MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Бюлетень "Права Людини", 2003, #25

Конституція і права людини
Свобода преси: із 139 країн Україна – 112-та... Проект Уголовно-процесуального кодекса - заявление адвокатов Виктора Агеева и Андрея Федура. Відкритий лист правозахисних організацій з приводу розгляду Верховною Радою України проекту нового КПК. Впровадження норм європейського права
Знову ж – про факти “тихого насильства” у райвідділах МВСУ. Право на приватність
В Запоріжжі скоєні два напади на журналістів. “Львівська газета” подала позов на Сергія Медведчука. Як в міліції на інформаційний запит відповідали. Кримінально-виконавча система
Інформаційний лист про створення громадських приймалень по наданню безкоштовної юридичної допомоги. На старому постаменті нового життя не збудувати. Кто мешает четвертой власти? Звернення солдатських матерів України до Президента України Верховної Ради України Кабінету Міністрів України Семінар “Запобігання порушень прав військовослужбовців”. Армія
“Вещдоки” исчезли прямо в отделении милиции. Громадянське суспільство
Острова (не) свободи? Слово – не єдина зброя... Дисиденти і час
Правительство Украины планирует улучшить нормативно-правовую среду деятельности общественных организаций.

Конституція і права людини

Свобода преси: із 139 країн Україна – 112-та...

Організація “Репортери без кордонів” опублікувала “індекс свободи преси”. І, за словами аналітиків, ряд позицій у цьому списку виявився сюрпризом для західної демократії.

Загалом у списку – 139 країн. Перша десятка країн з найбільшим ступенем свободи для роботи журналістів має такий вигляд: Фінляндія, Ісландія, Норвегія, Нідерланди, Канада, Ірландія, Німеччина, Португалія, Швеція, Данія. З інших цікавих позицій: 11 місце у Франції, 16 – у Швейцарії, 22 – у Великобританії.

Україна в цьому списку посіла 112 місце, обігнавши сусідні Росію (121 місце) й Білорусь (124). В останній п’ятірці, поряд із Бутаном и М’янмою, на 136 місці “засвітився” Туркменистан.

На останньому місці – як держава з найменшою свободою преси – знаходиться Північна Корея, а на передостанньому – Китай. Цікаво, що США, які пишаються своєю демократією, опинились тільки на 17 місці.

Як відзначається в огляді організації, сюрпризом виявився той факт, що Сполучені Штати виявились нижче у списку за Коста-Ріку, а Італія – за Бенін. За словами експертів, дані списку свідчать про те, що свобода преси під загрозою всюди. Особливо складна ситуація в Азії: усе країни останньої п’ятірки – азіатські держави.

Другий висновок: рівень багатства країн мало впливає на свободу преси. 15-е місце у Коста-Ріки і 21-е у Беніну – свідчення того, що матеріальне становище держав – далеко не найважливіший чинник влади держав щодо власних засобів масової інформації.

Індекс був складений шляхом опитування журналістів, дослідників і юристів з різних країн, під час якого пропонувалося відповісти на 50 запитань про різноманітні порушення свободи преси в їх країні – таких, як убивства чи арешти журналістів, цензура, тиск, державні монополії, закони про ЗМІ. До списку не потрапили країни, в яких з певних причин не вдалося отримати достовірну інформацію.

В останніх країнах списку поняття “свободи преси” не існує практично взагалі, незалежні видання не виходять, нечисленні джерела інформації контролюються чи моніторяться урядом. Нечисленні групи незалежних журналістів у цих країнах постійно утискують, саджають до в’язниць чи висилають з країни. Іноземна преса в таких державах також практично повністю заборонена.

Досить низький результат Сполучених Штатів експерти пояснюють частими арештами журналістів у цій країні, у першу чергу тому, що вони відмовляються навіть у суді назвати джерела своєї інформації. А, наприклад, після 11 вересня 2001 року кілька журналістів були заарештовані за проникнення в заборонені зони в ряді адміністративних будівель.

З країн колишнього СРСР найвище місце в цьому рейтингу зайняв Таджикистан, що опинився на 86 місці. 98-е посів Киргизстан, 101-е Азербайджан, 116-е Казахстан, 120-е Узбекистан. Невисокі місця й у країн колишньої соціалістичної співдружності, що свідчить про те, що рівень свободи преси тут іще далекий від стандартів Євросоюзу: найкращий показник у Словенії – 14-й, найгірший – у Сербії й Чорногорії – 60-й.

www.vlasti.net




Проект Уголовно-процесуального кодекса - заявление адвокатов Виктора Агеева и Андрея Федура.

Публикуем заявление адвокатов Виктора Агеева и Андрея Федура по поводу проекта Уголовно-Процессуального кодекса:

Заявление

Мы приветствуем решение Верховной Рады снять с рассмотрения проект Уголовно-процессуального кодекса, подготовленный группой под руководством Геннадия Васильева.

Можно с удовлетворением, констатировать, что в данном случае выступления юристов, общественных организаций и прогрессивной части народных депутатов против принятия этого проекта достигли своей цели.

При этом, очевидно, что реформа уголовно-про-
цессуального права Украины, является необходимой.

Хотелось бы еще раз подчеркнуть, что будущее принятие нового УПК ни в коем случае не должно состояться на основе антидемократического проекта разработанного группой под руководством Г.Васильева, и этот проект невозможно исправить путем внесения в него поправок. Украине нужен УПК, построенный на принципиально ином базисе.

Вместе с тем, известно, что Г.Васильев и его сподвижники будут пытаться 2 октября 2003 г. вновь вынести свой “проект” на рассмотрение Верховной Рады. На наш взгляд, недопустимо в дальнейшем допускать к разработке проекта нового УПК таких деятелей как Г.Васильев и ему подобные. Недопустимо также для юридической общественности оставлять без внимания процесс реформирования уголовно-процес-
суального законодательства Украины.

Надеемся, что история проекта УПК, послужит хорошим уроком, и предостережет народных депутатов от принятия законопроектов без внимательного изучения их содержания.

адвокаты – Виктор Агеев, Андрей Федур



Відкритий лист правозахисних організацій з приводу розгляду Верховною Радою України проекту нового КПК.

Голові Верховної Ради України п. Литвину В.М.
Народним депутатам України

Шановні пані та панове!

Українські організації з прав людини звертаються до вас із проханням направити проект Кримінально-процесуального кодексу України (проект № 3456-1 від 19.05.2003), який буде розглядати Верховна Рада України 11 вересня 2003 року, на повторне друге читання.

Проект цього одного з найважливіших у будь-якій державі законів містить десятки норм, які необґрунтовано обмежують права людини та основні свободи. Він не враховує міжнародних зобов’язань України у сфері захисту прав людини, прагне законодавчо закріпити повну беззахисність особи та залишає широке поле для свавільних і безконтрольних дій правоохоронних органів.

За нормами цього Проекту можна – практично без жодних проблем – за розсудом слідчого або іншого працівника правоохоронного органу позбавити особу волі без рішення суду (ордеру) за вчинення “суспільно-небезпечного діяння” (стаття 118 Проекту). На відміну від “злочину”, визначеного Кримінальним кодексом, визначення суспільно-небезпечного діяння законодавчо не встановлено, а тому допускає широке коло тлумачень. За такої безмежної влади правоохоронні органи, крім того, можуть позбавити людину свободи таємно та довгий час нікому про це не повідомляти. Право на захист, особливо на досудовому слідстві, значно обмежене, навіть порівняно з існуючим законодавством. Усунене право на побачення із захисником до першого допиту, що ставить підозрюваного у повну залежність від працівників правоохоронного органу та створює можливості для застосування незаконних методів. Тайна слідства превалює над усіма іншими засадами кримінального судочинства. Навіть на завершенні розслідування обвинувачений не має права знати, на яких доказах ґрунтується обвинувачення проти нього (стаття 299 Проекту). Практично усунено контроль за діяльністю оперативних підрозділів, оскільки стаття 76 Проекту забороняє допитувати осіб, які здійснюють оперативну діяльність, стосовно методів та обставин такої діяльності. Це перетворює суспільство у заручників необмеженого та безкарного свавілля оперативних підрозділів.

Окремо слід зазначити, що Проект значною мірою погіршує становище захисника у кримінальних справах. Його права зведено до такого мінімуму, який не дозволить йому виконувати свої професійні обов’язки. Занадто спрощена процедура усунення захисника, оскільки недостатньо визначені умови та процедура такого усунення, що не відповідає значенню права на захист від обвинувачення у демократичному суспільстві і створює можливості для усунення захисників, які не догодили обвинуваченню. Це створює більш ніж серйозну загрозу для засудження невинуватих осіб.

Проект Кодексу у багатьох статтях прямо порушує конституційні права громадян, зокрема, вимоги статті 29 Конституції України.

За оцінками багатьох українських та міжнародних експертів цей Проект Кримінально-процесуального кодексу не відповідає Міжнародному пакту про громадянські та політичні права, Європейській конвенції про захист прав людини та основних свобод та багатьом іншим міжнародним документам, що втілюють фундаментальні засади кримінального судочинства для демократичних країн. Прийняття цього проекту стане черговим муром між Україною та демократією, що безумовно негативно позначиться на інтеграції України до європейської спільноти.

Ми не втрачаємо надії, що народні депутати врахують історичний досвід репресій проти власного народу і не залишать закріплений в Конституції шлях побудови демократичної правової держави, і, відповідно, гарантують дотримання прав людини та основних свобод навіть особам, яких підозрюють у вчиненні злочину.



З повагою,

Інна Банах, благодійний фонд “Повернення до життя” (Кіровоградська область)

Володимир Березін, директор ЕКЦ “Бахмат” (Донецька обл.)

