MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Конституція і права людини

Дело адвокат Андрей Федур vs. Генеральная прокуратура Украины.

Сегодня, 25 июля 2003 г. в Печерском районном суде г. Киева все той же судьей Жанной Бернацкой оглашено решение в деле по иску адвоката Андрея Федура к Генеральной прокуратуре Украины и газете “2000”

Напоминаем, что предметом судебного разбирательства являлось следующее.

В интервью ( http://gpu.gov.ua/ua/archive.html?id=86) газете “2000” (номер за 06 сентября 2002 г.) Генеральный прокурор Украины Святослав Пискун, известный своей исключительной правдивостью, отвечая на вопрос журналиста о том, какая такая необходимость была задерживать А.Федура в г. Луганске сказал: “Он ездил на ворованной машине, находившейся в розыске и угоне”.

Кроме того, в этом интервью Пискун сообщил также следующее: “Известно, что в отношении Федура и его коллеги Агеева судьями неоднократно направлялись представления в коллегию адвокатов о лишении их лицензий на право заниматься адвокатской деятельностью в связи с неуважением к суду, которое они проявляли во время процесса. Оба неоднократно оскорбляли судей. И поверьте, если бы хотели вывести их из процесса, то сделали б это раньше, лишив лицензий. А Федура и Агеева всего лишь дважды вызывали на коллегию, которая их предупредила о необходимости соблюдать закон.”

Эти заявления Пискуна были полностью лживыми. Никогда Федур не ездил на ворованном автомобиле, а его джип ни в розыске, ни в угоне не находился. Никогда адвокаты Федур и Агеев не допускали нарушений адвокатской этики или неуважения к суду, и, соответственно, никогда в их адрес не выносилось каких-либо предупреждений коллегией адвокатов или иными адвокатскими организациями или органами.

Андрей Федур сразу же по поводу этого интервью обратился с иском в суд. Адвокат требует, чтобы Генеральная прокуратура Украины, в качестве руководителя которой Пискун делал свои заявления, сделала опровержение и извинилась за то, что ее руководитель такой Пискун.

К делу судом приобщен соответствующий экземпляр газеты “2000” с упомянутым интервью Пискуна. Кстати, второй ответчик – газета “2000” – уже давно опубликовала соответствующее опровержение распространенной Пискуном информации со ссылкой на А.Федура.

Однако в оглашенном сегодня судебном решении судья Жанна Бернацкая постановила А.Федуру в иске отказать, так как ИСТЕЦ НЕ ДОКАЗАЛ, ЧТО ОТВЕТЧИКОМ БЫЛИ РАСПРОСТРАНЕНЫ ВЫШЕУКАЗАННЫЕ СВЕДЕНИЯ.

То обстоятельство, что судом в качестве доказательства приобщена сама газета, и то, что представитель этого печатного издания подтвердил в суде факт публикации, судья умудрилась “не заметить”.

Впрочем, именно такое решение и ожидалось от Бернацкой. Напомним, что у Бернацкой 04 августа 2003 г. истекает срок полномочий судьи, и для дальнейшего пребывания на этой должности она должна пройти процедуру избрания на должность судьи Верховной Радой Украины. Еще 01 июля 2003 г. адвокат А.Федур направил в Верховную Раду обращение, полный текст которого опубликован на www.ageyev.org/cases/feldman/azarov/bernatskaskarga2003-07-01.htm, в котором адвокат утверждает: деятельность судьи Жанны Бернацкой свидетельствует о том, что Бернацкая недостойна быть избранной судьей на пожизненный срок.

25 июля 2003 г.
Пресс-релиз Адвокатской компании “Агеев, Бережной и партнеры”
http://ageyev.org e-mail: [email protected]  



Дело Борис Фельдман vs. Николай Азаров и ГНАУ (дело о подлинности записей майора Мельниченко).

Адвокаты Бориса Фельдмана получили полный текст решения судьи Жанны Бернацкой по иску Бориса Фельдмана к Николаю Азарову и Государственной налоговой администрации Украины.

Напоминаем, что Б.Фельдман требует от ГНАУ и Николая Азарова опровержения распространенных ответчиками сведений о том, что обнародованные майором Николаем Мельниченко записи были поддельными и их подделка производилась по заказу Б.Фельдмана. Интересы Бориса Фельдмана в суде по этому делу представляют адвокаты Виктор Агеев и Андрей Федур. С текстом искового заявления можно ознакомиться на нашем сайте – http://ageyev.org/cases/feldman/azarov/pozov27.05.02.htm

В качестве ответчиков по делу суд привлек также УНИАН ( www.unian.net) и телеканал “Интер” ( http://podrobnosti.ua), которые распространяли вышеуказанную информацию. Представители УНИАН и “Интер” заявляли, что была передана именно та информация, которая была распространена Азаровым и со ссылкой на Азарова. Впрочем, у Фельдмана к УНИАН и “Интеру” никаких претензий и не было, хотя иск основывался именно на информации, переданной УНИАН и программой новостей “Подробности” телеканала “Интер”

В своем решении Бернацкая указала, что “истец не доказал факт распространения ответчиками сведений, которые его порочат, лицом, к которому предъявлен иск”

Правда, в самом решении указано, что судом установлен факт соответствующих высказываний Азарова на пресс-конференции 16 мая 2002 г. в ГНАУ, что подтвердили и его представители. Кроме того, в решении Бернацкая указала, что судом установлено, что эти высказывания Азарова базировались на сведениях, переданных ему Главным управлением налоговой милиции, и сведения эти были получены якобы при проведении оперативно-розыскной деятельности. Судом был даже допрошен в качестве свидетеля господин Грищенко В.И., сотрудник налоговой милиции, который входил в состав оперативной группы, занимавшейся банком “Славянский” В суде Грищенко заявил, что Азаров якобы получал информацию о высказываниях Фельдмана (который в то время уже находился в СИЗО) от их оперативной группы. Представители УНИАН и “Интер” в суде подтвердили, что они распространяли именно ту информацию, которая была обнародована Азаровым на пресс-конференции.

Но все это не убедило судью Бернацкую, что вышеуказанные заявления Азарова на пресс-конференции 16 мая 2002 г. действительно имели место.

Фотокопия указанного решения судьи Бернацкой опубликована на нашем сайте – http://ageyev.org/cases/feldman/azarov/bernatska2003-07-23.htm

Примечательным является тот факт, что представители ГНАУ и Азарова даже не пытались доказать в суде, что записи Мельниченка действительно “поддельные” или “монтированные”, тем более, что они изготовлены по заказу Фельдмана.




Тероризм

Миру нужны новые правила.

Статья Ральфа Петерса, гражданина США, вышедшая в немецкой прессе, вызвала целую бурю в Германии и Франции. Перепечатанная в газете “Зеркало недели”, эта статья заинтересовала и наших политологов, философов, юристов. Слишком необычно выражает себя американский журналист, слишком жестко и нетерпимо. Вообще, со своими союзниками, а Германия и Франция – члены НАТО, так никто за последние лет пятьдесят не разговаривал.

Полное отсутствие взаимопонимания между союзниками, категорический отказ европейцев поддержать Америку и Великобританию в войне с Ираком, и необычайно жесткий ответ на это американцев – все это симптомы того, что накапливающиеся противоречия в евроатлантическом блоке сформировались и вербализовались, хотя уровень высказанных претензий далек от существа вопроса. К сожалению, война в Ираке и кризис на Ближнем Востоке – только повод для выяснения отношений между союзниками. Мировой порядок, сформировавшийся после Второй мировой войны, перестал удовлетворять тех, кто его поддерживал. Мне кажется, спорящие стороны тщательно избегают разговора по существу. Хотя наиболее наивные представители того или иного лагеря выражают себя так открыто и безапелляционно, как Ральф Петерс. Ощущение нарастающего хаоса пугает и Европу, и Америку, но выводы у сторон разные. Однако все чувствуют, что мир предельно усложнился и просто наэлектризован количеством и качеством противоречий.

Статья Ральфа Петерса задела не только европейцев (немцев и французов), но и наших, отечественных интеллектуалов. В частности, на его статью откликнулся наш коллега, конституционный эксперт ХПГ Всеволод Речицкий. При всем моем уважении к его мнению, я не могу согласиться с некоторыми тезисами Речицкого. Прежде всего, с тем, как воспринимается современный терроризм, что является его причинами и какие тенденции на сегодняшний день это явление раскрывает.

Терроризм нашего времени – явление новое, но имеющее свои корни в истории, причем проявлялось оно, как и сейчас в модернизирующихся странах, в частности (и более всего) – в России, которая являла собою этакий этно-культурологический сплав Азии и Европы с выраженным доминированием европейски ориентированной элиты. Русские террористы XIX века были не фундаменталисты-антиевропейцы – а, напротив, суперевропейцы. Не признающие никаких иных вариантов и компромиссов, кроме европейской свободы, равенства и демократии.

Как известно, Достоевский назвал один из своих романов – “Бесы”. Этот роман – попытка психологического анализа состояния души революционеров-подпольщиков, входящих в террористические группы. Писатель видел в этих группах глобальное знамение будущих катастроф. И в “Преступлении и наказании”, и в “Братьях Карамазовых”, и, особенно, в дневниках писателя тема эта звучит постоянно, даже навязчиво. Прообраз будущих катастроф налицо: они и в воинствующем (истерическом) атеизме Ивана Карамазова, и в преступлении Раскольникова, и в мировоззрении Смердякова. Да, я согласна с Речицким, что в характере Веры Засулич, Перовской, Желябова, Халтурина не было ничего демонического. Однако, как это знание совместить с названием романа “Бесы”, а нужно сказать, очень точное название, особенно, если видеть перед собой панораму XX-го столетия? Можно быть просто идеальным человеком – а такие были среди народовольцев – и нести в себе настоящий деконструктивизм. Скажем так, используя медицинскую терминологию, септический деконструктивизм. Меньше всего в терактах виноваты Засулич и Перовская. Больше всего – извращенный европеизм, навязываемый российской элитой миру и окрестностям. Извращенный европеизм одновременно учил интеллектуальную элиту азам западного свободомыслия и, при этом, разрешал пользоваться этой свободой только в узком кругу. Нравственное чувство тех, кто воспринял идеи свободы и равенства, страдало в России постоянно и жестоко. “Нетерпение сердца” – так назвал свою книгу о русских подпольщиках-террористах Юрий Трифонов. Они хотели свободы сейчас и равенства для всех. Для правительства России это должен был быть сигнал бедствия, красная ракета. На нее никто не обратил внимания. Вернее, на нее обратили внимание и Достоевский, и Леонтьев, и Карсавин, и Толстой. Но ведь в Империи слово и дело совершенно или почти совершенно не коррелировали друг с другом.

