MENU

Лакмусовий папірець правозахисту. Як Україні не стати Білоруссю?

29.07.2021
Іван Голод

Освіта – дуже могутня сила, вона може докорінно змінити наше життя. З таких слів почався вже традиційний щорічний Освітній Фестиваль з прав людини.

Вже 5 років поспіль на околицях Чернігова в Освітньому домі з прав людини відбувається серія лекцій, тренінгів та брейнштормів, заради висвітлення проблем правозахисту та привернення уваги активних громадян до безпеки правозахисників.

26 липня 2021 року: відкриття Фесту відбулося, але учасники не поспішають сідати на свої місця: всі розглядають виставку «Беларусь абуджаная» («Білорусь, що прокинулася»), присвячену протестам у сусідній державі.

Тема захисту прав людини, активістів та журналістів у Білорусі – одна з головних і найактуальніших тем цьогорічного Фесту. Для її обговорення організатори виділили окремий день. Перший.

Починається він зі вступного слова голови правління Освітнього дому з прав людини Костянтина Рєуцького. Він називає правозахисний Фест «лакмусовим папірцем правозахисту в українському суспільстві», адже на початку 2000-х не можна було навіть уявити, що такий Фест можливий, що ним зацікавляться звичайні люди та журналісти. Але інтерес до прав людини з кожним роком збільшується, і Костянтин вірить, що одного дня такий Фест зможе збирати не зали, а цілі площі міст, а то й стадіони.

Дискусії тут розгортаються цікаві, до них підключаються представники влади. Так, учасники спочатку обговорювали, як Україна може сприяти становленню демократичного ладу в Білорусі. У перебігу дискусії визначилися з потребою з’ясувати, чи продовжує Служба безпеки України співпрацю з КДБ Білорусі, а МВС України – із силовиками нелегітимного білоруського режиму. Про намір з’ясувати це питання повідомила народна депутатка Інна Совсун.

Гострими запитаннями засипали представника МЗС Анатолія Солов’я, заступника директора другого територіального департаменту Міністерства. Крім питань, які стосувалися позиції України щодо подій у Білорусі, правозахисники поцікавилися, чому Україна відкликала свій підпис під заявою про підтримку народу уйгурів. На що пан Соловей відповісти не зміг, адже, як повідомив, працює «в іншій тематиці».

Спікерами заходу є як українці, так і білоруси. Один із них – Борис Горецький – заступник голови Білоруської асоціації журналістів. Він говорить про тиск, з яким стикаються білоруські журналісти: «У Білорусі не залишилося видання, до якого не «прийшли» силовики». Учасники зі співчуттям сприймають ці слова, в такі моменти особливо починаєш розуміти важливість боротьби за свої права.

Слово підхоплює Костянтин Рєуцький, у минулому – громадський журналіст. Він пропонує білорусам переймати досвід журналістики на Донбасі, де місію повноцінних ЗМІ перебрали на себе громадські журналісти, блогери, адже вони зможуть забезпечити критично важливий доступ до інформації з окупованих чи небезпечних для публічних журналістів місць.

Та попри неоднозначні теми, кожному спікеру після дискусії дякують оплесками. Наприклад, парламентарка Інна Совсун зазначила, що під час Фесту могла спілкуватися з учасниками «однією мовою», що не завжди виходить зробити навіть у Верховній Раді.

Після насичених дискусій та брейнштормів на учасників чекав виступ ансамблю хору ім. Бортнянського. Спеціально для Фесту ансамбль підготував правозахисну програму. Вже за біло-червоним вбранням хористок стало зрозуміло, що тема виступу – протести в Білорусі, точніше, їх жорстке придушення.

У проміжках між важким, тривожним співом керівник ансамблю Іван Богданов читає історію затриманих, закатованих білорусів. Сам він говорить, що пережив шок від їх прочитання, особливо важко було згадувати Революцію в Україні і те, що не так давно пережили ми – українці. Пропонуємо зануритися в одну з сотень білоруських історій катувань. Історію Андрія.

(Наводимо мовою оригіналу)
«Меня задержали на проспекте Пушкина, прямо возле входа в метро. Я там стоял рядом с женщинами, они разговаривали с ОМОНом. Я решил послушать, о чем они говорят. ОМОН обратил на меня внимание, сказали: «иди домой». Я развернулся, сделал три шага в противоположную сторону от них, открыл бутылку с водой, попил, оглянулся, а ко мне уже бегут. Меня подхватили под руки. Я сказал, что я не оказываю сопротивления – я это громко кричал. Я и не оказывал сопротивления. Меня погрузили в автобус, изъяли сразу же телефон и отвезли во Фрунзенское РОВД. Там уже в спортзале мне присвоили номер, сказали: «У тебя нет ни имени, ни фамилии – у тебя есть номер». И начали избивать. Избивали дубинками. Говорили: «Будешь ли ты писать заявление о том, что мы тебя избивали?» Я должен был ответить: «нет». Говорили: «Кто лучший президент в мире?» Все отвечали: «Александр Григорьевич Лукашенко», – но мы все равно, естественно, получали дубинками. Все эти люди были в масках. Просто хочется справедливости и найти людей, которые все это делали».

Під час озвучення історій білорусів у залі – суцільна тиша. Усі слухачі заклякли. У когось з’являються сльози на очах…

Третина учасників Фесту – білоруси, інші – українці, але тут, здається, це неважливо, усі переживають біль від несправедливості та безсилля однаково.

Переживати це складно, але без підняття таких важливих тем, без медіависвітлення катувань та злочинів нелегітимного режиму та підтримки білоруських активістів та журналістів, ми самі ризикуємо опинитися у тоталітарній пастці.

Фото – Алесь Пилецкий/Ales Piletski

 Поділитися