MENU
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Як ми всі піддаємося впливу російської пропаганди, не помічаючи цього

11.01.2022
Денис Волоха

Вам здається, що ви маєте критичне мислення та непідвладні пропаганді? Будьте із цим обережні, адже пропаганда інколи вражає навіть своїх творців.

В Україні прийнято насміхатися з недалекості російської пропаганди. Знаменитий «радіоактивний попіл» Дмитра Кисельова, «українські карателі», «київська хунта» та інші художні форми давно стали об’єктами насмішок в українському інтернеті через їхню очевидну абсурдність. Але пропагандистські інструменти Росії не обмежуються лише божевільними стендапами Володимира Соловйова, Ольги Скабєєвої і Ко.: вони орієнтовані і на більш підковану аудиторію. Якось мені на очі трапилася лекція Володимира Познера в Єльському університеті. Навіть найскаженіших пропагандистів навряд чи можна назвати дурними людьми, але Познер явно виділяється з-поміж них своєю інтелігентністю, освіченістю, знанням мов, манерами. По суті його лекція (як і вся діяльність загалом) — це таке ж просування російських наративів, але заслуговує на захват те, як філігранно цьому гуру радянсько-російської пропаганди вдається вішати лапшу на вуха публіки в провідному американському університеті: як він носиться із роздруківками The New York Times, вказуючи пальцем, що про Росію там пишуть лише погане; як розповідає про самоцензуру в американському суспільстві, — відчувається вища школа.

Якщо навіть американське університетське ком’юніті сходиться на лекцію російського пропагандиста, немов на чарівний спів Орфея, — що говорити про українців, чий розум радянська пропаганда десятиліттями фарширувала наративами, які, за великим рахунком, принципово не змінилися, але були адаптовані під сучасний світ пропагандистами у теперішній Росії.

Я раніше писав про нашу темну комуністичну сутність, існування якої ми просто не усвідомлюємо. Так само і з пропагандистськими кліше, які подекуди так міцно вкорінилися у свідомості, що без погляду збоку їх складно помітити. Людина, яка відкрито сміється з візитки Яроша, водночас може жваво послуговуватись російським терміном «соросята» і ненавидіти людей, яких ним характеризує (зазвичай це активні представники громадянського суспільства).

У цій статті я наведу кілька російських наративів, які прижилися в Україні. Як на мене, люди, які всерйоз їх використовують, — просто не можуть говорити, що російська пропаганда на них не впливає, а їхні кепкування з більш примітивної пропаганди виглядають сміхотворно.

Європейські цінності

Якщо вийти на вулицю і запитати в кількох випадкових перехожих: «Що таке європейські цінності?», — не так багато шансів, що вони почнуть говорити про верховенство права, демократію, повагу до прав людини, свободу. Найперша асоціація зі словосполученням «європейські цінності» — геї! Не знаю, чи здогадуються гомосексуальні громадяни ЄС, який жах вони наводять на жителів Російської Федерації. Здається, що позмагатися у цьому з ними можуть тільки українці, яких деякі росіяни «бояться зустріти в темну пору доби».

Проте, доводиться визнати, що ця асоціація з європейськими цінностями в українців ледь не така ж міцна, як і в росіян. Чи часто ви ловите скептичну посмішку на обличчі співрозмовника або політика при артикуляції цього словосполучення? За даними дослідження Pew Research, рівень прийняття гомосексуальності в Україні — один із найнижчих у Європі. Такий же, як і в Росії. Коли нещодавно звільненого заступника Міністра внутрішніх справ запитали, чому голова Головного управління розвідки мешкає разом із ним у одному будинку, він підкреслив, що вони мешкають спільно родинами, а не вдвох, додавши: «Так, ми йдемо до Європи, але не все так сумно».

Доки європейські цінності в нас зводитимуться до одностатевих шлюбів, які, своєю чергою, сприйматимуться як щось погане, — доти ми будемо далі від ЄС і ближче до Росії, яка, звичайно, цим користуватиметься.

Міжнародний валютний фонд

Якщо росіяни найбільше бояться геїв, то серед українських політиків простежується виражена фобія до абревіатури МВФ. Уявлення про цю міжнародну інституцію у багатьох, навіть показово проукраїнських політиків, які відкрито засуджують дії Росії, — сформоване цими ж таки російськими наративами. Бо як іще пояснити страх перед організацією, яка врятувала від неминучого падіння безліч економік в усьому світі? На останніх президентських виборах кілька кандидатів грозилися припинити співпрацю України із МВФ, а чинний Президент України, нагадаю, у своєму художньому серіалі посилає представника МВФ між сідниць. Проте вже невдовзі після інавгурації він провів зустріч із фондом, де, я певен, був більш стриманим за свого персонажа у виразах, і після зустрічі заявив, що Україна продовжує співпрацю із МВФ.

