MENU
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Як забезпечити стабільний мир на сході України?

03.12.2021
Дмитро Власенко

«Парад полонених», який сепаратисти провели 24 серпня 2014 року (з відкритих джерел)

Питання конституціоналізму у часи змін актуальне наразі загалом для всього світу. Однак для України його актуальність стоїть дедалі гостріше, оскільки крім пандемії COVID-19 в нашій державі також має місце збройна агресія Російської Федерації, яка призвела до численних жахливих наслідків – від окупації певних територій і аж до викривлення мислення та світобачення великої кількості людських умів.

У своєму есе я хочу сконцентрувати увагу на наслідках фактичної війни та окупації певних територій для українського конституціоналізму, що не може не призводити то тих чи інших його змін. Також спробую викласти деякі роздуми щодо наслідків деокупації, яка, на мою думку, рано чи пізно відбудеться.

Соціологічні опитування показують, що українців перш за все турбують високі тарифи на послуги ЖКГ (56,8% респондентів вважають цю проблему такою, що їх хвилює найбільше), за тим було названо воєнний конфлікт на Сході України (52,2%), а потім лише пандемію коронавірусу COVID-19. Тобто ми бачимо такий собі «рейтинг пріоритетів бідності», оскільки тарифи на комунальні послуги були названі першими. І далі – з незначним відривом – воєнний конфлікт на сході України випередив пандемію. Анексія Криму посіла десяте місце у опитуванні «Які проблеми в Україні Вас хвилюють найбільше?» з результатом 16,4%[1].

Ситуація в Українській державі є унікальним випадком у світі, оскільки тут має місце не тільки збройна агресія іншої держави, яка підступно скористалась тяжкими часами у сусіда, а й первісна слабкість України, яка робить нашу країну вразливою як до воєнних загроз міжнародного масштабу, так і до інформаційних загроз щодо пересічних громадян, які здебільшого не мають якоїсь усталеної, непорушної точки зору (тобто куди вітер подує – так більшість і думає/вважає/голосує/протестує/висловлюється).

Причиною розумової вразливості я би назвав низький рівень культури громадян та невисоку якість освіти (як середньої, так і вищої). Державна служба статистики України не проводить опитування споживачів щодо кількості відвідувань культурних заходів протягом певного часу, а лише обчислює число відвідувань різноманітних культурних закладів та заходів. За її даними у 2015 р. в Україні на кожні 100 осіб населення було 35 відвідувань музеїв, 13 – театрів, 6 – концертів та 25 – кінотеатрів. Найактивнішими регіонами з відвідування музеїв, включно з туристами, у 2015 р. були: місто Київ (107), Львівська область (71), Тернопільська область (45) та Вінницька область (44); з відвідування театрів: Київ (46), Одеська область (21), Миколаївська область (19); з концертів: Київ (24), Чернігівська область (14), Львівська область (12); з кінотеатрів: Харківська область (76), Одеська область (62), Львівська та Дніпропетровська області (по 34). У той же час у 2013 р. майже 48 % (47,7) респондентів ніколи не відвідували концерти класичної музики та 47,3 % – театру опери та балету; 34,7 % ніколи не відвідували художні або фотовиставки та 28,8 % – концерту народної музики[2]. Такі цифри є шокуючими.

Головне питання українського конституціоналізму, що наразі зазнає змін через наявність окупованих територій та війни на сході України, на мою думку, звучить так: «Наскільки стабільним буде мир?». Існує багато різних факторів, які так чи інакше коригують можливу відповідь на це питання. Якраз доктрина перехідного правосуддя стає у нагоді у час пост-конфліктного періоду з метою побудови успішного суспільства. Це новий досвід для України, засвоєння якого є вимогою часу. Наша держава повинна мати план та бути готовою і до деокупації територій, і до інтеграції того населення, яке вимушено перебувало на непідконтрольних Києву територіях.

Основними характеристиками перехідного правосуддя є те, що, по-перше, воно відзначається скоріше емпіричністю, ніж теоретичністю. Перехідне правосуддя постало у нас у практичній царині. Наразі спостерігаємо, що воно тільки зароджується в українському правовому полі і взагалі немає розуміння, як воно має працювати. Тобто перехідне правосуддя формується під час практичного застосування і мають пройти роки, щоб Україна напрацювала правову базу та необхідних спеціалістів.

