MENU

Як туга за радянською котлетою штовхає українців до московських «скрєпів»

02.08.2021
Наталка Ковальчук

Радіоточка «Москва»

Останнім часом українські інформаційні ресурси активно подають повідомлення про опитування, проведене соціологічною групою «Рейтинг» щодо суспільно-політичних настроїв населення. У його контексті йшлося, зокрема, про ставлення українців до виголошеної недавно російським президентом тези, що «росіяни та українці – один народ, який належить до одного історичного та духовного простору». Подаючи відповіді на запитання, одні ЗМІ роблять акцент на тому, що більшість українців, а саме 55 відсотків не погоджуються з цим. Інші – навпаки. Звертають увагу, що досить значний відсоток – 41 – наших громадян цю думку розділяють.

Здавалося б, такі результати зовсім не співвідносяться з даними інших соціологічних досліджень, які проводилися різними соціологічними групами впродовж останніх двох-трьох років. Скажімо, з тим, що від 84 до 90 відсотків наших громадян підтримують незалежність країни. Тобто вочевидь не бажають жити в «одному кордоні з Росією», про що мріють у Кремлі, де й продукують тези про «один народ». Також більше 80 відсотків українців вважають себе патріотами, а більше 70% – називають Росію агресором.

Втім, результат згаданого вище опитування не видається таким вже несподіваним, якщо згадати соціологічне дослідження, проведене у травні 2020 року Київським міжнародним інститутом соціології. Тоді йшлося про ставлення населення до радянського минулого. За його результатами, половина українців (50 %) не шкодували про розпад СРСР. Але при тому 33,5 відсотка громадян шкодували, а 35 відсотків взагалі вважали, що перебування України у складі Радянського Союзу принесло їй більше користі, ніж шкоди.

Отже, схоже на те, що для певної частини української спільноти московська теза про «один народ» фактично є лише ще одним проявом ностальгії за колишнім СРСР та свідчить про живучість міфу про радянський народ, як єдину спільність. Його активно й послідовно використовувала свого часу комуністична ідеологія.

А тепер це успішно робить російська пропаганда, яка по просуванню своїх «скрєпів» що далі, то більш активно і нахабно діє у різних напрямках.

Наприклад, через «кремлівські ботоферми», покликані дестабілізувати ситуацію в Україні. Вони працюють як з російської території, так і у нас «вдома». Служба безпеки України постійно їх виявляє та припиняє їхню діяльність. Тільки в нинішньому році фахівці з кібербезпеки проводили чимало таких операцій. Звіти про них щомісяця публікуються на офіційному сайті СБУ.

Зовсім недавно, у липні, кіберфахівцями знову ліквідовано потужну ботоферму в Івано-Франківській області, що працювала на замовлення з Росії, активно використовуючи соцмережі та месенджери.

Тобто з російського боку використовуються значні фінансові та людські ресурси задля того, щоб захопити якомога більший сегмент українських користувачів Інтернету. Зокрема й через соціальні мережі.

Не знаю, як кому, але мені останнім часом нерідко доводиться блокувати у своїй стрічці новин на Facebook російські або відверто проросійські сайти, які жодного разу не відвідувала і тим більше не робила позначки «Подобається».

Ось тільки варто заблокувати одні, як майже відразу з’являються інші. Причому, над ними є позначка: «Рекомендується вам». Хоча контент моєї сторінки у Facebook аж ніяк не проросійський, а навпаки – патріотичний український.

Тобто, мене не цікавить ні «велич Росії», ні «стара архітектура Москви», ні «слов’янська єдність під прапором Росії» і так далі.

Треба сказати, що певна частина заблокованих мною російських інформресурсів також використовували фактор ностальгії за радянським часом, життям в СРСР.

Причому цікаво, що зміст цих публікацій, як правило, зводився до побутового рівня. Наприклад, користувачам пропонуються публікації про якісну і безкоштовну освіту в СРСР, доступні та безкоштовні медичні послуги, про те, що тоді усі могли займатися спортом і підтримувати своє здоров’я. Одним словом, за версією авторів цих маніпулятивних постів, радянські люди були стрункими, здоровими, жили довго і щасливо.

Звичайно, згадувати про те життя в СРСР, де були репресії, фізичне й моральне знищення громадян, масові розстріли та Голодомори, не вигідно. А от розповідями про безкоштовні освіту, медицину, здоров’я і довголіття цілком добре можна маніпулювати.

Правда, все це досить легко розвінчується, варто лише дати собі трохи клопоту й поцікавитися, чи справді в радянській країні всі були такими стрункими і здоровими, як спортсмени на світлинах, якими ця інформаційна маячня ілюструється.

Так от: з 1960-х років минулого століття тривалість життя в СРСР почала зменшуватися. Для чоловіків з 66,1 року у 1964-му до 62 років на початку 1980-го. Для жінок, відповідно, з 73,8 років до 72,5 років.

