На рівні власної долі

«Не из ложной скромности, а из желания быть точным замечу, что судьба моя оказалась крупнее, чем моя личность. Я лишь старался быть на уровне собственной судьбы».

Андрій Сахаров

Сьогодні виповнюється 100 років від дня народження Андрія Сахарова, ученого-фізика, одого з розроблювачів водневої бомби, політичного мислителя, громадського і політичного діяч, одного з лідерів радянських дисидентів. 

Андрій Сахаров народився й виріс в інтелігентній московській родині; батько, Дмитро Іванович, був відомим педагогом-природником.

Фото: Сахаровський центр

У 1942 Андрій закінчив із відзнакою фізичний факультет Московського університету. В 1942-1944 працював інженером на військовому заводі в Ульяновську. Після закінчення аспірантури та захисту кандидатської дисертації, у листопаді 1947, зарахований у штат Теорвідділу ФІАН.

Улітку 1948 Андрія Сахарова включили у групу, що займалася теоретичними розробками, необхідними для створення радянської термоядерної зброї. Він став одним з наукових керівників проекту створення водневої бомби. Із цього моменту, а особливо після успішного випробування водневої бомби в серпні 1953, Сахаров увійшов до складу вищої науково-технічної еліти СРСР і одержав доступ у вищі кола правлячої партійно-державної номенклатури. Його академічна кар’єра була блискавичною: у червні 1953 він –  доктор фізико-математичних наук, а в жовтні того ж року – вже дійсний член Академії наук СРСР. Тричі (1953, 1956 і 1962) був визнаний гідним звання Героя Соціалістичної Праці; лауреат Сталінської (1953) і Ленінської (1956) премій.

Спочатку активний інтерес Сахарова до суспільної, політичної та ідеологічної проблематики виявлявся лише спорадично й ситуативно, і лише в питаннях, безпосередньо або побічно пов’язаних із його професією вченого-природника. Очевидно, найпершим його вчинком у цій сфері стала участь у протесті проти кампанії «викриття ідеалістичного ейнштейніанства», що починалася було наприкінці 1940-х – на початку 1950-х. У «Правді» й інших центральних органах преси з’явилися публікації, які спростовували теорію відносності й квантову механіку з позицій «діалектичного матеріалізму». У цій ситуації 24 червня 1952 одинадцять провідних фізиків атомного проекту, у їхньому числі – Сахаров, звернулися з листом (зрозуміло, закритим) до урядового куратора цього проекту – Л.П. Берії. Лист вплинув: друковані нападки на теорію відносності та квантову механіку припинилися.

Величезне значення для країни й миру мала активна позиція Сахарова у питанні про заборону випробувань ядерної зброї. Свою участь у розробці водневої бомби він вважав не тільки патріотичним обов’язком, але й боргом перед людством, розглядаючи його як внесок у справу запобігання Третьої світової війни. Пізніше він писав:

«Я не міг не усвідомлювати, якими страшними, нелюдськими справами ми займалися. Але щойно закінчилась війна – теж нелюдська справа. Я не був солдатом у тій війні – але почував себе солдатом цієї, науково-технічної. <...> Згодом ми довідалися або самі додумалися до таких понять, як стратегічна рівновага, взаємне термоядерне залякування й т.п. Я й зараз думаю, що в цих глобальних ідеях міститься якесь (може бути, і не цілком задовільне) інтелектуальне виправдання створення термоядерної зброї й нашої персональної участі в цьому».

Однак до середини 1950-х Сахарову та іншим фізикам-ядерникам стає усе більш ясною ціна, яку людство змушене платити за безпеку через ядерний паритет: глобальне отруєння навколишнього середовища продуктами радіоактивного розпаду, що утворюються після кожного атмосферного або підводного ядерного вибуху. У зв’язку із цим у 1961 році Сахаров виступив проти припинення радянського мораторію на випробування, не побоявшись вступити в гостру суперечку із самим Хрущовим, чим накликав на себе гнів останнього (Хрущов привселюдно відчитав ученого за «втручання в політику»).

Очевидно, найдужчим потрясінням для Андрія Сахарова, яке змусило його переглянути свої погляди на розподіл відповідальності між ученими й політичними лідерами, стало проведене восени 1962 «подвійне випробування» двох різних ядерних пристроїв приблизно однакової потужності – винятково з міркувань міжвідомчої конкуренції. У своїх спогадах Сахаров пише про це:

«Жахливий злочин стався, і я не зміг йому запобігти. Почуття безсилля, нестерпної гіркоти, сорому й приниження охопило мене. Я впав обличчям на стіл і заплакав. Імовірно, це був найстрашніший урок за все моє життя: не можна сидіти на двох стільцях! Я вирішив, що відтепер я в основному зосереджу свої зусилля на здійсненні <...> плану припинення випробувань у трьох сферах».

