявши лише кілька черепичин. Мабуть, зрозуміли, що то праця важка й загайна. І за цей час вони зможуть обідрати ще не один двір, не одну родину.
Залишилася вдова з дітьми у голій холодній хаті. Та хоч з дахом над головою. Не знаю, яким дивом їй вдалося зберегти життя всім своїм синам і донькам. Але вдалося. А травма від голоду збереглася на все подальше життя.
Вона завжди сушила сухарі. Кожен окраєць хліба, що вже підчерствів, різала на скибочки і сушила.
Їй казали: «Бабцю, ви ж не зможете їх їсти, у вас немає зубів».
Відповідала: «Нехай. Може, колись згодяться».
Кожен раз, коли ми запалюємо свічку пам’яті, ми згадуємо своїх рідних, які не пережили Голодомору, і поминаємо тих, кого ніколи не знали, але кого забрав страшний голод. І не тільки у 1932–1933 роках.
Мільйони свічок… Справжнє число жертв Голодоморів в Україні невідоме, і, мабуть, ніколи вже не буде відомим. Адже Україна голодувала у 1921–1923, у 1932–1933 роках, у 1947-му.
Надто багато часу минуло з того часу, надто запопадливо комуністична система стирала ці згадки з нашої колективної пам’яті. Багато хто взагалі боявся хоч словом прохопитися про пережиті нещастя.
Вже в дорослому віці, коли почали відверто говорити про голод 1932–1933 років, чимало розповідей довелося почути про той час від різних людей, готуючи журналістські публікації. Ці розповіді виявлялися дуже схожими.
Коли стали доступними on-line матеріали архівних справ, також цікавилася ними. І вони теж були майже ідентичними у різних областях України.
Скрізь коїлося одне й те ж – на Поділлі, на Слобожанщині, в Центральній Україні, на Півдні.
У всіх цих «інформаційних листах» партійних органів районів і областей, у «протоколах засідань бюро комітетів партії» постійно зустрічаються згадки про нестачу їжі, голодування, надмірну кількість смертей.
Але навіть фіксуючи ці страшні наслідки штучно організованого голоду, влада разом з тим вдавалася до нових визискувань і репресій, штовхаючи на вірну смерть все більше і більше людей.
Компартійні товариші на місцях повсюди приймали «заходи щодо економії хліба». З постачання хлібом «знімалися» їдальні, робітники і службовці, які мали підсобне господарство. На підприємствах і у радгоспах знімали постачання з усіх осіб, які не були пов’язані з виробництвом.
Під «комуністичний контроль» бралися усі крихти їстівного.
Наприклад, у деяких архівних документах зазначається про «перевірку припіку» і вживання заходів проти «крадіжки і утайки припіку». Припік – українською «припічка» – це збільшення ваги хліба після випікання у порівнянні з вагою витраченого борошна. І та припічка навряд кого-небудь врятувала б від голоду. Але стежили навіть за нею.
Іноді думаю, як «товаришам комуністам» вдалося придушити, заморити голодом таку значну кількість людей? Адже на момент колективізації 30-х років в Україні був значний супротив.
Яким страшним мав бути маховик репресій, тиску, пропаганди, щоб поставити на коліна цілу країну: одні помирали, інші їх на цю смерть прирікали. Треті мовчали.
Зі Святого Писання прийшов до нас вислів: «Не відають, що творять».
Чи й справді ті, хто вигрібав з людських хат останню крихту, не розуміли, не знали чи не бачили наслідків своїх дій? Мабуть, і бачили, і розуміли.
Але тоталітарний комуністичний режим поділив людей на катів і на жертв.
Кати отримували харчові пайки, повну владу карати чи милувати. Вони убезпечували власне існування за рахунок життя інших.
Траплялися випадки, коли люди відмовлялися йти у так звані «буксирні бригади», які вигрібали у селян збіжжя, майно. Таких «несвідомих» не просто піддавали осуду. Найчастіше їх запроторювали до в’язниці. Тому що совість виявилася зайвою категорією у більшовицькій ідеології насильства.
Так само, як зайвою стала й правда.
У той час, як мільйони вмирали від голоду, радянська пропаганда аж захлиналася розповідями про комуністичні успіхи: «Твердим кроком ідем до заможного життя», «Під прапором ВКП(б) і її ленінського ЦК – вперед до нових перемог», «Річний план заготівлі виконали на 100 %», «Забезпечимо країну цукром». Такими заголовками рясніли радянські газети у 1932–1933 роках.
Про голод і про тих, хто від нього гинув, навіть не згадували.
Правда, писали, як у новостворених колгоспах гниє не полях незібрана картопля, гине необмолочений хліб. Радянська система винищувала українське село не тільки фізично. Вона його вбивала й морально, привчаючи до безгосподарності, байдужого ставлення до роботи на землі, закладаючи це на багато десятиліть наперед.
Вона не тільки вкладала більшовицьку ідеологію в уми затерплих від голоду людей. Вона їх самих примушувала ставати пропагандистами.
Згадується архівний документ про голодування дітей шкільного віку в Яблучненській сільраді Харківської області (тепер село Яблучне належить до Сумської області).
У ньому є одне повідомлення про те, що багато учнів не відвідують школу через відсутність взуття, їжі, про те, що сільрада не дбає про опалення школи.
І є інше повідомлення. Про те, що вчителі і учні цієї ж школи «розкріплені по бригадах для проробки промови т. Сталіна та відозв Всесоюзного та обласного зльотів колгоспників».
Тобто люди, які не мали їжі, одягу, потерпали від голоду і холоду, мали ще й «просувати» в маси пропагандистську маячню «товариша Сталіна» та його поплічників.
Врешті «солодкою комуністичною брехнею» впродовж багатьох десятиліть заливалися гірка правда про Голодомор, спричинений радянською владою: про значну кількість смертей від голоду, про те, що часто останки померлих людей звозили на цвинтарі і там залишали непохованими, про репресії до тих, хто намагався вижити у тих страшних умовах.
Кримінальні злочинці, як правило, не визнають своєї провини. Так само і Радянський Союз ніколи не визнавав своєї відповідальності за злочини, скоєні проти українського народу. Не визнає їх і сьогоднішня кремлівська влада, яка стала наступницею СРСР.
Та й в самій Україні є поодинокі сили, які намагаються понівечити пам’ять про Голодомор, зганьбити меморіали на його пам’ять, як нинішнього року сталося на території Національного музею Голодомору-геноциду, де варвари сплюндрували скульптуру – символ Голодомору «Гірка пам’ять дитинства».
Голодомор справді дуже гірка пам’ять. Найдужче він стукає у наші серця тоді, коли приходять роковини цієї страшної трагедії.
Починаючи з 2003 року, за пропозицією американського та українського історика, дослідника Голодомору в Україні Джеймса Мейса, ми долучаємося до акції «Запали свічку пам’яті у своєму вікні». Їх запалюють не тільки в Україні, в усьому світі, де живуть українці.
Мільйони свічок… Мільйони сумних символів нашої спільної трагічної української історії.