MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Бюлетень "Права Людини", 2003, #29

Хроніка
Засідання Комітету з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин. Кількість важких злочинів в Україні після скасування смертної кари не змінилася. Конституція і права людини
Артемовский районный суд г. Луганска отказался направлять дело Фельдмана в Верховный Суд для кассационного рассмотрения. Право на життя
Українська мережа ділової інформації ЛІГАБізнесІнформ проводить чергове опитування громадської думки. Право на свободу та особисту недоторканність
Депутати не підтримали проект закону про Єдиний реєстр персональних даних. Соціально-економічні права
Традиция равнодушия. Право на охорону здоров’я
Відмова органів влади стосовно надання статусу біженців визнана неправомірною. Кримінально-виконавча система
Запрошуємо до дискусії. Громадські слухання щодо захисту майнових прав власників паїв в Чернігівській області. Громадянське суспільство
Всеволод Речицкий. Правовая наука и ВАК. Погляд
Правозащитники Беларуси под давлением. Заявление Правления Международного Мемориала.

Хроніка

Засідання Комітету з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин.

Комітет з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин провів розширене засідання з порядком денним “Про хід застосування і виконання Закону “Про біженців”.

Було заслухано інформацію заступника Голови Державного комітету України у справах національностей та міграції Ю.Сухова.

В обговоренні питання взяли участь народні депутати України, представники органів виконавчої влади: Кабінету Міністрів України, Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства закордонних справ України, Міністерства юстиції України, Державного комітету України у справах національностей та міграції, Державної прикордонної служби України, Служби безпеки України, та інші.

Голова Комітету Геннадій Удовенко наголосив, що Україна у зв’язку з особливостями геополітичного становища перебуває у центрі сучасних міграційних потоків. Одним з напрямків державної міграційної політики України є надання статусу біженця та допомога тим особам, які визнані біженцями в Україні. Ще у 1993 році був прийнятий перший Закон “Про біженців”, який дав можливість захистити 5.200 осіб від переслідувань, що мало позитивний імідж на міжнародному рівні. З них 2.900 законно проживають в Україні і на цей час.

З метою приведення положень Закону “Про біженців” до норм міжнародного права, була підготовлена нова редакція Закону, яка схвалена Верховною Радою України 21 червня 2001року.

Зазначеному нормативно-правовому акту дана висока оцінка Комітетом ООН з прав людини, який відзначив належний рівень реформування національного законодавства у цій сфері. Україна ратифікувала Конвенцію ООН про статус біженців 1951 р. та Протокол 1967 р.

Більш ніж дворічний термін застосування нової редакції на практиці виявив низку недоліків, на які звернули увагу не тільки відповідні державні органи України, але й Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців.

Свою позицію щодо застосування окремих норм Закону УВКБ ООН виклало в окремому документі.

Заслухавши інформацію, підготовлену Державним комітетом України у справах національностей та міграції, а також приймаючи до уваги виступи народних депутатів, членів Комітету, присутніх представників центральних органів виконавчої влади Комітет ухвалив: інформацію Державного комітету України у справах національностей та міграції взяти до відома;

рекомендувати Держкомнацміграції розглянути Позицію Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців щодо часових обмежень на подання заяв про надання статусу біженця (всього три дня після перетинання кордону - Ред.);

Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, міжнаціональних меншин і міжнаціональних відносин звернутися до Прем’єр-міністра України В.Ф.Януковича з проханням розглянути Позицію УВКБ ООН та внести відповідні зміни і доповнення до Закону України “Про біженців”.

Секретаріат Ради українських правозахисних організацій
www.rupor.org




Кількість важких злочинів в Україні після скасування смертної кари не змінилася.

Про це заявила сьогодні заступник Міністра юстиції України Валерія Лутковська під час зустрічі з делегацією Верховного Суду Республіки Польща.

Статистика цього не підтверджує. За словами В. Лутковської, немає фактичного підтвердження, що при більш жорсткому кримінальному законодавстві здійснюється менше злочинів. “Разом з тим ми маємо головний наслідок – держава не перетворюється в потенціального вбивцю”, – заявила заступник Міністра. Вона також відзначила, що для України “проблемою є не жорстокість покарання, а усунення повторних злочинів”.

Секретаріат Ради українських правозахисних організацій
www.rupor.org




Конституція і права людини

Артемовский районный суд г. Луганска отказался направлять дело Фельдмана в Верховный Суд для кассационного рассмотрения.

27 октября 2003 г. в Артемовском районном суде г. Луганска Борис Фельдман в очередной раз потребовал направления его дела в Верховный Суд Украины для рассмотрения его Верховным Судом Украины в порядке кассационного производства.

Как известно, до настоящего времени Верховный Суд Украины, грубо нарушая сроки рассмотрения дел в кассационной инстанции, не рассматривает кассационные жалобы Б. Фельдмана и его адвокатов, поскольку из всего дела, насчитывающего более 100 томов, Артемовский местный суд г. Луганска направил Верховному суду Украины только 29 томов.

При этом Верховный Суд сообщил защите Б. Фельдмана следующее: “Верховным судом были истребованы все 114 томов дела из Артемовского местного суда, поскольку в кассационных жалобах были ссылки на документы, которые содержались в томах дела, которые в Верховный Суд Украины не поступили.

По сообщению председателя суда Лубяного С. М. направить иные тома дела суд не может в связи с тем, что они выделены в другое дело относительно Фельдмана, которое находится на рассмотрении в том же суде.

Исходя из вышеуказанного, дело не может быть внесено на рассмотрение в сроки предусмотренные ч. 2 ст. 294 УПК Украины” (письмо Верховного Суда в адрес адвоката Федура, отправленное 02 октября 2003 г.)

Б. Фельдман передал Артемовскому райсуду копию вышеуказанного письма Верховного Суда Украины, и потребовал немедленно направить дело в Верховный Суд в полном объеме.

Но Артемовский районный суд г. Луганска категорически отказался направлять дело в кассационную инстанцию. В вынесенном 27 октября 2003 г. постановлении Артемовского суда указано что для этого “нет оснований”(!), кроме того Артемовский суд вынес постановление о “приостановлении производства по делу”.

Б. Фельдман еще раз обратился к ВС Украины с просьбой принять меры по поводу грубого неисполнения законов Артемовским судом и проявления неуважения к Верховному суду. Б. Фельдман также просит Верховный Суд Украины немедленно приостановить исполнение приговора вынесенного Артемовским райсудом г. Луганска, как явно незаконного.

15 октября 2003 г.
http://ageyev.org




Право на життя

Українська мережа ділової інформації ЛІГАБізнесІнформ проводить чергове опитування громадської думки.

На 28 жовтня в опитуванні взяли участь 250 осіб. Користувачам мережі задали два запитання:

Чи доводилося Вам стикатися з неправомірним затримуванням співробітниками міліції фізичних осіб?

46,6% відповіли, що їх затримували особисто;

46,6% відповіли, що затримували їх родичів або знайомих;

3,2% знають тільки про випадки законного затримування;

12,4% не приходилося.

Яким був підсумок неправомірного затримання?

19,2% відповіли, що їх просто відпустили;

40,4% відповіли, що їх відпустили за певну суму грошей;

19,2% відповіли, що трошки побили та відпустили;

4,0% отримали адмінстягнення у вигляді штрафу;

3,2% отримали адмінарешт;

0,0% були направлені на виправні роботи;

12,4% відповіли, що їх не затримували.

Деякі опитуванні відповіли на запитання: “За що затримували (яка стаття)?”

Серед статей, за якими затримували – ст. ст. 172 КоАП (Порушення правил застосування засобів вимірювальної техніки), 173 КоАП (Дрібне хуліганство), 178 КоАП (розпивання спиртних напоїв у громадських місцях і поява в громадських місцях у п’яному вигляді), 185 КоАП (Злісна непокора законному розпорядженню або вимозі працівника міліції, члена громадського формування з охорони громадського порядку, військовослужбовця), 342 ч. 3 УК України (Опір представникові влади, працівникові правоохоронного органу, члену громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовцеві).

Інші відповіді: підозра в крадіжці, сутенерство (помилково), зберігання наркотиків, підозра в скоєнні правопорушення, за сміх на вулиці, “за незаконний перевіз придбаного нами екструдера своїм транспортом”, “ні за що”, не знаю.

Також були опитувані, які розповіли історії свого затримування більш докладно. Наводимо їх мовою оригінала: “Задержали изначально за то, что человек был якобы похож на шулера, обыгравшего жену на тот момент народного депутата, а сейчас чиновника из Администрации Президента Украины в наперсток в районе ст. метро “Лесная” (Киев). А в итоге “осудили” (админарест) за оказание сопротивления милиции, чего, естественно, не было”;

“Задержание произошло рано утром в моей квартире (там же и прописан) опером и его помощником. При аресте ссылались на всеукраинкий уг. розыск. При аресте проверены только фамилия, имя и отчество. Провел я сутки в камере для особо опасных (внешне не скажешь). А в результате. Существует человек с такой же фамилией, именем и отчеством, да и в прибавок разница в датах рождения ровно 1 месяц. Только прописан тот человек в г. Конотоп и нет у него ни родной сестры, ни брата. У работников милиции не было даже фотографии задерживаемого преступника и его отпечатков пальцев, а началось все с разбойного грабежа в г. Конотоп где он был успешно задержан по горячим следам и вся местная милиция его знает “лично”. !!!!!!!!!!”

