Бюлетень "Права Людини", 2004, #20

Міністр також відзначив, що з початку року смертність в Україні, у порівнянні з минулим роком, практично не збільшилася. Таким чином, можна говорити про продовження ще однієї позитивної минулорічної тенденції – зменшення кількості зареєстрованих актів про смерть по відношенню до кількості реєстрацій народжень.

Загалом, повідомив Олександр Лавринович, протягом 6 місяців цього року в Україні народилося 211,985 тис. немовлят. Найбільша народжуваність по Україні, як і минулого року, зареєстрована Донецькими РАЦСами – 17 556 новонароджених. а також у Дніпропетровській області – 15 486, у Львівській області – 12824, та в м. Києві – 12 503 новонароджених. Найнижча – у Чернігівській області – 4 409, у Сумській області – 4 486 та у Чернівецькій області – 4 679 народжень.

Протягом першого півріччя органи РАЦС зареєстрували 389105 смертей. Найменші ці показники у Чернівецькій області – 6 088, Волинській області 7 887 та Закарпатській області – 8 082 смертей. Найбільші в Дніпропетровській – 29 889, Харківській – 23 886 та Одеській області – 20 337 смертей.

Початок передвиборчої кампанії виборів Президента України вже з самого початку нагадує клоунське шоу в пересувному цирку Шапіто. Але, як кажуть, це було б дуже смішно, якби не було так сумно, а, головне, ще й соромно. Соромно за представників влади, громадських діячів, за керівників підприємств та державних установ. Соромно дивитись в очі молоді, які виросли в пострадянські часи, і не знають, як треба захищатися від таких цинічних дій влади, від безсоромної неправди, що ллється з радіоприймачів та телеекранів.

14 липня в Харкові, на майдані Свободи відбувся мітинг-концерт на підтримку єдиного кандидата від влади, прем’єр-міністра України Віктора Януковича. Громадяни, які зібралися на цей мітинг, навіть не приховували від кореспондентів місцевих ЗМІ, що їх примусили прийти на цей мітинг. Декому начальство обіцяло премію, декому відгул, а декому, хто якось відмовлявся піти на мітинг, начальство погрожувало чи ненаданням відпустки чи, навіть, звільненням. Зрозуміло, що шукати захисту в профспілок ніхто не став, бо всі знають ціну тім профспілкам. Кожний, хто прийшов не цей мітинг, повинен був відмітитися в списках, які тримали відповідні керівники. Багато хто з громадян отримували свою “галочку”, після цього залишали це збіговисько. Яке враження таке безсоромне приниження справило на людей, зрозуміло вже по тому, що вони не боялися висловлювати своє обурення перед телекамерами. Невже влада сподівається, що примусово зібрані мітингуючі проголосують за їх єдиного провладного кандидата? Був у застійні часи такий собі спектакль “Послужливий дурень небезпечніше ворога...”. Можливо, влада збирає такі натовпи не тільки для того, щоб виявити свою вірність майбутньому президенту, а має на меті ще якісь цілі? Наприклад, у випадку масової фальсифікації результатів виборів, матиме змогу сказати західним спостерігачам: “Ви ж бачили, яка кількість людей підтримала висунення єдиного кандидата від влади В.Януковича.”

Тепер почався наступний етап – збір підписів на підтримку кандидатів. У Харкові до цього залучили всіх, на кого хоч який-небудь вплив має влада. Робота добре скоординована. Кожне підприємство, навчальний заклад, поліклініка, комунальні підприємства, навіть, приватні фірми отримали рознарядку – скільки підписів повинні зібрати на підтримку Януковича.

От деякі факти, що стосуються тільки членів нашої організації – Харківської правозахисної групи.

До нашої колеги, до речі правозахисниці з великим стажем – ще з 60-х років, додому прийшли дві дами і попросили підписатися на підтримку Януковича. Коли наша колега запитала чому в підписному листі не внесені дані про особу, яка збирає підписи (а саме цього вимагають статті 54, 55 Закону України “Про вибори Президента України”), їй відповіли, що ці дані можна з’ясувати в Київському райвиконкомі. Наша колега з обуренням відправила двох невдалих агітаторів за кандидата від влади. Але через декілька днів до неї знову завітали з таким же проханням, і знову без відповідно оформленого підписного листа вчителі поруч розташованої школи № 36 і поскаржились, що їх відкликали з відпустки, пояснили, що їх примусили збирати підписи на підтримку Януковича, і їм обов’язково потрібно зібрати певну кількість голосів. Але навіть ці бідолашні вчительки не пом’якшили позицію нашої колеги і пішли собі не з чим.

Підписанти “за Януковича” знайшли іншу нашу молоду колегу прямо в поліклініці, в кабінеті лікаря, до якого звернулася вагітна жінка. Лікар сором’язливо попросила підписати, пояснюючи, що сама вона збирається голосувати за Віктора Ющенка, але головний лікар зобов’язав її збирати підписи за кандидата від влади. Вмовляючи нашу колегу лікар сказала, що “звісно, вона ж може голосувати за кого вона вважає потрібним, але таким чином зробить послугу особисто лікарю”. Мабуть стаж роботи в правозахисній організації таки має значення. Наша молода колега погодилася поставити свій підпис.

Член правління Харківського обласної спілки солдатських матерів завітала у справах до ЖЕКу № 24. Їй без жодних заперечень видали потрібну довідку, а після цього лагідно запитали: чи не підпишеться вона на підтримку Януковича. Коли вона категорично відмовилася, працівники ЖЕКу не наполягали. Але як саме розцінити той факт, що всупереч закону, і працівників ЖЕКу, який є структурою органу місцевого самоврядування, залучили до збору підписів на підтримку єдиного кандидата від влади?