Цю ідею Сахаров трохи раніше запропонував уряду як вихід із глухого кута, в який зайшли Женевські переговори про заборону ядерних випробувань. Вона виявилася такою вдалою, що вже у 1963 СРСР, Англія й США підписали Московський договір про заборону ядерних випробувань у трьох сферах; пізніше до договору приєдналася більшість інших держав. «Я вважаю, що Московський договір має історичне значення. Він зберіг сотні тисяч, а можливо мільйони людських життів – тих, хто неминуче загинув би при продовженні випробувань в атмосфері, під водою й у космосі. Але, можливо, ще важливіше, що це – крок до зменшення небезпеки світової термоядерної війни. Я пишаюся своєю причетністю до Московського договору» (А.Д.Сахаров. Спогади).

Із середини 1960-х Сахаров усе активніше бере участь у громадському і політичному житті.

У червні 1964 р. його ім’я вперше стає відомим поза вузьким колом фахівців у зв’язку з його виступом на загальних зборах Академії наук проти обрання в члени Академії М.Нуждіна, активного учасника гонінь на сучасну генетику, одного зі сподвижників Т.Лисенка, який усе ще користувався заступництвом Хрущова.

На початку 1966 Сахаров поставив свій підпис під зверненням 25 діячів науки, літератури й мистецтва до XXIII з’їзду КПРС проти спроби політично реабілітувати Сталіна. Це був перший публічний виступ Андрія Сахарова, не пов’язаний з його професійною діяльністю.

Восени того ж року Сахаров поставив свій підпис під іншою колективною петицією: зверненням до сесії Верховної Ради РРФСР із приводу включення до Кримінального кодексу статті 190-1 (аналог ст. 187-1 КК УРСР).

Довідавшись про «мітинг гласності» на Пушкінській площі (5 грудня 1966 р. цей мітинг проводився вдруге), Андрій Сахаров прийшов на площу і навіть знайшов форму, щоб привселюдно висловити свою солідарність із іншими демонстрантами: він прочитав уголос рядки Пушкіна, вигравірувані на постаменті пам’ятника поетові.

В 1967 підпис Сахарова з’являється під листом 167 діячів науки й культури до Президії Верховної Ради СРСР із пропозицією схвалити законопроект про законодавче забезпечення свободи інформації. Крім того, ще в лютому він звертається з особистим листом до Л.Брежнєва з приводу арешту Олександра Гінзбурґа і Юрія Галанскова, а також тих, хто був затриманий у зв’язку з демонстрацією 22.01.1967. Улітку того ж року С., прочитавши самвидавний нарис Лариси Богораз про ситуацію навколо її чоловіка, літератора Юлія Даніеля, який відбував покарання у мордовському таборі, зв’язується по телефону з Головою КГБ Юрієм Андроповим і просить його вжити заходів до виправлення становища. У вересні 1968 року, уже будучи «опальним», він знову дзвонив Андропову — у зв’язку зі справою про «демонстрацію сімох» проти введення військ у Чехословаччину (Андропов запевнив його, що вироки демонстрантам не будуть суворими).

Вирішальною подією в житті Сахарова, у результаті якої він став дисидентом, стало написання ним есе «Міркування про прогрес, мирне співіснування й інтелектуальну свободу». Через Роя Медведєва текст пішов у самвидав (деякі більш ранні редакції, очевидно, ходили в самвидаві ще з квітня), а звідти за кордон.

«Міркування...» стали самвидавним бестселером, викликали бурхливу дискусію в самвидаві, що тривала кілька років, і принесли авторові світову славу. Сам же Сахаров уже в серпні був усунений від секретних робіт на «спецоб’єкті» і став увесь свій час віддавати теоретичній фізиці, а також, усе більшою мірою, суспільним проблемам.

Навесні 1970 року Сахаров, за ініціативою Валентина Турчина й у співавторстві з ним, взяв участь у складанні звернення до керівників СРСР, у якому йшлося про необхідність демократизації країни й пропонувалася конкретна програма перетворень. «Меморандум», що став першим політичним маніфестом ліберально й соціалістично настроєної радянської інтелігенції, набув широкого самвидавного розповсюдження.

Тоді ж, навесні 1970, підпис Сахарова з’являється під багатьма петиціями на захист людей, переслідуваних з політичних мотивів.

