Бюлетень "Права Людини", 2003, #34

(прес-реліз Харківської правозахисної групи до Дня прав людини)

10 грудня – День прав людини, і його у всьому світі відзначають як свято. Крім того, 10 грудня є традиційною датою для підведення підсумків з дотриманням прав людини в поточному році. Відзначаючи 55 річницю прийняття Загальної декларації прав людини, зауважимо, що жодне її положення не втратило своєї актуальності, саме в цьому полягає її цінність. Українські правники і політики з гордістю наголошують, що в Конституції України відбито повний перелік прав і свобод з Загальної декларації. Проте, чи забезпечені вони? Навпаки, мусимо констатувати масове, системне порушення прав і свобод людини. У цілому за часи незалежності в Україні, на жаль, не було прогресу з дотриманням прав людини, а у деяких питаннях наша влада, навіть, переплюнула комуністичну владу. Недарма на питання соціологів: “Чи забезпечуються в Україні права і свободи людини?” 56% опитаних відповіли “ні”, 18% – “так”, решта – “важко відповісти”.

Чомусь, згадуючи про конституційну реформу, ніхто не каже про розділ другий Конституції. А його необхідно змінювати в першу чергу. Просто знущанням сьогодні виглядає “право на житло”, “право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає право на достатнє харчування, одяг, житло”, “право на безпечне для життя і здоров’я довкілля” (ст. 42,43,44) й інші позитивні права. Пряма дія Конституції для норм, які гарантують соціальні, економічні і культурні права, неможлива. Тому необхідно або змінити ці норми Конституції подібно до того, як це зроблено в Конституції Польщі, де йдеться про гарантії не для всіх, а тільки для соціально слабких, або визначити мінімальні стандарти, наприклад, чітко вказати, що таке достатній життєвий рівень. Без цього статті 42-54 Конституції є звичайним лицемірством. Необхідно терміново змінити статтю 49, оскільки зрозуміло, що безкоштовна медицина сьогодні неможлива, і ця норма призводить до майже трагічного стану і хворих, і лікарів. Оскаржити порушення цих прав в суді неможливо. Конституційна система захисту прав і свобод в Україні фактично не працює, оскільки інститут конституційної скарги до Конституційного Суду вкрай обмежений, а можливістю отримати від Конституційного Суду тлумачення норм Конституції змогли скористатися буквально одиниці з декількох тисяч заявників. Необхідно розширити коло суб’єктів конституційного подання, додавши туди звичайні суди та фізичних осіб.

Порушення соціальних, економічних і культурних прав особливо виразне на тлі прийняття антисоціального бюджету на 2004 рік, до якого закладено зменшену мінімальну зарплатню при одночасному підвищенні цін на основні продукти харчування. Дорожчають і ліки, а з Нового року очікується ріст цін на них ще приблизно на 30%. Різниця в доходах найбагатших та найбідніших українців все зростає і вже в 8-9 разів більша, ніж у західних країнах. Це є дуже загрозливим явищем. Недарма, за даними Уповноваженого ВРУ з прав людини Ніни Карпачової, 7 млн. українців шукають працю за кордоном.

Проте найбільш значимою політичною акцією державної влади в Україні останнього часу є розгорнута офіційним Києвом кампанія інтенсивної політичної підтримки конституційної реформи. З цього приводу ХПГ вважає за потрібне заявити таке. Конституційна реформа в її нинішньому політичному вигляді та правовій редакції не відповідає реальним інтересам Українського народу ні в актуально фізичному часі, ні в абстрактному просторі перспектив державної політики. Вона є непослідовною за своїми організаційними методами, нещирою за морально-політичним змістом, легковажною за нормативно-правовими якостями та непередбачуваною за потенційними громадсько-політичними наслідками. Насаджувана діючою владою концепція конституційної реформи, перехід до виборів Президента парламентом, суттєве звуження президентських повноважень стосовно Уряду не поліпшує, а суттєво погіршує наш Основний Закон. Вона вочевидь звужує простір політичної керованості країною, “інфікує” хворобою парламентських чвар тепер уже й виконавчу гілку влади в країні. В морально-політичному плані реформа є також нещирою, бо на тлі гасел про демократизацію вдвічі зменшує обсяг виборчих прав громадян України і суперечить принципу прямих виборів, записаному в статті 71, Розділу ІІІ Конституції України.

Однією з найважчих залишається проблема застосування катувань та жорстокого поводження. Міжнародні організації – Комітет ООН проти катувань, Європейський Комітет з питань запобігання катуванням та жорстокому поводженню неодноразово вказували на відсутність регулювання доступу затриманого до лікаря і невдале регулювання доступу до адвоката. Проте ці питання залишаються невирішеними. Чинне законодавство так і не було змінене, і рекомендації Комітетів щодо введення юридичної заборони на проведення допиту затриманого без присутності адвоката за його вибором проігноровані. Навпаки, проект КПК навіть погіршує ситуацію з правами затриманих і великою мірою зводить нанівець право на захист. Залишається невиконаною також рекомендація відмовитися від практики направлення кримінальної справи судами на додаткове розслідування та законодавчо обмежити сумарний термін перебування під вартою під час слідства і суду (наприклад, двома роками, як це зроблено в Молдові). Відсутність такого обмеження призводить до того, що велика кількість людей роками проводять в СІЗО в умовах, які західні експерти дорівнюють до катування. Не справдилися також надії на передачу санкціонування взяття підозрюваного під варту від прокуратури до суду. В результаті на сьогодні в СІЗО перебуває 44.5 тис осіб, що на 15% більше, ніж у попередні роки. Кваліфікація катування в Кримінальному кодексі не відповідає визначенню катування в міжнародному праві і тому має бути змінена відповідно до статті 1 Конвенції ООН проти катувань. Необхідно виконати й інші рекомендації Комітету ООН проти катувань – реалізувати в законодавстві принцип неприпустимості свідчень, отриманих через катування, і встановити цілком незалежний механізм оскарження для того, щоб гарантувати негайні, незалежні і повні розслідування скарг на катування.

Загалом доступ до правосуддя залишається великою проблемою. Закон про правову допомогу, який регулював би надання її державою, так і не прийнятий, немає і доброякісного законопроекту. Великою проблемою є величезне недофінансування судової системи, яка не отримує навіть ті суми, які закладені в бюджеті. Сьогодні працює 3700 суддів, а потрібно 4500. За 9 місяців розглянуто 1.2 млн. цивільних справ, 2 млн. адміністративних справ, 150 тис. кримінальних справ, але терміни розгляду справ порушуються. Як можуть, наприклад, 20 суддів Палати Верховного суду по цивільних справах розглянути вчасно 16 000 справ, які знаходяться у касаційному провадженні?

Відсутність сучасного закону про недержавні непідприємницькі організації суттєво гальмує розвиток громадянського суспільства. Діє застарілий закон 1992 року “Про об’єднання громадян”, недосконалість якого посилюється адміністративною та судовою практикою. Ступінь свободи діяльності українських НУО різко звужується також внаслідок відсутності закону про порядок проведення мирних публічних акцій. Українське законодавство взагалі не містить визначення таких понять, як “пікет”, “наметове містечко” та інших. Органи державної влади та місцевого самоврядування досі користуються Указом ПВР СРСР від 18 липня 1988 року, який суперечить ст. 39 Конституції України, оскільки запроваджує суто дозвільний порядок проведення публічних акцій. На цей Указ за відсутності закону вимушені спиратися і суди. Але існуючий законопроект був відхилений на другому читанні. Прогалина в законодавстві залишається, що породжує численні конфлікти, які нерідко призводять до сутичок та застосування насильства. Достатньо згадати тільки про події 9 березня 2001 року, 16 вересня 2002 р., нещодавні ганебні події у Харкові, Донецьку, Сумах та інших регіонах України. Має місце не тільки незаконне перешкоджання проведенню масових публічних акцій, а й примусове заганяння працівників бюджетної сфери на масові заходи влади на кшталт нещодавнього так званого “громадянського форуму” в Харкові 14 листопада, де був дуже обмежений доступ для журналістів, а учасники навіть не знали, що саме вони обговорюють, оскільки останній проект конституційної реформи був їм невідомий.

