MENU
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Подібні статті

П’ять років реформі пенітенціарної медицини: сумний ювілейРакова пухлина і без того хворої тюремної медицини (+ВІДЕО)Моніторинговий візит до ДУ «Дніпровська установа виконання покарань № 4»Моніторинговий візит до Вінницької установи виконання покарань № 1Моніторинговий візит до ДУ «Кропивницький слідчий ізолятор»Моніторинговий візит до ДУ «Кропивницька виправна колонія (№ 6)»Моніторинговий візит до ДУ «Коростенська виправна колонія (№ 71)»Моніторинговий візит до ДУ «Райківська виправна колонія (№ 73)»Моніторинговий візит до ДУ «Бердичівська виправна колонія (№ 70)»Моніторинговий візит до ДУ «Личаківська виправна колонія № 30»Моніторинговий візит до ДУ «Львівська установа виконання покарань № 19»Моніторинговий візит до ДУ «Білоцерківська виправна колонія (№ 35)»Моніторинговий візит до ДУ «Житомирська установа виконання покарань № 8»Моніторинговий візит до ДУ «Шепетівська виправна колонія № 98»Моніторинговий візит до ДУ «Житомирська виправна колонія № 4»Моніторинговий візит до ДУ «Замкова виправна колонія № 58»Моніторинговий візит до ДУ «Холодногірська виправна колонія № 18»Моніторинговий візит до ДУ «Коростенська виправна колонія № 71»Моніторинговий візит до Вінницької установи виконання покарань № 1Моніторинговий візит до Замкової виправної колонії № 58

Стратегія реформування медичного обслуговування в’язнів (оновлено)

30.12.2021
Михайло Романов, Євген Захаров

В’язнична медицина (ілюстраційне зображення)

Ми вже публікували погляд правозахисників на подальший розвиток пенітенціарної медицини в Україні. Сьогодні до вашої уваги – оновлене і доповнене бачення того, як можна було б реформувати цю галузь. 


Вступ

Стан медичного обслуговування засуджених (особливо тих, хто відбуває покарання, пов’язані з фізичною ізоляцію від суспільства) сьогодні є вкрай неналежним. Захворюваність серед засуджених на небезпечні захворювання, в тому числі інфекційні, здатна створювати небезпеку не лише для інших засуджених, а й для вільних людей, оскільки засуджені спілкуються з персоналом, відвідувачами, а також вони звільняються і через них хвороби здатні поширюватися серед вільного населення. Прикладом можуть бути свідчення досліджень, згідно з якими захворюваність на туберкульоз серед ув'язнених/засуджених у 22 рази вище, ніж в загальній популяції.

Все вказане свідчить про те, що медицина в Державній кримінально-виконавчій службі потребує системних та комплексних змін, кінцевою метою яких повинно бути створення належної та функціональної системи надання медичної допомоги засудженим до покарань, пов’язаних з фізичною ізоляцією від суспільства і особам, які тримаються під вартою. Ця система повинна бути орієнтованою на надання медичної допомоги та підтримання хворих людей.

Сьогодні реформування пенітенціарної медицини є одним з галузевих «трендів». Ця проблема знаходиться в полі зору як національних органів державної влади, так і міжнародних інституцій. Паспорт реформи пенітенціарної медицини, який з’явився в кулуарах Міністерства юстиції ще в 2017 році, передбачав активні перетворення цього напряму діяльності. Про його існування Харківська правозахисна група згадувала в репортажі Ірини Скачко. Крім того, в 2017 році було прийнято Концепцію реформування (розвитку) пенітенціарної системи України (далі – Концепція). Однією з системних проблем Концепція визначила ситуацію з наданням медичної допомоги засудженим і ув’язненим.

З того моменту до питання реформування час від часу поверталося як Міністерство юстиції (виступи очільників Міністерства юстиції в соціальних мережах та засобах масової інформації (інтерв’ю, коментарі тощо), так і Уповноважений Верховної Ради з прав людини (моніторингові візити, звернення та подання тощо).Значну увагу проблемі медичної допомоги засудженим приділяли і правозахисні організації. Зокрема, Харківська правозахисна група майже у кожному звіті за результатами моніторингових візитів до установ виконання покарань приділяє увагу медичному обслуговуванню засуджених і ув’язнених. Але на жаль, ніяких суттєвих зрушень в напрямі задекларованих перетворень за ці чотири роки не відбулося.

На нашу думку, основною причиною того, що реформа фактично не відбулася, є, по-перше, нерозуміння кінцевої мети реформи медицини. Формулювання мети за допомогою тези «щоб було добре», свідчить про її невизначеність. Відсутність кінцевої мети реформи не дозволить обрати методи, засоби і механізми реформи. І друга причина – відсутність політичної волі для запровадження реальних перетворень.

