Чи можна школу з території освіти перетворити у територію булінгу?

На початку нинішнього навчального року сталася бійка між двома підлітками однієї зі шкіл Луцька. Відбувалося все на очах інших дітей. Однак ніхто з них на втрутився, аби припинити це неподобство. Навпаки – спостерігали за «поєдинком», знімали відео, і навіть підбадьорювали, підказуючи, куди краще вдарити.

Факти, коли підлітки влаштовують, так би мовити, розбірки між собою, чи вдаються до знущання над своїми ровесниками, на жаль, непоодинокі в Україні. Як то не прикро визнавати, наші діти звикли до жорстокості. Іноді здається, що ми, дорослі, не знаємо, що з цим робити.

Звичайно, якісь заходи, спрямовані на протидію насиллю проводяться.

Скажімо, нинішнього навчального року відбувалася інформаційна кампанія ініційована Мінюстом, яка мала назву «Всеукраїнський тиждень протидії булінгу».

Тиждень закінчився дуже швидко. Думаю, на чиновницьких столах навіть з’явилися звіти про успішно проведену роботу. Правда, «успішність» на папері не гарантує ефективного результату в реальному житті.

Хоча б тому, що навряд чи багато українців, найперше тих, чиї діти навчаються в освітніх закладах, взагалі знали про проведення Тижня протидії булінгу.

Адже не надто активно підтримали цю акцію ЗМІ, в першу чергу провідні електронні. Особисто побачила повідомлення випадково, і то тільки після тривалого пошуку матеріалів до теми булінгу.

А тим часом, за даними ЮНІСЕФ (станом на липень 2017 року), 67 відсотків дітей в Україні стикалися із проблемою булінгу, 24 відсотки дітей ставали жертвами булінгу, а 48 відсотків нікому не розповідали про ці випадки.

Проблема має тенденцію погіршуватися. Вже, за даними Українського інституту дослідження екстремізму, оприлюдненими трохи пізніше за результати ЮНІСЕФ, 80 відсотків українських дітей рано чи пізно стають жертвами шкільного цькування.

Очевидно, що протидія булінгу має бути не епізодичною, а постійною. До того ж не декларативною і бюрократичною. Тому що ця «боротьба» наскоком закінчується, а булінг в українській системі освіти залишається. І набуває різноманітних форм.

Наприклад, використовується педагогами як метод виховання. Що, скажімо, мають відчувати 5–6-річні діти, яких «обіцяють» примотати скотчем до стільця, якщо не будуть слухняними?

Якось один знайомий поділився клопотом. Донька навчається у молодших класах. Коли потрібно збиратися до школи у дитини починає боліти голова або живіт. Батьки думали – вигадує. Але лікар, який оглядав дівчинку, переконав, що це реальний біль на нервовому ґрунті.

Час від часу взагалі вибухають булінг-скандали, які набувають широкого розголосу, як, скажімо, випадок, коли вчителька інклюзивного класу у київському закладі побила дитину.

Чи той, який стався на Хмельниччині, де вчителька молодших класів могла бити дитину головою об парту чи заштовхувати їй папір до рота, лупити указкою по руках.

Останнім часом широкого розголосу набув конфлікт, який стався у глухівській школі, що на Сумщині. Тут другокласника зацькували через відсутність друкованих зошитів. Й ініціатором цькування була саме вчителька.

При тому, що використання друкованих зошитах в освітньому процесі для Нової української школи (НУШ) не обов’язкове. Роз’яснення з цього приводу є й на сайті НУШ. Свого часу вміщувалося воно й на офіційному сайті Міністерства освіти і науки.

Власне, ця ситуація з використанням друкованих зошитів у навчанні має ще й економічний підтекст, який насправді замовчується. Трапляється, що ці зошити поширюють самі вчителі. Отримавши їх від підприємців, які реалізують навчальні посібники, продають за певний відсоток.

Або й самі знаходять шлях до економічної вигоди. Ось хоча б як у такому випадку: педагог реалізувала зошити вдвічі-втричі дорожче ринкової ціни, бо, купивши один, знаходила когось, хто робив якісні ксерокопії. Потім продавала. Батьки вимушені були їх купувати, бо інакше дитина не мала б можливості повноцінно працювати на заняттях.