Терроризм – это всегда бесовщина, даже если исполнители объявили свои действия воплощением Божьей воли. В этом случае терроризм – бесовщина вдвойне. Поэтому меня не удивляет реакция содрогания на террор весьма пуританской и достаточно чопорной по существу Америки. Граждане США, решив что победили коммунизм (на самом деле в странах СНГ он еще далеко не побежден), почувствовали, что победили дьявола. Рейган, после своего избрания президентом, призывая нацию бороться с Империей зла, прежде всего говорил о воинствующем атеизме, насаждаемом в коммунистических странах. И как это было понятно американцам!

В XX веке не может быть ортодоксальной мировой религии, которая способна послать своих верующих убивать невинных граждан. Во всяком случае сейчас, в XXI веке, когда все уже казалось бы проговорено: бесценность человеческой жизни, недопустимость какого бы то ни было тоталитаризма, в том числе, религиозного. И вот вам – пожалуйста! “За что?” – думает простой американец. И не находит ответа, кроме одного – подсознательного: то, что происходит – один из всплесков мирового зла, демонизма, который нужно уничтожить, подавить.

А теперь подумаем, почему так сердится Ральф Петерс? Только ли потому, что к нему применима знаменитая римская формула: “Ты сердишься, Юпитер, – значит, ты не прав”? Думаю, нет. В войне с Ираком американцы сражались не с мифическим мировым терроризмом, как они это озвучивали, а с той энтропией, которая стала нарастать в последнее время, нарушая привычный миропорядок. Тем более, что эта энтропия коснулась их непосредственно. А нарастает хаос по множеству причин, которые необходимо тщательно изучить. Среди этих причин есть как внешние, политические и геополитические, так и глубинные – философские, культурологические. И все это – взаимосвязано.

Америка, Европа, НАТО – победили коммунизм в Европе, во всяком случае, сломали его физически. Ситуация, когда в геополитическом пространстве Европы и Азии появились новые страны, требовала серьезнейшего многостороннего анализа, с учетом возможных тенденций. Однако все страны предпочитали плыть по течению, чувствуя себя весьма уютно в сформированных после войны структурах мировой безопасности. ООН, голубые каски, НАТО, Евросоюз... Ничему не научила до поры трагедия Югославии, с войнами, Слободаном Милошевичем, этническими чистками. Когда мировой порядок нарушился, его нарушителей долго уговаривали не “баловаться”, а они не слушались, и число жертв росло. Потом, как результат ничегонеделания, пришел черед “гуманитарным бомбардировкам”. И – все круто изменилось. Правительство Сербии стало демократическим, Милошевич – на скамье подсудимых. Победа мирового порядка... Я убеждена, что Сербия и сейчас – пороховая бочка. Это подтверждает недавний терракт против ее премьера. Однако взрываться, так, чтобы осколки сыпались вокруг, ей не дают. Мировое зло, оказывается, можно обуздать? А кто был лидером в обуздании? Америка. Правда, в тот раз поддержанная своими союзниками. Но успех показал определенную простоту решения очень сложной задачи. Соблазнительную простоту. Во всяком случае, для американцев, не граничащих с народами бывшей Югославии. Простые удачные решения всегда опасны. Их хочется повторить. Тем более, как я уже писала, американцы чувствуют себя этаким рыцарем, Ланцелотом. Но давайте признаемся в том, что они не только себя чувствует, но отчасти и являются этим рыцарем. То, что творилось в странах бывшей Югославии, угрожало и Европе и миру, но прежде всего страдало мирное население этих стран. Мир содрогнулся от того, что творилось в Афганистане при талибах: убийства, пытки, уничтожение культурных памятников, принадлежащих всему человечеству. Адекватный ли ответ в этом случае – военные действия? Война – это оживление тех самых демонических сил, только во много раз более мощных. Нельзя так “гуманитарно” бомбить, чтобы не убить ни одного мирного жителя. И без гибели мирных жителей ни разу не обходилось. Тогда вопрос – что такое ценность каждой и единственной человеческой жизни с точки зрения евроатлантического мышления? И почему тогда члены НАТО с таким благодушием взирают на жесточайшие античеловеческие режимы Ислама Каримова и Сапармурада Ниязова – божественного Туркменбаши.В Узбекистане идет прямое надругательство над всем, что может считаться правом, лчиностью, свободой. И что же? США размещает там базы и воздерживаются от критики людоедского режима. Европа умеренно критикует Каримова, а у него в застенках томятся противники режима, приговоренные к смертной казни, их семьи запугивают, а верующие мусульмане боятся внешне проявлять атрибуты своей религии. Понятно, что Запад боится новых исламских “несвободных” государств. Но чем Каримов и Ниязов отличаются в отношении к свободе личности от Саддама Хусейна? Тем, что у них нет ядерного оружия? И чему привержен Запад – букве или духу свободы личности?

Если бы Германия и Франция поставили вопрос таким образом – их можно было бы понять. И проблема вышла бы сама по себе на тот уровень диссидентской сложности, который ей присущ. Но ведь они поддержали США и в Сербии, и в Афганистане? Значит, Милошевичу не позволено заниматься этническими чистками, а Хусейну – можно? Да и, вообще, стоял ли вопрос по существу о вопиющих нарушениях прав человека иранским лидером? А если так поставить вопрос, то немедленно потребуется решение. Что позволено национальному лидеру творить со своим народом, чтобы дело не дошло до вмешательства мирового сообщества? Существует ли этот так называемый, мировой порядок? Или он разный для белых и черных, для европейцев и жителей Азии? Не хотелось бы так думать. Но ни о каких альтернативных вариантах, повторяю, никто, не говорил и не думал.

Американцы своими действиями только подтвердили то, что вот уже 10 лет успешно доказывал Саддам Хусейн: мировой порядок, имеющий свои структуры, законы и правила, на сегодняшний день не существует или, скажем мягче, слишком часто оказывается неэффективным. Поэтому, прежде чем осуждать американцев, спросим: “Можно ли допустить, чтобы в стране десятилетиями правил диктатор, уничтожающий самым варварским образом свой народ и, безусловно, вне зависимости от найденного химического и биологического оружия, потенциально опасный для соседей (Кувейт разве не пример?) Но кто же, как не те же американцы и те же европейцы, терпели его уже после Кувейта более десяти лет? И какой смысл теперь упрекать друг друга? Напуганная, менее свободная, чем раньше, Америка, возможно, разочаровывает. Европа, требующая соблюдения прав человека от всех стран Евросоюза и членов Совета Европы, но ничего не делающая годами для устранения жесточайшей диктатуры, разочаровывает не меньше. Сейчас мир стоит перед серьезнейшей проблемой, которая не решается ни гуманитарными бомбардировками, ни благостным ничегонеделанием. Терроризм – это война, не объявленная кому-то конкретно и потому касающаяся всех. Как справиться с этим злом – мировое сообщество должно решать вместе, не пытаясь, как это делают отдельные страны, решать, что можно Милошевичу, а что Хусейну или Ким-Чен-Иру.

Мировой порядок, складывающийся после 1948 г. (год принятия Всеобщей декларации прав человека) предполагал, что диктаторские режимы потенциально опасны – не могут быть не опасны – для человечества в целом. До сих пор идея военного сдерживания таких режимов преобладала, и никто из европейцев никакой альтернативы борьбе с диктаторами не видел. Понятно, что терроризм и диктаторские или авторитарные режимы или военные образования, претендующие на статус государственности, типа Чечни, взаимосвязаны. Понятно, что в этой ситуации страдать от последствий деструктивной идеологии будут представители какой-то устойчивой структуры (для террористов – это антиструктура). Но кто всерьез задумывался о том, что является структурой, т.е. отправной идеологоческой точкой, например, для террористов-исламистов? Возможно, иное понимание демократических ценностей? Возможно попытка построить альтернативное западному счастливое общество по другим законам? Диктаторы типа Саддама Хусейна, чутко реагируя на недовольство мусульманского мира экспансией западной культуры, объявляют и считают себя спасителями человечества (своего мусульманского человечества) и подавляют свой народ во имя его же “блага”. Это мы уже проходили в Европе совсем недавно в XX веке. Можно, конечно, Саддама Хусейна разбомбить, как это сделали американцы, можно пытаться не делать ничего, как не пытались французы, немцы и др. Впрочем, больше, чем ничего, т.к. они мешали американцам проводить свою политику, делая вид, что Европу это не касается.

Неужели человечеству мало терактов 11 сентября, Израиля, Чечни, басков, чтобы осознать необходимость принятия новых решений, установить новые правила игры? Старые, к сожалению, во многом себя исчерпали.



Право на приватність

Незалежній журналістці: замість сесії міськради – прес-реліз!..

Незалежній журналістці: замість сесії міськради – прес-реліз!..

Про те, що сесія Криворізької міської ради має відбутися 28 травня 2003 року, позаштатний кореспондент всеукраїнського тижневика "Шлях Перемоги" Валентина Кривда дізналася від працівників міськвиконкому за два дні до того. Рідко який брифінг міських властей відбувається без присутності цієї принципової та прискіпливої журналістки.

А от із відвідуванням сесій, попри всі намагання, не складалося. І заявки на акредитацію подавались, і звернення до відповідальних працівників міськвиконкому були, але, зазначає з цього приводу у своєму поданні на ім’я міського голови Юрія Любоненка п.Валентина Кривда,"за 12 років незалежної України з боєм мала змогу бути лише на одній сесії міськради".

Зрештою, патріотка Криворіжжя з відповідальним ставленням до своїх журналістських обов’язків вирішила домогтись своїх прав та поборотись із дискримінацією. У цьому поданні від 26 травня вона, посилаючись на Європейську Конвенцію " Про захист прав та основних свобод людини", Конституцію України, закони України "Про інформацію" та "Про друковані засоби масової інформації(пресу) в Україні", висловила прохання не створювати штучних перешкод і задовольнити її право бути присутньою на сесії.

Будучи навченою, як реагують міський голова та його апарат на громадські ініціативи, В. Кривда наступного дня подала заяву на ім’я прокурора міста п. Василя Кравця, текст якої заслуговує на те, щоб ознайомитись із ним повністю:

"26 травня 2003р. я звернулась з поданням на ім’я міського голови Ю. Любоненка щодо свого конституційного права на інформацію: надати мені можливість бути присутній на сесії Криворізької міської ради, яка відбудеться 28 травня 2003р. Текст свого Подання я зареєструвала о 14.00 в канцелярії міськвиконкому (кім.305).

