Рівень захворюваності на туберкульоз в Україні зменшується, але це не точно
У 2020 році в Україні випадків активного туберкульозу було виявлено значно менше, ніж у 2019-му. Проте із захворюваністю серед дітей справи – гірші. Вчора, у Всесвітній день боротьби з туберкульозом, проблему обговорювали і в Києві, і в регіонах.
За даними ВООЗ, щодня близько 4 000 людей помирають від туберкульозу. Вважається, що чверть людства заражена паличкою Коха, але більшість з носіїв не хворіє і не є заразними.
У лютому 2021 року в Україні від туберкульозу лікувалися 12 174 людини. Як заявляють фахівці, рівень захворюваності на туберкульоз минулого року помітно зменшився, але радіти рано.
– За даними системи епіднагляду у 2020 році було виявлено трохи більше, ніж 17,5 тисяч випадків активного туберкульозу. Маються на увазі нові випадки та рецидиви. Ця цифра майже на 30% менша, ніж у 2019 році, – розповідає Роман Родина, генеральний директор Центру громадського здоров’я МОЗ України, і одразу застерігає: Цій цифрі радіти не можна, тому що це не реальний показник. Це показник виявлення в контексті впливу пандемії. Наслідком пандемії COVID-19 є зменшення звернень людей по медичну допомогу через обмежувальні заходи.
Так само пояснюють «приємну» статистику і в регіонах. Директорка Харківського обласного клінічного протитуберкульозного диспансеру №7 Неля Сьома вказує на ознаки того, що динаміка незабаром може стати не такою позитивною.
– У Харкові ще у 2019 році спостерігалося зростання захворюваності на туберкульоз, а в 2020 році це зростання зменшилося, але на 32% збільшилася захворюваність серед дітей. А це говорить про те, що йде недовиявлення захворювання у дорослих, – зазначає вона. –Так було в 90-х роках. Хворіли діти, і ми говорили, що буде сплеск туберкульозу у дорослих. І пішло в геометричній прогресії захворювання серед дорослого населення.
Викликає занепокоєння і той факт, що протитуберкульозна служба України перебуває в стані реформування, і до кінцевого етапу реформи ще досить далеко: змінюються моделі лікування, зменшується ліжковий фонд, закриваються лікарні.
Восени 2019 року Кабінет міністрів України ухвалив Концепцію розвитку системи протитуберкульозної медичної допомоги населенню. Серед основних кроків концепції – «здійснення заходів з реорганізації регіональних протитуберкульозних закладів, що включає злиття всіх протитуберкульозних закладів області в єдиний в області протитуберкульозний заклад, що має статус регіонального фтизіопульмонологічного медичного центру». 4 березня депутати Харківської облради вирішили залишити в регіоні два з семи протитуберкульозних диспансери.
– Модель лікування, яку пропонує світ і на теперішній час пропонує МОЗ, це лікування туберкульозу на дому, використання сучасних препаратів, а також реорганізація і створення системи протитуберкульозної медичної допомоги, – зазначає Сергій Литовка, керівник експертної групи з питань імунопрофілактики МОЗ України.
Вже у минулому році 80% пацієнтів з туберкульозом лікувались амбулаторно: приймали пігулки вдома, замість того, щоб перебувати кілька місяців у лікарні. Але необхідність долати сотні кілометрів для того, щоб відвідати фтизіатра та отримати необхідні ліки лякає сьогодні багатьох пацієнтів, особливо тих, що мешкають далеко від обласних центрів.
В лютому Лозівська громада звернулася до Харківської обласної ради з проханням зберегти обсяги надання медичної допомоги хворим на туберкульоз. Не допомогло: «Обласний протитуберкульозний диспансер № 6» у Лозовій, разом з кількома іншими, «потрапив під оптимізацію».
Реформування протитуберкульозної служби підтримують пацієнтські організації. Той вигляд, в якому вона існувала з радянських часів, – застарів і не відповідає світовим стандартам лікування. Але комплексної допомоги хворі в Україні сьогодні не отримують.
– Навіть якщо не говорити про перебої з протитуберкульозними препаратами, механізм закупівель яких потребує корегування і налагодження в Україні, пацієнти потребують і супутньої терапії. Пацієнти потребують допомоги в реанімації, в знятті інтоксичних станів. І це все має забезпечувати держава, – розповідає Ольга Клименко, голова керівного Комітету Національного партнерства «Зупинимо туберкульоз.Україна» та голова БО «TBpeopleUkraine». – Люди вже не мають лежати в лікарні, вже не мають відриватися від життя, не мають бути ізольованими, якщо вони безпечні, вони можуть жити активним життям. Але чи створені в Україні умови для того, щоб люди лікувалися амбулаторно? На жаль, ні. Тому що стигма і дискримінація щодо працевлаштування, доступу до навчання, інформації, відсутність інформаційних кампаній – вони всі призводять до того, що мала обізнаність населення підвищує ризики стигматизації людей з туберкульозом.
Про це нагадують і правозахисники.
– Амбулаторне лікування цілком можливе. Якщо людина розуміє, що з нею відбувається, вона питиме пігулки і все, – зазначає керівниця громадської приймальні Харківської правозахисної групи Людмила Клочко. – Але у нас є проблема. Тому що туберкульоз – це така дискримінована проблема. Вона стратифікує людей, які до неї належать.
Харківська правозахисна група за підтримки Глобального фонду для боротьби зі СНІДом, туберкульозом та малярією і мережі «100 відсотків життя» надає правову допомогу вразливим групам населення, до яких належать і особи, які хворіють на туберкульоз.
Матеріал підготовлено за підтримки Європейського Союзу та Міжнародного Фонду «Відродження» в межах грантового компоненту проєкту EU4USociety. Матеріал не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження» та Європейського Союзу.