По-друге, перехідне правосуддя є багатовекторним, багаторівневим, оскільки вирішує, зачіпає, опікується та відповідає на широке коло питань у досить короткий час.

По-третє, у перехідне правосуддя закладено ідею, що всі заходи в його рамках повинні бути вчинені швидко, оперативно. Чим більше часу пройде з моменту конфлікту – тим менш ефективно будуть вирішені питання.

По-четверте, розробка перехідного правосуддя вимагає врахування контексту, в якому воно реалізується. Не можна бездумно копіювати досвід інших країн, але можна прослідкувати чого точно не потрібно робити.

По-п’яте, перехідний період є довгостроковим і нелінійним. Варто бути готовими до того, що це може затягнутись.

Далі я проаналізую головні фактори, які впливають на стабільність миру. Під час деокупації та реінтеграції окупованих територій ці фактори впливатимуть на регулювання важливих соціальних зв’язків, які є частиною вітчизняного конституціоналізму.

Фактор 1. Колективне право знати правду

Питання правди є чи не найслабкішою ланкою у вирішенні конфлікту. У кожної сторони конфлікту вона своя, і кожен вважає, що він правий. Однак точно можна сказати, що правда є початковою точкою мирного співіснування.

Так само і з точки зору правосуддя нічого не можна отримати без правди. Якщо правосуддя відбувається у суді, то в ньому може бути досліджено лише кілька аспектів правди – тобто не повною мірою. Інституції перехідного правосуддя якраз спрямовані на зосередження уваги на якомога більших та різних аспектах правди (в тому числі і на тих, на які суд не звертає увагу).

То якою ж має бути правда – однобічною з диктатом сильнішого (як свого часу у Руанді) чи різнобічною, де сторони взаємно йдуть на поступки? Поки український підхід конкретно не визначений. Факт залишається фактом, що не може бути простого рецепту вирішення та виходу із конфлікту, оскільки ситуація дуже і дуже складна. Звичайно, адвокатам, юристам подобається, коли закон є чорно-білим. Але це те питання, де є відтінки.

Чи варто поступитися індивідуальною правдою задля спільного миру? Можна оголосити певне коло осіб винними та автоматично покарати їх, але також можна в судах розглядати кожну конкретну справу і дійти до неоднакової судової практики.

Якщо поглянути на приклад Північної Ірландії, то після революційних подій у Великій Британії оперативно було сформовано цілий ряд органів, які працювали над правдою: Підрозділ з історичних досліджень (метою цього органу є безсторонньо розслідувати конкретні події; влада не хотіла до таких розслідувань залучати поліцію, бо її безсторонність щодо цих подій викликала сумніви), Комісія з отримання інформації (сюди громадяни звертаються з запитами), Архів усної історії (збирає усні історії людей щодо насильства, яке щодо них було застосовано), Група з провадження та примирення.

Також викликає питання необхідність участі у можливій українській «Комісії правди» іноземних партнерів. Український досвід бувало показує неправильне розуміння принципу дружнього ставлення до міжнародного права, часто наш політикум прагне аж до занадто дружнього ставлення – наприклад, Комісії міжнародних експертів при ВРП, яка мала би перевіряти кандидатів до ВРП та її чинний склад на відповідність критеріям професійної етики та доброчесності. Звичайно, залучати іноземних експертів до внутрішніх українських справ може бути доцільним та розумним, але їх голос точно не має бути вирішальним. Особи, що входитимуть до Комісії правди, мають відбиратися дуже ретельно, оскільки різні люди формують різні наративи та шляхи руху для такого органу.

Так чи інакше, у пошуках правди жертвам точно повинна бути надана можливість розповісти свою правду. Має бути можливість у довільний спосіб розказати, що відбулось з ними. У рамках перехідного правосуддя обов’язково має бути створений майданчик, на якому жертви можуть розповісти суспільству, громаді про все, що з ними відбулись. Звичайно такі жертви можуть виступати свідками у рамках судового розгляду, однак такий формат не завжди може задовольняти цілі перехідного правосуддя.