І, нарешті, самий яскравий випадок! До нашої організації звернувся член однієї з партій, що входить до блоку “Наша Україна”, кадровий працівник одного з великих заводів Харкова – заводу “Комунар” – Микола П. Він розповів, що все керівництво заводу примушує своїх робітників, частіше це начальники цехів, відділів, табельниці, збирати підписи на підтримку Януковича. Зрозуміло, що де-небудь така організація підписів приведе до якого-небудь абсурду. Ось на “Комунарі” це і трапилось. Начальник одного з відділів запропонував своїм підлеглим підписатися на підтримку Януковича, мотивуючи це тим, що поки він не здасть 50 підписів, його не відпустять у відпустку. Треба зауважити, що брутального тиску з боку цього начальника на своїх підлеглих не було, він теж почував себе досить незручно. Хтось підписав, хтось відмовився. Але тут цей начальник отримав телефонний дзвоник від працівника невизначеної правозахисної організації (це і був наш Микола П.), який пояснив цьому начальнику відділу, що збираючи підписи в саме такий спосіб, він порушує п.п.6, 7 статті 55 Закону України “Про вибори Президента України” ), а також статті 364, 365 Кримінального кодексу України. Ефект був миттєвий – збирання підписів було припинено, а переляканий начальник відразу розірвав вже заповнені листи.

Але складається враження, що одночасно влада активно готовиться і до самого процесу виборів – наприклад, вони хочуть завчасно знати, хто не прийде до виборчої дільниці, хто і як збирається голосувати. До перекладача Харківської правозахисної групи, яка мешкає у Дзержинському районі Харкова, додому заявилися дві дівчини, які пояснили, що вони проводять соціологічне опитування мешканців: за якого кандидата ті збираються голосувати? Ніяких документів дівчата пред’явити не змогли – бо не мали таких, але пояснили, що опитування проводить Дзержинський райвиконком. На слушне зауваження нашої колеги, що соціологічне опитування повинне бути анонімним, дівчата відповіли, що їх виженуть з роботи, якщо вони не принесуть такі списки. Навіщо такі дані виконкому? Законом збір таких даних не передбачений.

Невже і сьогодні, добре знаючи ціну нашої влади, люди дадуть себе ошукати? Навіть, якщо є люди, які дійсно підтримують Януковича, а такі, в Харкові безумовно є, бо як і на виборах у 1994 році влада розігрує “російську карту”, самому кандидатові – Вікторові Януковичу потрібна така підтримка “з-під палки” ? Яка може бути довіра до нього людей.

А наші лікарі та вчителі? До якої міри приниження вони будуть терпіти, продовжувати бути рабами?

Держава так “багато” зробила для цієї категорії населення! Чого коштує тільки вето Президента Кучми на закон, згідно з яким вчителям повинні були погасити заборгованості з зарплатні? Чи може все це від невмирущої “совєтскості” ?

Якщо так, то так нам і треба. І, перш ніж лаяти погану владу, треба самим щось зробити. Навіть, зважитися і відмовити своєму начальнику сходити на мітинг або не підписуватися за того кандидата, якого особисто зовсім не вважаєш достойним.

Автори подання вважають, що застосування згаданих положень Закону породжує певну колізію, оскільки п. 1 ст. 64 Закону “Про вибори Президента України” повністю забороняє посадовим і службовим особам органів виконавчої влади та місцевого самоврядування брати участь у передвиборчий агітації, а п. 15 цієї статті забороняє кандидатам у Президента залучати підлеглих їм осіб лише у робочий час. У конституційному поданні сказано, що “наявна колізія не тільки порушує цілісність нормативного матеріалу, але й здатна суттєво вплинути на хід передвиборної кампанії, оскільки, з одного боку містить загрозу необґрунтованого притягнення до юридичної відповідальності тих кандидатів, які залучатимуть до передвиборної агітації підлеглих осіб, а з іншого – обмежує право громадян підтримати своїх керівників, зареєстрованих кандидатом у Президенти України”. У зв’язку з цим, автори конституційного подання просять КС невідкладно розтлумачити ряд законодавчих термінів та норм, які стосуються можливої участі у передвиборній агітації посадових і службових осіб органів виконавчої влади та місцевого самоврядування.

Одне слово, дві найвищі посадові особи Харківщини поставили перед Конституційним Судом України завдання, яке йому ще не доводилося вирішувати. І не тільки тому, що з часу ухвалення Закону “Про вибори Президента України” минуло менше півроку, за які він не встиг пройти серйозну “обкатку”, а й тому, що за так званим конституційним поданням чітко проглядається бажання чиновників узаконити доволі поширену практику ведення виборних кампаній із використанням свого посадового становища та владних повноважень, або того, що ми звикли називати адмінресурсом. Сьогодні для декого з кандидатів у Президенти ціна цього адмінресурсу дорівнює ціні перемоги, тому передбачаю, що вони й далі будуть боротися за його легалізацію усіма можливими і неможливими засобами.

Подання, про яке ми ведемо мову, саме з ряду останніх, оскільки є відверто надуманим і юридично безграмотним. Адже ні голова облдержадміністрації, ні голова облради не є суб’єктами права на конституційне подання, а відтак не можуть звертатися до КС за офіційним тлумаченням законів. Можливо, вони хотіли звернутися туди як громадяни? Але тоді при чому тут їхні посади і посилання на ст. 41 Закону “Про Конституційний суд України”, яка дає вичерпний перелік суб’єктів права на конституційне подання? Так само не зрозуміло, навіщо у своєму поданні його автори посилаються на Закон “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”. Можливо, вони розраховують на те, що їхня ініціатива зацікавить Ніну Іванівну Карпачову? Але навряд чи вона стане відстоювати у КС права чиновників, які самі порушують права виборців на вільне волевиявлення. Причому, масштаби цих порушень викликають все більшу тривогу як у вітчизняної, так і у світової громадськості. Нещодавно своє занепокоєння з цього приводу висловили шість колишніх конгресменів США, які побували у Харківській, Полтавській та Сумській областях.

