Заходи безпеки жертв катувань у пенітенціарних установах

Загальні зауваження

Для стислості будемо використовувати термін «катування» замість: «катування та інші жорстокі, нелюдські або такі, що принижують гідність, види поводження та покарання», «катування та інші форми поганого поводження», «незаконне насильство» тощо. Також замість термінології «засуджені» та «особи, взяті під варту» будемо використовувати «в’язні», оскільки наявність в них різного правового статусу не створює якихось принципових відмінностей щодо їх вразливості в разі подання скарг на катування.

В Україні система захисту свідків працює лише в одному аспекті – коли це потрібно стороні обвинувачення, зокрема, у формі забезпечення конфіденційності відомостей про особу, проведення закритого судового розгляду або допит свідка з використанням технічних засобів з іншого приміщення у спосіб, який унеможливлює його ідентифікацію. Наш багаторічний досвід надання правової допомоги жертвам катувань не знає жодного прикладу, коли б органи розслідування отримали показання хоча б одного в‘язня, який (-а) сам би не був (-ла) жертвою катувань і дав показання про застосування катувань до інших в’язнів. Тому мова буде йти про захист жертв катувань.

Отже, окремо ставити питання про захист свідків катувань можна буде після того, як буде існувати система захисту потерпілих, а до того часу, доки потерпілі будуть заперечувати факти застосування катувань, немає потреби у свідках, а відтак і у їх захисті.

Відсутність захисту жертв катувань: два приклади

В останні роки проблема захисту потерпілих найбільш яскраво постала після подачі груп заяв на катування з боку адміністрації спочатку у Державній установі «Бердянська виправна колонія (№77)» у 2019 році, а у січні 2020 року – у ДУ «Олексіївська виправна колонія (№25)». Обидва ці випадки показали повну неспроможність держави захистити жертв катувань від переслідувань з боку пенітенціарної адміністрації за оскарження таких дій. Хоча через деякий час, після наполегливих клопотань адвокатів, представників потерпілих, частину потерпілих було переведено до інших установ, але це не можна вважати адекватним засобом захисту, оскільки тиск або помста тим, хто поскаржився на катування, починається негайно після отримання інформації про висловлення таких скарг. Деякі з потерпілих після звільнення з установи, а відтак, й від тиску з боку адміністрації поновлювали свої скарги.

Внаслідок тиску, спочатку у вигляді залякування, побиття та інших форм жорстокого поводження бійцями спецпідрозділів (ГШР), а згодом постійного психологічного тиску в Олексіївській виправній колонії більше половини з тих засуджених, які подали офіційні заяви про застосування катувань та інших форм поганого поводження, пізніше відмовились від своїх скарг на дії адміністрації.

Як показала практика, захист потерпілих має охоплювати не лише час, коли в’язні перебувають під контролем адміністрації установи, на яку вони поскаржились, але й після переведення в інші установи, під час їх звільнення, після звільнення з установи і навіть під час проведення слідчих дій.

Так, при проведенні допитів на території Олексіївської колонії на початку досудового розслідування представники адміністрації всіляко перешкоджали проведенню слідчих дій: заходили у приміщення, де відбувався допит, висловлювали погрози особам, яких допитували, і навіть забороняли проводити допит, знімали на відео частину допиту, після їх видворення за двері приміщення підслуховували за дверима, грюкали у двері. Все це відбувалося за відсутності активних дій слідчого ДБР, який проводив допит, і видалити службових осіб установи та проводити слідчу дію можна було лише завдяки наполегливим запереченням/скаргам адвоката. Примітно, що після завершення допитів слідчий брав флеш-карту та йшов друкувати протоколи слідчих дій до приміщення адміністрації установи, а після завершення слідчих дій він не виходив з установи, як це робив адвокат, а прямував до адміністрації.

