MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Бюлетень "Права Людини", 2003, #35

Хроніка
В Европейском Суде рассматриваются 6 дел в отношении Украины, еще 148 могут быть приняты к рассмотрению в ближайшее время. Конституція і права людини
Заява журналістів Полтавщини — учасників “круглого столу” “Етичний реалізм як принцип доброчесності демократичної преси” Відкритий лист представників засобів масової інформації, громадських та благодійних організацій Сумщини до членів тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України з розслідування діяльності міжнародних донорських організацій. Перед виборами спецпідрозділи МВС тренували розганяти мітинги опозиції. Міліція Мукачева проводить масові арешти за участь у вчорашньому мітингу-протесті. Впровадження норм європейського права
Следствие прикончено. Забудьтесь... Мама, защити меня … от милиции. Щодо імплементації міжнародного визначення катувань. Кримінально-виконавча система
Четверта Школа прав людини в Харкові. Громадянське суспільство
Що кодекс новий нам готує? Рідна мова - як засіб судового захисту ЗМІ. Хто винний?
Ювілей Євгена Сверстюка.

Хроніка

В Европейском Суде рассматриваются 6 дел в отношении Украины, еще 148 могут быть приняты к рассмотрению в ближайшее время.

Состоянием на ноябрь 2003 года Европейский Суд по правам человека признал приемлемыми к рассмотрению 6 заявлений в отношении Украины. Об этом ЛІГАБізнесІнформ сообщили в пресс-службе Министерства юстиции Украины. На сегодняшний день эти дела проходят в Суде рассмотрение по сути.

Еще 148 заявлений в отношении Украины, по словам Министра юстиции Украины Александра Лавриновича, направлены правительству Украины для предоставления замечаний. Это дела, которые на протяжении 11 месяцев 2003 года не были признаны Европейским Судом неприемлемыми и теперь будут рассматриваться относительно их приемлемости.

Министр сообщил, что среди заявлений, которые уже взяты к рассмотрению Европейским Судом, рассматривается жалоба на нечеловеческие условия содержания в местах лишения свободы и неэффективное расследование прокуратурой жалоб на применение психотропных средств (статья Конвенции о запрете пыток, нечеловеческого и унижающего достоинство обращения или наказания).

Второе дело касается жалобы, в частности, на продолжительность производства по делу относительно установления факта нахождения заявительницы в Чернобыльской зоне отчуждения и в связи с этим, на долговременную неопределенность ее статуса участника ликвидации аварии на ЧАЭС (статьи Конвенции о праве на справедливое судебное разбирательство и о праве на свободное владение своим имуществом).

По этой же статье Протокола №1 рассматривается еще одно дело, которое касается жалобы на отмену в порядке надзора окончательного решения о взыскании с Ялтинского горисполкома в пользу заявителя 386 тыс. гривень.

Европейский Суд рассматривает также дело по жалобе на выселение заявителя из квартиры из-за его отсутствия, а также на исчезновение имущества и неэффективное расследование факта кражи (статьи Протокола №1 относительно свободного владения своим имуществом и права на уважение семейной жизни).

Еще 2 дела касаются жалоб на невыполнение решений суда, вынесенных в пользу заявительниц, о взыскании задолженности относительно надбавки за выслугу лет и помощи на оздоровление, гарантированных законодательством Украины работникам образования (статья Конвенции о праве на справедливое судебное разбирательство и Протокола N1 на свободное владение своим имуществом).

Александр Лавринович также напомнил, что с 1997 года (год подписания Украиной международной Конвенции о защите прав и основных свобод человека) в Европейский Суд по правам человека в отношении Украины было представлено около 8 тысяч жалоб. По 7 делам Евросудом вынесены решения, которыми констатированы нарушения Украиной отдельных положений Конвенции. Решение Европейского Суда, по словам Министра юстиции, выполняются Украиной в полном объеме.

ligabusinessinform
украинская Сеть деловой информации
15.12.2003




Конституція і права людини

Заява журналістів Полтавщини — учасників “круглого столу” “Етичний реалізм як принцип доброчесності демократичної преси”

Президенту України Л.Кучмі
Голові Верховної Ради України
В.Литвину
Прем’єр-міністру України
В.Януковичу
Засобам масової інформації

Ми глибоко обурені заявами новопризначеного генерального прокурора України Геннадія Васильєва на своїй першій прес-конференції, які по суті, дезавуюють результати півторарічного розслідування кримінальної справи, напрацьовані за його попередника С. Піскуна (матеріали Ігоря Гончарова, справа колишнього шефа «наружки» Пукача), та припинення пошуків замовників й убивць нашого колеги журналіста Георгія Гонгадзе до віднайдення його голови.

Це треба розуміти так, що голову не знайдуть ніколи, а відтак, убивці ніколи не будуть покарані.

Ми розцінюємо заяву генерального прокурора Г. Васильєва як спробу назавжди «поховати» справу про вбивство Г. Гонгадзе.

Вважаємо це черговим проявом цинізму нинішньої виконавчої влади і намагання залякати представників прес-корпусу, котрі чесно виконують свій професійний обов’язок: держава їх не лише не захищатиме від найстрашнішої форми політичної цензури – фізичного знищення, а й надалі потуратиме безкарності кілерів та тих, хто «замовляє» журналістів. Свідчення тому – не розкриття причин загибелі понад 30 журналістів за останні роки.

Заявляємо рішучий протест парламентській фракції Компартії України, завдяки якій Г. Васильєв був обраний керівником найвищого в Україні інституту, що здійснює нагляд за додержанням законів, хоча у пресі неодноразово оприлюднювалися факти, що давали підстави не плекати ніяких ілюзій щодо його ділових і особистісних якостей та того, які політичні завдання нинішньої влади він виконуватиме.

Вимагаємо від генерального прокурора України Г. Васильєва поновити розслідування кримінальної справи щодо вбивства журналіста Г. Гонгадзе, знайти убивць і замовників, щоб суд нарешті міг покарати їх за усією суворістю закону. Вимагаємо у найкоротші терміни завершити розслідування численних кримінальних справ щодо загибелі журналістів в Україні, оскільки переконані, що причиною їхньої передчасної смерті є професійна журналістська діяльність.

Л. Кучеренко. І. Червчатий, О. Гаврильченко, В. Ксьондз,
З. Коваленко, С. Вовкодав, Г. Антипович, Є. Мюллер,
І. Фіненко, І. Бурдим, О. Гурін, М. Сикало, О. Клочко
В. Мара, та ін. (усього 34 особи)
19 грудня 2003 року
(“Права людини”. М. Харків, №35, 16-31 грудня 2003 р.)




Відкритий лист представників засобів масової інформації, громадських та благодійних організацій Сумщини до членів тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України з розслідування діяльності міжнародних донорських організацій.

Ми, представники засобів масової інформації, громадських та благодійних організацій Сумщини, вислов-люємо свою глибоку стурбованість з приводу створення тимчасової слідчої комісії для вивчення діяльності гро-мадських організацій, фінансованих за рахунок іноземних ґрантів.

Наша стурбованість обумовлена тим, що певні політичні сили можуть використати її роботу для дестабілізації механізмів соціального розвитку та допомоги, що надається через організації громадянського суспільства, або для перешкоджання громадським організаціям, які сприяють розвитку демократії.

Нам не відомі НДО, котрі б отримували фінансування від міжнародних фондів для підтримки конкретних кандидатів. Принцип невтручання у політичну боротьбу є одним з головних для міжнародних донорських організацій. Навпаки, ми можемо навести багато прикладів, коли завдяки громадським та благодійним організаціям Сумщини, проекти яких фінансувалися міжнародними фондами, вдалося суттєво сприяти подоланню соціальних проблем, на вирішення котрих у держави поки що не вистачає коштів. Це гуманітарна допомога малозабезпеченим верствам населення та вдосконалення матеріальної бази закладів медицини та освіти, створення діючого механізму відродження сфери побутового обслуговування на селі, розвиток жіночого підприємництва, інформаційна підтримка громадянських ініціатив, консультативна підтримка підприємств малого та середнього бізнесу, прозоре висвітлювання діяльності органів влади, безкоштовна юридична допомога малозабезпеченим громадянам, розвиток молодіжного лідерства.

Ми з повагою ставимося до прагнення депутатів Верховної Ради захистити національні інтереси і поділяємо їх стурбованість тим, що у бюджетах багатьох громадських організацій фінансова допомога з боку міжнародних фондів складає більшу частину. Ми також зацікавлені у тому, щоб у них неупинно зростала українська складова. Але цьому сприятимуть не слідчі комісії, а прийняття законодавчих актів, які забезпечують участь саме національних джерел у фінансуванні громадських ініціатив, заохочують залучення підприємницьких кіл у фінансування соціальної сфери.

Прикладом такого закону може бути прийнятий Конгресом США у 1977 році “Акт про реінвестування місцевих громад”, який вимагає від банків робити інвестиції у розвиток соціальної сфери територій, на яких вони оперують. Не полювання на відьом, а конструктивної роботи, спрямованої на підтримку громадських ініціатив, чекаємо ми від Верховної Ради.

