Практика застосування статті 111 Кримінального кодексу України

Загальний огляд кримінальних проваджень за статтею 111 КК України

Стаття 111 КК України є в підслідності СБУ і карає за особливо тяжкий злочин – державну зраду:

Стаття 111. Державна зрада

1. Державна зрада, тобто діяння, умисно вчинене громадянином України на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України: перехід на бік ворога в умовах воєнного стану або в період збройного конфлікту, шпигунство, надання іноземній державі, іноземній організації або їх представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України, -

карається позбавленням волі на строк від дванадцяти до п’ятнадцяти років з конфіскацією майна або без такої.

2. Звільняється від кримінальної відповідальності громадянин України, якщо він на виконання злочинного завдання іноземної держави, іноземної організації або їх представників ніяких дій не вчинив і добровільно заявив органам державної влади про свій зв’язок з ними та про отримане завдання.

Узагальнені дані щодо розслідування злочинів, кваліфікованих за статтею 111 КК України, взяті з сайту офісу Генерального прокурора, а щодо судових рішень за цією статтею – з Єдиного реєстру судових рішень. Вони зведені у таблицю:

Кількість вручених підозр про скоєння злочину за статтею 111 (144, 37.7% від загальної кількості облікованих кримінальних проваджень) у відносному вимірі несуттєво відрізняється від кількості вручених підозр за статтями 109 (110, 39%) та 110 (413, 41.1%). Звертає на себе увагу, що обвинувальний акт спрямовано до суду лише у третині проваджень, в яких вручена підозра про вчинення злочину. Це значно менше, ніж за статтею 109 (67.3% обвинувальних актів від кількості проваджень, у яких вручена підозра) та статтею 110 (73.6%). На наш погляд, це свідчить про слабкість правової позиції обвинувачення та можливі помилки в кваліфікації злочинів як державна зрада і небажання визнати це (бо «органи не помиляються»), ось і тягнуться роками розслідування, а обвинувачені продовжують перебувати в СІЗО. А коли таку справу передають на розгляд суду, то там виявляється необґрунтованість обвинувачення, проте, за загальною традицією українського судочинства, суди рідко наважуються виносити виправдальні вироки. Наведемо відповідні приклади, коли у державній зраді був обвинувачені військовополонені.

15 листопада 2017 року Куйбишевським районним судом Запорізької області було постановлено у заочному провадженні (in absentia) вирок військовослужбовцю Р. за ч.2 статті 409 та ч. 1 ст. 258-3 КК України та призначено покарання 9 років позбавлення волі з конфіскацією всього належного йому на праві власності майна. За ч. 1 статті 111 суд виправдав Р. «у зв’язку з відсутністю події кримінального правопорушення».

28 серпня 2014 військовослужбовець Р. під час виконання бойових завдань був захоплений в полон військовослужбовцями РФ, після чого разом з іншими полоненими був доставлений до будівлі Сніжнянського МВ ГУ МВС України в Донецькі області та переданий представникам терористичної організації «ДНР», де утримувався ними у подальшому. Приблизно 17-18 жовтня 2014 року Р. «умисно, добровільно вступив до складу терористичної організації «ДНР» та зобов’язався дотримуватися правил поведінки, встановлених у терористичній організації, і виконувати визначені йому функції». Він підбурював шляхом умовлянь і погроз інших військовополонених також вступити до лав терористичної організації «ДНР», а коли вони відмовились, побив одного з них. На початку квітня 2015 року Р. вступив до так званої «Першої Слов’янської бригади» («1-ї окрема мотострілецька бригада – військова частина 08801»).

Суд кваліфікував дії Р. за ч. 2 ст. 409 КК України як відмову від несення обов’язків військової служби, а також за ч. 1 ст. 258-3 КК України як участь у терористичній організації.

Що ж стосується обвинувачення органа досудового розслідування у державній зраді у формі переходу на бік ворога в період збройного конфлікту, то суд зауважив, що «так звана «Донецька народна республіка» за своєю суттю являється терористичною організацією і не містить жодних ознак, притаманних державі. Крім того, вказане «утворення» не визнається як держава ані Україною, ані будь-якими іншими державами або міжнародними організаціями». Отже, твердження про те, що Р. перейшов на бік ворога, яким за конструкцією ч. 1 ст. 111 КК України може бути лише інша держава або державне утворення, є помилковим. На думку суду, інкриміновані Р. фактичні обставини протиправних дій за ч. 1 ст. 111 КК України, збігаються за своїм змістом та суттю з фактичними обставинами, встановленими за ч. 2 ст. 409 КК України, а також ч. 1 ст. 258-3 КК України. Суд дійшов висновку, що дії Р. не містять ознак державної зради і виправдав його за ч. 1 статті 111 КК України.

Другий приклад судового рішення виходить за межі періоду, що розглядається (2014-2019 рр.), але він є показовим, тому ми наводимо його. 7 квітня 2020 року Шевченківським районним судом міста Києва було винесено обвинувальний вирок Без’язикову Івану Миколайовичу, полковнику ЗСУ, начальнику розвідки 8 армійського корпусу, за ч. 1 ст. 111, ч. 1 ст. 258-3 КК України та призначено покарання у вигляді позбавлення волі на строк 13 років.

