Я – не єврей

Марюс Івашкявічюс – литовський письменник і режисер. Текст, який ми пропонуємо до вашої уваги, вперше опублікований мовою оригіналу в серпні 2016 року напередодні Маршу пам’яті – тоді, на заклик Івашкявічюса, в його рідному місті Молетаї близько півтисячі людей з різних міст Литви та інших країн пройшли до місця вбивства місцевих євреїв під час Другої світової війни.

Я – не єврей.

Так я хотів би виразно відповісти всім тим, хто останні три місяці обережно про це розпитував моїх друзів і близьких. Категорично не єврей, тобто немає в мені ані краплі єврейської крові. Ну і чому він завівся тоді з цими євреями, яка муха його вкусила? – це вже інше питання, що також часто звучить. На нього я можу відповісти майже дослівно: мене вкусив кліщ.

Три роки тому я знімав сцену на старому варшавському єврейському цвинтарі і там він в мене вчепився. Мало того, заразив хворобою Лайма. І так збіглося, а може, заздалегідь було сплановано підступним єврейським кліщем, що, приймаючи курс антибіотиків, я зацікавився євреями свого містечка, тобто їхньою долею в моєму рідному Молетаї. І в мене волос став дибки, жах мене охопив, я зрозумів, що сорок років прожив, гадки не маючи про величезну біду, що була під боком, навіть не здогадуючись про неї.

Я знав, що тут були місцеві євреї, бо в Молетаї залишилося їхнє старе кладовище, збереглися їхні давнішні «червоні мури» – довга, найстаріша міська будівля зі злиплих крамниць, своєрідний торговельний центр минулих часів. Я знав, що скількись було вбито, мабуть, це ті – завзяті сталінці, думав я. А куди поділися інші? Ні, я такого питання, здається, взагалі собі не ставив. Поїхали, емігрували до свого Ізраїлю. Була війна, люди рятувалися, тікали хто куди… І раптом – кліщ і усвідомлення, що нікуди вони не поїхали, не втекли, а були покладені в яму ось тут і застрелені, а на них були покладені інші, живі, і також застрелені, і знову інші – діти й жінки на трупи своїх щойно вбитих батьків, чоловіків, старих… І не «скількись», а кілька тисяч, дві третини мого міста зникло за один день, найкривавіший день у молетайській історії – 29 серпня 1941-го. І яма – вона там досі. І вони там лежать з того дня, вже сімдесят п’ять років. Лежать безнадійно, без справжньої, щирої пам’яті, адже ті, хто мусив пам’ятати про них, їх продовжити – лежать разом із ними. Вони не просто вмерли чи загинули, їхня історія була перервана, вона скінчилася. Вони просто зникли.

Влітку, коли ми з донькою були на Панеряйському меморіалі, вона мене по-дитячому спитала: у скільки разів більше людей було вбито тут як рівняти до Молетая? Арифметика проста: тут – сто тисяч, там – дві тисячі. Виходить у п’ятдесят разів більше. Тоді чому мене більш бентежать ті, в Молетаї? Я не знав, що відповісти. Можливо тому, що ті дві тисячі мені якось удалося сприйняти, а сотню тисяч – ще ні. Адже сто тисяч людей – це десять переповнених столичних «Сіменс-Арен». Це більше, ніж цілий стадіон «Маракана» у Бразилії, на якому я ніколи не був. Щоб таке сприйняти, потрібен час, я не можу ось так раптом вистрибнути з того кокону наївності та байдужості, де пробув сорок років.

І в Панеряй я поїхав не відразу. Перед цим влаштував «розминку». Відвідав Укмярге, де в траншеях лежать десять тисяч людей; Утену, де біля болота лежать вісім тисяч; стільки ж – на полігоні в Швенченеляї. А там ще це дерево – сосна, об яку трощили малих дітей і немовлят. Вона вся крива, калічна, кричуще відокремлена від решти лісу, який саджали потім, уже після війни. Колись вона там росла одна, тому їй і випали всі удари, об неї розкололися всі ці дитячі черепи. Скільки було таких смертельних ударів – сотня, тисяча? Не знаю. Але наступного дня я почувався дуже зле: знесиленим, виснаженим, хоча причини буцімто не було. Тільки ця сосна, немов кошмар, що вкоренився в мою пам’ять й проріс гілками в моєму мозкові.

Я не єврей, але я людина, чий дядько, мамин старший брат, помер на російській півночі, не витримавши умов заслання. Помер немовлям, ледь доживши до року, там і залишився лежати. Тому для мене так важливо, коли сьогодні литовські молодіжні експедиції їдуть у Сибір доглядати покинуті могили наших безневинно загиблих. Але це набуло б ще більшого сенсу й ваги, якби ми так само шанували євреїв, що лежать біля нашого дому. Не треба примушувати наших полеглих битися проміж себе тому лише, що вони загинули від різних ідеологій, від двох смертоносних тоталітарних режимів, які спочатку спільно ділили світ, а потім вчепилися один в одного. В обох випадках це було пекельне вигублення безневинних і неозброєних людей, абсолютне зло, не має значення, червоне чи коричневе.

