MENU
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Окремі зауваження до урядового проєкту закону України «Про засади державної політики перехідного періоду»

24.01.2022
Всеволод Речицький

1.   Почасти проблемними в проєкті «Закону» (далі – Закон) є вже його призначення й назва. Державна політика вимагає швидкого в часі реагування на виклики, нешаблонних рішень на передбачувані й непередбачувані обставини й умови життя. Закон же містить зазвичай повну передбачуваність основних процедур і стандартні форми реагування на виклики часу. Якщо розуміти положення даного Закону буквально, то він може перешкоджати ефективній реалізації державної політики й запізнюватися в своїх відповідях на виклики в перехідний період. Якщо Закон планується прийняти лише для демонстрації намірів влади, то й тоді він не буде сприяти позитивному міжнародному іміджеві України.

2.   У ст. 1 Закону наводиться дефініція юридичного терміну: «конвалідація». Це визначення є недостатньозрозумілим навіть для фахово підготовленого читача, а тому й невдалим для широкого застосування. Чи можна в принципі «визнавати дійсним нікчемний правочин», треба ще усвідомити теоретично. З логічної точки зору це звучить приблизно так само, як визнання походження субстанції з… неіснуючої сутності.

3.   У п. 8 ст. 1 Закону говориться про «підконтрольні Російській Федерації самопроголошені органи». Це невдале в юридичному сенсі формулювання. Бо якщо органи дійсно самопроголошені, то незрозуміло, на основі яких юридичних фактів і передбачених російським чи українським законодавством компетенцій і процедур виникає ця «підконтрольність» Росії. Фактична підпорядкованість органів і підпорядкованість юридична – це різні речі, й український Закон повинен це розрізняти.

4.   У п. 3 ст. 4 Закону стверджується, що «тимчасово окуповані території є невід’ємною частиною території України, на які поширюється дія Конституції та законів України». Але якщо це справді так, то з цього витікає, що всі без винятку мешканці даних територій мають повний (неушкоджений обмеженнями) комплекс соціально-економічних конституційних прав і свобод, включаючи право на відшкодування заподіяної державою шкоди, право на вільне пересування, освіту, а для громадян України – право на об’єднання в партії, участь у виборах, референдумах тощо. Не можна забувати також про право кожного на судовий захист своїх прав. Насправді ж стан іноземної окупації окремих частин території України призвів до того, що їх мешканці фактично не знаходяться під дією юридичних гарантій Конституції України та законів України. Це означає, що даний Закон наполягає на існуванні юридичної реальності, яка вже роками не співпадає з реальністю фізичною. Й саме тому даний Закон виглядає «фіктивним». Навряд, щоб цього стану дійсно прагнув Кабінет Міністрів України.

5.   У п. 3 ст. 5 Закону стверджується, що «нормативно-правові акти держави-агресора, пов’язані з тимчасовою окупацією, нормативно-правові акти окупаційних сил та окупаційних адміністрацій є нікчемними, не створюють юридичних правових наслідків». Але тоді виникає гостре питання про офіційну юридичну оцінку наслідків, що настали в період тимчасової окупації після документального закріплення там фактів народження дітей, смерті, успадкування, укладання шлюбу, зміни імен чи прізвищ, купівлі-продажу власності тощо. Якщо ці правочини визнаватимуться недійсними, це навідліг вдарить по іміджу України як правової держави. Адже не люди існують для досконалої держави, а Українська держава існує для недосконалих людей.

6.   У п. 10 ст. 5 Закону стверджується, що «об’єкти права власності окупаційних сил та окупаційних адміністрацій Російської Федерації, в тому числі Чорноморського флоту Російської Федерації, розташовані на де-окупованих територіях (у тому числі створені після початку тимчасової окупації), переходять у власність держави Україна». Але при цьому залишається незрозумілим, які саме юридичні документи мають посвідчувати статус об’єктів права власності окупаційних сил. Наприклад, неясно, чи можна вважати техніку й обладнання на де-окупованих територіях такими, що належать «окупаційним силам» за відсутності адекватних документів? За буквальним змістом ст. 5 Закону будь-які об’єкти права власності без документів про їх власника не можуть перейти у власність Української держави.

7.  У п. 8 ст. 7 Закону стверджується принцип «невідворотності покарання за злочини, що визнаються в міжнародному праві як найбільш серйозні злочини». Очевидно, що дане формулювання через свою неконкретність, юридичну невизначеність не може практично використовуватися в правовій державі Україна.