Та уявімо собі, що закривши очі на всі процедурні порушення, Конституційний Суд таки відкриє провадження у справі за поданням Є. Кушнарьова та О. Колєсніка і раптом визнає, що голови місцевих державних адміністрацій не є підлеглими Прем’єр-міністра, оскільки формально їх призначає на посади і звільняє Президент за поданням Кабінету Міністрів України. Про Прем’єра, як бачите, нічого не сказано. Відповідно, персонально перед ним вони не відповідальні і йому не підзвітні, бо знову ж таки є Президент і Кабмін. Враховуючи те, що статус останнього досі не узаконений, так само, як і статус керівника уряду, Конституційний Суд України може безболісно зробити висновок, що місцем роботи Прем’єра є лише структура Кабінету Міністрів, а не вся система органів виконавчої влади, до якої входять і місцеві державні адміністрації. На практиці це означатиме, що кандидат на посаду Президента і чинний Прем’єр-міністр України Віктор Янукович (а саме його мали на увазі автори конституційного подання) отримає право вільно залучати до своєї агітаційної кампанії величезну армію чиновників, які працюють в обласних та районних адміністраціях, а також – службовий транспорт, зв’язок, приміщення, копіювальну техніку, яка є у їхньому розпорядженні. Навіть, якщо усе це робитиметься після робочого часу або навіть у вихідні, то робитиметься із стаханівським ентузіазмом, оскільки натхненниками цього ентузіазму будуть не просто маловпливові керівники виборчих штабів кандидата у Президенти, а, як ви уже здогадалися, голови місцевих державних адміністрацій, залежні від провладного кандидата більше, ніж хто-небудь інший.

Ні для кого не таємниця, що багато з них і зараз під виглядом різноманітних виробничих нарад, семінарів та конференцій ведуть агітацію за чинного Прем’єр-міністра, але все ж таки при цьому змушені оглядатися на закон та численних конкурентів, які ретельно відслідковують дії влади. Незабаром до цієї роботи підключаться й міжнародні спостерігачі, і тоді “єдиному кандидату” гучних скандалів та санкцій з боку ЦВК не уникнути. 

Перший привід для такого скандалу уже був 14 липня ц. р., коли харківська влада організувала помпезний мітинг на підтримку Віктора Януковича, а щоб продемонструвати до нього “народну любов”, з усієї області зігнала на майдан Свободи понад 50 тисяч осіб, переважно бюджетників та працівників великих підприємств. Делегації, які організовано прибували на мітинг, розподіляли по відведених секторах, де робилися переклички і відмітки “добровольців”. Пізніше Харківський губернатор заперечив звинувачення у використанні адмінресурсу, посилаючись на те, що організаторами масового заходу на підтримку Януковича були місцеві організації НДП. От тільки Євген Петрович забув сказати, що саме він очолює обласну організацію НДП, а міську – харківський мер Володимир Шумілкін, і що саме завдяки їм Харківщина перетворилася у такий собі заповідник адмінресурсу, де правильні політичні погляди є передумовою не тільки кар’єрного росту, а й бізнесового та навіть творчого успіху. І те, що саме тут народилося конституційне подання, в якому керівники області поставили під сумнів законодавчі норми, що обмежують адміністративне втручання у виборчий процес, а також статті Кримінального Кодексу, що передбачають відповідальність за таке втручання – не випадковість. Це прецедент.

Очевидно, сьогодні для забезпечення чесних і прозорих виборів самих лише цих обмежень і заборон уже недостатньо. Тому візьму на себе сміливість запропонувати законодавцям внести зміни до ряду законів України, які б обмежили участь певних категорій держслужбовців та службовців органів місцевого самоврядування (скажімо, І-ІІІ категорій) у політичних партіях, як це нещодавно було зроблено щодо працівників податкових органів. По-перше, це значно ослабить мотивацію використання адмінресурсу для досягнення певних політичних цілей, а по-друге, дозволить спрямувати вивільнену енергію партійних чиновників виключно на вирішення соціально-економічних проблем своїх виборців, про які вони так “турбуються”. Сподіваюся, що після цього у них уже не виникатиме запитань про те, кому підлеглі голови місцевих адміністрацій і кому вони повинні служити.

Конкретне запитання потребує конкретних відповідей.

Коментар ПЛ. Звернення до Конституційного Суду п.п. Євгена Кушнарьова і Олексія Колєсніка демонструє певну правову колізію. З одного боку, державні службовці не повинні використовувати свої повноваження на підтримку якогось з кандидатів. З другого боку, вони мають свої переконання, симпатії і антипатії і вправі трактувати заборону брати участь у передвиборчій агітації як обмеження своєї свободи вираження поглядів. У країнах з розвиненою партійною системою і  політичною культурою ця колізія знімається усталеною практикою та контролем громадськості над виборчою кампанією. Що ж до України, то, на нашу думку, наявність п.1 ст.64 в Закону про вибори Президента можна вважати пропорційним і обґрунтованим обмеженням, оскільки його відсутність призвела би до легалізації використання адміністративних важелів на користь кандидата від влади. Що, власне, ми й бачили під час парламентських виборів 1998, 2002 рр. та президентських 1999 р., проведення референдуму.

Що ж до форми звернення до Конституційного суду, то вона просто вражає. Конституційний Суд має відхилити це подання, оскільки відповідно до статті 41 Закону про Конституційний Суд п.п. Кушнарьов та Колєснік не можуть бути суб’єктами конституційного подання (хоча саме на цю статтю вони чомусь посилаються). Вони могли б подати конституційне звернення як громадяни України відповідно до статті 42 Закону, але підстав для цього – наявності неоднозначного застосування положень Конституції України або законів України судами або іншими органами державної влади, яке привело б до порушення їхніх прав і свобод – вони не мали, тому, мабуть, і надіслали саме подання. Зачекаємо на реакцію Конституційного суду...

Євген Захаров

Відповідно до пункту другого статті 150 Конституції України, статті 41 Закону України “Про Конституційний Суд України” та пункту третього статті 13 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” звертаємося до Конституційного Суду України з проханням про офіційне тлумачення пунктів першого і п’ятнадцятого статті 64, пункту 4 частини 3 статті 56 Закону України “Про вибори Президента України” (у подальшому – Закон) від 5 березня 1999 р. №474-ХІУ (Відомості Верховної Ради (ВВР), 1999, №14, ст.81; 1999, №28, ст.237; 1999, №44, ст.387; 2001, №9, ст.38; 2003, №27, ст.209; 2003, №30, ст.247) (в редакції Закону України від 18 березня 2004 р. №1630-ІУ (Урядовий кур’єр, 2004, №64).

Вказаними пунктами статті 64 Закону, яка встановлює обмеження щодо ведення передвиборної агітації, визначено, що:

“1. Участь у передвиборній агітації забороняється:

...2) органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування, їх посадовим і службовим особам....