У 2003 році можна було спостерігати масований наступ на права людини у низці законопроектів, які суттєво розширювали повноваження силових структур, прийняття і повномасштабна реалізація яких остаточно перетворила би Україну на поліцейську державу, – Кримінально-процесуального кодексу, “Про внесення змін до Конституції України”, “Про боротьбу з тероризмом”, “Про внесення змін до деяких законів України (у зв’язку з введенням в дію Закону “Про боротьбу з тероризмом”)”, “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо сфери охорони державної таємниці)”, “Про телекомунікації”, “Про моніторинг телекомунікацій”, “Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні”, “Про Державний реєстр фізичних осіб”, “Про Єдиний реєстр персональних даних”, “Про захист суспільної моралі” та інші. Деякі з цих законів були прийняті, деякі відхилені або повернуті для доопрацювання. Так Закон “Про телекомунікації” перекладає фінансовий тягар по впровадженню системи моніторингу на провайдерів, Законопроект “Про моніторинг телекомунікацій”, передбачає надмірні повноваження СБУ, не дає ясні і чіткі правові підстави для проведення моніторингу і не містить надійних гарантій проти зловживань. У цілому законопроект здатний викликати порушення прав людини й основних свобод і насамперед права на приватність. Право на приватність порушують також усі законопроекти, покликані врегулювати ідентифікацію та реєстрацію особи. Усі вони передбачають впровадження універсального ідентифікаційного коду, який би застосовувався в усіх документах, що посвідчують особу. Але це призведе до можливості об’єднувати між собою різні реєстри (бази даних, в яких міститься та чи інша персональна інформація), тоді як з ч.2 ст. 32 Конституції України випливає неприйнятність збирання, зберігання, використання та поширення інформації про особу без її згоди. Розгляду усіх законопроектів, які порушують право на приватність, має передувати прийняття сучасного закону “Про захист персональних даних”, який узгоджувався б з європейськими стандартами в цій галузі. Але законопроект “Про захист персональних даних”, прийнятий у першому читанні, є недосконалим і потребує суттєвої переробки.

Слід відзначити, що правозахисні організації вже досягли такого ступеню розвитку, що в змозі об’єднувати свої зусилля у справі захисту прав людини та впливати на законотворчий процес. Так, відкритий лист 24 недержавних правозахисних організацій зупинив прийняття КПК у другому читанні, КПК був направлений на повну переробку, аналіз законопроекту “Про моніторинг телекомунікацій” переконав депутатів парламенту, що законопроект потребує додаткової фахової експертизи. Саме з посиленням впливу правозахисних організацій ми пов’язуємо нещодавні нападки в програмах “Проте”, “Вісті тижня” та вимога до СБУ та ДПАУ нардепа Симоненка перевірити діяльність недержавних організацій не тільки з точки зору законодавства, а й с точки зору національних інтересів.

Комітет Верховної Ради України з прав людини провів 8 грудня круглий стіл, присвячений Міжнародному дню з прав людини.

У круглому столі взяли участь представники органів державної влади, народні депутати, судді Верховного Суду України та Конституційного Суду, представники іноземних представництв, а також декількох неурядових організацій.

Засідання відкрив голова Комітету Генадій Удовенко, який зазначив, що в Україні на сьогодні відсутня політична воля для реального закріплення прав людини в законодавстві.

Представник ООН Дуглас Гарднер наголосив про стабільність важливості Загальної Декларації з прав людини, яка вже стільки років встановлює універсальні стандарти для всіх країн. Він зупинився, на його думку, на найважливіших проблемах в Україні: поширення ВІЛ/СНІД та гендерна рівність. Частково дивує, що представництво ООН в нашій країні інші права не зовсім цікавлять.

Співголова Харківської правозахисної групи Євген Захаров визначив найбільш проблематичні сфери у захисті прав людини, а також зазначив, що в цьому році законодавче забезпечення прав людини, навіть, може погіршитися в разі прийняття нового законодавства про єдиний реєстр фізичних осіб, моніторинг телекомунікацій та кримінально-процесуального кодексу України. Однією з найголовніших проблем залишається катування працівниками правоохоронних органів. Зокрема, в цій сфері відсутнє належне законодавче визначення злочину “катування”, що унеможливлює його застосування. Також необхідно встановити процедуру доступу до незалежної медичної експертизи осіб, що позбавлені волі. Разом з тим слід забезпечити незалежний контроль та перевірку фактів про катування.

Голова Комітету Верховної Ради України з питань Європейської інтеграції Борис Тарасюк відзначив, що “ситуація з правами людини не те, що не покращується, а погіршується, особливо, якщо порівняти їх стан з першими роками незалежності, а у деяких аспектах навіть у порівнянні з радянськими часами”.

Антоніна Тарановська, представник Української Асоціації Міжнародної Амністії, також звернула увагу на питання катувань в Україні, а також необхідності вжиття всіх заходів для ратифікації римського статуту Міжнародного Кримінального Суду.

Заступник Міністра Юстиції України Валерія Лутковська звернула увагу присутніх на необхідність виконання Європейської Конвенції з захисту прав людини та основних свобод. “До Європейського Суду з прав людини на сьогодні надійшло приблизно 7,5 тисяч скарг. Ми твердо займаємо 7 місце серед інших країн, а попереду такі демократичні країни, як Франція, Німеччина, Італія. Тобто така кількість скарг не повинна лякати, але ми повинні бачити, що 7,5 тисяч людей не знайшли захисту в Україні. Значну кількість з цих скарг визнано не прийнятними.” Українське законодавство сприяє росту кількості скарг, оскільки воно не відповідає цій Конвенції. Наприклад, на сьогодні існує проблема відшкодування шкоди за незаконний арешт, як це визначено Конвенцією. А українське законодавство передбачає відшкодування тільки, якщо є виправдовувальний вирок суду, або якщо кримінальна справа закрита за реабілітуючими обставинами, що не відповідає вказаним європейським вимогам. Також вона зазначила, що Міністерство юстиції України готове співпрацювати та допомагати у імплементації європейських стандартів в Україні.

Учасники звернули увагу на проблеми забезпечення прав меншин, біженців, виборчих прав, а також екологічних прав громадян.

Секретаріат Ради українських правозахисних організацій

Коли ми відзначаємо 10 грудня як Міжнародний День прав людини, нам слід пам’ятати й інші події пов’язані з цим днем, які на жаль забуваються.

Десять років тому, в червні 1993 року, міжнародна спільнота зібралася разом на Віденській Світовій конференції з прав людини, щоби знову підтвердити свою відданість універсальним цінностям. Подолавши втому від старих дебатів про культурну різноманітність та ієрархію прав, представники більше ніж 170 країн задекларували, що “універсальна природа цих прав і свобод є поза сумнівом... Всі права універсальні, невід’ємні, взаємозалежні та взаємопов’язані.”

Це були дні великого натхнення та оптимізму для правозахисного руху. Холодна Війна закінчилася захоплюючою хвилею демократичних змін у нещодавно авторитарних країнах. Політичні в’язні нарешті побачили денне світло і навіть ставали президентами. Призначення нового Комісара ООН з прав людини обіцяло новий розвиток прав людини на світовій арені. Активісти мобілізувалися по всьому світу, утверджуючи права людини в різних сферах життя, і їхні голоси були почуті в коридорах влади.

В наступних роках було зроблено багато кроків для розвитку прав людини. Нова Конвенція про права дітей отримала практично універсальне визнання. Конференція в Бейжингу дала нові підходи та бачення прав жінок. Піднявся міжнародний рух проти зникнень, катувань та смертної кари. Піхотні міни були заборонені, і нові заходи були вжиті для заборони участі дітей у війнах та заборони дитячої праці. Минулі диктатори нарешті стали перед правосуддям і був запроваджений Міжнародний Кримінальний Суд щодо злочинів проти людства.

Також був період Руанди та Боснії, коли привид геноциду знову з’явився в міжнародній спільноті. Були роки, коли світ ігнорував або іноді розпалював брутальні конфлікти в Колумбії, Ізраїльській та Палестинській територіях, Чечні, Афганістані. Також в цей час росла прірва між бідними та багатими. Це була епоха, в якій ВІЛ/СНІД почав спустошувати нації та руйнувати життя молодого покоління. Це також був час зростання мутантних режимів і нової нігілістичної форми тероризму.

Після 11 вересня 2001 року до прав людини з’явився інший підхід. Загроза тероризму – злочину проти людства, при якому вбивається значна кількість мирного населення, постійно вражає мільйони людей. В цей же час уряди по всьому світу прийняли законодавство по боротьбі з тероризмом, що значно обмежило основні права. Вони ув’язнюють підозрюваних без пред’явлення звинувачення або без справедливого процесу і повертають людей до країн навіть, коли є реальна загроза, що вони будуть піддані катуванню або несправедливому судовому процесу. В деяких місцях клеймо терориста призводить до знищення або покарання без суду.

Десять років тому на Віденській Конференції права людини були атаковані так званими “азійськими цінностями”, які надають перевагу інтересам суспільства та громадському порядку перед індивідуальними правами. Уряди доказували, що економічний та соціальний розвиток повинні передувати отриманню політичних прав.

Зараз ці аргументи розсіяні, але уряди атакують права людини на іншому старому фронті, використовуючи риторику боротьби з тероризмом для виправдання порушень або знищення своїх політичних опонентів.

Міжнародна система захисту прав людини, що була створена самими урядами, знаходиться під безпрецедентним навантаженням. Комісія ООН з прав людини, найбільший світовий форум з прав людини, постійно піддається нападкам з боку урядів. Механізм моніторингу прав людини міжнародними експертами є перевантажений та під постійним політичним тиском. Посада Верховного Комісара ООН з прав людини залишається вакантною після трагічної смерті Сержіо Вієра де Мелло. Рада Безпеки не вживає заходів щодо захисту цивільних в збройних конфліктах. А США оголосили ідеологічну вендету Міжнародному Кримінальному Суду.