У вироку зазначено, що 16 серпня 2014 року полковник Без’язиков отримав завдання від начальника штабу сектора «Д» прибути в н. п. Степанівка Шахтарського району Донецької області, де мав провести переговори з представниками незаконних збройних формувань терористичної організації «Донецька народна республіка» з приводу можливого обміну полоненими. Факт отримання вказаного завдання не було перевірено належним чином. Завдання, згідно Статутів ЗСУ, повинно оформлюватися письмово, однак у суді цей письмовий документ не було досліджено безпосередньо. Крім того, не було перевірено, чи мав повноваження начальник штабу сектору «Д» приймати рішення визначати та надавати повноваження особі або групі осіб для проведення переговорів з терористами.

Тим більше, що Без’язиков І.М. мав доступ до державної таємниці, як зазначив у суді допитаний начальник сектору «Д», який дав завдання, – Без’язиков І.М. був носієм секретної інформації.

При цьому, за весь час знаходження Без’язикова І.М. в полоні з 16 серпня 2014 року по 5 липня 2016 року, жодна відома йому секретна інформація не була використана бойовиками. Про це свідчить відсутність посилань на вказані факти у вироку.

При винесенні вироку суд взагалі не бере до уваги Женевську Конвенцію про поводження з військовополоненими, не дивлячись на те, що постійно вказує на доведеність факту його «перебування у полоні на непідконтрольній українській владі території м. Донецька Донецької області».

Отже, з одного боку, суд визначає, що Без’язиков І.М. був полоненим і не заперечує, що з 16 серпня 2014 року він знаходився в будівлі СБУ м. Донецьк разом з іншими полоненими, де його допитували та застосовували до нього фізичне насильство, з 25 серпня 2014 року він знаходився в підвальному приміщенні будинку, що знаходився у парковій зоні у м. Донецьк і його вивозили до так званого офісу, який знаходився в будинку колишньої приватної фірми по вул. Щорса у м. Донецьк.

25 травня 2015 року Без’язикова І.М «невідомі особи перевезли спочатку до приміщення офісу, розташованого по АДРЕСА-7, де утримували у полоні близько місяця, в подальшому його перемістили до погребу, а далі підвалу Інституту фізкультури у м. Донецьк, де утримували окремо від інших полонених. У серпні 2015 року будівлю, у якій його утримували, захопило інше збройне формування, його перевезли до телецентру м. Донецька, де утримували у полоні до його звільнення 5 липня 2016 року».

Виходячи з обставин перебування Без’язикова І.М. у полоні практично 2 роки, йому інкримінується державна зрада та участь у терористичній організації протягом лише 9 місяців. Тому виникає питання, чому учасника терористичної організації, який, на думку суду, виконував певні завдання для бойовиків, ще більше року утримували в полоні?

Покази свідків, які судом було покладено в основу вироку, не підтверджують виконання Без’язиковим І.М. дій, які можуть свідчити як про державну зраду, так і про участь у терористичній організації. Тим більше, що більшість цих показів – покази з чужих слів, які вже мають певну інтерпретацію з обвинувальним нахилом.

Використані матеріали НСРД, взяті з інших кримінальних проваджень, дані з ресурсу «Стоп террор», зазначені у вироку посади, посадові обов’язки та функції зазначених у вироку посадових осіб так званого розвідувального управління «ДНР», а також і сама структура «ДНР», наявність політичного та силового блоку, план злочинної діяльності та чіткий розподіл функцій учасників щодо його досягнення, є очевидно недопустимими доказами, тому що немає жодного передбаченого КПК доказу, яким можна обґрунтовувати встановлення їх судом.

Взагалі суд дійшов висновків на підставі законодавства, яке набрало чинності вже після подій, які було інкриміновано Без’язикову І.М. Суд спирався на поняття «збройний конфлікт», уведений Законом України «Про національну безпеку» від 21 червня 2018 року, тоді, як мав користуватися нормами законодавства, які діяли у 2014 році, а саме: Законами України «Про оборону України» та «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» і Указом Президента «Про часткову мобілізацію».

Можна було б сподіватись, що апеляційна інстанція виправить порушення та винесе справедливий та законний вирок. Але вже вісім місяців апеляційний розгляд ніяк не відбудеться. Чи не тому, що вирок першої інстанції має підлягати скасуванню?

Повернемося до розгляду рішень судів за ч.1 статті 111 КК України в 2014-2019 рр. З 34 винесених вироків у 20 справах відносно 21 підсудного суд призначив покарання від 12 до 15 років позбавлення волі, в 4 справах була застосована також конфіскація майна (12 років – 11 вироків, 13 років – 4 вироки, 14 років – 5 вироків, 15 років – 1 вирок).