15. Кандидатам на пост Президента України, які займають посади, у тому числі за сумісництвом, в органах виконавчої влади та органах місцевого самоврядування, на державних, комунальних підприємствах, у закладах, установах, організаціях, військових частинах (формуваннях), забороняється залучати до передвиборної агітації або використовувати для будь-якої роботи, пов’язаної з проведенням передвиборної агітації, підлеглих їм осіб (у робочий час), службовий транспорт, зв’язок, устаткування, приміщення, інші об’єкти та ресурси за місцем роботи, а також використовувати службові чи виробничі наради, збори колективу для проведення передвиборної агітації”.

З наведених положень випливає певна колізія: п.1 ст.64 Закону повністю забороняє посадовим і службовим особам органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування брати участь у передвиборній агітації, а п.15 забороняє кандидатам на пост Президента України залучати названих осіб до передвиборної агітації тільки у робочий час.

У зв’язку з цим виникає питання про співвідношення положень п. 1 і п. 15 ст. 64 Закону, а саме – чи є положення п. 15 конкретизуючим щодо положення п. 1, чи воно передбачає виключення із загального правила, передбаченого п. 1 ст. 64 Закону.

Системне тлумачення п.15 ст. 64 і п.4 ч. 3 ст. 56 Закону також свідчить про наявність певної колізії норм. Згідно п. 4 ч.3 ст. 56 Закону Центральна виборча комісія оголошує попередження кандидату на пост Президента України та партії (блоку), яка його висунула, у разі, якщо кандидат на пост Президента України, який займає посаду, у тому числі за сумісництвом, в органах виконавчої влади чи в органах місцевого самоврядування, на державних чи комунальних підприємствах, у закладах, установах, організаціях, у військових формуваннях, утворених відповідно до законів України, залучав або використовував для проведення передвиборної агітації підлеглих йому осіб, службовий транспорт, зв’язок, устаткування, приміщення, інші об’єкти та ресурси за місцем роботи. При цьому про час, протягом якого використовувалися для передвиборної агітації підлеглі особи, не згадується. Проте п.15 ст.64 Закону, який визначає обмеження щодо проведення передвиборної агітації, містить заборону залучати підлеглих осіб тільки в робочий час, тим самим фактично дозволяючи залучати їх до передвиборної агітації поза межами робочого часу. Наявна колізія не тільки порушує цілісність нормативного матеріалу, але й здатна суттєво вплинути на хід передвиборної кампанії, оскільки, з одного боку, містить загрозу необґрунтованого притягнення до юридичної відповідальності тих кандидатів, які, керуючись п.15 ст.64 Закону, залучатимуть до передвиборної агітації підлеглих осіб, а з іншого – обмежує право громадян підтримати своїх керівників, зареєстрованих кандидатами на пост Президента України.

Означена проблема тягне за собою необхідність з’ясування низки пов’язаних з нею юридичних термінів, застосованих законодавцем у Законі “Про вибори Президента України”. Зокрема, потребує тлумачення використаний у п.15 ст.64 Закону термін “підлеглі їм особи”, оскільки він є недостатньо чітким і викликає суперечливе тлумачення на практиці. Які юридичні ознаки мають бути притаманні відносинам між кандидатами та “підлеглими їм особами” – підконтрольність, підзвітність, спрямування діяльності, безпосереднє керівництво чи інші? Зокрема, чи можна вважати голову місцевої державної адміністрації особою, “підлеглою” Прем’єр-міністру України? Потребує, тлумачення й інше положення .п. 15 ст.64: обрана законодавцем формула “за місцем роботи” стосується тільки службового транспорту, зв’язку, устаткування, приміщень, чи також і підлеглих осіб?

Крім того, виникає питання щодо застосування використаного у п. 15 ст. 64 та п.4 ч.3 ст. 56 терміну “за місцем роботи”. Що вважати “місцем роботи” кандидата на пост Президента України, який є посадовцем: безпосередньо орган, підприємство, заклад, установу, організацію, чи відповідну систему (наприклад, систему міністерства чи всю систему органів виконавчої влади), до якої вони належать і в межах якої перебувають у субординаційних відносинах?

З огляду на те, що від рішення даного питання залежить можливість участі у передвиборчій агітації значної кількості громадян України, що обіймають посади в органах виконавчої влади та органах місцевого самоврядування, і, відповідно, форми реалізації ними свого конституційного права на участь у виборах, керуючись статтею 150 Конституції України, пунктом четвертим статті 13, статтями 39, 41, 93 Закону України “Про Конституційний Суд України”, –

ПРОСИМО:

Надати офіційне тлумачення пунктів першого і п’ятнадцятого статті 64 Закону України “Про вибори Президента України” в частині можливості участі у передвиборній агітації посадових і службових осіб органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування та критеріїв віднесення їх до категорії „підлеглих” тим кандидатам на пост Президента України, які займають посади, у тому числі за сумісництвом, в органах виконавчої влади та органах місцевого самоврядування, на державних, комунальних підприємствах, у закладах, установах, організаціях, військових частинах (форму­ваннях). Крім того, у контексті поставлених питань просимо надати офіційне тлумачення п.4 ч.3 ст.56 Закону України “Про вибори Президента України”. З огляду на те, що виборча кампанія в Україні завершується 30 жовтня 2004 року, прошу, згідно з частиною другою статті 57 Закону України “Про Конституційний Суд України”, розглянути конституційне подання невідкладно.

Голова Харківської обласної
державної адміністрації Є.П. Кушнарьов
Голова Харківської обласної ради О.М. Колєснік

Зрештою, згаданий етап для жінок було закрито. Але загалом, умови етапування “спецконтингенту”, залишалися у державі незмінними.

За свідченням керівників внутрішніх військ України, на які покладено обов’язок етапування заарештованих та підсудних до Верховного Суду України та апеляційних судів, представники європейських правозахисних структур, прокурори, не виявляють будь-якого інтересу до умов перевезення громадян України у спеціальних автомобілях та вагонах, відомих, як “столипінські”.