Тому цей Міжнародний День прав людини повинен бути часом відповіді, зміни пріоритетів та оновлення. Відповіді на слабкий прогрес та виклики, що постають перед правозахисним рухом. Зміна пріоритетів для захисту обґрунтування прав людини та збереження вже існуючих досягнень. І оновлення механізму спостереження за порушеннями прав людини і тим, що зобов’язання, які взяли на себе держави десять років тому на Віденській конференції, стають реальністю.

Проблема детской беспризорности обостряется с каждым днем и, к сожалению, не находит действенного разрешения в каких бы то ни было государственных инстанциях. Более того, значительная часть работников различных ведомств, призванных теми или иными мерами способствовать адаптации брошенных детей в обществе, относится к своим обязанностям халатно, а иногда наносит делу прямой вред.

В качестве одного из примеров подобных негативных действий можно привести случай, имевший место на Центральном рынке г. Северодонецка. Сотрудник милиции П. привел 11-летнего мальчика в помещение охраны рынка (в основу настоящего материала легли показания ребенка), где пытался различными способами, прежде всего, физического насилия получить от него признания (лжепризнания) в воровстве плеера, который подарил ему автор этих строк. Затем милиционер П. пытался выяснить у этого ребенка, кто совершил кражи ряда различных вещей на территории рынка в разное время. Милиционер П. сильно не бил мальчика, так, что на момент осмотра пострадавшего следами насилия можно было признать лишь легкую ссадину на лодыжке от удара каблуком. Кроме этого применялось: битье перстнем по голове, швыряние на грязный пол, легкие удары по внутренним органам брюшной полости. Само собой разумеется, что ребенок был доведен до сверхстрессового состояния и в конце концов “отпущен на свободу” с милицейским наказом “больше так не делать”. Все это происходило в помещении охраны рынка, где на тот момент присутствовал еще один сотрудник милиции и два базарных охранника.

Есть во всем этом и почти забавная мелочь-концовка: после того, как пострадавший ребенок рассказал об инциденте знакомому журналисту, а затем  —  о факте данного общения с журналистом  —  тому самому милиционеру П., последний извинился перед этим ребенком и пообещал (см. выше) “больше так не делать”.

Як вже повідомлялося читачам бюлетеня, Харківська правозахисна група здійснює трирічний проект “Кампанія проти катувань та жорсткого поводження в Україні” за фінансової підтримки Європейської Комісії. Одним з важливих завдань цього проекту є сприяння створенню законодавства, здатного надати надійні гарантії від застосування катувань у різноманітних сферах правоохоронної діяльності. Особливо це стосується сфери арешту, затримання та тримання під вартою під час кримінального судочинства. Але іншим аспектом, який ми вважаємо одним з найважливіших, – це формування судової практики, яка, врешті решт, й визначає дійсний стан захищеності особи, що стикається з правоохоронними органами. Ми маємо намір слідкувати за розвитком судової практики у галузі арешту, затримання, попереднього тримання під вартою, додержання строків та інших процесуальних норм під час застосування цих заходів, та визначення відповідальності за порушення прав тих, що позбавлені волі.

Рішення, що наводиться нижче, люб’язно надане нам адвокатом Олександром Лісовим, стосується одного з важливих питань: відповідальності держави за незаконне тримання під вартою.

Для того, щоб оцінити значення цього рішення, слід зазначити, що воно вирішує певну колізію у законодавстві. За загальним правилом кожен має компенсувати шкоду, завдану іншій особі. Стаття 443 Цивільного кодексу України створює спеціальну норму, згідно з якою відповідальність держави за незаконні дії правоохоронців настає незалежно від їхньої персональної вини. Але статтею 2 Закону “Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду” для держави створено імунітет для численних випадків завдання шкоди правоохоронними органами. Наведемо повністю цю норму:

“Стаття 2. Право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадках:

1) постановлення виправдувального вироку суду;

2) закриття кримінальної справи за відсутністю події злочину, відсутністю у діянні складу злочину або недоведеністю участі обвинуваченого у вчиненні злочину;

3) відмови в порушенні кримінальної справи або закриття кримінальної справи з підстав, зазначених у пункті 2 частини першої цієї статті;

4) закриття справи про адміністративне правопорушення.

Право на відшкодування шкоди, завданої зазначеними у статті 1 цього Закону оперативно-розшуковими заходами до порушення кримінальної справи, виникає за умови, що протягом шести місяців після проведення таких заходів не було прийнято рішення про порушення за результатами цих заходів кримінальної справи або таке рішення було скасовано”.

Під парасолькою цієї норми держава має можливість порушувати будь-які права особи, не ризикуючи ніякими фінансовими втратами, за умови, якщо держава спромоглася отримати обвинувальний вирок суду або інше нереабілітуюче рішення. Не треба пояснювати, що це не тільки плекає почуття безкарності у державних службовців, але й створює мотивацію за будь-яку ціну добитися обвинувального вироку.

Ця норма не тільки суперечить статті 56 Конституції України, але й статті 5 § 5 Європейської Конвенції з прав людини, яка гарантує право на компенсацію у разі незаконного позбавлення волі. Наведене нижче рішення цікаве саме з погляду вирішення колізії між сучасними стандартами захисту особистої свободи та національним законодавством

Аркадій Бущенко, адвокат, експерт ХПГ з кримінального процесу

ОПРЕДЕЛЕНИЕ

29 августа 2003 года местный суд Центрального района г. Симферополя в составе:

председательствующего судьи  Гулевича Ю.

при секретаре     Гримовой Г.А.

рассмотрев в открытом судебном заседании дело по иску Иззетова Джемиля Джеппаровича к Государственному казначейству Украины о взыскании вреда, причиненного незаконным содержанием под арестом

УСТАНОВИЛ:

Иззетов Д.Д. обратился в суд с заявлением о возмещении ему морального вреда в сумме 5000 грн. причиненного незаконным содержанием его под арестом в следственном изоляторе № 15 г. Симферополя в течение 7 дней, с 3 по 10 октября 2000 г., без каких-либо предусмотренных законом оснований. При этом не имелось приговора, постановления или приказа какого-либо уполномоченного государственного органа для содержания его под арестом.

Нарушение допущено при таких обстоятельствах: 03.04.2000 г. Иззетов Д.Д. был задержан следователем ГУ МВД Украины в Крыму Селеметовой Э.Э. в качестве подозреваемого. Впоследствии на основании постановления следователя прокурором АР Крым была дана санкция на избрание меры пресечения в отношении его – содержание под стражей – на срок 6 месяцев, т.е. до 03.10.2000 г. После 03.10.2000 г. срок содержания Иззетова Д. Д. под стражей в установленном законом порядке (т. е. Генеральным прокурором Украины или его заместителем) не продлевался. Однако после 03.10.2000 г., после истечения санкции прокурора на арест, Иззетов Д.Д. не был освобожден из-под ареста, продолжал содержаться в СИЗО №15 до 10.10.2000г. Причинен значительный вред его гражданскому праву на личную свободу и личную неприкосновенность (ст. 29 Конституции Украины). Иззетов Д.Д. принудительно содержался в изоляции, в неприятной и тяжелой тюремной обстановке, был изолирован от родных, лишен нужных вещей, удобств, полноценного питания, испытывал физические и моральные страдания, отчаяние, страх и чувство беспомощности перед произволом со стороны государственных учреждений.

Представитель Государственного казначейства Украины иск не признал, мотивируя тем, что согласно ст.32 Закона Украины “О бюджете” возмещаются средства из бюджета в связи с причинением вреда органами прокуратуры, суда, если дело было закрыто, или вынесен оправдательный приговор. В данном случае государство не отвечает за вред, является ненадлежащим ответчиком.

Представитель 3-го лица – следственного изолятора №15, считает, что они не могут нести ответственность, поскольку не было документов на освобождение Иззетова Д.Д.

Суд, выслушав стороны, исследовав материалы дела, считает, что исковые требования подлежат удовлетворению.

03.04.2000 г. Иззетов Д.Д. был задержан следователем ГУ МВД Украины в Крыму Селеметовой Э.Э. в качестве подозреваемого. Впоследствии на основании постановления следователя прокурором АР Крым была дана санкция на избрание меры пресечения в отношении него – содержание под стражей – на срок 6 месяцев, т.е. до 3.10.2000 г. После 03.10. 2000 г. срок содержания Иззетова Д.Д. под стражей в установленном законом порядке (т. е. Генеральным прокурором Украины или его заместителем) не продлевался. Однако после 03.10.2000 г., после истечения санкции прокурора на арест, Иззетов Д.Д. не был освобожден из-под ареста, продолжал содержаться в СИЗО №15 до 10.10.2000г. несмотря на то, что постановлением ст. следователя по ОВД ГСУ МВД Украины Кирсанова И.В. от 03.10.2000г. Иззетову Д.Д. изменена мера пресечения: содержание под стражей на подписку о невыезде. То есть судом бесспорно установлено, что истец в течение 7 дней незаконно содержался под стражей, так как в соответствии с ч. 3 ст.20 Закона Украины “О предварительном заключении” гражданин подлежит немедленному освобождению в связи с окончанием срока содержания под арестом.