У жовтні 1970 Сахаров уперше був присутній на політичному судовому процесі, де слухалася справа Револьта Піменова й Бориса Вайля, звинувачуваних у зберіганні й поширенні самвидавної літератури. Ця подія стала для Сахарова значущою і в особистому плані: саме тоді він познайомився з Оленою Боннер, яка незабаром стала його дружиною.

Андрій Сахаров з Оленою Боннер, фото: Сахарівський центр

У своїй дисидентській і правозахисній діяльності Сахаров волів діяти самостійно, не зв’язуючи себе формальними зобов’язаннями й не вступаючи ні в які дисидентські асоціації. Винятком став Комітет з прав людини в СРСР, створений за ініціативою Валерія Чалідзе. Сахаров увійшов до його складу і продовжував працювати в Комітеті навіть після від’їзду в США Чалідзе – організатора й рушійної сили цього почину.

З початку 1970-х Сахаров постійно виступає на захист конкретних людей – політв’язнів та інших переслідуваних з політичних мотивів, клопочеться за них, як відкрито, так і приватно, протестує проти конкретних випадків порушень прав людини в СРСР та інших країнах. Свої статті й інтерв’ю на різні теми він неодмінно завершує поіменним переліком політичних в’язнів та інших гнаних.

Далі перераховуються лише основні, принципові події дисидентської біографії Андрія Сахарова.

Осінь 1972 року: Сахаров ініціює два колективних звернення до Президії Верховної Ради СРСР: одне, що закликає до скасування страти в країні, друге – з закликом до широкої амністії політичних в’язнів.

2 липня 1973 року: Сахаров дає велике інтерв’ю кореспондентові шведського радіо й телебачення Улле Стенхольму (опубліковане 4 липня в газеті «Дагенс нюхетер»). В інтерв’ю він виклав свій погляд на радянське суспільство, його недоліки й вади, і перелічив можливі первісні кроки до демократизації суспільно-політичного ладу, висловивши при цьому думку, що будь-яка перебудова в СРСР вимагатиме «спадкоємності й поступовості», щоб не розвалити країну.

16 серпня 1973 року: Сахаров викликаний до заступника Генерального прокурора СРСР Малярова, який провів з ним «бесіду» і заявив , що той займається «антирадянською» і «підривною» діяльністю.

Кінець серпня й вересень 1973 року: Радянська преса розв’язує запеклу кампанію проти Сахарова і, одночасно, проти Солженіцина.

Жовтень 1973 року: Незабаром після заяви Андрія Сахарова, присвяченої арабо-ізраїльській «війні Судного дня», із закликом до мирного врегулювання конфлікту й визнання права Ізраїлю на існування, правозахисника відвідали двоє арабів, які назвалися членами палестинської терористичної організації «Чорний вересень». Вони заявили, що заява завдала шкоди справі звільнення Палестини й зажадали від Сахарова дезавуювати її. Андрій Дмитровичв відмовився це зробити, і візитери пішли, наголосивши, що наступного разу вони розправляться з його родиною.

Лютий 1974 року: Сахаров ставить свій підпис під «Московським зверненням».

Квітень 1974 року: Сахаров пише статтю, у якій висловлює свою незгоду з деякими ключовими положеннями «Листа вождям Радянського Союзу» Олександра Солженіцина.

Травень 1974 року: Футурологічна стаття «Світ через півстоліття».

28 червня – 4 липня 1974 року: Перше голодування Андрія Сахарова, розпочате з метою привернути увагу до становища радянських політв’язнів.

Грудень 1974 року: Заклик (разом з Сергієм Ковальовим) до звільнення в’язнів сумління в усьому світі. Тоді ж Сахаров знову одержує листа з погрозою розправитися з родиною за його «антинаціональну діяльність», цього разу – від імені «ЦК Російської Християнської партії».

Червень 1975 року: Сахаров закінчує найбільшу (не враховуючи «Спогадів») свою працю – брошуру «Про країну і світ». Вона присвячена трьом глобальним питанням: природа і поточний стан радянського суспільства; проблеми роззброєння й зниження небезпеки термоядерної війни; ліволіберальні й соціалістичні погляди значної частини західної інтелігенції.

9 жовтня 1975 року: Андрію Сахарову була присуджена Нобелівська премія миру. У першій же короткій заяві з цього приводу він заявив, що розділяє цю честь із в’язнями сумління, і висловив надію на «всесвітню політичну амністію». 