Уповноважений з прав людини нещодавно запросила представників провідних ЗМІ для спільної участі у моніторингу етапування заарештованих і ув’язнених громадян України. Відповідно домовленості Уповноваженого з прав людини з керівництвом внутрішніх військ України, журналісти вперше в історії нашої держави мали можливість на власні очі побачити реальні умови етапування та безпосередньо поспілкуватись з “спецконтингентом”.

На “етапі Київ-Житомир” у суцільнометалевий спецвагон з заґратованими вікнами, у якому, за словами охоронців, спекотними днями температура сягає понад 60 градусів, були завантажені понад 40 ув’язнених. Через відсутність вентиляції люди не те що були позбавлені свіжого повітря, а від нестерпної задухи просто не мали чим дихати. Між тим, серед пасажирів цієї “душогубки” було 17 хворих на туберкульоз! У так званих “камерах-купе” у вигляді щільно загратованих клітинах, у яких було відсутнє світло, сидіти можна тільки притулившись в ряд один до одного на голих полицях в три яруси – перебувало до 12 осіб. Лише після втручання Омбудсмана вдалося на декілька сантиметрів відкрити вікна вагону, давши доступ свіжому повітрю. “Обіцяйте, що від сьогодні так будуть відкриватися вікна в спецвагонах на всіх “етапах” по території України”, – звернулась вона до полковника Вячеслава Карпалюка – начальника відділу з конвоювання, екстрадиції та охорони підсудних внутрішніх військ України.

За словами охоронців, узимку ситуація не краща: також відсутнє свіже повітря, а у зв’язку з тим, що опалення здійснюється твердим паливом, приміщення суцільнометалевого вагону майже не нагрівається, тут часто буває мінусова температура, а натомість виникає таке задимлення, що інколи неможливо бачити, що робиться у “клітинах-купе”.

Всі ув’язнені етапу були приречені довгою дорогою на тортури голодом, бо не можна назвати їжею півхлібини та півбанки консервованої спаржі, виданих, як сухий пайок, Київським СІЗО № 13 на два з половиною дні етапу, замість належних, згідно наказу Держдепартаменту по виконанню покарань, а саме: хліба – 540 гр., м’ясних або рибних консервів – 500 гр., сала – 20 гр., цукру – 30 гр., чаю – 1 гр., солі – 10 гр. на добу. Чай або просто гаряча вода ув’язненим зовсім не надається.

Ув’язнені майже позбавлені можливості користуватись туалетом, а тому кожний з них для природних потреб має або пластмасову пляшку, або целофановий кульок. Про медичну допомогу чи надання ліків годі й говорити. Ув’язнені, з якими спілкувались Омбудсман та журналісти, цілком справедливо заявили, що їх перевозять в гірших умовах, ніж тварин. Так перевозяться і вагітні жінки, і жінки з дітьми до 3-х років.

У таких нелюдських умовах заарештовані та ув’язнені змушені знаходитись на цьому етапі понад 2,5 доби. Але є етапи тривалістю від 3 до 6 діб. Не всі витримують таке знущання: щорічно в середньому під час етапування вмирають 5 ув’язнених.

Слід зазначити, що такі ж жахливі умови існують для ув’язнених і під час перевезення їх з СІЗО до спецвагонів. Спеціальні автомобілі з суцільнометалевими кузовами не мають вентиляції, опалення, а часто і освітлення, обладнані металевими клітинами. Влітку вони теж нагріваються до 70 градусів, а взимку тут лютує мороз. До того ж, ці спецавтомобілі, від яких вже відмовилася Росія, вкрай застарілі, і 90 відсотків з них підлягають списанню.

Перевірка Уповноваженого з прав людини показала, що брутально порушуються права не тільки ув’язнених, але і охоронців, які змушені на етапі знаходитись у тих самих вагонах та автомобілях і у тих самих жахливих умовах, що і ув’язнені. Але їхнє перебування у цих умовах ще й вдвічі довше – від 5 до 12 діб тривалості етапу в обидва кінці.

Уповноважений ВР з прав людини вважає виявлені факти брутального порушення прав ув’язнених під час етапування неприпустимими і робитиме все від неї залежне, щоб позбавити Україну такої ганьби.

Ніна Карпачова готує з цих питань подання Президенту та Прем’єр-Міністру України.

Протягом 20 сторіччя в Європі студенти завжди були тим оголеним нервом, який гостро реагував на несправедливість. Як показав досвід – Україна не є винятком.

Українська Гельсінська спілка з прав людини глибоко стурбована останніми подіями в Сумах. За твердженням прес-центру МВС, більше місяця працівники органів внутрішніх справ намагалися забезпечити громадський порядок в місці розташування студентського наметового містечка та безпеку його мешканців. Проте, зауважимо, міліціонери не були присутніми біля наметового містечка ні 2, ні 5, ні 23 липня – коли розливали отруйну рідину (що само по собі є загрозою праву на життя). Не було їх під час безкінечних “приставань” п’яних, не було, коли людину після нападу невідомих забрала швидка (тоді мешканці містечка самі упіймали винуватого, віддали міліції, представили свідків – а результати розслідування досі не відомі, хоча батьки, студенти, викладачі постійно писали заяви в МВС, МНС). А коли стало відомо про намір студентів організувати піший похід на Київ, напередодні, вночі з 31 липня на 1 серпня, міліція увірвалася в містечко, затримала, за різними даними, від 10 до 20 студентів і намагалася зруйнувати намети. Під час цієї спроби ліквідувати наметове містечко було пошкоджено або зникло майно багатьох учасників акції протесту.

Ми вважаємо, що вказані дії порушили право на свободу мирних зібрань та вираження поглядів, на свободу та особисту недоторканність, право власності. Підстави для таких тверджень наступні.

По-перше, згідно зі статтею 39 Конституції України, обмеження щодо реалізації громадянами права збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, може встановлюватись судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку або з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей. Відповідного рішення суду про обмеження реалізації громадянами таких прав, на момент здійснення сумською міліцією вище зазначених дій, прийнято не було. Повідомлення про можливі вчинення злочинів зі сторони учасників наметового містечка не підтвердилися, оскільки жодній особі так і не було пред’явлено звинувачення. Фактично, декілька десятків осіб були затримані безпідставно, що прямо пов’язано із проведеною акцією студентами. Після розігнання наметового містечка 8 чоловік були засуджені за непокору міліції та двоє за дрібне хуліганство, що явно не пов’язано з метою дій міліції. Тобто, дії міліції є явно не обґрунтованими, непропорційними та упередженими.