У цей же день усно ознайомила з текстом подання держслужбовців депутатської кімнати, оргвідділу, Прес-служби виконкому міськради. З розмови з ними я зрозуміла, що мене знову, як і на попередню сесію 23.04.2003р., не буде допущено 28.05.2003р. на сесію міськради.

26 травня 2003р. я звернулась до прокурора Дзержинського району м. Кривого Рогу С.Т.Джаббарова, який роз’яснив мені мої права і порадив звернутись до міської прокуратури як компетентного органу щодо цієї проблеми.

Тому, керуючись ст.10 Європейської Конвенції "Про захист прав та основних свобод людини", ст.34 Конституції України, ст.9 Закону України "Про інформацію", ст.26 Закону України " Про друковані ЗМІ (пресу) в Україні", Законом України " Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань забезпечення та безперешкодної реалізації права людини на свободу слова", прошу Вас терміново вжити відповідні засоби прокурорського реагування щодо реалізації мого права як журналіста вільно одержувати інформацію на сесіях міськради, зокрема, 28 травня 2003р.". Додаток до заяви складався із 10-ти матеріалів, у т.ч. копії статті з газети "Кривой Рог вечерний" "Кому выгодно, чтобы журналисты опозиционных СМИ были на сессии Криворожского горсовета персоной нон грата?"

Про те, якого драматичного забарвлення набув подальший хід подій, дізнаємося із заяви журналістки на ім’я прокурора міста в день відкриття сесії:

"Доводжу до Вашого відома, що, не дивлячись на моє вчасне звернення до міської прокуратури 26.05.2003р. та 27.05.2003р. щодо запобігання незаконним діям міської влади в перешкоджанні моїй професійній діяльності як журналіста, 28 травня 2003р. правоохоронні органи міськвиконкому не допустили мене на сесію міськради (на якій був присутній міський прокурор ), не надавши ніяких письмових вмотивованих відмов на моє письмове Подання на ім’я міського голови від 26.05.2003р.

У зв’язку з незаконним обмеженням мого права вільно одержувати інформацію на сесіях міськради 23.04. та 28.05. 2003р., я змушена дати телефонограму Генеральному прокурору України С.Піскуну та Прем’єр-Міністру УкраЇни В. Януковичу наступного змісту:

"В результаті бездіяльності міської прокуратури, міського голови м. Кривого Рогу Ю.Любоненка, голови Дніпропетровської облдержадміністрації М.Швеця мене знову не допущено 28.05.2003 на сесію міськради як позаштатного кореспондента всеукраїнського тижневика " Шлях перемоги". Прошу направити спеціальну комісію Генпрокуратури за участю міжнародної організації "Репортери без кордонів" для вивчення і подолання проблеми відсутності свободи слова в Кривбасі."

Красномовною щодо оцінки розуміння місцевою владою ролі та прав незалежних ЗМІ є серія відповідей на звернення та подання журналістки до представників цієї влади.

Ось кілька відповідей керуючого справами виконкому міськради В.Петровніна:

1. Від 30.04.2003р. – Кривді В.О.

На Ваш лист №2205/13 від 22.04.03, повідомляємо, що у Кривому Розі зареєстровано більше ста видань міського і регіонального рівня, постійно видаються декілька десятків друкованих ЗМІ. Бути присутніми на сесіях міської ради, а також засіданнях її виконкому, нарадах різного рівня мають бажання представники переважної більшості криворізьких ЗМІ. Забезпечити це технічно доволі складно. Тому відпрацьована певна система, коли запрошуються, насамперед, представники електронних ЗМІ, державних та муніципальних видань. Усі наші журналісти мають змогу ознайомитись з прийнятими рішеннями, отримувати вичерпну інформацію про перебіг того чи іншого засідання, сесії тощо (у тому числі, за домовленістю, і в аудіоваріанті), у прес-службі міської ради і виконкомі. Цією нагодою, при потребі, можете скористатись і Ви.

2. Від 20.05.2003р. – Кривді В.О.

На звернення

від 22.04.2003р. і 23.04.2003р.

На Ваші звернення повідомляємо: відповідно до ст.2 Закону України "Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації" "органи державної влади та органи місцевого самоврядування зобов’язані надавати ЗМІ повну інформацію про свою діяльність через відповідні інформаційні служби органів державної влади та місцевого самоврядування, забезпечувати вільний доступ до неї…" Такими відповідними органами Криворізької міської ради та її виконкому є загальноміська газета "Червоний гірник" та ТРК "Рудана". Отримати вичерпну інформацію про проведення чергових сесій і засідань виконкому міськради, а також ознайомитися з прийнятими рішеннями Ви можете у прес-службі міської ради та її виконкому.

3. Від 20.05.2003р. – Кривді В.О.

копія: виконкому Криворізької міської ради

На звернення

від 23.04.2003р.

Шановна Валентина Олександрівно! Порядок скликання сесії ради, підготовки і розгляду нею питань, прийняття рішень ради по затвердженню порядку денного сесії та з інших процедурних питань, а також порядок роботи сесії визначаються регламентом ради, який схвалюється депутатами ради і є нормативним актом місцевого самоврядування.

Згідно зазначеного регламенту, тільки у разі необхідності, на засідання міської ради запрошуються представники преси. Відповідно до Закону України "про місцеве самоврядування в Україні" та регламенту Криворізької міської ради, пропозиції щодо питань на розгляд ради можуть вноситися тільки міським головою, постійними комісіями, депутатами, виконавчим комітетом ради загальними зборами громадян."

Із наведеного витікає, що у відомстві міського голови Ю.Любоненка, про дотримання законності, яким опікується прокурор міста, депутат міськради В. Кравець, 19 стаття Конституції України відмінена: на практиці силу прямої дії має самодіяльність цієї установи.

Тож, цілком логічно Валентиною Кривдою у телеграмі на ім’я голови Дніпропетровської облдержадміністрації Миколи Швеця поставлено питання: "…на вимоги яких темників мені не надано черги денної сесії, відмовлено в реєстрації прес-службою інформаційних запитів, не видано посвідчення акредитованого журналіста? Хто відповість за статтею 171 Кримінального кодексу України за умисне перешкоджання моїй професійній діяльності?"

Микола Коробко, Кривий Ріг




Чи повернеться на телеекрани полтавська "Юта"?

З 18 червня 2003 року ТРК “ЮТА” припинила мовлення на 24-му телеканалі, на якому багато років жителі Полтави і навколишніх районів дивилися її передачі.

Власне кажучи, спроби знищити ТРК “ЮТА” почалися набагато раніше. А саме тоді, коли генеральний директор телекомпанії Георгій Чечик “побив горшки” з тодішнім мером Полтави А.Кукобою. Першими можливості дивитися її передачі були позбавлені абоненти кабельних мереж Полтави: ще у травні 2001 року чотири полтавські оператори кабельного телебачення, домовившись, в один і той же день солідарно вимкнули ТРК “ЮТА”. А через кілька днів вийшли в ефір передачі студії “Місто”, засновниками якої були три (з чотирьох) оператори кабельного телебачення і одна фізична особа. З якою метою була створена нова телекомпанія і наскільки вона незалежна, можна судити з її передач. Власне, ні для кого не секрет, що маючи офіційно приватний статус, телестудія “оспівує” мера.

Наступний наступ на ТРК “ЮТА” був здійснений через Фонд комунального майна Полтави. Коли телекомпанія згідно з договором перерахувала кошти за вилучення будинку, в якому знаходилася (вул. Паризької Комуни, 44), то фонд тричі повертав телевізійникам гроші, доки не втрутилися посадові особи з Києва. Ледь була відбита ця атака, як почався шалений тиск на телекомпанію з метою витурити її з приміщення по вул. Жовтневій, 43, де знаходилася радіокомпанія “Полтава плюс”. Голова облдержадміністрації на одній з апаратних нарад дав протокольне доручення демонтувати передавальну антену. Директора Будинку техніки змушували розірвати договір оренди з “Полтава плюс”. Суть нових претензій міської санепідемстанції зводилася до того, що нібито передавальна антена на даху цього будинку випромінювала шкідливі для здоров‘я радіохвилі, хоча за кілька місяців до цього той же головний санітарний лікар Полтави власноруч поставив дозвільний підпис на санітарному паспорті радіокомпанії.

Коли й ці домагання та позови Фонду міського майна про виселення з приміщення були відбиті, схоже, в хід була пущена “важка артилерія”.

Під час парламентської виборчої кампанії ТРК “ЮТА” співпрацювала з київською телекомпанією “ТЕТ”. Та набагато пізніше, після закінчення виборів, у листопаді 2002 року “ТЕТ” пред‘явив до ТРК “ЮТА” позов на фантастичну суму – 9300000 гривень – про стягнення штрафних санкцій за порушення умов договору. Сума позову більше, ніж у 30 разів перевищувала активи телерадіокомпанії. На думку юриста “Інтерньюз-Україна” Павла Моісеєва, куди ТРК “ЮТА” звернулася за правовою допомогою, сума позову, позовні вимоги і обставини справи вказували на те, що дії позивача спрямовані на знищення телекомпанії. До речі, саме в цей час очікувалося оголошення Національною радою з питань телебачення і радіомовлення України конкурсу на використання 24-го каналу, на якому до цього часу мовила ТРК “ЮТА”.

Подальший перебіг подій лише підтвердив, що ТРК “ЮТА” “замовив” хтось із сильних світу цього. Бо вже наступного дня після надходження позову до господарського суду Полтавської області суд виніс ухвалу про забезпечення позову шляхом накладення арешту на майно, на банківські рахунки телекомпанії та надіслав її у держвиконавчу службу. Держвиконавці спрацювали оперативно: наступного дня рахунки ТРК були арештовані, що практично паралізувало діяльність (зазвичай на це йде від двох тижнів до місяця). І тільки потім керівництво ТРК “ЮТА” дізналося, в чому ж справа.

ТРК “ЮТА” подала зустрічний позов про визнання договору між нею і ТРК “ТЕТ” недійсним.

Господарський суд Полтавської області ухвалив рішення про стягнення з ТРК “ЮТА” 9 300 000 гривень та 17 118 гривень державного мита. При цьому, як стверджує юрист “Інтерньюз-Україна” П.Моісеєв, суд повністю проігнорував пояснення ТРК “ЮТА”, відмовив у задоволення її зустрічного позову, перекрутив факти, частину рішення проголосив без присутності сторін, тобто, грубо порушив норми матеріального і процесуального права.