Цікаво, чи будуть ознайомлені з такими результатами опитування розробники урядової програми стосовно створення позитивного іміджу української міліції в українському суспільстві? Треба ще й взяти до уваги, що, як правило, в Інтернет-опитуванні беруть участь люди, які займають далеко не нижчий щабель в нашому суспільстві.

Наш інформ.
За матеріалами ligabusinessinform
http:// www.liga.net

 




Право на свободу та особисту недоторканність

Депутати не підтримали проект закону про Єдиний реєстр персональних даних.

Комітет Верховної Ради України з державного будування та місцевого самоврядування не підтримав закон про Єдиний реєстр персональних даних. Законопроект визначає організаційні, правові та економічні основи створення та ведення єдиної системи обліку та ідентифікації осіб, які постійно проживають в Україні.

Законопроектом встановлюється порядок формування інформаційного фонду Єдиного реєстру та реєстрації інформації про особу – шляхом внесення органами реєстрації у вигляді електронних записів відомостей, отриманих від відповідних державних органів та  безпосередньо від особи. При цьому фізичній особі надається право самій реєструвати інформацію про місце свого постійного проживання та самостійно його визначати, і це не є обов’язком – повідомляє Інформаційне управління Верховної Ради України.

Таким чином, за допомогою прийняття закону пропонується створити умови для повної реалізації конституційного права для всіх фізичних осіб, які знаходяться на території України на законних підставах, проживати за вибраним місцем проживання. В цьому полягає головна відмінність запропонованої реєстрації фізичної особи за місцем постійного проживання по “заявочному” принципу від раніше діючого “дозвільного” принципу інституту прописки.

Члени Комітету вважають, що суттєвим недоліком проекту є відсутність в ньому чітко визначених прав та обов’язків органів реєстрації персональних даних та адміністратора Єдиного реєстру, механізму взаємодії цих органів між собою, порядку оновлення даних Реєстру та здійснення контролю за доступом до його інформаційного фонду, порядку проведення конкурсу на заміщення посади адміністратора Єдиного реєстру.

Без уваги проект залишив доволі актуальну тему реєстрації бездомних. В проекті відсутнє визначення деяких понять, які у ньому вживаються, наприклад, “персональні дані”, “унікальний програмно-технічний ключ-ідентифікатор”. Також застосовані проектом визначення таких понять як “особи без громадянства” та “іноземці” відрізняються від визначень, які наводяться в Законі України “Про громадянство України”.

Було також звернено увагу на те, що реалізація положень проекту потребує затрат з Державного бюджету України, але супроводжувальні документи до нього не містять пропозицій стосовно його фінансування, що є порушенням Регламенту Верховної Ради України. Разом з тим, зазначили народні депутати, існує необхідність регламентувати законодавчим шляхом діяльність пов’язану зі збором персональних даних та забезпечення їх використання по призначенню в інтересах прав людини та національної безпеки держави.

Необхідність прийняття вказаного законопроекту є вимогою часу та продиктована необхідністю в існуванні інституційного механізму, який максимально ефективно сприяв би у реалізації громадянами своїх прав і був спрямований на гармонізацію реєстраційної системи фізичних осіб відповідно до європейських норм.

Секретаріат Ради українських правозахисних організацій
www.rupor.org

В Комітеті з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин відбувся “круглий стіл” з обговорення проблем паспортної системи в Україні

21 жовтня Голова Комітету Геннадій Удовенко наголосив, що протягом порівняно невеликого за тривалістю відрізку часу в Комітеті обговорюється комплекс проблем, пов’язаних з реформуванням системи прописки або паспортної системи. Так 16 грудня 2002 р. за сприяння Бюро Демократичних Інститутів та Прав Людини ОБСЄ в комітеті був проведений круглий стіл з питання реформування реєстраційної системи в Україні, а 31 березня цього ж року при підтримці вищезгаданих інституцій проводився круглий стіл на тему: “Законодавче врегулювання питань свободи пересування та вільного вибору місця проживання”. Посилення інтересу до цих проблем викликане, насамперед, активізацією законодавчої діяльності у даній сфері. Прогресивне вирішення цих проблем – один з вирішальних чинників становлення в Україні демократичного громадянського суспільства, забезпечення прав і свобод громадян, гарантованих Конституцією України.

Голова Комітету зазначив, що в Комітеті продовжується робота в цьому напрямку. Додатковим поштовхом до розгляду питання реформування паспортної системи на “круглому столі” є опрацювання в Комітеті законопроекту про внесення змін до деяких законів України щодо посилення гарантій права громадян України на свободу пересування (автор – народний депутат України Жванія Д. В.). Члени Комітету в цілому підтримали концепцію зазначеного законопроекту. Водночас ними було внесено ряд пропозицій як концептуального, так і організаційного характеру. Зокрема, народні депутати висловили стурбованість черговим обміном паспортів, передбаченим даним проектом Закону.

Г. Удовенко підкреслив, що проведення круглого столу і обговорення на ньому реформи паспортної системи розглядається як намагання сприяти напрацюванню належної законодавчої бази із гарантування конституційних прав і основних свобод громадян у відповідності з засадами розбудови демократичної правової держави та загальновизнаними міжнародними стандартами.

З доповіддю про забезпечення конституційного права громадян на свободу пересування і вільний вибір місця проживання та приведення норм законодавства України у відповідність із міжнародними стандартами виступив Директор Державного департаменту у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб О. Перов.

На деяких ключових питаннях законодавчого врегулювання проблеми паспортної системи в Україні зупинився у своєму виступі Г. Удовенко.

Зокрема, він наголосив, що під час розгляду основних завдань впровадження реєстрації фізичних осіб, яка прийде на заміну прописки, необхідно виділити такі вимоги до базового законопроекту:

– повна узгодженість з Конституцією України та з вимогами інших законів;

– адекватність міжнародно-правовим документам, що стосуються даної сфери;

– створення механізму захисту прав фізичних осіб на свободу пересування, вільне обрання місця проживання;

– гарантоване використання персональних даних в інтересах захисту прав людини та національної безпеки держави;

– створення автоматизованої системи персонального обліку фізичних осіб;

– моніторинг і прогнозування демографічної ситуації в державі;

– максимальне спрощення процедури оформлення документів, що посвідчують особу і підтверджують громадянство України;

– забезпечення отримання громадянами гарантованих послуг за місцем реєстрації.

Учасники “круглого столу” обговорили проблеми паспортної системи в Україні, порушивши ряд актуальних і дискусійних проблем і, виходячи з конституційного права громадян на свободу пересування та вільний вибір місця проживання, відзначили, що в Україні реалізовано ряд законодавчих, організаційних та практичних заходів у сфері громадянства, міграції, розбудови відповідних державних інституцій для забезпечення постійного юридичного зв’язку між державою і громадянами з метою виконання взаємних прав і обов’язків.

У заключному слові Голова Комітету Г. Удовенко зазначив, що викладена інформація є надзвичайно корисною для подальшого опрацювання проблем реформування паспортної системи в Україні та питань, причетних до цього.

В роботі круглого столу взяли участь народні депутати України, відповідальні працівники Адміністрації Президента України, Кабінету Міністрів України, міністерств і відомств, представники міжнародних організацій, акредитованих в Україні.

Секретаріат Ради українських правозахисних організацій
www.rupor.org




Соціально-економічні права

Традиция равнодушия.

Хотелось бы еще раз обратить наше внимание на ситуацию с соблюдением прав так называемых “уличных” детей. Ситуация стабильна. В том смысле, что их права нарушаются постоянно и повсеместно, и это устраивает всех. Всех, кроме самих этих детей, но прислушиваться к их мнению мы не привыкли, а они не научены выска­зывать нам свои мнения.

Работая несколько последних лет с безнадзорными детьми я убедился в отсутствии правовой культуры у большинства наших сограждан и, прежде всего, у наших правоохранителей. На мой взгляд, для того, чтобы соответствовать европейским стандартам прав человека, Украине сегодня гораздо дешевле было бы практически полностью обновить ряды МВД, чем тратить средства на их переподготовку. Тем более, что последнее, похоже, бесполезно. Это мнение, возможно, несколько утри-ровано, но не более утрировано, чем разделяемое едва ли не всеми правоохранителями мнение о том, что уличные дети это уже вполне сложившиеся преступники и впереди их не может ждать ничего, кроме колоний и тюрем. Так, основываясь на презумпции виновности каждого из них, работники милиции берут на себя роль превентивно карающего меча правосудия. Они принимают зачастую весьма специфические меры по профилактике правонарушений, после которых некоторым малолетним подозреваемым требуется медицинская помощь. Кому, скажите, пожалуется мальчуган, которому сотрудник КМДН (криминальная милиция по делам несовершеннолетних) в воспитательных целях выдавил на голову, отобранный у него же, тюбик “Момента”? Кому, если все окружающие, включая самого мальчугана, уверены в его, мальчугана, вине? Для многих работников милиции наверняка будет неожиданностью узнать о самом существовании не только Конвенции о правах ребенка, но и Конвенции о правах человека, кстати сказать, действующих в Украине наравне с внутренними ее законами. Выражу робкую надежду, что многие милицейские злоупотребления проистекают из элементарной правовой безграмотности, или, если сказать мягче, узости специализации, что, впрочем не слишком оправдывает наших правоохранителей.