Дементій Білий, голова Херсонської обласної громадської організації “Комітет молодих виборців”

Наталя Бімбірайте, голова виконавчого комітету Херсонського обласного Фонду милосердя та здоров’я, координатор коаліції НДО Херсонщини “Партнерство за прозоре суспільство”,

Наталя Богренцова, головний редактор інформаційно-аналітичного видання “Вільний вибір” (Херсон)

Іван Боєчко, виконавчий директор Севастопольської правозахисної групи

Тетяна Варфоломеєва, перший віце-президент Спілки адвокатів України

Костянтин Вузаджи, директор консультаційного бюро з прав людини Спілки адвокатів України

Оксана Гузинець-Мудрик, редактор незалежної інформаційно-рекламної газети “ВІКНА”, (м.Калуш, Івано-Франківська обл.)

Євген Захаров, співголова Харківської правозахисної групи

Ольга Жуковська, віце-президент Спілки адвокатів України

Ганна Киященко, голова Полтавської філії Суспільної Служби України

Наталя Козаренко, керівник громадської приймальні коаліції НДО Херсонщини “Партнерство за прозоре суспільство”.

Алла Лепеха, директор благодійної організації “Чернігівський жіночий правозахисний центр”

Власта Лоя, голова Наукового товариства “Пошук” (м. Ужгород)

Катерина Лугова, Чернігівський громадський комітет з прав людини

Андрій Матросов, голова правління Херсонської міської асоціації журналістів “Південь”, голова Херсонського міського прес-клубу,

Віталій Нікітенко, голова правління Херсонського міського товариства захисту прав споживачів, “Тотальна акція на підтримку прав людини та демократії”

Олексій Свєтіков, голова Луганського обласного відділення ВГО “Комітет виборців України”

Олександр Солонтай, Голова Фундації Регіональних Ініціатив

(м. Ужгород)

Анатолій Стасишин, адвокат, голова правління громадської організації “Подільська Правозахисна Фундація” (м.Хмельницький)

Алла Тютюнник, президент Херсонського обласного Фонду милосердя та здоров’я, шеф-редактор газети “Вгору”,

Наталя Шкарупська, Президент Центру правових та політичних досліджень “СІМ” (м. Львів)

Володимир Щербаченко, голова Схдноукраїнського центру громадських ініціатив

Володимир Яворський, виконавчий секретар Ради українських правозахисних організацій

10 вересня 2003 року



Впровадження норм європейського права

Знову ж – про факти “тихого насильства” у райвідділах МВСУ.



“Мовчазні істини нікого не лякають”.
Лев Шестов.

Тернопільське обласне управляння внутрішніх справ так і не провело об’єктивного розслідування та не визнало жодного випадку протиправного насильства, що сталися при затриманні людей співробітниками Чортківського РВ МВСУ (інформація про це друкувалася у числах № 22 та 32 бюлетеню “Права людини” за 2002 рік). Якщо вірити офіційній версії управління, то мабуть останнім випадком покарання співробітника тернопільської міліції за протиправні насильницькі дії була відома справа Миколая Шпаковича – громадянина Польщі, що загинув 17 вересня 1994 р. від побоїв, завданих співробітниками Кременецького РВ МВСУ у м. Почаєві. Тоді, в результаті втручання родини загиблого та Міжнародної Амністії, справу розслідувала Тернопільська обласна прокуратура, і один з офіцерів МВС був засуджений на 8 років ув’язнення “за перевищення влади”.

Після чергового оприлюднення відомостей про факти побиття у Чортківському РВ УМВСУ – цього разу на сесії Тернопільської обласної ради – керівництво обласного управління МВСУ надіслало мені листа, що містить цікавий зразок канцелярської фразеології туманного змісту. Цитую: “Ваші критичні зауваження щодо неналежного виконання службових обов’язків працівниками Чортківського РВ УМВС розглянуто керівництвом УМВС на оперативній нараді, де дано принципову оцінку діяльності співробітників та керівництва Чортківського РВ. Встановлено жорсткий контроль за дотриманням встановлених ст. 97 КПК України термінів розгляду інформації про злочини та пригоди. Крім цього, укріплено керівництво Чортківського райвідділу, призначено нового першого заступника начальника РВ, який функціонально несе відповідальність за дану ділянку роботи. Керівництвом Управління взято під особистий контроль роботу Чортківського РВ УМВСУ по дотриманню його співробітниками законності при виконанні службових обов’язків” (лист начальника УМВСУ у Тернопільській області генерала міліції В.В. Максимова № 21/4 від 28.08.2003 р.). Відтак залишається незрозумілим, про які ж “випадки неналежного виконання службових обов’язків” йдеться? У чому полягала “принципова оцінка” діяльності Чортківського РВ? Врешті-решт, чи було жорстоко побито у 2002 році М.Буртника, Я. Скриника та М. Макара, якщо попереднім розслідуванням УМВСУ та прокуратури по усіх фактах побиття нібито доведено, що міліціонери діяли в рамках закону?..

А тим часом саме життя продовжує надавати нові факти, які свідчать – не все гаразд у Чортківському райвідділі. Про один з випадків участі міліціонерів у насильницьких акціях організованих злочинних груп генерал В. Максимов згадав у власному звіті “Про роботу по боротьбі із злочинністю”, поданому на розгляд 5-ї сесії Тернопільської обласної ради 2 липня 2003 року: “У квітні 2003 року співробітники УБОЗу у Тернопільській області спільно з УБОЗом Чернівецької області розкрили резонансний злочин за фактом викрадення і насильницького утримання під охороною в якості заручника директора Новосельцького горілчаного заводу гр. Нежурбіди. Злочин, скоєний з метою вимагання 300 тис. доларів США, організовано групою під керівництвом колишніх співробітників силових структур м. Чорткова.” Як виявилось, організатором насильницького викрадення та ув’язнення заручника на протязі 8 діб був колишній начальник відділу карного розшуку Чортківського РВ УМВСУ підполковник міліції Петровський.

Продовжують надходити повідомлення про нові випадки насильства при затриманні і провадженні слідства. Про один з таких випадків розповів батько потерпілого Віталія Д., 17 років, студента Гусятинського технічного коледжу, якого у січні 2003 року близько однієї доби утримували у Чортківському райвідділі за підозрою у крадіжці, не повідомляючи про це батьків юнака. Затримання супроводжувалося побиттям та моральним тиском з метою отримання свідчень проти себе...

На жаль, подібні повідомлення найчастіше мають вигляд “розповіді по секрету”, тобто потерпілі не оприлюднюють істину про факти побиття та катування, не намагаються опротестувати дії міліції і не звертаються з цього приводу до прокуратури. Але ж, погодьтеся, важко захистити від насильства людину, якщо вона сама не прагне, або ж не може захиститися...

Традиційно не намагаються наголосити на відомих їм випадках катування і представники “найгуманнішої професії”. Сам по собі є досить показовим той факт, що на запис січневої телепередачі “Без табу” на каналі “1 плюс 1”, присвяченої темі катування в міліції, не з’явився жоден з запрошених київських лікарів, причетних до подій того жахливого сюжету. Останнім часом у лікарському середовищі домінує думка, що втручання у випадки насильства – то загалом “не наша справа”, хоча про такі випадки знають майже усі...

Цікаво у цьому зв’язку, що тема насильства вже не перший рік визнається міжнародним медичним співтовариством однією з найприорітетніших: триває Глобальна кампанія Всесвітньої організації охорони здоров’я з попередження насильства, нещодавно оприлюднено Доповідь ВООЗ про насильство і здоров’я, У ній, до речі, з особливою тривогою вказується на швидкі темпи зростання кількості випадків насильницької смерті у країнах Східної Європи та ННД, які переживають ґвалтовні соціальні зміни... В той час в Україні навіть не ведеться окремий статистичний облік таких випадків: ані в структурах Міністерства охорони здоров’я, ані у МВС, ані у Прокуратурі.

Безумовно – перетворення проблеми насильства у МВС на закриту “зону мовчання” сприяє її подальшому розростанню та лише переконує правопорушників у власній безкарності. Вивести цю тему з тіні, зробити предметом відкритої публічної дискусії та аналізу можуть лише спільні зусилля правозахисників, журналістів, фахівців-правників, соціологів, політиків, діячів Церкви, лікарів і, ясна річ, самих потерпілих. А щонайперше, мабуть, усім разом варто долати той аномальний злам свідомості, що проявляється у нашому боязкому та мовчазному потуранні злу.



Право на приватність

В Запоріжжі скоєні два напади на журналістів.

Про це повідомив прокурор Хортицького району Запоріжжя Анатолій Єрьомін. За словами прокурора, 3 вересня 2003 р. журналіст газети “Запорозька Січ” Сергій Гончаренко отримав ножове поранення у живіт. “За словами самого постраждалого, коли він зайшов у під’їзд власного будинку, з ним привітався незнайомий. Журналіст відповів на привітання. Після цього Гончаренко відчув різкий біль в області живота та побачив, що з його тіла стирчить ручка ножа”. Журналіст потрапив у лікарню, де йому зробили операцію. На даний момент його стан оцінюється як середньо тяжке. Як повідомив Єрьомін, сам потерпілий та редактор газети “Запорозька Січ” Олександр Верьовкін вважають, що причиною нападу стала підготовка матеріалу про переділ власності у сфері торгівлі та приватизації. На даний момент по факту нападу на журналіста порушена кримінальна справа по ч. 4 ст. 296 КК України – “хуліганство із застосуванням холодної зброї”.