12 березня ц.р. Харківський апеляційний господарський суд, розглянувши апеляційну скаргу полтавців, визнав спірний договір між ТРК “ЮТА” і ТРК “ТЕТ” недійсним. “ТЕТ” це рішення не оскаржувала.

Тим часом ТРК “ЮТА” подала документи на участь у конкурсі Національної ради на право мовлення на 24-му телеканалі, оскільки на цей час у неї закінчився строк раніше виданої ліцензії. На першому засіданні голоси 8-х членів Національної ради розподілилися навпіл: чотири – “за”, чотири – “проти”. Цікаво, що присутня на засіданні представник Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення у Полтавській області Лілія Миронович (до цієї посади – референт заступника голови Полтавської облдержадміністрації П.Шемета), котра, за логікою, повинна б відстоювати інтереси телерадіокомпаній Полтавщини, запропонувала видати ліцензію... київській ТРК “ТЕТ”, що близька до СДПУ(о). І це при тому, що ТРК “ЮТА” має найсучасніше серед інших полтавських телекомпаній обладнання і багаторічний досвід роботи в ефірі.

Через кілька тижнів, на другому засіданні Національної ради доля ТРК “ЮТА” була вирішена остаточно: більшість членів Нацради проголосували, щоб на 24-му каналі у Полтаві мовила ТРК “ТЕТ”.

І все ж, поки що надія на те, що ТРК “ЮТА”, яка, пройшовши численні випробування різними формами політичної цензури, й справді стала незалежною, повернеться в полтавський ефір, і ми матимемо альтернативну владній телевізію, ще є: телекомпанія подала документи на конкурс на інший телеканал. Звісно, якщо ділитимуть ефір чесно...



Відкрита заява "Львівської газети".

Шановні колеги!

Редакція “Львівської газети” змушена оприлюднити заяву з приводу ситуації, що склалася під час проведення планової податкової перевірки “Львівської газети”. На жаль, методи, які застосовують, свідчать про інші цілі, аніж звичайна документальна перевірка. Це більше нагадує тотальний пресинг на газету, який має, на нашу думку, політичне підґрунтя.

Під час планової податкової перевірки перевіряльники обдзвонили рекламодавців і партнерів газети. Причиною цього, як нам вдалося з’ясувати постфактум, стали згадки про фірми не тільки в рекламних блоках, але й у звичайних статтях. Людей викликали для розмови, для пояснень, вимагали надати документи про співпрацю з виданням. Перед тим цих же документів у “Львівській газеті” не переглядали. Службові машини “Львівської газети” постійно супроводжують представники податкової. Приватних продавців, які торгують газетами, а це переважно старші люди, випитують, скільки примірників вони отримують, скільки продають. Причому перевіряють лише тих продавців, які розповсюджують “Львівську газету”. У розмовах з вуличними продавцями недвозначно і в доволі гострій формі пояснюють, що причина перевірок полягає у тому, що продавці торгують “Львівською газетою”.

Показовим також є факти незаконних податкових перевірок культурно-мистецького центру “Дзиґа”, який є засновником “Львівської газети”. Податківці навідуються із посвідченнями без належних печаток, що, за українським законодавством, може стати підставою для порушення кримінальної справи. Податківці усно вимагають показати внутрішні документи фірми і відмовляються підтвердити свої вимоги юридично. Вони навіть не бажають представлятися. Місцеві керівники ДПА не відповідають на письмові запити від “Львівської газети” і КМЦ “Дзиґа”.

Кілька днів тому у Коломиї (Івано-Франківська обл.) трапився показовий випадок, який демонструє “фаховість і неупередженість” податківців. Дрібного гуртовика преси, який серед інших видань торгує і “Львівською газетою”, звинуватили у тому, що з нашим виданням він співпрацює з квітня 2000 року. Іронія ситуації полягає у тому, що перший номер “Львівської газети” побачив світ 16 вересня 2002 року, а в Івано-Франківській області газета з’явилася у продажу навесні 2003 року.

За нашими припущеннями, те, що відбувається, може бути наслідком принципової позиції “Львівської газети” та серії матеріалів, які містили об’єктивні щодо окремих представників податкової та близьких до них людей відомості. Припускаємо також, що дії податківців можуть бути лише частиною кампанії, спрямованої на “наведення порядку” в інформаційному полі Львова і Західної України напередодні президентських виборів.

Працювати і видавати щоденну газету в таких умовах постійного напруження і нервових стресів є надзвичайно складно.

Редакція “Львівської газети” уже звернулася з листами про допомогу у вирішенні цієї ситуації до Національної спілки журналістів України (п. Ігор Лубченко), Моніторингового Комітету ПАРЄ (п. Ханне Северінсен) та у профільний комітет Верховної ради України (п.Микола Томенко).



Свобода пересування

Лжеголова на "рибних" хлібах.

Сьогодні в Україні чимало говориться про необхідність підвищення ролі місцевого самоврядування у суспільному житті. На Рівненщині, де кілька років підряд б’ються у словесних баталіях депутати Рівнеради за передачу у власність територіальної громади її частки комунального майна, схоже, до тієї громади не дуже дослухаються. Ще складніша ситуація у районах і селах, де іноді керівники, в міру своєї самовпевненості, забувають, що вони обрані й повинні виконувати волю електорату й налагоджувати в першу чергу побут та економічне життя ввірених їм населених пунктів. Крісло голови асоціюється швидше з популярністю і впливовістю, ніж з відповідальністю. Звідси – й парадокси, на зразок того, що відбувається в одному з приміських сіл.

Якби мешканці села Забороль на Рівненщині замислили створити свій герб, то, мабуть, найбільш підходящим символом для нього була двохголова риба. Власне, саме такий малюнок якнайбільше відповідає ситуації, в якій вони живуть ось уже два з половиною роки.

Забороль – село не бідне. За кілька років тут навколо мальовничого ставка попід лісом виросли “дачі”, вигляд яких заставляє соромитися селян, котрі за все життя на такі хороми не заробили. Тут давно розводять рибу, котра у роки вдалого господарювання давала гарні прибутки господарству. Та в різні часи у сільраді хазяйнували різні люди – і коли настав час розпаювання земель та виділення масиву під дачні ділянки – боротьба за місце голови стала жорсткішою. Нині незрозуміло, хто впродовж десяти років виловлює зі стогектарного водоймища рибу і куди продає, така ж ситуація з лісом. Чомусь в період, коли членам колишнього КСП видавали земельні сертифікати, не був виконаний Указ Президента 1995 року про прискорення земельної реформи. Це питання у 1996 році обговорювалось на профспілкових зборах місцевої школи, адже близько ста мешканців села – членів КСП – тоді “випали” зі списку претендентів на паї. Окрім того, з’явився додатковий список, до якого ввели сторонніх людей ( нагадаємо, село – у мальовничій зоні неподалік обласного центру), котрі не були прописані на території сільради й ніколи не працювали на тутешніх полях.

Напередодні виборів-2002 на той час законно обрана односельцями голова Валентина Солощук навіть не мала змоги сформувати територіальну виборчу комісію. Власне, це за неї зробив... самозванець, котрого з кабінету голови не змогли вигнати ні судовиконавці, ні міліція. Втім, називати пана Шевчука, колишнього директора школи, самозванцем, може, й неправильно, адже його фіктивний прихід на цю посаду зініціював не хто інший, як голова районної ради – теж колишній Заборольський голова. Саме з районної ради, після того, як у 99-му Валентина Солощук почала вивчати хід розпаювання земель на території сільради і виявила сфальсифіковані рішення колишнього складу сільради, за якими, зокрема, з претендентів на паї було виключено близько ста мешканців села, надійшла скарга на корупційні дії пані Валентини, яких, як згодом підтвердило слідство, вона не чинила. А в той день, як на судовому засіданні виносили виправдувальний вирок, всупереч Закону про місцеве самоврядування за її відсутності у Заборолі, голова райради зініціював сесію, після завершення якої районні керівники доручили керуючому справами забрати ключі та печатку, буквально випхавши з кабінету господиню. Згодом призначили вибори нового голови – “замість вибулого”, який насправді нікуди не вибував. На ті вибори більшість односельців (близько семисот) не пішли, однак 160 голосів за Шевчука Забороль “натягнув”. Через місяць суд поновив пані Солощук на посаді, визнавши попередні дії районного начальства незаконними Та ніхто з місцевих можновладців і не збирався виконувати цього рішення.

Уже не місяці, а роки боротьби з вітряками забрали у Валентини Солощук і здоров’я, і гроші. Нині вона знову судиться з Шевчуком... вимагаючи зарплати, якої вона за увесь цей час не отримувала і, власне, запису у трудовій книжці про звільнення з посади голови у зв’язку з черговими виборами. Втім, незаконність цих виборів дуже легко довести. Адже факту передачі повноважень не було, рішення сільської ради про припинення повноважень Валентини Солощук до цього часу немає, а сама вона стверджує, що до кінця наполягатиме на визнанні процедури його обрання незаконною. Адже виборчу комісію теж створено нелегітимно ( її створював на отой час судом не визнаний головою Шевчук). Власне, скликати сесію, підписувати рішення може тільки сільський голова. Та районні посадовці заплющили на це очі, щоб прикрити те, що вони три роки не допускали до посади законно обраного голову сільської ради.

За цей час зі своїх посад змушені були піти міліціонер і судовиконавець, котрі виконували рішення суду, намагаючись повернути пані Валентині її кабінет. Нині ніхто не запитує жінку, за які кошти вона виживає з трьома дітьми (а, власне, завдяки присадибному господарству і позичкам односельців, котрі при зустрічі запитують – то чи скоро ти повернешся на роботу?). Останній запис у її трудовій книжці – “обрана на посаду сільського голови Заборольської сільської ради”.

Для порушників Закону про місцеве самоврядування коло замкнулося. Бо запис про звільнення у трудовій книжці пані Валентини дасть їй підставу вимагати не тільки заробітної плати й компенсацій, а й позачергових виборів. А не зробити його також не мають права. Тому районні “шефи” обрали тактику підтримки Шевчука – голови, котрий навіть не має печатки. Їм би протриматись до того часу, поки і землю, і ставок, і ліс не закріплять за своїми людьми і структурами...

Власне, самозванець у кріслі сільського голови – то вже не примха, а необхідність для вищих від нього посадовців, котрі намагаються приховати суттєві порушення в ході земельного реформування у Заборолі.