В одній справі винесений виправдальний вирок. Ще в трьох справах підсудні виправдані за статтею 111, але засуджені за іншими статтями КК: в одній справі вирок 3 роки позбавлення волі з випробувальним терміном (див. нижче опис справи А.), в другій – 3 роки 6 місяців (справа журналіста Руслана Коцаби), в третій – 9 років позбавлення волі з конфіскацією майна (справа військовослужбовця Р.).

У 6 справах суд затвердив угоду про визнання вини з прокурором. У двох таких справах підсудні були звільнені в залі суду у зв’язку з фактичним відбуттям покарання, у решті чотирьох справах було призначене покарання 4 (два вироки), 6 та 9 років позбавлення волі.

У 11 справах суд використав статтю 69 КК України – призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом, в тому числі в 6 справах, де була підписана угода про визнання вини. В результаті у 5 вироках покарання 4 роки позбавлення волі або менше, у двох вироках – 6 років позбавлення волі, у трьох – 7, 8 та 9 років позбавлення волі.

Вироки у 8 справах винесені в порядку спеціального судового провадження за відсутності обвинуваченого (in absentia).

У додатку наведені короткі дані про винесені вироки – дата вироку, назва суду, дані з резолютивної частини вироку). Його можна скачати  у форматі MS Word: Вироки за статтею 111 КК України, винесені за період 2014–2019 рр.

Оскільки стаття 111 КК України є, на наш погляд, найбільш проблемною у розслідуванні злочинів проти основ національної безпеки України з огляду на дотримання прав людини, є необхідним більш детальний розгляд винесених судом рішень. Звичайно, коректні висновки можна зробити тільки на основі розгляду матеріалів кримінального провадження в цілому, а не тільки одного вироку, проте аналіз вироків дає підстави для певних висновків щодо тенденцій, які можна спостерігати.

Отже, розглянемо детальніше винесені судами рішення. Їх можна поділити на такі групи:

– рішення, які стосуються подій, пов’язаних з анексією Криму (10 вироків);

– рішення щодо передачі іноземній державі відомостей, що складають державну або іншу передбачену законом таємницю (12 вироків);

– рішення відносно діянь, спрямованих на шкоду суверенітетові та територіальній цілісності України (9 вироків)

– рішення відносно військовополоненого, який вступив до лав незаконних збройних формувань так званої «ДНР» (1 вирок – щодо військовослужбовця Р., розглянутий вище);

ؘ– інші рішення (2 вироки).

Окремо ми розглянемо кримінальні провадження за статтею 111 КК України, в яких обвинувачують журналістів у зв’язку з їхньою професійною діяльністю.

Рішення судів, що стосуються наслідків анексії Криму

Таких рішень було винесено 10: 5 щодо військових, 5 щодо цивільних. Почнемо з цивільних.

4 вироки винесені в спеціальному судовому провадженні за відсутності обвинувачених (in absentia). Три стосувалися двох суддів Апеляційного суду АРК та судді Апеляційного господарського суду м. Севастополя, які продовжували працювати суддями в тих самих судах, тільки перейменованих, і за російським законодавством. Четвертий вирок винесений щодо депутатки Верховної Ради АРК, яка проголосувала за приєднання Криму до РФ і продовжувала бути депутатом вже «Державної Ради республіки Крим». Усі справи розглядав один і той же Святошинський районний суд м. Києва в другій половині 2019 року, вони дуже схожі, і позиція суду була однаковою: підсудні вчинили державну зраду, а саме, умисно на шкоду суверенітетові та територіальної цілісності України надавали РФ як іноземній державі допомогу в проведенні підривної діяльності проти України. Колишнім суддям (вони звільнені за порушення присяги) призначено покарання 12 років позбавлення волі, депутатці – 14 років).

П’ятий вирок, винесений 19 листопада 2018 року Дніпровським районним судом м. Києва в звичайному судовому провадженні за присутності обвинуваченого, призначений Василю Ганишу, 1957 р. народження, колишньому заступнику голови Феодосійської міської ради та депутату Верховної Ради АРК, який 11 квітня, як стверджується у вироку, «взяв участь у позачерговому засіданні незаконно створеного органу «Державна Ради Республіки Крим»… на якому одноголосно 88 колишніми депутатами Верховної Ради Автономної Республіки Крим прийнято так звану «Конституцию Республики Крым», як суб’єкта Російської Федерації».

Насправді ж, як стверджує пан Ганиш, він у голосуванні 11 квітня участі не брав, оскільки ще 6 березня, коли голосувалося питання проведення референдуму щодо приєднання до РФ, він єдиний був проти, тоді ж віддав свою картку для голосування і більше участі у роботі Верховної Ради АРК не брав. В суді Ганиш розповів, що «після закінчення ВНЗ він переїхав жити в Автономну Республіку Крим, де працював, обирався депутатом міської ради по мажоритарним спискам, депутатом Верховної Ради АРК. Будучи депутатом займався створенням шкіл, був одним із засновників Кримського відділення організації української інтелігенції та «Просвіти». Це було в 90-х роках. Своїми діями, будучи депутатом, всіляко допомагав кримськотатарському населенню. Коли він в 2000-х роках очолив податкову у Феодосії, одним із перших кроків було переведення всієї документації на українську мову, за що він отримав дуже жорстку критику з боку керівництва адміністрації податкової Криму та України, але в подальшому все налагодилось. Все своє життя його діяльність була виключно проукраїнською. У Верховній Раді АРК він був заступником голови комітету з питань культури».