Ми вимагаємо, щоб наша точка зору була врахована, бо ми й є той самий народ, інтереси якого ви представляєте у вищому законодавчому органі.

Алещенко Антон, голова Сумської обласної молодіжної громадської організації “Матиця”

Алещенко Сергій, директор Сумського ресурсного центру

Бабкова Ганна, виконавчий директор Спілки підприємців Тростянеччини

Власов Денис, голова Лебединської міської організації УСДМ

Захарченко Світлана голова Сумської міської жіночої молодіжної громадської організації “Кризовий центр”

Калмиков Олександр, голова Сумської обласної молодіжної громадської організації “Сумська ініціатива”

Кисіль Олена, голова Сумського міського благодійного фонду “Росток”

Московко Петро, Благодійне товариство “Родина”, заступник президента

Паріченко Марина, соціальний педагог Центру соціально-трудової реабілітації “Спільнота”

Такул Олександр, голова СМОГ “Громадське бюро “Правозахист”

Чорна Юлія, інформаційний менеджер громадської організації “Порятунок”





Перед виборами спецпідрозділи МВС тренували розганяти мітинги опозиції.

У середині грудня нинішнього року були проведені навчання спецпідрозділів МВС України під патронатом міністра Миколи Білоконя по наведенню громадського порядку на мітингах.

Про подробиці навчань повідомляє в понеділок газета “Грані+”

За даними газети, на полігоні МВС під Новими Петрівцями (Київська область) спецпідрозділ “Омега” (до складу якого входять бійці підрозділу “Барс” ), відпрацьовував навички “з наведення громадського порядку у місцях масового скупчення громадян”.

Як пише видання, близько трьохсот курсантів академії МВС імітували групу “невдоволених владою громадян”. Вони тримали в руках плакати з текстами “Свободу слова!”, “За незалежну Україну!” та інші подібного змісту транспаранти. Гасел “Кучму – геть!” не було, зазначає автор.

Напроти маніфестантів вишикувалися стрункі шеренги бійців спецпідрозділів у бронежилетах зі щитами та кийками наперевіс, зазначає газета.

“Мітингуючі” періодично вигукували гасла, а офіційна міліція реагувала, випускаючи у повітря, одна за одною, дві “попереджувальні” ракети. Потім у мегафон прозвучала вимога: “Розійтися!”, у бік “демонстрантів” рушив БТР, за ним – автомобіль з водометною установкою.

На деякій відстані від місця навчань стояли одна машина “швидкої допомоги” та два “воронки” для затриманих, зазначає автор статті.

“Демонстранти” відбивалися від супротивників дрючками, що взялися, як зазначає автор, невідомо звідки, але були швидко розігнані сльозоточивим газом. “Заводіяки заворушення” були посаджені у “воронки”.

Трохи пізніше тут же боротьбу з тероризмом відпрацювали підрозділи “антитерористичного центру”, зокрема, бійці спецпідрозділу “Альфа” (СБУ).

Як зазначає видання, тренуванням силовиків передував семінар начальників та їх заступників всіх обласних управлінь внутрішніх справ. Заняття мали закритий характер, але журналістам вдалося дізнатися, що генерали та полковники “підвищували теоретичні знання щодо боротьби з тероризмом”, а також вчилися діяти в “екстремальних ситуаціях” – боротися з учасниками акцій протесту та проти масових заворушень, які нібито у найближчому часі можуть статися в Україні.

Видання також зауважує, що підрозділи “Альфи” (чисельність – 400 чоловік), представлені у всіх обласних центрах. Екіпіровка та озброєння – найновітніші. Також підрозділи, які дублюють функціональні обов’язки “Альфи”, з’явилися раптом у складі МВС.

www.ПРАВДА.com.ua, 29.12.2003




Міліція Мукачева проводить масові арешти за участь у вчорашньому мітингу-протесті.

31 грудня міліція міста Мукачева розпочала масові арешти депутатів міськради і представників приватних підприємств, які брали участь у вчорашньому мітингу протесту під стінами мерії. Про це повідомив народний депутат Юрій Оробець.

“Міліціонери не мали жодних документів, оформлених на те, щоб вести такі дії. Зараз все відбувається за сценарієм 1937 року. Ми звернулися до Ніни Карпачової та до секретаря Ради національної безпеки Радченка, щоб він негайно вжив необхідних заходів, аби усунути неправомірні дії міліції”, – повідомив народний депутат.

На його думку, “обласні представники СДПУ (о) навмисно провокують перед святами масові протистояння, вводячи елементи надзвичайного стану, щоб таким чином нібито легітимізувати явно не правовий указ Президента. Масові арешти викликають сильну негативну реакцію всіх жителів міста”.

Зараз народні депутати Олексій Івченко, Віктор Пинзеник, Юрій Оробець, Роман Зварич та Віктор Балога звертаються до силових структур, намагаючись нейтралізувати те беззаконня, яке відбувається у місті напередодні свят.

Прес-служба “Нашої України”
31-12-03




Впровадження норм європейського права

Следствие прикончено. Забудьтесь...

Хмурым октябрьским днем 2001 года на рынке ко мне подошли знакомые беспризорники. На 140-тысячный городок Северодонецк их приходится от 90 до 120 человек (количество колеблется), теперь это обыденное, увы, явление… Дети рассказали мне о некоем подвале, в котором мучают и подолгу держат в качестве наказания — и ради наслаждения “содержателей” — малолеток… Информация обеспокоила меня, тем более, что местная власть не озабочена никаким иным будущим помимо кланового, а милиция, во-первых, поставлена в условия выживания, во-вторых, готова выполнить любую прихоть клана, в-третьих, решая проблемы никому не нужной детворы, она более всего готова загнать ее в угол и пнуть форменным ботинком. Не со зла, а, надо полагать, воспитания ради… В виду всего этого я предположил наихудшее: в родном городе пустила корни метастаза разогнанной (так ли уж разогнанной?) в России “Голубой Орхидеи”, гнусной и страшной преступной бизнес-группировки, поставившей на поток производство порнофильмов с сюжетами сексуального насилия над детьми любого пола и возраста. Учитывая моральное состояние северодонецкой местной власти, подобного нельзя было исключать, скорее наоборот. Забегая вперед, скажу, что худшие предположения, слава Богу, не оправдались. Но спокойствия не осталось и близко.

Вместе с проводником из безнадзорной детворы мне немало пришлось полазить по теплотрассам, где ночуют эти дети, обойти места, где они “тусуются”, и злачные заведения, у которых они промышляют попрошайничеством. Обо всем этом можно написать книгу, но книга эта будет страшная, и немногие сумеют и захотят дочитать ее... Наконец удалось выйти на след тех, кто был в том подвале. Однако сами они на контакт не шли, — весть о том, что побывавших там ищет “какой-то мужик”, разлетелась быстро, и беспризорники опасались, что мужик этот из милиции, которую они рассматривают как исключительно репрессивный орган. Не без оснований, впрочем. А друг другу в их среде никто не верит, и даже гарантии моего проводника для его приятелей таковыми не были. Параллельно с этими поисками я попытался зондировать официальные каналы, но никаких данных по интересующему меня вопросу, разумеется, не получил.

Однако, наконец — и, как обычно, почти случайно — я наткнулся на тех, кого искал. После недолгих моих уговоров мальчишки пообещали-таки прийти и обо всем рассказать, поставив мне условия, которые я нахожу наивными, но которые я выполнил. Моим условием была правда. Вот, что записала моя видеокамера.

В конце лета года 2002-го в разрекламированном на всю страну Северодонецком монастыре работали четверо мальчишек. Самому младшему было тогда десять лет, самому старшему — четырнадцать. Не были они примерными мальчиками из благополучных семей, да и семей-то у них, считай, не было. Иначе, зачем бы им работать просто за то, чтобы их кормили? А денег, конечно, хотелось. Фактически те тридцать семь гривен, которые стащил один из этих ребят, были ими заработаны, но “его Северодонецкое преосвященство” гражданин Дубовик так не думает, видимо, и по сей день.

Украденные деньги принадлежали водителю нашего “первосвященника” (думаю, читающему эти строки ясно, что вынуждает меня ставить подобные названия в кавычки), который исполняет также обязанности его телохранителя со всеми вытекающими отсюда последствиями. Этого человека зовут Сергей Семерня, — я хочу, чтобы народ знал своих “героев”.