І якщо з другою причиною питання залишається відкритим, то перша може бути цілком вирішена шляхом формулювання такої мети.

Безумовно, для успішної реалізації реформи пенітенціарної медицини необхідно враховувати, що медична галузь сама перебуває в стані реформування. Тому виникає потреба інтегрувати одну реформу в іншу. В цьому процесі важливим є усвідомлення тих особливостей, які існують в сфері виконання покарань і які пов’язані з наявністю суттєвих обмежень, встановлених для засуджених та ув’язнених.

Основні проблеми пенітенціарної медицини

Для визначення кола питань, які потребують вирішення, визначимо основні проблеми:

1. Підпорядкування медичного персоналу адміністраціям кримінально-виконавчих установ, а пенітенціарної медицини – меті покарання. Проблема полягає в тому, що сьогодні склалася глибока традиція, змістом якої є положення про те, що засуджений – це насамперед, покарана особа, яка не «заслуговує» на нормальне людське ставлення. Відповідно, якщо засуджений хворіє, то ця обставина сприймається, як складова кари, тобто частина страждання, яке повинен зазнавати засуджений. Отже, медичний персонал не поспішає надавати медичну допомогу, зважаючи на те, що засудженого необхідно покарати, а догляд за його фізичним станом є факультативним елементом процесу відбування покарання.

2.  Непристосованість інфраструктури кримінально-виконавчих установ та СІЗО для надання медичної допомоги та лікування. Проблема випливає з попередньої: не сприймаючи засудженого, як людину, держава не опікується тим, щоб створювати людські умови тримання і забезпечення засуджених. Саме тому установи виконання покарань пристосовані для завдання страждань, але не мають відповідної інфраструктури, яка дозволяє здійснювати догляд та піклування про людину. Особливо ту, яка потребує медичної допомоги. Немає належних приміщень, обладнання та умов для медичного обслуговування.

3.  Недостатність і навіть відсутність медичного персоналу. Сьогодні Державна кримінально-виконавча служба зазнає значного дефіциту службовців, які забезпечують виконання кримінальних покарань, в тому числі, існує потреба в медичних працівниках. А особливо в кваліфікованих медичних працівниках, які здатні виконувати діагностику, призначати та контролювати лікування хворим, а також приймати оперативні компетентні рішення під час перебігу захворювання. Комплектування кримінально-виконавчих установ саме такими працівниками складає значну проблему.

4. Недостатнє забезпечення медичних частин ліками та обладнанням для діагностики та лікування засуджених та ув’язнених. Недофінансування ДКВС в цілому і зокрема ЦОЗ ДКВС і медичних частин установ, породжує стан хронічної нездатності надавати медичні послуги всередині системи. Відсутність ліків, відсутність необхідного обладнання, неспроможність надавати своєчасну та повну медичну допомогу призводять до того, що навіть ті зусилля, які докладає медичний персонал, стають примарними з огляду на їх неефективність.

5. Неузгодженість дій між структурними підрозділами ДКВС та між ЦОЗ ДКВС та МОЗ України при забезпечення надання медичної допомоги та лікування засуджених. Відсутність чітко визначених функціональних пріоритетів в діяльності з виконання кримінальних покарань (наприклад, відсутність ясної вказівки на те, що безпека, життя та здоров’я людини є основним критерієм ефективності роботи ДКВС) призводить до того, що навіть всередині ДКВС не існує послідовних і зрозумілих алгоритмів взаємодії, особливо в напрямі надання медичної допомоги. Численні рішення ЄСПЛ вказують на те, що дуже часто медична допомога надається несвоєчасно, не в повному обсязі, з великими перервами тощо. Все це свідчить про те, що структурні підрозділи ДКВС не здатні приймати оперативні управлінські та виконавчі рішення і взаємодіяти між собою.

6. Недотримання медичних протоколів лікування під час надання медичної допомоги засудженим, незабезпечення постійного та безперервного лікування засуджених, відсутність оперативності й своєчасності надання медичної допомоги. Наведена проблема є кумулятивною, оскільки вона пов’язана зі всіма попередніми, які у своїй сукупності призводять до негативних наслідків, що складаються у практичній площині при наданні медичної допомоги: відсутність взаємодії між медичним персоналом ДКВС та фахівцями МОЗ, неукомплектованість кадрами та необхідним обладнанням, пріоритет реалізації каральної (екзекутивної) функції в кінцевому підсумку тягнуть за собою недотримання медичних протоколів лікування засуджених та ув’язнених, неповноту, переривання та несвоєчасність допомоги. Ця обставина є не лише порушенням медичних регламентів, а й етичною та правовою проблемою, оскільки вона пов’язана з невиконанням державою завдань захисту людини, незабезпеченням безпеки суспільства. Таке становище робить нормальною практику залишення людини в небезпеці та створення загрози здоров’ю як самого засудженого чи ув’язненого, так і оточуючих його людей.