По-друге, стаття 19 Конституції України, згідно з якою органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, та стаття 11 Закону України “Про міліцію”, яка визначає права, що надаються міліції для виконання покладених на неї обов’язків, не передбачено право обмежувати конституційні права без належних на те підстав.

По-третє, стаття 41 Конституції України, згідно з якою право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Під час незаконного обшуку наметів та особистого огляду учасників мирної акції пошкоджено чи зникло значна кількість їхнього особистого майна, що знову не узгоджується з метою дій міліції.

Слід також сказати, що даними діями сумської міліції було порушено:

а) принципи діяльності міліції (стаття 3 Закону України “Про міліцію” ), а саме: „діяльність міліції будується на принципах законності” ;

б) основні завдання міліції (стаття 2 Закону України “Про міліцію” ) – захист прав і свобод громадянина, їх законних інтересів.

Зараз представники влади всіляко перешкоджають проведенню пішого походу студентів. Мусимо заявити, що ніяких правових підстав для цього не існує, і такі дії по перешкоджанню мирних акції протесту є протизаконними. Вчора керівник штабу В.Януковича Сергій Тигіпко вдався до відвертих погроз. “Давайте не будемо підставляти молодь під кийки міліціонерів, оскільки владі потрібний спокій. Владі потрібна стабільність, і якщо хтось буде її порушувати, то можуть бути проблеми,” – відзначив він. Мусимо нагадати пану Тигіпку статтю 3 Конституції, згідно з якою утвердження і захист прав людини є головним завданням держави. Підкреслюємо, що у пішому поході студентів немає нічого протизаконного, і влада, навпаки, повинна сприяти їхньому волевиявленню і забезпечити громадський порядок, а не погрожувати студентам силовими діями. Заявляємо, що жодних правових підстав для таких дій не існує.

Окремо відзначаємо мирний характер акції протесту студентів, що не використовують і не мають на меті використовувати незаконні дії для досягнення своїх цілей. Засуджуємо спроби влади показати згадані події, як протизаконні дії чи такі, що порушують стабільність в країні, що є несумісним з демократичними та європейськими цінностями.

Ми вимагаємо від представників влади дотримуватися Конституції та законів України і не порушувати права людини та основні свободи, передбачені Європейською Конвенцією з прав людини. Вимагаємо не використовувати правоохоронні органи у політичних цілях.

Зазначаємо, що виявлення людиною будь-яких політичних поглядів у мирний спосіб є фундаментальною цінністю демократичної країни і держава зобов’язана докладати максимальних зусиль до створення належних умов їх виявлення незалежно від того чи є такі погляди опозиційними чи провладними.

Євген Захаров,

Голова Правління Української Гельсінської спілки з прав людини

4 серпня 2004 року

Довідка:

Українська Гельсінська спілка з прав людини – Всеукраїнська асоціація громадських правозахисних організацій, метою якої є сприяння практичному виконанню гуманітарних статей Заключного акту Гельсінської наради з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ) 1975 року, інших прийнятих на його розвиток міжнародних правових документів, а також усіх інших зобов’язань України у сфері прав людини та основних свобод. Українська Гельсінська спілка з прав людини була створена 1 квітня 2004 року та складається з 15 громадських правозахисних організацій-учасників.

***

В Україні досі відсутній закон, який регулював би порядок проведення мирних публічних акцій. ПЛ неодноразово вже писав на цю тему. Було запропоновано два законопроекти, № 5242 та 5242-2, проте обидва були відхилені парламентом. Отже, постає завдання створення нового більш якісного законопроекту, який був би прийнятий парламентом. У зв’язку з цим видаються важливими загальні зауваження щодо принципів створення закону, які наводяться нижче.

20 червня Європейський суд виніс рішення по справі Анатолія Шмалько проти України (заява № 60750/00). Анатолій Шмалько мешкає у місті Дніпропетровську, є ветераном Великої Вітчизняної Війни та непрацездатним пенсіонером.

У березні 1999 року він подав позов проти Дніпропетровського міського відділу охорони здоров’я та лікарні № 1 з вимогою компенсувати йому моральні та матеріальні збитки, що були завдані їхньою відмовою у проміжку з 1996 по 1998 роки надати йому можливість безкоштовно приймати ліки “Калімін-60”. Право на отримання безкоштовних ліків передбачено Рішенням Кабінету Міністрів України № 1303 від 17 серпня 1998 року. Шмалько був примушений купувати ці ліки в Росії, Німеччині та Великобританії, які коштували від 10 до 22 доларів США за упаковку.

Шмалько скаржився до Європейського суду щодо невиконання в розумні строки судового рішення, яким йому було присуджено відповідні компенсації, що порушувало його право на справедливий процес в розумні строки (стаття 6.1 Європейської Конвенції) та право вільно розпоряджатися своєю власністю (Протокол № 1 Європейської Конвенції).

Європейський суд одностайно постановив, що у даній справі було порушення статті 6.1 Європейської Конвенції та статті 1 Протоколу № 1 і присудив відшкодувати Шмалько 1000 Євро моральних збитків та 300 Євро за витрати по провадженню справи.

У другому рішенні, що було винесене 27 липня, Європейський суд визнав порушення Україною своїх зобов’язань по справі Ромашов проти України (заява № 67534/01).

Ромашов є пенсіонером, який мешкає в Лисичанську. У травні 1998 року він подав заяву до комісії з трудових спорів Лисичанської шахтобудівної організації “Лисичанське Державне Шахтобудівне Управління” (ДШУ) про відшкодування заборгованої заробітної платні. 16 червня 1998 року комісія з трудових спорів наказала ДШУ сплатити Ромашову 8 783,39 гривні. Проте ДШУ інформувало його, що це рішення не може бути виконаним, оскільки Міністерство вугільної промисловості України не має на це виділених коштів.

23 січня 2002 року йому було присуджено ще 2 282,21 гривні, як компенсацію за втрату вартості минулої присудженої йому суми у зв’язку з інфляцією.

