Кримінальні провадження за статтею 111 КК України щодо журналістів

Нам відомо про чотири кримінальних провадження, в яких журналістів обвинувачували в державній зраді у зв’язку з виконанням ними професіональних обов’язків. Розглянемо ці провадження окремо.

Справа Руслана Коцаби

Івано-франківський журналіст Руслан Коцаба розмістив 17 січня 2015 року в інтернеті у відеохостингу «YouTube» на своїй особистій сторінці відеозвернення до Президента України під назвою «Інтернет-акція: «Я відмовляюся від мобілізації». У вказаному зверненні Коцаба представився журналістом каналу «112 Україна» (хоча угода з каналом на той момент закінчилася) та публічно закликав «всіх адекватних людей» відмовитись від мобілізації як такої, що оголошена всупереч чинному законодавству України. Слід зауважити, що Коцаба був знятий з військового обліку в 2006 році, коли досягнув 40-річного віку, і не підлягав мобілізації. Він міг бути мобілізований тільки за власною заявою, якої до райвійськкомату не подавав.

Відеозвернення було проголошене в той самий день, коли Верховна Рада України ухвалила закон «Про затвердження Указу Президента України «Про часткову мобілізацію» від 15.01.2015 №113-VIII. Чергова хвиля часткової мобілізації розпочалась 20 січня 2015 р.

Після того Коцаба дав інтерв’ю низці ЗМІ України та Росії, де висвітлював свою позицію, проголошену в відеозверненні. Так, він взяв участь у передачі «Прямим текстом» під назвою «Мобілізація і всі тривоги, пов’язані з нею» на телеканалі «ZIK», що вийшла в ефір 22 січня, де підтвердив власну позицію щодо публічного заклику до відмови від мобілізації та вказав, що розмістив на своїх сторінках в інтернеті зразки заяв про відмову від мобілізації для їх поширення та використання серед співвітчизників. 22 січня Коцаба взяв безпосередню участь по скайпу у програмі «Время покажет» російського телеканалу «Первый канал», де прокоментував своє відеозвернення, підтвердивши заклики до відмови від мобілізації, та охарактеризував події, що відбуваються на сході країни, як громадянську війну.

23 січня Коцаба вже прилетів до Москви, де в цей же день взяв участь у студії телеканалу «Россия 1» у прямому ефірі програми «Спеціиальний корреспондент». Окремі учасники передачі звинувачували українську владу у свідомому знищенні українського населення під час бойових дій та заперечували присутність російських військ на Донбасі. 25 січня вже в Івано-Франківську по скайпу був у програмі «Центральное телевидение» російського телеканалу «НТВ», в якій коментував своє відеозвернення «Я відмовляюся від мобілізації» і наголосив потенційним мобілізованим, що, можливо, їм доведеться вбивати таких самих українців, які живуть в іншому кінці України.

Перебуваючи в Москві, Коцаба домовився з журналістом російського каналу «НТВ» про підготовку репортажів з участю тих жителів с. Черемхів Коломийського району Івано-Франківської області, які висловлюються проти мобілізації та не бажають йти воювати, а також репортажів аналогічного характеру в Івано-Франківську. Було обумовлено, що репортажі протестного характеру він буде готувати нібито з власної ініціативи, а не на замовлення російського каналу, і розмістить їх на «YouTube» з наданням дозволу на їх використання необмеженому колу користувачів. За цю роботу Коцаба мав отримати матеріальну винагороду. 1 лютого Коцаба знімав репортажі в селах Черемхів та Коршів Коломийського району і потім завантажив їх на «YouTube».

7 лютого Коцаба був затриманий, йому було вручено підозру про обвинувачення у державній зраді та перешкоджанні законній діяльності Збройних Сил України та інших військових формувань (ч. 1 статті 111 та ч. 1 статті 114-1 КК України).

Раніше, в травні-червні 2014 року, Коцаба як спеціальний кореспондент каналу «112» їздив до зони АТО, де зняв багато сюжетів про добровольчий батальйон «Айдар» і про війну. Був в самопроголошеній ЛНР один раз упродовж тижня, отримавши акредитацію від прес-служби Луганської ОДА. Він зняв та 20 червня розмістив на відеохостингу «YouTube» відеоролик під назвою «Руслан Коцаба з Луганської ОДА», в якому звинуватив українських військових у вбивстві мирного населення поблизу Луганської ОДА та назвав бойовиків «ЛНР» та «ДНР» «військовими» та «героями». На думку Коцаби, захоплення Луганської ОДА було здійснено місцевими мешканцями аналогічно тому, як під час Революції гідності було місцевими мешканцями захоплено приміщення Івано-Франківської ОДА, однак захоплення ОДА в Івано-Франківську чомусь названо «крайні форми революційно-патріотичних настроїв громадян», до яких згодом застосовано амністію, а особи, що захопили Луганську ОДА – «ополченці» і «злочинці».