Среди 45-ти детей, наблюдавшихся в Луганском Реабилитационном центре для детей группы риска “Поступ”, 30 были криминально активны и регулярно задерживались работниками КМДН. Применяемые к ним методы дознания достойны быть изданными отдельной (иллюстрированной!) брошюрой. Десятки способов унижения и подавления, начиная от банального избиения или принуждения держать стул на вытянутых руках, до не менее, впрочем, банального зажимания пальцев в дверях или наручниках (так называемое “дружеское рукопожатие”). Не говорю уже о постоянном психологическом насилии, угрозах личных и в адрес близких людей. В результате проведенного нами опроса выяснилось, что более 80% несовершеннолетних, задержанных по подозрению в совершении преступлений, подвергаются насилию в той или иной форме. Мы столкнулись с тупиковой ситуацией: собрав десятки детских свидетельств, мы, тем не менее, не можем предпринять никаких серьезных мер для изменения сложившейся ситуации. Бессмысленно возбуждать уголовные дела, поскольку ни один из этих запуганных милиционерами детей не готов выступить против них в суде, понимая насколько это осложнит дальнейшую жизнь. Даже просто обнародовать эти вопиющие факты мы не можем, не рискуя попасть под пресс блюдущей свои корпоративные интересы милицейской системы. Эти люди признают свою неправоту только при наличии соответствующего приказа вышестоящего руководства. Мы так же не готовы ломать и без того трудные детские судьбы, бросая их на амбразуры судебных процессов, зная, что “корпорация” никогда не простит им этого “бунта”. Таким образом, круг замыкается, и виновные опять остаются безнаказанными, и безнаказанность провоцирует их на новые и новые злоупотребления.

И в то же время нельзя не признать, что такая ситуация не была бы возможной, если бы большинство из нас, явно или скрыто, не одобряли бы подобных действий блюстителей закона. По результатам того же опроса около 40% респондентов считают такие меры оправданными и только 25% признают это серьезным нарушением прав человека. Таковы культурные традиции, сложившиеся в нашем обществе. Мы склонны негласно наделять правоохранителей гораздо большими полномочиями, чем это необходимо для осуществления их социальной функции. Мы сами даем согласие на этот произвол. Никого не удивляет такая дикая с точки зрения европейца ситуация, когда едущие в трамвае работники патрульно-постовой службы шумно обсуждают, как накануне избивали “ханурей”. Ни тени возмущения ни от одного из многочисленных пассажиров. Культурная норма. Но норма эта, между тем, является серьезнейшим препятствием развитию нашего общества и чревата не долгожданным для многих “порядком”, а еще одной диктатурой.

Насилие над несовершеннолетними правонарушителями распространено, причем и среди рядовых наших сограждан. Нередки самосуды и проводимые потерпевшими самостоятельные “расследования”, во время которых к подозреваемым применяются еще более жестокие пытки. И тут дети не могут быть уверены даже в неприкосновенности их жизни. Дети, наблюдавшиеся в РЦ “Поступ”, рассказывали о случаях, когда их зимой по несколько часов держали раздетыми и привязанными к дереву за городом, добиваясь признания и возврата якобы украденных ценностей. Одного из наших подопечных пострадавшие держали вниз головой, свесив с балкона 12-го этажа. Другого пытались утопить в городских стоках за украденные пустые бутылки. Нам известна масса случаев, потрясающих своей бессмысленной жестокостью. Они происходят ежедневно, но чаще всего мы ничего об этом не знаем, эти тайны дети уносят с собой в подвалы и теплотрассы и копят их в своих душах. Нередко малолетние безнадзорные, причем обоих полов, подвергаются сексуальному насилию со стороны взрослых, и только в редких случаях пострадавшие дети ищут защиту от подобных посягательств у работников милиции. Таким образом, это на сегодня одна из наиболее бесправных социальных групп, которая решительно отторгнута обществом и не может рассчитывать ни на чью помощь. Такая наша позиция преступна во всех отношениях. С одной стороны это попросту аморально, не гуманно, с другой стороны мы растим поколение враждебных обществу людей, чья будущая деструктивная жизненная позиция вполне оправдана их сегодняшней социальной изоляцией.

Сейчас самое время каждому из нас осознать свою роль в этом процессе. К этому причастен решительно каждый. Пора задуматься над причинами нашего бездействия в тех ситуациях, когда мы реально можем помочь. Сочувствующих много, но, увы, слишком мало содействующих. Где же те отзывчивость и сердечность, которыми всегда так гордился наш народ? А между тем, как показывает исторический опыт, нация, у которой ценности экономические довлеют над этическими, обречена на социальные катастрофы и вырождение. Если наше этическое чувство настолько притуплено, что мы не в состоянии осознавать ценность и нерушимость неотъемлемых прав, которыми обладает без исключения каждый, то нам нужно хотя бы следовать примеру наиболее развитых обществ, где эти ценности абсолютны.




Право на охорону здоров’я

Відмова органів влади стосовно надання статусу біженців визнана неправомірною.

Пропонуємо увазі читачів рішення місцевого суду м. Вінниці, яке, на нашу думку, може буде корисним читачам, і, перш за все тим, хто займається захистом прав біженців.
Редакція “ПЛ”

Справа № 2-3086/03

РІШЕННЯ

ІМ’ЯМ УКРАЇНИ

21 липня 2003 року

Ленінський районний суд м. Вінниці

в складі: головуючого Вишара І. Ю.

при секретарі Гудемчук Н. Й.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за скаргами громадян Сомалі А. , Б. , та С. на рішення відділу у справах національностей та міграції Вінницької облдержадміністрації, –

ВСТАНОВИВ:

Громадяни Сомалі А. , Б. , и С. звернулися до суду зі скаргами на рішення відділу національностей та міграції Вінницької облдержадміністрації.

В скарзі зазначили, що 26.06.2003 року звернувшись до відділу у справах національностей та міграції Вінницької облдержадміністрації з заявою про надання Їм статусу біженця, їм було відмовлено у здійсненні цих дій, про що винесено рішення. Підставою відмови стало порушення ними без поважних причин встановленого порядку про надання статусу біженців. Вважають відмову незаконною, оскільки при прийнятті рішення відповідачем не було враховано те, що з метою уникнути переслідувань та порушень прав людини, жертвою яких вони могли стати в країні свого походження, вони на початку 2003 року нелегально залишили Сомалі. 22.01.2003 р. ав­томобіль, в якому їх перевозили, було зупинено працівниками дорожньої міліції у Вінницькій області. Після чого їх було затримано та розміщено у приймальник-розподільник УМВС у Вінницькій області. Вони не володіють українською, російською та англійською мовами, тому вони не знали про порядок звернення за статусом біженця. В кінці червня їх відвідали представники Вінницької Правозахисної Групи та роз’яснили порядок звернення для отримання статусу біженця. Просили скаргу задовольнити.

В судовому засіданні представник скаржників скаргу підтримав, посилаючись на обставини, викладені в скарзі.

Представник відповідача в судовому засіданні скаргу не визнав та суду пояснив, що громадяни Сомалі були затримані 22.01.2003 р. у Вінницькій області, після чого їх було поміщено у приймальник-розподільник УМВС України у Вінницькій області. 26.06.2003 року вони звернулися до них із заявами про надання їм статусу біженців, однак їм відмовили в прийнятті заяв, оскільки ними було пропущено строк звернення про надання статусу біженця.

Суд, вислухавши пояснення сторін, вивчивши матеріал справи прийшов до висновку, що скарги обґрунтовані, а тому, підлягають задоволенню з наступних підстав.

Згідно пояснень даних в судовому засіданні громадянами А. , Б. , та С., вони з метою втекти від переслідувань та порушень прав людини, жертвами яких вони були в країні свого походження, нелегально залишили Сомалі на початку 2003 року морським шляхом. Люди, які займалися їхнім перевезенням, не повідомили їм про країну, в яку їх везуть.

22 січня 2003 року автомобіль, в якому перевозили вищезазначених осіб, був зупинений працівниками дорожньої міліції, як їм потім стало відомо, на території України у Вінницькій області. Після чого громадян А. , Б. , та С. затримали та помістили в приймальник-розподільник УМВС України у Вінницькій області. Жоден із громадян зазначених вище не володіє українською, або російською мовами. За весь час перебування у приймальнику розподільнику УМВС України у Вінницькій області, ніхто з працівників міліції або інших відвідувачів не пояснив їм процедуру звернення до компетентних органів про надання їм статусу біженців.

