MENU
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

‘Нашими суперсилами мають бути плач і ніжність’: Чому не прийнято ділитися почуттями про власне горе?

14.12.2021
Ольга Солапанова

Кадр із фільму «Щось прекрасне лишилося позаду» (2020)

Як упоратися з утратою близьких та чому не потрібно обходити стороною тему смерті? Про це дискутують психотерапевт Максим Жидко та культурна діячка Альона Воробйова.

«По-людськи навіть боляче місцями. Сама помічаєш, як ти разом із цим фільмом намагаєшся розпізнати ці відчуття і швидко їх дістати, розлютитися на режисера, пережити [їх] разом із ним», — ділиться враженнями арт-директорка Promodo Hub Альона Воробйова після перегляду фільму «Щось прекрасне лишилося позаду».

Два роки тому в Альони виявили рак молочної залози. Критичний момент реакції на хіміотерапію — цього дня Альона зустрілася з думкою про власну смерть. «У мене відмовляла печінка й мені сказали: ‘Ми добу чекаємо, ви можете померти’. Це була цікава доба. Я прийшла до друзів із проханням побути зі мною, але нікого не знайшла; близькі просто не могли впоратися із цією ідеєю… Тоді прийшла тільки моя психологиня, яку я попросила поговорити зі мною про смерть». 

Фільм режисери Катріне Філп зображує життя дітей, які недавно втратили своїх батьків. Події розгортаються навколо консультаційного центру «Добре горе» («Good Grief») у штаті Нью-Джерсі, який допомагає дітям упоратися із втратою, дозволяючи їм пережити увесь спектр емоцій: сум, радість, жаль, гумор, розпач, ніжність, любов. Часто ці почуття опиняються неочікувано близько, майже поєднуючись у невинних думках юних персонажів фільму.

«Це дуже важливий фільм, тому що він порушує тему смерті, ще й у такому важкому вимірі, коли зі смертю зустрічається дитина. З одного боку, дитині дають пощупати смерть, а з іншого — нам дають якусь міфологію, порушуючи тему раю. Тому в мене неоднозначне відчуття після перегляду, але те, що це дуже ніжно й делікатно зроблено — не викликає сумніву», — ділиться психотерапевт Максим Жидко.

Хоча у фокусі фільму — діти, він зображує те, що може допомогти впоратися з утратою, із якою люди стикаються у будь-якому віці.

Щоб пережити трагічну подію, дехто звертається до релігії. Про свій досвід розповідає Альона Воробйова: «Моя мама працювала все життя у церкві, я із семи років причащалася, але коли мама дуже болісно померла, я у ту ж ніч сказала: ‘Господе, я іду від тебе’. 20 років до того, як мені поставили діагноз, я була поза релігією, а потім повернулася».

«Близькі можуть відвернутися у скрутній ситуації, а Бог обіцяє, що він буде любити тебе завжди, що б не сталося, — додає Максим. — Це людина може відвернутися від Бога, але не він сам. У фільмі дітям, коли вони залишаються без батьків, кажуть, що Бог із ними. Це гарний хід — коли ні на кого не можна розраховувати. Інше питання, що коли людина виростає, вона може почати перекладати відповідальність на Бога за своє життя, або ж відходити від релігії, тому що він (Бог, — авт.) не виправдав очікування. Проте, головна мета — це пережити, усвідомити емоції. Тому кожен шлях, який веде до усвідомлення та відреагування, — це правильний шлях».

Інші роздуми, які навіює «Щось прекрасне», — роздуми про смерть і її сприйняття, зокрема в українському суспільстві. 

«Останні сто років цю тему намагаються якось приховати або обійти, хоча єдине, що нам гарантоване в житті, — це смерть. Ми, як нація, дотепер не усвідомлюємо той колосальний досвід смерті, який нам довелося пережити за останнє століття. Перша світова війна, революції, Голодомор, Друга світова війна і далі — це досвід смертей. Тому в нас виробляється [таке] відношення до смерті, що це статистичний факт, як сезонна застуда, якою треба перехворіти, і все буде добре. У фільмі ж кажуть, що це трагічна подія, і допомагають пережити це», — говорить Максим Жидко.

Після смерті мами Альона зачинила емоції всередині на наступні 20 років. Потім її притягло мистецтво — як світ, де можна себе розчарувати, стикаючись із артистами, які навчають проявляти емоції. Тоді ніхто не допоміг їй прожити все, адже ми, стверджує Альона, — суспільство, де не прийнято порушувати тему горя, хоча ми насправді й не вміємо переживати горе. «А дуже важливо виплеснути все в потрібний момент, тому що інакше це залишається разом із нами на довгі роки», — додає Альона.

Під час дискусії прозвучало декілька способів впоратися з горем: звернутися до психотерапевта, рефлексувати події, доторкнутися до мистецтва, доєднатися або створити спільноту, щоб знайти людей, які переживають схожі почуття. Головне ж — дозволяти собі проживати всі емоції, не боятися звертатися по допомогу й пам’ятати, що всі ми живі люди, а отже маємо право як радіти, так і сумувати.

Перегляд та обговорення фільму «Щось прекрасне лишилося позаду» відбулися в межах 18-го Мандрівного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA на Харківщині. Повний запис обговорення доступний на Facebook.

 Поділитися