Ринок землі

Лякалки про ринок землі — це той наратив, актуальність якого майже згасла, хоча сам по собі він був дуже сильним. Байки Крилова про вагони з чорноземом, які прямують як на захід, так і на схід, — роками тримали в паніці ледь не всю країну, а українські політики цим користувалися, або ж і самі щиро боялися ринку землі (або і те, і те водночас).

Росіяни лякали українців ринком землі, хоча в самій Росії він працює із 2003-го року. Усе це гармонійно поєднувалось із уже згаданим наративом про МВФ: ніби саме він як представник «колективного Заходу» хоче заволодіти українськими чорноземами.

За останній рік ця тема згасла через те, що в Україні вже запровадили ринок землі, і тепер будь-яка демагогія про грабунок українського народу звучить непереконливо.

Вакцини

Це не надто поширена інфрмація, але Російська Федерація поширювала конспірологію щодо вакцин ще задовго до пандемії Covid-19, переважно спрямовуючи її на американців через соціальні мережі і своїх інтернет-тролів. Російська машина пропаганди роками плекала антивакцинаторські настрої, які в критичний момент стали проблемою і в самій Росії, і по суті призвели до численних смертей.

Як не дивно, росіяни продовжують роздмухувати антивакцинаторство навіть зараз. Федеральне телебачення рапортує про «жорсткі карантинні обмеження» та «примусову вакцинацію» у Європі та США (забуваючи про схожі заходи в Росії), критикуючи їх як зазіхання на особисту свободу, а СБУ заявляла про виявлені нею організовані мережі антивакцинаторів. Здається, російське керівництво та шефи пропаганди все ще думають, що у світі можна сіяти «контрольований безлад», який не зачіпатиме їх самих.

Що мене особисто дратує, так це недолугі жарти у стилі «чіпувався, буду тепер роздавати Wi-Fi», які кожна людина, здається, вже чула мільйон разів. Сміятися із цього мені ще заважає та обставина, що для значної частини людей це зовсім не жарти, бо вони сприймають вигадані пропагандистами загрози цілком серйозно. У 2019-му році, до початку пандемії, я проводив опитування в студентському телеграм-каналі про ставлення до вакцин, і результати мене тоді жахали.

Джородж Сорос та інші

У чомусь це стара радянська звичка — звинувачувати багатих людей у всіх проблемах. Але хіба не фантастика, що людину, яка особисто та через свої фонди вклала десятки мільярдів доларів у подолання різноманітних недуг, — звинувачують у створенні коронавірусу? А прізвище людини, яка десятиліттями з особистої кишені фінансує ініціативи з прав людини, — наводить жах на тих, хто його чує.

Якщо із Джорджем Соросом більш менш зрозуміло: він підтримує розвиток відкритого суспільства, тоді як російська влада вважає його ледь не найбільшою загрозою для своєї державності. Тому агресивність пропаганди щодо нього доволі прогнозована. Але чим же перед росіянами провинився Білл Ґейтс, крім того, що крадений софт його компанії, якою він уже багато років навіть не керує, встановлений на мільйонах комп’ютерів російських (та й українських) користувачів? Чому у вимиранні людства не звинувачують Джеффа Безоса, Тіма Кука чи Ілона Маска? Здається, їм просто пощастило, що їхні імена не прозвучали із вуст умовної Маргарити Симоньян на якійсь черговій планерці.

Не секрет, що пропаганда здебільшого спрямована на внутрішнього, а не на зовнішнього споживача. Причому її впливу піддаються навіть керівники держави — і тоді пропаганда ніби виходить з-під контролю і створює нову реальність. Науково-фантастичні романи про штучний інтелект, який захоплює людство, виглядають блідо на фоні реальної пропаганди, яка настільки всюдисуща, що контролює навіть уми своїх натхненників.

Девід Рокфеллер, один із улюбленців комуністичної пропаганди, пише у своїх мемуарах: «Нерідко радянські посадовці кидали мені фрази на зразок: ‘Скажи своєму президентові, щоб установив для нас найкращі торговельні умови’, — чи щось таке. Немов усе залежало лише від того, скажу я це чи ні. Я намагався пояснити, що у Сполучених Штатах інакша форма правління і в мене немає такої влади. Але вони мені зовсім не вірили».

Хоча після 2014-го року в Україні почали розуміти реальність загрози з боку відвертої словесної війни, ми досі чітко не ідентифікуємо приховані наративи, які точково вкраплюються в масову свідомість професіоналами тієї справи, у якій Радянському Союзу та сучас ній Росії немає рівних, — брехні.

Тут як у випадку з «темною комуністичною сутністю» — її не можна позбутися, доки не зрозумієш усю широту її влади над собою. Отже, щоб виробити справжню резистентність до російських наративів, нам потрібно еволюціонувати та робити ретельну ревізію наших уявлень про різні речі, позбуваючись нав'язаних стереотипів.

 Поділитися