Найбільш стійких в’язнів протягом всього періоду тримання в установі «обробляли» з метою отримати відмову від скарг. При цьому використовувались такі методи, як примушення інших засуджених писати про те, що скаржники підбурюють інших засуджених до групової непокори законним вимогам адміністрації, «дестабілізують обстановку в колонію», коротше кажучи, готували матеріали для використання ст.392 КК України «Дії, що дезорганізують роботу установи виконання покарань». По приїзду до колонії прокурора з нагляду цей засуджений поскаржився.

Засуджені, яких примусили написати відмови від своїх скарг на катування, пояснювали це тим, що вони обмовили адміністрацію установи під тиском адвокатів-правозахисників.

Одного з засуджених Олексіївської колонії після звільнення співробітники колонії посадили в автомобіль, супроводжували до вокзалу, купили квиток на потяг і контролювали його посадку у вагон – про це також була подана окрема заява про злочин.

Інший засуджений після звільнення розповів про те, що перед звільненням його завели до кабінету начальника установи і там під запис на відео його змусили сказати, що раніше у протоколі допиту він написав про те, що відмовляється давати показання, оскільки так його навчив адвокат. І про цей тиск він написав заяву про злочин.

Ще один засуджений повідомив про те, що той самий начальник  Олексіївської колонії погрожував йому, що після його звільнення його затримають поліцейські і проти нього буде сфальсифіковане нове кримінальне провадження, про що після переведення його до іншої установи потерпілий написав заяву до прокуратури.

Коли після багаторазових клопотань адвоката колишнього засудженого Олексіївської колонії, який зазнав найбільш жорстоких катувань, призначили допит з використанням поліграфа, то адвоката не повідомили про це, а коли вона прибула до місця проведення слідчої дії, їй всіляко відмовляли бути присутньою при допиті, і навіть в її присутності на потерпілого чинили тиск, мовляв, він бреше, поліграф це покаже і т.і.

Декілька засуджених після відмови від скарг поновили їх після звільнення, додавши до них ще й заяви про примушення відмовитись від давання показань.

Ще один потерпілий Олексіївської колонії, який після звільнення звідти знов був притягнутий до кримінальної відповідальності і був поміщений до Харківського СІЗО, скаржився, що там на нього тиснули представники адміністрації установи як безпосередньо, так і опосередковано. Вони налаштовували вороже проти нього інших в’язнів, переводили з камери в камеру, влаштовували часті обшуки в камері, поміщали його до карцеру під вигаданим приводом, і навіть не проводили призначене йому лікування, хоча цей обов’язок був встановлений судом, про що він багаторазово скаржився до відділу прокуратури з нагляду.

Отже, захист жертв катувань, які утримуються під контролем пенітенціарної адміністрації – це не просто поміщення їх до окремих приміщень чи інших установ. Він має включати в себе постійний нагляд за їх перебуванням в цих місцях, які все одно є місцями несвободи, а відтак, визначають вразливий стан осіб, які там утримуються.

Зважаючи на те, яким чином здійснюється розслідування, можна уявити, яким чином забезпечується захист потерпілих. І цей захист треба забезпечувати протягом всього часу кримінального провадження.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, участь потерпілого у розслідуванні скарг на катування є однією з необхідних рис ефективного розслідування. 

За Стамбульським протоколом захист потерпілих і свідків катувань є одним з ключових елементів ефективного розслідування фактів катувань.

У звіті КЗК за результатами візиту ad hoc до України в серпні 2020 року Комітет рекомендував Уряду України, щоб органи влади вжили відповідних кроків для забезпечення того, щоб в’язні, які подали скарги, не були піддані репресіям (Звіт СРТ, п.20).

В проекті Стратегії реформування пенітенціарної системи України до 2026 року не передбачені заходи з забезпечення захисту прав потерпілих від катувань.