Також доцільно звести разом жертв і злочинців. Зазвичай вони не можуть напряму спілкуватися у рамках кримінального процесу, однак у рамках перехідного правосуддя очні ставки між ними можливі. Зловмисники можуть розповісти, пояснити, чому вони ухвалювали саме такі рішення, які приймали, чому вони вчинили саме такі дії.

Заради успішного мирного життя після конфлікту необхідно звести разом два аспекти правди, різні історії від різних жертв і від зловмисників також. У рамках судового розгляду на історію дивляться переважно з погляду жертви. А у перехідному правосудді розглядається і позиція зловмисників – спробую проілюструвати цю точку зору на прикладі співвідношення «фотографії» та «відео». Наприклад, у рамках судового провадження ви маєте «фотографію» – картинку правди. Але далі, якщо перейти до перехідного правосуддя, то тут замість фотографії ви збираєте історії і намагаєтесь зробити з них «відео». Гадаю такий підхід розумним та виправданим.

Головним очікуванням жертви у широкому (масштаб цілої України) чи вузькому (на рівні конкретної особи) значеннях у рамках перехідного правосуддя переважно є прагнення повернутися до нормального життя, а не засудити, посадити злочинця. Про це треба пам’ятати, оскільки часто пост-конфліктний період супроводжується виключно кримінальними переслідуваннями певних осіб і це все.

Крім того, сьогоднішнє покоління українців має враховувати і ставитись з розумінням до того, що історія, яку ми вчили (вчимо) в школі – це не та ж сама історія, яку вчили ваші батьки. А у наших дітей, наступних поколінь, можливо, буде якась своя версія історії.

Таким чином, право знати правду передбачає створення форуму, де кожен матиме можливість висловити свою правду. Ба більше, аби краще розуміти ситуацію – треба звести разом обидві сторони конфлікту. Історія має бути розказана правильно, щоби належно кваліфікувати конфлікт. Усе це базується на різних історіях різних людей. Це все формує дискурс у сфері прав людини.

Правда – це не просто список подій і список винуватих. Правда має більшу мету. Самого лише стану, коли винні сидять у в’язницях, недостатньо. Встановлення правди очистить рани суспільства, щоб вони могли загоюватися.

Фактор 2. Мир чи примирення?

Мир – це не тільки відсутність стрілянини на вулиці – це також і про відсутність дискримінації, повагу до прав людини. Останні мають бути розумною мірою забезпечені всім громадянам.

Прикладів примирення у світі безліч. Наприклад, було досить непросто примиритися французам і німцям у 50-х-60-х. Потрібен був час цілого покоління, щоб потім у 1963 році заключити Єлисейський договір про співробітництво між ФРН та Францією. З моменту його заключення французи, які прагнули відновлення «великої нації», та німці, які були подавлені поразкою, перестали бути колишніми ворогами і стали партнерами.

Інший приклад – населення Північної Ірландії й досі не примирилося з Великобританією. Белфастська угода не вирішила всіх проблем. Процес роззброєння воєнізованих організацій затягувався, а довіра до поліції у цьому регіоні й досі низька. Спостерігається супротив перехідному правосуддю. Досі розслідується неналежна поведінка поліції, збройних формувань та військових сил. Це все недостатньо досліджено. Статус-кво ставиться під сумнів.

Підлили мастила у вогонь ще й події, пов’язані з Brexit, який спровокував масові протести у Північній Ірландії. Вона мала вигляд найнестабільнішого регіону Об’єднаного Королівства, який воно «віддало в пожертву» задля досягнення компромісу з Європейським Союзом. Відповідно до угоди про умови виходу Британії з ЄС Північна Ірландія фактично залишається у єдиному ринку ЄС, а митні перевірки повинні здійснюватися лише в морських портах.

Ще один приклад – Палестина й Ізраїль. Уже багато років мир між ними неможливий. Сторони обмежуються лише короткочасними примиреннями задля нарощування своїх сил. Тобто остаточного мирного процесу теж немає.