Після повернення з зони АТО, в кінці червня 2014 року Коцаба дав інтерв’ю каналу «112 Україна» та 13 липня 2014 року російському каналу «Россия 24» з приводу його перебування у м. Луганськ, в ході яких у черговий раз звинуватив українських військових у вбивстві мирного населення, відзначив та вихваляв високу дисципліну місцевих ополченців «ЛНР», їх мотивацію, а також заперечив присутність чеченців між ними.

12 травня 2016 року був оголошений вирок. Суд визнав Коцабу невинуватим у пред’явленому обвинуваченні в державній зраді та виправдав його за статтею 111 КК України за відсутністю складу злочину. Водночас суд визнав доведеною вину за статтею 1141 і призначив йому покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки 6 місяців, застосувавши статтю 69 КК України, зарахував у вироку 1 день перебування в СІЗО за 2 дні вироку, тобто з 3.5 років Коцабі залишилося бути під вартою близько року.

На нашу думку, дії Руслана Коцаби, безперечно, заслуговують на моральний осуд. Його репортажі є однобокими та маніпулятивними. Чого варте лише твердження, що на сході переважно гинуть вихідці із Західної України! Важко повірити, що він, заперечуючи участь чеченців в бойових діях на боці самопроголошених ЛНР та ДНР, не брехав. Так само, в січні 2015 року він не міг не знати про участь російських військовослужбовців строкової служби у бойових діях на сході України і про використання бойовиками самопроголошених республік російського озброєння, але він промовчав, коли при ньому це заперечували учасники телепередач в Москві. Якби він відповідно до стандартів чесної журналістики добросовісно висвітлював події в зоні військового конфлікту, дані про учасників бойових дій та їх озброєння мали бути йому відомі. Отже, він діяв скоріше не як журналіст, а пропагандист, який навмисно перекручує інформацію, тобто мав злий умисел.

Але замість того, щоб публічно спростувати його необґрунтовані твердження у відвертій розмові, його обвинуватили у скоєнні серйозних злочинів і позбавили волі, з 8 лютого він перебував у СІЗО. Це викликало критику західних політиків та громадських організацій, як наприклад, всесвітньо відомої «Міжнародної амністії», яка назвала Коцабу в’язнем сумління, тобто людиною, яку позбавили волі за вираження власних поглядів, хоча вона не скоїла жодного правопорушення.

За стилістикою кримінальне переслідування Руслана Коцаби є типовим політичним переслідуванням: безпідставне обвинувачення в державній зраді, тривале утримання в СІЗО. Проте нам важко погодитись з кваліфікацією «Міжнародної Амністії». Якби в українському законодавстві були більш витончені форми кваліфікації дій журналістів, що мають злий умисел, як правопорушення, то Коцаба цілком заслуговує на таку кваліфікацію.

Чи є адекватною кваліфікація дій Коцаби як злочин за статтею 114-1? Вирок виглядає немовби переконливо. Проте проблемним питанням залишається сам факт наявності статті 114-1 в Кримінальному кодексі України. На той момент де факто у нас на південному сході був збройний конфлікт, де юре – антитерористична операція. Якби замість вочевидь неадекватного визначення дій українських збройних сил та інших військових формувань як АТО в країні був би режим воєнного стану – не треба було б вводити поняття «особливого періоду», і введення статті 114-1 до КК було б непотрібним. І, з великою ймовірністю, Руслан Коцаба не закликав би до відмови від мобілізації. Бо він таки всім своїм попереднім життям довів, що він був патріотом України, як стверджував на суді. Він – активний учасник громадського руху з 1988 року, активіст «Меморіалу», екологічних організацій, учасник усіх трьох українських революцій – студентського голодування 1990 року, Помаранчевої, Революції Гідності. На нашу думку, навесні 2014 року він щиро вважав війну громадянською та братовбивчою, але потім не міг не розуміти головну причину цієї війни: бажання керівництва Російської Федерації розвалити українську державу або, як мінімум, не дати нам нормально жити й розвиватися. Коцабу підвело його постійне бажання шокувати публіку, любов до провокації, й він сам не помітив, як перетворився на чужого, який ображає загиблих. Проте він не відчував цієї метаморфози й поводився провокативно, хизуючись визначенням його як в’язня сумління. Хоча слід визнати, що покарання тривалим позбавленням волі є надто жорстоким і неадекватним його діям, і за міжнародними стандартами він має бути визнаним політичним в’язнем: по-перше, мотиви його кримінального переслідування політичні, по-друге, в діях держави є ознаки порушення права на свободу (стаття 5 Європейської конвенції) та свободи вираження поглядів (стаття 10).