В червні 2003 року вказаних громадян відвідали представники Вінницької Правозахисної Групи, які є виконавчими партнерами Управління Верховного Комісара ООН у Вінницькій області. 24. 06. 2003 року представниками Вінницької Правозахисної Групи громадянам А. , Б. , та С. було роз’яснено порядок звернення із заявою до обласного відділу у справах національностей та міграції, що ними було зроблено 26. 06. 2003 року.

Однак, 26.06.2003 року скаржникам надано повідомлення про відмову в прийнятті заяви про надання статусу біженця. Підставою відмови є порушення за відсутністю поважних причин, встановленого порядку подання заяви про надання статусу біженця.

Посилання посадових осіб на ч. 8 ст. 9 Закону України “Про біженців” суд вважає неправомірною, оскільки заяви про надання статусу біженців, подані із порушенням встановленого порядку, приймаються, якщо особа не могла з поважних причин, зокрема, затримання заявника у випадках, необхідних для встановлення особи, звернутися із такою заявою у встановленому порядку.

Оскільки, скаржники були затримані працівниками дорожньої міліції, після чого поміщені в приймальник-розподільник УМВС України у Вінницькій області, крім того не володіли ні російською, ні українською мовами, отже, не знали порядок звернення до відповідних органів про визнання за ними статусу біженців.

Приписи ст. 13 Конвенції “Про захист прав і основних свобод людини” вимагають від органів державної влади незалежного і глибокого аналізу заяв громадян про наявність достатніх підстав вважати, що існує реальний ризик зазнати поводження, яке заборонено ст. З Конвенції “Про захист прав і основних свобод людини”. Що в даному випадку Відділом у справах національностей та міграції Вінницької обласної державної адміністрації зроблено не було. Оскільки, повідомлення про відмову в прийнятті заяви про надання статусу біженця є типографським бланком, в якому містяться лише формальні обставини відмови в прийнятті заяви, в який вносяться лише прізвище заявника.

При вирішенні спору по суті, суд враховує практику Європейського Суду з прав людини в Страсбурзі, зокрема справу Джабарі проти Туреччинищодо депортації і заборони катування, права на ефективний судовий захист і непоправний характер шкоди, що загрожує заявниці, від 20.07.2000 р. Розглянувши вказану справу, Європейський Суд з прав людини визнав Туреччину винною в порушенні ст. З Конвенції “Про захист прав і основних свобод людини” за намагання цієї держави депортувати шукача притулку із Туреччини в Іран у зв’язку з порушенням нею п’ятиденного терміну для подання аплікації про надання статусу біженця.

Згідно ст. 14 Закону України “Про біженців” особа, яка отримала повідомлення про відмову у наданні їй статусу біженця і не використала права на його оскарження, повинна залишити територію України в установлений строк.

Виконання вимог цієї статті може призвести до депортації скаржників до країни їх походження. В зв’язку з чим їх повернення до Сомалі означає небезпеку для життя, здоров’я, загрозу переслідування та дискримінації. Тому рішення відділу у справах національностей та міграції Вінницької облдержадміністрації порушує права скаржників на те, що жодна людина не може зазнавати катувань чи нелюдського або такого, що принижує її гідність, поводження чи покарання, яке передбачає ст. З Конвенції “Про захист прав і основних свобод людини”.

На думку суду автоматичне і механічне застосування норм про п’ятиденний строк звернення з проханням про надання притулку розходиться з політикою, спрямованою на захист фундаментальних прав, закріплених у ст. 3 Конвенції “Про захист прав та основних свобод людини”.

Ст. 23 Закону України “Про біженців” встановлює, що Україна співпрацює з Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців і іншими міжнародними організаціями з метою усунення причин виник­­­нення проблем біженців поліпшення їх матеріального становища і вдосконалення правового статусу.

Крім того, згідно ст. І Конвенції “Про статус біженців” людина є біженцем в силу обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, знаходиться за межами країни своєї громадянської належності і не в змозі користуватися захистом цієї країни або не має бажання користуватися таким захистом внаслідок таких побоювань.

Конвенція “Про статус біженців” не передбачає, що не звернення протягом певного строку шукача притулку до. державних органів, робить людину такою, що не підпадає під захист Конвенції.

Ст. 33 Конвенції “Про статус біженців” передбачає, що держави, які ратифікували цю Конвенцію, не будуть в жодному разі висилати або повертати біженців на кордон країни, де їх життю або свободі загрожує небезпека.

З наведених підстав вбачається, що відмова відділу у справах національностей та міграції Вінницької облдержадміністрації у прийнятті заяв скаржників про визнання за ними статусу біженців, є порушенням Конвенції “Про статус біженців”, оскільки згідно ст. 2 ч. 2 Закону України “Про біженців” якщо міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною радою України, встановлені інші правила, ніж ті, що містяться у цьому Законі, застосовуються правила міжнародного характеру.

На підставі наведеного, керуючись ст. З Конвенції “Про захист прав та основних свобод людини”, ст. ст. 1, 3, 33 Конвенції “Про статус біженців” від 28. 07. 1951 року, ст. ст. 2,9, 14,23 Закону України “Про біженців”, ст. 15, З0, 62, 248-7 ЦПК України, суд, –

ВИРІШИВ:

Скаргу задовольнити.

Визнати дії відділу у справах національностей та міграції Вінницької облдержадміністрації у відмові в прийнятті заяв громадян Сомалі А. , Б. , та С. про надання їм статусу біженців, неправомірними.

Скасувати рішення відділу у справах національностей і міграції від 26 червня 2003 року про відмову в прийнятті заяв громадян Сомалі А. , Б. , та С. про надання їм статусу біженців.

Зобов’язати Відділ у справах національностей та міграції Вінницької обласної державної адміністрації прийняти заяви громадян Сомалі А. , Б. , та С. про надання їм статусу біженців.

Рішення суду може бути оскаржено в апеляційному суді Вінницькій області протягом одного місяця.




Кримінально-виконавча система

Запрошуємо до дискусії.

Дорогі друзі.
У наступному році третій сектор очікує знайомство з новими правовими нормами, що суттєво вплинуть на правове забезпечення діяльності НПО, адже з 01 січня 2004 року набувають чинності: Цивільний та Господарський кодекси України, Закони “Про соціальні послуги” та “Про оподаткування доходів фізичних осіб”, а з 01 липня 2004 року набуває чинності закон “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – суб’єктів підприємницької діяльності”.

Оскільки багато правових норм нинішнього законодавства для НПО вступає у суперечність з нормами цих нових законодавчих актів, робоча група Громадської ради з питань законодавства для місцевого самоврядування та організацій третього сектору готує нову редакцію законопроекту “Про непідприємницькі організації”, який зміг би мінімізувати проблеми НПО від набуття чинності згаданими законами.

В процесі роботи над законопроектом, виявилось, що ряд принципових правових норм проекту потребують найширшого громадського обговорення.

Нижче у найбільш концентрованому вигляді подано суть правової проблеми та можливий шлях її розв’язання, запропонований робочою групою.

Ви можете дати відповідь щодо підтримки/не­підтримки пропозиції робочої групи, або поділитись з нами більш широкими міркуваннями щодо порушених проблем.

Ознайомитись з проектом і дати свої коментарі ви також можете через сайт громадської ради www. gr. org. ua

Наперед дякую за участь у дискусії.
Анатолій Ткачук, Голова Громадської ради, 24. 10. 03



Питання до дискусії та обговорення громадськістю в контексті підготовки закону, що регулюватиме діяльність організацій третього сектору (нової редакції проекту Закону “Про непідприємницькі організації”)

Проблема

Суть пропозиції від робочої групи

Так

Ні

Сьогодні реєстрація НПО здійснюється органами Міністерства юстиції. 3 01. 07. 04 усі юридичні особи мають реєструватись у державного реєстратора у виконкомах рад. У цьому разі НПО мають проходити подвійну реєстрацію, спочатку в органах юстиції, потім у державного реєстратора.

Встановити однаковий спосіб реєстрації для усіх НПО через їх реєстрацію у державного реєстратора, без органів юстиції, аналогічно реєстрації підприємницьких юридичних осіб.

Сьогодні громадські та благодійні організації поділяються за статусом на місцеві, всеукраїнські та міжнародні. Статус визначає територію діяльності організації та орган реєстрації.

Пропонується відмовитись від такого розділення організацій за статусом, передбачивши для всіх організацій, незалежно від назви можливість діяти на усій території України та реєструватись в державного реєстратора за місцем юридичної адреси.

Сьогодні в Україні є декілька багаточисельних громадських організацій із всеукраїнським статусом (союз інвалідів, союз “Чорнобиль”, спілка ветеранів), яким виділяється бюджетна підтримка та які впливають навіть на надання пільг підприємствам, де працюють інваліди. Ліквідація поділу організацій за статусом може призвести до певного розмивання структур таких організацій.