Вирок суду – 12 років позбавлення волі – вражає своєю алогічністю та жорстокістю з огляду на те, що Василю Ганишу 63 роки, він пенсіонер, інвалід другої групи з важким серцевим захворюванням.

У п’яти вироках військовослужбовцям, які служили в АРК, у обвинувачення єдина правова позиція, яка полягає в тому, що якщо вони не прибули до визначених пунктів у визначені військовими формуваннями строки та не звільнились, то вважаються такими, що залишили військові частини, та зараховуються у розпорядження відповідних посадових осіб. Відповідна інформація щодо їх розшуку надається до правоохоронних органів. Вони скоїли кримінальне правопорушення, яке кваліфікується за статтею 408 КК України «Дезертирство». Якщо ж вони в Криму почали служити у військових частинах РФ, то це є складом злочину за ч. 1 статтею 111 КК України.

В усіх п’яти справах висувалося саме таке звинувачення.

Так, 16 червня 2016 року Вінницьким міським судом було винесено вирок А., яка проходила до 13 травня 2014 р. військову службу в Севастополі у в/ч А1656 на посаді старшого радіотелефоніста, за ч. 1 статті 408 КК України та призначено покарання 3 роки позбавлення волі. За ч. 1 статті 111 вона була виправдана.

А. в суді пояснила, що «внаслідок необхідності сплати кредитних зобов’язань за придбане житло та юридичного оформлення права власності, тобто неможливості покинути м. Севастополь, приблизно в 15 числах квітня 2014 року вона звернулась до командування військової частини - командира військової частини А1656 з рапортом про звільнення з військової служби з лав ЗС України. Даний рапорт перебував на розгляді, а їй було запропоновано продовжити службу в лавах ЗС РФ, на що вона категорично відмовилась та не приймала присягу РФ… Також стороною обвинувачення її звинувачують, що вона не перевелась у військову частину А2656 м. Вінниця, але наказу на переведення взагалі не існує, такий наказ не видавався та під розпис їй не доводився, а відтак ніякого правового врегулювання саме переведення до нового місця служби не існувало… Тобто, у період з квітня по грудень 2014 року та у подальшому по лютий 2015 року вона не являлась військовослужбовцем ані ЗС України, ані військовослужбовцем РФ, однак документів про звільнення у цей час вона не мала. У 20 числах січня 2015 року по телефону їй подзвонили та повідомили, що її звільнили». А. визнала вину у скоєнні злочину за статтею 408 КК України.

Як зазначено у вироку, на думку суду, «У жодному із наданих стороною обвинувачення належних та допустимих доказах, які були дослідженні в судовому засіданні, не містяться будь-які відомості про те, що обвинувачена здійснювала умисні дії саме для надання іноземній державі, іноземній організації чи їх представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України, в чому вони виражалися, сторона обвинувачення не визначає, а отже не доведено обов’язкову ознаку – умислу. Так, обвинувачена повідомила, що всередині квітня 2014 року звернулася із рапортом до командира військової частини про звільнення з лав ЗС України, так як на той час у неї вже була вислуга років і вона продовжила працювати у військовій частині понад граничний вік, їй було запропоновано залишитися у військовій частині для подальшого продовження служби вже в лавах ЗС РФ, на що вона відмовилася і залишилася на території АР Крим та займалася своїми справами та чекала звільнення, до служби вона вже не приступала».

Суд вважає, що «під час судового розгляду не здобуто та не надано безсумнівних доказів вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.111 КК України, у зв’язку з чим обвинувачену слід виправдати за відсутності в її діях складу кримінального правопорушення».

За ч. 1 статті 408 КК України суд визнав А. винною та призначив покарання 3 роки позбавлення волі з випробувальним терміном 1 р. 6 міс. 22 вересня 2016 року Апеляційний суд Вінницької області залишив вирок без змін. 1 червня 2017 року Вищий спеціалізований суд з розгляду цивільних та кримінальних справ виключив один доказ з вироку у решті вирок та ухвалу Апеляційного суду залишив без змін.

На нашу думку, в діях А. немає й складу правопорушення за статтею 408, і вона мала би бути повністю виправдана.