Стаття 5 порушується в Україні майже в кожному кримінальному провадженні, коли обирається запобіжний захід у вигляді утримання під вартою, і справа Коцаби не є виключенням. Щодо статті 10 зауважимо таке. Взагалі кажучи, Європейський суд вважає позбавлення волі крайньою межею покарання за скоєння злочину. Перша частина статті 114-1 проголошує, що «перешкоджання законній діяльності Збройних Сил України та інших військових формувань в особливий період карається позбавленням волі на строк від 5 до 8 років». На нашу думку, ця норма не відповідає критеріям Європейського суду з прав людини щодо ясності, чіткості та передбачуваності закону, на підставі якого обмежується свобода вираження поглядів. Зокрема, журналісту важко передбачити, що його покарають за цією статтею за професійну діяльність, оскільки Європейський суд стабільно визнає порушенням статті 10 Конвенції позбавлення волі журналіста за виконання ним своїх професійних обов’язків, вважаючи таке втручання в свободу вираження поглядів непропорційним.

Отже, держава мала би припинити кримінальні переслідування проти журналістів із позбавленням їх волі за те, що вони пишуть (кажуть, знімають) за відсутності тяжких наслідків. А щодо Коцаби – його, як політичного в’язня, бажано якомога скоріше звільнити.

Такий коментар до вироку був оприлюднений нами за тиждень після оголошення. А 14 липня 2016 року колегія суддів Апеляційного суду Івано-Франківської області проголосила ухвалу, якою закрила кримінальне провадження за статтею 114-1 КК України за відсутністю в діянні Коцаби складу злочину та звільнила його з-під варти в залі суду.

1 червня 2017 року ухвалою Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ було частково задоволено касаційну скаргу прокурорів, рішення суду апеляційної інстанції скасовано з процесуальних підстав та призначено новий розгляд кримінального провадження в суді апеляційної інстанції. Причина в тому, що «судом апеляційної інстанції безпідставно було відмовлено в задоволенні клопотання сторони обвинувачення щодо дослідженні в судовому засіданні доказів, в тому числі і звукозапису судового засідання районного суду в частині допиту обвинуваченого та всіх свідків. Апеляційний суд безпосередньо не дослідив показання свідків і надав цим показанням протилежну оцінку ніж ту, яку дав цим доказам суд першої інстанції.»

Отже, суди почали розглядати обвинувачення за обома статтями КК заново. Пройшло вже більше 3.5 років, змінилося законодавство, тепер суди керуються поняттям «збройний конфлікт», а не АТО, а розгляд кримінального провадження щодо Руслана Коцаби все триває. Зараз справу слухає Коломийський міськрайонний суд Івано-Франківської області.

Справа Андрія Захарчука

Андрій Захарчук – молодий український журналіст, який ще у 2012 році, в 22 роки, почав працювати в Петербурзі в інформаційному агентстві «Невские новости», пізніше – ще й в російському Федеральному агентстві новин. У січні-лютому 2015 року він побував у Києві, Харкові, Одесі, Дніпропетровську, робив репортажі, багато фотографував. Після того приїхав до Миколаєва, де знову багато знімав, зокрема, Інгульський та пішохідний мости, Суднобудівний завод імені 61 комунара і ДП «Миколаївський бронетанковий завод», співробітники служби безпеки якого і затримали журналіста під час фотозйомки. Ці два заводи є стратегічними об’єктами, що входять в Державний концерн «Укроборонпром».

10 лютого Захарчук був затриманий СБУ, його обвинуватили у державній зраді і наступного дня запроторили в СІЗО. У журналіста вилучили ноутбук, планшет і фотоапарат. Прокурор повідомив, що в техніці журналіста було виявлене листування, що підтверджує його приналежність до російського інформаційного агентства. Що Захарчук, власне, і не приховував.