Пропонується в законі передбачити можливість надання статусу “національної організації” спілкам громадських організацій за спеціальними критеріями. (наприклад, якщо така спілка об’єднує більшість ГО певного виду)

В Україні багато організацій називають себе “фондами”, не будучи такими за юридичним та фінансовим змістом. Цивільний кодекс та новий проект закону, передбачають юридичний зміст фонду/установи, як організації, що утворена на основі об’єднання майна, а не осіб. Причому у проекті закону передбачено наявність капіталу для фонду у розмірі 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Пропонується передбачити обов’яз-кову вимогу наявності капіталу фонду для його утворення у розмірі 50 мінімальних заробітних плат. Порядок утворення капіталу має бути подібним до створення статутного фонду господарського товариства. Якщо протягом року, капітал не сформовано, фонд вважається нествореним.

Ваші доповнення чи пропозиції




Громадські слухання щодо захисту майнових прав власників паїв в Чернігівській області.

Нещодавно в м. Прилуки Чернігівської області відбулися громадські слухання на тему “Захист майнових прав власників земельних паїв Чернігівської області”.

Слухання були організовані Чернігівським громадським комітетом захисту прав людини, Чернігівською обласною державною адміністрацією та Прилуцькою районною державною адміністрацією за підтримки проекту “Мережа громадянської дiї в Україні” Iнституту Сталих Спільнот (ISC/UCAN) та Агентства США з мiжнародного розвитку (USAID).

На громадських слуханнях були присутні власники паїв, керівники сільгосппідприємств та представники державних установ з п’яти районів області. Під час  дискусії були обговоренні питання щодо стану реформування земельних відносин в Україні, а також шляхи та можливості захисту прав пересічного власника земельного паю. Окремо були обговорені можливості самоорганізації власників землі з метою колективного захисту власних майнових прав на землю.

Всі виступаючі погодилися з тим, що земельні питання є одними з найбільш важливих у житті українського суспільства та вимагають великої уваги, як з боку держави, так і з боку суспільства взагалі. Багато виступаючих наголосило на тому, що на сьогоднішній день абсолютна більшість власників землі сільськогосподарського призначення дуже пасивно відносяться до своїх майнових прав, часто не розуміючи ту можливість, яку вони одержали завдяки земельній реформі.

Даний захід було проведено в рамках проекту “Просування та захист майнових прав власників земельних паїв Чернігівської області”. Метою проекту є сприяння розвитку та зміцненню інститутів громадянського суспільства у регіонах Чернігівській області у питаннях ходу аграрної реформи з метою захисту прав власників земельних паїв та сприяння активізації цієї групи громадян та підвищення їх ролі у прийнятті рішень органами держаної влади в Україні.

www.rupor.org 




Громадянське суспільство

Всеволод Речицкий. Правовая наука и ВАК.

Нетрудно заметить, что проблема развития украинской науки все чаще становится предметом публицистики. О ней давно и многократно пишут в “Зеркале недели” и “Дне”. Иногда авторы ставят ее “во весь рост”, но чаще пишущие ограничиваются комментариями по поводу состояния той или иной научной отрасли. В отдельную тему превратилось парное сочетание: наука – Высшая аттестационная комиссия (ВАК). Судя по прессе, это сочетание становится все более противоречивым, едва ли не антиномическим. Наиболее радикальные умы утверждают, что ВАК – это нечто антинаучное, предельно (беспредельно) бюрократическое.

Данная статья – еще одна попытка взглянуть на состояние науки в отраслевом масштабе, причем высказаться хотелось бы именно о пресловутом сочетании.

Впрочем, проблем у украинской правовой науки и без ВАК хватает. Ведь что бы там не говорилось в официальных заявлениях, смута политической реформы, которую на самом деле следовало бы назвать реформой правовой, говорит о многом. Высший управленческий класс страны признал, что жить по действующей Конституции ему неудобно. Поскольку Конституцию в 1996 г. сделали жесткой (с точки зрения возможности ее изменения), возникла проблема поправок, которая почти сразу же переросла в проблему их легитимации. Ведь, несмотря на официально заявленную учеными поддержку реформы, в кулуарах академики и профессора высказываются о ней саркастически. Беру на себя ответственность утверждать, что до искренней научной поддержки задуманного еще далеко.

Есть и другие аспекты проблемного свойства. Официально Украина провозгласила курс на интеграцию в Европу, что означает приведение в соответствие с европейскими стандартами и украинской правовой системы. Задача эта многотрудная, но еще более тревожит вопрос о том, даст ли ожидаемый эффект ее разрешение. Ведь сегодня ясно, что особо действенными в мире оказались американские подходы. Особенно в сфере правового обеспечения процессов интеллектуального творчества. Впрочем, заявленная тема предполагает сужение, а не расширение вопроса. И потому отсутствие неформальной научной поддержки политических начинаний здесь важно лишь как симптом.

В сущности, ситуация, когда украинские правоведы в официальной обстановке говорят одно, а в неофициальной – совершенно иное, не удивляет. В посттоталитарной стране это, скорее, правило. И если подвести итог реального, а не формального развития украинской правовой мысли за 10 лет независимости, то вывод впечатлит своей скромностью. Пока что ученые научились искренне думать, но еще не научились искренне говорить (писать). По крайней мере, в сфере тесно связанных с политикой конституционных проблем. Конституционно-правовой наукой достигнута, так сказать, свобода мысли, но не слова.

Между тем, как писал в свое время Б. Рассел, интеллектуальная честность в цивилизации есть основа всего, чем мы дорожим. Открытие новым не назовешь, но эта моральная максима остается пока нереализованным идеалом украинского гуманитарного знания. Неожиданно оказалось, что труднее всего уволить с работы внутреннего редактора.

Казалось бы, для обеспечения правдивости, искренности, непредвзятости, наконец, свободы украинской гуманитарной науки и существует ВАК. Ведь именно он придуман в качестве гаранта против интеллектуальных подделок, именно он должен, по замыслу создателей, стать непредвзятым арбитром в трудных поисках новых научных путей. Иначе говоря, задачей ВАК является экспертное обеспечение того, что составляет главную ценность, сущность науки. Шарлатаны с помощью ВАК должны быть посрамлены и отвергнуты, а таланты – поддержаны и явлены рынку интеллектуальных достижений. Но случилось не по задуманному. Сейчас трудно сказать, где именно, но ВАК, выражаясь метафорически, на каком-то этапе сбился с пути. В своих все более многословных, буквалистских и скучных инструкциях ВАК как-то незаметно “перевел стрелку” с вопроса о научной сущности на вопросы научной оболочки, формы. К чему это привело, всем хорошо известно. Появились доктора наук, издавшие монографию и двадцать статей в профильных журналах, но не могущие написать банальный диктант.

С моей точки зрения, переориентация ВАК с сущностных на количественные и формальные критерии была его непростительной ошибкой. Ведь пороки формы, как все знают, преодолеваются много легче, чем издержки содержания. Поэтому своими инструкциями ВАК не столько затруднил, сколько стимулировал неуемные квазинаучные амбиции. Парадокс, но не любившие писать Сократ и М. Мамардашвили в современной украинской табели о рангах не стали бы даже кандидатами наук.

Очевидно, что не увидели бы у нас докторской степени “как своих ушей” и такие масштабные философские фигуры современности, как Ж. Липовецки, Ж. Бодрийар, Ж. Лакан, Ж –Ф. Лиотар, В. Беньямин. Ведь по критериям ВАК все они – не более чем странные сочинители “на обочине”. Примечательно, что полностью отрицают установленные ВАК стандарты печатной продукции и большинство выдающихся правовых сочинений XX века. Например, в очевидном противоречии с требованиями ВАК написаны “Право и справедливость” П. Рикера, “Мораль права” Л. Фуллера, “Концепция права” Х. Харта. Не уложить в прокрустово ложе унылых канонов ВАК и фундаментальную трилогию “Право, законодательство и свобода” Ф. Хайека. Не приняли бы к защите по украинским правилам и его “Конституцию свободы”. По счастью, Ф. Хайек – нобелевский лауреат.

Достаточно прочитать современные требования украинского ВАК к содержанию и форме диссертаций, монографий и научных статей, чтобы в голову закралась крамольная мысль о том, что эта структура знает и признает лишь формальную логику и два научных метода – дедукцию и индукцию. Все остальное – как бы от лукавого. Между тем, писал в прошлом веке патриарх мировой политический науки Д. Истон, соображения логики и строгости формулировок в современном научном знании уже давно уступили место адекватности предлагаемых теорий. Данный тезис сохраняет актуальность и в правовой теории.

Именно в праве посттоталитарных стран все чаще спонтанно возникают нормы, цель которых – помочь людям реализовать судьбу в системе новых ценностей и социальных координат. В юридической науке процесс гуманизации прокладывает себе дорогу через видоизменение приемов научного поиска, “оплавление” жестких теоретических конструкций, метафоризацию языка науки.

Характерное для Украины пересоздание букваря демократии фактически реорганизовало и ее правовой инструментарий. Овладение национальным смыслом свободы потребовало от нас реконструкции конституционной ментальности, обновления политической философии общества. Все это, однако, встретило внутрен­нее сопротивление со стороны старой научной традиции. В итоге о демократии, рынке и свободе у нас по-прежнему пишут в стиле советско-марксистских схем. К сожа­лению, эту традицию фактически поддерживает и ВАК.

