Лесині суди – донька дисидента намагається побороти систему

Її батько змолоду стикнувся з судовою системою. Український педагог, письменник і дисидент Володимир Андрушко двічі був засуджений за «антирадянську агітацію та пропаганду». Леся Володимирівна Андрушко також володіє юридичною мовою на високому рівні: вона судиться з державними установами з 2014 року. Володимир Васильович намагався повалити комуністичного Голіафа, а його донька бореться з іншим велетнем – бюрократією, байдужою та безособовою машиною, яка здатна перемолоти будь-яку маленьку людину. Втім, Леся Володимирівна – це такий собі камінець, що плутається в коліщатках цього механізму. Доки його не зламає.

«...У 2014 році мені за січень не заплатили за працю жодної гривні, та у лютому 2014 року заплатили заробітну плату частково, що доведено в судах, – пише вона твердим учительським почерком. –  Це стало причиною, через яку я була змушена звільнитись,  оскільки не мала та не маю власного житла в Києві і родичів у яких я могла жити…» Свою історію змагання з освітянськими чиновниками, центрами зайнятості, суддями учителька молодших класів Леся Володимирівна Андрушко виклала на двох десятках сторінок. І прислала до ХПГ. 

***

Леся Володимирівна – вчитель вищої категорії, учасниця численних конференцій, авторка статей і монографії. Народилася в Івано-Франківській області. Працювала у київській школі № 95. Житло в столиці знімала. До пенсії за вислугою років їй залишалося зовсім трохи.  Каже, у 2013 році в школі змінилося керівництво, нова директорка очевидно неприязно ставилася до вчительки. Зима 2014-го стала тяжкою для всіх. Леся Володимирівна була на Майдані, ходила туди після уроків у школі, а також щосуботи і щонеділі. 

У січні Лесі Володимирівні чомусь не виплатили заробітну плату, у лютому заплатили лише частково. Пригадує, усі інші співробітники школи отримали кошти вчасно. Треба було платити за оренду житла, трішки з пенсії прислала мама. 

27 лютого 2014 року Леся Андрушко була змушена написати заяву про звільнення через те, що роботодавець порушив умови трудового договору. Але у трудовій книжці написали «звільнилася за власним бажанням у зв'язку з переїздом в іншу місцевість».

«Неправильним записом причини звільнення у трудовій книжці мене позбавили можливості отримувати послуги центру зайнятості у Києві, – пише Леся Володимирівна. – Зокрема виплати за загальнообов'язковим державним страхуванням.., щоб мати гроші, на які харчуватись, знімати житло та шукати роботу… У мене був вибір – або змінити професію і залишитись у Києві, або поїхати у село Княжолука Долинського району Івано-Франківської області до мами та вітчима». 

Повернувшись на Івано-Франківщину, жінка звернулася до суду з позовом до управління освіти Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації та школи № 95, в якому просила стягнути на її користь середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні, вихідну допомогу, відшкодування завданої моральної шкоди та судові витрати по справі, а також змінити формулювання причин звільнення із «звільнити за власним бажанням у зв'язку з переїздом в іншу місцевість»  на «звільнити внаслідок порушення власником законодавства про працю». Суд ухвалив рішення на користь Лесі Володимирівни. Апеляційний суд також підтримав вчительку.  Управління освіти Шевченківської району міста Києва виплатило їй 5995грн. середнього заробітку за весь час затримки виплати належних сум при звільненні з роботи та 17442 грн. вихідної допомоги при звільненні з роботи і тисячу гривень моральної шкоди. 

***

Щойно приїхавши додому, в село Княжолуку Долинського району Івано-Франківської області (після адміністративно-територіальної реформи це Калуський район), Леся Володимирівна почала шукати роботу: звернулася із заявами до місцевого управління освіти, молоді та спорту та до районного центру зайнятості. Але працевлаштуватися жінці передпенсійного віку виявилося не так просто. 

«У 2014-2015 роках в індивідуальних рекомендаціях щодо сприяння працевлаштуванню, який мені видав Долинський районний центр зайнятості, 21 раз зроблено запис, що немає вакансій без будь-якого обгрунтування чому мені відмовлено у працевлаштуванні», – пише вона.