28 листопада ДШУ виплатила йому всю суму, що була визначена рішенням від 16 червня 1998 року, проте друге рішення так і не було виконано.

Ромашов скаржився до Європейського суду на великі строки невиконання рішення від 16 червня 1998 року та невиконання другого рішення.

Європейський Суд з прав людини визначив, що рішення від 16 червня 1998 року не виконувалося 5 років 5 місяців та 15 днів. Також було відзначено, що рішення було виконано тільки після того, коли Європейський суд спрямував свій запит до Уряду України з приводу цієї справи у порядку підготовки її до розгляду про прийнятність заяви. При цьому друге рішення взагалі залишилося не виконаним. Тому Європейський суд одностайно визнав порушення статті 6.1 Європейської Конвенції (право на справедливий суд у розумні строки). Також, визначивши, що Ромашов не мав ефективних національних засобів захисту свого права щодо прискорення процедури виплат, Суд одностайно визнав порушення Україною й статті 13 Європейської Конвенції (відсутність ефективних національних механізмів захисту права). Також Суд присудив відшкодувати Україною Ромашову 3 тисячі Євро за спричинені моральні збитки.

Право на мирні збори та демонстрації закріплено понад десятком міжнародних документів. Основним інструментом гарантування цього права в Європі стала стаття 11 Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод в світлі практики Європейського суду з прав людини.

Статтею 11 Європейської конвенції визначено, що: “Кожен має право на свободу мирних зібрань... Здійснення цього права не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, які є необхідними в демократичному суспільстві і встановлені законом:

1) в інтересах національної або громадської безпеки,

2) для охорони порядку або запобігання злочинам,

3) для охорони здоров’я або моралі чи

4) з метою захисту прав i свобод інших осіб

Ця стаття не перешкоджає запровадженню законних обмежень на здійснення цих прав особами, що входять до складу збройних сил, поліції або органів державного управління.”

Слід зазначити, термін “кожен” має на увазі всіх осіб, що законно перебувають на території України. Тому обмеження права іноземців на участь чи організацію будь-яких демонстрацій є порушенням Європейської Конвенції.

Під поняттям мирні збори слід розуміти як приватні, так і публічні збори осіб. При цьому обмежень щодо публічних зборів існує значно більше, а обмеження приватних зборів, зазвичай, може бути лише з точки зору вчинення кримінальних злочинів.

Публічні мітинги та демонстрації є засобом для сторін, що мають обмежений доступ до ЗМІ, висловити свою позицію для значної кількості осіб і таким чином привернути увагу громадськості. Тому Конвенція зазначає право на проведення політичних демонстрації, як фундаментальне право.

На реалізацію цього права встановлено лише одне загальне обмеження: таке зібрання повинно бути мирним. Тому збори, що супроводжуються руйнуванням, насильством чи мають на меті такі дії не захищаються статтею 11 Європейської Конвенції.

Однак, навіть мирні за своїм характером збори можуть обмежуватися у вказаних чотирьох випадках, які влада, особливо, в пострадянських країнах намагається значно розширити, не розуміючи, що вони повинні визначатися крізь призму необхідності в демократичному суспільстві.

Звичайно, кожна демонстрація, марш чи інший такий захід спричиняє масу проблем владі. Проте Європейський суд з прав людини підтвердив, що під даною статтею розуміються позитивні зобов’язання держави захищати тих, хто реалізує своє право на мирні збори від насильства супротивників, зокрема від контр-демонстрації (справа організація “Платформа “Лікарі за життя” проти Австрії, 1985, параграфи з 65 по 72). Оскільки обидві сторони здійснюють тотожне право, що забезпечується статтею 11 Європейської Конвенції, то коли одна зі сторін має на меті зруйнувати активність іншої, то влада перш за все повинна забезпечити право тих, хто здійснює своє зібрання мирно:

“Будь яка демонстрація може дратувати чи ображати тих, хто виступає проти ідей чи вимог, на підтримку яких вона проводиться. Проте в її учасників, тим не менш, повинна бути можливість проводити її без побоювання застосування щодо них фізичної сили з боку супротивників: такі побоювання завадили би виражати свої думки щодо суспільно-важливих питань. У демократичному суспільстві право на проведення контр-демонстрації не може зумовлювати обмеження права на демонстрацію. Виходячи з цього, забезпечення істинної, ефективної свободи проведення мирних зібрань не може полягати лише в утриманні влади від втручання: чисто негативна концепція ролі держави суперечить предмету та меті статті 11,” – зазначено у вказаному вище рішенні Європейського суду з прав людини.

З огляду на це широко поширена практика заборони мирних зібрань лише на підставі того, що на одному і тому самому місці будуть проводитися мирні зібрання двох протилежних сторін не може бути підставою для обмеження права на мирні збори. Таку практику можна вважати такою, що суперечить європейським стандартам. Проте вона спостерігається практично в усіх заборонах на проведення мирних зібрань по всій Україні: Мукачево, Львів, Київ, Харків тощо.

З огляду на це необхідно законодавчо запровадити правові засоби захисту прав осіб при реалізації права на мирні зібрання. Наприклад, у Австрії існує низка кримінальних злочинів, суб’єктами яких є активісти контр-демонстрацій. При цьому важливим є те, хто першим подав заявку на проведення заходу в тому чи іншому місці. Але вибір таких заходів і засобів для забезпечення права на мирні зібрання залежить цілковито від держави. Тобто Європейський суд з прав людини зобов’язує лише вжити певних заходів, вибір яких здійснюється на національному рівні.

При цьому, зрозуміло, що такий обов’язок держави повинен здійснюватися безкоштовно для організаторів мирних зібрань.

Зокрема, з цієї точки зору не суперечить європейській практиці норма про обов’язок організаторів попереджувати владу про проведення публічних мирних зборів, проте, очевидно, такі строки мають бути розумними та гнучкими. Наприклад, доцільно впровадити правову норму про строки, але також слід зазначити, що цей строк може бути зменшено за домовленістю з органами правопорядку. Також більш доцільним виглядає попередження не представника місцевої влади, а насамперед органів правопорядку про проведення мирних зібрань, особливо, коли це не стосується перекриття руху транспорту чи іншого впливу на життєдіяльність населеного пункту. Інший варіант регулювання може передбачати різний термін повідомлення в залежності від передбачуваної кількості учасників такої акції та її виду.