Здесь необходимо маленькое отступление. За последние восемь лет — а это как раз срок “власть предержания” в городе нынешнего мэра Грицишина — перспективный город Северодонецк из средоточия науки и культуры выродился в бандит-Сити, где средь бела дня иногда стреляют автоматчики и почти открыто “ширяются” наркоманы у заброшенных детских песочниц, а трупы находят практически ежедневно (официальные сводки недоступны; мы, журналисты, получаем сведения, в основном, о милицейских успехах). Вполне логично поэтому, что криминализация достигла в Северодонецке своего апогея, но все-таки бандитская светская власть воспринимается как более привычное сочетание, чем бандитская церковь. Первое родственнее, что ли. Хотя и в том, и в другом случае — к сожалению…

Но вернемся к делу. Обнаруживший пропажу водитель доложил об этом окружному “благочинному”. Мальчишки к тому моменту разошлись: собственно, один, луганский, остался, а трое местных ребят отправились сперва купить поесть (по другим данным — за мороженым) — кормили-то их так себе, — а затем в видеоклуб посмотреть боевик. С пристрастием выяснив у луганчанина, в какой именно клуб отправились остальные ребята, “святой отец” сел в машину, где на тот момент его ждал 10-летний сын, и вместе с водителем они бросились “по горячим следам”.

Трудно сказать, какая сила помыкала этими людьми. Насчет водителя вопроса нет: местные бомжи давно рассказывают о его “воспитательных мерах”. Но “благочинный”, занимающий положение, так сказать, высшего церковного иерарха округа? А впрочем, после публикаций в центральной прессе о гомосексуальных и прочих мерзостях самых высоких церковников, о почти открытой педофилии среди католических священников на демократичном Западе не удивляешься уже ничему. Наоборот, выглядела бы странной незапятнанность репутации церковнослужителей бандитской столицы Луганской области.

Итак, прибывшие в клуб “благочинный отец” и его водитель прямо там, на месте, избили мальчишек и посадили их в машину. Работница видеозала уверяет, что избиения не видела, а видела лишь, что мальчишек вели… Очень возможно… В машине акция воздаяния продолжилась, и не беда, что штатный работничек “первосвященника” вел машину, а на сидении рядом с ним сидел (люди добрые, вдумайтесь!) сын нашего “благочинного”, его папа тоже кое-что знает и умеет. Например, ладонью одной руки закрыть нос и рот мальчику, а другой рукой держать его слабые руки. “А ты, сынку, назад не оглядывайся, в окошко смотри…”

Но это только присказка. Привезенных в монастырь мальчишек спустили в подвал и посадили на цепи. Сказать, что их били, — значит, ничего не сказать. Я записал на видеопленку показания ребят, но даже мне, журналисту, который освещает положение детей и не раз сталкивался с насилием над ними, мне, бывшему руководителю службы “Телефон доверия”, — даже мне нелегко вообразить, как это было. Описывать все подробности не стану, но два момента отмечу. Первый: похоже на то, что-либо всех троих, либо одного из мальчишек в подвале изнасиловали. Вероятно, в качестве наказания. В общем, “опустили” по классическим тюремным понятиям. Кто именно взял на себя столь “педагогическую” роль, я выяснить не смог: с мальчишками трудно говорить о таком… Я, собственно, не стал подробно исследовать этот момент издевательств над детьми потому, прежде всего, что подобная “слава” мальчишкам не нужна, им еще жить в этом городе и этом мире. Поэтому лучше будет закрыть эту тему и более к ней не возвращаться. Второй момент: мальчишек держали на цепях восемь суток, восемь!.. Думаю, не только ради наказания. Нужно было, чтобы исчезли раны, синяки и ожоги, то есть, следы насилия. Чтобы никто не смог доказать преступление. Никто и не доказал. Одна из мам этих ребят написала заявление в милицию, но, так как она лишена родительских прав, то лишена и права возбудить уголовное дело. А прокурор делать этого, разумеется, не стал. Еще деталь: один из соучастников воровства оказался воспитанником местного интерната, почему его и отпустили от греха… И кем, вы думаете, его заменили? Правильно — подростком из Луганска, который был ну абсолютно ни при чем! И вот тут-то возникает неприятное предположение. А не было ли это подстроено? Не зря же в Уголовном Кодексе есть статья, предусматривающая ответственность за намеренное, например, оставление ценностей без присмотра. Читающий эти строки подумает, что журналист тут уж явно загнул. Дай Бог, что так. Но выше я указал на некоторые пороки многих церковников и у нас и у “них”. Поэтому данный вопрос оставляю открытым.

Вопрос же о моральной стороне медали сумеет вызвать, вероятно, лишь горькую улыбку. Можно было бы сказать – “не суди, да не судим будешь”, и еще много-много чего правильного можно было бы сказать. Но все это уместно адресовать мирянину. Вступающему в жизнь юноше, положим. А какие слова сказать отцу десятилетнего мальчика, издевавшегося в присутствии собственного сына над его сверстниками? Высшему церковному иерарху округа, настоятелю всех городских храмов, который с алтаря проповедует именем Бога светлое, доброе, вечное? И который, узнав, что один из мальчишек не крещен, предложил ему — после всего, что было — стать его крестным отцом и окрестить бесплатно…

Не могу не отметить еще одно “бездействующее лицо” в этой истории, оставшееся за кадром. Это городской голова Северодонецка Грицишин, который избил в свое время подростка чуть постарше наших “монастырских мучеников” (об этом писала местная пресса) и который по причине спесивого псевдопатриотизма (“У нас нэ можэ буты плохо, а у цых дитэй есть родители” — из выступления Грицишина по местному ТВ на тему беспризорников) противится не только открытию детского приюта, как это сделано в соседних городах, не говоря уже о благополучной Европе, но даже признанию факта существования проблемных детей. Нашему мэру весьма мешает, видимо, комплекс неполноценности, зародившийся у него еще в детстве, когда он воспитывался в интернате. Сказывается и недостаток духа и разума. Парадоксально, но руководителем интеллектуальной столицы (в безнадежном прошлом) Луганщины является довольно убогий человек, однажды одержавший верх на выборах исключительно на волне протестного электората и в настоящем манипулируемый своим же ближайшим окружением. В частности, Грицишин до сих пор не научился четко говорить ни по-русски, ни по-украински.

Нельзя не выразить откровенное пренебрежение большинству работников правоохранительных органов: жалуетесь, что вам мало платят? Льгот лишают? Вы не достойны и этого. В частности, Северодонецкая прокуратура дважды “топила” расследование по данному случаю. Впервые уголовное дело не было возбуждено после написания заявления в милицию матерью одного из избитых мальчишек и вторично — после моего (О.С.) письма к народному депутату Юлию Иоффе и его дальнейшего обращения в Генеральную прокуратуру. И только после повторного обращения Ю.Я. Иоффе уголовное дело было возбуждено Луганской областной прокуратурой и передано на досудебное расследование в прокуратуру соседнего города Рубежное. Ибо заниматься этим в насквозь коррумпированном Севердонецке, где все узурпировано Грицишиным, бессмысленно.

История на этом, конечно, не кончилась. А просто зависла. Сперва Рубежанская прокуратура начала было следствие довольно активно, вызывали автора этих строк, искали детей и беседовали с ними. Однако вскоре поздравлять с Днем рождения городского прокурора приехали на новеньком “мерседесе” Дубовик с водителем, да еще в сопровождении начальника следственного отдела северодонецкой милиции Г. Слупской. Надо полагать, не с пустыми руками. После этого следствие как-то стремительно увяло. Но это не значит, разумеется, что “правоохранительные” органы о пострадавших детях забыли. Нужно было что-то побыстрей решать с ними. В общем, по приговору суда обоих мальчишек отправили в спецшколы (разные, понятно). За воровство. Судили по ряду эпизодов целую компанию, “забрили” только этих. Остальным намекнули: поменьше болтайте с всякими газетчиками, не то отправитесь следом. В самом ближайшем будущем.

Что же касается Православной церкви, то ее патриархи, увы, никак не отреагировали на случившееся в Северодонецке. Стоит ли ввиду такого отношения к собственным же проблемам удивляться тому, что народ направляет стопы свои к алтарям иных богов и бесов, коих расплодилось ныне великое множество?

Ах да, Бог ведь умер... Ницше заметил это почти век назад.




Мама, защити меня … от милиции.

Как известно, дети иногда гуляют. На улице. Это “несчастье”, которого родителям не избежать. 20 октября во дворе школы №4 играл с друзьями в баскетбол 17–летний Саша П. Игра закончилась, и вместе с 13 летним Мишей А. подросток решил пойти поиграть в зал игровых автоматов центра детского творчества, что возле соседней школы. На их беду, центр оказался закрытым. И мальчишки решили сменить дислокацию – пойти в “Галактику”. С той же целью. Но родители для того и существуют, чтобы контролировать своих чад. Покупая, при возможности, для этого мобильные телефоны. Был таковой и у А., по которому в 19.40 родители предложили ему немедленно явиться домой. Пришлось возвращаться.

Вот как А. описывает дальнейшие события в объяснении на имя прокурора Северодонецка В.Глаговского: “Я пошел домой, и Саша пошел в мою сторону тоже. Мы шли по направлению к школе № 16. Проходя мимо дома 13–б, я увидел двух работников милиции в форме. Они стояли недалеко от аптеки, находящейся в филиале детской поликлиники. Я и Саша шли им навстречу. Когда мы подошли, они приказали нам повернуться к аптеке, руки положить на клумбу, ноги раздвинуть. Один работник ударил меня по левой ноге.

