Білоруська карта Путіна

Український переклад статті оглядача білоруської служби Радіо Свобода Юрія Дракохруста. Оригінал опубліковано на порталі Zerkalo.io.

10 лютого у Білорусі починаються масштабні білорусько-російські навчання. Повідомлялося, що війська з Росії на ці навчання почали прибувати навіть до їхнього офіційного оголошення. Згідно з інформацією певних джерел, це доволі великий контингент вельми боєздатних військових частин. Також з’являються відомості про те, що солдатів цього контингенту попереджають, що, можливо, їм доведеться затриматися у Білорусі на кілька місяців.

Це війна, це війна з білоруської території, а, можливо, і за участі білоруських військовиків? Необов’язково.

Стратегія Володимира Путіна полягає зовсім не в тому, щоб захопити ще частину території України або її всю. Він добивається зміни глобальних правил геополітичної гри, принаймні в Європі. Інструментом цих намагань є посилення військово-політичного тиску, щоб «тримати наших партнерів у напруженні» – як він казав неодноразово.

Відвертий напад, війна можуть привести до небажаних для самого Кремля наслідків – це й обіцяні санкції, і людські втрати, і несподіванки війни, і ризик її ескалації й перетворення на світову війну, чого він навряд чи хоче.

Інша справа – підтримання, посилення напруженості, збільшення непевності для «дорогих партнерів». Навчання у Білорусі – це ще один фронт у війні нервів. Чи вдарить російська армія по Україні з Білорусі, чи залишаться у Білорусі російські війська після навчань або після гіпотетичної військової операції – це все додаткові непевності, які Кремль створює для західних та українських політиків і військових.

І слова солдатів контингенту, яких направляють у Білорусь, про те, що їхнє «відрядження» може затягнутися, можуть бути частиною «димової заслони», підвищення тої ж таки непевності: може затягнутися, а може й ні.

Для України це у будь-якому разі ускладнення стратегічного планування відсічі гіпотетичному нападу – так буде Росія нападати з півночі чи ні? Якщо так, то скільки сил треба перекинути на північний кордон, скільки коштів витратити на модернізацію чи відбудову оборонних об’єктів на кордоні із Білоруссю? А якщо це «димова заслона», оманний маневр, то, можливо, мета його й полягає в тому, щоб Україна розпорошувала свої сили, сіпалася, витрачала гроші на оборону фронту, крізь який насправді не збираються нападати.

Ще одна невідома в цьому політичному рівнянні – якщо навчання все-таки переростуть у напад на Україну (а може, до речі, і не лише на неї), чи братимуть у цьому участь білоруські військовики? Те, що сприятимуть, допомагатимуть, забезпечуватимуть військову логістику – так тут і сумнівів немає. А ось саме воювати… Це питання. Очевидно, Лукашенку цього дуже не хочеться. Можна казати про певні ступені втрати незалежності, так ось цей – один із останніх.

Проте, з іншого боку, полетіли ж білоруські військовики в Казахстан у складі місії ОДКБ. Напевне, знайшлося б у Росії ще пару сотень десантників, щоб вони полетіли в Казахстан замість білорусів. Але було питання принципу, демонстрування солідарності, союзництва, спільного рішення. Ну так і стосовно України може виникнути потреба в такому демонструванні з боку Лукашенка. Правда, придушення заворушень у союзній державі і участь у нападі на сусідню державу – речі трохи різні. Але на певному етапі, у певній ситуації, можливо, вже й однакові.

Але гадаю, що й для України, і для Заходу це буде критерієм. Якщо білоруські військові безпосередньо братимуть участь у нападі, весь набір заходів щодо Росії буде поширений і на Білорусь. Одверта участь у нападі – це критерій.

У навчаннях, терміни закінчення яких навіть поки що не визначені, насправді більша небезпека стосується власне Білорусі та її міжнародної ролі. Певний час тому американські дослідники відзначали, що введення російських військ на територію Білорусі може взагалі стати єдиним результатом путінської політики ультиматумів і нагнітання напруженості. Згідно зі сценаріями цих експертів, нападу на Україну може й не бути, Путін під виглядом підготовки нападу просто візьме Білорусь під свій, значно більш щільний, ніж тепер, військовий контроль. Цим і обмежиться.

Це, безумовно, зміна ситуації у сфері безпеки в регіоні. Усі попередні міркування, що Білорусь у військовому сенсі – це майже Росія, матимуть вигляд поетичних метафор. Біля кордонів Польщі, Литви, Латвії та північного кордону України стоятимуть реальні російські війська. Можливо, і ударна зброя, навіть і тактична ядерна.

Російський головний перемовник зі Сполученими Штатами Сергій Рябков казав минулого тижня, що коли ультиматум Кремля США не приймуть, у відповідь Москва створить загрози для безпеки Америки. Військовий контроль над Білоруссю – один із варіантів. Причому варіант, який, загалом кажучи, необов’язково має викликати «пекельні» санкції.

Коли справа цим і обмежиться, білоруси від цього, ясно, матимуть мало радості. Хіба що таку, що з їхньої землі та за їхньою участю війна не впаде на голову українським сусідам. Принаймні, зараз.

Юрій Дракохруст (Юры Дракахруст) – оглядач білоруської служби Радіо Свобода. Кандидат фізико-математичних наук. Автор книг «Акценти свободи» (2009) та «Сім літ голодних» (2014). Лауреат премії Білоруської асоціації журналістів за 1996 рік. Журналістське кредо: не плакати, не сміятися, а розуміти.