16 січня 2017 року Дарницький районний суд міста Києва виніс вирок С. за ч. 1 статті 408 та ч. 1 статті 111 КК України із застосуванням статті 69 КК України у виді позбавлення волі на 8 років. Підполковника медичної служби С., 1977 р. народження, начальника медичної служби та заступника начальника Центру медичної реабілітації санаторного лікування та спеціальної підготовки особового складу «Судак», обвинуватили за статтями 408 та 111 в тому, що він не приїхав до Миколаєва, як було призначено, а продовжував працювати на цій же посаді вже в установі, підпорядкованій РФ – «Судак» був реорганізований в «Центр спортивного клубу Армії». C. не визнав вину, давати показання, відповідати на запитання в суді відмовився. В останньому слові він сказав, що інкриміновані йому злочини не вчиняв. Складав списки тих, хто хоче переїхати служити, куди включив і себе. 18 квітня 2014 року подав на ім’я начальника Центру рапорт про звільнення. 29 квітня поїхав до Києва, щоб з’ясувати питання звільнення, але потрапити на прийом до керівництва Військово-медичного департаменту Міністерства оборони України не зміг. На службу в ЗС РФ не вступав, жодної агітації не здійснював, не організовував та не проводив реабілітаційних заходів з військовими РФ. Працював лікарем в цивільних установах.

Суд визнав усі докази сторони захисту, які підтверджували сказане С., недопустимими, і дійшов висновку, про те, що «винність обвинуваченого «поза розумним сумнівом» знайшла своє повне підтвердження в ході судового розгляду кримінального провадження», хоча уважний читач може побачити, що доказів діянь С., які кваліфікуються як державна зрада, прокурором надано не було –подібно схожій справі А., наведеній вище.

За два тижні Апеляційний суд м. Києва скасував цей вирок з суто процедурних підстав і спрямував справу на новий розгляд до Оболонського районного суду. Підсудність для слухання справ за статтею 111 має визначати Апеляційний суд, проте обвинувальний акт був спрямований до Дарницького районного суду, минаючи Апеляційний суд, що є процедурним порушенням яке обумовлює скасування вироку. Розгляд справи в Оболонському районному суді досі триває, вже більше 3.5 років, що тільки підтверджує сумнівність обвинувачення. Згодом С. був змінений запобіжний захід, і він звільнився з СІЗО.

Решта вироків цієї групи є так само сумнівними, оскільки обвинувачені стверджують, що вони в ЗС РФ не служили, а переконливих доказів переходу на бік ворога обвинувачення не надало.

Рішення судів щодо передачі іноземній державі відомостей, які складають державну або іншу передбачену законом таємницю

Таких вироків винесено 12, а іноземною державою в усіх справах є Російська Федерація. В кожній справі фігурує громадянин РФ, якому спрямовується таємна інформація із збереженням конфіденційності джерела. В одній справі обвинуваченого виправдано. У 8 справах підсудні визнали вину повністю і розкаялися.

На нашу думку, у справах цієї категорії ключовим є питання: чи складають відомості, які передаються представнику іноземної держави, державну таємницю? Тільки в цьому випадку можна стверджувати, що державна зрада здійснюється в формі шпигунства. Задля відповіді на це питання необхідно чітко вказати, до якого пункту Зводу відомостей, що становлять державну таємницю (ЗВДТ) відносилася інформація, яка передавалася. Якщо ж інформація з обмеженим доступом, яка передавалася, відноситься до категорії службової, то таке правопорушення повинне кваліфікуватися за статтею 330 КК України, а не як державна зрада. Тоді ця інформація має входити до переліків відомостей, що складають службову таємницю відповідного державного відомства, підприємства, установи, у розпорядженні яких вона знаходилася. Інших варіантів в Законах «Про інформацію» та «Про доступ до публічної інформації» не існує: інформація, яка належить державним органам, може були або відкритою, і тоді її можна вільно розповсюджувати, або службовою, або таємною (такою, що становить державну таємницю).

З огляду на це питання, не всі вироки цієї групи містять дані про звернення до експерта з питань державних таємниць, який надає висновок, чи становить передана представнику іноземної держави інформація державну таємницю, захищену певною статтею ЗВДТ.

Так, вирок, винесений 22 серпня 2019 року Голосіївським районним судом м. Києва у відомій справі, яка жваво обговорювалася суспільством, такого посилання не містить. У цій справі обвинувачувався заступник керівника протоколу прем’єр-міністра Станіслав Єжов, який також одночасно працював як перекладач прем’єр-міністра Володимира Гройсмана.

Станіслава Єжова затримали 20 грудня 2017 року. Наступного дня заступник начальника Головного слідчого управління СБУ Віталій Маяков повідомив, що «затриманий інформував спеціальні служби Росії про зарубіжні поїздки і переговори прем’єр-міністра Володимира Гройсмана». Маяков пояснив, що кримінальне правопорушення, в якому підозрюють Єжова, дещо відрізняється від розвідувальної діяльності: «Ця форма державної зради, на відміну від шпигунства, не передбачає, щоб відомості, які передаються іноземним спецслужбам, обов’язково становили державну таємницю».

Суд вирішив слухати справу у відкритому режимі. 22 серпня 2018 року перед початком судового процесу Єжов заявив: «Мене звинувачують у тому, що я працював на ГРУ Генштабу Російської Федерації, але серед усіх показів свідків і всіх матеріалів справи відсутні будь-які докази не лише роботи на ГРУ Генштабу, а навіть докази, пов’язані з Росією. Нічого не зібрано». Його адвокат Валентин Рибін зазначав, що у справі відсутні документи, які становлять державну таємницю.