7. Взаємна недовіра між засудженими/ув’язненими та персоналом ДКВС. У контексті медичного обслуговування засуджених та ув’язнених проблема полягає в тому, що адміністрація установ ставиться негативно до тих засуджених, які скаржаться на здоров’я, сприймаючи їх як симулянтів: тих, хто ухиляється від виконання вимог режиму, тих, хто бажає звільнитися достроково або отримати певні пом’якшення в умовах тримання або потрапити до лікарень. Зі свого боку засуджені ставляться з недовірою до персоналу та лікарів, намагаючись утримати баланс між підтриманням здоров’я та зменшенням власної вразливості як хворого і такого, що потребує додаткового догляду.

8. Відсутність спеціального нормативного регулювання та розуміння необхідності окремих підходів до засуджених з особливими потребами, зокрема тих, які потребують постійного медичного догляду, лікування, застосування спеціальних терапевтичних заходів (хворі на цукровий діабет та інші хронічні хвороби, які потребують постійного медичного супроводу або лікування, ВІЛ-інфіковані, нарко- та алкозалежні, інваліди тощо), а також осіб похилого віку, які потребують догляду.


Узагальнюючи, можна зазначити, що сформульовані проблеми пов’язані з кількома факторами:

1. Загальний брак гуманізму в пенітенціарній системі (здатності ставитися до засудженого, як до людини).

2. Нездатність розрізняти діяльність з виконання кримінальних покарань і діяльність з охорони здоров’я. Йдеться про те, що в установах виконання покарань всі заходи (в тому числі лікування) підкорені меті кари (засуджений – той, хто повинен страждати).

3. Відсутність традицій пенітенціарної медицини. Це означає, що тюремної медицини не існувало, як напряму діяльності і, відповідно, немає ані усвідомлення її необхідності, ані розуміння специфіки медицини для осіб, які знаходяться в умовах фізичної ізоляції і яких намагаються ресоціалізувати за допомогою такої ізоляції, ані розуміння причинно-наслідкових зв’язків між окремими соціальними явищами і, як наслідок, нездатність розуміти проблеми, які випливають з існуючих всередині пенітенціарної системи(стан медичного забезпечення в місцях несвободи і стан суспільного здоров’я) негараздів.

4. Відсутність належного фінансування і забезпечення пенітенціарної медицини. Реформа системи органів виконання покарань перманентно триває з 1998 року. Враховуючи такий строк, сьогодні вказівки «на брак коштів» мають характер скоріше неналежного виконання відповідними посадовими особами (не тільки і не стільки Державної кримінально-виконавчої служби)своїх обов’язків, ніж дійсного дефіциту коштів. Це є особливо актуальним, враховуючи суми компенсацій, які Україна сплачує за рішеннями ЄСПЛу «медичних» справах ув’язнених кожного року.

Зазначимо, що пенітенціарна медицина повинна зняти перелічені проблеми. Для цього вона повинна бути незалежною, доступною, оперативною, ефективною та мобільною.


Заходи для покращення ситуації

Заходи, які, на нашу думку, повинні бути впроваджені в пенітенціарній сфері:

1. Для розв’язання проблеми, яка стосується підпорядкування медичного персоналу адміністраціям кримінально-виконавчих установ, а пенітенціарної медицини – меті покарання, необхідно поставити крапку в питанні щодо передачі всієї медичної служби ДКВС у підпорядкування МОЗ України. Вважаємо,що в цьому процесі необхідно усвідомлювати, що питання адміністрування не повинні підмінятися питаннями розпорядження майном медичних установ ДКВС. Перш за все, повинен відбутися процес переведення всього медичного персоналу ДКВС у відання МОЗ України. Це стосується як оформлення трудових відносин медичного персоналу, так і його забезпечення, фінансування, соціального забезпечення, атестації тощо. Вважаємо, щопрацівники ДУ «ЦОЗ ДКВС» повинні бути звільнені та працевлаштовані в медичні заклади МОЗ або (за бажанням) здійснювати медичну практику як фізичні особи-підприємці. Таким особам необхідно встановлювати відповідні доплати та надбавки за виконувану ними роботу.

Що стосується майна, яким сьогодні володіє ДУ «ЦОЗ ДКВС», вважаємо за доцільне передати всю медичну інфраструктуру МОЗу, переобладнати його і підготувати для лікування засуджених та ув’язнених.