Я не єврей, але мене тіпає, коли й тепер чую від когось: «Людей так просто не вбивають, певно, було за що». Було. Було вигадано, чому вони мають вмирати, пущена потужна пропагандистська машина, яка волала, що євреї – не люди. Вони – кліщі, воші, що смокчуть нашу кров. І вони були знищені – руками своїх сусідів. Але навіть самі нацисти, мабуть, не уявляли собі, що пропаганда – цей наклеп, уся ця кривава брехня так міцно закорениться у свідомості деяких з нас, переживе три покоління і по сімдесяти п’яти роках люди в нас будуть її ретранслювати далі, повторюючи на взір чорної молитви: «Геть усі євреї були комуністи, за совєтів вони засилали та катували литовців, ось їм і відплачено по заслузі».

Не бажаю з такими сперечатися, не хочу їм нічого доводити, знаю, що їх небагато, що їх усе менше. Більшість просто малоінформована і тому байдужа, вона свято вірить, що побиття євреїв у Литві – проблема, роздмухана самими євреями. Адже йшла війна і вона вбивала всіх нарівно – росіян, литовців, поляків, німців… Ні, не нарівно. Дуже не нарівно, якщо згадати цифри. І спосіб убивства – не нарівно. Наші євреї були просто вимордувані. По-звірячому. Усі, не розбираючи. Вижили тільки ті, хто наважився й додумався кинути тут усе й утекти. І ще ті «щасливці», яких совєти розкуркулили та заслали в Сибір. Те, що для литовців було найбільшою трагедією, для цих литовських євреїв стало порятунком. Не для всіх. 29 серпня в Молетай приїде стара єврейка, чия родина перед самою війною була вислана «з казкових Малят» (це її вислів). Її батько помер у таборі під Красноярськом. Решта родини вижила і після смерти Сталіна повернулася. Але «казкових Малят» не знайшла, тільки яму, куди вони рухнули.

Молетайські євреї, вбиті в 1941 році (© Knygos leidėjų nuotr)

Це я розповідаю в першу чергу тим своїм землякам, які кажуть: «Марш – добре, хай собі марширують, але ми тут до чого?». Вони, мовляв, євреї, а ми – литовці, і тут не наша могила, не наші жертви, не наша справа. І це так боляче контрастує з листами від людей з Німеччини, Польщі, Росії, Латвії, які не мають жодного стосунку ні до Молетая, ні до Литви взагалі, коли пишуть: «Не знаю, не можу висловити, навіщо це мені, але 29 серпня буду в Молетаї». Будуть у цьому скорботному поході не лише вони, не лише ті п’ятдесят нащадків молетайських євреїв зі всього світу – буде багато іноземних журналістів, багато камер, один ізраїльський канал транслюватиме марш у прямому ефірі.

Лишилося тільки питання, скільки там буде нас, яким не треба здалеку летіти, перетинати кордони – досить проїхати кілька десятків кілометрів або просто вийти з дому. Ця майбутня подія місцевого значення неочікувано виросла в очах усього світу, і я ще не до кінця розумію, що і чому їх так «зачепило». Як видно, у таких маршах є щось загальнолюдське, що хвилює всіх, як колись на Балтійському шляху. Може, вони прагнуть побачити тут символічний похід усієї Литви, наше пробудження від цього без міри довгого кошмару, а також пошану співгромадянам, покладеним у спільні ями, що поборознили всю країну. Скільки розуму й таланту закопано там, скільки людей, чиї діти й онуки сьогодні разом з нами творили б нову Литву.

Теперішній світ буквально оглух від слави литваків, обдарованості їхніх нащадків. Тих, кому посміхнулася доля, тобто тих, кому тут не щастило і вони емігрували перед війною. Боб Ділан, який стукає у райську браму: knock, knock, knocking on heaven’s door; Філіп Гласс, композитор, чия музика гучить мало не в кожнім третім голлівудськім фільмі; Скарлетт Йоханссон, у яку таємно закохана, певно, половина чоловіків Литви; режисер Мішель Хазанавичюс, який своїм «Артистом» нещодавно здобув найпрестижнішого Оскара; Саша Барон Коен – славетний Борат; Гаррісон Форд; Пінк; Селінджер – так, той самий, що подарував світові роман «Ловець у житі», що став настільною книгою для мільйонів бунтівних підлітків. І це лише сучасні митці, чиїх імен просто не можна не знати. А скільки ще значних політиків, економістів, прем’єрів Ізраїлю та мерів Нью-Йорку – вони всі з тієї малої частини литваків, яким пощастило вирватися, тому можна тільки уявити, який величезний нерозкритий потенціал хисту та інтелекту зостався лежати в нашій землі. Леонард Коен – він також звідси. Ви напевно чули його сумовиту любовну баладу «Dance me to the end of love», можливо, навіть танцювали під цю пісню. Якщо ні – послухайте. Виявляється, вона про наших євреїв із Ейшишкесу, вже замкнених, які чекають, коли їх виведуть на розстріл:

