Бюлетень "Права Людини", 2004, #17

У центрі уваги міжнародної організації стали свобода вираження поглядів, свобода асоціацій та мирних зібрань, незалежність судової системи та право на справедливий суд, катування та нелюдське поводження та інші права та свободи в Україні та інших країнах Європи. Звіт щодо України ґрунтується на інформації, що була надана українським комітетом “Гельсінкі-90”.

Відповідно до звіту МГФ, що був оприлюднений вчора у Страсбурзі (Франція), багато членів ради Європи серйозно порушують права людини та основні свободи.

Права людини порушуються в Російській федерації (війна в Чечні), що є найгіршим регіоном серед країн-членів Ради Європи, і де відбуваються найбрутальніші порушення європейських стандартів і переважної більшості міжнародних угод ООН з прав людини. “Зникнення та вбивства без судового розгляду справ в Чечні – це відбувається майже щодня”.

Звіт МГФ має обсяг 494 сторінки і містить інформацію про 38 країн. Матеріали щодо України займають 11 сторінок. Знайти його можна тут:

http://ihf-hr.org/documents/doc_summary.php?sec_id=3&d_id=3860

Звіт містить багато інформації про нехтування країнами міжнародних стандартів з прав людини, наприклад, у країнах-членах Ради Європи:

 – права людини були порушені в Бельгії, Франції, Румунії, Швеції, Німеччині та Великобританії під час кампанії по боротьбі з тероризмом;

 – обмежується практика надання статусу біженця в багатьох країнах;

 – расизм, нетолерантність, ксенофобія, антисемітизм та ісламофобія зростають;

 – публічні ресурси були неправильно використані під час виборів у Вірменії, Азербайджані, Грузії, Молдові та Росії;

 – Свобода слова та ЗМІ були порушені у Молдові, Хорватії, Румунії, Україні, Росії та Болгарії: 2003 рік став найгіршим роком з часу отримання цими країнами незалежності;

 – право на свободу асоціацій було порушено в Туреччині та Україні;

 – судова система була під прямим та опосередкованим контролем виконавчої влади в Македонії, Молдові, Сербії та Чорногорії, Румунії та Україні;

 – катування були систематичними в Туреччині, Молдові та Україні, а також використовувалися в Росії;

 – свобода релігій була порушена в Бельгії, Франції, Грузії, Греції та Україні.

29 червня у Шишацькому районному суді Полтавської області відбулося судове засідання за заявою довіреної особи кандидата в народні депутати України на виборах 20 червня по в/о №151 Олександра Кулика, голови Шишацької районної організації Української народної партії Сергія Солов’я щодо встановлення юридичного факту порушення виборчого законодавства Олексієм Лелюком під час виборів у в/о №151. Зокрема, це підкуп виборців та використання службового становища.

За твердженням Кулика, Лелюк порушив цілу низку статей Закону “Про вибори народних депутатів України”. Зокрема, п. 10 ч. 3 ст. 49, ч. 16 ст. 56, де чітко виписано про заборону кандидату в депутати “надавати виборцям або членам виборчих комісій гроші чи безоплатно або на пільгових умовах товари, роботи, послуги, цінні папери, кредити, лотереї, інші матеріальні цінності”. Чітко виписана в Законі заборона кандидатам у депутати “залучати для передвиборної агітації або використання для будь-якої роботи, пов’язаної з проведенням передвиборної агітації підлеглих їм осіб”, а також “службовий транспорт, зв’язок, устаткування, приміщення, інші об’єкти та ресурси за місцем роботи”. Всі ці вимоги Закону зневажив кандидат О.Лелюк. Про це посвідчать тисячі рядових виборців, у домівках і квартирах яких протягом травня-червня побували працівники газових служб. Посвідчать навіть школярі, які встигли проїхатися на придбаному “Полтавгазом” маршрутному автобусі “Машівка – с.Новий Тагамлик”, чи подивилися спонсоровану кандидатом О.Лелюком циркову виставу в с.Селещина Машівського району.

За рішенням суду клопотання представника ЦВК про закриття справи було задоволено з посиланням на недотримання заявником процедурних вимог, зокрема, порушення терміну оскарження.

Засідання вів суддя Юрій Колос, у судовому засіданні взяли участь народний депутат України, член політичної групи Української народної партії Валерій Асадчев та один з кандидатів по в/о №151, голова Полтавської обласної організації Української народної партії Олександр Кулик. Коментуючи судове засідання, народний депутат України Валерій Асадчев зазначив, що “сьогодні, фактично, справа, так і не розглянута по суті через формальні обставини, була закрита за наполяганням ЦВК”. “Я думаю, що ми зайвий раз переконалися у повній відсутності елементів демократії в Україні, тому що, фактично, виходить, що терміни подачі скарги важливіші за факт підкупу виборців”, – вважає народний депутат. Він підкреслив, що “суд в будь-якій демократичній країні розглянув би по суті факт підкупу, тому що це більш вагомий фактор, ніж процедура, якою, на мою думку, прикриваються відверті злочини”. Суд також своїм рішенням скасував свою попередню Ухвалу від 25 червня про призупинення видачі тимчасового посвідчення Олексію Лелюку. Дія Ухвали від 25 червня не давала можливість Лелюку прийняти депутатську присягу.

29-06-2004 1

Ситуация в мире быстро меняется. Еще в конце 90-х были актуальными старые страхи ХХ века в виде тоталитарных диктатур, угрожающих миру, диктаторских режимов, которые презирали Всеобщую декларацию прав человека и мировые (читай – западные) ценности, 11 сентября 2001 года мир понял, что основная угроза человечеству в ХХI веке – это международный терроризм. Мы неоднократно обсуждали в “ПЛ” исторические и геополитические предпосылки этого явления. Историки и политологи во всем мире увидели в трагедии американских городов страшное будущее, которое ожидает в ближайшие годы цивилизацию.

Бесконечные теракты в Израиле – островке западной цивилизации на Ближнем Востоке, взрывы в посольствах ведущих западных стран в Азии и Африке – все это свидетельствует об определенном кризисе цивилизации. Но больше всего об этом кризисе свидетельствует реакция западного сознания на происходящие события.

Европейские страны, мягко говоря, неадекватно оценивают расстановку сил в мире, не высказывая сочувствие Израилю и США в связи с необъявленной войной, которую ведут против них террористы, а представляя дело так, что и США и, особенно, Израиль, виноваты в том, что провоцируют теракты сами. США и Израиль, сосредоточившись на силовом противодействии террористам, не видят реальных масштабов и истоков происходящего, не ищут других решений, кроме силовых, а если и ищут, то они явно носят случайный, плохо скоординированный характер.

Во времена СССР (“империи зла” – по вошедшему в употребление на Западе выражению покойного американского президента Рональда Рейгана) Европа и Америка были психологически монолитны, они ощущали себя единой цивилизационной линией укрепления перед агрессивным Востоком. Но дело в том, что СССР, как и Российская империя, никогда настоящим Востоком не были, как не были и настоящим Западом. Впрочем, однако, СССР, как это ни парадоксально звучит, никогда до конца от западных ценностей не отказывался. Даже в период сталинской диктатуры, в пик коллективизации или репрессий, империя старалась говорить с Западом на его языке, употребляя понятия и формулы, понятные и Европе, и Америке. Другое дело, что все эти формулировки и декларации прикрывали одно из самых страшных и кровавых в истории человечества государственных образований. Однако, пока СССР не стал реальной геополитической угрозой, европейские страны и США, в основном, удовлетворялись понятной им риторикой. Стоит вспомнить посещение СССР Фейхтвангером, чтобы понять, что западная интеллигенция не только видела в СССР военную альтернативу нацизму и фашизму, но и принимала на веру декларации руководства Советского Союза, не пытаясь проанализировать глубоко ту ситуацию, которая складывалась внутри СССР.

Перелом наступил только в конце 50-х – начале 60-х годов. Однако и тогда, когда СССР начали воспринимать на Западе как “империю зла”, – язык, на котором разговаривали геополитические противники был одним, и ценности, которые подразумевались, были едиными.

С распадом СССР мир попал в ситуацию, обычную для исторического процесса распада империи-супердержавы.

Фрагментация и децентрализация империи заставила западные страны посмотреть на мир другими глазами. Восточные страны, ранее являющиеся сателлитами одного из двух противоборствующих лагерей, объединились в едином неприятии Запада, как цивилизационного фактора.