Останній приклад – конфлікт у Чечні. Тут теж перехідне правосуддя не мало місця, а тому багато питань лишаються невирішеними довгими роками. З метою тимчасового примирення відбувся підкуп лідерів Чечні Росією. Цей сумнівний прецедент мав місце як у ХІХ столітті, так і зараз.

Політики дивляться на документи, які були укладені з метою примирення, і думають, що все має розумітися й сприйматися однаково. Однак вони дуже часто не враховують розбіжностей у поглядах різних громадян одної країни. Одні країни намагаються встановити правду та працювати з нею, а інші – навпаки намагаються приховати наявність певних фактів, ніби їх немає. Це показує лише те, що процес перехідного правосуддя вкрай складний та потребує врахування дуже багатьох деталей. У випадку з Україною вітчизняні експерти мусять розробити високоякісну концепцію перехідного правосуддя, яка не може не впливати на український конституціоналізм. Такий вплив має бути прогресивним, а концепція – виключно успішною. Факт залишаться фактом, що це завдання дуже складне, а ставки – високі.

Фактор 3. Оперативне правосуддя та питання справедливості

Примирення завжди тягне за собою питання покарання. Є різні способи примирення. В тому числі є такі, які не містять кримінального переслідування. Звичайно не завжди перехідне правосуддя має приводити до кримінального провадження – тобто кримінальний бік не є єдиним. Якщо закон матиме переважно репресивну силу, то це рано чи пізно обернеться поганими наслідками.

Також треба враховувати, що може бути неможливо усіх правопорушників покарати належним чином. Наприклад, у Руанді свого часу суди не змогли повністю бути відповідними міжнародним стандартам, вони вважали за доцільне «трошки обходили правила» – це тільки підривало мирний процес.

З огляду на такий міжнародний досвід можна в черговий раз запевнитись, що Україні слід невідступно дотримуватись 6 статті Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Але дотримання її може на перший погляд здатись не дуже реалістичним з практичної точки зору, оскільки збройний конфлікт та окупація окремих територій стосується всіх сфер суспільного життя та дуже і дуже різних людей зі своїми історіями.

Також треба звернути особливу увагу на те, що судові справи потрібно розглядати у розумні строки, оскільки затягнуте розслідування може призвести до того, що жертви та винуватці помруть від старості (як-то сталось у випадку з країнами колишньої Югославії, де багатьох зловмисників не встигли покарати, а багато пересічних громадян так і не дізнались правди щодо їх зниклих родичів). Дуже складно здійснювати правосуддя, коли минає багато часу.

Також ще раз хочу повернутись до прикладу з Північною Ірландією, в якій здебільшого основне реагування відбувалося саме в галузі кримінальної юстиції. За кримінальним обвинуваченням оголошувалися обмеження щодо засуджених – обмеження щодо адвокатів, суду присяжних, виборчих прав. А наслідком Белфастської угоди стали формування поліцейського омбудсмена, відповідальність правоохоронних органів, прокуратури за порушення прав людини, належне розслідування подій, розшуки жертв.

Звідси бачимо два варіанти правосуддя у пост-конфліктному періоді: використання «звичайних» судів (1) або несудові форми (2). У другому випадку створюються спеціальні інституції, які би займалися перехідним правосуддям. Така форма використовується тоді, коли «звичайні» суди не можуть забезпечити правосуддя.

Звичайно, автор есе пам’ятає частину шосту статті 125 Конституції України, яка говорить, що створення надзвичайних та особливих судів в Україні не допускається. Однак можна припустити, що питання про угоду (договір) за результатами перехідного правосуддя (в тому числі і статус деокупованих територій) будуть винесені на всеукраїнський референдум або ж політикум вдасться до якихось маневрів в обхід конституційних положень, як це було у випадку з появою європейського та євроатлантичного курсу у Преамбулі Конституції України всупереч частині третій статті 5 Основного Закону.

Отже, правосуддя має спрямовуватись на людей. Воно має вирішувати їх проблеми в рамках країни. А проведена робота цілком може бути предметом обговорень.