Втім, вакансії були, зазначає жінка, просто їй чомусь про це не повідомляли: 

 – Я, наприклад, точно знаю, що 1 вересня 2014 року було п’ять вакансій, а у мене в індивідуальних рекомендаціях написано: вакансій немає.

Якось у відчаї вона написала запит до Долинского центру зайнятості про наявні місця для її працевлаштування. Виявилося, що за період, коли Леся Андрушко отримувала стабільну  відповідь – «Роботи немає», спеціаліста її кваліфікації шукали 38 разів. Ці вакансії підходили для Лесі Володимирівни стовідсотково. Але Центр зайнятості разом із управлінням освіти і директорами шкіл працевлаштували інших, почасти тих, хто не мав додаткових гарантій у сприянні працевлаштуванню, молодших. Річ у тому, що люди, яким до пенсійного віку залишається менше 10 років, мають додаткові пільги у працевлаштуванні. Лесі Андрушко це не допомогло.

«Замість того, щоб надати мені послуги в повному обсязі, мене змушували змінити професію», – пише Леся Володимирівна. 

Їй постійно пропонували громадські роботи та навіть перепідготовку за робітничими професіями, такими, як наприклад: манікюрниці, електрозварювальника, рамника, верстатника, тракториста-машиніста, електромонтера, штукара тощо. Коли Лесю Володимирівну запросили до групи, де навчали на оператора котельні, тобто кочегара, вчителька вищої категорії не витримала і написала заяву: вона відмовилася від навчання робітничим професіям.

– За законом, перепідготовку за робітничими професіями пропонують людині, коли зовсім немає вакансій за його фахом. Мені ж почали її пропонувати мало не одразу, ще в 2014 році... – каже Леся Володимирівна. – До того ж, я хотіла учитися. Я  просила направити мене на курси вчителів Нової української школи. Мені відмовили. 

Взагалі, претензій до Долинських центру зайнятості та управління освіти у Лесі Володимирівни чимало. Іноді їй видавали направлення на неіснуючі вакансії, іноді приховували існуючі. У персональну картку внесли неправильний код її спеціальності, тому комп’ютерна система рекомендувала їй зовсім не те. 

А потім – взагалі відмовили у поновленні статусу безробітної, оскільки вона, мовляв, не захотіла працювати на запропонованіх їй посадах. Леся Володимирівна пригадує ті вакансії. У Слобододолинській школі, каже, була робота для педагога, який має спеціалізацію в дефектології чи корекційній педагогіці, а вона такого фаху не має. Інша вакансія також не підходила за законодавством. Нарешті, їй запропонували посаду із зміною міста проживання – у віддаленому селі, куди майже ніякий транспорт не їздить. Не зважаючи на такі умови, жінка зацікавилася пропозицією, поїхала в село, щоб знайти там житло, а коли прийшла до управління освіти, виявилося, що вона, мовляв, уже відмовилася від цієї посади, хоча ніколи такого не робила і відмови ніякої не підписувала. 

З 2016 року Леся Андрушко знову стала на облік як безробітна і перебуває на ньому досі. 

***

Невідомо, чи є у діях чиновників злий умисел, чи це просто звичні для будь-якого українця системний безлад і байдужість. Мало хто з нас чекає справедливості від держави. Інший би залишив кривду як є, махнув би рукою: мовляв, скільки там до тієї пенсії, можна і на ринку без офіційного працевлаштування постояти. Але Леся Андрушко не така. 

В березні 2017 року вона знову вирішила судитися. Цього разу вона звернулася до Шевченківського районного суду міста Києва іх позовом до всіх своїх кривдників: Управління освіти Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації, Загальноосвітньої школи № 95 м. Києва, Управління освіти, молоді та спорту Долинської РДА (тепер Сектор освіти Долинської РДА), Долинського районного центру зайнятості (тепер Долинська районна філія Івано-франківського обласного центру зайнятості). Леся Андрушко хоче відшкодування упущеної внаслідок порушення законодавства вигоди. Вона вважає що неправомірні дії та бездіяльність усіх цих закладів сукупно призвели до тієї ситуації, в якій вона опинилася: багаторічне безробіття і в наслідок цього –  упущена вигода, що зростає із кожним днем. Цей суд триває досі.