Висновки та рекомендації

1. В Україні відсутня дієва система захисту потерпілих від катувань, які поскаржились на такі дії адміністрації пенітенціарної установи і залишаються перебувати там; це є чинником, завдяки якому в’язні подають скарги на такі дії адміністрації лише у виняткових випадках, коли так звані «незаконні заходи впливу» стають нестерпними. Наслідком цього є те, що офіційна статистика катувань абсолютно не відповідає реальному стану речей у цій сфері.
2.  Для потерпілих такого роду, з огляду на їхню особливу вразливість, необхідні специфічні/додаткові заходи та процедури захисту.
3. Захист жертв катувань має забезпечуватись весь час їх тримання в місцях несвободи.
4. Безпека жертв катувань є питанням, пов’язаним з умовами поданняб скарг на катування, отже, має бути переглянуто і вдосконалено порядок подачі скарг на дії адміністрації, який би передбачав конфіденційність.

На додаток до рекомендацій, викладених у аналітичному матеріалі «Захист свідків та потерпілих від катувань у пенітенціарних установах» ми пропонуємо також наступні рекомендації.

1. Встановити на законодавчому рівні обов’язковість застосування заходів безпеки для осіб, які подали заяви про застосування до них катувань з боку адміністрації установи і утримуються в пенітенціарних установах.
2. Засоби забезпечення безпеки щодо в’язнів, які утримуються у пенітенціарних установах, мають бути такого роду, щоб виключити можливість контактів представників адміністрації з в’язнями, які подали скарги на катування, за відсутності третіх осіб (прокурорів, представників Уповноваженого тощо) та мають бути застосовані невідкладно з моменту отримання інформації про застосування катувань до певного в’язня/в’язнів, в тому числі і тоді, коли інформація про таке надійшла від третіх осіб або такі факти виявлені самостійно службовими особами правоохоронних органів або прокуратури.
3. Оскільки перелік заходів забезпечення безпеки, передбачений Законом України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у  кримінальному судочинстві», не є вичерпним, застосовувати інші заходи безпеки, наприклад, тимчасове переведення всіх в‘язнів, які поскаржились на катування, в окреме приміщення, з застосуванням цілодобової особистої охорони поліцією.
4. Впровадити спеціальні дільниці для тримання потерпілих від насильства адміністрації в одній із установ кожного регіону України.
5. Доповнити посадові обов’язки прокурорів відділів нагляду за дотриманням законів під час виконання рішень у кримінальних справах вимогами про здійснення регулярних відвідувань засуджених, які поскаржились на катування з боку адміністрації установи та у цій або інших пенітенціарних установах, в тому числі перевірки можливої помсти засудженим-скаржникам на адміністрацію застосуванням до них необґрунтованих стягнень.
6. У разі надходження заяв про катування від групи засуджених однієї установи мають застосовуватись особливі заходи безпеки, які б передбачали, зокрема, щоденні перевірки їх перебування прокурором з нагляду та вжиття відповідних заходів реагування в разі порушення заборони контактування представників адміністрації з жертвами катувань, які перебувають під захистом.
7. Передбачити заборони отримання будь-яких пояснень, заяв та іншої інформації представниками адміністрації установи від осіб, які подали заяви на катування, за якими проводиться досудове розслідування.
8. На період кримінального провадження за заявами про катування встановити явочний порядок пропуску адвокатів – представників потерпілих, які утримуються у пенітенціарних установах, без отримання на це дозволу (погодження) начальника установи.
9. Запровадити дисциплінарну відповідальність службових осіб правоохоронних органів та прокурорів за невжиття або несвоєчасне вжиття заходів застосування безпеки до жертв катувань.

Взагалі, якщо наша держава декларує боротьбу з катуваннями як один із пріоритетів своєї внутрішньої політики, то ми вважаємо за необхідне, щоб в Україні було ухвалено окремий закон з питань запобігання і протидії катуванням, в якому передбачено, зокрема, питання захисту жертв катувань, в тому числі заходи безпеки, а також обов’язкову відповідальність службових осіб за їх невжиття або невиконання, імплементовано рекомендації Стамбульського протоколу, зокрема, щодо залучення представників громадськості до проведення розслідування, відсторонення від посади на час кримінального провадження стверджуваних кривдників і т.і., з внесенням відповідних змін до Законів України, зокрема, до Кримінально-виконавчого кодексу України.