Причинен значительный вред его гражданскому праву на личную свободу и личную неприкосновенность (ст. 29 Конституции Украины). Иззетов Д.Д. принудительно содержался в изоляции, в неприятной и тяжелой тюремной обстановке, был изолирован от родных, лишен нужных вещей, удобств, полноценного питания, испытывал физические и моральные страдания, отчаяние, страх и чувство беспомощности перед произволом со стороны государственных учреждений.

В результате значительных переживаний, которые состоят в непосредственной, причинной связи с незаконным содержанием под стражей, истцу причинен моральный вред по вине должностных лиц следственного изолятора №15 и СУ ГУ МВД Украины в Крыму.

Согласно сообщения ст.следователя по ОВД ГСУ МВД Украины Кирсанова В.И. предварительное следствие по уголовному делу по обвинению Иззетова Д.Д. окончено 04.08.2003 г., и после ознакомления обвиняемых с материалами уголовного дела дело будет направлено в суд.

Таким образом, через 2 года и 10 месяцев после незаконного содержания Иззетова Д.Д. под стражей, приговора по его уголовному делу нет, и суд считает возможным прямое применение требований ст. 443 ГК Украины и ст. 56 Конституции Украины, в соответствии с которыми каждый имеет право на возмещение за счет государства морального ущерба, причиненного незаконными действиями органов государственной власти, в данном случае, должностных лиц следственного изолятора № 15 г. Симферополя и СУ ГУ МВД Украины в Крыму.

Руководствуясь ст.ст. 19, 29, 56, 124 Конституции Украины, ст.ст. 440-1, 443 ГК Украины, ст.ст. 12-14 Закона Украины “О порядке возмещения вреда, причиненного гражданину незаконными действиями органов дознания, предварительного следствия, прокуратуры и суда”, суд

ОПРЕДЕЛИЛ:

Взыскать в пользу Иззетова Джемиля Джеппаровича с государственного бюджета через Государственное казначейство Украины в счет возмещения морального вреда 5000 грн.

На определение может быть подана апелляционная жалоба в Апелляционный суд АР Крым через местный суд Центрального района города Симферополя в течение 15 дней со дня его вынесения.

Судья  Ю.Гулевич

Комітет Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин розглянув запропоновані народними депутатами Б. Беспалим та В.Бондаренко зміни і доповнення до Закону.

Законопроектом пропонується дозволити відмовитися від ідентифікаційного номера тим людям, які в силу своїх релігійних чи інших переконань не погоджувались мати такий номер, але вимушені були його отримати.

Автори законопроекту вважають, що погляди та переконання людей мають властивість змінюватись і ті люди, які свого часу не заперечували проти отримання власного ідентифікаційного номера, з часом могли змінити свою позицію, і тому слід дозволити їм відмовитися від ідентифікаційного номера.

Члени Комітету вважають, що зазначені аргументи не досить переконливі. Крім того, статтею 24 Конституції України визначено, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи й також є рівними перед законом.

Проте, оскільки проблема застосування ідентифікаційних номерів викликає збудження у певного кола суспільства, то було б слушним вирішити її у спосіб, який запропоновано народним депутатом України Г.Буйком у поданому законопроекті “Про внесення змін та доповнень до Закону “Про внесення змін та доповнень до Закону України “Про Державний реєстр фізичних осіб платників податків та інших обов’язкових платежів”. Зокрема, запровадити замість ідентифікаційного номера реєстраційний номер облікової справи фізичної особи – платника податків та інших обов’язкових платежів. Хоча, очевидно, для податкової інспекції нічого не зміниться – бо номер певно залишиться таким же. Певно, народні депутати не врахували механізм кодування (генерування) ідентифікаційного номеру, бо в цьому механізмі використовується ім’я людини, дата та місце отримання номеру та інші дані. Здебільшого саме процес кодування ім’я викликав заперечення по релігійним переконанням. Тому виникає обґрунтований сумнів, що така ідея вирішить дану проблему.

З точки зору правозахисників, сама наявність ідентифікаційного номера не є порушенням прав людини. Порушенням може бути наявність єдиного багатоцільового (багатофункціонального) номеру, а також практика використання та зберігання інформації, яка збирається під таким номером. На сьогодні захист персональних даних в Україні є незадовільним, і існують численні спроби ввести єдиний реєстр фізичних осіб, в якому планується збирати різні дані з різних джерел про одну особу. Це викликає занепокоєння серед правозахисників, оскільки не відповідає європейським стандартам у сфері прав людини.

Прикладом цієї проблеми стало нещодавнє повідомлення про те, що 200 мешканців м. Павлоград звернулися до податкової інспекції з заявою про відмову від раніше отриманого ідентифікаційного номеру на основі релігійних переконань. І такі приклади з’являються все частіше.

Податкова інспекція зазвичай відмовляє у задоволенні таких заяв, вважаючи, що віруючі, які займаються підприємницькою діяльністю зобов’язані приймати умо­ви держави. Паспортні служби у свою чергу також відмовляють у внесенні відміток до паспорту.

На сьогодні вже існують позитивні прецеденти вирішення таких конфліктів у суді.

Секретаріат Ради українських правозахисних організацій

12 декабря 2003 г. Апелляционный суд г. Киева огласил решение по апелляции адвоката Андрея Федура в деле по иску А.Федура к бывшему генеральному прокурору Пискуну и газете “2000”

Напоминаем, что предметом судебного разбирательства являлось следующее: В интервью газете “2000” (номер за 06 сентября 2002 г.) Генеральный прокурор Украины Святослав Пискун, известный своей исключительной правдивостью, отвечая на вопрос журналиста о том, какая такая необходимость была задерживать А.Федура в г.Луганске сказал: “Он ездил на ворованной машине, находившейся в розыске и угоне”

Кроме того, в этом интервью Пискун сообщил также, что: “Известно, что в отношении Федура и его коллеги Агеева судьями неоднократно направлялись представления в коллегию адвокатов о лишении их лицензий на право заниматься адвокатской деятельностью в связи с неуважением к суду, которое они проявляли во время процесса. Оба неоднократно оскорбляли судей. И поверьте, если бы хотели вывести их из процесса, то сделали б это раньше, лишив лицензий. А Федура и Агеева всего лишь дважды вызывали на коллегию, которая их предупредила о необходимости соблюдать закон.”

Эти заявления Пискуна были полностью лживыми. Никогда Федур не ездил на ворованном автомобиле, а его джип ни в розыске, ни в угоне не находился. Никогда адвокаты Федур и Агеев не допускали нарушений адвокатской этики или неуважения к суду, и соответственно никогда в их адрес не выносилось каких-либо предупреждений коллегией адвокатов или иными адвокатскими организациями или органами.

Андрей Федур сразу же по поводу этого интервью обратился с иском в суд. Адвокат требует, чтобы Генеральная прокуратура Украины, в качестве руководителя которой Пискун делал свои заявления, сделала опровержение и извинилась за то, что ее руководитель  Пискун.

К делу судом приобщен соответствующий экземпляр газеты “2000” с упомянутым интервью Пискуна.

Кстати, второй ответчик – газета “2000” уже давно опубликовала соответствующее опровержение распространенной Пискуном информации со ссылкой на А.Федура.

Однако в суде первой инстанции, которым являлся в данном случае Печерский районный суд г. Киева, небезызвестная судья Жанна Бернацкая, в силу своей известной беспристрастности к Пискуну, постановила А.Федуру в иске отказать, так как ИСТЕЦ НЕ ДОКАЗАЛ, ЧТО ОТВЕТЧИКОМ БЫЛИ РАСПРОСТРАНЕНЫ ВЫШЕУКАЗАННЫЕ СВЕДЕНИЯ. То обстоятельство что судом в качестве доказательства приобщена сама газета, и то что представитель этого печатного издания подтвердил в суде факт публикации, более того, что газета уже успела опубликовать и опровержение судья Жанна Бернацкая умудрилась не заметить.

В оглашенном, 12 декабря 2003 г., решении Апелляционный суд г. Киева согласился с доводами апелляции А.Федура, признал что Жанна Бернацкая при вынесении решения грубо нарушила требования закона, и постановил передать дело на рассмотрение  суда первой инстанции в другом составе судей.

Напоминаем, что ранее адвокат А.Федур направил в Верховную Раду обращение, в котором адвокат утверждает, деятельность судьи Жанны Бернацкой свидетельствует о том, что Бернацкая недостойна того, чтобы быть избранной судьей на пожизненный срок.

Адвокатська компанія “Агєєв, Бережний та партнери”
http://ageyev.org
e-mail: [email protected]

История с определением судьи местного суда Головко, запретившем кому бы то ни было распространять информацию о заместителе Херсонского головы, – завершилась. Апелляционный суд 4 декабря отменил определение как вынесенное с нарушением требований ГПК.
Накануне 23 журналиста ассоциации “Південь” подали апелляции, может быть, потому суд рассмотрел дело вне очереди.
В приложении статья, рассказывающая о деталях этой акции, и определение Апелляционного суда Херсонской области.