8.  У ст. 9 Закону про «Засади відповідальності за кримінальні правопорушення, вчинені у зв’язку з тимчасовою окупацією» стверджується, що амністія не може застосовуватися стосовно «осіб, які, перебуваючи у складі окупаційних сил чи окупаційних адміністрацій Російської Федерації, <…> вчинили кримінальне правопорушення». Але ж при цьому не зрозуміло, чому інші порушники Кримінального кодексу України, які вчинили аналогічні правопорушення на цій же території в той самий період право на амністію мають. Конституційні принципи рівності перед законом та заборони дискримінації за будь-якими ознаками, закріплені у ст. 24 Основного Закону України, не дозволяють такого юридичного підходу.

9.  Ст. 10 Закону передбачає можливість обмеження виборчих прав для «осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на підрив основ національної безпеки і оборони України». Однак Конституція України у ст. 38 передбачає однакові виборчі права для всіх без винятку (у тому числі засуджених до позбавлення волі) громадян України. Обмеження на здійснення виборчих прав українців можуть виникати лише у випадках, передбачених не законом, а Конституцією України. Такий випадок може виникнути в разі офіційного оголошення в Україні воєнного або надзвичайного стану (частина друга ст. 64 Конституції України). Тобто Конституція України не дозволяє обмежувати здійснення виборчих прав у «перехідний період» в сенсі аналізованого нами Закону.

10. Ст. 12 Закону вводить в юридичний обіг поняття: особисте «право на правду». Однак, як стверджує сучасна конституційна теорія,в політичних питаннях, де завжди йдеться про конфлікт і конкуренцію інтересів, однакового розуміння фактів існувати не може. Це розуміють у старих демократіях на зразок Великобританії та США, чиї вищі судові інстанції дійшли висновку про те, що зміст інформаційного повідомлення є функцією політичного контексту. Кажучи іншими словами, правда переможців нечасто співпадає з правдою переможених. Й судовій та законодавчій системам потрібно з цим змиритися. Очевидно також, що «правда»парламентської більшості не вважатиметься правдою опозиції й навпаки. Усе це має «розуміти» й український Закон.

11. У п. 13 ст. 7 Закону говориться про можливість «залучення до формування та реалізації державної політики перехідного періоду інститутів громадянського суспільства і груп населення».З погляду юридичної техніки, дана норма Закону повинна вважатися неприйнятною.В Україні не існує формалізованого поняття «інститут громадянського суспільства». Так само як не існує формалізованого поняття «групи населення». Сучасна конституційна теорія визнає в якості одного з інститутів громадянського суспільства навіть злочинні угрупування. Що ж стосується «груп населення», то в Законі залишається невизначеним, чи можуть такі групи включати апатридів і іноземців, не кажучи вже про дітей (осібвіком до 18 років).

12. Ст. 13 Закону стверджує, що «наукові ступені та вчені звання, присвоєні на тимчасово окупованих територіях, не визнаються» та «не можуть бути предметом атестації». Відтак, залишається незрозумілим, кого саме в якості суб’єкту надання наукових ступенів і звань передбачає Закон. Якщо Україна переходить на західні стандарти в цій ділянці, то вони (стандарти) визнають лише вільну конкуренцію університетських дипломів і атестатів без прив’язки останніх до МОН України. Одні дипломи та атестати стають при цьому престижними, а інші – ні. Тобто у ст. 13 Закон орієнтується на вже застарілі правила визнання дипломіві атестатів, виданих не університетами, а МОН України.

13.  У ст. 14 Закону йдеться про поки що неіснуючий в реальності «Український національний центр розбудови миру», який визнається «державною установою». Але в такому випадку необхідно пояснити, ким буде створений «Центр», як він буде фінансуватися, якою буде його компетенція тощо.

14.  Ст. 15 Закону говорить про те, що «на тимчасово окупованих територіях загальнодержавні вибори та всеукраїнський референдум не проводяться». Але ж Конституція України не передбачає можливості обмеження здійснення виборчих прав в залежності від географічного фактору в Україні. Здійснення виборчих прав, як і права на участь в референдумі, може бути обмеженим лише на основі ст. 64 Основного Закону України й лише в тих частинах території України, на яких офіційно запроваджений режим воєнного або надзвичайного стану. При цьому, як вимагає частина третя ст. 21 Конституції України, «при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів, не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод». Очевидно, що дана заборона стосується й даного Закону «Про засади державної політики перехідного періоду».

15. У п. 5 ст. 18 Закону міститься імперативна норма щодо «здійснення ефективної інформаційної політики». Такий вираз є невизначено розмитим для такого нормативно-правового акту як закон України. Даний підхід не відповідає вимогам формальної визначеності закону, що витікає у свою чергу із засад верховенства права й правової держави, закріплених частиною першою ст. 1, частиною першою ст. 8 Основного Закону України.

22 січня 2022 р.


Довідка про автора: конституційний експерт Харківської правозахисної групи, к.ю.н., доцент кафедри конституційного права Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого, член Комісії при Президентові України з питань правової реформи

 Поділитися