В СРСР присудження Сахарову Нобелівської премії миру викликало новий потік лайки й образ в офіційній пресі. Дозволу на поїздку в Норвегію для участі в церемонії вручення премії він не одержав («як носій державних секретів»), і 10 грудня в Осло його представляла його дружина Олена Боннер, яка перебувала в цей час за кордоном. Вона й зачитала підготовлену Андрієм Дмитровичем Нобелівську лекцію, яку автор назвав «Мир, прогрес, права людини». У ній, зокрема, сказано: „... я прошу вас вважати, що всі в’язні сумління, всі політв’язні моєї країни поділяють зі мною честь Нобелівської премії Миру”, і назвав близько 150 імен, більше 40 з них – українці. Наприкінці цієї лекції Сахаров знову формулює своє світоглядне кредо:

«Тисячоліття тому людські племена проходили суворий відбір на виживання, і в цій боротьбі було важливе не тільки вміння володіти кийком, але й здатність до розуму, до збереження традицій, здатність до альтруїстичної взаємодопомоги членів племені. Сьогодні все людство в цілому складає такий же іспит».

Сам Андрій Сахаров у день церемонії перебував у Вільнюсі, де в той час відбувався судовий процес над його другом Сергієм Ковальовим, і марно намагався домогтися, щоб його допустили в зал суду.

12 січня 1977 року: Сахаров виступає із протестом проти інсинуацій московського журналіста Віктора Луї із приводу справи про вибухи в московському метро й говорить про своє відчуття, що ця справа може виявитися провокацією «репресивних органів». «Я був би дуже радий, якби мої думки виявилися хибними», – зауважує він.

25 грудня 1977року: Сахаров викликаний у Прокуратуру СРСР. Заступник Генерального прокурора Гусєв повідомляє йому попередження за Указом ПВР СРСР від 25.12.1972, називає його твердження «жахливим і наклепницьким» і пропонує дезавуювати його. Сахаров підписати попередження відмовився. Наступного дня в газетах з’явилося коротке повідомлення ТАРС під заголовком «Наклепник попереджений».

Березень 1977 року: Сахаров пише для Нобелівського збірника статтю «Тривога й надія». Основні теми статті – небезпека, що криється в інформаційній закритості суспільства тоталітарного соціалізму, і боротьба за права людини як важливий фактор міжнародних відносин.

Січень 1980 року: 3 і 4 січня Сахаров дає інтерв’ю газетам «Ді Вельт» і «Нью-Йорк Таймс». Тема інтерв’ю – радянське вторгнення в Афганістан. Він зауважує, зокрема, що якщо СРСР не виведе свої війська із цієї країни, то Міжнародному олімпійському комітету варто було б відмовитися від проведення Олімпіади-80 у Москві.

8 січня Президія Верховної Ради СРСР прийняла Укази про позбавлення Сахарова всіх державних нагород і «Про виселення Сахарова А.Д. в адміністративному порядку з міста Москви». Перший Указ був згодом опублікований в «Відомостях Верховної Ради СРСР», другий залишався засекреченим до 1996 року.

22 січня машина, у якій Андрій Сахаров їхав на роботу, була перехоплена; його доставили в Прокуратуру СРСР, де заступник Генерального прокурора А.М.Рекунков зачитав Указ про позбавлення його нагород і додав, що «ухвалено рішення» про вислання його в місто Горький, щоб виключити можливість його контактів з іноземними громадянами. Прямо з Прокуратури Сахарова відвезли на аеродром. Його дружині дозволили супроводжувати чоловіка й залишатися з ним.

У Горькому для Сахарова був установлений режим фактичного заслання. Він був поставлений під гласний нагляд; йому було заборонено виїжджати за межі міста, зустрічатися з іноземцями й «злочинними елементами». Сахаровим надали квартиру на окраїні Горького. При цьому вчений продовжував значитися в Теоретичному відділі ФІАН.

Єдиною зв’язучою ниткою із зовнішнім світом для Андрія Сахарова залишалася його дружина Олена Боннер. Однак у травні 1984 й ця нитка була обірвана: її притягнули до суду за звинуваченням в «розповсюдженні завідомо неправдивих вигадок, що порочать радянський державний і суспільний лад» (ст. 190-1 КК РРФСР), засудили до 5 років заслання і місцем заслання визначили Горький.

Після цього, аж до кінця 1985, Сахарови виявилися фактично відрізаними від зовнішнього світу.