Ведь именно в буквалистских, структурно-школярских подходах ВАК проявилось драматическое непонимание им сути изменений в регистре современного научного знания. Метафорически выражаясь, ВАК верит, что шедевры Ван Гога можно создать, изображая на холсте некую критическую массу подсолнухов. Как это ни печально, но нынешние методологические каноны ВАК отвергают целые пласты и стили модерного научного мышления. Все это, разумеется, может быть объяснено. Например, для многих формально образованных людей в посттоталитарных странах сочинения философов постмодернистов, равно как и живописные полотна Д. Поллака или М. Рутко, до сих пор не имеют смысла, ибо созданы в ментальном слое, недоступном по восточную сторону от бывшего “железного занавеса”.

Как принято считать, при общей смене политической парадигмы ситуация в правовой науке также требует существенного обновления. Поскольку социальные приоритеты являются обычно объектами человеческих предпочтений, писал М. Вебер, результаты научного поиска в гуманитарной сфере всегда имеют лишь субъективный уровень очевидности. Данный вывод особенно актуален для правовой науки, где концепции изначально не являются правильными или фальшивыми, но только более или менее полезными. Между тем, не смягчать и “субъективировать”, а бесплодно “объективировать” и по-новому (диалектически!) догматизировать социальную науку старается украинский ВАК.

Впрочем, в социальных науках и ранее не удавалось достичь прогресса в форме “руководящих принципов и ключевых терминов”. Гуманитарные науки, чтобы оставаться строгими, должны быть неточными, говорил знаменитый М. Хайдеггер. Известно также, что в правовых исследованиях вопрос об истине часто остается вопросом спонтанных и переменчивых настроений. Но и этот тезис решительно отрицают на редкость консервативные установки ВАК. Как, видимо, полагает эта структура, научные выводы вытекают из развития мысли ученого по правилам линейного процессора. Какие уж тут Бердяевские “трансценсы”! Как следует из недавно обновленных инструкций ВАК, всякий сколько-нибудь существенный научный вывод должен предваряться историей о том, кто, где и когда подошел к сходному результату, и насколько близко. Тем самым актуально работающих ученых ВАК принуждает еще и к параллельному занятию герменевтикой.

Но если все дельное в науке должно вытекать исключительно из позитивного развития прошлого, так сказать, вывод – из вывода, авторитет – из авторитета, то непонятно, каким образом в украинском академическом знании вообще возможен переход к принципиально новому научному пониманию. Конечно, от докторской диссертации не требуется революционной новизны, но правдой остается и то, что крупнейшие научные достижения покоятся на смене научных парадигм. По убеждению же ВАК, научный результат, построенный на отторжении прошлого, фактически и формально неприемлем.

Назвав XX ст. веком идеологической “мегасмерти”, З. Бжезинский писал, что спасение человечества видится отныне не столько в “истинном” знании, сколько в уменьшении степени его идейного ригоризма. Из этого следует, что современным ученым-гуманитариям полезно, как некогда говорил Ф. Ницше, признавать различные степени видимости – как бы более светлые и более темные тона общего колорита, говоря языком живописцев. Иными словами, в правовой науке важными становятся не столько конкретные выводы и рекомендации, сколько общий – всегда трудноуловимый и сложно достигаемый – уровень понимания ситуации, глубинное восприятие правовой культуры.

Для науки права характерен также очевидный плюрализм знания, проявляющийся в том, что юридические задачи имеют обычно несколько равно применимых решений. Именно в этой области мы можем обнаружить не одну истину, а сразу несколько, причем выбор среди них является прерогативой лиц, находящихся за пределами научного сообщества. Поэтому правовые тексты пребывают всегда между двумя критериями оценки: наукой и плебисцитом. Из этого также следует, что правовые исследования носят, как правило, политически поляризованный характер. Поскольку право и политика взаимодействуют, это придает юридическим сочинениям особую окраску. Данная особенность сказывается на издательской политике.

В частности, из установленных ВАК правил публикации научных работ следует, что только публикации в профессиональных (профильных) журналах являются “науч­ными”. Между тем, опыт конституционно-правовой и вообще науки показывает, что в отдельные периоды развития общества одни научные доктрины и подходы обычно пребывают в официальном фаворе, в то время как другие – отписываются в идейный потенциал оппозиции. Поскольку в Украине почти все профильные правовые журналы являются “официальными”, постольку очевидно непопулярные для политического status quo идеи трактуются в них как околонаучные. По большей части в полномасштабном виде их не рискнет опубликовать ни одно подобное издание.

Впрочем, еще Ф. Бэкон говорил, что у наук есть единственный строй, который был и остается народоправством. И хотя неписаное правило научной жизни запрещает обращаться к главам государств и народным массам по вопросам науки, в политико-правовой сфере обращение к массам остается главным критерием жизнеспособности выдвигаемых гипотез. Иначе говоря, официальные советники и эксперты, включая редколлегии профильных журналов – вовсе не единственные, кто должен обладать свободой научного самовыражения по вопросам правовой практики и теории. Требование свободы означает в данном случае признание за оппозиционной политико-правовой мыслью полного авторитета, запрет отнесения правовых идей к сфере заведомо неприемлемого.

Вера в то, что существует только одна истина и что кто-то действительно обладает ею, представляется мне корнем всех бедствий человечества, писал М. Борн. Поэтому в правовой науке не существует непримиримого противоречия между независимостью и ангажированностью, между позицией разрыва и сотрудничеством, которые в силу своей природы не могут не быть конфликтными. Все это должен был бы учитывать и украинский ВАК. Однако на самом деле ВАК все более превращается в хранителя политической “корректности”.

Ему трудно, если вообще возможно, признать, что правовой поиск не должен останавливаться перед истинами, в отношении которых у исследователя возникает предчувствие иного результата, нежели тот, что находится в пределах официального курса или логического вывода. Но ведь в правовой науке творческая идея также может иметь источником вдохновение, а не приемы метода.

Недаром, писал П. Фейерабенд, имея дело с новой теорией, нельзя ограничиваться стандартными приемами для решения вопроса о ее жизнеспособности. Ни кричащие внутренние противоречия, ни очевидный недостаток эмпирического содержания, ни обширный конфликт с экспериментальными результатами не должны заставить нас отказаться от разработок концепции, которая по тем или иным причинам нравится нам. Все это, однако, бесконечно далеко от методологических представлений ВАК. Ему по-прежнему невдомек, что правильно поставленный вопрос в науке является более важным, чем удовлетворительный ответ на неправильно поставленный вопрос. История научного комментирования украинского референдума 2000 г. – только лишнее тому подтверждение.

В целом, замена истин гипотезами в правовой сфере имеет принципиальный характер. Как и в естественных науках, где построение гипотез оказывается более полезным, чем отрицание непостижимых фактов, в правовых исследованиях принцип релятивности имеет широчайшее применение. Ведь правильный выбор, как писал Г. Башляр, удовлетворяет дух независимо от рационалистических проверок. . Кроме того, как считал В. Вернадский, любая научная теория зависит от личности ученого, а потому законы научного мышления часто не совпадают с законами логики (наука не обязательно движется индуктивным или дедуктивным способом). Более того, сам метод науки выступает сложным проявлением человеческой личности.

Субъективными, как известно, могут быть не только отдельные взгляды ученых, но и целые системы, метасовокупности их идей. И если ученый-правовед должен, как принято считать, говорить своей аудитории правду, то это еще не означает, что его правда является универсальной. Истинность теорий является условием их эффективности только в естественных науках, совершенно не обязательно они должны быть истинными в общественных науках.

Установка говорить правду в науке, в свою очередь, не является простым делом, ибо предполагает искренность, которая обычно не присуща человеку, воображающему, что у него есть некий политический долг. Как заметил некогда американский философ Б. Данэм, если мир полон противоречий, то всякое правдивое описание мира также будет противоречивым. Отсюда, чем честнее намерения исследователя и чем более точно его описание, тем легче обвинить его в противоречии самому себе.

В правовой области мы можем использовать фиксированные методы познания, как и в любой иной, однако в правовых исследованиях полезнее полагаться не столько на логику метода, сколько на логику жизни. Пусть даже при этом вопрос о методе естественным образом осложнится. Но ВАК, судя по всему, ценит не идейную полифонию и сложно достигаемую аналитическую зрелость, а голую профессиональную риторику, “поставленный голос”, совпадение правовой теории и официального политического курса. Все это весьма далеко от современных представлений о научном творчестве.

Между тем, как замечено уже давно, любознательность и критицизм являются едва ли не единственными настоящими методами науки. Любознательность обычно производна от интуиции, а критицизм – от характера человека. Возможно, поэтому истину начинают прозревать не на основе метода, а на основе нечетких эстетических соображений. Это хорошо заметно и в правовой науке. Подобное утверждение является, однако, умственной крамолой с позиций ВАК.