Головне, що варто виділити в рамках правосуддя та питання справедливості – це те, що невідворотність покарання завжди повинна поєднуватись з його індивідуалізацією. Винним є той, чия вина доведена у встановленому порядку, а не той, хто спроможний заплатити. Звичайно хтось такий підхід може назвати «підходом жертви» і відстоювати позицію, що нібито у конкретному українському випадку війна має бути невигідною та дуже витратною для Росії (такі заклики часто можна почути серед вітчизняних політиків). Проте я з ними не погоджуюсь, оскільки це не більше, ніж прагнення до вічної війни. Але ж якщо Українська держава прагне миру та правосуддя, то ж його має бути вчинено як належить – тобто за законом.

Фактор 4. Питання амністії

Амністія зазвичай являє собою формальний захід, який використовується в рамках політики та чинного законодавства й застосовується у певних незвичайних випадках подолання порушень.

Цілі амністії – це запобігання та припинення насильства (особливо в періоди припинення мобілізації конфліктними сторонами). Тобто шляхом амністії можна «переступити проблему» (не спіткнутись на ній) і рухатись до наступного етапу. Наступними цілями слід назвати відновлення прав жертв, підтримка реінтеграції та миру (дозволяє досягнути балансу, щоб дозволити повернутися внутрішньо переміщеним особам на свої місця проживання до конфлікту).

Головне питання, яке виникає щодо амністії – це «як доцільно її врегулювати?». Можна використовувати дуже широкі поняття, які включають велике коло осіб чи діянь і застосовувати до них обмежувальні заходи автоматично. Або ж кожне питання амністії вирішувати у індивідуальному порядку. Наскільки допустима автоматичність, коли мова йде про амністію у контексті перехідного правосуддя? Питання дискусійне і воно точно постане у майбутньому перед нашою державою. Також амністія не повинна дозволяти уникнути відповідальності за злочини проти людяності.

Коли йдеться про умови амністії – потрібно перш за все розуміти для чого ми це робимо. Якщо амністія покликана сформувати нові умови успішного подальшого співжиття – це одна справа. Проте якщо люди брали участь у політичних розправах – це вже інша історія.

Часто цілями амністії у пост-конфліктних періодах виступають вимоги роззброєння та недопущення рецидиву. У будь-якому випадку Україна мусить сформувати балансуючі акти, щоб якомога конкретніше врегулювати це питання.

Таким чином, амністія – це частина публічного процесу, і тому мають бути дебати, дискусії. Якщо мирну угоду укладено за закритими дверима, то відсутність суспільної дискусії може ускладнити імплементацію такої угоди.

Ризиком амністії може бути безкарність в історичному контексті. Тобто з часом історія буде вважати, що особи, які вчиняли ті чи інші протиправні діяння під час конфлікту, але згодом отримали амністію, були праві. Тому вважаю за доцільне індивідуально підходити до кожного випадку амністії.

Фактор 5. Репарації та гарантії незворотності

Репарації є однією з характеристик перехідного правосуддя (звичайно їх обсяг спирається на наявні ресурси сторони). Репарації є найкращим шляхом, якщо вони не входять в систему правосуддя. Якщо вони запроваджуються у рамках правосуддя, то вони можуть не доходити до справжніх жертв, а піти на зарплати посадовцям (тобто розпорошитись).

Гарантії незворотності – це намагання створити якісь специфічні елементи, які би унеможливили повторення того, що сталося, а також забезпечити примирення суспільства як з минулим, так і з майбутнім. Наприклад, зловмисникам може бути встановлено заборону щодо займання певних посад (можлива ще одна люстрація або перевірка на доброчесність). Також гарантії незворотності мають бути дійсними не тільки щодо осіб, а й щодо інституцій. Певні інституції, які проявили себе вкрай невідповідно до свого первинного призначення, повинні бути розформовані або реформовані.

Крім того особливо важливим питанням є робота з молоддю, щоб наступні покоління знали історію й не допустили повторення конфліктів.

Висновки

Відтак, в України дуже багато роботи попереду. Починаючи зі встановлення правди потрібно забезпечити якомога повну оцінку ситуації, кризи, конфлікту (зрозуміти чому таке насильство відбулося, сформувати великий звіт про ситуацію). До цього має додаватись свого роду аналіз, в якому будуть міститись причини, які призвели до такого порушення прав людини.