Война России в Чечне только усилила эти, почти подсознательные импульсы, поскольку до распада СССР Советский Союз был чуть ли не единственным государственным образованием Запада, который не воспринимался арабскими странами как геополитический противник. Впрочем, охлаждение началось еще в начале 80-х из-за войны СССР в Афганистане. С распадом Союза и войной в Чечне пропасть между Россией и арабским миром углубилась, как и отсутствие глобального противостояния СССР и Запада. Это подтолкнуло Восток к поиску своей геополитической ниши. Собственно, прежние стандарты еще не окончательно преодолены. Россия часто выступает в ООН как сторонник арабских стран, но делает это все осторожнее, с оглядкой на свои отношения с США и Объединенной Европой.

Однако, внутри России, как и в конце 19-го века, слишком явно и опасно противоречиво соседствуют и, как всегда, не уживаются тенденции западной и восточной цивилизаций. Это провоцирует внутреннюю нестабильность с угрозой доминирования внутри страны экстремистских левых и правых движений, подавление непрочных ростков демократии, свободы слова и т.д. С той лишь разницей, что Россия все равно воспринимается теперь странами, представляющими восточную цивилизацию как часть Запада, с соответствующими последствиями в форме постоянных терактов на ее территории, а Запад не видит в ней настоящего носителя своей культуры.

Может быть, именно потому, что Россия и те страны бывшего СССР, где феномен русского культурологического сознания сказывается особенно явно (в Беларуси, Молдове, Украине), на цивилизационный вызов ХХI века отреагировали стандартно: ограничением прав и свобод своих граждан. “ПЛ” уже обращал внимание читателей на изменение украинского законодательства в части борьбы с терроризмом, которые существенно ограничивают ряд гражданских свобод в стране. Симптоматично, что за этот закон голосовали и представители оппозиции. Аналогичные законы в Росси еще жестче, но, главное, несравненно жестче правоприменительная практика.

Самое печальное состоит в том, что у части интеллектуальной элиты России и Украины это вызывает полную поддержку. Более того, внутри хаотического и достаточно беспомощного ответа со стороны западных стран на культурологический вызов времени, созрело и обрело устойчивую тенденцию мнение, сформулированное харьковским физиком Владимиром Кошкиным в статье “Информация, демократия, терроризм” (статья опубликована в общественно-политическом и литературном журнале еврейской интеллигенции из СНГ в Израиле “Двадцать два”, № 131, 2004).

Приведем цитату из этой статьи: “Вот несколько демократических принципов, от которых Северу предстоит в значительной степени отказаться, введя – в военное время – военное положение ... Свобода совести во время войны должна быть ограничена (?!). Свободу слова и сво­боду печати следует ограничить.” Вот еще одно не менее концептуальное заявление: “Искусство должно (по крайней мере сейчас, во время общемирового противостояния) не столько отображать жестокие реальности мира, сколько вести к гармонии – не к мщению взывать, но к миру! ... Ограничив свободу слова в масс-культуре, нужно сохранить неограниченной свободу самовыражения.” Это мы процитировали несколько наиболее жестких фраз из статьи, которая претендует не только на развернутый культурологический анализ ситуации в мире, но и является своеобразным рецептурным справочником по преодолению кризиса Север-Юг (или в более привычных для нас терминах – Восток-Запад).

В этой статье есть, мягко говоря, спорные с культурологической точки зрения утверждения, например: “Демократия в Европе родилась от счастливого брака тирании и анархии.” “Мир привык уже к слову “глобализация”. “Уже привык, но еще не смирился, хотя очевидна ее общая экономическая выгода.” И т.д. Упростив до невероятности взгляд на ход истории (такое упрощение после трудов Ясперса и Вебера выглядит несколько странным), автор статьи, соответственно, предлагает очень простые рецепты спасения западной цивилизации.

Нужно сказать, что подобные идеи все еще мелькают на страницах западных изданий, звучат по радио, телевидению. Харьковский физик не одинок, предлагая миру забавную “альтернативу” – или быть уничтоженным “диким и бесстрашным” югом (Востоком) или самоуничтожиться, отказавшись от своей цивилизации, от стержня своих культурологических ценностей.

“Свобода – поздний и хрупкий цветок цивилизации” – эти слова русского философа Федотова актуальны сейчас как никогда. Всего каких-нибудь 70 лет назад в ведущих западных странах еще спорили о том вредны или полезны телесные наказания в школах, а в США до сих пор существует смертная казнь, но западный мир воспринимает это как явление противоестественное только в последние 20 – 30 лет.

Свобода слова, свобода совести, неприкосновенность частной жизни – западному миру уже понятно, что без этих основных свобод не будет ничего – ни развитой экономики, ни благосостояния, ни той самой цивилизации, которая, по мнению г-на Кошкина и его идейных сторонников, должна себя защищать. Сами предложения подобных рецептов ясно говорят о кризисе сознания западной интеллигенции. И чем менее устойчивы демократические  традиции в их родных странах – тем более сильнодействующие средства предлагают авторы публикаций подобных статье Кошкина.

Зачем нужны политические и гражданские свободы, и что такое данная взамен этого свобода самовыражения остается за скобками процитированной нами статьи. А вот призыв к интеллигенции, которая должна сплотиться пере6д лицом всеобщей угрозы, стоит услышать. Потому что угроза действительно колоссальная, и исходят они не только, и не столько от “диких южных шахидов”, сколько от западных или прозападных интеллектуалов, которые, не давая себе труда проанализировать культурологические истоки цивилизационного конфликта, предлагают нам то, что в свое время предлагал Ленин ради победы мирового пролетариата. В 20-м веке мы это уже проходили. Хорошо получилось?

Стоит ли наступать на те же грабли в 21-ом?

Предлагаем читателям “ПЛ” высказать свое мнение по этому поводу.

Как писали советские фантасты Аркадий и Борис Стругацкие: “Нужны ли мы нам?”

А вправду – нужны ли?

Як повідомили у прес-службі Міністерства юстиції України, зустріч експертів організована в рамках Загальної програми співробітництва між Європейською Комісією і Радою Європи для України. З боку Ради Європи участь у заході взяли представники керівництва і відповідального структурного підрозділу Генерального директорату з правових питань Ради Європи. Також були присутні експерти, які розглядали цю доповідь. Україну представляло Міністерство юстиції України, зокрема, Державна виконавча служба Мін’юсту.

Міністр юстиції Олександр Лавринович повідомив, що під час зустрічі експертів 21-22 червня були обговорені можливості розвитку і зміцнення виконавчої служби в Україні. Зокрема, надання Департаменту державної виконавчої служби всіх повноважень за європейськими стандартами в рішенні питань виконання судових рішень.

Під час представлення в парламенті Закону про ратифікацію цієї Угоди Міністр юстиції України О. Лавринович сказав:

“Ми маємо сьогодні повний текст цієї конвенції, положення якої великою мірою сьогодні виконує Україна. Але для того, щоб ми мали правовий надійний захист для громадян України, які хочуть захищати свої права поза межами національної судової системи, ми маємо приєднатися до цієї Конвенції сьогодні, підтримавши ратифікацію цього проекту в парламенті.”

Угода зобов’язує країни, що приєдналися до конвенції, забезпечити, щоб особи, які беруть участь у процесі, порушеному згідно з положеннями Конвенції про захист прав людини і основних свобод, користувалися імунітетом від судового переслідування стосовно їхніх дій в Європейському суді, а також мали свободу спілкування із судом та свободу подорожування з метою участі у його процесі, тобто, щоб ніхто не міг перешкодити людям звертатися до Європейського суду з прав людини, і щоб було забезпечено їх право взяти участь у процесі. Ця угода захищає заявників, довірених осіб, консультантів, адвокатів, представників сторін у суді, свідків та експертів.

Угода передбачає надання імунітету від судового процесу стосовно усних або письмових заяв зроблених у Європейському суді з прав людини чи до нього або документів чи інших доказів наданих суду особами, які беруть участь у провадженні суду, право цих осіб на безперешкодне листування із судом. Крім того дана угода передбачає особливі умови застосування права на листування з Європейським судом з прав людини для осіб, які знаходяться під арештом в Україні.

Відповідно до угоди особам, які беруть участь у провадженні Європейського суду з прав людини, надається також право вільно пересуватися і подорожувати з метою участі у процедурі суду та повернення після засідання суду.

У країнах транзиту та у країні, де відбувається процес, такі особи не можуть піддаватися кримінальному переслідуванню чи затримуватися або підлягати іншому обмеженню їхньої особистої свободи у зв’язку з діями чи судимостями, які мали місце до початку їхньої подорожі за викликом до суду.

В Україні поки що не зафіксовані випадки неправомірного впливу на учасників процесу в Європейському суді з прав людини. Проте такі факти стають непоодинокими в Росії, де зафіксовані факти зникнення заявників чи їхніх родичів. Тому з огляду на те, що українська влада часто копіює рішення російської влади, то такі факти не виключені і в Україні. Тому ратифікація цієї угоди створює для держави низку додаткових обов’язків, покликаних гарантувати безпеку учасників процесу та свободу від неправомірного впливу на них з боку влади.