До слова. У лютому 2000 року Рівненщина поспішно (першою серед областей України) рапортувала про завершення другого етапу реформування на селі – вручення 222-м тисячам селян сертифікатів на право власності на землю. Нині в області поряд з офіційним етапом виділення бажаючим їхньої частки для приватного господарювання йдуть бої за землю – хтось збирає не посіяний ним урожай з виділеного йому сільськогосподарським підприємством поля, а з чийогось поля навпаки, збирає вирощений господарем урожай керівник орендного підприємства. Якщо і саме розпаювання, і видача земельних сертифікатів надалі здійснюватимуть таким чином, то бачили селяни таку реформу...

Підготовлено Півненським відділенням КВУ




Міжетнічні відносини

Хто як і кого реформує?

Лаяти українську армію дуже легко, бо взагалі в нашій країні запланованого хаосу лаяти можна будь-яку структуру. Наше суспільство не реформоване в жодній галузі, крім суто політичних інституцій, зате полюбляє про реформи балакати. Чим більше балаканини – тім менше справи. В армії, де не відбулося, чи майже не відбулося, реформи якісної відбувається хоча б реформа кількісна.

Армія скорочується. Тобто військкомати рік від року скорочують кількість призовників, і це мало б вплинути позитивно на якість призову, бо набрати здорових та кмітливих юнаків в кількості 2100 від такої області, як Харківська, здавалося б неважко. Але чомусь цього не відбувається (і не тільки в Харкові). Чи можна мати за це претензії до армії? Звичайно, адже військові керують РВК і ОВК. А чи вільні вони, відбираючи нове поповнення? І ось тут ми почнемо бачити проблеми, які швидко висвітлять нам сувору реальність. Якщо не мати особисту мету лаяти саме армію, ми побачимо, що в її негараздах перш за все винне суспільство. В газеті “Наша армія” від 16.05.03 ми знайшли цікаву інформацію про призов 2002 р. Одне з перших місць за якістю призову займає Львівська область, де у медичних комісіях поряд з цивільними, призовників обстежують військові лікарі. Досвід показує, що вони не пропускають хворих, принаймні, роблять усе, щоб їх не пропустити. Це відтворення радянської системи держприйому на військових заводах, коли продукцію мали прийняти чи не прийняти у цивільних виробників їхні військові колеги. Вони, як правило, приймали тільки високоякісну продукцію. Армія не зацікавлена у тому, щоб до її лав йшли хворі, бо вона витрачає на ці іграшки шалені кошти. Тоді хто ж у цьому зацікавлений? Медицина? Цивільна влада? Коли мова заходить про призов до лав армії хворого, всі починають лаяти усіх. Особливо “попадає” військовим. Хоча, якщо це не у Львові, лікарі, які дивляться призовників – цивільні. Лікарні, в яких вони обстежуються, як правило, теж цивільні. Тобто, армія повністю залежить від медичного рівня і сумління працівників системи охорони здоров’я. Але і це ще половина проблеми, бо часто-густо до лав армії потрапляють наркомани, особи, що не мають повної середньої освіти, яки мали порушення форми поведінки і не стояли на обліку ані у психдиспансері, ані в міліції. З порушенням їхньої поведінки зіштовхувався тільки учбовий заклад, який і мав представити у РВК при приписці відповідну характеристику. Мав би, але, як правило, не представляє. Характеристики, які надає у РВК освіта, як правило типові, стандартні, і рідко відрізняються одна від одної.

Треба сказати ще про деякі забобони, що залишилися у нашому суспільстві з далеких радянських часів. Один з цих забобонів – що армія виправляє. Це досить масове запаморочення, що панує серед усіх верств населення. Навіть серед людей освічених. Ми стикалися не з одним випадком, коли досить грамотні батьки ( в одному з цих випадків, це була навіть юрист, в іншому навіть – лікар) мали намір приховати порушення форм поведінки у своїх синів від комісій РВК і послати їх до армії, щоб вони “виправилися”. В ХОССМ вони приходили порадитися, до яких саме частин чи роду військ послати на “виховання” їхніх чад. Нам коштувало чимало нервів і слів відмовити їх від таких, м’яко кажучи, непродуманих дій. А скільки таких мам чи тат до нас не звернулись за порадою? Другий забобон, не менш шкідливий і для хлопців, і для армії – це думка, що хлопець, який не відслужив, у очах суспільства – неповноцінна людина, що хворого його не візьмуть на роботу, що він не буде таким привабливим для дівчат, тощо. Цей забобон частіше панує саме у молоді, і призовники йдуть до військкомату мужньо приховуючи і кардіопатії, і болі у хребті, не кажучи вже про енурези, психічні розлади, тощо. Ото вже щастя отримує командир частини, коли до нього потрапляє юнак припустимо з регресуючою амнезією та енурезом. А саме таке ми спостерігали. Армію тут лаяти не доводиться, хоч якби кому хотілося. Залишаються “вічні” вітчизняні питання: “хто винний” і “що робити”.

Ну, на перше питання сама собою напрошується відповідь: винна наша свідомість і непоінформованість. Це перш за все. Безумовно, винні і ті лікарі, і медичні заклади, і ті школи чи ПТУ, що сприяли обману медкомісії РВК. Все це так, але не тільки це. У всіх країнах, де ще залишилась масова армія, існує жорстка інформаційна система, за яку кожна з ланок несе свою відповідальність. Припустимо школи напряму зав’язані з військкоматами у Ізраїлі і Німеччини. Там буває досить часто, що армія заключає із школою контракт на підготовку тих чи інших спеціалістів, потрібних армії. І школа відповідає (навіть через суд) за надання неправдивої інформації про фізичні і психічні можливості солдата.

Скажіть будь ласка, хто в нас і за що відповідає, навіть у тому випадку, коли в армію потрапив юнак з шизофренією і скоїв там злочин (ми мали такий випадок у 1995 році). Якщо ми не поліпшимо інформаційну систему на всіх ланках призову, розраховувати ні на що.

Військові, солдатські матері, військова юстиція і всі інші зацікавлені особи повинні йти до учбових і медичних закладів і спілкуватись із молоддю і батьками.

Нещодавно одна харківська посадова особа заявила, що нестатутних відносин у нашій армії немає. В той час ми тримали у себе цілу низку скарг на нестатутні відносини, та й міністерство оборони не заперечує, що такі випадки трапляються, перш за все через якість призову, через те, що до лав армії потрапляють хлопці, які приносять в армію закони вулиці. Одразу зазначимо, що багато, якщо не все, у внутрішньому моральному кліматі частини, залежить від її командування.

В частині, де командир і офіцери сумлінно виконують свої обов’язки, нестатутних відносин набагато менше, хоча позбавитись від них повністю майже неможливо через перелічені причини.

Всі говорять про реформу армії: і Президент, і депутати, і військові. Називають навіть рік, коли Україна перейде до професійної армії. Але як можна говорити про конкретну дату, коли Україна досі не визначилася з Концепцією безпеки? Хто знає, яка армія за чисельністю нам потрібна? Посадови особи називають різні цифри від 50-150 тис. Але як проводити реформування, маючи задачу з усіма невідомими? Зараз ми намагаємося переконати і військових, і цивільних починати діалог, в якому військові будуть казати батькам, їх синам, лікарям та вчителям правду і про нестатутні відносини, і про навантаження в армії, і про їжу, і про все інше. Може, тоді поменшає мам і тат, які, не справляючись з вихованням дитини (яку частіше всього треба лікувати), захоче перекласти свої проблеми на плечі офіцерів. І, може, поменшає лікарів, які на слова призовників “В мене голова болить” будуть байдуже відповідати: “У всіх голова болить”. Поменшає хворих в армії і нестатутних відносин, коли за помилки лікувальні заклади почнуть відповідати матеріально, і школи теж. Може, поменшає хворих, коли й самі призовники почнуть платити штрафи за навмисне приховування хвороб?

А реформувати армію вкрай необхідно, не чекаючи, доки вона стала професійною. Для цього треба змінити всі умови призову, бо він сформувався ще за радянські часи і випрацював себе в умовах радянської армії, найбільшої (крім китайської) за чисельністю в світі. Гроші на армію в колишньому СРСР не рахувались. Україні доводиться рахувати гроші. Отже, збереження великої кількості медичних комісій, їх спрямованість на пошук тих, хто “косить» від армії, замість того, щоб шукати саме здорових та бажаючих служити,. хвороби новобранців у частинах, куди вони щойно потрапили, комісування в перші місяці служби, чи постійне лікування у військовому шпиталі, що обходиться втричі дорожче, ніж в цивільних медичних закладах – все це робить нашу армію навіть не золотою, а діамантовою. Реформувати армію потрібно зараз – тільки, щоб це зробити, треба визначитися, для чого вона в нас є, що повинна захищати і скільки солдатів їй потрібно. А також – скільки військових наша країна готова прогодувати, одягнути, надати їм квартири, потім пенсії?

Це вже питання не тільки влади, а усього суспільства, бо кожний зайвий чи хворий солдат – це витрачення на вітер грошів платників податків. І суспільство не може бути байдужим до цього.



За що постраждали...

3 червня 2003 року в одній з військових частин м. Харкова відбувся суд. Судили військовослужбовця Т., у якого вже кінчався термін проходження служби у збройних силах. Судили за те, що він знущався і бив новобранця, якому після цих побоїв вирізали селезінку. Рішенням суду Т. згідно ст. 406, ч.3 Кримінального Кодексу України був визнаний винним з позбавленням волі на 2 роки з відбуванням терміну покарання в дісбаті.

Я, як представник Харківської обласної спілки солдатських матерів, була присутня і на цьому суді в військовій частині, і в засіданні, що відбулося у військовому суді Харківського гарнізону. Я спромоглася переговорити і з засудженим і його батьками, і з потерпілим та його матір’ю. Також ми надіслали листа командиру військової частини з проханням прокоментувати цю подію. Попросили матір написати нам листа з висвітленням її бачення причин, що спричинили цю подію. Вже після судового засідання зустрілися з суддею, якій вів цю справу. Ми одержали відповіді від усіх.

Ми з’ясували, що потерпілий був призваний 14 листопада 2002 р. Дарницьким військкоматом м. Києва, а перед призовом, в червні 2002 р. він отримав травму голови з частковою втратою слуху, з гематомою в правій часті голови. Лікарі ЛОР. інституту, під чиїм наглядом знаходився потерпілий Іван П., пропонували йому не менш, ніж півроку бути особливо обережним (за словами матері). Одразу постає питання, чому лікарі ОВК міста Києва проігнорували рекомендації лікарів і відправили напівглухого , який ще не оправився після травми, юнака до лав збройних сил. Ми вже неодноразово мали підтвердження того, що хворі юнаки найчастіше чи стають жертвами нестатутних відносин, чи своїм станом здоров’я і провокують їх.