4 вересня 2003 р. у Хортицькому районі був побитий заступник директора з питань реалізації щотижневика “Досьє” Микола Лой. “Троє невідомих напали на нього у дворі власного будинку та нанесли декілька ударів в обличчя,” – каже прокурор Хортицького району. За фактом цієї справи порушена кримінальна справа по ч.2 ст. 296 КК України – “хуліганство, скоєне групою осіб”.

Треба зазначити, що обидва журналісти жили в одному ж тому ж будинку. Факт попереднього нападу не налякав інших “хуліганів”, й вони напали на іншого журналіста вже наступного дня.

В жодному з вищенаведених випадків хулігани на забрали в потерпілих ні гроші, ні коштовності, які мали потерпілі в момент нападу.

Обласна організація Національної спілки журналістів звернулась до прокурора Запорізької області, начальника управління МВС в Запорізькі області, засобів масової інформації: “У нас є всі підстави вважати, що скоєні злочини пов’язані з професійною діяльністю потерпілих. Обласна організація Національної спілки журналістів України звертається до керівників силових структур з вимогою ретельно розслідувати кримінальні справи, заведені за фактами нападу на працівників ЗМІ, і гарантувати надалі безпечні умови для професійної діяльності журналістів”.

Запорізька обласна молодіжна громадська організація “Молодий Рух”



“Львівська газета” подала позов на Сергія Медведчука.

“Львівська газета” подала позов до Галицького місцевого суду на голову ДПА у Львівській області Сергія Медведчука та на податкову адміністрацію.

Поштовхом до судового звернення стала остання прес-конференція Сергія Медведчука, де він оприлюднив комерційні та фінансові таємниці газети, використовуючи документи, які видання надало податковій адміністрації під час планової перевірки, чим і завдав газеті значної моральної та матеріальної шкоди.

Про це в інтерв’ю “Німецькій хвилі” повідомив редактор “Львівської газети” Олег Онисько.

Журналісти переконані, що утиски податкової мають політичне підґрунтя, особливо напередодні президентських виборів, а також, що це реакція на критичні публікації про діяльність львівських податківців.

“Можливо, це його спосіб спростування – примусити газету замовкнути”, – припускає Онисько.

Колектив редакції вимагає публічних вибачень від Сергія Медведчука та 25 гривень за моральні збитки і 20 тис. гривень від податкової адміністрації. Судовий розгляд відбудеться в жовтні.

“Львівська газета” розпочала власне журналістське розслідування діяльності податківців за окремими зверненнями львівських бізнесменів.

http://pravda.com.ua



Як в міліції на інформаційний запит відповідали.

Устами народу глаголить істина.

Офіційне листування завжди здається нудним, й потрібним лише на рівні канцелярії. Але те, чим ми вирішили зайнятися, було ой, яким цікавим. Оскільки здобути від деяких державних служб та відомств інформацію вкрай важко, газета й вирішила піти отим епістолярним шляхом. Наші мотиви очевидні: врешті-решт, як інакше наші читачі можуть дізнатися про те, що їх хвилює?

Але наука та виявилася архіскладною, бо майже ніхто ні на які наші офіційні запити відповідати не збирався. Хоча повинні, та ще й у місячний термін. Деякі ж відповіді просто обурили. Отже, ми запитували у обласного управління внутрішніх справ про досить невинні речі. Десята сесія Хмельницької міської ради вирішила дозволити цьому управлінню реконструкцію колишнього приміщення школи, № 20, де розташовувалася рота швидкого реагування “Беркут”, на квартири для міліціонерів. Нічтоже сумяшеся, ми прагнули дізнатися, скільки саме коштуватиме та перебудова, хто отримає в новому будинку квартири, скільки співробітників міліції взагалі перебуває на обліку, та, ще невинніше – куди відтепер переїде “Беркут”. Ми гадали, що структура, нехай і силова, але та, що годується за бюджетний кошт, а точніше – наші з вами податки, не буде нічого приховувати. Але не так сталося, як гадалося.

Не знаю, чи в управлінні внутрішніх справ просто вирішили відмахнутися від цих “газетних ігор” (даю голову на відсіч, багато хто з міліціянтів вищого ешелону в душі сміявся над нашими потугами), чи не зацікавлені в прозорості своєї діяльності, але на всі перераховані вище-питання нам відповіли (цитую дослівно) “Повідомляємо, що будівництво житлових будинків (які будинки вони мали на увазі? Невже приміщення школи буде розділене на кілька окремих частин, й ця реконструкція стане суперпроектом останнього часу? –авт.), а також їх реконструкція ВКБ УМВСУ проводиться у відповідності до вимог чинного законодавства...”. І все. Ніби є відповідь, але, водночас, її немає...

Що ж, тут комар носа не підточить з юридичної точки зору. І листа цього міліція відправила точно-преточно в день, коли виповнювався місяць з дня подачі нашого інформаційного запиту. Все дуже красиво. Але чи не здається вам, шановні читачі, що вас дуже грубо обманули?

Ми, зрештою, залишаємо за собою право оскаржити цю відповідь у вищій інстанції, а потім, при потребі, – у суді. Можливо тоді Управління трохи привідкриє перед нами свої таємниці, а не буде вдавати, що його діяльність – це... Щось за сімома замками.

Громадсько-політичний тижневик “Є!”

№27 (995), 2003 р.



Кримінально-виконавча система

Інформаційний лист про створення громадських приймалень по наданню безкоштовної юридичної допомоги.

Народна партія вкладників та соціального захисту (НПВ та СЗ) створює мережу громадських приймалень по наданню безкоштовної юридичної допомоги. Ця програма розрахована на недержавні організації, які знаходяться на території України, і чиї власні ресурси не можуть дозволити самостійно створити консультаційний пункт по наданню безкоштовної юридичної допомоги.

Більш докладну інформацію про програму і механізм співробітництва можна одержати за адресою Народної партії вкладників і соціального захисту: 91057, м. Луганськ, кв. Волкова, 2а,

телефони (0642) 34-48-80, (0642) 51-70-95;

ел. пошта:[email protected],[email protected].

Відповідальні особи: 1-й заступник Голови НПВ та СЗ Мірошників Сергій Олександрович, начальник юридичного відділу НПВ та СЗ Шликов Дмитро Володимирович.



На старому постаменті нового життя не збудувати.

Як звернутися до чиновника, щоб він не відмовив? Як змусити місцеву владу працювати в інтересах кожного громадянина міста чи села? Відповіді на ці запитання шукали учасники чергових семінарів проекту “Вчимося самоврядування”, що відбулися 6 та 7 вересня в Козельщині, Зінькові, Кременчуці та Гадячі.

Учасники семінарів принесли з собою на заняття десятки своїх проблем, які роками не розв’язуються. Спільний для всіх біль – благоустрій: облаштування вулиць і дворів, стан доріг, прибирання сміття.

Особливо вразила своє занедбаністю Козельщина, яка буквально потонула в бур’янах. У селищі немає готелю, лазні, громадських туалетів, власної пекарні. А воно могло б стати осередком туризму, адже саме тут зберігається знаменита чудотворна ікона Козельщинської Божої Матері, до якої йдуть прочани. Певно, не блукали б вони в амброзії, якби за справу облаштування селища взялися спільно місцева влада й громада. Проте в Козельщині вже не пам’ятають, коли востаннє селищний голова збирав загальні збори громадян, звітувався перед ними, радився з ними.

Мешканців Кременчука турбують насамперед екологічні негаразди: якість питної води, колодязі, в які стікають хімічні відходи, повітря, забруднене продуктами переробки нафти. А також – високі ціни (близько 1 грн. 20 коп.) на низькосортний хліб на тлі гучної епопеї скандалів з місцевою “хлібною” фірмою “Житниця”, нещодавнє підвищення тарифів на водопостачання й водовідведення, облаштування ринку, освітлення вулиць у приватному секторі...

Сушать собі голови кременчужани й над тим, як потрапити на сесію міської ради, бо хоча Закон “Про місцеве самоврядування в Україні” й декларує гласність проведення сесій, дорогу неодмінно перепинить охоронець чи скажуть, що в залі немає місць. Резонансним виявилося й питання про спорудження в місті пам’ятника Тарасові Шевченку. Влада виділила для нього місце в районі річкового вокзалу, чим дуже подивувала патріотично налаштованих кременчужан: вони пропонують встановити монумент Кобзарю десь у центрі, скажімо, на площі Перемоги, на тому місці, де зараз красується “вождь пролетаріату”, а можливо, й на тому ж постаменті.

От тільки чи можна побудувати на старому постаменті радянської системи нові, європейські підходи до управління? А цей постамент і досі міцно стоїть, бо громаді в суспільстві традиційно відводиться роль спостерігача, якому залишається тільки погоджуватися з прийнятими радою рішеннями.

Відзначимо в цьому контексті, що єдиним містом (з тих, де проводилися семінари проекту), у якому не було значних нарікань на стосунки органів місцевого самоврядування з громадою, – це Зіньків. Хоча й тут чиновники часом зверхньо ставляться до звернень людей, потребує реформування система житлово-комунального господарства, гостро постає проблема безробіття, проте відчувається, що міська влада зацікавлена в розвитку співпраці зі своїми громадянами, а міський голова Микола Шум особисто сприяв наданню приміщення для проведення навчального семінару.

