MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Складний діагноз для медицини, або Чи охороняє нас вітчизняна система охорони здоров’я?

30.09.2021   
Наталка Ковальчук
На жаль, за стінами лікарень можна зустріти і прояви корупції, і халатність, і байдужість до пацієнта, і відверте здирництво.

Фото: Alexa Mat, Shutterstock

Оприлюдення Нацполіцією того факту, що у Житомирі лікарі заробляли на онкохворих, перепродуючи через аптеки безкоштовні ліки від раку, викликало значний резонанс у суспільстві.

Про цей випадок активно пишуть українські ЗМІ, відповідні повідомлення вміщують на своїх порталах правозахисні організації, зокрема й Харківська правозахисна група.

Не залишилися байдужими пересічні громадяни, які свою думку висловлюють через соцмережі.

«Ганьба», «неподобство», – це, так би мовити, найм’якіша характеристика події. У відгуках багато емоцій. Але не тільки. Є й конкретні розповіді про ситуації в різних регіонах України.

«Це творять не тільки в Житомирі, а по всій Україні. На власному досвіді бачила! Вранці дають листок з призначенням. В яку аптеку потрібно йти, самі медсестри направляють. В аптеці нагружають два повнющі пакети на „прилічну суму“. І так кожен день. Оборот конкретний», – пише одна з користувачок Facebook.

Деякі з цих коментарів взагалі не можливо сприймати спокійно.

«Лікар-уролог впродовж трьох років продавав моєму батькові ліки. Безкоштовні. Нахабно. Скільки є у гаманці. Запитав. Батько каже – 700 гривень. То давай».

«Так по всій Україні. У дитячому онко (названо онкодиспансер на Слобожанщині) продають державні ліки. Кажуть – ми вам дамо номер провізора, в нього купуйте за свої кошти…»

«Нас в свій час також спіткало горе – захворів батько. І онколог в (названо онкодиспансер) продавав таблетки, які (як з’ясувалося пізніше) безкоштовно людям виписували). Боже, як це страшно, коли наживаються ось так на горі людському…»

«А ви ще навідайтеся (названо онкодиспансер однієї з сусідніх із Житомирщиною областей). Що там твориться? Не бояться нікого і нічого. Так само ліки купуються за свій кошт ті, що мали б бути безкоштовні. І палати такі, що гидко, не те що там лежати лікуватися, а просто зайти туди…»

«Родичка перебувала на лікуванні у регіональному центрі онкології (названо медзаклад на Поділлі). Завідуючий відділенням здер з неї 35 тисяч гривень. Після звернення до НСЗУ всі кошти було повернено у повному обсязі тим же завідуючим відділенням. Повернули гроші за операцію, за всі дослідження, і за те, що відправили робити КТ у пригодовану клініку».

Схожих коментарів багато. Але і наведених вище достатньо, щоб зрозуміти, що українська система охорони здоров’я, образно кажучи, хвора. Те, що відбулося у Житомирі, – тільки один симптом складної недуги, з приводу якої навіть важко встановити точний діагноз.

Бо, на жаль, за стінами лікарень можна зустріти і прояви корупції, і халатність, і байдужість до пацієнта, і відверте здирництво.

Стосується це не тільки тих медичних закладів, які надають послуги хворим на онкологію. Щоразу, потрапляючи до лікарні з будь-якою недугою, пересічний громадянин змушений викладати з власної кишені значні суми коштів. Рахунок йде на тисячі гривень. При тому невідомо, чи всі ці витрати виправдані, чи не призначає лікар дорожчий препарат навіть у тому випадку, коли цілком можна обійтися дешевшим.

Вислів «працювати на аптеку» для українців давно вже набув цілком конкретного значення. У країні склався такий собі симбіоз медичних і фармацевтичних установ, які цілком успішно для себе витягають кошти з кишень українців. У наведених вище коментарях згадуються випадки, коли лікарі направляють пацієнтів з онкологією купувати ліки тільки у визначені аптеки.

Але наразі неважливо, у яке стаціонарне відділення потрапляє людина. Практично скрізь існує система, коли медики відправляють пацієнта купити медпрепарати саме до конкретної аптеки.

Більше того, недавно довелося зіткнутися з випадком, коли у фармзакладі, розташованому поблизу районної лікарні, запитали, у якого лікаря лікується пацієнт, котрому купують медпрепарати. Коментарі, як то кажуть, зайві.

Досить часто можна почути скарги на роботу тих аптек, які розташовуються безпосередньо у приміщеннях лікарень чи поліклінік. Вже ні для кого не становить секрету, що, як правило, їхні «господарі» – це люди з системи охорони здоров’я. Найчастіше вони обіймають високі посади.

У цих так званих лікарняних аптеках завжди найвищі ціни. Сюди громадяни звертаються вже тоді, коли іншого виходу немає. Якщо, наприклад, людину госпіталізують пізно увечері чи вночі, й інші заклади вже зачинені.

До того ж, немає впевненості у тому, що в такій ситуації, бачачи перед собою схвильовану людину, фармацевт до усталеної ціни на ліки не «додасть» вартості заради власної кишені.

Не хочеться вірити, що це стосується всіх таких аптек, але не так давно особисто довелося зіткнутися зі схожим фактом. Мало того, що чек «не провели», як кажуть, через касу. Та ще й, як з’ясувалося пізніше, деякі з препаратів реалізували дорожче прейскуранту. Зокрема, навіть такий «дріб’язок» як медичний спирт.