Слідство інкримінувало журналісту роботу на державу-агресора. Було підкреслено, що Федеральне агентство новин є пропагандистським виданням, яке перекручує факти щодо України, створює помилкову думку про події і Україні і розпалює сепаратистські настрої серед українців. Тож підозра, яку оголосили 11 лютого Захарчуку, була «обґрунтованою».

На нашу думку, навпаки, звинувачення є непереконливим. Законодавство не забороняє працювати в російських медіа. Проведення фотозйомки на вулицях також не заборонене. Сам підозрюваний заявив, що зроблені фотографії він не відправляв до Росії і не збирався цього робити. За його словами, він не знав, що не можна фотографувати бронетанковий завод й Інгульський міст. Обвинувачення не надало жодного факту публікації Захарчуком матеріалів, спрямованих проти України, збору ним інформації, спрямованої проти національної безпеки України. Таких фото, які знімав Захарчук, в Інтернеті сотні. Отже, виглядає так, що обвинувачення вважає криміналом сам факт співробітництва з російським Федеральним агентством новин.

Буквально за 10 діб Захарчук погодився на участь в обміні разом із бойовиками на українських військовополонених і таким чином 21 лютого звільнився із СІЗО та покинув Україну. При цьому працівники СБУ пізніше заявили, що звинувачення з нього не знято, а просто йому змінили запобіжний захід, і що він буцімто переховується від слідства. 3 березня в інтерв’ю радіо «Свобода» Захарчук сказав: «Мені дали папір підписати, що я хочу на обмін. Сказали, що іншого вибору в мене нема». Що тавро зрадника батьківщини є для нього неприйнятним і дуже прикрим. А твердження СБУ просто смішні. «Щоб мене включити в списки на обмін, повинна бути підписана амністія, що з мене всі обвинувачення знімаються. Я таку заяву підписав. Працівники СБУ самі відвезли мене до Краматорська, де був обмін. Виходить, вони самі допомогли мені втекти до Росії?»

Справа Василя Муравицького

1 серпня 2017 року СБУ затримала 36-річного житомирського блогера і журналіста Василя Муравицького та провела у нього вдома обшук. Він звинувачується в підготовці та розповсюдженні матеріалів антиукраїнського змісту за дорученням інформаційного ресурсу «Росія сьогодні». Обраний запобіжний захід – утримання під вартою. Муравицькому інкримінують вчинення злочинів за чотирма статтями КК України: ч. 1 статті 111, ч.2 статті 110; ч.2 статті 161 (навмисні дії, спрямовані на розпалювання етнічної, расової чи релігійної ворожнечі) та ч.1 статті 258-3 (участь у терористичній групі чи організації).

У повідомленні СБУ (на жаль, воно видалене з сайту Служби) стверджується, що її співробітники припинили в Житомирській області діяльність, яка загрожує інформаційній безпеці держави. Встановлено, що журналіст, який згадується як «інформаційний найманець», «з 2014 року по жовтень 2016 року видавав тенденційні пропагандистські публікації під управлінням російських інформаційних агентств», отримуючи теми і бажаний контент поштою або кур’єром, а іноді йому дозволяли самому вибрати тему. Нібито він отримував оплату через міжнародні онлайн-платіжні системи. Його матеріали публікувалися на шести веб-сайтах, що знаходяться у віданні Російської Федерації і угруповань, що діють на непідконтрольних уряду територій України. СБУ стверджує, що автор в першій публікації підписався своїм справжнім ім’ям, але пізніше повністю перейшов до псевдоніму. «Мовні та судово-психологічні експертизи текстів підтвердили їх маніпулятивний вплив на свідомість читачів і спонукання аудиторії до проведення конкретних діянь по нанесенню шкоди суверенітету і незалежності України». За твердженням СБУ, експертиза виявила, що семантично-лінгвістичний контент «також містить заклики до національної ворожнечі всередині країни і між Україною та сусідніми дружніми країнами».

«Українські новини» опублікували повідомлення про підозру, яку пред’явлено Муравицькому. Він підозрюється в тому, що готував публікації, в яких негативно висвітлюється діяльність діючої державної влади і збройних формувань, та обґрунтовував правомірність і законність приєднання Криму до Росії, створення терористичних організацій «Донецька народна республіка» і «Луганська народна республіка». Крім того, за даними слідства СБУ, Муравицький висловлював ідеї щодо необхідності незаконного приєднання окремих регіонів України до Польщі та Румунії.