Приємно було бачити депутатів міської й районної рад на семінарі в Гадячі. У цьому місті ефективно діє товариство співвласників багатоквартирного будинку. На жаль, воно поки що одне. Втім, подібна ситуація і в інших населених пунктах: поодинокі діючі вуличні й будинкові комітети, мінімум громадських організацій і практично повне незнання законодавства про місцеве самоврядування, передусім Закону України “Про самоорганізацію населення”, ухваленого у 2001 році. Тому Ніна Носова, Олександр Коблик, Олександр Кулик та Віктор Козоріз – досвідчені управлінці й громадські активісти, які проводили семінари, особливо наголошували на правах територіальних громад, шляхах реальної участі громадян у місцевому самоврядуванні і їх впливу на роботу обраної ними ж влади. Адже в країнах розвиненої демократії (у тому числі і в США, чий уряд підтримав проект навчання громад Полтавщини основам самоврядування) саме територіальні громади й громадські організації, а не чиновники, мають найвагоміший голос у формуванні місцевої політики. В Україні є правові передумови для побудови ефективного демократичного суспільства. Це, зокрема, закони України “Про місцеве самоврядування в Україні”, “Про органи самоорганізації населення”, “Про звернення громадян”. Треба тільки навчитися ними користуватися.



Кто мешает четвертой власти?

С 27 по 29 августа кировоградские журналисты обсуждали проблемы, связанные с препятствованием законной журналистской деятельности. Сначала на двухдневном семинаре, который завершил этап работы школы журналистского мастерства, созданной ассоциацией “Громадські ініціативи” при поддержке Международного фонда “Відродження”. Затем — в беседе за круглым столом, в котором участвовали редакторы и журналисты ведущих общественно-политических СМИ области: юристы, лидеры общественных организаций. Были и гости — Сильви Бриан, корреспондент агентства “Франс-пресс” в Украине, Павел Бялык, координатор программы международной правозащитной организации “Артикль 19” в Украине, Молдове и Белоруссии (штаб-квартира организации находится в Лондоне), и Мария Самбур, юрист Института массовой информации (г.Киев). Организаторами круглого стола выступили “Громадські ініціативи”, “Артикль 19”, ИМИ.

Как обычно на таких мероприятиях, некоторые участники пытались свести разговор к своим собственным проблемам, по принципу “у кого что болит”. Но дискуссия все же не отклонилась от главной темы — “Практика противодействия препятствованию законной журналистской деятельности”. Разговор был весьма острым. Да и как иначе, если в кировоградских масс-медиа до сих пор муссируется тема судебных разбирательств по искам Владимира Ярошенко. Кстати, он тоже был участником встречи и общался со своими оппонентами.

Думаю, читателям интересно узнать мнение о конфликте наших гостей, людей квалифицированных и незаинтересованных. Сильви Бриан рассказала, что главное профессиональное требование, предъявляемое к СМИ в странах с развитой демократией, — объективность. То есть, если высказывается одна сторона конфликта, то обязательно надо дать слово и второй. А на вопрос, какое качество она считает главным для журналиста, француженка ответила: “Честность”. Анализируя законодательную базу европейских и украинских медиа, Павел Бялык подчеркивал, что никакое право, в том числе и право на свободу слова, не является абсолютным. А что касается повседневных препятствий, когда ретивые чиновники не дают снимать даже фасады родного ведомства, не пускают журналистов на мероприятия, имеющие общественный интерес, отказываются сообщать отнюдь не секретную информацию, хочется процитировать Марию Самбур: “Профессиональный журналист найдет способ преодолеть такие трудности. А если не может, то ему стоит подумать: не заняться ли продажей минеральной воды?”

Пользуясь случаем, собравшиеся журналисты высказали претензии к судам и прокуратуре. Что касается судов и судебной власти в нашей стране, то за всех пришлось отвечать Владимиру Ярошенко, председателю Кировского местного суда, кандидату юридических наук, заслуженному юристу и одному из немногих публичных представителей судебной власти, который не боится неудобных вопросов и колючих оппонентов. Что касается частной проблемы его взаимоотношений с “Украиной-Центр” в связи с решением суда по иску о защите чести и достоинства, то Владимир Иванович в очередной раз публично заявил, что готов отказаться от 50 тысяч компенсации, если издание извинится перед ним.

Вообще судьям, что называется, досталось: и за некомпетентность, и за безграмотность. Об этом говорили главный редактор газеты “Світловодськ вечірній” Татьяна Дроздова и представитель газеты Комитета избирателей Украины “Точка зору” Владимир Гришко.

Валерий Мятович, редактор “Народного слова”, поднял проблему взаимоотношений прессы с другими ветвями власти. “К сожалению, нас никто не воспринимает всерьез, как равных партнеров”, — констатировал он. По его мнению, особенно трудно получить информацию в органах милиции и прокуратуры, которые стандартно ссылаются на тайну следствия, отказывая журналистам. Прокуратуру критиковали за закрытость: если другие ведомства проводят пресс-конференции и брифинги, то прокуратура представителей СМИ общением не балует. Потому организаторы круглого стола особенно благодарны Елене Тороус, исполняющей обязанности начальника одного из отделов прокуратуры, которая отважно участвовала в дискуссии.



Звернення солдатських матерів України до Президента України Верховної Ради України Кабінету Міністрів України

Шановні пане Президенте, панове Депутати та панове Міністри!

Вже не вперше ми звертаємось до Вас стосовно правового та соціального захисту матерів, сини яких загинули чи померли під час проходження строкової військової служби і навічно лягли в могили в солдатських погонах, а їхні матері стали вічними солдатськими матерями.

Держава призвала цих юнаків до захисту Батьківщини молодими і здоровими, та, на жаль, їх життя зберегти не вдалося з різних причин.

Свого часу в 1991 – 1992 р.р. були прийняті закони, в яких, нарешті було зазначено, що батькам загиблих чи померлих під час строкової служби військовослужбовців держава гарантує бодай якусь мізерну компенсацію у вигляді надбавки до пенсії розміром в 24 гривні, 50 відсоткової оплати за квартиру та комунальні послуги, деяке зниження податків, тощо. Все це за звичкою назвали пільгами, але ж це не пільги, а мізерна компенсація батькам за втрачене в армії життя сина – потенціального помічника та годувальника в старості.

В США життя військовослужбовця страхується в розмірі 350 000 доларів, в Росії батьки загиблого солдата отримують допомогу в розмірі ще однієї пенсії, звільнені від сплати податків, надані пільги на комунальні послуги, проїзду, багато іншого.

В Україні ж над батьками загиблих чи померлих солдатів продовжується просто глумління, починаючи з самих високих посадових осіб, тобто з Вас, панове!

Військкомати на місцях не видають батькам навіть посвідчень про те, що їх син загинув в армії. Кажуть – немає бланків посвідчень. Та невже ж так багато навбивали синів, що Україна не спроможна забезпечити їх батьків цими “корочками”? Адже ці посвідчення військкомати повинні привозити матерям разом з домовиною сина-солдата, і сказати їй: “Прости мамо! Ми взяли твого сина-захисника, та, на жаль, його життя зберегти не вдалося, ось тобі посвідчення, а Держава віднині про тебе піклуватиметься...”

Пане Президенте!

Два роки тому, під час зустрічі з солдатськими матерями в Гончарівському на Чернігівщині Ви сказали нам: “Я схиляюсь, матері, перед Вашою мужністю і перед тими, що Ви... не стали... злі... Я обіцяю турботу Держави про батьків загиблих солдатів взяти під свій особливий контроль!” То оце й взяли?!! Бо з цих матерів знімають і той мізер, який вони мали.

Вже вийшла нова інструкція про стягнення податків і там нагадано, що ця категорія постраждалих має пільги.

Панове Депутати!

Три роки тому, приймаючи Закон про бюджет, Ви зняли з батьків загиблих солдатів пільги на оплату квартири та комунальних послуг, не згадали їх окремим рядком в статі 58. Через рік ці пільги начебто були поновлені, але на місцях чиновники і чути не хочуть про поновлення, кажуть – не було окремої вказівки.

І ми знаємо, що в проекті Закону про бюджет на наступній рік про батьків загиблих чи померлих під час строкової служби солдатів – знову забули. Пільги обіцяєте залишити учасникам та інвалідам війни і це, звичайно, правильно, але ж запевняємо Вас, що у цих матерів є руки та ноги, але на місці серця там страшна постійно кровоточива рана, безмежно болюча і невиліковна. Все золото світу не замінить матері сина, бо життя сина безцінне! І те, що було свого часу записано в Законах України стосовно цих батьків – це швидше моральна підтримка, ніж суттєва матеріальна допомога...Але ж тепер Ви взагалі маєте намір залишити цих батьків наодинці зі своїм безмежним горем?!!

Панове Міністри!

Ми знаємо про тяжку економічну ситуацію в Україні, але повірте, – не врятують бюджет України матері в чорних хустках на могилах синів-солдатів. Не наповниться бюджет за рахунок того, що ці матері тапер повністю будуть сплачувати податки зі своїх мінімальних зарплат і платити сто відсотків за свої невеликі квартири та за комунальні послуги...

Тож звертаємось до Вас з проханням:

Пане Президенте!

Виконайте будь ласка свою обіцянку “Взяти турботу Держави про батьків загиблих та померлих солдатів під свій особистий контроль”.

Панове Депутати!

Приймаючи Закон України про бюджет на наступний рік, запишіть, будь ласка, окремим рядком, що всі надані раніше пільги залишаються для батьків загиблих чи померлих під час проходження строкової служби військовослужбовців і не забувайте потім про них щороку, приймаючи Закон про бюджет та інші закони соціального та правового захисту громадян. І зі свого сумного досвіду ми вже знаємо: якщо пообіцяєте замість пільг адресну допомогу, – пільги буде знято відразу, а до отримання адресної допомоги матері не доживуть...

Панове Міністри!