Матір в своєму листі вказує, що спочатку син ні на що не скаржився, майже на те, що: “По уставу их ничему там не обучали, а занимались они хозяйственными работами. Зимой топили в котельной и буржуйкой пытались обогреть спальное помещение, а весной своими силами пытались делать косметический ремонт зданий, которым, как сказал после сам комбат Б., давно требовался капитальный ремонт”. “Как рассказывал мне сын уже после, сразу их не били, но всю грязную работу приходилось делать им четверым (молодым солдатам)”. “После приказа о весенней демобилизации, “старики” начали, кроме моральных применять и физические унижения. Когда я спросила сына, почему они терпели, не жаловались офицерам, то он ответил, что боялись, что еще хуже будут обижать, а так они решили, что недолго осталось терпеть. За это терпение мой сын поплатился селезенкой”.

Мені дуже шкода командира цієї військової частини, підрозділи якої знаходяться по всій Україні і яка дійсно є зовсім не самою гіршою з тих, про які ми знаємо. Як пише сам командир частини в своєї відповіді на наш лист: “Це перший випадок з 1994 року, коли військовослужбовець нашої частини скоїв злочин за цією статтею КК України”. “Крім того, хочу Вас проінформувати про деякі особливості цієї кримінальної справи. В ході розгляду справи було встановлено, що 11.04.03р. потерпілий ряд. П.І.Р. був доставлений до військового шпиталю, де йому була проведена операція (віддалена селезінка). 14.04.03р. начальник Харківського військового шпиталю повідомив мене, що можливою причиною віддалення селезінки є отримання травм рядовим П., і попередні пояснення, які дав військовослужбовець після операції слідчому військової прокуратури та своєї матері були такі, що причиною отримання ним травми стало падіння під час виконання господарчих робот. Вже 15.04.03 р. за цим фактом була порушена кримінальна справа. Але виникає питання: “Навіщо брехати слідчому військової прокуратури та своєї матері?”

Тільки 18.04.03р.в ході проведення службового розслідування ряд. П. змінив свої свідчення та пояснив, що можливою причиною отриманої травми стало нанесення йому 5.04.03р. двох ударів рядовим Т.С.П.. В цей же день мною була порушена кримінальна справа по факту порушення ряд. Т. статутних правил взаємовідносин між військовослужбовцями за ознаками злочину, зазначеного в ч.3 ст. 406 КК України. Таким чином, я вважав і вважаю, що це поодинокий випадок, якій не є характерним для частини та підрозділу. Разом з тим я не знімаю вини з посадових осіб частини та підрозділу. Моїм наказом від 18.04.03. року в дисциплінарному порядку покарані п’ять офіцерів, а на двох офіцерів цього підрозділу подані документи на звільнення з лав З.С. України, крім того призначений новий командир цього підрозділу. Як Ви бачите, міри, прийняті мною, суворі.”

Під час розмови з обвинуваченим Сергієм Т. я намагалась дізнатись, чому скоїлось таке лихо, що саме його спонукало до таких дій. Тому що ті факти, що він наводив у суді (погане миття посуду, брудна підлога в казармі і таке інше) ніяк не можуть бути причиною побоїв, які Сергій наніс потерпілому. Але я не почула нічого розумного, що хоча б якоюсь мірою виправдовувало його дії. Він практично повторював висловлювання потерпілого, зміст якого зводиться до того, що в армії існують ситуації, коли людина сама себе не відчуває, що винна система, за якою існує армія.

За роки своєї праці у Спілці солдатських матерів ми зіткались з дуже різними випадками, які траплялись з хлопцями під час проходження військової служби: до нас звертались дезертири; хворі хлопці, яких потім було комісовано; хлопці, які хворими відслужили всі півтора роки; хлопці, які вернулись після служби інвалідами. І ми чітко прийшли до висновку:

1. Хлопці, призвані до лав збройних сил хворими, не можуть бути повноцінними солдатами. Гірше того, вони провокують оточуючих до нестандартних, нез’ясованих вчинків.

2. У військових частинах, де військовослужбовці займаються безпосередньо тією справою, заради якої вони були призвані, (а не виконують обов’язки підсобних робітників – будівельників.) не може бути нестатутних відносин.

И командир військової частини, і засуджений, і постраждалий в даному випадку, на мій погляд, є заручниками тієї ситуації, яка склалась у нашому суспільстві. Юнаки, які практично необізнані в своїх правах та обов’язках, не знайомі з положеннями Кримінального кодексу, я вже не кажу про звичайну грамотність, (бо читаючи їх листи, важко себе переконати, що ці листи писала людина з вищою або середньою освітою).

Командир частини через відсутність коштів на проведення самого необхідного ремонту, призначає на ці роботи військовослужбовців замість того, щоб навчати їх військовій професії.

Ця історія має дуже показовий кінець: молодий юнак в свої 19 років практично став інвалідом, військовослужбовець, якій до призову в армію мав тільки гарні характеристики, спортсмен, що мріяв зв’язати своє подальше життя з армією, потрапив за грати; декілька офіцерів, які мають сім’ї, водночас опинилися серед безробітних.

Сумно, дуже сумно.



Правоохоронні органи

Соблюдение законности, права человекаи пытки при проведении доследственной проверки в ОВД Украины.

Пытки в украинских ОВД при проведении доследственных проверок стали самым обычным делом. Если рассмотреть эту проблему детально и скрупулезно, то нужно начать с момента получения образования будущим работником милиции, его воспитательного процесса. Сами по себе напрашиваются вопросы: “Кто его учит?”, “Чему его учат?”, “Как его готовят психологически?” и если хотя бы на эти вопросы дать откровенные, и правдивые ответы можно значительно приблизиться к тому, что называется истиной.

Если ответить прямо, то готовят будущих блюстителей порядка часто именно те, кто 15-20 лет назад сам занимался избиением подследственных, беспощадно “колол” преступников, оттуда и идет их “заслуженность”, “жизненный опыт”, солидный “иконостас” на груди.

Учат они вроде бы правильно, в соответствии с духом времени “говорят мало, берут много” и при этом часто упоминают старые добрые времена, бесстрашного Феликса Эдмундовича и его ВЧК, год создания рабоче-крестьянской милиции, ОГПУ, НКВД.

Психология у будущих милиционеров вырабатывается соответствующая с новым девизом “Любым способом заработай себе, не забудь про начальство”. Вот такой молодой человек с извращенным пониманием о добре и зле идет работать в какой-нибудь Н-ский РОВД на должность оперуполномоченного “убойного отдела”, где благодаря “наставничеству” старших товарищей и начальника начинает постигать новое амплуа – добытчика показателей и денег для вышестоящего руководства.

Тут же он постигает науку “колоть” преступников. Обычными методами от них много не добьешься, поэтому необходимо применять полевой телефон, “дыбу”, дозу галоперидола.

Так же молодой человек усваивает необходимые постулаты пламенного революционера товарища Вышинского, генерального прокурора СССР середины тридцатых годов:

“Работник НКВД всегда прав, даже если он не прав. Презумпция невиновности – предрассудки буржуазного суда. Основное доказательство вины подозреваемого есть его личное признание.”

К сожалению, приходится констатировать, что мы живем не по писаным законам нормального цивилизованного государства, а по неписаным понятиям воровского клана.

“Пахан сказал – все сделали. И не дай Бог кто-то ослушается.”

Пример тому последний – Президент Кучма дал двухнедельный срок винницкой милиции найти взрывника трех “маршруток”, иначе последуют соответствующие оргвыводы. Внешне это выглядит, по-моему, так: “Пахан велел за две недели винницкой братве достать ему луну с неба, и не дай Бог не достанете. За базар ответите.”

Из Винницы уже слышны доклады перепуганного областного милицейского начальства о задержании 127 подозреваемых, вот еще немного, еще чуть-чуть, и преступник будет найден. Из этого можно сделать два вывода: первый – милицейское начальство, как обычно, лжет, боясь за свое безоблачное существование. Второй – винницкая милиция использует методы эсэсовских облав периода Второй мировой войны на оккупированных территориях, когда хватали всех подряд. Если к этому еще добавить применяемые допросы с пристрастием к подозреваемым, то вероятно, вскоре кто-то из бедняг не выдержит, и напишет явку с повинной. О правах человека в таких случаях говорить смешно, все равно это потонет в торжественных реляциях “дежурных” СМИ.

За время существования статьи УК об уголовной ответственности за применение пыток и издевательства, ни один, их применявший, по этой статье на скамье подсудимых не оказался. Не хочется говорить о рядовых исполнителях чужих приказов. Эти люди подневольные и не “горят” желанием заниматься грязной работой. Проще всего усадить на скамью каких-нибудь лейтенанта Петрова или капитана Сидорова и сделать из них козлов отпущения. А люди, занимающие начальственные кресла, никого и ничего не боятся, твердо уверены в своей безнаказанности, и им плевать на всех правозащитников вместе взятых. Эти умненькие менты не отдают письменных распоряжений на пытки, а отдавая их, устно проверяют у своих подчиненных карманы на наличие диктофонов, так же они прекрасно знают, что такое корпоративная солидарность в клоаке, именуемой МВД. Ни один сотрудник милиции, не станет свидетельствовать в отношении другого, убоявшись всеобщего презрения коллег и даже возможной физической расправы. Можно написать и утвердить очень много нужных и хороших законов о защите прав человека, о недопустимости пыток и издевательств, но все они действовать не будут, так как написаны они для честных и порядочных людей. Где вы таких найдете в современной правоохранительной системе Украины? Старая фраза “Моя милиция меня бережет” сегодня вызывает саркастический смех, декларируемые властью “усиление правопорядка” и “борьба с преступностью” по всей видимости, рассчитаны на глупых и наивных людей.

Должности в милиции сегодня покупаются и продаются. Купил себе должность начальника райотдела и сиди, можешь вообще ничего не делать, только вовремя плати своему покровителю в областном управлении. По цепочке областное начальство таким же образом платит покровителям из министерства. Средства на подобные выплаты берутся из “крышевания” деятелей теневой экономики, содержания пунктов приема металлолома без лицензии, содержания точек по производству и распространению поддельной водки, точек по производству и продаже наркотиков.