Другий важливий момент, – сприйняття засудженого, як стигматизованої, покараної людини, фактично призводить до сприйняття хвороби засудженого, як частини страждання, що, в свою чергу, є нормою для засудженого. Вважаємо, що саме співпраця з цивільними лікарями підвищує шанси на подолання такого стереотипу щодо засуджених.

 2. Непристосованість інфраструктури кримінально-виконавчих установ та СІЗО для надання медичної допомоги та лікування. Проблема вирішується шляхом оновлення матеріально-технічної бази місць, де засудженим і ув’язненим надається медична допомога (таке переоснащення витікає з попереднього пункту). Крім того, є необхідним переобладнання кримінально-виконавчих установ та окремих їх приміщень і самих медичних частин з метою створення необхідних умов для надання медичної допомоги. Йдеться про відведення приміщень для ізоляції хворих на інфекційні захворювання, належне облаштування приміщень медичних частин, діагностичних кабінетів, палат для тимчасового або постійного розміщення хворих, які потребують стаціонарного догляду. Вирішення цієї проблеми потребує належного фінансування та внесення змін до архітектури та формування внутрішнього простору кримінально-виконавчих установ. Ми вважаємо, що відкладання вирішення цього питання на «кращі часи» є неприпустимим. Якщо держава знаходить кошти на компенсаційні виплати за рішеннями ЄСПЛ, то вона здатна знайти кошти і на реформування пенітенціарної медицини.

3. Недостатність і навіть відсутність медичного персоналу. Проблему необхідно вирішувати комплексно у взаємодії з МОЗ України. Безумовно, робота з засудженими та ув’язненими має напружений характер з підвищеним рівнем стресу та небезпеки. Це є особливо важливим у зв’язку з тим, що медичним працівникам нової медичної служби доведеться стикатися з протидією та тиском з боку адміністрації УВП. Тож медичні працівники, які працюють в таких умовах повинні отримувати відповідну компенсацію та забезпечення, пов’язані з надмірним навантаженням. Необхідно запроваджувати систему надбавок та доплат за роботу в кримінально-виконавчих установах, а також передбачати обов’язкову ротацію медичних працівників та можливості для їх реабілітації. Такі умови роботи дадуть можливість залучити до кримінально-виконавчих установ більшу кількість кваліфікованих медичних працівників і доукомплектувати їх штат. Додаткове фінансове забезпечення медичних працівників, які працюють в кримінально-виконавчих установах, вирішує додаткове завдання, – запобігання корупційним проявам та зменшення корупційних ризиків в роботі з засудженими.

4. Недостатнє забезпечення медичних частин ліками та обладнанням для діагностики та лікування засуджених та ув’язнених. Ця проблема вирішується шляхом комплексного перспективного планування і прогнозування діяльності медичних установ, а також забезпечення їх необхідним мінімумом ліків та обладнання, яке дасть змогу проводити принаймні первинне обстеження та діагностування більшості захворювань, здійснювати елементарні, в тому числі ургентні маніпуляції та дослідження. Досягнути вирішення цієї проблеми можна шляхом постійного належного фінансування медичних частин і закладів.

5. Неузгодженість дій між структурними підрозділами ДКВС та між ЦОЗ ДКВС та МОЗ України при забезпеченні надання медичної допомоги та лікування засуджених. У зв’язку з бажаною ліквідацією ДУ «ЦОЗ ДКВС» буде існувати потреба у нормативному регулюванні та спільному напрацюванніДКВС та МОЗом, порядку та алгоритмів взаємодії у певних обставинах та у зв’язку з діагностуванням відповідних захворювань. Необхідним є визначення основного порядку дій в окремих ситуаціях, який би дозволяв оперативно та швидко реагувати на хворобливі стани засуджених та ув’язнених з метою недопущення несвоєчасного та неповного надання медичної допомоги, поширення хвороби, а також з метою ефективної взаємодії з іншими фахівцями в медичній сфері.