 С уважением, Александр Бурмагин

ЗАЯВЛЕНИЯ В СУД ПОДАЛИ СРАЗУ 23 ЖУРНАЛИСТА

Александр Бурмагин, 
юрист проекта “Журналистам Херсонщины – юридическую поддержку” 

Журналисты Херсона в судебном порядке защитили свое право на свободу слова и право читателей получать информацию через СМИ 

Напомним читателю: в июле заместитель городского головы Херсона Алена Ротова предъявила еженедельнику “ВИК” иск о взыскании 15 тысяч гривень компенсации морального ущерба чести и деловой репутации, якобы нанесенного публикациями газеты. До решения по иску вице-мэр ходатайствовала перед судом, чтобы тот запретил редакции “ВИКа” что-либо писать о ее деятельности.

Судья местного Суворовского суда Александр Головко “с целью обеспечения независимости суда” вынес определение: “Заборонити ТОВ “Телерадіокомпанія “ВІК”... та іншим особам протягом розгляду справи за позовом Ротової А.І. до ТОВ “Телерадіокомпанія “ВІК”... поширювати за допомогою засобів масової інформації будь-які відомості щодо причетності Ротової А. І. до діяльності у сфері поховання, про порушення нею вимог Конституції та Законів України”. Получилось, что судья запретил ВСЕМ СМИ Украины распространять сведения по поводу нарушения Законов и Конституции – ЧИНОВНИКОМ. 

Вердикт судьи Александра Головко редакция “ВИК” обжаловала в апелляционном суде.

Кроме того, запрет “іншим особам” писать о нарушениях Конституции и законов Украины возмутил многих местных журналистов. Херсонская городская ассоциация журналистов “Південь” предложила юридическую помощь всем представителям “четвертой власти”, которые сочтут необходимым отстаивать свои права на свободу слова в суде. В результате 23 корреспондента местных изданий обжаловали определение в высшей инстанции.

И вот 4 декабря Апелляционный Суд Херсонской области дал оценку действиям судьи А. Головко: “...вывод суда о необходимости обеспечения иска Ротовой А.И. путем запрета дальнейших публикаций ответчиками и другими лицами относительно указанных в исковом заявлении обстоятельств противоречит требованиям ст.ст. 149, 152 ГПК Украины”. Другими словами, судья А. Головко применил “не те” статьи гражданско-процессуального кодекса.

Апелляционная инстанция также обратила внимание на тот факт, что судья местного суда не имел права запрещать что-либо лицам, которые НЕ ИМЕЮТ НИКАКОГО отношения к судебному спору между чиновником мэрии и ООО “Телерадиокомпания ВИК”

“Запрещая распространять при помощи СМИ какие-либо ведомости по деятельности истицы, суд наложил такой запрет, кроме ответчиков, и на других лиц, не определив их круг… чем вышел за пределы спорных правоотношений”, – говорится в  определении  Апелляционного суда.

Таким образом, Апелляционный суд вернул “в пределы” судью, а также право журналистам распространять сведения о нарушении  законов чиновником. Ведь свобода слова потому и считается одной из важнейших ценностей в демократическом обществе, что позволяет контролировать этому обществу действия власть предержащих. Граждане имеют право знать, что эта власть делает, не выходит ли она за рамки законов, на что тратятся их налоги? А собирать и распространять сведения по этим вопросам – профессиональная обязанность журналистов. 

Следует отметить, что никогда еще журналисты разных изданий Херсона так дружно не выступали на защиту своих прав в суде. Это стало возможным благодаря проекту “Журналистам Херсонщины – юридическую поддержку” Херсонской городской ассоциации журналистов “Південь”. Проект поддержан отделом образования и средств массовой информации Посольства США в Украине.

Уважаемые коллеги!

Хочу проинформировать Вас о действиях Управления в Луганской области Службы безопасности Украины и прокуратуры Луганской области, которые считаю недопустимыми, нарушающими законы Украины и международные обязательства Украины.

Обстоятельства, которые позволяют мне так считать, следующие. 7 июня 2003 года ко мне обратился гр. Р., который предупредил меня, что некие лица, недовольные публикациями в газете “Третий сектор”, наняли его за 500 долларов США, чтобы он избил меня с нанесением травм, достаточных для помещения в травматологическое отделение. По его словам, он не знал, кто являлся заказчиком, поскольку имел дело только с посредником. В тот же день я сообщил об этом происшествии по телефону народному депутату Ю.Иоффе, и тот обратился с заявлением в СБУ. Вечером того же дня со мною встретились следователи Луганского областного управления СБУ. Они предложили мне встретиться с Р. еще раз и убедить его в необходимости сотрудничества с СБУ в раскрытии преступления. Прикрытия или технического фиксирования этой встречи в соответствии с Законом “Об оперативно–розыскной деятельности” работники СБУ мне не предоставили. Прикрытие во время всех моих встреч с Р. осуществляли мои коллеги Е.Байрамов и С.Камышан, которые наблюдали за нами с расстояния 20–30 м.

На следующий день, 8 июня 2003 года, я снова встретился с Р., но по ходу разговора он отказался от обращения в СБУ, предложив вместо этого осуществить имитацию выполнения им заказа.

На следующий день, 9 июня 2003 года, меня снова пригласили в Северодонецкое управление СБУ, где я написал заявление и на словах выразил готовность участвовать в оперативных мероприятиях по установлению заказчиков, в том числе, при необходимости, участвовать в имитации исполнения заказа. Я заявил работникам СБУ, что только установление личности и привлечение к ответственности заказчиков преступления могло обеспечить мою безопасность как журналиста в будущем. Вместо этого мне предложили встретиться с Р. еще раз и самостоятельно записать беседу на диктофон. Считаю, что работники СБУ изначально не могли не знать, что эта запись не будет иметь юридической силы и какого–либо значения в изобличении лиц, готовивших преступление. Однако никаких действий, предусмотренных Законом Украины “Об оперативно–розыскной деятельности”, снова предпринято не было.

После этого я еще раз встретился с Р. и записал нашу беседу на бытовой диктофон, который был спрятан у меня в барсетке. Оказалось, по словам Р., что в этот день его уже приглашали в СБУ, где он дал отказные показания. По ходу беседы мне удалось убедить его в необходимости сотрудничать с СБУ в установлении заказчиков, он снова подтвердил мне факт “заказа” и очень переживал, что после этой истории может пострадать его семья. Оригинал диктофонной записи на микрокассете (после изготовления копии) был передан в СБУ.

12 июня 2003 года я получил копию письма УСБУ по Луганской области в адрес прокурора Луганской области от 10 июня 2003 года о направлении моего заявления в прокуратуру по принадлежности, включая материалы: мое заявление, составленное 9 июня 2003 года, объяснения Р., рапорт на 2–х листах, акт расшифровки аудиозаписи на 4–х листах и микрокассета. 13 июня 2003 года мне домой позвонил начальник северодонецкого регионального управления СБУ Грачев и посоветовал 3 дня выходить на улицу только в сопровождении других лиц. Это было мною выполнено, сопровождал меня эти дни мой коллега С.Камышан.

16 июня 2003 года мне снова позвонил Грачев и сообщил, что я больше не нуждаюсь в сопровождении, поскольку заказчики установлены и с ними проведена профилактическая беседа. Мне не были названы фамилии, но было сказано, что заказчиками являлись бывшие и действующие работники милиции.

2 июля 2003 года следователь прокуратуры города Северодонецка Г.В.Свистун отказал в возбуждении уголовного дела – в связи с невозможностью установить лиц, возможно готовивших на меня нападение.

7 августа 2003 года данное постановление было отменено прокуратурой области. Новую проверку проводил следователь северодонецкой прокуратуры Федотов, который, в частности, опросил С.Камышана и Е.Байрамова.

5 сентября 2003 года прокуратурой области было принято решение об отказе в возбуждении уголовного дела.

Считаю действия Управления в Луганской области Службы безопасности Украины и прокуратуры Луганской области незаконными и нарушающими международные обязательства Украины в области свободы слова. Если является достоверной донесенная до меня информация о том, что заказ на осуществление на меня нападения действительно имел место, и СБУ установило заказчиков, то поражает нежелание привлечь их к ответственности. В таких условиях трудно чувствовать себя в безопасности.

Алексей Светиков
06.12.2003 г.

(впечатления участника)

14 ноября состоялось событие лично для меня не сравнимое по значимости ни с чем за последние годы – областной общественный форум “За конституционную реформу”.

Будучи оптимистом по натуре, приверженцем умеренности и неагрессивной демократии, я скептически относился к пессимистам, предрекавшим “воцарение” президента, и даже усматривал здравый смысл в конституционной реформе. Но “добро-
вольное” участие в форуме заставило изменить здравому оптимизму...

В обстановке полной секретности “делегатов” областного форума доставили к Оперному театру, по розданным в последний момент именным пригласительным через серьезные кордоны контролеров стройными рядами провели в зал.