У жовтні минулого року Леся Володимирівна спізнилася на судове засідання. Намагалася в останню хвилину роздрукувати нову заяву про уточнення підстав та зміну ціни позову: на 406 аркушах вона виклала всю свою історію докладно. Затрималася буквально на декілька хвилин. За цей час суддя встигла закрити підготовчу частину судового розгляду. Як вважає позивачка, неправомірно. Адже залишилися невирішеними кілька питань. Учителька хотіла, щоб її звільнили від сплати судового збору, надала довідки, що грошових надходжень не має.   

Крім того, у лютому «зник» один із учасників судового процесу – Управління освіти, молоді та спорту Долинської районної державної адміністрації. Установу переіменували і переформатували. Тепер це Сектор освіти Долинської районної державної адміністрації. «Але до Державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань внесли неправдиву інформацію, – каже Леся Володимирівна. – Державному реєстратору надали заяву про переіменування, а також додали установчі докумети, в яких, кірм іншого, йдеться про те, що переіменована установа є правонаступником юридичної особи, якої ніколи не існувало – якогось відділу освіти управління освіти районної держадміністрації!» Леся Андрушко запевняє: Шевченківський районний суд висилає повістки неіснуючій юридичній особі та вважає її належно повідомленою про судові засідання. 

Всі ці питання, на думку позивачки, були підставою не переходити до розгляду справи по суті доти, доки вони не будуть вирішені. Але суддя Пономаренко на це не зважила. Заяву про уточнення підстав та зміну ціни позову не прийняла і повернула Лесі Володимирівні – мовляв, такі заяви треба подавати лише під час підготовчих засідань.  Цю ухвалу про повернення заяви Леся Андрушко оскаржила в апеляційному суді – програла. Пішла у Верховний суд. Кілька днів назад отримала відповідь: «Відмовлено, скарга необґрунтована». 

Розгляд справи у Шевченківському суді триває. Леся Андрушко намагається відвести суддю Пономаренко від розгляду своєї справи. Написала понад десять відводів. Безрезультатно. 

***

Колись за можливість вчителювати боровся її батько. Звільнившись після другого ув’язнення, він приїхав у 1987 році в Коломию. Він згадував в інтерв’ю: «Як помилуваний, я знову домагався педагогічної праці. Мені її не дають, знову для мене немає вакантного місця. Я ходив, ходив, писав у різні інстанції – райвно, облвно, в Міністерство освіти. Нарешті, написав про це Чорноволові в його "Український вісник". Він надрукував листа. Звертався й до Горбачова – Чорновіл і цього листа надрукував. І все нема мені вакантного місця. Нарешті в кінці 1988 року я написав в Організацію Об'єднаних Націй, у комісію прав людини, що я такий-то, тепер рівноправний громадянин, а проти мене далі застосовують різні репресії. Якщо ваша комісія захищає права людини, то захистіть і мої інтереси, тому що в нас чинять з такими людьми несправедливо. Через деякий час мене викликали в райвно. Я там побачив свого листа. "Товариш Андрушко, ви домагаєтесь роботи? Але нема вакантного місця. Як буде вакантне місце..." Вони не пропустили того листа за кордон. Але я наробив копій цього листа і роздав багатьом людям, мабуть, був цей лист і в Києві, хтось переслав його на радіо "Свобода". Увечері чую: передає "Свобода" мого листа українською мовою, а потім російською. Через декілька днів – уже почався навчальний рік – мене викликають у Коломийське райвно: "Товариш Андрушко, ми вам даємо працю"». 

Донька дисидента роботи не має вже сім років. Її справа налічує понад 35 томів. Всі документи вона приносить на суди у великому чорному чемодані. Восени минулого року Леся Андрушко поховала маму і сама пережила інфаркт. Невже і їй треба звертатися до Організації Обєднаних Націй?