Державі категорично не можна ігнорувати невдоволення, яке збирається у суспільстві, оскільки воно зріє. І минуле теж не можна ігнорувати.

Важливо усвідомити, що перехідне правосуддя – це не вирішення конфлікту. Його не можна починати, якщо не всі особи, які мають брати в ньому участь, наперед не погодились на таку участь.

Спершу потрібен процес, у якому всі погодяться брати участь і будуть готові викласти свою версію правди. Звичайно процес перехідного правосуддя можна готувати заздалегідь, проте його не можна починати до того, як усі будуть готові до участі. Наприклад, у Демократичній Республіці Конго процес перехідного правосуддя почався без згоди деяких необхідних осіб і в результаті поставлені цілі не були досягнуті.

Також треба бути готовими до ситуацій, коли раптово виникатимуть нові факти, нові елементи правди. Це є абсолютно нормальною ситуацією під час примирення. Міжнародний досвід також показує, що в рамках перехідного правосуддя неможливо досягти повністю всіх цілей, які були заплановані. Цілком можлива ситуація, коли тільки певна їх частина втілиться в життя.

Держава повинна слухати та чути суспільство. Конфлікт слід розв’язувати через еволюцію поглядів суспільства. Самі лише рішення судів всі проблеми вирішити не зможуть. Тобто у випадку створення нової системи правосуддя думка суспільства теж має обов’язково враховуватись, інакше така система не буде успішною.

Також актуальним залишається тут й питання міжнародних зобов’язань України. Переконаний, що справжній мир може бути важливішим за міжнародні зобов’язання. Треба будувати таку систему, яка враховуватиме думку суспільства, але ця система, перш за все, має служити інтересам цього ж суспільства, а не міжнародним.

На наших очах Україна інтенсивно нарощує експертні знання у перехідному правосудді. Важливо думати про те, як і які меседжі потрібно доносити сторонам, як мінімізувати напругу, яка не може не існувати й не проявляти себе. Роботу із суспільством можна починати «здалеку» («суспільство» я тут розумію у широкому значенні – як суспільство на ВСІЙ території України).

Звичайно навряд чи можливо вирішити всі питання перехідного правосуддя в одному документі. Існує практика укладення одного договору, де в загальних рисах описується весь механізм, а потім впроваджується деталізація по кожному пункту. Принаймні ніколи не можна очікувати, що одного документу може бути достатньо.

Указом Президента України від 24 березня 2021 р. була затверджена Стратегія деокупації та реінтеграції тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя[3]. Цей документ констатує порушення Російською Федерацією міжнародних зобов’язань та визначає комплекс заходів дипломатичного, військового, економічного, інформаційного, гуманітарного та іншого характеру. Що ж стосується тимчасово окупованих районів Донецької та Луганської областей, то такого документу в українському правовому полі поки не існує.

З усіма можливими стратегіями щодо реінтеграції та деокупації тимчасово окупованих територій суспільство має вчасно ознайомлюватись. Державна політика в цій сфері повинна бути спрямована на підвищення обізнаності. Це підвищує розуміння того, що може бути насправді зроблено. І головне тут, що ця робота уже відбувається. Сподіваюся, що це тільки початок.


Дмитро Власенко – студент другого курсу магістратури Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого.


[1] Звіт за результатами соціологічного дослідження «Екологічні тренди в Україні: погляд громадян» (квітень 2021), що здійснено Інститутом Горшеніна спільно з Представництвом Фонду імені Фрідріха Еберта // [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://library.fes.de/pdf-files/bueros/ukraine/17805.pdf.

[2] Індикатори впливу культури на розвиток ЮНЕСКО: короткий аналітичний огляд щодо України // [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://www.culturepartnership.eu/upload/editor/2017/Policy%20Briefs/Abr-lv_C&C_photo_UA.pdf.

[3] Указ Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 11 березня 2021 року «Про Стратегію деокупації та реінтеграції тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя» від 24 березня 2021 року № 117/2021 // [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://www.president.gov.ua/documents/1172021-37533.

 Поділитися