Начало было оптимистичным. Ах, демократия.. ах, веяние времени, европейский выбор... Строгий президиум во главе с депутатом Бандуркой, солидные выступающие: Гавриш, Таций, Покроев, Тодыка и др. Никаких тоталитарных дифирамбов: очччень убедительные аргументы, умные слова, праведные эмоции... 1200 “добровольных” участников внимали докладчикам, время от времени напоминая о регламенте, все еще надеясь закончить в запланированный срок (1,5 часа) и с ужасом понимая тщетность надежды. Умело подобранная аудитория вежливо аплодировала большинству выступающих. А они (выступающие), словно забыв о всех “положеннях реформи, яку ми підтримуемо”, убеждали публику только в необходимости антиконституционных выборов Президента парламентом, приводя никчемные примеры Италии и Германии. “Поза обговоренням” осталось положение, которое у меня вызвало шок и негодование: предоставление права народным депутатам совмещать депутатские обязанности с должностью министра, руководителя другого центрального органа исполнительной власти (прямой путь к узурпации власти, девальвация основополагающего демократического принципа разделения властей). Спешивший поскорее разделаться с “добровольной” обязаловкой собранный народ не слишком интересовался содержанием проекта резолюции. Да если бы и поинтересовался, вряд ли громко возразил. А как возразишь, если рядом главврач, директор или председатель райсовета, который может и сам понимает всю гадость ситуации, но молчит. Народ вежливо погоготал на единственное “против”- выступление депутата Филенко, но и только. Уже в 17.00 жизнерадостный председатель призвал голосовать за проект резолюции. О, благословенные советские времена и нравы! Голосуем – мандатами, открыто. Да здравствует демократия! Что же: все “за”? 1 – воздержался! Реплика председателя: “Кто? А, это Владимир Филиппович Филенко... Так он у нас не делегат, он – приглашенный...” Народ одобрительно и понимающе заржал. Еще долгих 15 минут оглашения списка делегатов на всеукраинский форум – и все свободны. Народ рванулся к выходу. Было противно и страшно...

“Добровольный” участник форума

Еще одно решение северодонецкого местного суда о запрете собрания граждан отменено Луганским апелляционным судом. Реабилитирована (хоть и “посмертно”) третья в течение одного года сорванная северодонецкими судьями политическая акция. Еще одну, возможно, восстановит “в правах” Верховный Суд.

19 августа 2003 года в северодонецкий суд с заявлением о запрете собрания граждан обратился городской голова. И в тот же день судья Н.П.Андреев заявление удовлетворил.

Можно было бы порадоваться за такую оперативность судьи, если бы не одно но. О судебном заседании (как и о том, что в суд подано заявление о запрете) “забыли” сообщить гражданам, которые были инициаторами созыва собрания. О суде они узнали лишь тогда, когда бодрые чиновники исполкома принесли к ним домой копии судебных решений о запрете мероприятия, которое должно было состояться через день, 21 августа. Да и то, решение лично им не вручили, а пришпилили к дверям квартир, где граждане жили.

Это обстоятельство не помешало судье Н.П.Андрееву написать в своем решении, что стороны были надлежаще уведомлены о судебном заседании, но отказались взять в нем участие. Надо заметить, что данный судья не в первый раз решает дела, так бы сказать, втайне от граждан, которых они касаются. Мы уже сообщали, как в этом году тот же Николай Петрович привлек к админответственности пенсионера Рыбалко М.И. по ст. 185-1 админкодекса. Да так, что тот узнал об этом лишь когда из его пенсии начали высчитывать штраф. Постановление было опротестовано прокурором и отменено. Теперь еще одно, аналогичное по процедуре принятия, решение.

Следует заметить, что свой вердикт – митинговать не разрешается – судья обосновал тем, что якобы подписи под уведомлением о проведении собрания, представленном в исполком за 10 дней, были-де не настоящие, а поддельные. На основании чего судья сделал такой вывод, нам не известно, так как экспертиза подписей, по нашей информации, не проводилась, да и самих подписантов об этом не спрашивали. Но нам известно, что гражданка Т.Г.Борисова, чью подпись его честь Н.П.Андреев также признал подделанной, подала на его решение апелляционную жалобу.

Апелляционный суд вынес свое определение на основании п. 3 ст. 307 ГПК – в связи с отсутствием в деле доказательств, что Т.Борисовой было сообщено о дне и времени судебного слушания. И постановил: передать дело на новое рассмотрение в тот же суд в другом составе. Доводы апелляционной жалобы о том, что нет смысла слушать дело о запрете собрания, которое должно было состояться полгода назад, и поэтому судебное решение надо отменить, а дело производством прекратить, апелляционные судьи отклонили. Поэтому где-то в январе 2004 года Северодонецк ждет уникальное судебное действо: будет решатся вопрос о запрете или разрешении собрания граждан, которое должно было состояться за полгода до того. Понятно, что любое решение устроит всех. Как пел в свое время Владимир Высоцкий: “Бег на месте – общепримиряющий”.

Интересы Т.Борисовой в суде апелляционной инстанции представляла юрист Луганского отделения КИУ Н.М.Метелкина.

Нещодавно сталася подія, яка підбила певну рису під нашими постійними закликами до громадськості і влади ліпше придивитися до роботи призовних комісій. Хоча б визначити їх собівартість для держави, враховуючи не тільки і не стільки зарплатню членів медкомісій і різним клеркам, скільки собівартість її роботи. Коли ми узнаємо, що з однієї частини, у перші тижні після призову потрапляють до психіатричного відділення двоє харків’ян, ми вже не дивуємося самому факту.

Ми дивуємося, як у нашій країні ніхто ніяк не хоче рахувати гроші. Бо відправка у частину, потім відправка у шпиталь і кінець кінцем обстеження і лікування двох харківських хлопців (до речі, з різних районів) набагато більше суми зарплатні працівників медичних комісій РВК і ОВК, які відповідають за їхній призов. Про таємничих18 повернених у перші місяці 2003 року, що не співпадали з даними ОВК, ми вже писали. Але це все ще дрібниці.

В газеті “Наша армія” № 208 від 13 листопада цього року наведені такі факти, що помилки лікарів, навіть брутальні, виглядають дитячими іграшками. Виявилося, що робота медичних комісій ОВК (і РВК мабуть теж) взагалі не потрібна. Чорним по білому в статті написано, що внаслідок страйку працівників медичних комісій у Чернігівській області, призовники спокійно обійшлися без медичного огляду компетентних спеціалістів, і попрямували до армії тільки на підставі даних, що зафіксовані в їх медичних картках.

До речі, лікарі страйкували через те, що приміщення для огляду призовників і взагалі приміщення ОВК були відключені від опалення, і температура в кімнатах в прохолодні осінні дні була близько +4⁰С. Лікарі слушно зауважували, що призовникам, яким під час медичного огляду в медичній комісії доводиться роздягатися, це загрожує застудою.

Так, через неузгодженості між ОВК і місцевими тепломережами молоді солдати будуть служити тільки на підставі даних медичних карток! Хто і коли останній раз дивився в ті картки? Чи є достатніми обслідування, які були проведені призовникам? А може їм потрібно було провести додаткові обслідування, а їх не зробили взагалі? Чому лікарі в військових частинах та шпиталях повинні виправляти не можливі лікарські помилки, а кричущу недбалість працівників ОВК та інших державних установ? І хіба ті, хто саме таким чином відправив призовників до лав армії, не знав, що це пряме порушення Закону України “Про призов” та наказу МОУ № 207 від 12.07.99? А не опалювати військові об’єкти – де в якій країні, в які часи це відбувається?

Є такий державний атрибут – “обороноздатність” –  і його ніхто поки що не відміняв – інакше навіщо нам така армія? Яку, хто хоче, не опалює, хто хоче, не лікує, хто хоче, не постачає харчі? Не можна жити, перевернувши все з ніг на голову. Як до такої армії будуть ставитися в суспільстві – цілком зрозуміло. Але невже місцева влада (яка, до речі, відповідає за організацію призову) не може поставити на місце теплопостачальника – монополіста, який загрався і зарвався? Кошти повинні були знайти в місцевому чи обласному бюджеті. Бо для будь-якої країни її обороноздатність – це головне. Якщо уряд дійсно вважає себе урядом незалежної, самостійної держави, а не грає в це. Але навіщо тоді грати, пускаючи пил в очі і марно витрачаючи гроші.?

Гірко за армію, яку може скрутити в баранів ріг якийсь чиновник з тепломереж або інших комунальних служб. Гірко за призовників... Ми добре знаємо, чого варті деякі медичні картки, і прикладів недбалості при заповненні цих карток ми маємо багато. Хлопець, ледь не інвалід (підлітковий лікар пропонував оформити йому інвалідність, але сам хлопець відмовився), а комісія Київського РВК м.Харкова визнала його придатним до служби. Невже, якби в картці були всі записи, таке могло б статися? Медичні картки часто заповнюють недбало, по дорозі, тобто від підліткового лікаря до РВК, і буває, що невільно (або вільно) десь губляться найважливіші медичні документи. Саме про такий випадок йдеться в заяві, що нещодавно подано до нашої організації. Добре, коли в батьків зберігся оригінал чи копія документу.