Причому в Україні, у порівнянні з іншими колишніми республіками СРСР, процес зменшення тривалості життя йшов прискореними темпами. Якщо у 1965 році Україна за показниками тривалості життя випереджала всі республіки Радянського Союзу, то у 1984 році вона була лише на 6 місці. Тобто розповіді про радянське довголіття є таким самим міфом, як і багато інших. Та навряд користувачі Інтернет-ресурсів намагаються їх перевірити. А тим більше задуматися, що використовуються вони, аби оббілити людиноненависницьку комуністичну імперію.

Ще один досить поширений міф російської «побутової» пропаганди про виключно натуральні продукти харчування за радянського часу. У мережі вже стали вірусними публікації про найякіснішу радянську ковбасу по два двадцять, про найсмачніші морозиво чи ряжанку, виготовлені за найсуворішими державними стандартами.

Дехто з користувачів намагається розвінчати ці «солодкі» спогади, дехто кепкує чи жартує. Але виявляється, навіть кулінарні згадки про шкільну котлету (неважливо, що вона була наполовину з хліба та обсмажена на маргарині) можуть впливати на свідомість.

Варто лише почитати коментарі під такими нібито невинними публікаціями. Користувачі соцмереж згадують не тільки про, як їм тепер здається, смачні продукти, а про те, як дружно жили всі в СРСР, якою великою і могутньою була країна тощо.

Фактично виходить, що та туга за шкільною котлетою добре таки підживлює ностальгію за радянським часом, мимовільно спрямовуючи думки людей до горезвісних російських «скрєпів» про великий народ.

Звичайно, не всі забули, як жили у системі тотального дефіциту, що продукти не реалізували вільно, а, як тоді казали, викидали, та й то в обмеженій кількості в одні руки.

А ті, хто виріс у селі, взагалі добре знають, що ніякої смачної ряжанки там не було. Були довгі черги за хлібом, який «давали» по два буханці «в руки». А тому ходило по кілька чоловік з родини, бо хліба не вистачало сім'ї навіть на один день.

Борошно селянам не продавали, тому самі вони спекти хліба не могли, хоча його й вирощували. Якщо була корова, то мали молоко. Але, щоб тримати худобу, доводилося попобігати до високого колгоспного керівництва, щоб випросити ділянку для пасовища та для сінокосу. Такими були справжні реалії радянського життя.

Звичайно, на «побутових» інформаційних вкидах можна було б і не зупинятися. Це видається нібито дрібним і неважливим. Але російська пропаганда для маніпуляції свідомістю використовує саме такий підхід. Теревені якоїсь міфічної «тітоньки Насті» для пересічного громадянина зрозуміліші і ближчі, ніж розумні роздуми фахового експерта. Неважливо чи «тітонька» ділиться думками про гарне радянське минуле, чи розказує про фейкового хлопчика, «розіп’ятого у трусиках».

Свого часу українське Інформагенство АрміяInform подавало аналітичну публікацію, як російська пропаганда маніпулює ностальгією за СРСР, використовуючи її як ефективний інструмент впливу на різну аудиторію.

Як зазначалося, ностальгія за СРСР, як «країною мрій», є досить сильною зброєю в руках російської пропаганди. Саме це було використано для захоплення Криму, початку війни на Донбасі. А ті дані, які демонструють згадані вище соціологічні опитування щодо жалю за СРСР і підтримки тези про один народ, власне, свідчать про недостатню роботу з українським суспільством щодо розвінчання як радянських, так і російських міфів. І це при тому, що певна кількість нашого населення часто або й постійно перебуває у полі російської дезінформації.

Український Інтернет-ресурс texty.org.ua проводить щотижневі моніторинги дезінформації. В одному з таких звітів зазначалося, що за місяць з України фіксується до 118 мільйонів візитів на сайти, які просувають українофобські російські тези. Понад 2 мільйони українців є передплатниками проросійських Телеграм-каналів, щомісяця відбувається більш як 120 мільйонів переглядів українцями проросійських YouTube- каналів. У 61 відсотка українських користувачів у Facebook є посилання на так звані сайти-сміттярки. Тобто країна-агресор піддає українців справжньому дезінформаційному хаосу, у якому люди втрачають здатність аналізувати, а частіше сприймають все на віру.

Зрозуміло, щоб вигравати у цій гібридній війні, потрібно постійно і потужно протистояти тим брехливим інформаційним потокам, якими ворог заливає Україну.

Ось тільки за даними, наведеними Українським інститутом майбутнього під час дискусії «Кібербезпека. Новий підхід в Україні» (2020 рік), які базуються на рейтингах дослідницьких компаній Comparitech та Global CybersecurityIndex, наша країна посідає найнижчі місця у Центрально-Східній Європі у рейтингах кібербезпеки.

Правда, цими днями з’явилася інформація про деякі нові зрушення в цьому напрямку. Зокрема, при Раді національної безпеки та оборони України створено робочу групу з питань захисту інформаційного простору.

Та насправді, як це не прикро, мусимо констатувати, що тих кроків, які здійснюються для захисту кіберпростору України, недостатньо. А те, до чого вдаємося у цій сфері, взагалі потрібно було робити, як то кажуть, ще вчора.

 Поділитися