А заходити у конфлікт з педагогами батьки, як правило, не хочуть. Та часто це й не дає результату. Навіть тоді, коли батьки звертаються до керівництва школи. Іноді тільки після звернення до відповідного департаменту чи навіть до міністерства можна домогтися реакції на цькування дитини з боку педагога.

Самі колективи навчальних закладів у таких випадках частіше стають на захист вчителя, ніж дитини. Скажімо, так було, коли на Сумщині, у школі міста Конотопу заступник директора обрізала дівчині коси.

Власне, батькам нелегко добитися правди й тоді, коли йдеться про цькування сина чи доньки з боку однокласників. Тож іноді ситуація заходить надто далеко, наприклад, дитину можуть покалічити. У педколективах зазвичай запевняють, що нічого не знали. А то обов’язково б вжили заходів…

Хоча , навіть якщо й знають, не надто хочуть втручатися. У навчальних закладах не прийнято, образно кажучи, «виносити сміття з хати». Порушити питання на суспільному рівні – значить завдати удару по іміджу.

Тож роблять вигляд, що нічого не відбувається. Та й нерідко булер – це дитина впливових батьків, чи досить багатих, чи, так би мовити, з кримінальної родини, або ще щось.

От найчастіше й трапляється так, що правда з’являється на поверхні, коли конфлікт вже набуває «гарячої» фази.

Як, наприклад, у одному з полтавських навчальних закладів, де один із учнів (всього-на-всього п’ятикласник) приносить наркотики, цигарки, погрожує однокласникам і вчительці ножем, б’є дітей, досить сильно травмував одну з учениць, відбирає у дітей речі.

Батьки неодноразово зверталися до поліції. Хоч адмінпротоколи складалися, але належного реагування не було. Очевидно, що позицію невтручання зайняло й керівництво закладу.

Врешті-решт ситуація «вибухнула». Батьки повідомили, що самі вони будуть звертатися до міністерства, а їхні діти – це 33 учні – до школи не підуть.

Так, за два неповні місяці з початку цього навчального року сталося вже кілька резонансних фактів, так чи інакше пов’язаних із булінгом як з боку педагогів, так і їхніх вихованців.

Згадаймо хоча б і той злощасний випадок, коли колишня учениця стріляла по вчителях з арбалета, аби помститися за булінг.

Або недавній, коли у Дніпрі шестикласник (тобто 12-річний підліток) побив вчительку, котра забрала у нього смартфон. Підліток на уроці бавився ним, до того ж їв горіхи та вживав нецензурну лексику.

За повідомленнями мас-медіа, батьки навіть не вибачилися за дії сина.

В Україні є чимало законодавчих та нормативно-правових актів щодо запобігання та протидії насиллю, у тому числі й булінгу. Міністерство освіти та науки постійно розробляє та спрямовує до навчальних закладів листи щодо створення безпечного освітнього середовища та протидії булінгу. Розроблено навчально-методичний посібник «Запобігання та протидія проявам насильства: діяльність закладів освіти» для слухачів очної форми навчання в системі післядипломної педагогічної освіти.

Звичайно, все, мабуть, потрібне та важливе. Але чи можна змінити ситуацію лише цим?

Скажімо, чому б в українській школі не використати той досвід, який мають у Європі, в першу чергу у Фінляндії, де на державному рівні затверджена ефективна антибулінгова програма. Адже від цього зла не застраховані і країни з високим рівнем розвитку.

І, як зазначається в одній з публікацій на сайті громадської організації «Освітній маркер», там йдеться не про стоси паперів щодо протидії булінгу, а про залучення до роботи усіх учасників освітнього процесу: і працівників шкіл, і батьків, і дітей.

Кожен виявлений випадок цькування припиняється на самому початку. Протидія булінгу йде через обговорення проблеми з самим дітьми, загальношкільні та батьківські збори, присвячені цій темі, через інформацію на сайті для батьків, де також йдеться про конкретні випадки. І через багато інших кроків, спрямованих на поліпшення ситуації.

Звичайно, такий підхід і така протидія – це важка тривала спільна праця педагогів, батьків, самих дітей. Для цього, мабуть, має бути розуміння, що булінг – це не сьогоднішня проблема якогось окремого навчального закладу. Це проблема якості завтрашнього нашого суспільства.