Відповідно до прийнятого 22 червня рішення Європейського суду з прав людини польський уряд повинен буде компенсувати громадянам Польщі вартість майна, втраченого після Другої Світової Війни в результаті переміщення східного кордону Польщі на захід.

Позов до суду у цій справі подав громадянин Польщі Ержи Броневски (1944 р.н.). Він звернувся до суду з вимогою компенсувати вартість втраченого майна його бабусі – що знаходиться зараз на території Львова – будинку і земельної ділянки, оцінених в 85000 євро.

Рішення суду є дуже суперечливим, оскільки, по-перше, за урядовими оцінками, цей прецедент дасть можливість близько 80 тисячам громадян Польщі виставити уряду подібні вимоги. По-друге, після Другої Світової війни не тільки поляків, але і німців виселяли з їхніх будинків.

Торік польський сейм прийняв закон про компенсацію, відповідно до якого при наявності відповідних доказів можна буде одержати 15% вартості втраченого майна, але не більш 11000 євро. Про це на підставі аналізу європейських електронних ЗМІ повідомили в http://eclc.gov.ua/eclc_home_ukr.htm
24.06.2004

Проблеми з українським судочинством в Салова виникли ще 1999 року, коли його засудили через сфабриковане звинувачення в поширенні фальшивих листівок проти Леоніда Кучми в ніч перед президентськими виборами. У січні 2001 року, після того, як в Україні відповідні судові інстанції його не реабілітували, Салов звернувся в Євросуд. Причому одним із доказів, надісланих ним у Страсбург, були плівки майора Миколи Мельниченка, в яких колишній генпрокурор Михайло Потебенько і колишній донецький губернатор Віктор Янукович говорили з Леонідом Кучмою про справу Салова.

У листопаді 2002 року Євросуд попередньо прийняв скаргу адвоката і звернувся до уряду України. “Згодом суд листувався з урядом, і, вислухавши іншу сторону, остаточно вирішив на мою користь”, — розповів Салов. У скарзі адвокат просив Євросуд визнати його арешт і засудження незаконними, а також змусити український уряд виплатити йому компенсацію на суму 150 тисяч доларів.

Рішення щодо прийнятності скарги Салова судова палата Європейського суду з прав людини, що складалась з семи осіб, зокрема й українця Валерія Буткевича, затвердила 27 квітня 2004 року. Відтак Євросуд дав можливість Україні врегулювати конфлікт зі своїм громадянином за допомогою консенсусу.

“Тепер вони повинні вести зі мною переговори. Якщо запропоновані урядом умови будуть прийнятні для мене, то я, можливо, погоджусь з ними. Якщо ні, то буде ухвалено рішення на мою користь. І якщо так станеться, то я висловлю бажання особисто бути присутнім на останньому засіданні суду”, — зазначив правозахисник.

Він також запевнив, що компроміс можливий, оскільки власне для цього дають час: щоб обидві сторони пішли на поступки. Проте реабілітація для донецького адвоката — питання, яке не обговорюється, також безкомпромісним є поновлення у всіх правах, які в нього відібрали. А стосовно грошової компенсації, то Салов стверджує, що можна буде одну-дві тисячі “скинути”. “Я чотири роки чекав цього рішення. Я на сьомому небі від щастя, хоча й був упевнений, однаково хвилювався, бо для мене це дуже важливо”, — сказав правозахисник.

З’ясування стосунків Салова з державою повинне закінчитися до 30 січня. Після цього він повинен пред’явити судові перелік збитків і витрат, оскільки не мав змоги працювати адвокатом.

17 – 18 червня в Києві в конференц-залі Верховної Ради відбулися міжнародні громадські слухання “Національні та міжнародні механізми захисту жертв насильницьких зникнень: Білорусь, Росія, Україна” організовані Комітетом з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією Верховної Ради України, Вінницькою правозахисною групою і Радою українських правозахисних організацій (РУПОР) за підтримки Міжнародного Фонду “Відродження”.

У слуханнях взяли участь представники органів державної влади, журналісти, правозахисники Росії, Білорусі та України, представники міжнародних організацій (Рада Європи, “Міжнародна Амністія”), близькі родичі зниклих і, навіть, колишні жертви зникнень (зокре­ма журналіст “Радіо Свобода” Андрій Бабицький).

Громадські діячі, активісти опозиції та правозахисники, незалежні журналісти стають жертвами зникнень та позасудових страт в Україні та Білорусі; сотні людей зникли, а тіла десятків з них згодом було знайдено з явними слідами насильницької смерті на території збройного конфлікту в Чеченській Республіці Російської Федерації. На думку правозахисних організацій, зокрема “Міжнародної Амністії”, зникнення та позасудові страти залишаються поширеним злочином проти прав людини в Білорусі, Росії та Україні. (Повідомлення про зникнення в РФ наведені Правозахисним центром “Меморіал”: http://memo.ru

На слуханнях були розглянуті питання ратифікації Україною Римського Статуту Міжнародного Кримінального Суду (МКС), пропозиції Вінницької Правозахисної Групи та “Міжнародної Амністії” щодо змін до Конституції України, які зроблять можливою ратифікацію Статуту МКС.

Спеціальний Доповідач Ради Європи з проблеми зникнень в Білорусі Христос Пургурідєс представив Рекомендації 1657 (2004) Парламентської Асамблеї Ради Європи щодо зникнення людей в Білорусі, зокрема наголосив, що “Парламентська Асамблея закликає юридичні органи тих країн, чиє законодавство передбачає міжнародну компетенцію (юрисдикцію) своїх національних судів по розгляду справ серйозного порушення прав людини, або в цілому, або при наявності конкретних територіальних зв’язків, починати процеси проти конкретних чиновників високого рангу за ймовірне вбивство з політичних мотивів однієї чи декількох зі зниклих осіб.”

Учасники слухань прийняли резолюцію, що містить звернення до влади Білорусі, Росії та України, та до Співдружності Незалежних Держав про вдосконалення механізмів захисту прав людини з метою протидіяти насильницьким зникненням та позасудовим стратам.

Народні депутати України представили інформацію про парламентській контроль за діяльністю правоохоронних органів, та досвід роботи спеціальних слідчих комісій по розслідуванню фактів насильницьких зникнень.

Як відомо, екс-співробітник УБОЗ Гончаров, якого Генпрокуратура звинувачувала в організації банди міліціонерів-перевертнів, загинув у СІЗО 1 серпня 2003. Через свого адвоката на волю Гончаров передав ряд листів та звернень, де заявив, що убивство Георгія Гонгадзе було скоєно бандою “Киселя” за участі співробітників УБОЗу за наказом тодішнього міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка та президента Кучми.

21.06.2004

www.ПРАВДА.com.ua

25 июня 2004 года Харьковская правозащитная группа провела пресс-конференцию, посвященную Международному дню ООН в поддержку жертв пыток. В пресс-конференции приняли участие сопредседатель Харьковской правозащитной группы (ХПГ) Евгений Захаров, эксперт ХПГ адвокат Аркадий Бущенко, заведующая приемной ХПГ Людмила Клочко, координатор проекта Андрей Станиславский.

Евгений Захаров сообщил, что в этом году Международный день в поддержку жертв пыток совпал с завершением первого года комплексного трехлетнего проекта “Кампания против пыток и жестокого обращения в Украине”, который проводится Харьковской правозащитной группой совместно с 18 партнерскими организациями в различных областях Украины.

Год работы над осуществлением проекта показал, что проблема пыток и жестокого обращения в Украине остается весьма острой. Особое беспокойство вызывает широкое распространение пыток в правоохранительных органах для получения признаний в преступлении от подозреваемых или обвиняемых.

Евгений Захаров привел некоторые выводы, полученные в ходе социологических исследований специалистами Национального университета внутренних дел, с которым ХПГ сотрудничает в рамках данного проекта. Он также рассказал о пяти новых изданиях ХПГ в серии “Против пыток”.

Людмила Клочко рассказала о работе приемной Харьковской правозащитной группы. По ее словам в течение первого года проекта в приемную ХПГ с жалобами на применение пыток обратилось 93 человека.

Людмила Клочко рассказала также об образовательных программах, которые осуществляет Харьковская правозащитная группа. В течение года были проведены семинар для судей в апелляционном суде Харьковской области, тренинги для адвокатов в Харькове и Севастополе. Она также поделилась своими впечатлениями о недавно проведенных семинарах с работниками правоохранительных органов в Запорожье, Херсоне, Николаеве и Кировограде.