Веди мене в танці до своєї краси під палаючу скрипку
Веди мене в танці крізь страх аж поки мене Господь не прибере
Піднеси мене як оливкову гілку і будь голубкою, яка приведе мене додому
Веди мене в танці до кінця любові
Веди мене в танці до кінця любові
Веди мене в танці до дітей, які просять про своє народження.

Вибачте за слабенький переклад, я не перекладач. Я не поет. Вибачте за недосконалість цього майбутнього заходу – за організацію маршу, адже ті, хто його задумав і підготував, не є організаторами заходів. Ми всі професіонали у своїх галузях, але тут – дилетанти, які вирішили чомусь, що все це вкрай важливо. За ці три місяці вже сталися дива. Молетайська міська влада зробила, що могла: навела лад на братській могилі, поставили дорожні вказівники.

Є гарні плани – розчистити прилегле промислове руйновище й посадити там парк. По дереву кожному єврейському немовляті, що народжується десь на просторах світу. Щоб дерев згодом стало стільки, скільки в ямі лежить людей, їхніх загиблих предків. Зараз місто чекає, готується до найбільшого напливу гостей за всю свою історію. Планується логістика: де ви поставите авто, як забезпечити вашу безпеку, як і коли під’їде швидка, якщо комусь стане зле. Тому, якщо ви, прибувши, не відразу знайдете стоянку, не їдьте, не плюйте на все це, не кляніть кепську організацію, адже все це – самодіяльність.

І тут не буде весело. Але надзвичай важливо, щоб ви тут були. 29 серпня, о 16 годині. Я не єврей, я литовець і знаю, що ми це можемо – показати свою силу та єдність. Зізнатися у своїх помилках і навіть у злочинах – це прояв саме сили, а не слабкості. Тому іноді треба побути там, де невесело. Не знаю, можливо, це знову прозвучить наївно, але я чомусь вірю, що наше покоління може покласти край цьому кошмару, не перекладаючи його на своїх дітей, яких це поки що мало хвилює, але вони виростуть і здивовано спитають: чому ви не зробили цього? Двадцять п’ять років живучи в незалежній державі, вільно й без війни – як так сталося, що ви не знайшли в собі сили примиритися зі своїм минулим, зі своїми євреями?

Ми, без сумніву, маємо такий шанс, можливість зробити все це і з чистим, хоча б набагато більш чистим сумлінням подивитися їм у вічі. Може, не тепер, а в старості, коли вони будуть дорослі. Нічого їм не казати, не пояснювати, просто прийти до тих могил, до тих дерев у парках, які ми посадимо. Поблукати там, де лежать євреї, наші співгромадяни, лежать у гідності й пошані. І хай вони, наші діти, не дізнаються, що колись усе було по-іншому. Хай вони думають, що так було завжди. Бо своїх євреїв губила не Литва, а банди вбивць за сприяння інших негідників. Так, вони розмовляли нашою мовою, вони використовували нашу символіку, виспівували наш гімн, але це не правдива Литва – то була знесилена Литва, підірвана двома окупаціями, які розвіяли, вислали, перебили її уми та авторитети, здатні хоча б словом, думкою дати опір цьому звірству. Але минув час, вона випросталася, піднеслася душею і знайшла в собі волю, взяла на себе відповідальність за всі безневинні жертви й ушанувала їхню пам’ять.

Говорю з майбутнього, ніби я вже там, але ми просто не маємо іншого шляху, тому що за нами темрява, яку ми зобов’язані побороти. Пройдемо свій шлях – це непросто, це вкрай важко, але нам по силі. Ми на це здатні. Найпаче, якщо нас буде багато. Зараз, у Молетаї. 29 серпня. 16 година. Ми підемо до тих, хто чекає на нас там три чверті століття. Вірю, що, вмираючи, вони все ж таки знали: цей день настане і Литва обернеться до них. І тоді вони повернуться до неї. Тому що Литва – це був їхній дім, єдиний дім, і іншого вони не мали.

Джерело

Марюс Івашкявічюс (© DELFI / Domantas Pipas)

Головне фото: Марш пам’яті в Молетаї 29 серпня 2016 року (© Mindaugas Kulbis / AP / Scanpix / LETA)

Матеріал підготовлено за підтримки Європейського Союзу та Міжнародного Фонду «Відродження» в межах грантового компоненту проєкту EU4USociety. Матеріал не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження» та Європейського Союзу.