Напрашивается вопрос: “Неужели эта коррумпированная сверху до низу, прогнившая система будет защищать законное право граждан на защиту от преступных посягательств?” Ответ напрашивается сам по себе – нет. В завершение этого краткого памфлета о законности, правах человека и пытках, общеизвестному телеканалу Интер нужно предложить снять юмористический видеофильм, к сожалению, с серьезными на Украине проблемами, с одноименным названием – “Законность, права человека и пытки в ОВД Украины”. Столь ответственное задание поручить режиссеру, продюсеру и ведущему Косте Стогнию, который за короткий срок сделал в МВД блистательную карьеру, не задержав ни одного преступника, дослужился до подполковника.

Господа правозащитники! Давайте искать и объединять неравнодушных людей для того, чтобы найти ответы на старые как мир вопросы “Кто виноват?” и “Что делать?”

Комментарий ПЛ.Напоминаем читателям, что рубрика “Точка зрения” предназначена для публикации спорных точек зрения, с которыми редколлегия ПЛ может и не соглашаться. Подчеркиваем еще раз, что все, изложенное в статье, является исключительно точкой зрения автора, однако, учитывая серьезность проблемы, предлагаем нашим читателям не оставлять без внимания и обнародования подтвержденные факты любых нарушений прав человека сотрудниками правоохранительных органов.



Громадянське суспільство

Кому потрібна шпигуноманія?

Пройшло зовсім небагато часу після прийняття Закону “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо сфери охорони державної таємниці)”, як життя підкинуло яскраву ілюстрацію до нього. Чимось вона схожа на справу севастопольських біологів (див. нашу статтю “Інформаційна безпека чи небезпека відставання?”, “Свобода висловлювань і приватність”, №1, 2001). 21 жовтня 1999 р. у газеті “Факти” з’явилося повідомлення про те, що співробітниками СБУ в Севастополі “припинена діяльність групи вчених одного з НДІ, що намагалися організувати відплив за рубіж деяких експериментальних наукових матеріалів. За повідомленням прес-служби СБУ, від імені закордонних наукових центрів повинна була проводитися оплата “послуг” кримських учених. За надану інформацію гроші перераховували на рахунок одного з учасників групи, який потім розраховувався готівкою (доларами) із колегами”. Аналогічна інформація була дана в кримських газетах під характерними назвами “На чисту воду” (“Слава Севастополя”, 23 жовтня), “Злочинці заарештовані” (Кримська газета”, 27 жовтня) і іншими... З гідним кращого застосування ентузіазмом газети повідомляли, що був налагоджений “збут закритої інформації” в одну з країн Заходу і що “керівника злочинної групи заарештовано”. А виявилося, що група севастопольських біологів працювала за проектом, який на паритетних засадах фінансувався держбюджетом України і фондом Європейського Союзу ІНТАС і стосувався біопланктонів, вчені ж не мали доступу до державних таємниць з часів незалежності...

На минулому тижні інформагенції сповістили, що співробітники управління СБУ в Харківській області затримали безробітного харків’янина, який намагався передати іноземцям закриту інформацію. Усі харківські телеканали три доби захлиналися в захваті, описуючи успішну операцію. Новину растиражували і багато які центральні газети з характерними назвами “Шпигунські пристрасті”, “У Харкові затримали українського шпигуна” (немовби Харків не в Україні!). І, здається, ніхто не помітив очевидних, здавалося б, протиріч в інформаційних повідомленнях.

Ось приклад типового повідомлення.

Харків цікавить промислових шпигунів

При спробі передачі іноземцям закритої інформації в Харкові затримано жителя цього обласного центру. Як повідомили у прес-центрі Управління СБУ в Харківській обл., у ході оперативно-розшукових заходів співробітники УСБУ в області одержали інформацію про протиправні дії харків’янина, який вів активну діяльність зі встановлення контактів із представниками іноземних держав із метою передачі їм документальних матеріалів щодо науково-технічних розробок обмеженого доступу.

Упродовж року він обманним шляхом входив у довіру до вчених обласного центру, обіцяючи звести їх з іноземними інвесторами для реалізації незатребуваних в Україні перспективних науково-технічних проектів. На вудку посередника “клюнули” близько двох десятків осіб, у тому числі й ті, хто мав доступ до секретних матеріалів.

Беручи до уваги передумови до здійснення особливо тяжкого злочину проти держави, що є в діях громадянина України, йому винесене офіційне застереження, а з ученим, що вступив із ним у контакт, проведено профілактичну роботу. У повідомленні прес-центру йдеться про те, що такі дії, які завдали шкоди інтересам держави, кваліфікуються як державна зрада у формі шпигунства і караються позбавленням волі на термін від 10 до 15 років.


Юридичний вісник України”,
№30, 26 липня – 1 серпня 2003 р.


Нічого більше про цю історію нам невідомо. Проте навіть переданого інформагенціями достатньо для певних висновків. Мабуть, цей безробітний – достатньо розумна та освічена людина, якщо зміг зацікавити півтора десятка вчених можливостями реалізації науково-технічних проектів. І чому б їм не “клюнути” на такі пропозиції? Невже їхня наукова робота достатньо забезпечена в Україні? Звичайно, відомості, які становлять державну таємницю, передавати не можна. Але зверніть увагу, в повідомленнях йдеться про “закриту інформацію”, про передачу “документальних матеріалів по науково-технічним розробкам обмеженого доступу”. Про те, що передані відомості складають державну таємницю, – ані слова. Якби були передані такі відомості, то вже були б не “передумови до скоєння злочину”, а справжній злочин, який карається за статтею 328 ККУ, – вже з боку вченого, який мав допуск до відомостей, що складають державну таємницю. Отже, відомості, що становлять державну таємницю, не передавалися. А раз так, то не було жодних підстав говорити про “державну зраду в формі шпигунства”. Суб’єкт злочину за статтею 111 ККУ “Державна зрада” – громадянин України, а злочину, що карається статтею 114 “Шпигунство”, – іноземець або особа без громадянства. Тому державна зрада в формі шпигунства передбачає попередню змову представника іноземної держави з громадянином України про збирання або передачу відомостей, що становлять державну таємницю, чого в даному випадку не було. А що ж все ж таки було? На яких підставах стверджується, що подібні дії на шкоду інтересам держави кваліфікуються як державна зрада в формі шпигунства? За статтею 111 ККУ громадянин України мав вчинити умисне діяння на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України. Чому саме зашкодили дії “підприємливого безробітного”? Може інформаційній безпеці? Але це поняття жодним законом України не визначене.

Що ж до офіційного застереження, яке було винесене, то, з огляду на відсутність переліку відомостей, які складають будь-яку передбачену законом таємницю окрім державної, незрозуміло, про що конкретно могли попередити цю людину? Хіба що про необхідність узгоджувати з СБУ будь-які контакти щодо спільних науково-технічних проектів. Мабуть, у цьому полягала й “профілактика” вченого. Невизначеність обсягу і змісту інформації з обмеженим доступом, окрім тої, що відноситься до державної таємниці, породжує непередбачуваність відносно будь-якої інформації, яка може виявитися закритою. Внаслідок цього подібні дії співробітників СБУ можуть бути кваліфіковані, строго кажучи, як свавільні та незаконні, оскільки вони порушують конституційне право на інформацію, закріплене в статті 34 Конституції України.



Моя милиция меня не уберегла ...

Ни на святой Руси, ни в княжестве Московском, ни в Российской империи, ни в СССР, ни в постсоветской России милиции никогда не было, да и быть не могло. Потому что милиционные отряды – это одно из проявлений местного, негосударственного, “самочинного” самоуправления. Для создания милиции требуется очень высокая степень гражданской самоорганизации и та доля ответственности, которой у верноподданных россиян, “холопей” то ли великого князя, то ли генсека, то ли всенародно избранного президента, по определению быть не могло. Более того, милиционные структуры предполагают, что граждане имеют право на ношение оружия.

А что было-то, если милиции не было? Русь до ига обходилась не только без полиции или милиции (полиция – государственная служба по поддержанию порядка, милиция – гражданская), но и без тюрьмы. Была только “камера предварительного заключения”, то есть поруб. Русская правда, так же как и Салическая (будущая Франция), как и судебник Вильгельма I Завоевателя, предполагали одну форму ответственности: вергельд (штраф). Тюремного заключения не было, был только своего рода суд Линча (для застигнутого на пожаре вора, церковного татя и смертного “убойцы”, если этот “убойца” был совсем уж незнатным человеком).

Обходились без полиции: у русичей было оружие, а ведь почти все были свободны, даже “рядовичи” пользовались личной свободой, а к XI веку рабов, еще водившихся при Олеге и Ольге, совсем не осталось. Так что было кому притащить правонарушителей на княжий суд. Разбойничков же ловила по совместительству военная структура – княжья дружина. Когда же началось иго, полицейскую, фискальную и прочие “силовые” функции стали осуществлять этакие фельджандармы, карательно-погромные отряды монголов. Они и зачистки среди патриотов производили (как в Рязани, скажем, когда обыскивали полгорода в поисках самиздатовской рукописи “Взятие Рязани Батыем”), и мародерствовали, и насиловали, и убивали.

Жаловаться было некуда, Золотая Орда ни одного своего буданова не посадила. Московское княжество при Иоанне III завело городскую стражу, протополицию на жалованье. Иван Грозный вернулся к практике зачисток и погромов, причем роль чеченцев, евреев или цыган, то есть “недочеловеков”, играла “земщина”, все население, не входившее в опричнину, удачно совмещавшую в себе функции гестапо, штурмовых отрядов, Союза Михаила Архангела, преторианцев, Преображенского полка и НКВД.

В ответ на этот государственный беспредел “гражданское общество” XVI века не выработало никакой военной формы организованного протеста, кроме частного разбоя или частного же бегства в Литву. А дальше, после Смутного времени, была только полиция, под разными названиями, с пищалями или без. Во времена, сколько-нибудь к нам приближенные, полиция заслужила себе дурную славу. И не в том проблема, что полиция разгоняла студенческие демонстрации или красные митинги (за последние, кстати, учитывая, чем все закончилось в 1917 году, трудно винить полицию или казаков, которые были ни чем иным, как тогдашним ОМОНом).

Полиция в Российской империи слишком часто вынуждена была осуществлять политический сыск, что ей вовсе не пристало. Куприн очень красочно описывает в своем рассказе “Гамбринус”, что сыщики в 1905–1906 годах вместо того, чтобы ловить преступников, шлялись по городу и даже по кабакам и заставляли музыкантов играть гимн, попутно оскорбляя и третируя евреев и прочих “неправославных”, а за протест или в насмешку могли избить до полусмерти в участке, что, согласитесь, уже не автократия, а приемы, близкие к методике хунт и тоталитарных режимов, когда подавлением инакомыслия занимаются все госслужащие и все силовые структуры.