Проте потім вони змінили позицію. Єжов визнав вину, покаявся. Він підписав угоду про визнання вини з прокурором, яку й затвердив суд. 3 липня 2019 року вже під кінець процесу суд відпустив обвинуваченого під цілодобовий домашній арешт із застосуванням електронного засобу контролю.

Суд застосував статтю 69 КК України і призначив покарання 3 роки 28 днів позбавлення волі. За законом Савченко суд зарахував у строк відбуття покарання Єжова строк його попереднього ув’язнення з 20.12.2017 року по 03.07.2019 року включно, з розрахунку 1 день попереднього ув’язнення за 2 дні позбавлення волі, що й становить 3 роки 28 днів. Суд змінив цілодобовий домашній арешт на особисте зобов’язання до вступу вироку в законну силу.

Як стверджується у вироку, розслідування встановило, що в період з 16 червня по 20 грудня 2017 року обвинувачений передавав «невстановленим досудовим розслідуванням особам – представниками Головного управління Генерального штабу Збройних Сил Російської Федерації відомості у сфері оборони, економіки та зовнішніх відносин України – документальні матеріали та відомості щодо планування, підготовки й здійснення закордонних візитів Прем’єр-міністра України, його контактів з іноземними партнерами, в тому числі конфіденційних, а також інших аспектів потенційного міжнародного, оборонного, економічного та політичного співробітництва України з відповідними іноземними державами, окремі відомості, які не підлягали оприлюдненню, і стали йому відомі в ході виконання службових обов’язків на посаді заступника керівника Протоколу Прем’єр-міністра України, а також під час здійснення функцій перекладача з іноземної мови під час зустрічей Прем’єр-міністра України з посадовими особами іноземних держав». Саме таким чином, на думку органа розслідування, й надавалася «допомога в проведенні підривної діяльності проти України, створюючи умови для діяльності на території України іноземних розвідок, та шляхом здійснення підбору кандидатів серед урядових працівників України для вербування».

Зауважимо, що за такого підходу до кваліфікації державної зради у формі передачі інформації іноземній державі відсутні чіткі критерії, яка саме інформація допомагає іноземній державі в проведенні підривної діяльності проти України. І вирішують це питання працівники органу розслідування на власний розсуд, а не закон. На наш погляд, такий підхід є свавільним і тому неприпустимим, вимозі Європейського суду щодо ясності та передбачуваності закону, на якому ґрунтується обмеження свободи вираження поглядів, він вочевидь не відповідає. Серед вироків цієї групи є ще декілька, де як державна зрада кваліфікується передача інформації, яка, на думку слідства, а потім суду, шкодить обороноздатності, але не становить державну таємницю.

Наприклад, таким є вирок, винесений 15 жовтня 2019 року Крюківським районним судом міста Кременчук Полтавської області, в якому як державна зрада кваліфіковані збір та передача представникам ФСБ РФ протягом 2014-2019 рр. «інформації щодо розвитку суспільно-політичної, соціально-економічної та військової ситуації, як в Полтавському регіоні, так і в Україні, у цілому». Зокрема, обвинувачений передав «представникам іноземної спеціальної служби файли «Звіт для ОМВК 2019.docx», «Моб.розп.; АТО (04 03 2019 г).docx»; «Список офіцеров запасу приписаних до інших військових комісаріатів.docx»; «Список офіцерів запасу приписаних до Кременчуцького ОМВК.DOCX; «Список солдат сержантів приписаних до Кременчуцького ОМВК.DOCX»; «Список солдат сержантів приписаних до інших військових комісаріатів.docx», які містили інформацію щодо осіб, які працюють в ПАТ «Джей Ті Інтернешнл Україна» та, перебувають на військовому обліку у військових комісаріатах України, у т.ч. учасників бойових дій, а також список офіцерів запасу, солдат, сержантів, які стоять на військовому обліку в ПАТ «Джей Ті Україна» та мають мобілізаційне розпорядження». За висновками державного експерта з питань таємниць заступника начальника Генерального штабу Збройних Сил України, «за сукупністю даних визначених у відомостях, інформація, яка міститься у переданих представникам іноземної спеціальної служби документах, становить службову інформацію Збройних Сил України, підпадає під дію пунктів 3.2 та 3.37 Переліку відомостей Збройних Сил України, що становлять службову інформацію, затвердженого наказом Генерального штабу Збройних Сил України від 22.11.2017 № 408». Колегія суддів, враховуючи «характер і високу ступінь суспільної небезпеки вчиненого ним злочину проти основ національної безпеки України», призначила покарання у виді 12 років позбавлення волі. Отже, за п’ять років спілкування з представниками ФСБ, деталі якого у вироку не конкретизуються, обвинувачений передав документи, які визначені як захищена службова інформація, нічого більше обвинуваченому не інкриміновано. На наш погляд, кваліфікація діянь обвинуваченого за статтею 111 КК України є помилковою.

