«Знайомство з Миколою Козирєвим було реальним підтвердженням існування виразно української та проєвропейської Луганщини» – Олександр Степаненко
Вчорашній день приніс сумну новину – пішов у засвіти Микола Кузьмич Козирєв, наш колега по УГСПЛ, громадський діяч, правозахисник, публіцист, філософ.
За власними плечима мав колосальний досвід: дитинство в Білорусі у роки Світової війни, службу в армії, навчання на філософському факультеті, заборону викладати після його закінчення, роботу в шахті, депутатство в останній Верховній Раді СРСР, знайомство там з Андрієм Сахаровим та Олесем Гончаром, нарешті створення правозахисної організації в Луганську…
Для мене знайомство з Миколою Козирєвим стало свого часу реальним підтвердженням існування виразно української та проєвропейської Луганщини. Живим підтвердженням того, що вона не загубилася в часі з відходом епохи Івана Світличного та Миколи Руденка. Микола Кузьмич власним живим прикладом щоразу переконливо свідчив, що в переважно російськомовному Луганську є високоосвічені та небайдужі люди, для яких важливі цінності права, демократії, європейської культури та української державності. Зрештою якщо ТОДІ люди обрали його своїм депутатом, можна стверджувати, що й цінності, які він сповідував, вони поділяли.
Микола Кузьмич прожив, як бачимо, довге і плідне життя, та все ж пішов з нього передчасно, жодною мірою не стомленим і не виснаженим. До останніх днів зберіг свій світлий розум, душевне тепло і вражаючу громадянську небайдужість. Його слово та унікальна спроможність про складні речі говорити зрозуміло і переконливо, вільно оперувати філософськими концепціями чи то Маркса, чи ж Гегеля та Ясперса, глибоко аналізувати суспільні події були вражаючими і так нам потрібними ще… Справді, читаючи та слухаючи Миколу Козирєва, в мене часто пробігала думка, що до нього мали б дослухатися і перед ним знімати капелюха не лише посполиті, але й президенти з прем’єр-міністрами. Прикро, що за життя був дуже недооціненим ще й у нашій країні. А в останні 8 років життя, в поважному вже віку, ще й змушений був покидати рідний дім у Луганську.
Як написала колись про нього журналістка Наталія Лігачова: «Єдина проблема таких як Козирєв – це проблема непочутості. І тут вже ми усі разом повинні допомогти нашому громадянському суспільству, що дорослішає, навчитися слухати і чути не приємні лестощі, а гірку правду. Щоб, видобуваючи з неї уроки, все менш залежати від наших правителів, щоб будувати власне майбутнє власними силами».
Спочивайте з Богом, дорогий Миколо Кузьмичу. Та нехай Ваше мудре слово залишається з нами. І Ваша світла душа буде вплетена у вузли нашого життя.
Олександр Степаненко, голова ГО «Гельсінська ініціатива-ХХІ», член Правління Української Гельсінської спілки з прав людини