Сперва открыли Саше карман и положили в правый карман брюк что–то, на что Саша сказал: “Зачем Вы это мне положили, это не мое”. Работник милиции ответил: “Мне все равно, будет твое”. Затем Саше одели наручники и ударили в правый бок. Затем мне тоже раскрыли правый карман и положили туда что–то. Я попросил позвонить маме, мне отказали. Работники милиции говорили нам обоим матом – что, я не помню... После они повели нас на опорный пункт, который был закрыт и свет не горел. Один из работников милиции стал звонить по своей рации, пытаясь вызвать машину, по рации ему ответили, что машина должна подъехать, ждите. Затем нас повели к ночному ларьку по ул. Курчатова. Подведя к ларьку, нас поставили лицом к витрине ларька. Возле ларька у меня несколько минут подряд звонил мобильный телефон. Я попросился ответить, мне сказали: “У нас не Америка, отвечать нельзя”.

Аналогичные по содержанию объяснения прокурору дал и П.

А вот как описал события, связанные с задержанием двух несовершеннолетних, зам. начальника северодонецкой милиции В.В.Шишов в заключении о служебном расследовании: “20.10.03 года наряд ППСМ в составе милиционеров роты Бородача А.И. и Репина Ю.М. согласно постовой ведомости экипированные как положено, нес службу по охране общественного порядка на территории города Северодонецка. Примерно в 20–00, патрулируя в районе дома № 13–б по шоссе Строителей, наряд обратил внимание на двух граждан, один из которых по виду был явно подростком. Граждане двигались навстречу наряду, заметив его, резко изменили направление движения в противоположную сторону, чем вызвали подозрение наряда. Имея ориентировку по лицам подобного возраста, подозреваемым в совершении правонарушений, а также учитывая странное поведение при визуальной встрече с работниками милиции, наряд окликнул двух граждан. В соответствии с требованиями ст.11 п. 2 Закона Украины “О милиции”, представившись, попытался в беседе установить личности граждан. Однако оба гражданина стали вести себя неадекватно сложившейся обстановке, в частности, гр–н П., 1986 года рождения (данные были установлены впоследствии) пытался уйти от наряда, высказывая угрозы неприятностями по работе наряду, пытался что–то достать из кармана, отказывался назвать свои данные. Те же действия повторял А.,1990 года рождения. Все вышеперечисленные действия гр. П. и А., практически оказывая неповиновение законным требованиям работников милиции, повлекли за собой применение к ним права работникам милиции согласно ст. 11 п. 6 Закона Украины “О милиции” на осмотр вещей, находившихся при них. Во избежание избавления от вещественных доказательств, предметов, которые могут быть использованы во вред их здоровью, а также с целью изъятия, наряд был вынужден ограничить движение рук обоих граждан. Учитывая активность гр. П., а также то, что он явно не был малолетним, и на основании ст. 14 п. 4 Закона Украина “О милиции” к вышеуказанному было применено спецсредство – изделие БР. Других мер физического воздействия к задержанным не применялось, так как в данной ситуации необходимость отсутствовала”.

Дело было вечером, свидетелей задержания не было. А посему – памятка для читателя: параграф первый: мент всегда прав; параграф второй: если мент не прав, смотри параграф первый. Доказать что–либо здесь трудно. Впрочем, не для себя. Наш юрист Н.Метелкина прошла маршрутом, которым с 19.40 до 20 часов шли двое подростков. И вот на что обратила внимание: если идти от улицы Курчатова к дому 13–б, то двигаешься из неосвещенной части двора к хорошо освещенному месту, где стояли двое милиционеров. Подростки должны были их увидеть намного раньше, чем те их. То есть избежать встречи с “родимыми” у них была возможность. Вот только была ли необходимость? Теоретически о повадках работников милиции мы знаем все, но избегать встречи с ними, как это делаем, завидев пьяные кампании, мы себя пока еще не приучили.

Второе обстоятельство: по закону при задержании несовершеннолетних работник милиции обязан немедленно сообщить об этом его родителям. В нашем случае подростки просят разрешения у милиционеров на это, у них есть возможность – мобильный телефон. Но им отказывают. В ходе судебного заседания по админделу вопрос об этом был задан. Ответ работника милиции был потрясающим по цинизму: “Мы не дали им возможности позвонить в целях своей безопасности. Они пугали нас своими родителями”.

Третье обстоятельство пытался установить судья О.Горбатенко, опрашивая Бородача и Репина о причинах, побудивших тех задержать подростков. Кроме нагловатой уверенности, что имеют право задержать кого угодно, они не очень уверенно говорили о неких “ориентировках”. Мол, эти двое попадали под полученные ими ориентировки. Об этом же говорит и госп. Шишов, но, к счастью, более определенно: “ориентировка по лицам подобного возраста”. Так что помните, уважаемые родители подростков, отпуская их на улицу: наша доблестная милиция уже ориентировала свои наряды на ваших детей. Именно за счет них будет выполняться план по раскрытым преступлениям (и правонарушениям) в городе Северодонецке. И ведь выполнят, будь ваш ребенок раззолотым. Попробуйте доказать, что он не нес наркотики, не сквернословил в общественном месте, не украл что-нибудь в конечном счете. По крайней мере, если в момент задержания не будет свидетелей. Исключительным доказательством в этом случае является слово представителя власти. Даже, если в милицейскую форму одет отпетый подонок. Естественно, при этом мы не имеем в виду господ Бородача и Репина. Это – произвольное обобщение.

Впрочем, выводы мы сделаем позже. Проблемы подростков в этот вечер только начались, им предстояло провести в компании милиции 6 часов (вместо 3, предусмотренных законом). Вот как описал в объяснении прокурору эти события П.: “На моих глазах тот же работник милиции положил пакет Мише в правый карман брюк. Я попытался возразить работнику милиции по этому факту, на что он ответил матом. После этого нас повели на опорный пункт, где мы простояли некоторое время, т.к. пункт был закрыт. Я попросил работников милиции позвонить домой, на что работник милиции ответил ударом в правый бок. Через некоторое время мы пошли к большому желтому киоску на ул. Курчатова,8, где работники милиции писали бумаги в течение получаса. По окончанию заполнения бумаг они попросили продавщиц киоска присутствовать при изъятии наркотического вещества. Они достали из наших карманов пакеты, после чего нам было предложено подписаться в протоколе изъятия. Мы отказались. Примерно в 23.00 нас доставили в милицию. Я находился в наручниках до отъезда в горотдел. По приезду нас посадили в холле, отобрали объяснение. Через некоторое время Мишу забрали родители. После того, как меня сфотографировали и взяли отпечатки, отпустили домой. Домой я пришел в 3 часа ночи, все рассказал родителям. Утром почувствовал ухудшение здоровья и обратился в травмопункт”. В объяснении П. не указал, что он просил милиционеров снять с него наручники, поскольку они сильно давили руки и, к тому же, на улице было холодно. Милиционер, издеваясь, ответил, что у них нет ключей. В наручниках П. простоял почти три часа.

А вот как те же события описывает в объяснении прокурору милиционер Репин: “Так как гр–не вели себя неадекватно, пытались засунуть руки в карман (напомним, что П. к этому времени уже был в наручниках – А.С.), сильно нервничали, подойдя к ларьку возле магазина № 80, мы пригласили понятых – работников ночного ларька. В присутствии понятых мы начали досмотр граждан и вещей, у них находящихся. У одного гражданина при досмотре из заднего правого кармана брюк был изъят газетный сверток, в котором находилось вещество растительного происхождения светло–зеленого цвета. Кроме вышеуказанных предметов больше ничего не было и изъятию не подлежало. В присутствии понятых был составлен протокол изъятия и выяснены фамилия, имя, отчество и место жительства граждан. Ими оказались П., 1986 г.р. и А., 1990 г.р. Кроме того, были отобраны объяснения у гр–н, которые были привлечены в качестве понятых (работники ночного ларька). Кроме того, данные гр–не П. и А. в присутствии понятых угрожали нам своими родителями. Говорили о том, что мы больше не будем в милиции работать и что им нарочно подложили вещество. После оформления материалов мы вызвали патрульную машину для сопровождения их в милицию и для дальнейшего выяснения обстоятельств по факту изъятия. Меры физического воздействия не применялись”.

Впрочем, с понятыми у милиции на этот раз вышла промашка. Обе работницы киоска были опрошены в суде в качестве свидетелей и … высказали возмущение действиями милиции. Прежде всего, они не видели никакого вещества растительного происхождения зеленого цвета, написали о нем … со слов “правоохранителей”. Понятые даже не видели, чтобы пакеты открывались. Не видели они и процесса “досмотра”, на их глазах милиционеры залезли именно в те карманы, где находились свертки, другие карманы не проверяли. Наконец, подойдя к киоску, милиционеры сразу же предложили продавцам быть понятыми при изъятии наркотиков. То ли так верили в силу ориентировки, то ли еще до “досмотра” хорошо знали, что находится в карманах ребят?