Сумнівною виглядає кваліфікація за статтею 111 КК України діянь сільського директора школи у вироку, винесеному 25 вересня 2014 року Каланчацьким районним судом Херсонської області. Він обвинувачувався у тому, що розповідав по телефону в березні 2014 року своєму другові, офіцеру управління зв’язку штабу Чорноморського флоту РФ, дані «щодо базування і передислокації військових частин та з’єднань ЗС України на території Херсонської області, ступеня їх бойової готовності, чисельності особового складу, виду та кількості озброєння». Обвинувачений вини не визнав, сказавши, «що всі його розмови зі своїм товаришем мали побутовий характер і та інформація, яку він йому розповідав, була відома усім». Цікаво, що суд, визначивши покарання у виді 12 років позбавлення волі, звільнив обвинуваченого з-під варти під особисте зобов’язання до вступу вироку в законну силу.

Остання справа цієї категорії, про яку необхідно згадати, – та, в якій винесений єдиний повністю виправдальний вирок. У цій справі виявилось, що обвинувачений у зборі таємної інформації та передачі її ФСБ РФ усі свої діяння вчиняв під контролем працівників СБУ, і що інформація, яка передавалася, була маніпулятивною і вводила в оману. Проте це не завадило іншим працівникам СБУ, які стежили за обвинуваченим, затримати його і застосувати при цьому спеціальні засоби та фізичну силу й проводити одразу слідчі дії без виклику адвоката. Майже два роки до винесення вироку обвинувачений утримувався під вартою в СІЗО.

Рішення судів щодо діянь, спрямованих на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та обороноздатності України

9 рішень судів цієї категорії різноманітні: вони стосуються підтримки сепаратистських рухів, самопроголошених Донецької та Луганської «народних республік» та агресії РФ, виступів проти мобілізації та інших дій.

Так, лідер русинських сепаратистів Петро Гецко, який видавав себе за прем’єр-міністра віртуальної держави «Республіка Підкарпатська Русь» та координатора так званих «Мережевого Русинського Руху» та «Русинського Фронту» отримав у заочному провадженні (in absentia) 12 років позбавлення волі. У вироку, винесеному 30 вересня 2019 року Мукачівським міжрайонним судом Закарпатської області, зазначається, що Гецко звертався «від імені русинів Закарпаття до Президента РФ з проханням здійснити миротворчу операцію, відновити та визнати державність Республіки Підкарпатська Русь». У низці своїх виступів та інтерв’ю він говорив про насильницьку зміну влади у Закарпатті.

Два мешканці Тернополя вербували людей для поповнення незаконних військових формувань в так званих ДНР та ЛНР, пропонуючи велику винагороду, публікували фейкові новини в соціальних мережах про «звірства фашистів», здійснювали й інші дії. За вироком їм призначене покарання 15 та 14 років.

Івано-франківський журналіст Руслан Коцаба в січні 2015 року публічно виступив проти мобілізації. 12 травня 2016 року в Івано-Франківському міському суді був оголошений вирок у його справі Руслана Коцаби, який обвинувачувався у вчиненні злочинів, передбачених ч.1 статті 111 КК України «Державна зрада» та ч. 1 статті 1141 «Перешкоджання законній діяльності Збройних Сил України та інших військових формувань». Суд визнав Коцабу невинуватим у пред’явленому обвинуваченні в державній зраді та виправдав його за статтею 111 КК України за відсутністю складу злочину. Водночас суд визнав доведеною вину за статтею 1141 і призначив йому покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки 6 місяців. Детальніше ця справа розглядається в окремій публікації.

Одна справа дещо відрізняється від інших справ цієї категорії: у вироку стверджується, що підсудний, майор, воєнний льотчик, «був завербований своїм близьким родичем за завданням представників спецслужб Російської Федерації і отримав від них завдання здійснити угон закріпленого за ним літака СУ-24 МР». Що він намагався здійснити свій злочинний намір під час розвідувального польоту поблизу кордону з РФ, але не довів його до кінця. «Про маршрут даного польоту, який відноситься до таємної інформації, а також неможливість виконання угону літака повідомив представників спецслужб Російської Федерації». Підсудний не визнав вини. Він пояснив, що його дружину з дитиною викрали та перевезли до РФ, і він погодився на угон літака за умови, що їх повернуть додому, але вчиняти угон не збирався, навмисно ставлячи росіянам вимоги, які неможливо виконати. Суд призначив покарання у виді 12 років позбавлення волі. Обґрунтованість вироку викликає сумніви.

Також сумнівним видається вирок у справі, в якій підсудний погодився на викрадення і перевезення громадянина РФ до Росії для передачі ФСБ. Але здійснити цей намір не вдалося, тому що він був затриманий СБУ. Якщо кваліфікація дій обвинуваченого за статтею 146 КК України є коректною, то чому ці дії кваліфікуються як «державна зрада», не дуже зрозуміло.