6. Недотримання медичних протоколів лікування під час надання медичної допомоги та лікування засуджених, незабезпечення постійного і безперервного лікування засуджених, оперативності і своєчасності надання медичної допомоги. Вирішення вказаної проблеми планується здійснювати шляхом загальних правил і вимог до надання медичної допомоги та впровадження страхування від неякісних медичних послуг, про яке наразі йдеться на загальнодержавному рівні. Доповнити це необхідно формулюванням доктринального положення в кримінально-виконавчому законодавстві про пріоритет охорони життя та здоров’я засудженого порівняно з досягненням мети покарання. Це означає, що забезпечення медичного догляду і лікування хворих засуджених і ув’язнених повинно бути беззаперечним. Імперативного закріплення потребує правило щодо оптимальної безперервності медичної допомоги, зокрема, забезпечення такої безперервності під час етапування засуджених, їх переміщення з установи до установи тощо. Виконання вимог щодо послідовності, своєчасності та інтенсивності лікування повинне стати основною нормою в питаннях медичних послуг для засуджених і ув’язнених. Нормативно-правові акти, які регулюють порядок та особливості надання медичної допомоги засудженим та ув’язненим у процесуальних питаннях повинні бути позбавлені надмірної дискретності, яка властива багатьом підзаконним нормативним актам в сфері виконання кримінальних покарань.

7. Взаємна недовіра між засудженими/ув’язненими та персоналом ДКВС. Подолання цієї недовіри, на жаль, не може бути досягнуто за нетривалий час. Лише створення позитивного клімату в кримінально-виконавчих установах, людяне ставлення до засуджених, надання їм можливості спілкуватися в довірливій формі з психологами, медичними працівниками, працівниками релігійних культів, з гарантуванням існування і збереження медичної таємниці, таємниці сповіді тощо, поступово здатні зняти очевидне загальне конфронтаційне налаштування атмосфери всередині установ виконання покарань. Запровадження незалежної та ефективної медичної служби підвищує шанси на зміну загальних налаштувань всієї пенітенціарної системи.

8. Відсутність спеціального нормативного регулювання та розуміння необхідності окремих підходів до засуджених з особливими потребами. Проблема вирішується прийняттям відповідних нормативних актів та врегулюванням механізмів реалізації цих актів. Крім того, для роботи з такими засудженими вкрай необхідним є вирішення і вищевказаних проблем, оскільки потрібен кваліфікований персонал, забезпечення та супровід таких засуджених, забезпечення їх безперебійного лікування (терапії) та догляду.

Як інтегрувати пенітенціарну медицину в цивільну?

Однією з пропозицій щодо реформування пенітенціарної медицини є «інтеграція» осіб, які тримаються в місцях несвободи в існуючу систему e-health з її сімейними лікарями та іншими програмами. Цей алгоритм передбачає ліквідацію ДУ «ЦОЗ ДКВС» і повне передавання їх функцій відповідним закладам МОЗу. Це найбільш «безболісний» шлях, який не потребує надмірних зусиль, але й не вирішує тих проблем, які існують в сфері надання медичних послуг засудженим та ув’язненим.

Тому при визначенні шляхів реформування, необхідно постійно пам’ятати про ті проблеми, які, власно, викликали потребу у перетворенні медичної сфери в місцях несвободи.

Щодо реформування шляхом передачі функцій надання медичної допомоги МОЗу і «приєднання» осіб, що тримаються у місцях несвободи в загальну систему e-health, вважаємо що «сімейний» лікар в УВП – це непрацюючий міф. І ось чому:

-  Система e-health передбачає те, що кожен клієнт має технічні можливості, час і свободну волю для того, щоб записатися на прийом до лікаря і відстоявши чергу, отримати стислу консультацію і потрапити до різноманітних електронних форм, які заповнюють лікарі. Нажаль особи, які тримаються в місцях несвободи не мають жодної з наведених ознак і можливостей. Отже, на цьому етапі шанс на їх спілкування з лікарем буде повністю залежати від адміністрації УВП та наявності вільного часу у «сімейного» лікаря, який крім засуджених та ув’язнених повинен ще вести прийом й інших клієнтів. Ситуація утруднюється суто технічним питанням – особистого контакту з лікарем. Залишається сумнівним створення ефективного механізму «зустрічі» цих суб’єктів;

-  Система e-health передбачає те, що після первинного прийому кожен клієнт має технічні можливості, час і свободну волю для того, щоб продовжити слідувати рекомендаціям лікаря. Якщо засуджений чи ув’язнений виявиться таким, що потребує вторинної медичної допомоги, йому доведеться знайти можливість звернутися до профільної лікарні (поїхати туди і, можливо, залишитися для отримання стаціонарної допомоги. І взагалі мати можливість доволі оперативно переміщуватися в просторі). У осіб, які тримаються в місцях несвободи, немає таких можливостей. Вони не можуть оперативно виконувати рекомендації лікаря, а вирішити питання про їх перевезення до профільної лікарні і залишення в ній для надання допомоги взагалі є складним процесом з великою кількістю невідомих. Гарантувати такі можливості, зважаючи на віддаленість засудженого і лікаря у просторі неможливо. Отже, такий алгоритм не вирішує проблеми з доступом до лікаря.