Еще одна деталь, на которую следует обратить внимание: оформлять документы милиционеры начали до того, как произвели досмотр. Факт, который говорит о многом.

Пока подростки стояли у киоска (один из них – в наручниках), родители А. начали его искать, ведь сын должен был вернуться к восьми. Помог им в этом сам А.: дождавшись удобного момента, он нажал кнопку вызова на мобильном телефоне, не вытаскивая его из кармана. И родители услышали его разговор с милиционерами. Сразу поехали в горотдел, где инспектор ОКМДН В.Н.Волох сообщил им, что двое задержанных подростков находятся возле киоска на улице Курчатова. Подъехав туда, они увидели милицейскую машину и в ней – своего сына. Поехали следом, когда ребят повезли в отделение. Однако в здание их не пустили: тринадцатилетнего ребенка допрашивали, заставляли подписывать документы, которые, в принципе, могли сломать его судьбу, фотографировали и снимали отпечатки пальцев, а родителей заставили дожидаться милости господ “начальников” на улице. В 0.30 А. выпустили из ГОВД. По нашим данным, его родители не протестовали и даже уплатили штраф за админнарушение, хотя их сын уверял, что никаких нарушений не совершал. Родителей можно понять, они предприниматели и хорошо знают реальности нашего бытия.

П. пришлось пробыть в ГОВД еще полтора часа. По его словам, при нем избивали незнакомого мужчину. Проводивший с ним “работу” В.Н.Волох отрицает, что П. мог это видеть. Согласно объяснению последнего прокурору: “Во время отбираний объяснений у гр. П. был доставлен взрослый в нетрезвом виде, и его работник милиции завел в этот кабинет, где мы находились. Этот гражданин оказывал противодействие действиям дежурного офицера, все это происходило у меня перед глазами. А П. этого видеть не мог, т.к. он сидел спиной ко входу в кабинет, где находились вышеуказанные граждане. В связи с тем, что взрослый вел себя неадекватно, офицер мог пресечь его действия, т.е. П. мог слышать только крики задержанного”. Отдадим должное выдержке подростка: и в этих условиях в протоколе допроса, составленного В.Н.Волохом, П. указал, что содержание протокола не соответствует тому, что он говорил.

По информации В.Волоха, П. был отпущен около 2 часов ночи. Домой он шел пешком через весь город – его родителям о факте задержания так и не было сообщено. Милиционеров он, к счастью, больше не встретил. Но и без того переохлаждение и стресс дали о себе знать: он вернулся с высокой температурой. Родителям рассказал все: и о том, что ему подбросили наркотики, и о том, что избили и держали в наручниках. Уложив сына спать, родители немедленно приехали в ГОВД. В здание, как и родителей А., их не пустили, но В.Волох к ним вышел. Он был вежливым и успокаивал: не волнуйтесь мол, наркотиков было мало, обойдется штрафом. Объяснил Владимир Николаевич и то, почему о задержании не сообщили родителям: мол, предлагал позвонить после допроса, но П. отказался. Позднее, правда, милиционер напишет, что звонил трижды, но никто не брал трубку.

21 октября в 8.20 П. вместе с родителями обратился в травмопункт, где были зафиксированы ушиб в месте удара и ссадины от наручников. Здесь же работники санпропускника измерили П. температуру, которая оказалась повышенной – 37,2 градусов. После этого была проведена судмедэкспертиза, которая подтвердила наличие ссадин от применения наручников, что, согласно акту эксперта, было отнесено к легким телесным повреждениям. Ушиб от удара судмедэксперт то ли не заметил, то ли по “забывчивости” пропустил.

21 октября родители П. подали на имя начальника милиции заявление о неправомерных действиях работников ППС, в этот же день они встретились с зам. начальника милиции В.Шишовым. Мы знаем, что тот им говорил, но писать не будем – не докажешь.

Отметим, что до этого времени и родители П. и, особенно, он сам – вели себя очень правильно. А вот в чем родители П. в описанной истории были не правы, так это в надежде, что руководство милиции проявит заинтересованность в установлении истины и накажет виновных. Если с вами или вашим ребенком случится подобное описанному выше, то можете быть уверены, что милиция, прокуратура и суд будут совместно работать против вас, против ваших интересов. И вам обязательно потребуется помощь человека, искушенного в процессуальном законодательстве, из опыта знающего, как проводить проверку подобных фактов и какие подводные камни могут вас ожидать. Увы, жизнь в нашем государстве такова, что виновным слишком часто оказывается правый!

Только 5 ноября, через 2 недели после происшествия, родители П. обратились в приемную комитета избирателей. Ситуация для подростка к этому времени существенно ухудшилась. 27 октября г. Шишов подписал, а начальник милиции И.Шовиков утвердил заключение служебного расследования по жалобе матери П. Естественно, что действия Северодонецкого ГО УМВД – милиционеров роты ППСМ Бородача и Репина были признаны правомерными. В тот же день, в 21 час на квартиру П. явились двое милиционеров. “Успокаивая” родителей, что 70% подростков в Северодонецке употребляют наркотики, они предложили П. подписать административный протокол о привлечении его к ответственности по ч. 1 ст. 44 КоАП. Составил протокол сотрудник ВКМСН Б.Пищенко. В тот же день П. был поставлен на профилактический учет. А 30 октября ГОВД направил в суд протокол для привлечения П. к административной ответственности. Учитывая, что админдела рассматриваются в наших судах формально (для данного случая суд выяснил бы у “нарушителя”, действительно ли у него извлекли пакет, и сразу после этого вынес бы вердикт), отрицательный для П. итог дела был фактически предрешен.

Участие опытного юриста КВУ позволило многое исправить. Как ни хотели знакомить родителей с материалами дела, но прокуратуре пришлось это сделать. И откровением для родителей П. стал протокол освидетельствования П. на наличие телесных повреждений, которое якобы проводилось в милиции 20 октября в 22.00. Вспомним, что в действительности в это время П. находился еще возле киоска на улице Курчатова, в наручниках. Протокол был подписан двумя понятыми, один из которых был нами найден и категорически отрицал, что в этот день был в милиции и что–либо подписывал. Документ был явно рассчитан на внутреннее пользование, в системе милиция – прокуратура. Более того, в материалах было и заявление П., в котором он якобы пишет, что физические меры к нему не применялись и он не имеет претензий к работникам милиции. По утверждению П. ничего подобного он не писал.

Как мы и предполагали, 12 ноября северодонецкая прокуратура отказала в возбуждении уголовного дела против работников милиции – ввиду отсутствия состава преступления. На это постановление родители П. тут же подали жалобу в прокуратуру области, в которой, в частности, указывалось: “О предвзятости помощника прокурора Новиковой А.А. (которая проводила проверку – А.С.) говорит тот факт, что она, отбирая объяснение от несовершеннолетнего П., фиксировала лишь эпизод изъятия бумажного пакета, в котором, согласно справке эксперта НИЭКЦ при Северодонецком ГОУМВД от 22 октября 2003 года, находилось наркотическое вещество. На объяснения П. о том, что его незаконно задержали работники ППСМ Северодонецкого ГО УМВД, что к нему незаконно были применены наручники, после чего в правый задний карман брюк был положен пакет, что он просил снять наручники, т.к. они ему сильно давили и было очень холодно, а в ответ получил от работников милиции нецензурную брань, что он просил сообщить о задержании родителям и др., помощник прокурора Новикова А.А. не реагировала и в объяснениях это не фиксировала, мотивируя тем, что ей нужен только лишь один эпизод изъятия пакета, а остальное у нее есть”. И дальше по тексту: “Помощник прокурора Новикова А.А. при беседе с сыном оказывала на него давление и настаивала на записи о том, что он не имеет претензий к оперуполномоченному ОКМДН Волоху В.Н.” Удивительно, но зам. прокурора категорически возражала, чтобы при даче объяснений несовершеннолетним П. присутствовали его родители.

В конце ноября постановление об отказе в возбуждении уголовного дела было отменено, а 18 декабря принято снова (проверку проводила та же Новикова, чье определение было отменено). Естественно, что оно снова будет обжаловано – теперь в Генеральную прокуратуру. Легко предсказать дальнейшее развитие событий по этой схеме: постановление об отказе в возбуждении уголовного дела будет снова отменено, затем – снова принято. И так – пока родители П. “не успокоятся”. Эта, обкатанная многими годами “технология” наших правоохранителей, благодаря которой работники милиции, даже будучи уличенными (мы не утверждаем, что Бородач и Репин уличены – установить их виновность может лишь суд), не привлекаются к реальной ответственности. В качестве примера: за 8 месяцев 2003 года на неправомерные действия милиционеров Луганской области пожаловались более 800 человек – и по этим жалобам не было возбуждено ни одного (!) уголовного дела. Мы слишком хорошо знаем эту “технологию”, при помощи которой граждане устраняются от реальной возможности защищать свои права, отдавая их на откуп прокурорам.