Слишком поздно вмешивалась полиция в дела погромщиков, уже после убийств, грабежей и поджогов еврейских домов и лавок. Недаром для охраны еврейского населения приходилось прибегать к помощи армейских структур, что описывает В. Шульгин в своей хронике. Недаром первое, что стали делать революционные экстремалы после Февраля, – это избиения и убийства квартальных, околоточных и прочих полицейских чинов. Когда полиция громит типографии, даже подпольные, даже народовольческие, эсеровские или большевистские, это, согласитесь, ссорит ее с интеллигенцией всерьез и надолго. Столыпин остановил на 12 лет бессмысленный и беспощадный Октябрь, но интеллигенция (потенциальные правозащитники 1900-х годов) опять-таки не сказала “спасибо”, потому что бунтовщиков 1905 года полиция зачастую расстреливала без суда и следствия, прямо на месте. (Читайте Леонида Андреева и Александра Грина, описано с натуры.)

После переворота, в начале советской эпохи, была сделана попытка завербовать в полицию (которую тут же назвали милицией, пытаясь придать ей некую “всенародную” легитимность) профессионалов-сыщиков и функционеров из старой российской полиции, прельщая жалованьем и пайком. Но это ничему не помогло, потому что повторилась история сотрудничества со “смежниками”, или “соседями”, то есть с НКВД-КГБ. Участие в обысках и в арестах, задержания диссидентов на три дня (якобы для проверки паспортных данных), облавы, издевательства над ссыльными (Анатолия Марченко посадили на два года за нелегальную поездку к собственной жене, за всего-то 70 километров на электричке, по чисто уголовной статье), повторные аресты политических по статьям якобы за изнасилование, спекуляцию собственными картинами или “кражу книг из библиотек” (дело Сквирского), по прямому приказу из КГБ, разгоны мирных митингов конца восьмидесятых (для чего создали ОМОН) – все перечисленное скомпрометировало эту структуру навечно. Во многом сегодняшняя коррупция полиции-“милиции” – это следствие советской тотальной безнаказанности силовых структур на фоне безгласности порабощенного страхом народа. Столько лет гоняясь за “контрой” и за инакомыслящими, наши “полицейские” просто отстали от мировых стандартов в борьбе с реальной преступностью.

Когда нет независимого суда, свободного народа и полной гласности, легче фабриковать доказательства, чем их добывать. Реальная милиция были в XVIII–XIX веках в США в виде рейнджеров, да и шериф вначале (вместе со своим штатом) был представителем гражданской общины у нее на жалованье. У нас же “народные дружины” были фикцией. Сегодня в России нет ни милиции, ни эффективной полиции. Одни этикетки на пустых или даже смертоносных флаконах.

Впрочем, это действительно и для всех остальных демократических институтов: парламента, суда, выборов, прозрачности бюджета. Музей восковых фигур…



Хто винний?

Найдено неизвестное письмо Василя Стуса.

В архив научно-исследовательского и просветительского центра “Мемориал” в Москве поступили пять больших коробок с так называемыми “портфелями” “Хроники текущих событий” (ХТС), хранившиеся у Александра Павловича Лавута, московского правозащитника, одного из издателей ХТС. Теперь они получили название фонд 153. В этих портфелях хранились материалы, на основании которых формировались выпуски ХТС, в том числе немало текстов, присланных украинскими диссидентами, и доселе неизвестных. Один из таких текстов – письмо Василя Стуса из ссылки академику Сахарову. Дошло ли письмо до адресата? Можно утверждать, что дошло, и что Андрей Дмитриевич передал его издателям ХТС, поскольку информация в 48-м выпуске ХТС является точным конспектом письма Стуса:

10 февраля провели обыск у Василя Стуса, отбывающего ссылку на Колыме. (Хр. 45-47). Обыск шел 10 часов. Забрали копию обвинительного заключения и выписки из его “дела” 1972 г., его стихи, письма А.Болонкина, М.Коцюбинской, Л.Попадюк (матери политзаключенного Зоряна Попадюка), М.Мариновича, И.Кандыбы. Изъяли также машинописные выдержки из Заключительного акта Европейского совещания, записную книжку с адресами, черновики неотправленных писем к П.Г.Григоренко, Расулу Гамзатову (как коллеге-поэту и члену Президиума Верховного Совета СССР). После обыска Стуса три дня допрашивали в районном центре Усть-Омчут, Стус отказался отвечать на вопросы. Он потребовал, чтобы материалы этого обыска, а также материалы “дела” Лукьяненко 1961 г. и процессов 1965 и 1972 гг. на Украине были направлены на Белградское совещание и в Комиссию по правам человека ООН”.

Мы публикуем письмо Василя Стуса в ПЛ с любезного разрешения “Мемориала”.

Евгений Захаров


Матросово,

5.02.1978 г.

Уважаемый Андрей

Дмитриевич!

Хотел бы поделиться с Вами некоторыми личными новостями.

10 февраля я работал в штольне с утра. Около 11 часов меня срочно вызвали в отдел кадров. Оказалось, меня ждал наряд работников КГБ – из Усть-Омчута, Магадана и, кажется, Киева. Магаданский следователь Устинов предъявил мне ордер на обыск в комнате общежития, где я проживаю. Ордер подписан прокурором Черниговской области в связи с затребованием нач. следств. отдела Чернигов. УКГБ Полунина. Фамилии Левка Лукьяненко упомянуто не было.

При обыске у меня были изъяты мои стихи, копия обвинительного заключения, выписки из следствен. дела 1972 г., письма ко мне А.Болонкина, М.Коцюбинской, И.Кандыбы (подельника Левка Л. по “делу” 1961 г.), Любомиры Попадюк, матери п/з Зоряна Попадюка; фотокопию “сосновского” текста о В.Морозе – малоприятного из-за внутризонных склок содержания, мои черновые наброски писем к П.Г.Григоренко и Расулу Гамзатову – как писателю и правителю. Последние два – неотосланные, неоконченные, безобидного свойства, хотя речь идет в них об очень больных для меня вопросах общественного свойства. Изъята и записанная книжка с адресами лиц, с кем я обмениваюсь письмами. Обыск производился с 11.30 до 9.30 вечера. К финалу я собрал вещи – белье и сухари, но получил лишь повестку – в КГБ для дачи показаний в качестве свидетеля.

Формально меня допрашивали 3 дня – 11, 12, 13 февраля. Речь шла о Лукьяненко (кстати, его письма ко мне обнаружены не были) и об Украинском комитете содействия (Укр. наглядовий комітет).

Конечно, отвечать я отказался, кроме тех случаев, где мой отказ был бы хуже ответа. Например, писал ли мне Л.Л. (?)о желании выехать за границу. Отказавшись отвечать в целом на вопрос поддерживал ли я с ним переписку, на вопрос о таком письме я ответил: нет.

Конечно, о деятельности Укр. наглядового комітету я отвечать отказался, а в конце протокола потребовал, чтобы материалы т. наз. дела Лукьяненко 1961 г., полит. репрессий на Украине 1965 и последующих годов были направлены в Белград К.Вальдхайму и в Комиссию ООН по правам человека.

Не удержался я и от того, чтобы заявить: Л.Л. – человек, своей тяжкой участью доказавший преданность идеалам гуманизма, добра и справедливости.

Возможные варианты: меня могут судить “за отказ от дачи показаний; могут “пустить” по статье 187-190 (полит. статья до 3-х лет), могут “раскрутить” на ст. 70 ч. 2. Ко всему я готов, ибо это – их выбор, а не мой, как говорил Иисус Христос: да минует меня чаша сия, но не как я хочу, а как Ты. Позицию свою на время второго тура я объявил: отказ от участия в следств. и судебном фарсе; требование открытого суда с приглашением представителей Комитета по наблюдению из Москвы и Украины, представителей междунар. организаций по правам ч-ка и т. д. При отказе удовлетворить требование – объявляю голодовку на все время суда, полное молчание на суде. Заговорю лишь в т. наз. последнем слове.

Прошу москвичей, как и киевлян: если у меня начнется второй тур – не оставить в беде моих родных (на случай, если жена останется без работы, пока она работает и ее скромные потребности вполне удовлетворяются). Я имею в виду в первую очередь – моральную поддержку.

Почти все письма ко мне (на 60-75%) не доходят. Поэтому я не пишу и сам, то есть пишу минимально.

В страшной беде и полном одиночестве оказалась Надя Лукьяненко (имел от нее слезное письмо). Ответил, стараясь успокоить и подбодрить, вспоминая судьбу Н.Г.Чернышевского и его письма к жене – из тюрьмы.

Сегодня получил еще письмо от И.Кандыбы, чьи письма доходят ко мне одно из трех. У него тоже был обыск, как и у Любы Попадюк. 27.1 его вызывал следователь Левка Л. Капитан Сапек (?). Оказывается, Л.Л. предъявлена ч. 2 ст.70 (Укр. 62 ч. 2). Обвиняют за статьи “Год свободы” – о П.Рубане, из-за вопроса об эмиграции украинцев, то есть, по-видимому, о специфике эмиграцион. политики и по отношению к украинским движениям; в обвинении против Л.Л. – обращение к Белград, совещанию. Ну, а главное, видно,– участие в Группе содействия.

Считаю, что предэтапное положение – и у него, И.Кандыбы, может, и у Саши Болонкина, может и у Л.Попадюк (судя по изыманиям).

Уважаемый Андрей Дмитриевич!

Очень прошу Вас – задумайтесь хотя бы над тем, почему так предвзято (сравнительно) относятся к украинцам органы КГБ, почему такая же (иного, правда, толка) предвзятость существует и со стороны москвичей (хотя бы некоторых).

Неужели мы заслуживаем роли париев?

Послал письмо Ир. Влад. Корсунской – в виде ценной бандероли – 26.12.1977 г. Его вручили матери Ир. Влад., Черноухой, 2 февраля!

Думаю, письмо, адресованное господу Богу, дошло бы быстрее!

Всего Вам доброго.

Кланяюсь Елене Георгиевне.

При возможности – большой привет Эдуарду К., с которым я почти месяц “сосуществовал” в больнице Дубравлага и о котором у меня самые лучшие воспоминания.

Р.S. Несмотря на очень тяжелое состояние здоровья моих престарелых родителей (отцу – 82, матери – 77 лет), мне запретили навестить их – хотя бы на день-два, ибо я “плохо себя веду”.

Желая Вам здоровья и чувства крепнущего оптимизма –



Василь Стус

15 февраля 1978 года




Бюлетень "Права Людини", 2003, #20