Ще одна справа уявляється попросту вигаданою, настільки дивно вона виглядає. Вирок у цій справі винесений 27 грудня 2019 року Красногвардійським районним судом Дніпропетровської області. За фабулою цієї справи якийсь експерт Федерального інформаційного центру «Аналітика та Безпека» в Москві розробив «довготривалий план (алгоритм) послідовних дій, направлених на шкоду суверенітетові та інформаційній безпеці України, якому з метою дотримання вимог конспірації зазначеної протиправної діяльності було надано умовну назву «Вектор». За своїм характером та змістом вказаний план являв чіткий послідовний алгоритм дій різних груп осіб, між якими було розподілено конкретні злочинні ролі та покладено обв’язки з виконання відповідних заходів, об’єднаних єдиним злочинним умислом щодо організації підривної діяльності проти України». Згідно з цим планом «на об’єктах інфраструктури та у громадських місцях визначених міст Російської Федерації спеціально залучені громадяни України з числа учасників АТО повинні були під виглядом будівельників виконати заздалегідь визначений комплекс заходів, який за своїм характером повинен бути схожим на проведення підготовки до виконання будівельно-ремонтних робіт, однак при відповідному висвітленні та коментарях у ЗМІ мав би ознаки підготовки до вчинення злочину проти національної та громадської безпеки Російської Федерації. Зокрема, вказаний комплекс заходів передбачав відвідування залученими громадянами України під виглядом будівельників громадських місць та об’єктів інфраструктури (станцій метро, залізничних вокзалів, аеропортів тощо) міст Російської Федерації, їх фіксацію технічними засобами (фотографування, відеозйомка), здійснення телефонних розмов з конкретними обумовленими абонентами, виконання інших заходів, що у сукупності під виглядом підготовки до будівельно-ремонтних робіт мали б ознаки підготовки до вчинення вибуху. Згідно із визначеним злочинним планом, у подальшому, після викриття вказаної діяльності громадян України правоохоронними органами Російської Федерації, вона була б висвітлена у засобах масової інформації Російської Федерації як протиправна, а також така, що була спрямована на спричинення тяжких наслідків у вигляді загибелі людей та завдання матеріальної шкоди, та послугувати підставами для звинувачення України представниками Російської Федерації у підготовці терористичних актів або диверсій проти Російської Федерації».

Далі у вироку описується майже детективна історія, як цей російський експерт завербував двох громадян України, чоловіка та жінку, для виконання цього плану, а ті, у свою чергу, запропонували трьом колишніх учасників АТО поїхати до Росії працювати будівельниками за добру оплату. Ті погодились, поїхали, але в останній момент здогадались про злочинний умисел, зв’язалися з українською спецслужбою, яка й присікла задуманий злочин. Завербовані чоловік і жінка визнали вину, розкаялися, підписали угоду з прокурором про визнання вини й були звільнені з-під варти в залі суду, в зв’язку з фактично відбутим строком призначеного покарання – 2 роки 4 місяці 11 днів позбавлення волі.

Інші справи

До цієї категорії справ ми включили дві справи, які розглядалися in absentia та про які багато писали. Один вирок стосується колишнього президента України Віктора Януковича, другий вирок – Олега Бєлавєнцева, росіянина, віце-адмірала ВМФ ЗС РФ у відставці, який називав себе під час здійснення анексії Криму «представник президента РФ в Криму». Останнє викликає питання, як можна було притягнути до відповідальності громадянина РФ за статтею 111 КК України, коли в статті чітко вказано, що державна зрада – це діяння, умисно вчинене громадянином України?

Висновки

Аналіз кримінальних проваджень щодо злочинів, вчинених за статтею 111 КК України у 2014-2019 рр., показує, що вони дуже повільно розслідуються: повідомлення про підозру пред’явлено тільки у 37.7% від загальної кількості облікованих кримінальних проваджень, а обвинувальний акт спрямовано до суду тільки у 33% проваджень, в яких вручена підозра. При цьому тільки 7.6% проваджень закрито, а кількість проваджень, щодо яких рішення про закінчення або зупинення не прийняте, складає 64.1%.

У судах першої інстанції за шість років винесено 34 вироки. Аналіз цих рішень показує, що кваліфікація вчинених злочинів як державна зрада, часто була сумнівною і навіть некоректною. Суди намагалися іноді виправляти ці помилки досудового слідства. Так, у 4 справах обвинувачення за статтею 111 визнано недоведеним, і підсудні були виправдані за цією статтею.

Судова практика показала, що передача інформації іноземній державі або організації трактувалася як допомога в проведенні підривної діяльності проти України і в тих випадках, коли передана інформація не становила державну таємницю. На наш погляд, кваліфікація передачі інформації як державна зрада можлива тільки у випадку передачі таємної інформації, оскільки дискреція у кваліфікації злочину для інформації, яка не становить державну таємницю, є надто великою.

З 8 вироків, винесених у спеціальному судовому провадженні за відсутності обвинуваченого (in absentia), на наш погляд, тільки один можна визнати коректним, решта 7 є вразливими і навряд чи витримають розгляд у Європейському суді з прав людини заяв про порушення права на справедливий суд, якщо такі заяви будуть добре обґрунтовані.