И по нашему предложению уже 6 ноября родители подали в суд жалобу на неправомерные действия должностных лиц в порядке ст. 248 Гражданского кодекса. Зачем это нужно? Таким образом из спора о нарушенных правах устраняется прокуратура и в суде остаются две стороны: пострадавшие и милиция. Суд в этом случае по крайней мере состоится. И его можно выиграть: в Северодонецке ли, в Луганске ли, Киеве или Страсбурге. Хватило бы мужества и терпения семье П. В жалобе, в частности, указывается:

– в нарушение ст. 28 Конституции Украины, ст. 3 Международной конвенции прав человека и основных свобод, работники милиции подвергли нашего сына П. жестокому, унижающему человеческое достоинство обращению, нанесли вред его физическому здоровью: в течение 2,5 часа его удерживали в наручниках, на холоде с ограниченной возможностью движения, в связи с чем он получил простудное заболевание и травмы от длительного пребывания в наручниках и от неправомерного физического воздействия; в наручниках, как преступника, его удерживали на людной улице, на виду у большого количества людей, чем нанесли тяжелую душевную травму;

– в нарушение ст. 29 Конституции Украины, ст. 37 Конвенции о правах ребенка, ст. 434 УПК Украины, ст. 263, 270 Админкодекса нашему несовершеннолетнему сыну П. было отказано в просьбе сообщить о своем задержании родителям, а само задержание длилось необоснованно долго: с 20 часов вечера до 2 часов ночи – вдвое больше допустимого срока.

Впрочем, гражданское дело – еще впереди. Пока же в суде рассматривается админпротокол, составленный на П. работниками милиции. Участие в деле влиятельной общественной организации и опытного юриста позволило провести этот процесс не традиционно–формально, а с исследованием всех обстоятельств дела (ограниченных, правда, только наркотиками). В суде были допрошены как подростки и их родители, так и работники милиции, граждане, бывшие понятыми. Свидетельства, по–видимому, говорили за себя сами и 22 декабря северодонецкий местный суд принял постановление, которым отказал в привлечении к админответственности П. – за отсутствием в его действиях состава административного правонарушения.

Надеемся, что это решение – не окончание дела, а лишь закономерное завершение первого его этапа.




Щодо імплементації міжнародного визначення катувань.

На розгляд Верховної ради запропоновано проект Закону України “Про внесення змін та доповнень до деяких законів України” (щодо посилення правового захисту громадян та запровадження механізмів реалізації конституційних прав громадян на підприємницьку діяльність, особисту недоторканість, безпеку, повагу до гідності особи, правову допомогу, захист).[1]

Сама поява такого законопроекту є прогресивним кроком та свідчить про все більше розуміння необхідності реформування кримінального та докримінального процесів. Проект викликає певні зауваження з погляду техніки, які можна виказати до багатьох аспектів законопроекту. Однак у цьому коментарі хотілося б зосередитися лише на одному: формулюванні статті 127 Кримінального кодексу України, яке пропонується авторами.

Намір авторів, як свідчить пояснювальна записка, полягав у тому, щоб інкорпорувати визначення катувань у Декларації Організації Об’єднаних Націй про захист всіх осіб від катувань та інших жорстоких, нелюдських та таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання 1975 року. Я вважаю, що за основу все ж треба взяти статтю 1 Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських та таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання, оскільки за цим документом Україна має легальні зобов’язання.

Стаття 1 Конвенції визначає “катування” як “будь-яку дію, якою будь-якій особі умисно спричиняється сильний біль або фізичне чи моральне страждання, щоб отримати від неї або від третьої особи відомості чи визнання, покарати її за дії, які вчинила вона або третя особа чи у вчиненні яких вона підозрюється, а також залякати чи примусити її або третю особу, чи з будь-якої причини, що ґрунтується на дискримінації будь-якого характеру, коли такий біль або страждання спричиняються державними посадовими особами чи іншими особами, які виступають у офіційній якості, чи з їх підбурювання, чи з їх відома, чи з їх мовчазної згоди”.

Проект закону, попри намагання його авторів інкорпорувати це визначення у Кримінальний кодекс України, робить це не дуже вдало. По-перше, у запропонованій редакції ознакою “катування” залишається “насильницька дія”. Це звужує сферу застосування статті порівняно з визначенням Конвенції, яка визнає катуванням “будь-яку дію”, “що завдає сильний біль або страждання”. Хоча звуження визначення катування за ознакою “насильницької дії” може здатися неважливим з погляду завдання болю, тому що біль може завдаватися лише насильницькими діями. Але воно має важливе значення щодо страждань, які можуть викликатися не тільки насильницькими діями, але й створенням певних обставин. Такі обставини у певних випадках можуть створюватися діями, що самі по собі не є насильницькими.

Друга вада проекту у наступному. Визначення, викладене у Конвенції, розраховане лише на представників держави. Але автори проекту виклали його стосовно загального суб’єкту злочину і потрапили у смислову пастку. Лише представнику держави може бути необхідним “визнання” у тому технічному значенні, у якому воно використане Конвенцією. Якщо застосувати мету “отримати визнання” до загального суб’єкту, це розширить значення “визнання” далеко за межі його звичного значення. Певною мірою це стосується й мети “покарати за дії”.

Тому доцільно створити у частині третій нову норму, у певній мірі відмінну від норми, що передбачена частиною 1 статті 127.

Я пропоную викласти диспозицію частини 3 статті 127 у вигляді, який узгоджується зі статтею 1 Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження чи покарання.



ПОРІВНЯЛЬНА ТАБЛИЦЯ

Кримінальний кодекс України

Проект депутатів І.Васюника, В.Стретовича, О.Івченка, В.Короля

Моя пропозиція

Стаття 127. Катування

Стаття 127. Катування

Стаття 127. Катування

1.Катування, тобто умисне заподіяння сильного фізичного болю або фізичного чи морального страждання шляхом нанесення побоїв, мучення або інших насильницьких дій з метою спонукати потерпілого або іншу особу вчинити дії, що суперечать їх волі, –

1.Катування, тобто умисне заподіяння сильного фізичного болю або фізичного чи морального страждання шляхом нанесення побоїв, мучення або інших насильницьких дій з метою спонукати потерпілого або іншу особу вчинити дії, що суперечать їх волі, в тому числі, отримати від нього або іншої особи інформацію, свідчення або визнання, покарати за його дії, які він скоїв або у скоєнні яких підозрюється, або залякування його або інших осіб,-

1. Катування, тобто умисне заподіяння сильного фізичного болю або сильного фізичного чи морального страждання шляхом нанесення побоїв, мучення або інших насильницьких дій з метою спонукати потерпілого або іншу особу вчинити дії, що суперечать їх волі, –

карається позбавленням волі на строк від трьох до п’яти років.

карається позбавленням волі на строк від трьох до п’яти років.

карається позбавленням волі на строк від трьох до п’яти років.

2. Ті самі дії, вчинені повторно або за попередньою змовою групою осіб, –

2.Ті самі дії, вчинені повторно або за попередньою змовою групою осіб, –

2.Ті самі дії, вчинені повторно або за попередньою змовою групою осіб, –

караються позбавленням волі на строк від п’яти до десяти років.

караються позбавленням волі на строк від п’яти до десяти років.

караються позбавленням волі на строк від п’яти до десяти років.

 

3.Дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, якщо вони вчинені працівниками правоохоронних органів, або підбурювання працівником правоохоронного органу до вчинення дій, передбачених частиною першою або другою цієї статті, –

3.Будь-яка дія, якою особі умисно задається сильний фізичний біль або сильне фізичне чи моральне страждання з метою отримати від неї або від третьої особи відомості, зізнання у злочині або визнання будь-яких фактів, покарати особу за дії, які вчинила вона чи третя особа або у вчиненні яких вона чи третя особа підозрюється, або залякати чи примусити її чи третю особу вчинити будь-що або втриматися від будь-яких вчинків, а також вчинення такої дії з причини, що ґрунтується на дискримінації будь-якого характеру, якщо така дія вчинена представником влади, або за співучастю представника влади, –

 

караються позбавленням волі на строк від десяти до п’ятнадцяти років.

караються позбавленням волі на строк від десяти до п’ятнадцяти років.

 

4. Дії, передбачені частиною третьою цієї статті, якщо вони призвели до загибелі людини, –

4. Дії, передбачені частиною третьою цієї статті, якщо вони призвели до загибелі людини, –

 

караються довічним позбавленням волі.

караються довічним позбавленням волі.



Текстуальні розбіжності між запропонованою мною редакцією та статтею 1 Конвенції ООН проти катувань, викликані необхідністю узгодити цю норму з понятійним апаратом УК України, а саме:

1. Прикметник “сильний” використаний як перед словом “біль”, так і перед словосполученням “фізичне чи моральне страждання”, щоб більш виразно зазначити, що “сильний” стосується як першого так і другого.