Але й це ще не все. Ми стикнулися з вражаючою за своєю безглуздістю і невмінням дивитися далі власного носу проблемою. Раз за разом хлопці чи батьки (і в нас теж є така заява) розповідають нам, що лікарі медичних комісій лякають хлопців, як отою Кікіморою, що той, хто не відслужить в армії, потім не знайде собі роботи, не зможе вступати до ВУЗу, тому що у військовий квиток записують шифр захворювання. І це, на відміну від Кікімори, вже є реальність нашого життя. Дізнатися, що значить шифр для адміністратора зовсім неважко. І таким чином медична комісія РВК чи ОВК ще й вважається комісією, що вирішує до якої роботи чи навчання може бути в подальшому допущений призовник. А це вже грубе порушення права на конфіденційність інформації, законів України, рішення Конституційного суду.

Ось пішов до лав армії хлопець з енурезом та трьома шифрами психіатричного захворювання у медичній справі. У заключному акті шифрів немає, бо його мати сама написала заяву, що її син здоровий! Хто мав право таку заяву в неї брати? Ми могли б думати, що це поодинокий випадок, але ось знову в психіатричному відділенні наш призовник, і знову, як на диво, заява матері, що він здоровий. Але вона не лікар, не фахівець і хоче, щоб її син йшов до армії. Той, хто взяв в неї таку заяву брутально порушив законодавство. Але не тільки це, тут пряме нехтування інтересами армії і, як наслідок, інтересами держави – на користь власних місцевих інтересів, чи то виконування плану набору до армії, чи просте недбальство. Хлопців залякують до такого ступеню, що вони не говорять лікарям про свої хвороби, приховують свої довідки, і до армії ідуть хворі. За нашими багаторічними даними – приблизно 18% з одного призову. І це хіба можливо в цивілізованій країні, яка декларує наміри йти до Європи, до НАТО? Більше це схоже на дикі джунглі, де дикі тубільці біжать не до лікаря, а до шамана (і якщо зважати на кількість реклами “потомствєнних целителей” та екстрасенсів у наших ЗМІ, саме так воно і є).

Але з іншого боку навіщо йти до лікаря, який дивиться не на тебе, а скрізь тебе, і на твої скарги відповідає: “Не хочеш служити – не придуряйся”. І от хворі потоком, так, йдуть служити, а ви шукаєте, де взяти гроші на опалювання бюджетних установ, чи на виплати пільговикам – ветеранам праці. Ось де втрачаються гроші, треба державні гроші витрачати заощадливо, а не тільки вболівати за план призову. Гроші, спалюють разом призовники з лікарями. А ми під час проведення моніторингу дізнаємося, що з Харківської області було відправлено до армії 18 хворих призовників. І, на жаль виявлені нами прізвища призовників не співпадають з тими прізвищами, які має ОВК. Тобто хворих ще більше? З офіційної відповіді ми дізналися, що три прізвища все ж таки співпадають, а ще три солдата – це хворі на гепатит С – тестування на цю хворобу не передбачене при призові. На нашу думку, причина не тільки у відсутності грошей, а й те, що комісії працюють за наказами і інструкціями, що були складені ще в 50-60 роки минулого століття, коли ситуація з захворюваністю гепатитами була зовсім іншою.

Коли в світі з’явилася ВІЧ-інфекція, всі, хто знав про це, співчували країнам, які отримали це лихо. А ким потрібно вважати нас, які самі заштовхують в цю безодню країну, направляючи до армії, до молодіжного колективу наркоманів або вже ВІЧ-інфікованих?

Складається враження, що в нашому жорстокому та дурному суспільстві тільки можуть кричати про гроші, яких завжди не вистачає, і зовсім не вміють рахувати гроші. І здається і не бажають...

І ще одна проблема. Не можна так розбещувати ані лікарів, ані військовослужбовців.

Лікарі – представники професії, і я не відкриваю Америку – які повинні захищати і поліпшувати життя інших. Мені здається, багато з тих, хто будуть читати мою статтю гірко посміхнуться. А юнак вперше в житті відчувши жорстокість і презирство від тих людей, від яких ніяк цього не чекав, піде до армії відповідно налаштований. Жорстокість породжує жорстокість. Іншого не буває. Отож і сидимо ми там, де сидимо.

PS: Около 15% призывников признаны непригодными к службе в армии

Во время работы призывных комиссий осенью этого года около 11 тыс. призывников области прошли медицинское обследование. Непригодными к службе в армии по состоянию здоровья признаны почти полторы тысячи юношей (около 15%). Треть призывников была отправлена на дополнительное медицинское обследование, а 330 человек получили отсрочку.

Такие данные обнародовал сегодня на брифинге вице-губернатор Харьковской области Валентин Дулуб.

Всего же на срочную службу отправились служить чуть больше двух тысяч человек. 79 % призванных (1 641 человек) пополнили ряды Вооруженных Сил Украины, 21% (431 человек) будут нести службу в других военных формированиях. Кроме того, 7 человек направлены на прохождение альтернативной (невоенной) службы по месту жительства.

Кроме того, как напомнил, В.Дулуб, в Харьковской области на базе 92-й отдельной механизированной бригады, которая размещается в Чугуеве, формируется отдельный батальон для отправки с миротворческой миссией в Ирак. По словам вице-губернатора, после выполнения поставленных задач в Ираке этот батальон должен вернуться в место формирования – Чугуев – и продолжать службу на контрактной основе.

www.media-objektiv
08.12.2003

Ignoratia non est argumentum (незнання не є виправданням, лат.) сказав колись Спіноза і був правий, бо закон є закон.

Як не прикро це визнавати, однак рівень правової культури населення України надзвичайно низький, а закони часто мають декларативний характер. Це розумієш, коли стикаєшся в реальному житті з відкритим порушенням прав людини, коли громадські організації зазнають утиску з боку чиновників, влади.

Коли громадяни не знають, як себе захистити, а держава не приходить на допомогу і на приватного спеціаліста не вистачає грошей, має з’явитись хтось, хто допоможе простій людини відстояти свої права та інтереси. І звичайно, зробити це професійно та безкоштовно. Тож, світ поляризовано на de facto та de jure, як ми з цим упораємось, рідко хвилює Сильних Світу...

Приблизно два роки тому в Луганську виникла Громадська приймальня (ГП) з надання безкоштовних юридичних консультацій соціально незахищеним прошаркам населення. Ініціатором її створення стало Студентське Братство Луганської області. Ця НУО здійснила свій задум за підтримки Обласного управління юстиції та Обласної бібліотеки для дітей та юнацтва “Юність”. Бібліотека, як ресурсний центр для молодіжних організацій, надала доступ до Internet, до документальної нормативної бази, яка регулярно оновлюється, постійне приміщення у центрі міста, поряд із зупинкою міського транспорту.

На сьогодні замість Братства цим проектом займається Східноукраїнський центр громадських ініціатив “Тотальна акція на підтримку прав людини” на чолі з Володимиром Щербаченком, а безпосереднім керівником приймальні є Богдан Бондаренко.

Приймальня працює за типовим зразком: люди звертаються по допомогу (прийом ведеться в індивідуальному порядку), консультанти, проаналізувавши проблему в інтересах клієнта, допомагають знайти кращий вихід з ситуації, дають поради або допомагають скласти потрібні документи, у складних випадках – беруть представництво в суді на себе. Якщо справа занадто складна і неможливо надати клієнту консультацію одразу, тоді громадянин одержує підготовлену кваліфіковану відповідь протягом тижня. В особливо складних випадках консультативне сприяння працівникам приймальні надають юристи з багаторічним стажем, викладачі–правознавці місцевих університетів, судді. Сьогодні в приймальні працюють бакалавр правознавства, студенти юридичного факультету. Переважна більшість цих молодих людей не зважаючи на свій вік вже має досвід практичної роботи юристами та представництва у судах (іноді – у десятках і навіть сотнях справ).

Працівники громадської приймальні намагаються не лише допомогти клієнту, а й сприяти пробудженню громадянської свідомості громадян, аби надалі кожен з них намагався і зміг самостійно зарадити проблемі.

Ефективність роботи видно краще за все на конкретних справах. Діяльність ГП – яскравий приклад того, що знання – сила.

Більше двох років працює в Луганську Реабілітаційний центр для дітей групи ризику “Поступ”, що займається проблемами дитячої безпритульності. Керівник центру Костянтин Реуцький звернувся по допомогу до консультантів приймальні з проханням допомогти вести справу у суді. Суть полягала в наступному: регіональне відділення Фонду держмайна України (ФДМУ) в судовому порядку вимагало від “Поступу” звільнити приміщення, яке вони орендували. “Поступ” був готовий піти на компроміс, виконати всі вимоги, аби лише не страждали від тих “дорослих баталій за принцип” діти, яким і так в житті не солодко живеться. Однак, реакція ніяк не ставала позитивною. ФДМУ домагався “виселення” організації, бо “не сплачено”, бо “не застраховано” і т.п. Ще цікавим видається і такий факт: за певний час до початку проблем із ФДМУ до “Поступу” їх сусіди по орендованому приміщенню звертались з бажанням отримати їх помешкання, а отримавши відмову, почали загрожувати, що знайдуть шляхи свого домогтися. От і думай, читачу, чия то була впливова ініціатива про розправу над дитячою організацією.