По мнению ВАК, любая научная проблема может быть расчленена на блоки и структурирована, а ее решение описано в качестве последовательного набора понятных и верифицируемых операций. Глава докторской диссертации должна содержать в себе некие императивные выводы. Сомнение, как полезный итог научного исследования, фактически не признается. В итоге, под административным прессингом ВАК в Украине появляется все больше монографий, написанных в стиле истории КПСС: разделы, параграфы, пункты и подпункты. Одно вытекает из другого, все взаимно сходится. Между тем, шедевр и подделка в науке различаются обычно лишь нюансами. И потому на поиск тонких отличий, а не на длинные списки пунктов научной новизны должен был бы ориентировать советы по защите ВАК.

Не следует также забывать, что правовые исследования проводятся у нас в научном сообществе, ранее исповедовавшем методологический монотеизм. Поэтому сознательные усилия ученых к более раскованным исследовательским установкам должны быть стимулированы и оправданы. Однако инструкции ВАК не ориентируют ученых на свободу и творческую раскованность. По-видимому, слишком долго социальная эффективность и сам принцип счастливой человеческой судьбы связывались у нас с набором доступных логической проверке схем и формул. На подлежащие проверке формулы и ныне продолжает ориентироваться наш высший научный арбитр.

В правовой науке методы могут меняться вместе с изменениями в предмете исследования, помимо изменений в предмете или как-либо иначе, но они очевидным образом должны измениться в случае перемены всей системы взглядов на предмет. Продолжительное навязывание позитивистских подходов в правовой науке СССР привело в свое время к упрочению жестко фиксированных методов наблюдения и измерения, кодификации способов интерпретации научных результатов, стандартизации научной терминологии и другим консервативным явлениям. От всего этого следовало бы ныне как-то освобождаться.

Однако, опасаясь противоречить старым и новым административным канонам, правовая наука Украины и доныне выглядит относительно неинтересной. Несмотря на обилие изданных книг, по-настоящему читабельной остается юридическая классика. Да и язык нашей правовой науки существенно не обогатился. Возможно, он стал даже более выхолощенным и суконным. Жизнь, тем не менее, не остановить, и разнообразие правовой реальности уже давно требует обновления старых правовых категорий и понятий.

Сегодня все большее количество ученых понимает, что право, охватывающее своим воздействием общество в его бесконечном разнообразии, по своей природе и ценностной основе не может не быть “эклектичным”, а его интерпретация требует оригинальных описательных средств. Иначе говоря, современное право есть феномен, чье явление и событие требует описания в терминах движущейся жизни. Но столь неформальное восприятие жизни радует ученого и до смерти пугает бюрократа.

Впрочем, несмотря на заявленную в статье критику, дальнейшее присутствие в нашей жизни ВАК мне кажется оправданным. Однако это должно быть присутствие в очевидно обновленном качестве. Вместо того, чтобы воплощать в себе формализм и схоластику, обновленный ВАК должен превратиться в непредвзятого и умного защитника человеческих талантов, интеллектуальной свободы, научной компетентности.

В сущности, ВАК нужен и для борьбы с обскурантизмом научной провинции. Из административной претензии к форме ВАК может и должен перевоплотиться в научную претензию к содержанию. Именно живое слово, нестандартные исследовательские подходы, широту и размах научной мысли должен распознавать и поддерживать украинский ВАК. В этом качестве он мог бы стать апелляционной инстанцией для тех, кто потерпел фиаско на университетской защите. Он мог бы также быть арбитром в трудных случаях междисциплинарных защит, когда тема диссертации очевидным образом выходит за пределы узкоспециальных представлений.

Конечно, и в новом качестве ВАК обязан будет продолжить линию защиты науки от творческих подделок, но это должна быть именно научная защита человеческого разума от претензий, на силе интеллекта не основанных. То же, чем занят ВАК в его нынешнем качестве, есть просто “скука, мука и тоска”, которые творческим людям одолевать все менее посильно. В своем нынешнем виде ВАК уродлив и науке не нужен. Мистический ужас, который внушает новообращенным это учреждение, есть лишь против­ная разуму административная фикция. Не удивительно, что признанными ВАК правовыми изданиями Украины не интересуется ни одна солидная библиотека на Западе. Когда-то журнал “Право Украины” выписывала Библиотека Конгресса США. Позже она отказалась от подписки, согласившись принимать журнал лишь в качестве дара. Лаконичная история, хорошо иллюстрирующая тенденцию.

В заключение – несколько слов для тех, кто заподозрил бы автора данной статьи в предвзятости. В самом деле, известная личная предвзятость существует. Автор закончил докторантуру в престижном юридическом вузе, написал четыре монографии и примерно полторы сотни статей по проблематике докторской. Все научные положения, которые обычно выносят на защиту, были опубликованы в Украине, как минимум, три раза. Но… то министерского грифа не хватает, то рецензенты слишком широкого профиля, то издание оппозиционное. Можно, конечно, набраться терпения и запустить все по четвертому кругу. Но вряд ли в украинских условиях уместна подобная расточительность.




Погляд

Правозащитники Беларуси под давлением.

“Международная Амнистия” (МА) крайне озабочена фактом недавнего закрытия (либо угрозы закрытия) не­скольких неправительственных организаций, прямо или косвенно вовлеченных в образовательно-правозащитную деятельность на территории Беларуси. Сам факт закры­тия, равно как и угрозы аналогичного характера (явно противоречащие международным обязательствам Бела­руси в области прав человека), подчеркнули нарастаю­щую тенденцию нетерпимости белорусских властей к инакомыслию и мирной оппозиции. МА полагает, что система официальных предупреждений в адрес НПО, вкупе с бюрократической системой регистрации и усложненными правилами и инструкциями, служит для того, чтобы НПО не могли нормально выполнять свои разрешенные законом функции. В конечном итоге, нынешняя система направлена на подавление белорусских правозащитников.

Организация по безопасности и сотрудничеству в Европе (ОБСЕ) заявила властям Беларуси о своей обеспокоенности в связи с этим, и различные международные правозащитные структуры также заявляли о своем беспокойстве по этому вопросу. (см. ниже).

Особое беспокойство МА вызвало закрытие 8 сентября 2003 г. наиболее известной правозащитной организации Беларуси – НПО “Правовая помощь насе­лению”. Минский городской суд вынес решение зак­рыть НПО “Правовая помощь населению”, после того, как организация дважды в течение года получила предупреждение от Министерства юстиции. Министерство юстиции сделало предупреждения, исходя из того, что организация оказывала бесплатную юридичес­кую помощь населению – физическим лицам, не являющимся ее членами – и использовала эмблему организации, отличающуюся от эмблемы организации на момент ее регистрации. Закрытие такой важной правозащитной организации, чьи сотрудники активно участвовали в решении целого ряда вопросов прав человека на национальном уровне, включая выяснение обстоятельств “исчезнувших” лидеров оппозиции Бе­ларуси, вызывает глубокое сожаление и беспокойство.

Особое беспокойство МА вызвано тем, что предупреждения в адрес “Правовой помощи населению” были сделаны по сомнительным или, по крайней мере, вызывающим сомнение причи­нам. МА известно о нескольких других НПО, которые вовлечены в просветительно-правозащитную деятельность и которые получили подобные предупреж­дения. В пресс-релизе от 11 сентября 2003 г. глава миссии ОБСЕ в Минске Эберхард Хайкен так прокомментировал склонность Мини­стерства юстиции делать предупреждения: “Закрытие неправительствен­ных организаций за якобы имевшие место нарушения закона – повод для беспокойства международных на­блюдателей… Штаб-квартира ОБСЕ обеспокоена тем, что независимые НПО попали под давление властей, и что их закрывают по суду”. Глава миссии ОБСЕ доба­вил, что некоторые НПО получили предупреждения за наруше­ния, которые “не могут рассматриваться иначе как незначительные”, и заявил, что “эти события, к со­жалению, не являются отдельными случаями, а наобо­рот, это – часть широкой кампании, проводимой влас­тями”.

Действия Министерства юстиции, направленные на закрытие еще одной известной правозащитной ор­ганизации “Весна-96”, являются показательным при­мером. По имеющимся сообщениям, представители “Весны-96” узнали 13 сентября 2003 г. о том, что Ми­нистерство юстиции инициировало закрытие органи­зации за несколько нарушений в ее работе, якобы имевших место, включая – как и в случае с “Правовой помощью населению” – обвинение в предоставлении юридической помощи физическим лицам, не являю­щимся ее членами, а также за то, что во время регист­рации НПО в 1999 г. были использованы документы, не имеющие обязательной силы.

Только в августе 2003 г. властями Беларуси были закрыты два общественных ресурсных центра. 14 авгус­та Верховный суд Беларуси утвердил июньское решение Гомельского областного суда о закрытии об­ластного общественного объединения – ресурсного центра “Гражданские инициативы”. По имеющимся сообщениям, услугами ресурсного центра, располо­женного в городе Гомель на юго-восточной границе с Украиной пользовались приблизительно 100 общест­венных организаций области. Как сообщалось, Гоме­льский областной суд принял решение, исходя из того, что деятельность “Гражданских инициатив”, по имею­щимся сообщениям, нарушала учредительный устав и другие юридические документы, регулирующие деяте­льность организации. Закрытие общественного ресурс­ного центра “Ратуша” решением суда в городе Гродно 21 августа 2003 г. казалось одним из примеров преследования и запугивания представителей граждан­ского общества со стороны властей Беларуси. “Ратуша”, предоставлявшая жизненно важную помощь для целого ряда НПО в западном регионе Беларуси, была закрыта после получения двух официальных предупреж­дений за то, что она якобы владела и пользовалась печат­ным оборудованием без надлежащего на то разрешения.