Не бійтеся що матері в чорних хустках розорять Україну, отримавши якийсь соціальній захист. На щастя, цих матерів в Україні не так вже й багато, всього від 200 до 300 в кожній області. І не передавайте фінансування цього рядка в регіони, бо це означатиме, що матері знову будуть ходити з протягнутою рукою по замкненому колу... І дайте, нарешті, чиновникам на місцях вказівку, чи роз‘яснення, що сини-солдати не встануть із могил, аби чиновники не заставляли матерів щороку приносити по вісім довідок в 10 інстанцій про те, що мати все ще жива, а син продовжує лежати на цвинтарі в солдатських погонах...

Шановні панове!

Незважаючи на те, що немає сили терпіти таке глумління, якого зазнають ці матері і від законодавства і від чиновників на місцях, ми все ж маємо надію, що Ви почуєте наше уклінне прохання, і ці болючі питання нарешті будуть вирішені Вами раз і назавжди.

Звернення прийнято:

12.09.2003 на зібранні Координаційної Ради Організації солдатських матерів України.

Наші контактні адреси та телефони:

49064, м. Дніпропетровськ

вул. Щербаня 4

Дніпропетровське відділення МТПЛ

Шкрюм Таїсія Іванівна

Телефонифакс: (0562) 68 52 02, 31 83 51

м. Харків 61002

ас 10397

Харківська обласна спілка солдатських матерів

Шутальова Марія Семенівна

Телефон: (0572) 14 31 71

E-mail[email protected]



Підписи під зверненням:

1. Шкрюм Таїсія Іванівна, Заступник Голови Організації солдатських матерів України, м. Дніпропетровськ

2. Лисогор Ніна Іванівна, заступник Голови Організації солдатських матерів України, голова ОСМ м. Дніпродзержинськ

3. Баклюкова Ірина Олександрівна, Голова Дніпропетровської обласної Організації солдатських матерів України, м. Дніпропетровськ.

4 Шутальова Марія Семенівна, співголова Харківської обласної спілки солдатських матерів м. Харків

5. Крюкова Майя Андріївна, Член правління ХОССМ

6. Онолова Людмила Миколаївна, Заступник голови Кіровоградської обласної організації солдатських матерів , м. Кіровоград

7. Бикова Людмила Олексіївна, співголова ХОССМ, м. Харків.

8. Касьян Світлана Сергіївна, Голова Обласного Черкаського комітету солдатських матерів, м. Черкаси.

9. Соловей Сталіна Опанасівна, Голова Чернігівської ООСМ, м. Чернігів.

10. Кожар Лариса Олександрівна, Заступник голови Чернігівського міського об’єднання солдатських матерів

11. Гладунова Євгенія Михайлівна, член оргкомітету Рівненської міської ОСМ, м.Рівне

12. Симонович Лариса Олександрівна член оргкомітету Рівненської міської ОСМ, м.Рівне

13. Кладько Раїса Петрівна, ОСМ, м.Рівне

14. Булавчук Лідія Йосипівна, голова міської районної організації СМ, м. Калуш.

15. Кирилович Леся Омелянівна, заступник голови ОСМ, м. Калуш

16. Щесюк Дарія Андріївна, Голова Спілки солдатських матерів Львівщини, м. Львів

17. Пологрудова Галина Михайлівна, заступник голови Севастопольської ОСМ, м. Севастополь.

18. Загайнова Лідія Миколаївна, ОСМ, м. Севастополь.

19. Даниленко Валентина Федорівна, ОСМ, м. Донецьк

20. Мороз Ольга Олександрівна, ОСМ, м. Донецьк

21. Рибалко Лідія Кузьмінічна, ОСМУ, м. Запоріжжя.

22. Безкоровайна Ольга Давидівна, ОСМУ, м. Херсон

23. Литвин Галина Михайлівна, ОМСУ м. Одеса



Семінар “Запобігання порушень прав військовослужбовців”.

Семінар відбувся 12-13 вересня в м. Харкові, проводила його Харківська обласна спілка солдатських матерів (ХОССМ) за підтримки “Фонду сприяння демократіі/Фонду розвитку ЗМІ Посольства США”. Метою семінару було поліпшення фахового рівня членів організацій солдатських матерів і налагодження зв’язку між регіональними організаціями.

Вперше в м. Харкові на семінар зібрались представники організацій солдатських матерів різних регіонів України. Серед них були і ті, хто стояв у витоків руху солдатських матерів, і ті, хто прийшов у цю організацію зовсім недавно. Але всі вони відчувають біль за те, що і досі в армії порушуються права людини, що до армії потрапляють хворі юнаки, що непоодинокі випадки нестатутних відносин, що досі через різні обставини гинуть наші хлопці. Іноді, навіть, невідомо, саме через які обставини сталася трагедія.

Семінар проводився в приміщенні Дзержинської райради, яке нам було надано безкоштовно. На ньому були присутні представники обладміністрації, міськадміністрації, облвійськкомату, ЗМІ, Харківської правозахисної групи та головний лікар міського психіатричного диспансеру п.Химчан.

За свідченнями учасників семінару, найкориснішими та найцікавішими були лекції Є.Захарова (ХПГ) “Громадянське суспільство; неурядові організації. Контроль громадянського суспільства за діяльністю влади”, “Фандрейзинг”; Л.Клочко (ХПГ) “Принципи діяльності громадської приймальні”, І.Сухорукової (ХПГ) “Медичне забезпечення громадських приймалень ОСМУ”; Т.Шкрюм (м.Дніпропетровськ, МТПЛ-УС) “Засоби боротьби з порушеннями прав військовослужбовців та членів їх сімей”; Г.Чалої (м.Харків,”Громадськи ініциативи”) “Стратегічне планування в НУО”.

На семінарі виступили головний лікар Харківського міського психоневрологічного диспансеру п. А. Хімчан та голова медичної комісії Харківського ОВК п. О. Мирошниченко. Також мали змогу виступити всі бажаючі, чим вони і скористалися.

Хочемо навести приклади вражень учасників цього семінару:

“Семинар подготовлен на профессиональной основе с изобилием разработок, заготовок, копий ценнейших документов по правовым вопросам, материалы мониторинга Харьковской организации. Семинар содержит большой лекционный материал, тематические разработки, в нем участвует большое количество людей, которые подготовили несколько тематических мероприятий. Мы получили большое количество материалов на руки для дальнейшей работы. Организаторы семинара показали свои лучшие профессиональные качества правозащитника. Все они очень добрые, ласковые и внимательные люди”.

“Щиро дякую за можливість все це побачити і почути”.

“Побачила перспективу нашої організації”.

“Сподобалося абсолютно все! Чудова організація семінару. Чудові, змістовні і безмежно корисні теоретичні матеріали. Величезна подяка Харківській обласній організації солдатських матерів за їхню працю, за те, що ви передаєте нам свій досвід, що ви так гарно працюєте. Окрема і особлива подяка Харківській правозахисній групі за допомогу солдатським матерям, за публікації, за послідовне відстоювання наших прав та інтересів.

Що не сподобалося на семінарі? Такого не було”.

Організатори семінару щиро вдячні всім, хто допоміг провести його на якісному рівні і мають надію, що проведений захід допоможе в подальшому об’єднанні всіх організацій солдатських матерів України та досягненні нашої спільної мети.

На семінарі було прийнято “Звернення солдатських матерів України до Президента України, Верховної Ради України, Кабінету міністрів України”, яке вже направлено до всіх адресатів.

Коментар “ПЛ”:Усемінарі Спілок солдатських матерів України, який проводила у Харкові Харківська обласна організація – ХОССМ, брали участь більшість регіональних організацій, що працюють в нашій країні, представники влади, військові, деякі громадські правозахисні організації, зокрема ХПГ. На жаль, через хворобу в семінарі не змогла взяти участь голова ОСМУ п. В. Артамонова, але республіканська спілка заздалегідь надіслала учасникам семінару свій звіт по моніторінгу, що був проведений представниками ОСМУ протягом останніх 3-х років. Звіт по результатам свого моніторінгу порушення прав військовослужбовців строкової служби, призовників і допризовників представили і співробітники ХОССМ.

На семінарі відчувалось, що в Харкові існує плідна співпраця недержавних організацій, якою є ХОССМ, військових і влади, що є дуже втішним моментом, бо далеко не у всіх регіонах, як з’ясувалось на цьому семінарі при спілкуванні з нашими колегами із інших областей, таке порозуміння існує. Якщо б воно існувало скрізь, проблем у нашій армії, може, б не було так багато.

А семінар відбувся саме в той час, коли і армія і Генеральна прокуратура оприлюднили дані про погіршення ситуації в армії майже по всіх основних напрямках: і по кількості загиблих, і по призову хворих, і з соціальних питань. Саме це визначили і солдатські матері у своїх виступах.

Семінар проводився з метою поліпшення фахового рівня організацій солдатських матерів і налагодження зв’язку між регіональними організаціями.

ОСМУ – одна з перших недержавних, неурядових організацій, вона, як і “Меморіал” виникла на хвилі демократичних перетворень у СРСР кінця 80 – початку 90 років, і тоді її основу складали батьки військовослужбовців, що загинули у мирний час. Радянська система приховувала часті випадки загибелі і самогубств у збройних силах Союзу. Справи загиблих не розкривались, адекватне розслідування причин загибелі військовослужбовця строкової служби, як правило, не проводилось. Це спричинило масовий протест батьків загиблих та об’єднало їх у єдину організацію. Українська спілка солдатських матерів має у своїх рядах ветеранів цього руху: п. Т.Шкрюм (м.Дніпропетровськ), п. Л.Бико-
ву (м.Харків) та інших. Раніше батьки загиблих складали більшість в ОСМУ, але спілка росла, і з часом, вже в Українській державі, до батьків загиблих приєднались і жінки, а, інколи, і чоловіки, які не хотіли, щоб армія України успадкувала хвороби радянської армії. А на жаль, українська армія, як уламок радянської, не могла, і досі не може, цих хвороб позбутися. Тож і спілки солдатських матерів, розкидані по Україні, не лишаються без роботи. В деяких регіонах спілки продовжують очолювати батьки загиблих, є регіони, де права військовослужбовців захищають жінки, які не мали особистої трагедії, але їм не байдуже, як почуває себе суспільство, де в армії порушуються права людини. Отже в ОСМУ люди зібрались не тільки через спільне горе, а і за власним бажанням.