Одначе, як би там не було, а дитячий центр безпритульних став перед реальною загрозою самому розділити участь своїх підопічних. Юристи Фонду держмайна мотивували свої претензії тим, що приміщення використовувалося не за призначенням, існувала заборгованість.

Моральні цінності і пріоритети не витримують конкуренції із законодавчими постулатами. Dura lex sed lex – закон є суворим, але він – закон (лат.). Не знання цього закону не звільняє від обов’язкового його виконання. Заборгованість по орендній платні розміром 49 гр. 78 коп. та пеня 18 гр. 17 коп., відсутність страхового договору та незнання правил подачі документів до ФДМУ призвело до таких серйозних наслідків.

Завдяки професійній допомозі ГП СЦГІ, позов було відкликано. Це звільнило “Поступ” від сплати витрат на врегулювання справи в судовому порядку, держмита, плюс – оплати за інформаційно-технічні послуги суду.

Поряд з цим ГП активно допомагає Реабілітаційному центрові у вирішенні справи із луганською міліцією, що висвітлена в одному з попередніх випусків “Прав людини” (за квітень 2003 року). У цій справі також вже є свої позитивні зміни.

Тож, зараз центр отримав змогу спокійно займатись своєю основною діяльністю – роботою з дітьми. Адже “Поступ” – це чи не єдиний позитив у житті більше 500 безпритульних дітей м. Луганська. З вересня 2001 року діти, що потребують допомоги, можуть щоденно отримати їжу, медичну та правову допомогу і захист. Тут альтернативними методами виховання намагаються нейтралізувати негативний стереотип соціальної поведінки у свідомості цих дітей, та створити умови, що сприяють максимальній реалізації їх творчого потенціалу.

Це один з прикладів співпраці громадських організацій та допомоги ГП СЦГІ іншим громадським об’єднанням.

Зараз же консультанти приймальні займаються житлово-комунальною справою. Халатність власниці квартири на 5 поверсі призвела до затоплення квартир на нижніх поверхах. Йдеться не про вологі стіни і мокрий килим у помешканні на 4 поверсі. Мова йде про справжній потоп серед ночі впродовж двох годин (до приїзду “аварійки”), про матеріальні збитки у значному розмірі. Постраждали пенсіонери, інвалід 2 групи, дитина-інвалід та інші. Уявіть собі хоча б стан психіки тої дитини, яка і так має фактор стресу щодня від своєї неповноцінності, а тут іще серед ночі мала прокинутись серед подібного жаху! Компенсацій постраждалі або, навіть, елементарних вибачень не отримали, а якраз навпаки! Консультанти ГП бачать цілком позитивну перспективу вирішення справи через суд.

Щотижня клієнтами приймальні стають нові і нові люди – студенти, пенсіонери, робітники. Спектр осіб, які потребують допомоги досить широкий а неоднорідність змісту правопорушень неприємно вражає. З’ясовується, що сфери, якої не торкнулася б чорна фарба правопорушення, немає в сучасному суспільстві. Однак, перемоги, яких вже досягли в Громадській приймальні Східноукраїнського центру громадських ініціатив, свідчать про те, що Україна має-таки ознаки правової держави, де закон і знання цього закону відіграють свою вирішальну роль.

Східноукраїнський центр громадських ініціатив
“Тотальна акція на підтримку прав людини та демократії”

Народився 24.11.1933 в м.Тбілісі в родині кадрового військового. У 1944 родина оселилася в  Харкові. А. закінчив Харківське вище військове авіаінженерне училище. Працював інженером-радіотехніком у цьому ж ВУЗі.

З 1956 по 1968 — член КПРС. Був парторгом кафедри, мав звання майора, готувався до захисту кандидатської дисертації. Але він усе більше відходить від догматичного розуміння радянської дійсності. У 1964 на партійних зборах кафедри відкрито заявив про свою недовіру новому керівництву КПРС, указавши на недемократичні методи зміщення з посади Хрущова.

У липні 1968 А. знайомиться з Петром Якіром, Петром Григоренко, потім з Олексієм Костєріним.

У серпні 1968 за ці зв’язки і відмову засудити діяльність Андрія Сахарова, П.Григоренка й  інших дисидентів А. виключають з партії і звільняють з армії. У наказі головкому ракетних військ маршала Крилова прямо сказано: “...інженер-майор Алтунян відвідував квартири сина командарма Якіра  і колишнього генерала Григоренка, привіз від них ревізіоністський лист академіка Сахарова і тим самим зганьбив високе звання офіцера Радянської армії”. Домагаючись відновлення в партії, А. подавав апеляції в усі інстанції, поки не дійшов до ЦК КПРС. Комісія партійного контролю його апеляцію відхилила. А. склав докладний запис “бесід” і передав її в самвидав.

У травні 1969 після арешту в Ташкенті П.Григоренка А. підписує відкритий лист до громадськості на захист П.Григоренка і кримських татар. У цей же час А. вступає в Ініціативну групу по захисту прав людини в СРСР. У цій якості він встиг  підписати тільки один лист до Комітету захисту прав людини ООН від 20.05.1969 у зв’язку з грубими порушеннями  цих прав в СРСР.

В червні 1969 у числі десяти відомих правозахисників з комуністичними переконаннями звернувся з листом до Міжнародної наради комуністичних і робочих партій із протестом проти введення військ до Чехословаччини, а також підписав лист на захист Івана Яхимовича.

11.07.1969 був арештований і обвинувачений за ст. 62 ч. 1 КК УРСР. Однак після приїзду адвоката з Москви для ознайомлення зі справою, КДБ змушений був змінити статтю на 187¹ КК УРСР

26.11.1969 А. засуджений Харківським обласним судом до 3-х років таборів. У порушення виправно-трудового законодавства його відправили в табір за межі України — у Красноярський край (Канський район, станція Н.Інгаш, уст. п/я 288/1 “А”).

Після звільнення 10.07.1972 повернувся в Харків, обійшов 22 організації і з великими труднощами влаштувався слюсарем на Харківське підприємство “Кинотехпром”.

Багато їздить по області. Продовжує читати і поширювати самвидав, підписує ряд листів разом з відомими правозахисниками Москви, Києва, у тому числі листа на захист А.Сахарова, Леоніда Плюща.

24.02.1978 у Харківському КДБ А. оголосили офіційне попередження згідно з Указом ПВС СРСР від 25.12.1972. А. склав запис бесіди в КДБ і передав ці записи в самвидав. Згодом ці факти ставилися йому в провину.

При обшуку 30.05.1980 в А. вилучили “Архіпелаг ГУЛАГ” і багато іншої “ворожої” літератури. Навіть Біблію хотіли вилучити.

16.12.1980 знову арешт. 31.03.1981 А. засуджений Харківським облсудом за ст. 62 ч. 1 КК УРСР до 7 років таборів і 5 рокам заслання. У 1981, як і в 1969, А. на суді винним себе не визнав. Московська Гельсінкська група прийняла документ № 164 (7.04.1981) “Суд над Генріхом Алтуняном”.

У грудні 1986 А.Сахаров обнародував список політв’язнів, вимагаючи їхнього негайного звільнення. Слідчі КДБ домагалися від А. прохання про помилування. А. у відповідь на це написав заяву з вимогою припинення його справи як незаконної. Не домігшись прохання про помилування, його, проте, звільнили  9.03.1987.

Після звільнення А. активно брав участь у суспільному житті, у створенні Харківського  відділення “Мемо-­
ріалу”, а потім Народного Руху України (НРУ), співробітничав з журналом “Гласність”. У 1990 цілком реабілітований по обох справах.

З 1990 по 1994 народний депутат України, член постійної комісії Верховної Ради України з питань оборони і безпеки, заст. голови комісії з помилування при Президентові України, багато зробив для прийняття закону України “Про реабілітацію жертв політичних репресій”.

Був членом Центрального Проводу НРУ, головою Харківської крайової організації НРУ.

З 1997 співголова Харківського “Меморіалу”. Координатор Українсько-американського бюро з прав людини у Харківській області. Голова Харківського товариства “Україна-Вірменія”.

У 2000 вийшла його книга спогадів “Цена свободы” (рос.).

***
Того, хто мудрий, – тішить вода,
Того, хто гуманний, тішать гори.
Мудрий цінує рух.
Гуманний – спокій.
Мудрий отримує радість.
Гуманний – довголіття.
  Конфуцій

Щиро вітаємо вельмишановного Генріха Ованесовича з ювілеєм! Бажаємо здоров’я, творчої наснаги, успіхів!