2. Замість “визнання” використане більш точне “зізнання у злочині або визнання будь-яких фактів”. Це враховує відмінність між “зізнанням”, яке означає повне визнання обвинувачення, та “визнанням певних фактів”, яке може й не перетворитися у “зізнання”.

3. Замість “залякати чи примусити її або третю особу” використане “залякати чи примусити її чи третю особу вчинити будь-що або втриматися від будь-яких вчинків”. Англійське “coercing” вже в собі містить “примушення до чогось”; в українській мові використання дієслова “примусити” без додатку створює враження незавершеності.

4. Замість “державними посадовими особами чи іншими особами, які виступають у офіційній якості” використане “представником влади” щоб узгодити з визначеннями Розділу XVII УК України.

5. Замість “чи з їх підбурювання, чи з їх відома, чи з їх мовчазної згоди” використано “або за співучастю представника влади”, щоб узгодити з положеннями Розділу VI УК України.

Я розумію, що найбільш правильним було б створення нової норми у Розділі XVII УК України. Лише текстуальна корекція статті 127 не вирішить усіх проблем, тому що тлумачення будь-якого положення закону залежить не тільки від його тексту, але й місця у структурі законодавчого акту. Тому не виключено, що на практиці певні тлумачення, що суперечать меті Конвенції ООН проти катувань, можуть базуватися саме на тій обставині, що це положення знаходиться не у Розділі XVII УК України.




Кримінально-виконавча система

Четверта Школа прав людини в Харкові.

4-7 грудня цього року пройшла четверта Школа прав людини, яку проводить Харківська правозахисна група. Цього разу Школа була міжнародною, участь в ній взяли представники правозахисних організацій України і Росії. Ми вдячні Міжнародному “Меморіалу”, який спонсорував приїзд сьомих учасників з Росії. Чи був цей експеримент вдалим, ще потрібно зрозуміти, але він відбувся. Тож 42 учасники, з них 8 представників російських і 34 представника українських НУО, провели разом 4 доби, спілкуючись, дискутуючи і навчаючись. Були представлені 16 регіонів України від Закарпаття до Луганщини, столичні НУО і організації з невеликих міст і селищ. Росіяни представляли Краснодар, Новоросійськ, Казань, Саратов, Міас Челябинської області, м. Ухту з Комі, Володимир і Липецьк. Наймолодші учасники школи – 1983 року народження, а найстарші – 1954-го. Переважна більшість мають юридичну освіту, або вчаться у юридичних ВУЗах.

Перші труднощі виникли вже під час знайомства учасників: з’ясувалося, що не всі українці знають російську мову в потрібному обсязі, розуміти-розуміють, а висловити свою думку російською виявилося важко. Довелося перекладати для російських учасників представлення. Добре, що у подальшому вихід все ж було знайдено. Якщо хтось з українського боку у пилу дискусії переходив на українську мову, то сусіди перекладали росіянам важкі місця.

Як у всіх заходах, що проводить ХПГ, учасники отримали велику кількість літератури, яка, ми сподіваємося, стане у пригоді не тільки самим учасникам школи, а й їх колегам з НУО.

Як же самі учасники оцінили Школу? За даними оціночних анкет, які учасники заповнювали на протязі навчання, найвищі бали (за 12-ти бальною шкалою) отримали лекції Всеволода Речицького “Конституція України у сучасному контексті” і “Відкритість інформації як універсальна вимога”, найнижчу оцінку отримали умови проживання у готелі “Харків”. Як завжди учасники високо оцінили увесь блок (лекції і тренінг) з фінансування й менеджменту НУО. Загальна оцінка також висока – 11.375, що організатори з вдячністю сприйняли, як своєрідний аванс на майбутнє.





Громадянське суспільство

Що кодекс новий нам готує?

Юрій Моторний, адвокат, м. Полтава:

З 1 січня 2004 року Україна почне жити за малою конституцією – новим цивільним кодексом. Незважаючи на те, що він був ухвалений Верховною Радою України ще 15 січня 2003 року і часу для ознайомлення та вивчення минуло достатньо, значна  частина положень закону, які виписані недосконало та суперечать іншим законам, лишилися незмінними. Ідеться насамперед про статті кодексу, які регулюють законодавче забезпечення свободи слова в Україні.

Зокрема звернемо увагу на ч. 3 ст. 277 ЦК: “Вважається, що негативна інформація, поширена про особу є недостовірною”. Важко зрозуміти, як саме вказане формулювання з’явилося у законі, але воно, м’яко кажучи, недосконале і матиме вкрай негативні наслідки. Адже законом не визначено, згідно з якими критеріями ту чи іншу інформацію відносити до “негативної” чи “позитивної”. Саме тому кожна особа, в тому числі юридична, трактуватиме норму у власних інтересах.

Скажімо про особу – громадянина А., – поширено інформацію, що вона притягувалася до адміністративної чи кримінальної відповідальності і постанова чи вирок суду, незважаючи на оскарження, вступили в законну силу. Вказане повідомлення дійсно може мати вкрай негативні наслідки для А. у тому числі – відмову у прийнятті на роботу, справді певні перешкоди для просування по службі, обрання депутатом, тощо. Інформація також може негативно вплинути на оцінку суспільного становища сім’ї А. загалом. Отже, користуючись загальновизнаними і загальноприйнятими критеріями щодо оцінки поведінки особи у тому числі нормами християнської моралі, можна дійти висновку про поширення, у згаданому випадку, саме негативної інформації. Але чи є ця інформація недостовірною? Звичайно, ні!

Саме тому постає питання: як діятиме суд на розгляді якого перебуватиме позовна заява А. про захист честі, гідності у зв’язку з поширенням щодо нього негативної інформації та стягнення відшкодування за моральну шкоду?! Навіть якщо буде відмовлено у задоволенні позову (можливі підстави для цього будуть вказані далі), то відповідач витратить значний час на підготовку до справи, вивчення документів, подання доказів. Тому журналісти та інші особи, пов’язані з поширенням будь-якої інформації змушені будуть з 1 січня 2004 року викладати виключно ПОЗИТИВНУ інформацію. Хоча очевидно, що така ситуація не матиме нічого спільного з правом на свободу вираження поглядів, свободу слова.

Звернемо увагу також на ту суттєву обставину, що недолуга норма перебуває у статті 277 ЦК: “Спростування недостовірної інформації”. Отже, особа, щодо якої поширено негативну інформацію, має право на спростування поданої щодо неї негативної інформації. Згадуючи наведений вище приклад, неможливо уявити собі текст подібного спростування, оскільки було поширено достовірну інформацію.

Та вказане, здається, не цікавить народних депутатів України. Але ж воно повинно цікавити насамперед журналістів, юристів засобів масової інформації, а також судові органи, які змушені будуть розв’язувати вказану колізію.

І це при тому, що, здається, ні в кого не виникає сумнівів: держава, її посадові особи зацікавлені та потребують конструктивної критики, аналітичних матеріалів. Висвітлення негативних явищ спрямоване перш за все на їх усунення та створення умов, які виключатимуть подібні явища в майбутньому. Не можна допустити, щоб особи з кримінальним минулим, з психічними вадами тощо займали будь-які державні посади. Хоча зараз не прийнято посилатися на слова В. І. Леніна, але, здається, той мав рацію стверджуючи: “Надо, чтобы массы все знали, обо всем могли судить и на все шли сознательно”. Громадяни України мають право отримувати ДОСТОВІРНУ інформацію як щодо конкретної особи, так і стосовно органів влади чи комерційних структур, особливо коли ця інформація є СУСПІЛЬНО ЗНАЧИМОЮ! Не можна заборонити населенню ставити під сумнів наміри чи дії органів влади або посадових осіб. Не варто свободу слова в Україні “заганяти на кухню”, як це мало місце протягом багатьох років Радянської влади.

Крім того, вказана норма ЦК суперечить ст. 30 Закону “Про інформацію”, якою передбачено: “Інформація з обмеженим доступом може бути поширена без згоди її власника, якщо ця інформація є суспільно значимою, тобто якщо вона є предметом громадського інтересу і якщо право громадськості знати цю інформацію переважає право її власника на її захист”.

Частина 3 ст. 277 ЦК не відповідає також ст. 47-1 закону “Про інформацію”, яка передбачає звільнення від відповідальності за висловлювання оціночних суджень у тому числі критики.

Якою ж нормою необхідно буде керуватися з 1 січня 2004 року? Надто з огляду на те, що новий цивільний кодекс не захищає поширювачів “негативної” чи “недостовірної” інформації від стягнень за завдану моральну шкоду. Покажемо це на іншому прикладі.