ОСМУ – потужна і впливова організація. Але останнім часом є тенденція відокремлення регіональних осередків один від одного. Часом, навіть, одна організація не знає, що робить інша. А юнаки з кожного регіону служать по всій Україні. У будь-який час до ХОССМ може звернутися мати, син, якої служить чи в Криму, чи в Житомирі, чи у Львові і навпаки. Значно підвищуються шанси допомогти військовослужбовцю, коли організації, що захищають його, мають зв’язок між собою. Особливо важливою є спільна тактика надання правової допомоги. В ХОССМ були випадки, коли нам доводилось вирішувати проблеми військовослужбовців, що служили у віддалених районах України, не через організації солдатських матерів, а через інші правозахисні організації, через пресу. Інколи в такому регіоні були представники ОСМУ, але вони не займалися такими проблемами. Тому дуже важливо спільними зусиллями виробити єдину тактику у вирішенні правозахисних питань, навчитися використовувати досвід один одного. Цьому і був присвячений семінар, який проводила Харківська обласна спілка солдатських матерів.

На семінар були запрошені лектори з інших правозахисних організацій, медики, які поділилися своїм практичним досвідом, вивчення поточного законодавства, не тільки військового, а й загального, яке впливає на проблеми призову і захисту прав військовослужбовців. Армія із усіх силових структур найбільше зв’язана з суспільством і найбільше залежить від нього. Тому армія до цього часу була і найвідкритішою силовою структурою, яка сприймає громадський контроль, а часто і прагне будь-якої допомоги. Отже, перше, що повинні робити організації ОСМУ – це сприяти порозумінню між військовими і цивільними, бо ані військові, ані суспільство не зацікавлені, припустимо, у призові до армії хворих, бо і армія, і суспільство втрачають на цьому бюджетні гроші, яких і у військових, і у більшості платників податків обмаль. Ані армія, ані суспільство не зацікавлені у нестатутних відносинах, які часто приводять до важких наслідків: загибелі, каліцтва військовослужбовця строкової служби, що наносить страшенну моральну (не кажучи вже про матеріальну) шкоду усьому суспільству: армія втрачає авторитет, суспільство – надію і віру у свою державу. Тому з правопорушеннями у армії треба боротися спільними зусиллями: в армії є здорові сили, а осередки ОСМУ мають на них спиратися.

Дуже важливим нам здається відстежувати діюче законодавство і наполягати на його удосконаленні. Особливо це стосується законодавства про призов, яке дуже тісно пов’язане з законами “Про охорону здоров’я і медичну допомогу”, “Про інформацію”, “Про звернення громадян”, дуже тісно пов’язане воно і з Кримінальним, і з Цивільним кодексами, але більшість цивільних законів не враховують потреби армії. Особливо несприйнятним є соціальне законодавство, зокрема, у частині, що стосується сімей загиблих. Можна відверто зазначити, що наша держава залишила сім’ї загиблих на самоті із своїм горем, найбрутальнішим чином поділивши їх на тих, чиї діти загинули при проходженні служби, та на тих, чиї діти загинули при виконанні службових обов’язків. Перші мають хоч якісь пільги, другі – майже нічого. Таким чином держава, яка забирала в армію здорового юнака, повертає батькам труну із тілом, і ніяк не відповідає за це.

Всі ці проблеми були заслухані на семінарі. Крім того були проведені тренінги із практичної діяльності НУО: як саме потрібно вирішувати складні правові, медичні, законодавчі питання. Судячи з анкетування учасників семінару, більшість з них була здивована і рівнем лекцій, і тим, які проблеми було розглянуто. Можна сподіватись, що заклик багатьох учасників семінару до більш тісної співпраці буде підтриманий членами ОСМУ. Хочеться також сподіватись, що регіональні осередки ОСМУ візьмуть участь в моніторингах, які щорічно проводить ХОССМ і деякі інші регіональні спілки. Такі моніторинги, що дозволяють дослідити якість призову, відстежити рівень нестатутних відносин в армії – є підґрунтям аналітичної роботи ОСМУ, вони дозволяють виявити вади чинного законодавства і наполягати через комітети ВР змінити чинне законодавство. Це дуже серйозна задача, яка потребує певного фахового рівня.

Дуже важливим є залучення членів ОСМУ до надання своїх матеріалів в бюлетень “Права людини”, що випускає ХПГ два рази на місяць Таким чином, можна знайомитись з проблемами всіх спілок солдатських матерів, узгоджувати спільні інтереси, ділитись досвідом. “ПЛ” має рубрику “Армія” і налаштований на внутрішній зв’язок громадських організацій. Багато з членів ОСМУ висловило бажання отримувати “ПЛ” і надавати свої матеріали. Таким чином, можна зробити висновок, що семінар більш-менш досягнув своєї мети – консолідації ОСМУ.
Інна Сухорукова



Армія

“Вещдоки” исчезли прямо в отделении милиции.

Эта история продолжается уже десятый год. В марте 1994 года в квартиру, где жила Елена Николаевна Слободянюк со своей матерью и сыном, пришла милиция. Обыск, изъятие ценностей проводились без понятых. Нужно сказать, что в семье было, что изымать. Елена Николаевна рассказывает, что драгоценности, хранящиеся в ее семье, передавались из поколения в поколение, она тоже приобретала ювелирные украшения. В протокол изъятия попали не все ценности, но и он производит впечатление: 47 наименований ювелирных изделий с разными драгоценными камнями, преимущественно бриллиантами. Потерпевшие, по заявлению которых и был произведен обыск, своих вещей среди изъятых у Слободянюк, не опознали. Елена Николаевна была задержана и доставлена в Московский райотдел милиции г. Харькова, Не могу описывать все, что рассказывает об этом задержании сама Елена Николаевна – не у всех достаточно крепкие нервы, чтобы слушать о том как избивают, мучают и насилуют женщину. Но, пользуясь терминологией бывшего начальника Московского РО полковника милиции Картавых В.И. – у правоохранителей “возникла необходимость проведения отработки гр-ки Слободянюк Е.”. Скажу только, что цветущая женщина превратилась в инвалида в результате этих “обработок”. Трудно описать и все перипетии, связанные с уголовными делами в отношении Слободянюк: они открывались, закрывались, терялись, но обвинение так и не предъявлено до сих пор.

Оказавшись на свободе и немного подлечившись, Елена Николаевна обратилась в милицию с просьбой вернуть ей все изъятое при обыске. Сначала ей объясняли, что все ценности являются вещественными доказательствами и будут возвращены после проведения следственных действий. В январе 1995 года следователь, который вел дело, умирает, а “вещдоки” исчезают, причем не только ювелирные изделия, но и “вещдоки” покрупнее: телевизор, видеомагнитофон, фарфоровые статуэтки, косметические наборы. Конечно, не сразу, но через некоторое время Елене Николаевне сообщают, что ценности, принадлежащие ее семье утеряны.

Слободянюк и ее мать обращаются в различные инстанции, включая и Президента Украины. Но ни понимания, ни сочувствия, по словам Елены Николаевны, они не находят. Уголовное дело против сотрудников милиции, проводивших “допросы с пристрастием”, заведено не было, ценности не возвращены. Правда, в некоторых ответах, полученных Слободянюк, на ее жалобы, отмечено, что “ценности утрачены по вине работников милиции”. Это и дало возможность обратиться в суд. В 1999 году после долгой волокиты начинается слушание гражданского дела о возмещении материального и морального вреда нанесенного гр.гр. Слободянюк правоохранительными органами. За это время, по словам Елены Николаевны, ей неоднократно угрожали, причем даже прямо в здании суда. На нее нападали на улице неизвестные, конечно, это может быть и случайным совпадением, но Елена Николаевна уже не верит в совпадения и считает, что эти нападения связаны с иском к милиции. Мать Слободянюк так и не дождалась решения суда – умерла, так и не веря в возможность восстановления справедливости. Требования суда об определении стоимости утраченных “вещдоков” выполнить невозможно. Милиция не проводила экспертизу изъятых “вещдоков”, а установить стоимость старинных драгоценностей по описаниям эксперты не взялись. Елене Николаевне и ее представителю пришлось приложить невероятные усилия, чтобы дело не было закрыто. И вот, наконец, такое долгожданное решение суда Московского района г. Харькова – заявленный материальный ущерб определить, а следовательно, и возместить невозможно, а моральный суд оценивает в 20 тысяч гривен. Сумма немалая, но сама Елена Николаевна оценивает стоимость утраченного имущества в сто раз больше. И никто не может помешать ей так думать, ведь ей нужны не деньги, а принадлежащие ей ценности, а кому, как ни ей, знать их истинную стоимость. Апелляционный суд отменил решение первой инстанции и направил дело на новое рассмотрение.

Конечно, хочется спросить: как удается милиции раскрывать кражи, если исчезновение ценностей прямо из ее собственных помещений, так и не было раскрыто?



Громадянське суспільство

Острова (не) свободи?

Останнім часом, спілкуючись з викладачами, студентами, журналістами, просто розумними й цікавими людьми, здається, що я перебуваю в “країні кривих дзеркал”, навіть у порівнянні з загальною ситуацією у суспільстві.