Адвокат Аркадий Бущенко рассказал о работе Фонда профессиональной помощи жертвам пыток и жестокого обращения, созданного в рамках проекта. Фонд сотрудничает с адвокатами, экспертами, другими специалистами, готовыми оказывать профессиональную помощь тем жертвам пыток, которые решили добиваться расследования и наказания виновных. По словам Аркадия Бущенко, Фонд в течение года полностью или частично профинансировал порядка 30 дел. В подавляющем большинстве дел адвокатам фонда удавалось добиться возбуждения уголовного расследования по заявлению жертвы пыток и жестокого обращения. По тем делам, где жертве не удалось найти защиту на национальном уровне, были направлены жалобы в Европейский суд по правам человека. На данный момент в Европейский Суд направлено около 15 жалоб.

Аркадий Бущенко также сообщил, что 8 июня этого года Европейский суд в Страсбурге признал приемлемой жалобу харьковчанина Алексея Афанасьева, которого он представляет как адвокат. Это первая жалоба против Украины в отношении применения пыток работниками милиции для получения признания, которая будет рассмотрена Европейским судом. Еще одна жалоба по той же проблеме находится в стадии решения вопроса о приемлемости.

Андрей Станиславский коротко остановился на координации деятельности по проекту между партнерами и созданию эффективной сети правозащитных организаций. Основными достижениями работы сети за истекший год было проведение нескольких успешных акций в поддержку жертв пыток, обмен информацией и сбор данных по тематике проекта. Помимо 14 региональных партнеров, ХПГ работает с 4 организациями, выполняющими индивидуальные “мини-проекты”: социологические исследования, подготовка учебных материалов для правоохранительных органов и др. Результаты деятельности партнерских организаций войдут в годовой отчет ХПГ и станут достоянием гласности.

Зубенко Игорь Анатольевич, задержанный работниками Северодонецкого ГО УМВД 10 июня 2004 г. и содержащийся в Рубежанском ИВС, до настоящего времени не может добиться оказания ему медицинской помощи. У него пробита голова и, возможно, переломаны пальцы рук.

По словам свидетелей, на судебном заседании 21 июня 2004 г. подсудимый Зубенко присутствовал с необработанной и сочащейся кровью раной на затылочной части головы, следами от наручников на лучезапястных суставах кистей рук и распухшими кистями рук.

Во время судебного заседания Зубенко И. А. обратился к судье Андрееву с жалобой о неоказании ему медицинской помощи. По его словам, медсестра рубежанского ИВС не в состоянии оказать ему нужную медицинскую помощь, а везти его в травмопункт работники Рубежанского ГО УМВД отказываются. Реакция Андреева была такой: он посетовал на то, что вызвать скорую помощь не может и посоветовал разбираться на месте – в рубежанском ИВС.

Основанием для ареста послужила неявка Зубенко на судебное заседание, в связи с чем ему и изменили меру пресечения: с подписки о невыезде на содержание под стражей. По словам очевидца задержания, обвиняемого взяли спящим.

Работник Северодонецкой прокуратуры Зинченко, прокомментировав факт задержания супруге Зубенко – Чуйко Е.А., пояснил, что Зубенко оказывал сопротивление при задержании и группа захвата Северодонецкого ГО УМВД была вынужденна применить силу.

В соответствии с полученным нами сегодня ответом из Северодонецкой прокуратуры, “Зубенко получил телесные повреждения вследствие личной неосторожности и правомерно примененных к нему сотрудниками Северодонецкого ГОВД мер физического воздействия и специальных средств для преодоления его противодействия законным требованиям работников милиции”. Традиционная для прокуратуры и милиции логика: не били, сам упал по неосторожности, а в той части, что били, то законно.

Чуйко, узнав о задержании своего супруга, 10 июня 2004 приблизительно в 15 ч. 20 м. “взяла штурмом” здание Северодонецкий ГО УМВД (пропускать ее не хотели) и увидела своего мужа в весьма плачевном состоянии – с перебинтованной головой и закованным в наручники.

В общественную приемную КВУ Чуйко обратилась 12 июня, и ей здесь ей было подготовлено заявление с требованием провести судебно–медицинскую экспертизу Зубенко. Увы, до сегодняшнего дня результатов СМЭ у нас нет.

По свидетельству очевидца задержания, Зубенко был взят под стражу приблизительно в 11 часов утра 10 июня 2004 г., а медицинскую помощь Зубенко бригада скорой помощи оказала в 14 ч. 58 м. того же дня. Почему в течении 4-х часов пострадавшему при задержании сотрудники Северодонецкого ГО УМВД не могли или не хотели вызвать скорую, нам не известно.

Дальнейшие действия Северодонецких правоохранителей настораживают. Зубенко переводят для содержания под стражей в ИВС г. Рубежное и с 11 по 22 июня все попытки встретится с задержанным его адвоката и супруги разбиваются об непробиваемую оборону работников Рубежанской милиции.

Так, 17 июня разрешение на свидание, выданное супруге задержанного за подписью северодонецкого судьи Андреева, не оказало никакого воздействия на рубежанских милиционеров. Нет, заместитель начальника Рубежанского ГО УМВД Фатеев К. В. свидание разрешил, но работники ИВС в свидании заявительнице с ее мужем отказали, сославшись, что начальник Рубежанского ИВС Крутиков В. С. уехал с ключами от изолятора, и нет возможности открыть камеру. То же самое дежурный по горотделу, а затем зам. начальника Рубежанского ГОВД сказали и юристу Луганского отделения КВУ Н.М.Метелкиной, позвонившей в Рубежное. Свидание не состоялось, передачу не приняли. Запрет на свидание, понятно, лишил нас возможности оказать правовую помощь Зубенко, который, скорее всего, в это время подвергался пыткам.

22 июня Чуйко обратилась к прокурору Рубежного с просьбой о разрешении передать передачу мужу. Прокурор пошел навстречу и в присутствии Чуйко перезвонил в Рубежанский ГО УМВД. Но начальник дежурной части Рубежанского ГО УМВД вновь отказался принять передачу. И только личный приезд рубежанского прокурора в ГОВД позволил добиться, чтобы она была отправлена по назначению. А вот встречу так и не разрешили.

P.S. По информации Чуйко Е.А., полученной из беседы в рубежанском ГОВД, Зубенко уже написал объяснение на имя прокурора, указав в нем, что травмы он якобы получил не в результате задержания, а упав с лестницы. Северодонецкое ГОВД отказалось сегодня предоставить нам информацию на информационный запрос редакции газеты “Третий сектор”, сославшись на то, что якобы проводится служебное расследование. Однако уже вчера прокуратура отказала в возбуждении уголовного дела против работников милиции – за отсутствием состава преступления.

Экологическая катастрофа в Черниговской области – начиная с 13 июня, в приток Десны вытекли примерно 411,4 тысяч кубических метров неочищенных стоков. Местные жители рассказывают, что в речке дохнет рыба, а вода имеет темно-серый цвет.

Как передает Корреспондент.Net, на данный момент удалось установить, что выброс произошел непосредственно в речку Белоус из очистных сооружений черниговского водоканала возле села Гущин в километре от Десны.

Как стало известно корреспонденту Magnolia-TV.com, в течение ближайших 5-7 дней пить воду из водопровода местным жителям не рекомендуется, так как можно получить отравление.

“Концентрации сброшенных в Белоус отходов значительно превышают граничные допустимые нормы”, – заявил представитель Управления по вопросам чрезвычайных ситуаций. В воде не хватает кислорода, а концентрация солей аммония превышает максимально допустимые нормы в 4,6 раза, фосфатов в 2,2 раза.

Он не сообщил данные бактериологического анализа состава воды, так как они ему неизвестны, однако добавил, что показатели в реке Десна ниже устья реки Белоус превышают максимально допустимую концентрацию для водоемов рыбно-хозяйственного назначения по аммонию солевому в 2,3 раза, а железу – в 6,8 раза.

В настоящее время ведется расследование случившегося.

Коментар: Ця новина вражає лише необізнаних.

Практично в кожному райцентрі раз на два-три роки таке буває з комунальною каналізацією. Якщо врахувати, що в Україні більше 600 адмінрайонів, таких аварій (звичайно, меншого масштабу порівняно з очисними спорудами Чернігова як обласного центру) щорічно – пару сотень. І ще аварійні скиди, які можна порівняти з вищезгаданим в Чернігові, щороку трапляються з сотнею-другою українських підприємств.

Крім того, є маса підприємств, які скидають різноманітний бруд постійно – в межах офіційно їм дозволеного, і поза цими межами – часто за символічні штрафи. Таких цукрових, спиртових, молочних заводиків в Україні кілька тисяч. Але всі разом вони скидають меншу частину відходів ніж підприємства металургії або гірничої галузі.