-  Система e-health передбачає те, що кожен «сімейний» лікар зацікавлений в наданні послуг тим особам, з якими укладено декларацію. Тут складнощі виникають ще на етапі укладення декларацій. Не у всіх засуджених і ув’язнених вони є, а щодо тих, у кого є, необхідно буде переукласти декларацію, оскільки особа може змінити місцеперебування у зв’язку з поміщенням до УВП. Виникають питання: по-перше, хто буде координувати процес укладення декларацій? Адміністрація? В такому разі надання медичної допомоги буде поставлено у залежність від волі адміністрації ще на етапі її документування. Зважаючи на те, як ведеться медична документація в УВП зараз, не варто очікувати, що організація укладення декларацій буде більш якісною. До того ж існує проблема відсутності документів у багатьох осіб, які тримаються в місцях несвободи. В такому разі укладення декларації стане неможливим. По-друге, навіть якщо уявити, що декларації укладені, під великим знаком питання опиняється організацію процесу безпосередніх контактів з лікарем. Як організувати ці контакти? Лікар буде відвідувати місце несвободи за графіком? Це означає, що хворіти також необхідно за графіком. І це означає, що лікар повинен буде кілька разів на тиждень/ місяць не проводити прийом інших громадян, з якими в нього також укладені декларації. Зважаючи на поточний стан надання медичної допомоги у звичайних лікарнях, важко уявити, яким стане процес надання такої медичної допомоги після доповнення списку клієнтів засудженими. Черги зростуть, кількість електронних документів зросте, необхідність приймати рішення щодо лікування буде більш гострою. Навантаження на лікаря зросте, а ніякої компенсації для лікаря не буде, оскільки це «звичайний» хворий. Додати сюди те, що одну УВП будуть, ймовірно, відвідувати кілька лікарів, оскільки принцип обслуговування «декларативний». Цілком можливі ситуації, коли в УВП лікар буде кожного дня, але надавати допомогу він буде лише «своїм» клієнтам.

Якщо доєднати сюди відсутність доступу до Інтернету для засуджених та ув’язнених в більшості установ, а також той факт, що будь-яке користування мережею можливе лише з дозволу адміністрації і за умови оплати в’язнем, ми отримаємо велику кількість передумов для звернення до лікаря та повний контроль за доступом до лікаря з боку адміністрації.

І це лише частина тих складнощів, які лежать на поверхні. Більшість проблем поки що є «невидимими».

Як бачимо, існуюча система надання медичної допомоги для вільних громадян є повністю непридатною для її впровадження в місцях несвободи, оскільки вона не вирішує тих проблем, які існують сьогодні, а лише породжує нові проблеми.

Слід згадати, що світова практика забезпечення права засуджених на медичну допомогу напрацювала критерії належної медичної допомоги:

1)  чітке розмежування компетенцій медичного персоналу та адміністрації установ, унеможливлення впливу адміністрації на медичний персонал в питаннях надання медичної допомоги в’язням та фіксації їх тілесних ушкоджень;

2)   забезпечення безперешкодного доступу в’язнів до медичного персоналу;

3)   неухильне дотримання лікарської таємниці стосовно стану здоров’я в’язнів, зокрема по відношенню до адміністрації установ, а з іншого боку, права в’язнів на отримання достовірної і повної інформації про стан свого здоров’я;

4)   забезпечення докладного документування стану здоров’я ув’язненого та його лікування протягом ув’язнення;

5) оперативність та точність діагнозу і лікування;

6) регулярність та систематичність нагляду та наявність плану терапевтичнихзаходів з метою лікування хвороб ув’язненого або запобігання їхньому ускладненню;

7) створення умов, необхідних для фактичного надання призначеного лікування;

8) обов’язок держави вилікувати тяжко хворого ув’язненого є обов’язком вжиття засобів, а не досягнення результату (критерій належної старанності).

Під час реформування пенітенціарної медицини наведені критерії повинні завжди бути в полі зору як персоналу ДКВС, так і медичного персоналу, задіяного у лікуванні засуджених та ув’язнених.


Виходячи з викладеного, можемо сформулювати мету реформування пенітенціарної медицини – створення незалежної (від Мінюсту та ДКВС), доступної, оперативної, ефективної та мобільної медичної служби для засуджених та ув’язнених, яка здатна надавати весь спектр медичних послуг вказаним особам. На нашу думку, це має бути окремий підрозділ Міністерства охорони здоров’я.