Викладачі, особливо на фоні “практиків”, т. б. бізнесменів, політиків, міліціонерів та бандитів, відчувають себе героями гротескних творів, що живуть в картковому будинку з централізовано закладеними правилами гри, дбайливо культивованими цінностями, які постійно й систематично ними ж порушуються, що є невід’ємним правилом функціонування системи цього карткового будиночку. Я й сам, якоюсь мірою, є часткою цієї системи.

Але ж так хочеться позитивних тенденцій.

Давайте поміркуємо. Основний принцип освіти має полягати в тому, що школа, як нормальна інституція країни, значно більше залежить від громадянської атмосфери, в якій вона сукупно існує, ніж від атмосфери педагогічної, яку штучно творять у її стінах.

Міць цілої нації твориться сукупно, і якщо народ соціально і політично жалюгідний, дарма чогось очікувати навіть від найдосконалішої школи.

В Середньовічній Європі культура не прикрашала розум, не дисциплінувала характер; натомість вона була системою уявлень про світ і людство, якою володіла тодішня людина. Ця культура була сукупністю переконань, що мала ефективно керувати її існуванням.

Сучасне життя молодої людини – це хаос, дика пуща, плутанина. Людина губиться в ньому. Та її розум реагує на це відчуття катастрофи й безвиході: розум працює, щоб знайти ясні й усталені уявлення про світ. Ця система ідей є культурою в істинному значенні слова, отож і чимось протилежним до значення прикраси.

Первинний гріх – це коли хтось не хоче бути тим, ким він насправді є. Ми можемо вдавати з себе кого завгодно, але ми не можемо прикидатися тими, ким ми не є, не можемо дозволити дурити самі себе. Коли нормальним станом людини чи закладу стає фікція, з неї починається якийсь всеоб’ємний занепад духу. Кінець кінцем це призводить до самоприниження, бо неможливо призвичаїтись до брехні про самого себе і при цьому не втратити самоповаги.

Ці прості, на перший погляд, речі мають пряме відношення до освітнього середовища в Сумах. Незабаром розпочнеться президентська кампанія, тож хочу нагадати, яку ганебну для себе роль виконували студенти під час минулих виборів, коли майбутніх спеціалістів змушували їхати агітувати по селах за кандидатів з сумнівними моральними якостями, коли майбутніх юристів розбивали на “трійки”, де один відповідав як проголосують двоє інших, коли майбутніх агрономів шикували на плацу і змушували кричати “слава Кучмі!” (перед приїздом гаранта в Суми), то так порушуються не тільки конституційні права молоді, а здійснюється елементарне ґвалтування студентської свідомості.

Мій знайомий, що все це мені розповідав, не зовсім розумів, чому мені стало смішно. Ну, уявіть, коли заступник декана бігає між рядами і контролює аби всі не просто вигукували заклики на підтримку гаранта їх прав і свобод, а при цьому заглядала кожному в очі аби пересвідчитись в чесноті їх намірів. І той факт, що ніхто не плюнув їй в очі; той факт, що тепер студенти бояться самостійно голосувати; що не відмовляються від явно дебільних показух, викликає обурення і разом з тим занепокоєння.

Деякі сумські вузи практикують т. зв. відпрацювання, при цьому викладачам ці години зараховуються як аудиторні, а студенти (навіть, абітурієнти!) змушені буквально вилизувати університетську територію. А коли приходить час складати іспити, то вам створюють такі умови, що “нефіксовані платежі” – це єдиний вихід вирішення всіх ваших проблем. Щоправда, платежі можуть бути і “фіксованими”, наприклад якийсь благодійний фонд Університету. Але для батьків, що навчають своїх чад – це вже не суть важливо...

Характерною рисою навчального процесу в СНАУ, наприклад, стає виховання в студентах вторинності навчання. В стінах університету – це далеко не основна мета. Головне – кількісно підтримувати амбіції ректора, створити “чисельність прихильників” в будь-який момент приїзду того чи іншого керівника. Саме “активну несвободу” прищипують в подібних навчальних закладах – “покора і схвалення”. Зневага до навчання прищеплюється також своєрідними методами заробляння коштів: введення цього року для майбутніх спеціалістів з проблем села (зоотехніки, агрономи) держіспиту з іноземної мови, не передбачено жодним навчальним планом, однак від цієї “напасті” можна запросто позбавитись, сплативши кругленьку суму за прискорені курси і незрозумілу сплату на кафедру.

Заклад, у якому вдають, ніби щось дають, і вимагають того, чого не можна ані вимагати, ані дати, – це заклад фальшивий і деморалізований. Там не може продукуватись система живих ідей, а освітянські функціонери воліють все більше фальсифікувати життя студента, тримати його в герметичному коконі вигаданого та спрощеного світу. Молода людина, аби здобути вищу освіту, змушена пройти через корупцію та хабарництво, часом через приниження заради наступних принижень. Бо з таких дрібниць формується система. І ви нічого не зможете зробити. Ці люди не зможуть працювати системно і мислити концептуально. Бо якщо в 90-их рр. пострадянська молодь губилася в ідеологічному вакуумі, в системі втрачених можливостей, то сучасна студіююча молодь надає перевагу спрощеному світогляду життєвих координат, часом просто зневажаючи свою державу.

Тож, для функціонерів від освіти відкрию істину: українська незалежність – це назавжди, і ця ідея постійно потребуватиме її адептів, а головне практиків, готових за неї “померти”. І аби повернути предмет гордості, студентському середовищу треба дати свободу. Самі студенти, об’єднані в дійсно незалежні від адміністрації спілки, повинні порядкувати в середовищі Університету, оберігаючи добропорядність правил і поведінки, запроваджувати дисципліну та відчувати за неї відповідальність.

На мою думку, найважливіша технологія освіти – це можливість ідейного і політичного вибору для студентів. Історично так склалося, що територія університету – це територія свободи. І за цим епізодом стоять сторіччя європейської історії.

В середньовічній Європі студентам заборонялося жебракувати, грати в азартні ігри, відвідувати замаскованих під проституток відьом і гадалок, натомість вони були вільними в своєму ідейному і політичному виборі. Університетський двір виконував роль справжнього політичного притулку, острова інакомислення і непокори. Відповідно до європейських, а згодом і американських уявлень, студенти були і є привілейованим станом, їм дозволялося дещо особливе. І смисл такого ставлення очевидний: пригнічений страхом і повинностями мозок не здатен розуміти і думати по-справжньому.

Звідси – відчуття повної розкутості, ледве не карнавальної легкості, що вас охоплює, коли попадаєте в європейський університет. Звідси – ця чудова афіно-сковородинська натурфілософська звичка до лекцій на свіжому повітрі, коли як студенти, так і професори, сидять просто на траві, на сонці чи в тіні під деревом. Звідси – переповнені об’явами і афішами (а це передовсім вільна людська ініціативність) стенди в університетських вестибулях і коридорах: театр, перформанс, фестиваль фільмів, мітинг протесту, клуб рейверів, туризм, виставка фотографій, кохання, мотоцикли, школа якогось японського танцю тощо. Звідси – такий відмінний від нашого стандарт у відносинах між викладачами і студентами: в жодному випадку не начальник – підлеглий, а скоріше партнерські.

Американський суддя Лернерд Хенд колись сказав: “Чи не покладаємо ми занадто великі надії на Конституцію, закони, суди? Марні надії. Повірте мені, марні надії. Свобода – в серцях людей. Коли вона там вмирає, їй не допоможуть ні Конституція, ні закони, ні суди. І доки свобода так живе, їй не потрібні ні Конституція, ні закони, ні суди”.

Тільки вільна, не принижена, ментально не зґвалтована молода людина буде вважати цю країну СВОЄЮ. Сама піде і на власні кошти купить національний прапор, щоби стати біля дороги, де буде їхати її президент. Саме так. Свобода – як найпередовіша технологія освіти. Мабуть, справа саме в цьому.

P.S. Відповідно до останніх поправок українського законодавства, визнаю, що все викладене в цій статті є моїм особистим “оціночним судженням”.

Коментар “ПЛ”.На додаток – ще одне “оціночне судження” до цього цікавого тексту: в наших умовах свободу не можна дати, її можна тільки взяти...



Слово – не єдина зброя...

Саме сучасне життя заперечує класичний постулат Лесі Українки: “Слово – моя ти єдиная зброя...”

Близько першої години ночі 12 вересня Василь Коряк, лубенський кореспондент всеукраїнської газети “Інформаційний бюлетень”, автор нашумілого серіалу “Томініана” (про тепер вже колишнього готову Полтавської облдержадміністрації Є.Томіна), прокинувся й побачив, як по кімнаті ковзнув промінь ліхтарика і хтось відчинив зовнішню віконну раму. Почув, що з іншого боку будинку щось шкрябається у вікно, намагаючись відчинити, й теж присвічує собі ліхтариком. Призвичаївшись до темряви, побачив у дворі постаті. Одна з них прослизнула в гараж.

У В.Коряка, в якого у червні стріляли картеччю, влучивши в освітлене вікно, навпроти якого він стояв (врятувала від вірної смерті блискавична реакція), не було ілюзій щодо благих намірів нічних візитерів. Тож, зарядивши карабін, він вирішив боронити своє життя і членів своєї родини. Розбудивши дружину, вискочив надвір і кинувся в гараж. Ніч була місячна, і йому вдалося розгледіти силует здорованя, що порпався в машині.