Міжнародне інформаційне агентство «Росія сьогодні» фінансується державою і є частиною російської пропагандистської машини, яка свідомо поширює брехню про події в Україні (наприклад, про трагічну пожежу в Одесі 2 травня 2014 року та воєнні дії на Донбасі). Але це саме по собі не робить договір з агентством доказом державної зради. Цей договір навіть не можна назвати незаконним. Чи є у обвинувачення справжні докази вини, лишається незрозумілим.

Інтерв’ю Муравицького для підтримуваного Кремлем сайту News Front можна легко знайти на YouTube. Вони дуже спірні і містять численні маніпулятивні і цілком нечесні твердження. Але цього замало, щоб визнати ці публікації доказами інкримінованих Муравицькому злочинів. Щодо цього кримінального переслідування та його правової оцінки можна повторити те, що сказано вище про справу Коцаби: публікації Муравицького, на наш погляд, мають виразний пропагандистський характер, ігнорують та перекручують факти, і це робилося умисно. Але реакція держави у вигляді тривалого тримання під вартою та домашнього арешту є непропорційною, докази державної зради й інших інкримінованих злочинів не проглядаються. Але висновки робити рано, слід дочекатися вироку. Розгляд справи судом триває вже більше трьох років, і кінця не видно, що само по собі свідчить про сумнівність обвинувачення.

Неважко побачити, що кримінальні переслідування українських та російських політв’язнів, які стверджують, що Крим – це Україна, та виступають проти збройної агресії Росії, містять ті ж самі обвинувачення у державній зраді. Ця дзеркальність свідчить про певну схожість ставлення двох держав до своїх опонентів.

Позбавлення волі Муравицького викликало численні протести західних правозахисних організацій, які захищають свободу слова – «Репортерів без кордонів», Нью-Йоркського комітету захисту прав журналістів та багатьох інших, які вимагають звільнення Муравицького та припинення поділу журналістів на патріотичних та непатріотичних. «Міжнародна амністія» визнала Муравицького в’язнем сумління.

27 червня 2018 року суд змінив утримання під вартою на цілодобовий домашній арешт, потім поступово пом’якшував режим домашнього арешту, а 2 липня 2020 року змінив домашній арешт на особисте зобов’язання.

Справа Кирила Вишинського

Журналіст Кирило Вишинський з 2014 року очолював агенцію «РИА Новости – Украина», що була зареєстрована раніше як незалежна юридична особа.

15 травня 2018 року в офісі РІА-Новини та квартирі Вишинського співробітники СБУ провели обшуки. Під час обшуків знайдено паспорт громадянина РФ, який вручили Вишинському 2015 року. Також знайдено російські державні нагороди, серед яких два ордени та медалі. Кирилу вручили повідомлення про підозру за ст. 111 Кримінального кодексу. 16 травня 2018 року Кирила Вишинського доставили в Херсон, де суд обрав йому запобіжний захід – утримання під вартою.

Як повідомляє Вікіпедія, навесні 2014 року Вишинський працював у Криму, де з підконтрольними йому журналістами виготовляв матеріали, які виправдовували тимчасову анексію Криму Росією. За цю діяльність Вишинський закритим указом президента Росії нагороджений орденом «За повернення Криму». Також нагороджений російським орденом «За заслуги перед вітчизною» за так зване «об’єктивне висвітлення подій в Криму». За даними СБУ, після повернення до Києва Вишинський з кількома іншими журналістами розгорнув активну діяльність з інформаційної підтримки терористичних організацій «ЛНР» та «ДНР». Щомісяця Вишинський отримував для проведення такої своєї діяльності 53 тис. євро, в цілому СБУ оцінює щомісячне фінансування Вишинського з боку РФ у 100 тисяч євро. Кошти заходили через територію Сербії, а туди – із РФ. Для трансферу грошей та маскування їх російського джерела, Вишинський зареєстрував кілька юридичних осіб.