Невже «нажитися на пацієнтові» стало неписаним правилом для декого у вітчизняній системі охорони здоров’я? Іноді здається, що саме так. І неважливо, йдеться про дорослих чи про дітей.

Ось, скажімо, як у такому випадку. Малюкові потрібно було зробити певний специфічний аналіз. Лікар відправив батьків до конкретної лабораторії. Але вони знайшли заклад, розташований ближче до дому і з дешевшим прейскурантом на послуги. Педіатр висловив незадоволення. А потім з’ясувалося, що ці дослідження взагалі можна було провести у державному центрі безкоштовно.

Досьогодні нікуди не зникли й винагороди, які пацієнти вручають лікарю. В одних випадках медики залишають «суму подяки» на розсуд самого хворого. У інших, – відверто озвучують розмір коштів, які хочуть отримати.

І хоч нині є можливість звернутися зі скаргою до тієї ж Національної служби здоров’я України, люди частіше вважають за краще «відкупитися», ніж наражатися на незадоволення. Адже, хто знає… Може, знову доведеться звертатися. А байдужість до пацієнта, халатність медичних працівників теж присутні у вітчизняній системі охорони здоров’я.

«Біди не трапилося б, якби не халатність лікарів…», «лікарська халатність чи раптова смерть?», «через відмову медиків прийняти хворого в лікарню померла людина…», «родичі померлого звинувачують у халатності лікарів…», – час від часу такі повідомлення з’являються у ЗМІ чи в Інтернет-мережі.

Такі заяви важко назвати голослівними, знаючи конкретні випадки, як наприклад, той, про який йдеться в публікації «Пацієнт, залишений без лікарського нагляду у небезпеці: випадковість чи сучасні тортури?», вміщеній на порталах Української Гельсінської спілки та Харківської правозахисної групи.

Розповідається про пацієнтку, яка звернулася до медичного закладу, аби лікуватися, а натомість через халатність лікарів зазнала ще більших проблем зі здоров’ям. Тільки коли її стан став критичним, жінку перевели до іншого медзакладу, де й надали необхідну допомогу.

Як зазначається у публікації, якщо не вдасться домогтися захисту прав громадянки у національних судах, справу буде спрямовано для розгляду у Європейському суді з прав людини.

Хоча ця справа скоріше виняток, ніж правило. Українці дуже рідко подають до суду, якщо були порушені їхні права чи права рідних, як пацієнтів.

Звичайно, справедливости ради треба сказати, що в Україні є достатньо хороших, високопрофесійних і порядних лікарів. Сьогодні саме медикам дякуємо за боротьбу з пандемією COVID-19.

Але це зовсім не значить, що треба замовчувати проблеми у системі охорони здоров’я, мовчати про те, що у державі, власне, не створені належні умови для захисту прав пацієнтів, що дуже важко й довго потрібно шукати «правди», коли йдеться про притягнення до відповідальності представників такої корпоративної системи, як медицина.

Більше того, іноді сама держава створює умови, невигідні для пацієнта, і такі, що дають лазівки для зловживань у сфері охорони здоров’я.

Скажімо, у січні нинішнього року було оприлюднено Звіт Рахункової палати про результати аудиту ефективності використання коштів медичної субвенції з Державного бюджету місцевим бюджетам для лікування хворих на цукровий та нецукровий діабет.

Так, йдеться про витрачання бюджетних коштів. Побіжно зауважимо, що аудитом було виявлено чимало зловживань. Але є моменти, які стосуються суспільства в цілому.

Наприклад, зазначається, що українці мають у 3–4 рази нижчу спроможність, ніж мешканці європейських країн, аби особисто придбати інсулін. Але чимало інсулінозалежних громадян (до 20 відсотків) змушені купувати його саме за власний кошт. Тому що (на момент аудиту) Міністерство охорони здоров’я не забезпечило належних умов для обліку хворих на цукровий і нецукровий діабет.

На рівні держави не тільки відсутня узагальнююча інформація про рівень поширення захворювання на діабет, адже до електронного Реєстру пацієнтів внесено лише тих, хто перебуває на диспансерному обліку, а й недостовірними є дані про смертність від цієї важкої недуги. Взагалі, як згадується у звіті, лікарі серед причин смертності навіть зазначають щось на кшталт: «переведено на таблетки», «вибув до іншого населеного пункту», «вибув» тощо.

Кому потрібна настільки недостовірна статистика щодо поширення хвороби, якою люди, як правило, страждають пожиттєво? І чи не робиться це для того, щоб «зекономити» на пацієнтах? Адже та ж житомирська історія переконує, що деяким лікарям і фармацевтам набагато вигідніше, коли громадяни купують ліки за свій кошт. Тоді є вигідний «конкретний оборот», як сказано в одному з вище наведених коментарів.

Свого часу в експертному дослідженні Радіо Свобода стосовно проблем українців зі здоров’ям, один із представників Центру громадського здоров’я зазначив, що люди довіряють Google більше, ніж лікареві.

Тоді йшлося також про те, що «…бідність спонукає не звертатися до лікарів. У свідомості бідної людини, яка ледь збирає кошти на їжу, закладено, що похід до лікаря – це величезні витрати з власної кишені. І це вже соціально-державна проблема».

На жаль, цю проблему поглиблюють певні негативні явища в самій системі охорони здоров’я. Ті ж махінації з ліками і багато чого іншого. Чи не так?

 Поділитися