Горьківське заслання не змусило Сахарова замовкнути. 1980-1986 роки наповнені не тільки інтенсивною творчою роботою в галузі теоретичної фізики, але й суспільною боротьбою, боротьбою за свої права та права своїх близьких, виступами на загальногуманітарні теми та на захист гнаних. У цей період він чотири рази оголошував тривалі голодування; перше — за право нареченої свого прийнятого сина виїхати до нього в США, три інших він тримав, домагаючись для своєї дружини дозволу на поїздку за кордон для лікування. Ці голодування Сахаров виграв: влада була змушена задовольнити його вимоги. Крім того, в Горькому він написав кілька праць, присвячених суспільній і політичній проблематиці. Найважливіші з них – план мирного врегулювання в Афганістані під егідою ООН, адресований Генеральному секретареві ООН і главам держав-членів Ради безпеки (липень 1980), і стаття «Небезпека термоядерної війни» (лютий 1983). Тоді ж він закінчив свої «Спогади», незважаючи на те, що рукопис тричі був у нього викрадений і один раз офіційно вилучений при обшуку.

Влітку 1985 в листах на ім’я М.С. Горбачова й міністра закордонних справ А.А.Громико Сахаров заявив, що не має наміру надалі відкрито виступати з суспільних питань, «крім виняткових випадків».

20 лютого 1986 року він звернувся до М.С.Горбачова з листом, у якому закликав радянського лідера «сприяти звільненню з місць ув’язнення, заслання та спеціальних психіатричних лікарень всіх в’язнів сумління.

У жовтні 1986 Сахаров знову звернувся до Горбачова з листом, у якому, підкресливши незаконність своєї позасудової депортації в Горький і несправедливість вироку, винесеного його дружині, підтверджує своє зобов’язання не виступати з суспільних питань, окрім виняткових випадків.

1 грудня на засіданні Політбюро ЦК КПРС М.Горбачов зі схваленням зачитав цей лист і порушив питання про звільнення Сахарова і помилування його дружини. Члени Політбюро прийняли пропозицію Генерального секретаря без особливих дискусій. Однак Горбачов за власною ініціативою 16 грудня 1986 подзвонив у горьківську квартиру Сахарових (напередодні там зненацька, без будь-яких прохань із їхнього боку, був установлений телефон) і повідомив, що дія Указу від 8 січня 1980 буде припинена і він зможе повернутися в Москву, «до патріотичних справ». Він також повідомив, що в Москву зможе повернутися й О.Г.Боннер.

Зустріч на ярославському вокзалі після заслання, фото: ТАСС

Знаменитий дзвінок Горбачова 16 грудня 1986 означав не тільки припинення жорстокого й незаконного заслання Сахарова і не менш жорстокого, але оформленого за допомогою судової процедури заслання його дружини. Це був сигнал, даний країні, і зрозумілий нею, дійсний, а не декларований початок перебудови.

Але його наміру не займатися громадською діяльністю не судилося здійснитися; в умовах перебудови не тільки громадськість, але й ті, хто ще недавно домагався від нього зобов’язань «не виступати з суспільних питань», тепер очікували від Сахарова прямо протилежної поведінки. Три роки, що минули між поверненням САхарова із заслання і його раптовою смертю, заповнені інтенсивною політичною й громадською діяльністю.

Сахаров бере участь у міжнародному форумі «За без’ядерний мир, за виживання людства». Бере активну участь у створенні Товариства «Меморіал» » і дискусійного клубу «Московська трибуна».

20 жовтня 1988 року обраний членом Президії Академії наук СРСР.

Фото: Сахарівський центр

У квітні 1989 року Сахарова обрали делегатом З’їзду народних депутатів СРСР за «квотою» від Академії наук СРСР, незважаючи на опір консервативної частини керівництва Академії. Увійшов в утворену частиною депутатів Міжреґіональну депутатську групу – прообраз демократичної парламентської опозиції, став співголовою цієї групи.

Сахаров розробив проект конституції нової союзної держави, якою, на його думку, повинен був стати перетворений СРСР – Союз Вільних Республік Європи й Азії.

Восени став одним з ініціаторів кампанії за скасування 6-й статті Конституції СРСР, у якій КПРС проголошується «керівною і спрямовуючою силою» радянського суспільства. На початку грудня виступав на засіданнях Міжреґіональної депутатської групи із пропозицією закликати країну до всесоюзного страйку з метою підтримати цю вимогу.

14 грудня 1989 Сахаров раптово помер у своїй квартирі.

Його похорон став всенародною подією: попрощатися з ним, взяти участь у похоронній ході й жалобному мітингу в Лужниках прийшли сотні тисяч людей.

Похований на Востряковському цвинтарі у Москві.