У виданні «Детектор-Медіа» так описані статті Вишинського: «На сайті «РИА Новости» за 2014 рік є декілька матеріалів Вишинського у співавторстві із Захаром Виноградовим (екскерівником «РИА Новости» в Україні, родом з Одеси). У серпневих замальовках із Донецька вони захоплювалися бойовиками, називаючи їх «удивительными ополченцами», які готові «без суеты и лишних эмоций принять достойную смерть защитника своего крова». Автори майстерно вплели у свій текст романтичні образи ватажків «ДНР» Олександра Бородая та Олександра Захарченка й навіть небо над Донецьком вони бачили не українським, а «новоросійським». Цього ж року Виноградов і Вишинський легітимізують та піарять одіозних осіб через інтерв’ю. Записують розмову із призначеним «ДНР» «мером Макіївки», де хвалять його управлінські вміння. Згодом цей тандем авторів ще опублікує розмови з Ігорем Гужвою, який нині переховується від українського суду в Австрії, й Леонідом Кожарою – ексрегіоналом, міністром МЗС України часів Януковича. Заголовком останнього інтерв’ю можна охарактеризувати творчість Виноградова-Вишинського: «Враждовать с Россией – это абсурд». У 2017 році Захару Виноградову СБУ заборонила в’їзд в Україну.»

Суд у справі Вишинського розпочався 4 квітня. За повідомленням Укрінформу, прокуратура звинуватила його в розміщенні в період 2014-2018 рр. 72 статей «антиукраїнського спрямування». За версією обвинувачення, ці матеріали містили «недостовірну, необ’єктивну, упереджену інформацію щодо України, української влади і армії і спростовували російську агресію проти України». Також звинувачення вважає, що ці матеріали «виправдовували можливий вихід окремих регіонів Донецької та Луганської областей зі складу України».

Вишинський заперечував: «За чотири з гаком роки моєї роботи на чолі редакції «РИА Новости – Украина» не було жодного судового позову, вимоги спростувати викладену інформацію або докору в необ’єктивності. Тому я вважаю бездоказовими звинувачення СБУ, що з першого дня моєї роботи головним редактором, тобто з березня 2014 року, я систематично і цілеспрямовано публікував на сайті необ’єктивну і недостовірну інформацію – цьому просто немає доказів».

Про які саме статті йшлося, детальних відомостей немає. Хоча адвокат Вишинського Андрій Доманський заявляв, що мова про матеріали не його підзахисного, а інших авторів, які були опубліковані в розділі «Думка».

В липні виникла ідея обміняти Вишинського на Олега Сенцова. Спочатку Вишинський відмовлявся від обміну, вважаючи, що це буде означати визнання вини, а він вину не визнає, але потім погодився. 28 серпня 2019 року суд змінив запобіжний захід на особисте зобов’язання, і 7 вересня Вишинський вилетів до Москви в межах обміну.

Висновки

На жаль, ці справи показують, що будь-які критичні висловлювання на адресу дій українських владоможців в СБУ можуть вважати державною зрадою. Це буде мати безсумнівний охолоджуючий вплив на журналістську діяльність і сприятиме посиленню самоцензури. Мусимо констатувати, що баланс поміж інтересами національної безпеки і дотриманням прав людини Українська держава вирішує на користь національної безпеки. А це тільки на користь російському агресору. Держава скочується на суто радянську стилістику, коли таким чином переслідує журналістів. Виходить так, що під час війни не можна взагалі критикувати уряд. Не можна писати в російські видання, бо ризикуєш на визнання злочинцем. Хоча має бути зрозумілим, що необхідно якраз у Росії доводити українську позицію, використовуючи усі належні засоби.

Законодавство не забороняє співпрацю з російськими ЗМІ. Але при цьому треба дотримуватися стандартів журналістської діяльності, а не бути пропагандистом і писати замовні брехливі матеріали. Проте приклад кримінального переслідування Захарчука доводить, що гарантій проти обвинувачення у державній зраді немає. Питання, де в Україні закінчується свобода вираження поглядів і починається державна зрада, залишається відкритим, межа між ними не визначена. Тому не дивно, що двух обвинувачених обміняли, а розгляд судами справ ще двох обвинувачених триває вже більше 3.5 років.

Проведення цієї межі є дуже складним завданням. Частина суспільства позитивно сприймає переслідування українських журналістів, які фактично перетворилися на пропагандистів та виступають в Україні промоутерами ідей держави-агресора. Справді, в умовах збройного конфлікту важко терпіти таку пропагандистську діяльність. Але обвинувачення в державній зраді є неадекватним правовим засобом. На нашу думку, доречно вводити в українське законодавство поняття «злого умислу» і процедури, які встановлюють його наявність подібно тим, які існують в США, не забуваючи при цьому позицію Європейського суду з прав людини щодо пропорційності обмеження свободи вираження поглядів.