Щорічно в лютому криворізькі підприємства спускають сотні тисяч кубометрів токсичних розсолів по річці Інгулець. Кожного разу Кабмін дає дозвіл робити це в порядку винятку, але виняток триває вже років двадцять.

Звичайно, досить рідко бувають катастрофи типу Стебницької, коли Дністер був отруєний аварійним проривом з шламосховища калійного комбінату у Стебнику (біля Трускавця) на сотні кілометрів.

Ця новина ілюструє загальний стан екосвідомості більшості журналістів, більшості можновладців та більшості наших співгромадян. Екологічні питання для них неактуальні, поки щось не вибухне, не загориться, не протече, не отруїть кілька сот людей. Через тиждень або місяць після цього всі все забувають і заспокоюються. Правда наслідків домінує над правдою причин.

Якщо є якась проблема, що усвідомлюється як постійна, то зазвичай народ чекає якихось безстрашних грінпісівців чи мудрих екологістів, які приїдуть, піднімуть шум і наведуть лад. Але виїжджати на кожний гектар, на кожний кілометр берега кожної річки сил не вистачить ні у кого.

Загалом ідея “кожний несе свій чемодан”, тобто одні будуть виконувати свої виробничі та інші завдання (потроху руйнуючи довкілля), а інші це все будуть поправляти – тупикова. А вона втілена повністю. Міністерство ПЕК добуває вугілля і зливає у річки шахтні розсоли, на ТЕС виробляють електроенергію – і викидають хмари диму і пилу, насипають кургани попелу і шлаків. Металурги виробляють метал – “На експорт ідьот, понімаєш!” – і на десятки квадратних кілометрів роблять середовище непридатним для життя.

А Міністерство охорони довкілля з найменшим штатом і бюджетом має за всіма прибрати, навести лад. На Броварський район (двісті тисяч населення) екологічне благополуччя мають забезпечити аж два працівники, а в більшості районів України – один екоінспектор, цілком залежний від місцевої влади. Державна система охорони природи перетворилась на декорацію, і до цього докладали зусилля і діячі опозиції.

Сергій Федоринчик

У м. Києві 21 червня в приміщенні Регіонального центру Академії правових наук України відбулися громадські слухання “Обговорення законопроектів про зміни до Закону України “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні”, які були проведені Радою українських правозахисних організацій (РУПОР), Харківською правозахисною групою спільно з Комітетом ВРУ з прав людини, національних меншин та міжнаціональних відносин за підтримки міжнародного фонду “Відродження”.

Представники правозахисних громадських організацій, журналісти, народні депутати, представники Верховного Суду, СБУ, МВС, Мінюсту висловили своє бачення змін в цій царині, яскравим свідченням того що тема актуальна та важлива виступає кількість законопроектів змін до Закону про реабілітацію, запропоновані Кабміном України; народними депутатами Л.Лук’яненком; Л.Танюком; П.Качуром; С.Сташевським, Р.Ткачем та В.Лебедівським; М.Круцем та Р.Ткачем; М.Оніщуком; С.Гавришем; Всеукраїнським об’єднанням політв’язнів та репресованих.

Харківська правозахисна група пропонує внести у порядок денний на розгляд Верховної Ради України в якомога короткий строк проект Закону у новій редакції, побудований на законопроектах Л.Лук’яненка або Л.Танюка з урахуванням її пропозицій.

Також під час слухань відбулася презентація проміжних результатів великого проекту міжнародного товариства “Меморіал” “Жертви політичних репресій в СРСР”, зокрема, видання двох лазерних дисків, які містять: базу даних імен жертв політичних репресій в Казахстані, Росії, Узбекистані та Україні у кількості 1 345 796 імен, бібліографічний покажчик “Книги пам’яті жертв політичних репресій в СРСР”, сталінські розстрільні списки, пам’ятники жертвам репресій, інформацію та документи щодо структури та історії ГУЛАГу, щодо НКВС, деякі видання, присвячені темі політичних репресій.

Коли на цілий телеекран я бачу обличчя народного депутата, який ворогує з іншим народним депутатом, котрий резонно закидає першому розпалювання міжетнічної ворожнечі, і обидва вони навіть не з ворогуючих угруповань, – я задумуюсь над діагнозом.

Що ж їх роз’єднує?

Дух ворохобництва, підозри і недовіри, винесений з лукавої школи “монолітної єдності трудящих”? Брак політичної культури? Чи, може, в атмосфері носиться хвороба розладу?

Чи то антисемітизм? Чи ксенофобія? Але ж подібні фобії ми бачимо на однонаціональному і релігійному грунті. І тут конфлікти ще гарячіші ...

Отже, коріння хвороби глибші. А з другого боку – ще поверховіші: хіба ми не бачили, як планували і як керували міжконфесійними конфліктами? І люди неглибокої віри гукали, сусід до сусіда: “Ти продався Москві!” – “А ти продався Варшаві!” І часто при цьому вони переступали межі...

Переступ межі – це переступ Божого закону і переступ внутрішнього закону: межі дозволеного.

З Божим законом стосунки полегшені, бо ж він ще до недавна, так би мовити, “не існував”. Межі дозволеного утримував страх перед страшною владою.

Посткомуністична влада дозволила борцям проти власності – привласнювати “народне добро”, деяким автомобілям – їздити по тротуарах, по вулицях ходити, як на пляжі, і кидати недопалки попереду себе...

В лібералізації і в СНІДі ми вмить перегнали Європу, а от після падіння заборон людина совєтської школи не мала сили триматися в межах пристойності. Розперезаність стала прикметою часу: ніщо не стримувало.

Отже, ці дві причини – ослаблення Закону і ослаблення страху – є постійно діючими. За ними ховаються і певні комплекси, і всі гріхи людські.

Назвемо усе це разом “хворобами перехідного періоду”.

Чомусь саме в передвиборний період ці хвороби різко загострилися в банальній кволо протікаючій юдофобії.

Газета “Сільські вісті”, у якої так багато серйозних проблем перед драмою вимираючих сіл і занепадом життя, раптом вдарилася в єврейське питання, мода на яке впала у 80-і роки.

Зачувши мою реакцію, з редакції передали: “Та хай він напише на захист євреїв – ми надрукуємо”.

“А чому, – запитав я, – треба писати “проти” або “на захист”? Чи не може популярна в народі газета триматися з гідністю, на рівні справжніх проблем, замість підігравати низьким нахилам людським?”

“Так тепер же всі газети спекулюють – ті на кримінальній тематиці, ті на сексі, ті на сенсації”.

“Знаєте, мені хочеться виступити на захист культури і людської порядності, яка загрожена так само, як мова і довкілля. Огляньтесь навколо: десь випаровується любов і вкидається агресія...”

Нам треба ясно усвідомити, що несемо на собі важку спадщину української Попелюшки, на яку скидали всі чужі провини.

При всьому бажанні найавторитетніші постаті єврейської культури не можуть протистояти світовій легенді про “український антисемітизм”. І найкращі з поляків не можуть розбити стереотипу “українського різуна”.

Лаґерний образ міжнаціональної толерантності і співпраці був по суті лише початком – дуже важливим початком.

Школа “пролетарського інтернаціоналізму” культивувала періодичну ненависть то до німців, то до євреїв, то до американців... І плебейський елемент залучався до тих кампаній. В тій школі не було культури поваги і самоповаги.

Нинішня українська влада і слуги її – всі з тієї школи. Тягар культури і обов’язки їй чужі. Про національні інтереси і самоповагу їм нагадують чужі люди за кордоном. Там навіть нема кому розуміти потребу освоїти уроки і досвід міжнаціональної співпраці.

Що ж робить українська інтелігенція для закріплення доброго ладу таких взаємин?

Щось робиться і в театрі, і в літературі, і в мистецтві. Кожен в міру сил творить духовний клімат, в якому могла б контактувати краща частина інтелігенції різних національностей.

І десь в тінь мали б відійти активісти і професіонали зі спецслужб, “професійні патріоти”, яким конче потрібно триматися на видноті, хоча у них нема позитивної сили.

На запрошення ізраїльської сторони, переважно лаґерних друзів, до Єрусалиму неодноразово їздили українські делегації. Невгомонний Яків Сусленський, Голова Ізраїльсько-українського товариства, гуртував товариство і в Єрусалимі, і в Києві.

На початку 90-х група українських дисидентів відіслала до ізраїльського суду листа з приводу процесу І. Дем’янюка, винуваченого за чужі провини.

Відомо, що суд виявився на висоті закону. В Україні видано в 3-х томах Михайла Хейфеца, який частіше приїжджає до нас, ніж до рідного Ленінграда.