Влиятельная правозащитная организация Бело­рус­ский Хельсинский комитет, также, кажется, стал объек­том нападений со стороны властей Беларуси. Согласно сообщениям, 19 августа 2003 г. комитет по­лучил официа­льное предупреждение от Министерства юстиции за то, что на официальных бланках организа­ции отсутствовали кавычки в имени организации и эм­блема организации. МА обес­покоена тем, что Белорусский Хельсинский комитет может быть закрыт, если он получит еще одно предуп­реждение Министерства юсти­ции.

В 2003 г. Министерство юстиции также сделало другие предупреждения различным НПО, и некоторые из предупреждений привели к закрытию нескольких НПО. Молодежные ассоциации “Христианско-социаль­ный молодежный союз”, Центр молодежных инициатив “Контур” и женская организация “Женский ответ” были закрыты властями в июне, июле и сентябре соответст­венно.

МА также обеспокоена тем, что НПО не являются единственной сферой граж­данского общества, испытывающей на себе систему официальных предупреждений. На протяжении всего года похожая система официальных предупреждений применялась Министерством информации, целью ко­торых, казалось, был контроль над независимой пре­ссой Беларуси. В мае и июне 2003 г. деятельность пяти независимых газет была приостановлена после получения ими официальных предупреждений от бело­русских властей: приостановлены “Навiнкi”, “Белорусская Деловая Газета” и ежемесячное прило­жение к ней – “Для служебного пользования”, “Эхо” и “Предпринимательская Газета”. Приостановление дея­тельности вышеуказанных газет вызвало значительную международную крити­ку множества организаций, за­нимающихся поощ­рением и защитой свободы прессы.

“МА озабочена тем, что закрытия НПО, описанные выше, или угрозы их закры­тия являлись нарушением международного права и международных правозащитных стандартов. Права на свободу объединений и свободу мирных собраний за­креплены в статьях 21 и 22 Международного пакта о гражданских и политических правах (МПГПП), участни­ком которого является государство Беларусь. Необхо­димо также отметить, что эти права также закреплены в Декларации ООН о праве и обязанности отдельных лиц, групп и органов общества поощрять и защищать общепризнанные права человека и основные свободы, известной также как Декларация правозащитников.

Эта декларация, принятая Генеральной Ассамб­леей ООН в декабре 1998 г., устанавливает принципы, направленные на обеспечение принятия государствами мер, гарантирующих свободу действий для правозащи­тников, занимающихся законной деятельностью по поощрению и защите прав человека, без страха мести, без помех и препятствий. Статья 1 Декларации право­защитников заявляет: “Каждый человек имеет право, индивидуально и совместно с другими, поощрять и стремиться защищать и осуществлять права человека и основные свободы на национальном и международном уровнях”. Статья 1 является универсальным заявлением фундаментального права отдельных лиц и групп поощрять и защищать права человека и основные свободы.

Право правозащитников собираться с целью поощрения и защиты прав человека закреплено в Статье 5 Декларации, которая заявляет: “В целях поощрения и защиты прав человека и основных свобод каждый человек имеет право, индивидуально и совместно с другими, на национальном и международном уровнях: а) проводить мирные встречи или собрания; б) создавать неправительственные организации, ассоциации или группы, вступать в них и участвовать в их деятельности; в) поддерживать связь с неправительственными или межправительственными организациями”. МА  считает, что система официальных предупреждений, которая распространяется на НПО в Беларуси, намеренно применяется совместно с бюрократической сис­темой регистрации и сложным набором руководств по работе для затруднения законной деятельности таких организаций и в конечном итоге – для того, чтобы заставить белорусских правозащитников замолчать.

Специальный представитель Генерального секретаря ООН по правозащитникам Хина Джилани выразила обеспокоенность по поводу этой практики в нескольких странах, включая Беларусь. В своем третьем докладе Комиссии ООН по правам человека, опубликованном в январе 2003 г., она заявила о том, что “существуют явные тенденции, демонстрирующие стратегию некоторых стран, направленную на сужение сферы деятельности правозащитников. Организации закрываются по малейшему поводу, закрывается доступ к источникам финансирования или финансирование ограничивается, и попытки зарегистрировать организацию с правозащитным мандатом намеренно замедляются бюрократическим аппаратом”. Специальный представитель Генерального секретаря ООН по правозащитникам передала список вопросов, вызывающих ее беспокойство, правительству Беларуси, включая вопросы о системе официальных предупреждений, применяемых Министерством юстиции. Эти и другие вопросы были опубликованы во втором отчете Специального представителя Генерального секретаря ООН по правозащитникам Комиссии ООН по правам человека в феврале 2002 г.

Во время рассмотрения четвертого периодического отчета Беларуси по реализации обязательств Международного пакта о гражданских и политических правах в октябре 1997 г. Комитет ООН по правам человека выразил подобное беспокойство. Комитет ООН по правам человека заявил, что он был обеспокоен “… трудностями, возникающими при процессе регистрации неправительственных организаций и профсоюзов” и “…сообщениями о случаях запугивания и преследования правозащитников властями, включая задержания правозащитников и закрытие офисов неправительственных организаций определенного направления деятельности”. Комитет подчеркнул, что свободная деятельность неправительственных организаций является жизненно важной для защиты прав человека и распространения информации в области прав человека и порекомендовал незамедлительный пересмотр законов, правил и административной практики, относящихся к регистрации и деятельности неправительственных организаций, для оказания содействия беспрепятственному созданию и свободной работе этих организаций в соответствии со статьей 22 МПГПП.

Необходимо также отметить, что МА уже доводила до сведения белорусских властей свою обеспокоенность обращением с правозащитниками и их организациями в Беларуси, включая официальную систему регистрации НПО и соответствующую систему предупреждений. В своем докладе “Под надзором государства: правозащитники в Беларуси”, опубликованном в августе 2001 г., МА выразила обеспокоенность предупреждениями Министерства юстиции, полученными несколькими правозащитными организациями, включая организации “Центр по правам человека”, “Весна-96” и “Могилевский правозащитный центр”. МА призвала власти Беларуси принять немед­ленные меры и устранить несоответствие между теорией Декларации правозащитников и обращением с ними в действительности. В связи с этим МА дала различные рекомендации. К сожалению, МА не получила ответа от властей Беларуси относительно доклада организации и данных ей рекомендаций.

В свете обеспокоенности, выраженной в этом коротком докладе, МА направила письмо министру юстиции Виктору Голованову, призывая его, в качестве министра юстиции, принять немедленные меры для обеспечения выполнения Беларусью ее международных правозащитных обязательств, включая обязательства согласно МПГПП и Декларации право­защитников. В частности, правозащитники в Беларуси должны иметь возможность пользоваться своими пра­вами на свободу мирных собраний и объединения без страха гонений, преследования, запугивания или мести.

“Международная Амнистия”




Заявление Правления Международного Мемориала.

Глубоко возмущены демонстративным задержанием в Новосибирске по указанию Генеральной прокуратуры М. Б. Ходорковского, президента кампании ЮКОС. Не вызывает сомнения, что под прикрытием формального права здесь осуществляется грубое политическое давление, что задержание является актом устрашения. Устрашением не только М. Б. Ходорковского, но фактически каждого российского гражданина.

Раньше “споры хозяйствующих субъектов” были нацелены на изничтожение независимых российских СМИ. Теперь под флагом борьбы с “хозяйственными прес­туплениями” 10-летней давности развернулось наступление на независимый российский бизнес. И это в те самые дни, когда власть в очередной раз заявила (в Нижнем Новгороде) о своей приверженности развитию гражданского общества в России.

После Гражданского Форума 2001 года был демонстративно арестован его участник Григорий Пасько, в разгар Российского Форума 2003 года на пути из Нижнего в Иркутск столь же демонстративно задерживают активного участника общественного диалога Михаила Ходорковского.

Может ли в этих условиях идти речь о каком-либо конструктивном диалоге, больше того – “договоре” между обществом и властью?! Страна, в которой отсутствует гражданский контроль над силовыми ведомствами, над правоохранительными органами, вряд ли может претендовать на то, чтобы называться демократической страной.

В этих условиях нам остается только надеяться на развитие внутриобщественного диалога – между независимыми гражданами, независимыми неправительственными организациями, независимыми профсоюзами, независимыми бизнес-ассоциациями, независимыми политическими партиями. Только совместными усилиями может быть найден выход из сегодняшней ситуации, когда Россия все больше напоминает ту страну, в которой многие из нас прожили десятилетия.

Правление Международного общества “Мемориал”
Москва, 25. 10. 03

 




Бюлетень "Права Людини", 2003, #29