 Алгоритм передавання інфраструктури та організаційного підпорядкування медичних частин та закладів ДУ «ЦОЗ ДКВС» Міністерству охорони здоров’я

Сьогодні питання при необхідність підпорядкування пенітенціарної медицини Міністерству охорони здоров’я здається начебто вирішеним. І Міністерство юстиції, і ДКВС, і Міністерство охорони здоров’я добре знайомі з проблемами і мають спільну позицію щодо необхідності передавання цього напряму медичної діяльності МОЗу.

В той же час зазначені відомства не мають єдності у питаннях механізму передавання та алгоритму подальшої роботи пенітенціарної медицини.

Розуміючи відомчу та адміністративну складність й багатовекторність проблеми, ми пропонуємо власне бачення порядку та послідовності дій, необхідних для організації передавання пенітенціарної медицини і її подальшого функціонування під керівництвом МОЗ України. 

Ми вважаємо найбільш доцільною, ефективною і такою, що здатна усунути існуючі проблеми в сфері медичного обслуговування осіб, які знаходяться в місцях несвободи, ідею створення окремого структурного підрозділу в структурі Міністерства охорони здоров’я України, який буде опікуватися виключно питаннями медичної допомоги засудженим та ув’язненим.

Для реалізації цієї ідеї необхідні такі етапи.

1.  Етап прийняття рішення. На цьому етапі необхідне взаємне погодження між Мінюстом, МОЗ та ДКВС порядку та послідовності дій передавання медицини (політична воля та готовність до конструктивного компромісу).

2.  Погодження послідовності дій. Відповідно до прийнятої концепції укладення меморандуму (або без такого) про загальні умови та порядок передавання медичної інфраструктури від одного відомства до іншого. Доцільним є створення робочої групи, яка буде здатна оперативно та цілеспрямовано працювати над розробкою цілісного алгоритму передавання та окремих його складових.

3.  Прийняття концепції реформування медицини, в якій визначаються існуючі проблеми та шляхи їх усунення, загальна мета реформи та основна інституційна ідея надання медичних послуг: створення окремого структурного підрозділу в структурі Міністерства охорони здоров’я України, який буде опікуватися виключно питаннями медичної допомоги засудженим та ув’язненим (алгоритм роботи цього підрозділу описано в п. 8).

4.  Прийняття нормативних актів (зміни до КВК, ПВР, окремого наказу про надання медичної допомоги та низки нормативних актів, які визначають порядок дій, пов’язаних з наданням медичних послуг засудженим та ув’язненим). Зазначені акти повинні містити загальні принципи медичної допомоги, порядок надання послуг з первинної медичної допомоги (обстеження, діагностика, консультування, надання вторинної медичної допомоги, поміщення хворих до медичних закладів для стаціонарного лікування, лікування від небезпечних хвороб та особливих хворобливих станів (туберкульоз, ВІЧ, алкоголізм, наркоманія тощо), особливі випадки надання медичної допомоги або догляду – поводження з інвалідами, вагітність та пологи тощо). Обов’язковими положеннями актів повинна стати наявність гарантій незалежності медичного працівника, а також відповідальність за ненадання, несвоєчасне надання допомоги та неякісну медичну допомогу. Нормативні акти повинні містити посилання та зв’язок з загальнодержавними програмами медичних гарантій та доступних ліків тощо.

5.  Звільнення медичного персоналу ЦОЗ ДКВС (або переведення у зв’язку з реорганізацією відомства) та працевлаштування його до медичних закладів МОЗ (створених на базі закладів ДУ «ЦОЗ ДКВС» або інших закладів МОЗ).

6.  Створення на базі медичних закладів ліквідованої ДУ «ЦОЗ ДКВС» інфраструктури лікувальних закладів, які обслуговують засуджених та ув’язнених. З цією метою передача за передавальним балансом та актом закладів, майна та обладнання МОЗу з одночасним створенням окремого структурного підрозділу – медичної служби місць несвободи. Запровадження процедури реорганізації/ ліквідації ДУ «ЦОЗ ДКВС» шляхом проведення інвентаризації, ревізії, складання передавального балансу тощо та подальшої передачі майна МОЗу. Звільнені з ДУ «ЦОЗ ДКВС» медичні працівники (за їх бажанням) працевлаштовуються у вказані заклади. Залучення до співпраці медичних працівників – ФОПів, які зможуть надавати медичні послуги на підставі договорів безпосередньо з ДКВС. Закупівля медичних послуг для ДКВС за спрощеною процедурою публічних закупівель (введення критерію – медичне обслуговування засуджених та ув’язнених – та встановлення вартісного обмеження для таких послуг – не більше 350 000 грн на рік (для ФОПів)).