І треба сказати, що одна фраза Хейфеца про лаґерних українських націоналістів “наши святые старики” – важить більше, ніж усе написане, наприклад, Й. Шлаєном.

Декілька років тому група українських і єврейських дисидентів виступила зі спростуванням дезінформації Й. Шлаєна про участь українців у розстрілах в Бабиному Яру.

Торік київські газети писали про зворушливу зустріч з сіоністом Ар’є Вудкою. Яків Сусленський організував збір інформації про рятування українцями євреїв під час окупації, і цифри були вражаючі. Це передусім оцінка гідності нашого народу.

***

Світ раптом озлобився і опустився. Забруднення і засмічення стало загрозливим.

Рівень почуття відповідальності людей високопоставлених  різко упав.

Чомусь в такі моменти віднаходиться нитка боротьби з сіонізмом – вона була загублена 20 років тому...

Перше, про що хочеться запитати войовників: “Хто вас покликав? Чи ви раптом відкрили правду і поспішаєте відкрити очі іншим?”

Справді, як зрозуміти: професор Василь Яременко має добре ім’я серед студентів. У нього велика бібліотека і літературознавчі напрацювання на багато років.

Хіба він не розуміє, що переходить до любительської гри на чужому полі? Нині на ринку російської інформації є такі книги, від яких аж у носі закрутить.

Ветерани антисемітизму, націоналістичні стратеги, постачальники дезінформації, вожді, зацікавлені в провінційних послідовниках “боротьби за слов’янську єдність”...

Вище епігона – тут не світить. У своїх публікаціях проф. Яременко сказав багато правди і про пограбований народ, і про принижену культуру, і про розтління та продані засоби масової інформації, і про нові різновиди фашизму, і про злоякісне утворення СДПУ(о), і про специфічні смаки власників телеканалів...

Але яка плутанина понять! Починаючи з того, що словом “сіоніст” автор називає і патріотів, і лицемірів, і олігархів...

Було б куди краще, якби про такі речі написав єврейський автор, було б і дещо делікатніше.

Але що найбільше дивує, це дивне звуження обсервації: сіоністи безконтрольно розкрадають і розкладають державу – а де ж Глава держави?

Кацман як редактор неприязної до України газети згадується часто, а Кучма, – ні як гарант недіючої Конституції, ні як універсальний патрон, ні як головнокомандувач з обмеженою відповідальністю, ні як тесть Пінчука!

Знижують достовірність публікації проф. Яременка явно фальшиві ноти. Якщо О. Найман пише про Солженіцина як “запеклого юдофоба”, то можна сказати: “Тільки прогляньте список його публікацій – і все стане ясно”.

Якщо Й.Шлаєн, то в єврейському середовищі вам скажуть: “професійний єврей”. Але якщо проф. Яременко пише про “факт” нашестя євреїв 1941 р. у складі вермахту, та ще геноцид 1932-1933 рр., організований сіоністами, то проти нього залишається виставити текст Й. Шлаєна про українських поліцаїв, що розстрілювали євреїв у Бабиному Яру – і це буде обмін не інформацією, а – вагомий обмін дулями. Один одному...

У своїй монографії “Державний терор як засіб державного правління в СРСР” С. Білокінь показав, що активісти єврейського походження були переважно мало освіченими вислужниками. Скільки б їх не було – не могли вважатися представниками свого народу. Після антитроцкістської кампанії їх роля упала.

Хіба не розуміє С. Білокінь некоректності свого виразу: “єврейська держава?” Розуміє, але чомусь пише...

А проф. В. Яременко вже говорить про відшкодування нам за злочини цієї держави...

З такої павутини можна плести “одяг голого короля”. Але тон цього писання ображає почуття правди. І коли автор обурюється, що лідер “Нашої України” різко відмежувався від нього, то це просто дивує і насторожує.

Віктор Ющенко нині лакмусовий папір, на якому засвічується не тільки Корчинський. Критикуючи лідера “НУ” за відступництво, проф. Яременко погрожує йому втратою кількох мільйонів голосів.

Виходить, що автор сенсаційних публікацій знає, що він напередодні виборів відтягує в нікуди мільйони “заражених”. І це вже будуть не розважливі громадяни, які розуміють, що перемога потрібна не Вікторові Ющенку, а перемога потрібна добрим громадянам України, які прагнуть, щоб їх представляв перед народом і перед світом не колишній парторг, не колишній рецидивіст, а Президент з людським обличчям.

І у нас немає іншого вибору. Виходить, що до таких громадян проф. Яременко не належить.

Хай це не антисемітизм – не будемо ліпити ярликів. Скільки їх у ХХ столітті наліплено, а потім відірвано – посмертно. Скільки реабілітацій підписали ті самі судді і визнали “право мати свою думку”.

А в житті все глибше і ще суворіше. І треба прислухатися до застереження батька відомого вождя: “Троцькі починають, а потім все падає на голови Брон­штейнів”. Старий говорив про відповідальність. Але хто його слухав?

Сьогодні знов пролунали сигнали тривоги. Раптом з кількох телеканалів телефонують – запрошують виступити проти антисемітизму.

“Ви мені телефонуєте? – здивувався я. – А звідки ви дізналися, що я існую на світі? Ніколи ви мною не цікавились. І культурою не цікавились. Навіть ювілеями Гоголя і Шевченка не цікавились. Аж раптом відкрили мою особу. О, як далеко ви зайшли!”

Отже, як тепер кажуть, ми пливемо між Сціллою терпимості і Харибдою нетерпимості – у хижому світі, де плохих заклюють.

Я теж за національний самозахист. Але з дотриманням доброго тону і прийнятих правил гри. Ми повинні творити суспільство злагоди, а не ворожнечі.

Антисіонізм професора В.Яременка огульний, його “анти” розширюється на всіх, хто з ним не згоден. З дивовижною легкістю войовник проти антиукраїнізму геть відкидає “порубаних-посічених” своїх опонентів.

І та купа ще більша за купу сіоністів. І його вже не цікавить, що вони мають добрі імена в літературі. А не згодні вони з проф. Яременком не через особисті почуття і не куплені вони Рабиновичем.

Вони принципово не згодні з некоректністю його аргументації, з упередженістю думки, з нетолерантністю і образливістю тону. І з самою можливістю розглядати жалюгідну ситуацію в Україні як результат дій сіонізму, а не як результат правління незмінного Президента Кучми з його дивовижними повноваженнями.

“Не туди б’єш, Іване” – можна додати до цього слово заїждженого коня з кінофільму Олександра Довженка.

Київ, 30 червня 2004 року

Радіо “Свобода”

ЗАГАЛЬНІ ЗАУВАЖЕННЯ

Ситуація, що склалася на сьогоднішній день в Україні стосовно реабілітації жертв політичних репресій, є неврегульованою і несправедливою щодо жертв репресій і, навіть, викликає порушення Конституції України. Про необхідність змін в цій царині говорить і те, що до Верховної Ради вже вносилось багато різних проектів змін до Закону про реабілітацію, запропоновані Кабміном України; народними депутатами Л.Лук’яненком; Л.Танюком; П.Качуром; С.Сташевським, Р.Ткачем та В.Лебедівським; М.Круцем та Р.Ткачем; М.Оніщуком; С.Гавришем; Всеукраїнським об’єднанням політв’язнів та репресованих.

Закон від 17.04.91 р. до честі України був першим законом про реабілітацію, прийнятим на території республік колишнього СРСР. Тому у зв’язку з цим у ньому виявилися певні недоліки: доволі розпливчасті і звужені формулювання щодо політичних мотивів репресій, невизначений статус багатьох категорій жертв репресій, включаючи представників депортованих народів тощо.

Деякі недоліки цього Закону були враховані іншими республіками, наприклад, у Росії в тому ж 1991 р., і надалі у міру застосування Закону і виявлення в ньому нових недоліків Росія внесла в Закон цілий ряд істотних виправлень і доповнень, зокрема, в російському законі більш чітко визначені статті і формулювання, які варто віднести до політичних мотивів осуду, виділена категорія осіб, що постраждали від репресій, стосовно до членів родин реабілітованих. І, нарешті, рішенням Конституційного суду Росії, репресованим і підлягаючим реабілітації визнані неповнолітні діти реабілітованих, що залишилися без опіки батьків внаслідок репресій.