Василь Коряк як колишній слідчий мав досвід затримання злочинців. Скомандував непроханому гостю: “Стій!” Але той, навпаки, почав сунути на нього. Василь зробив попереджувальний постріл угору й знову вигукнув: “Стій!”. Та злодій не зважив і продовжував наближатися, навіть перечепившись у темряві через велосипед. Василь зробив другий попереджувальний постріл і після цього вистрелив по ногах бандита. Той упав, поранений. “Прізвище!” – крикнув В. Коряк. “Дахновський”, – почув у відповідь.

Василь повернувся до будинку, викликав з дружиною “швидку допомогу” та міліцію. Куля, що влучила у стегно зловмисника, пройшла навиліт і застряла в панелі автомобіля. Та медики, певно, не розрахували ступінь тяжкості поранення, не наклали тиснучу пов‘язку, бо по дорозі до лікарні Дахновський помер від втрати крові.

Одразу ж довелося викликати й “швидку” до Коряків, адже страшенно злякався і 12-літній син, а дружина Василя Васильовича та й він сам перебували в шоковому стані: живемо, здавалося б, не на ковбойському Заході, тому якось не звикли до щоквартальних збройних нападів.

Вранці за гаражем було знайдено ніж із 40-сантиметровим лезом (у народі їх називають тесаками) й каністру з якимось пальним. І хоча ще о першій годині ночі Василь Коряк назвав членам оперативної міліцейської групи прізвище зловмисника, котрий проник у його приватне домоволодіння, браві лубенські “копи” о 19-й вечора рапортували генералу в Полтаву, що їм вдалося встановити... особу нападника, тобто, Дахновського. І не зрозуміло, навіщо по місцевому радіо міліція дала оголошення такого дивного змісту: люди добрі! Може, хто що знає про невпізнаний труп такої-то зовнішності, знайдений у Кононівському лісі...

Мати гр.Дахновського пояснила правоохоронцям, що напередодні увечері до них додому зайшли двоє чоловіків, які запропонували сину “гарно підзаробити на сторожуванні дач”. Дахновський пристав на цю пропозицію й пішов з ними. Тепер він уже ніколи не скаже, хто підбив його “на діло”. До речі, 30-річний Дахновський мав зріст 184 см і проти В Коряка був просто велетом. Ще кажуть, що в нього були відхилення у психічному розвитку. Тож у разі, якби він залишився живим, законне покарання такій категорії громадян практично не загрожує. Звісно, прокуратура Лубенського району порушила кримінальну справу. Нібито поки що силовики не відкидають законного права Коряка зі зброєю в руках захищати своє життя, життя дружини і малолітнього сина, своє майно від злочинних посягань. І поранення у стегно в разі більш кваліфікованої медичної допомоги не повинно було бути смертельним.

Але як і у випадках попередніх чотирьох замахів із застосуванням вогнепальної зброї на В. Коряка, він не вірить (і має на те дуже вагомі підстави), що й цього разу злочинці будуть знайдені й покарані. У червні цього року після нічних пострілів картеччю була порушена кримінальна справа не по замаху на вбивство, а по... “хуліганці”. Міліцейська версія, розповсюджена правоохоронцями після червневого замаху, зараз тим більше видається щонайменше дикою й смішною, мовляв, колишній мер Лубен сам організував на себе напад, щоб підвищити (?!) свій рейтинг, або хтось просто хотів його полякати.

Тепер нічні візитери намагалися проникнути у будинок Коряка, робивши спроби відчинити вікна й двері. І якби не ангел-охоронець журналіста, можливо б, у ніч на 12 вересня в Лубнах сталася трагедія з більшою кількістю жертв. Адже опівнічники явно не збиралися поповнити каністрою солярки бак корякового авто. Швидше за все, нелюди мали намір спалити будинок разом з його поснулими мешканцями. Але можна й не тримати парі, що цього разу прокуратура завбачить у тому, що трапилося хіба що ознаки тривіальної спроби пограбування, а не помсту за професійну діяльність журналіста. От якби ще не та клята каністра...

Дивним чином колишні колеги В. Коряка (він 25 років пропрацював слідчим) поводять себе й тепер. Коли вони приїхали на виклик уночі, то порадили, мовляв, треба було не стріляти, а... тікати.

– Тікати?! – вразився В. Коряк. – Коли у такій небезпеці дитина й дружина, ви мені – мужчині, батькові й чоловікові – радите тікати?

Врешті-решт мати Дахновського могла б упізнати тих двох, що забрали її сина на смерть. Але судячи з того, як була “спущена на гальмах” кримінальна справа по червневому замаху на В.Коряка, правоохоронці нічого не зроблять, щоб знайти виконавців і замовників полювання на журналіста й громадського діяча Василя Коряка (якщо це справа рук “перевертів у погонах”, то й поготів). Навпаки, системно робляться, м’яко кажучи, непрофесійні речі: тоді замість оперативної розробки напряму спитали одного з підозрюваних: а чи це не ти стріляв у Коряка? Зараз тесак міліціонер бере в руки, крутить-вертить, то які відбитки пальців на ньому можна буде знайти? Навіть немає певності, чи ті двоє спільників Дахновського ще живі. Бо вони можуть знати безпосереднього замовника, а таких свідків зазвичай прибирають.

В.Коряк пов’язує черговий замах на його життя із тим, що він у своїх публікаціях талановито й сміливо висвітлює пороки й злочинну суть нинішнього режиму, називаючи конкретні прізвища. Так, 10 серпня на багатолюдному мітингу в Лубнах він відверто говорив, що лубенська міліція практично не реагує на заяви про злочини, вчинені проти “маленьких українців”, що вона є ланцюгом наркобізнесу, коли на горі людей наживаються великі гроші. Такі великі, заради яких ті, хто їх має, підуть на все. Навіть на вбивство. В.Коряк вважає, що, можливо, цього разу його відвідали ті самі хлопці, що й у червні. Не виключено, що їм сказали, що треба до кінця відпрацювати взяті того разу гроші.

Люди в Лубнах про те, що трапилося, гомонять різне. Снують зовсім безглузді чутки. Інші кажуть, що вже немає спасу від квартирних грабіжників, а від міліції – захисту від бандитів, тож узявши приклад з В.Коряка, треба кожному озброюватися й боронити себе і своє добро самому.

Колегам Василя Коряка, котрі теж сповідують принципи вільної журналістики, яка тільки й може очистити наше здеморалізоване й корумповане суспільство, на жаль, теж ясно, мов білий день, що держава дійшла до такої межі духовного й професійного падіння своїх інститутів, що дарма чекати розкриття злочинів проти журналістів, декларованого в законах їх захисту, верховенства права в судах при розгляді позовів до ЗМІ та журналістів. Справедливість як суспільно-етична категорія, здається, відійшла в Україні у небуття. Навіть попри нищівну оцінку ступеню зрощення правоохоронних органів з криміналітетом, дану Президентом України Л.Кучмою у своїй доповіді з нагоди 12-ї річниці Незалежності України, нічого не змінилося, окрім керівництва МВС України, котре відкрито заявило про участь... у політичних процесах (репресіях? –авт.) у країні.

Одне тішить: можливо, після такого відпору, який дав бандитам В.Коряк, поменшає охочих виконувати замовлення тих, хто хотів би вкоротити віку неугодним журналістам. А останні скористаються своїм законним правом озброюватися... у мирний час. У час, коли міліція, живучи на народні гроші (платників податків), захищає інтереси окремих “сильних світу цього”.

Тож невже, як у війну, журналіст має в одній руці тримати перо, а в іншій – автомат. Але ж тоді відстрілювалися від загарбників, зовнішнього ворога. А тепер – від “внутрішнього”, а тому ще страшнішого?

P.S. Як повідомив Лубенський міжрайонний прокурор Руслан Білокінь, за фактом “порушено кримінальну справу за ст.115 ч.1 Кримінального кодексу України, тобто умисне вбивство”.



Дисиденти і час

Правительство Украины планирует улучшить нормативно-правовую среду деятельности общественных организаций.

Проект “Диалог для реформ”, который реализуется Правительством Украины при поддержке Мирового банка, обращается к общественным организациям с просьбой принять участие в исследовании, которое призвано помочь разработать комплекс действий правительства по улучшению нормативно-правовой среды для деятельности общественных организаций в Украине.

Ответы на вопросы Вы можете подавать в свободном изложении, направив их на адрес:publіc_affaі[email protected]. Полученная информация в рамках исследования будет использована для рекомендаций правительству и будет распространяться лишь в обобщенном виде без указания источника поступления данных.

Вопросы:

1. С какими проблемами сталкивается Ваша организация в юридическом аспекте?

2. По Вашему мнению, что необходимо изменить в процедуре регистрации общественных организаций?

3. Что необходимо изменить в процедуре отчетности общественных организаций?

4. Отсутствие информации в каких юридических вопросах отрицательно сказывается на деятельности Вашей организации?

5. Отсутствие опыта при решении каких организационных вопросов мешает деятельности Вашей организации?

6. С какими проблемами, спорными моментами (недопониманием) сталкивается Ваша организация во время работы со служащими налоговых органов?

7. С какими проблемами, спорными моментами (недопониманием) сталкивается Ваша организация во время работы со служащими Министерства юстиции Украины?

8. Что необходимо изменить в нормативно-правовой среде для улучшения условий деятельности общественных организаций?

9. Согласны Вы с мыслью о том, что если не будет изменена нормативно-правовая база, регулирующая деятельность общественных организаций, тогда может затормозиться развитие общественных организаций?

Для контактов:

Ярослав Демченко

Проект “Диалог для реформ”

Тел./факс: (044) 253 6136

E-mail:[email protected]

http://d%B3alog.me.gov.ua
.



Бюлетень "Права Людини", 2003, #25