Як відомо, за один-два місяці до початку будь-яких виборів в Україні реєструється велика кількість газет. В одній з них поширено недостовірну, негативну інформацію, яка дійсно зганьбила честь та гідність особи. Однак суд, розглядаючи поданий позов, задовольняючи матеріальні вимоги, неминуче постане перед серйозною проблемою з визначенням розміру завданої моральної шкоди. Так, він змушений буде керуватися п. 3 ст. 23 ЦК: “При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості”. При цьому відповідач подасть довідку з бухгалтерії про те, що кошти, які надходять від реалізації газети, використовуються в першу чергу для оплати праці найманих робітників у мінімальному розмірі та для випуску газети.

Отже, в результаті будь-якого стягнення працівники залишаться без заробітної плати чи буде припинено випуск газети. Саме тому, керуючись вказаним принципом “розумності та справедливості”, найвірогідніше буде відмовлено у задоволенні вимоги щодо грошового стягнення за завдану моральну шкоду чи, в іншому випадку, вона може бути мінімальною і жодним чином не зможе компенсувати приниження честі, гідності чи ділової репутації.

Подібна ситуація виникне і у тому випадку коли засновником газети буде трудовий колектив редакції.

Водночас загальновідомо, що поза контролем держави перебувають значні суми, частина з яких використовується і, без сумніву, буде використовуватися саме для дискредитації конкретних осіб, партій чи груп шляхом свідомого поширення недостовірних відомостей чи наклепів, – тож саме вірогідність сплати за це значних сум є певною пересторогою для інформаційного кілерства.

Можуть мати місце й інші випадки. У районній газеті тиражем 250 екземплярів, засновником і видавцем якої є приватна особа, вміщено редакційну, відкрито замовну статтю з недостовірними фактами з життя певної особи. Наступного дня статтю передрукували у столичних газетах та поширили в Україні й тому інформація вплинула не лише на особу але й, наприклад, на партію чи виборчий блок, членом якого є згадана особа, під час виборів до Верховної Ради. Останнім не вистачило сотої частини голосів, а тому впливати на законодавчий процес протягом наступних чотирьох років вони не будуть.

Згідно з частиною 4 ст. 42 закону “Про друковані засоби масової інформації /пресу/ в Україні”, редакція, журналіст не несуть відповідальності за публікацію відомостей, які не відповідають дійсності, якщо вони є дослівним відтворенням матеріалів, опублікованих іншим друкованим засобом масової інформації з посиланням на нього.

Саме тому загальноукраїнські газети не будуть нести відповідальності за поширення статті хоча саме вони донесли до масового читача недостовірну, негативну інформацію і вплинули на результат голосування. У той же час районна газета та її журналіст навіть у випадку притягнення до відповідальності, із застосуванням принципу “розумності і справедливості” не відшкодують завдану шкоду.

Є достатні підстави вважати, що кошти, отримані ними за поширення вказаного матеріалу будуть значно більшими ніж сума визначена судом.

На превеликий жаль, маємо ситуацію, коли вказані та інші протиріччя, неузгодженості, суттєві недоліки законодавства створюють значні проблеми для демократизації українського суспільства, утвердження принципів свободи слова. Суди вкотре постануть перед проблемами застосування законодавства. До речі, про це говорять не лише журналісти, а й судді. Та чи прислухаються до голосу здорового глузду наші законодавці?

(Полтавський обласний медіа-клуб, № 67, 12 січня 2004 р.)




Рідна мова - як засіб судового захисту ЗМІ.

Цікаву новацію застосувала цього року юридична служба Луганського відділення КВУ: у кількох справах було заявлено клопотання про обов’язкову участь у слуханні позивача, про фіксування процесу технічними засобами і про проведення його … українською мовою.

Таким чином відбувався розгляд двох позовів високих посадовців міської ради до ЗМІ про захист честі й гідності та відшкодування моральної шкоди, в яких сторону ЗМІ представляв адвокат комітету виборців.

При застосуванні цієї новації в КВУ виходили з того, що посадовці міських рад Сходу України занадто погано знають українську мову, і для них не є комфортним давати пояснення та відповідати на запитання не звичною для них російською. Тим більш – під запис, який не можна знищити чи вилучити. І який можна в подальшому використати для порушення питання про службову невідповідність. Згідно Закону України “Про службу в органах самоуправління…”, за яким володіння державною мовою є кваліфікаційною вимогою для зайняття таких посад.

Саме використанням цієї новації ми пояснюємо той факт, що два заступники сєверодонецького міського голови, що подавали минулого року позови до газети “Третій сектор”, по кілька разів не з’являлися у судове засідання, у зв’язку з чим судді залишили їх заяви без розгляду. Остання така судова ухвала прийнята 25 грудня 2003 року.




Хто винний?

Ювілей Євгена Сверстюка.

Народився 13.12 1928 р., в с. Сільце Горохівського р-на у Волинській обл. в селянській родині. Старші брати Сверстюка були членами молодіжної мережі ОУН, один з них загинув, другий був репресований.

У 1952 р. Євген Сверстюк закінчив філологічний факультет Львівського університету, у 1953-1956 р.р. — аспірант НДІ психології. У 1956-1959 р.р — викладач української літератури в Полтавському педагогічному інституті. У 1959-1960 і 1962-1965 р. р. — старший науковий співробітник Київського НДІ психології. У 1961-1962 р.р — завідувач відділом прози журналу “Вітчизна”. Чотири рази в ці роки звільнявся з роботи з політичних мотивів. До захисту кандидатської дисертації не був допущений. Останнє звільнення в 1965 р. зв’язано з виступом Євгена Сверстюка на вчительській конференції на Волині. Мова йшла про естетичне виховання. Євген Сверстюк говорив, що естетичне виховання — це уже воля, але треба спочатку навчитися говорити правду, не брехати дітям. Деякі з тих, що зібралися, переполошилися, було навіть питання, чи за дорученням ЦК зроблена ця доповідь. З 1965 р. до арешту в 1972 р. — відповідальний секретар редакції “Українського ботанічного журналу”.

З часу виникнення в 1960 київського Клубу творчої молоді, був одним з найактивніших його учасників.

Одним з найбільш гострих і популярних добутків українського самвидаву 60-х років був анонімний памфлет про пожежу в Київській центральній науковій бібліотеці 24 травня 1964, внаслідок якого була знищена велика кількість літератури по українознавству й архівним документам, “З приводу процесу над Погружальським”, написаний, як з’ясувалося згодом, Євгеном Сверстюком у співавторстві з І.Світличним. Широке поширення в самвидаві одержали його відомі есе “Собор у риштованні”, “Іван Котляревський сміється”, “Остання сльоза”, “На мамине свято”. “Магістральна ідея публіцистики Євгена Сверстюка — значення духовності у формуванні особистості, нації, суспільства, її безумовний пріоритет у всій ціннісній системі суспільного буття...” (М.Коцюбинська).

Євген Сверстюк був заарештований 14.01.72 у період масових арештів серед української інтелігенції. Більшість арештованих було засуджено восени того ж року, а слідство у справі Євгена Сверстюка затяглося більше ніж на рік, хоча справа була чисто “літературною” — свої твори автор підписував власним ім’ям і тому нема чого було розслідувати. Засуджений Київським обласним судом за ст. 62 ч. 1 КК УРСР 16-24 квітня 1973 на максимальний термін — 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання.

Відбував термін у 36-му і 35-му таборах у Пермській обл. Брав участь у численних акціях протесту — голодуваннях і страйках, знаходився під особливим спостереженням.

У засланні (с. Богдарин Бурятської АРСР) працював столяром геологічної експедиції.

Звільнений у жовтні 1983. У Києві влаштувався на столярну роботу, яку втратив в 1988 у зв’язку з поїздкою до Американського посольства на зустріч дисидентів.

Починаючи з літа 1987 р., Євген Сверстюк брав активну участь у роботі напівлегального Українського культурологічного клуба, зокрема, виступив з лекцією в зв’язку з 50-річчям загиблого в таборах Василя Стуса й оголосив про передачу цього тексту в Лондонський центр Міжнародного Пен-клуба.

З 1989 р. Євген Сверстюк є незмінним редактором християнської газети “Наша віра”. Відстоює позиції Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ), що не бажає бути державною Церквою.

З 1989 р. — президент Української асоціації незалежної творчої інтелігенції, що присуджує щорічні премії ім. В.Стуса. У 1993 Євген Сверстюк обраний президентом Українського Пен-клуба.

У 1993 Євген Сверстюк захистив у Вільному Українському університеті (Мюнхен) докторську дисертацію з філософії на тему “Українська література і християнська традиція”.

Євген Сверстюк автор численних есе і статей з літературознавства, психології і релігієзнавства, віршів і перекладів з німецької, англійської, російської.

Лауреат Державної премії ім. Т.Шевченка (1995), лауреат премії ЮНЕСКО “За міжконфесіональну та міжетнічну толерантність”. Дійсний член Української Вільної Академії Наук (США, 1996).

Вельмишановний пане Євгене!
Від щирого серця вітаємо Вас із ювілеєм! Бажаємо Вам міцного здоров’я, невичерпного життєвого оптимізму, миру і злагоди!

Харківська правозахисна група




Бюлетень "Права Людини", 2003, #35