На захист всіх реабілітованих громадян України відповідно до Постанови ВР України від 09.11.92 за № 2803-ХІІ громадяни України, які були репресовані поза межами України і згодом реабілітовані, мають право отримати в Україні пільги, передбачені Законом України від 17.04.91. Але наш Закон, на відміну від російського закону, не передбачає правовий статус для членів родин реабілітованих і тому не поширюється на них. Це суттєво вплинуло на стан жертв політичних репресій і в Україні. Склалася дискримінаційна ситуація, коли одні громадяни України, реабілітовані за законами про реабілітацію інших країн СНД, мають право на пільги (Комісії з питань поновлення прав реабілітованих отримують заяви цих громадян з посиланням на згадану вище Постанову ВР), а інші громадяни України, члени родин репресованих в Україні, не мають ані статусу реабілітованих, ані пільг. Ми вбачаємо в цьому порушення ст.ст. 24 і 46 Конституції України.

КАТЕГОРІЇ ЖЕРТВ ПОЛІТИЧНИХ РЕПРЕСІЙ, ЯКІ МАЮТЬ БУТИ РЕАБІЛІТОВАНІ

На наш погляд, конче потрібно внести доповнення до чинного Закону про реабілітацію, за яким передбачити реабілітацію наступних категорій жертв репресій:

1. громадяни України, що засуджені з політичних мотивів, за якими в Україні передбачена реабілітація, але репресовані у країнах СНД, де не існує законів про реабілітацію (наприклад, відомий громадський діяч Мустафа Джемілєв, був репресований в Узбекистані і досі не реабілітований);

2. діти реабілітованих, які внаслідок репресій були поміщені до спецприймальників НКВС та дитячих будинків, де вони утримувались як діти “ворогів народу”;

3. діти, що народились чи знаходились з батьками в місцях позбавлення волі чи у засланні;

4. діти, що залишилися без опіки обох батьків (наприклад, батько репресований, а згодом померла мати, і дитина залишилась на самоті, без коштів на життя;

5. депортовані громадяни. На жаль, Закон про реабілітацію не розглядає цю категорію репресованих. Коли його обговорювали, йшлося про прийняття пізніше спеціального закону про реабілітацію репресованих народів. Але цей закон так і не був прийнятий, хоча до Верховної Ради вже тричі подавався відповідний проект. Перший законопроект “Про реабілітацію та забезпечення прав осіб з числа етнічних груп, що зазнали репресій та були депортовані з території України” був підготовлений депутатом О.Кучеренком і поданий 23 лютого 1999 р. Проект був розглянутий Верховною Радою 2 листопада 1999 р. і відхилений. Другий проект закону з тою ж назвою, поданий депутатом П.Мовчаном 11 грудня 2000 р., так і не був розглянутий. Слід зауважити, що йдеться не тільки про депортації з Криму в кінці Другої світової війни (болгари, вірмени, греки, кримські татари та інші), а й про депортації представників інших етнічних груп у 1944-1947 рр. – німців, яких депортували з Південної України, угорців Закарпаття, румунів Буковини, українців Холмщини, зокрема, бойків та інших. На жаль у травні 2004 р. відхилений Верховною Радою і законопроект “Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою”, внесений КМ України. До речі проекти і Л.Лук’яненка, і Л.Танюка передбачають реабілітацію та відновлення прав громадян, депортованих за національною ознакою;

6. засуджені судами України за 72 статтею КК УРСР за відмову від строкової служби з релігійних переконань (до введення інституту альтернативної служби в грудні 1991 року). Йдеться про віруючих протестантських церков – баптистів, п’ятидесятників, адвентистів сьомого дня, свідків Єгови та інших. Ці релігії забороняють брати в руки зброю, а інститут альтернативної служби тоді не існував. Юнаки, які відмовлялися від служби в армії іноді встигали до 28 років отримати два вироки по 72 статті КК, міра покарання по якій сягала трьох років позбавлення волі. На нашу думку, ці засуджені були, безперечно, в’язнями сумління, оскільки були позбавлені волі за свої переконання. Але реабілітація цієї категорії репресованих законом про реабілітацію не передбачена;

7. вояки УПА. Слід зауважити, що справи бійців УПА переглядалися органами прокуратури в індивідуальному порядку, і були реабілітовані ті, хто не брав участь в насильстві відносно мирного населення. Але бійці УПА незадоволені тим, що їх не визнають учасниками бойових дій у Другій світовій війні, а досі вважають кримінальними злочинцями.

8. громадяни, що утримувались під вартою з політичних мотивів в СІЗО, спеціальних та перевірочно-фільтраціонних таборах, перебували в трударміях, штрафних військових формуваннях.

9. так звані соціально-небезпечні елементи, яких репресували або за несплату завищених податків, або за найману робочу силу.

Слід також ввести статус потерпілих від репресій членів сімей реабілітованих (дружина чи чоловік, діти, батьки, брати і сестри тощо), які проживали разом з ними на момент репресій, оскільки, як правило, членів сімей виганяли з роботи, виключали з ВУЗів, виселяли з квартир, забороняли проживання у певних містах і т. ін.

ПІЛЬГИ РЕАБІЛІТОВАНИМ – ЦЕ БОРГ ДЕРЖАВИ

Що стосується наслідків реабілітації, тут перш за все треба визначитись із концепцією пільг. Про тягар пільг для держави та їх доцільність останнім часом багато розмірковують чиновники. На наш погляд, обговоренню і скасуванню можуть піддаватися пільги професійні і відомчі (силовики, чиновники і ін.) Пільги реабілітованих громадян повинні розглядатися державою і суспільством винятково як своєрідне покаяння, відшкодування моральних і матеріальних збитків, нанесених державою при фактичній мовчазній згоді суспільства. До речі, власне саме це стверджується в преамбулі Закону України від 17.04.91 р. Тобто, компенсації та пільги реабілітованим громадянам – це державний борг, який треба повернути безвинно постраждалим. Але навіть, деякі народні депутати розглядають це як благодійність, тому у проекті Закону у новій редакції депутатів С.Сташевського, Р.Ткача, В.Лебедівського введений термін – державна допомога, яка до того ж надається у випадку, коли реабілітований живе поза межею прожиткового мінімуму.

Пільги, що передбачені реабілітованим, повинні надаватися також удовам чи вдівцям реабілітованих, якщо вони не склали нової сім’ї.

Що стосується розмов про відсутність грошей у держави на відшкодування моральної і матеріальної шкоди і покаяння, що само по собі дуже красномовне, то навіть поверхове ознайомлення, наприклад, з держбюджетом на 2003 р., в якому не виділені зовсім кошти на забезпечення діючого Закону про реабілітацію, вражає витратами на утримання самої влади (Адміністрація Президента, будівництво нових будинків для ВР, обслуговування санаторно-курортних комплексів і т. ін., – на відміну від витрат на медицину, науку та освіту). На наш погляд, Українська держава повинна віддати борг своїм громадянам.

ЗАПРОПОНОВАНІ ПРОЕКТИ ЗМІН ТА ДОПОВНЕНЬ ДО ЗАКОНУ ПРО РЕАБІЛІТАЦІЮ

Законопроекти про зміни до Закону про реабілітацію можна поділити на дві групи: законопроекти, що торкаються тільки окремих аспектів реабілітації, та законопроекти, які подають Закон у новій редакції. Враховуючи вищевикладене, Харківська правозахисна група виступає категорично проти напівзаходів, закладених у проектах першої групи, зокрема, Закону України “Про внесення змін до закону “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні” (щодо статусу малолітніх в’язнів), поданий до ВР України 18.06.2003 р. Кабінетом Міністрів України, який не вирішує основних проблем і порушень Конституції. Проект Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні”, поданий до ВР депутатами М.Круцем та Р.Ткачем 30.09.2003 р. за №4205 відрізняється тим, що передбачає реабілітацію учасників УПА та тих, хто їм сприяв, а також тих, хто виборював самостійність України, що вирішує дуже вузьке питання і не сприяє гармонізації Закону в цілому. Зараз на розгляді у Верховній Раді знаходиться проект змін до чинного Закону депутата П.Качура, який теж не відповідає нагальним потребам у врегулюванні всіх недоліків існуючого законодавства про реабілітацію. Цей проект прирівняв реабілітованих згідно зі ст.3 чинного Закону (засланих і висланих з постійного місця проживання, щодо яких не діють пільги) до тих, що реабілітовані згідно із ст.1 цього ж Закону (засуджені судами або позасудовими органами до позбавлення волі або життя). Всі інші питання залишаються невирішеними.

На розгляді Верховної Ради знаходиться також проект Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про пенсійне забезпечення”, поданий депутатом С.Гавришем, щодо підвищення пенсій реабілітованим громадянам до 150% мінімальної пенсії за віком, а членам їх сімей, яких було примусово переселено – на 100% мінімальної пенсії за віком. Це можна цілком підтримати, але спочатку треба врешті решт визначитися, кого вважати реабілітованими та членами їх сімей, про що йшлося вище.