З метою забезпечення роботи медичних частин УВП направлення до них окремих працівників для виконання медичного обслуговування засуджених та ув’язнених на місцях відбування ними покарання / перебування під вартою. При цьому підпорядкування, фінансування та керівництво їх (медичних працівників) діяльністю здійснюється МОЗ (або, якщо вони ФОПи, відповідно, діють самостійно). З цією метою в УВП організуються медичні частини, в яких надається первинна допомога, діагностика, консультування, фіксація тілесних ушкоджень, амбулаторне лікування. Приміщення медичних частин належать УВП та надаються в оренду закладам МОЗ. Врегулювання питань надання приміщень для лікарів т а іншого медичного персоналу МОЗу для розміщення медичної частини в УВП та матеріального забезпечення цих медичних частин з боку МОЗу (приміщення надає в оренду ДКВС, матеріальне забезпечення надає МОЗ).

7.  Вирішення питання оплати праці майбутніх працівників медичних частин в УВП.Цей напрям реформування повинен передбачати заходи, які мотивують медичних працівників до роботи в системі надання медичної допомоги засудженим та ув'язненим. Зважаючи на тенденцію звільнення медичних працівників з системи державних та комунальних закладів, необхідно запровадити систему матеріального стимулювання та соціального захисту медичних працівників. Система оплати праці повинна мати гарантовану систему доплат та надбавок за роботу в складних умовах та напружений характер праці. Прийняття відповідних нормативних актів.

8.  Організація роботи медичної служби МОЗ в УВП та всього структурного підрозділу МОЗ:

Засуджені та ув’язнені, які направляються в УВП та СІЗО, обліковуються та реєструються в e-health. Для цього в системі створюється окремий модуль, який синхронізується з Єдиним реєстром засуджених. Внесення інформації щодо засудженого до цього реєстру є неможливим без створення на нього медичної декларації.

Створення медичної декларації повинне враховувати ситуації відсутності документів, які посвідчують особу засудженого або ув’язненого.

Всі декларації обліковуються та адмініструються в цьому модулі виключно тими медичними працівниками, які працюють в структурному підрозділі МОЗ, що опікується УВП та СІЗО.

Лікарі, які обслуговують засуджених та ув’язнених, є «сімейними» лікарями виключно для вказаних осіб. Серед їх клієнтів (пацієнтів) немає інших осіб.

Система дозволяє засудженим та ув’язненим отримувати доступ до всіх загальнодержавних медичних програм.

Лікування здійснюється з додержанням всіх норм, стандартів і вимог, які існують у цивільній медицині. Пріоритет віддається заходам лікування над заходами безпеки. 

Система медичних закладів, які створюються для обслуговування засуджених та ув’язнених ґрунтується на базі закладів ліквідованої ДУ «ЦОЗ ДКВС». Забезпечення та фінансування цих закладів повинне створити умови для їх максимальної дієздатності (вони повинні бути здатними надавати весь спектр медичних послуг, мати фахівців різної спеціалізації, відповідне обладнання) з метою скорочення необхідності направлення засуджених до інших медичних закладів. Однак, такі випадки (направлення до інших закладів) не повинні виключатися. Їх можливість передбачається вимогами лікування і регламентується нормативними актами та маршрутами переміщення засуджених та ув’язнених.

Загальний алгоритм діяльності медичної служби такий.

Засуджений отримує весь спектр первинної допомоги (в тому числі амбулаторне лікування та консультування), основні діагностичні послуги та можливість здати аналізи в медичних частинах УВП.

У разі необхідності госпіталізації засудженого, він направляється до закладів, які входять в структурний підрозділ МОЗ (ті 16 лікарень ЦОЗ ДКВС, які пропонуємо передати МОЗ). У разі необхідності поміщення засудженого або ув’язненого в заклад під нагляд фахівців, яких немає в структурному підрозділі або у разі, якщо стан хворого потребує послуг, які не можуть бути надані силами структурного підрозділу, засуджений або ув’язнений направляється до іншого закладу МОЗ за рекомендаціями лікаря.

Охорона, нагляд і переміщення засуджених та ув’язнених здійснюється силами ДКВС.

Медичні заклади структурного підрозділу оснащуються відповідними матеріально-технічними засобами охорони та нагляду. У разі поміщення засуджених або ув’язнених в інші заклади охорона, нагляд і ізоляція таких осіб в кожному випадку забезпечується, виходячи зі стану здоров’я хворого, матеріально-технічних можливостей закладу та спроможності ДКВС.

Проєкт «Сприяння здійсненню свободи від катувань та права в’язнів на медичну допомогу в Україні на основі міжнародних стандартів прав людини», фінансований Посольством Федеративної Республіки Німеччина в Україні

Проєкт ЄС «Боротьба проти катувань, поганого поводження та безкарності в Україні»
 Поділитися