Проекти Закону про реабілітацію у новій редакції, подані депутатами Л.Лук’яненком та Л.Танюком обидва, на наш погляд, враховують майже всі недоліки чинного Закону від 17.04.91 р.

Проект Л.Лук’яненка, поданий 18.03.2003 р. відрізняється ретельним і чітким визначенням всіх термінів і положень, якими оперує закон, що зменшує можливість різноманітної трактовки статей цього закону. Крім того, на відміну від попереднього проекту Л.Лук’яненка від 29.07.2002 р., в цьому проекті більш ретельно опрацьовані статті про наслідки реабілітації, знижені витрати на їх реалізацію.

Проект Закону Л.Танюка, який Комітет ВР рекомендував взяти за основу при розгляді змін і доповнень до закону про реабілітацію на засіданнях Верховної Ради, може бути підтриманий, але тільки після виправлення суттєвих помилок :

1. В проекті немає визначення терміну “потерпілі від репресій”, – хоча Закон оперує ним (ст.10).

2. Посилання в цьому проекті на статті “цього Закону” в дійсності відсилають до статей діючого Закону, що приводить до повної плутанини:

Крім того, вносимо такі пропозиції:

Ст.1 п.3. На наш погляд повна компенсація того жаху неможлива, тому краще компенсувати матеріальну та моральну шкоду.

п.4. – виключити “за національною ознакою, або з інших причин”.

п.7. – додати “виселення з місця проживання, переселення з погіршенням умов проживання

Ст.6. Чи не дублюють п.1 і п.4 одне?

п.8. Чим відрізняється насильницьке виселення від депортації?

Ст.10 ч.1 “реабілітованим відповідно до ст.6 (а не ст.1) цього Закону

ч.2. вперше з’явилась категорія “потерпілі від репресій”, а визначення немає

ч.5. треба записати “реабілітовані та потерпілі від репресій...”, інакше реабілітованим не передбачається підвищення пенсій (тільки у випадку їх інвалідності, про що йдеться окремо), що нелогічно і несправедливо

ч. 6. Додати “Кошти, передбачені на пільги реабілітованим та потерпілим від репресій, належать до захищеної частини Державного бюджету”.

ч.11. Виправити “чинність статей 8, 9, 10 (а не 4, 5, 6)”.

Крім згаданих вище проектів існують ще два проекти змін до Закону, які, на наш погляд, не пропонують безумовно необхідні зміни, які викладені вище.

Що стосується проекту Закону “Про внесення змін до Закону України “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні”, поданого до ВР депутатами С.Сташевським, Р.Ткачем та В.Лебедівським 13.05.2003 р. за №2040-2, то, на наш погляд, він не відповідає нагальним потребам змін до існуючого Закону, про які йшлося вище.

Основний недолік цього проекту концептуальний – термін “державна допомога” не можна відносити до реабілітованих, бо виплата компенсацій – це борг держави, який вона винна репресованим.

Ст.4 передбачає реабілітацію засланих, висланих і виселених за межі України, але відомо, що примусово переселяли, наприклад, цілими сім’ями та навіть селами із західних регіонів України до Донбасу і Слобожанщини, із Херсонської області до Криму тощо.

І якщо держава насправді, як це сказано в преамбулі і цього проекту, засуджує практику репресій і прагне компенсувати матеріальну та моральну шкоду, то не з’явились би у ст.7 умови виплати компенсацій, пов’язані з доходами сім’ї. За таких умов державну допомогу повинна одержувати будь-яка незабезпечена сім’я, але при чому тут реабілітація? Насправді це означає, що держава не визнає ані матеріальної, ані тим паче моральної шкоди, заподіяної своїм громадянам внаслідок репресій. Від чого тоді відмежовується держава? При такому погляді можна встановити замість державної допомоги грошову допомогу (ст.8 ч.19), а то і зняти її зовсім.

Ст.8 передбачає підвищення пенсій інвалідам внаслідок репресій і тим, хто реабілітований за ст.3 чинного Закону (вислані, заслані). А реабілітовані за ст.1 Закону, які відсиділи у таборах і, на щастя, не стали інвалідами, не підлягають підвищенню пенсій, що зовсім незрозуміло.

Харківська правозахисна група пропонує внести у порядок денний на розгляд Верховної Ради України в якомога короткий строк проект Закону у новій редакції, побудований на законопроектах Л.Лук’яненка або Л.Танюка з урахуванням наших пропозицій.

РЕАБІЛІТАЦІЯ ДЕПОРТОВАНИХ

Враховуючи що депортація громадян за національною ознакою, незалежно від віку та родинних зв’язків, стосується цілих народів і досі залишається дуже болючою проблемою, здається доцільним прийняття окремого закону щодо реабілітації осіб, депортованих за національною ознакою. Три законопроекти, внесені Кабміном, народними депутатами П.Мовчаном і О.Кучеренком, із пропонованих чотирьох – не визначають конкретних, хоча б мінімальних, кроків та об’єму поновлення прав та відшкодувань жертвам депортації. Все це передбачається регулювати спеціальними постановами Кабміну з урахуванням можливостей держави. Це може привести до того, що процес фактичного поновлення прав цієї категорії реабілітованих громадян може і не початися в найближчі часи. Тому, на наш погляд, слід прийняти законопроект, внесений Кабінетом міністрів України, де чітко прописані всі терміни, порядок, умови і конкретні заходи, щодо поновлення прав депортованих громадян.

P.S. Закон України “Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою” прийнятий Верховною Радою 24 червня 2004 року, але ще не підписаний Президентом України.

Євген Захаров, Ірина Рапп,
співголови Харківської правозахисної групи

21 червня 2004 року в м. Київі відбулися громадські слухання про закон України “Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні”, в яких узяли участь: Рада українських правозахисних організацій; Харківська правозахисна група; члени правління Міжнародного товариства “Меморіал” (з Воронежа і Санкт-Петербургу); керівник проекту з питань реабілітації Ян Рачинський (Москва); представники Мін’юсту, МВС, СБУ, Верховного Суду, Прокуратури, архівних установ, Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих, представники комісій з поновлення прав реабілітованих, Київського та обласних відділень Товариства “Меморіал” ім. В.Стуса, учені НАНУ та народні депутати  України – голова Комітету з прав людини Г.Удовенко та голова Асоціації дослідників голодоморів в Україні Л.Лук’яненко.

Учасники слухань констатують:

Закон “Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні” був ухвалений до проголошення України незалежною державою 17 квітня 1991 року. За минулі 13 років змінився політичний статус України, змінилися соціально-політичні умови, тому цей закон явно застарів. По-перше, він багато що просто не міг передбачити; по-друге, він став суперечити нормативній базі української держави у сфері соціального захисту; по-третє, він дискредитує українських громадян проти реабілітованих громадян Російської Федерації та інших держав – колишніх республік СРСР.

Народні депутати України – колишні політичні репресовані у співпраці з іншими депутатами від 1994 року проробили велику працю у справі покращення чинного закону або вироблення нового його тексту, одначе й досі ці зусилля не дали бажаного результату, позаяк певна частина депутатів парламенту сприймає незалежну Україну за продовжувача УРСР. Для неї проголошення незалежності 1991 року не було розривом з попереднім окупаційним режимом. Під їхнім впливом суди й досі вояків УПА називають зрадниками, а реабілітацію такі депутати розцінюють як просте виправлення помилок у межах старого ладу.

Частина народних депутатів не допускає змін закону від 17.04. 1991 р. не тільки щодо реабілітації учасників збройної боротьби за незалежність України, але й у частині поширення закону на осіб, які постраждали від політичних репресій їхніх батьків чи опікунів. Ці депутати не вважають сучасну пенсію воякам УПА у 85 гривнів принизливо-жебрацькою і не бажають її збільшувати бодай до розмірів пенсій ветеранам Другої світової війни. Вони не прагнуть до встановлення справедливості в нашому суспільстві.

З огляду на повище сказане, учасники громадських слухань звертаються до Верховної Ради України з клопотанням розглянути в найближчий час проекти закону “Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні” і

– припинити політичну дискримінацію борців за незалежність України і визнати їхні заслуги перед Україною;

– припини економічну дискримінацію борців за волю Батьківщини і призначити їм пенсії на рівні ветеранів Другої світової війни;

– передбачити в новому тексті закону розв’язання всіх тих проблем, що не розв’язані в чинному законі, а передбачені в поданих законопроектах.

Доручити учаснику громадських слухань народному депутатові України Л.Лук’яненку – авторові одного з проектів закону – ознайомити Верховну Раду України з цим Зверненням.

Голова зборів-слухань  Євген Захаров
м. Київ,
21 червня 2004 року