Загалом влада не може встановлювати загальну заборону проведення мирних зібрань у тих чи інших місцях. Проте такі заборони можуть встановлюватися тимчасово за певних обставин та на підставі конкретних фактів. Особливо це стосується центральних районів населених пунктів, оскільки надання можливості проводити публічні акції на краю міста чи за містом суперечить меті та сутності права на мирні збори.

Також важко обґрунтувати в світлі статті 11 Європейської Конвенції і встановлення часових меж щодо проведення мирних зборів, що передбачено проектом закону № 5242-2.

Найбільші суперечки викликає питання з проведенням мирних зборів на приватній території. У цьому питанні Європейський суд схиляється більше до думки, що право власності не має значення для публічних місць: залів, спортивних арен, магазинів, базарів тощо, які формально є у приватній власності. Тобто статус публічності не дозволяє обмежувати право мирних зібрань. Проте у США це питання було вирішено на захист права власності.

З огляду на вищенаведене можна стверджувати, що проект закону № 5242-2 цілком не відповідає даним зауваженням та концептуально не узгоджується з духом та буквою статті 11 Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод, оскільки практично кожна згадана тут вимога в ньому порушується.

З іншого боку, проект закону № 5242 в значній мірі враховує європейські стандарти реалізації права на мирні збори і може бути взятий парламентом за основу.

Херсонская пресса неоднократно писала об убийстве инспектора ГАИ Петра Ловыгина в Антоновке и последующих мытарствах его матери. Последние четыре года, прошедших со дня убийства, Галина Ловыгина пытается узнать, почему это случилось, кто в этом виновен, и почему до сих пор никто не понес наказание. И на протяжении всех этих лет люди в погонах, судьи убеждают ее, что убийство ее сына – нелепая случайность, за которую отвечать никто не должен. Ведь по официальной версии 14 января 2000 года убийство произошло в результате неосторожного обращения с оружием во время проведения учебной операции “Сирена”. Погибший инспектор исполнял в ней роль условного нарушителя. В тот день (из заявления матери и ее доверенного лица в генеральную прокуратуру): “Ловыгин П.А. исполняя вместе с Ивановым роли нарушителей, двигались на автомашине…повторно подъехали к посту, где на требования Шевковича А.П. вышли из автомашины, остановились, положив руки на капот. По показаниям свидетелей, Шевкович А.П. уже знал о том, что проводимая операция по плану “сирена” является учебной, о чем на пост было сообщено по рации. Однако, когда Ловыгин с напарником еще находились в машине, Шевкович А.П. снял автомат с предохранителя и послал патрон в патронник… Обыскав сначала Иванова, отобрав у него выданный руководством газовый пистолет, Шевкович А.П. приставил автомат, вдавив его в ребра, к спине Ловыгина и через 10 секунд произошел выстрел…” Так оборвалась жизнь человека. Выстрелившего в спину сотрудника МВД суд спустя некоторое время амнистировал. Никто из должностных лиц МВД к ответственности привлечен не был, а генерал Ивушкин, руководящий на тот момент областным управлением МВД, пошел на повышение. Вот что об этом написала мать в Генеральную прокуратуру: “…Но в конечном итоге, следователь прокуратуры в своем постановлении о прекращении уголовного дела, перечислив более двух десятков нарушений должностных лиц УМВД Украины в Херсонской области, делает вывод об отсутствии в их действиях состава преступления…” Галина Ивановна уверена, что такая масса нестыковок в действиях должностных лиц МВД, нежелание прокуроров полностью исследовать все обстоятельства гибели говорит о том, что официальная версия – это наспех склеенная легенда и не более. Из того же заявления: “…17 января 2000 года во время похорон погибший не был загримирован. Удар в бровь, предположительно прикладом автомата, кровоподтеки в области глаза загримированы не были, а на лбу имелась вмятина (углубление), диаметром огнестрельного ранения, которая была обработана и засыпана белым порошком…Мы считаем, что Ловыгин П.А. был убит огнестрельным ранением в голову…” В заявлении указано множество других “оплошностей”, допущенных правоохранительными органами при расследования убийства, совершенного правоохранителем.

Галина Ивановна намерена бороться дальше, даже если Генпрокуратура отделается формальной отпиской. Опыт пикетирования у нее уже есть – о людях с плакатами, в числе которых была и мать погибшего инспектора, возле “белого дома” писали многие газеты. Они требовали от власти привлечения к ответственности людей в погонах. В случае игнорирования их требований они откажутся от гражданства Украины.

ФИО, убившего Ловыгина П.А. сотрудника МВД и бывшего в тот момент с ним напарника, изменены.

19 июля около областного управления МВД с плакатами стояли четыре человека.

Один из них – Юрий Куличенко, в тот день зарегистрировал заявление об отказе от гражданства. Почему украинцы не желают иметь ничего общего с государством Украина?

В прошлом номере газеты “Вгору” была опубликована статья “Смерть, за которую никто так и не ответил”. В ней рассказывалось о том, как в 2000-м году во время учений был застрелен инспектор ГАИ Петр Ловыгин. О том, что за эту смерть ни один из чинов МВД, проводивших эту операцию и отвечающих за жизни подчиненных, так и не понес наказания. О том, что официальная версия о неосторожном убийстве не отвечает на множество вопросов и выглядит неубедительно, и тем не менее за нее “железно” держатся все правоохранительные и судебные органы…

Как две капли воды похожие истории и у двух других семей пострадавших от действий правоохранителей. У Натальи Меркуловой, жительницы села Станислав, сына забил ногами сотрудник Белозерского РОВД. Так, для острастки, чтоб не сболтнул лишнего. Потом эта “профилактика” будет квалифицирована как “причинение тяжких телесных повреждений повлекших смерть”. Потом суд решит, что подозреваемого в совершении тяжкого преступления милиционера вполне можно отпустить под подписку о невыезде – пока будет проводится дополнительное расследование. Давняя эта история 1997-го года… Того милиционера ищут до сих пор. И никак не могут найти. Чем обернулось для женщины многолетнее противостояние с госаппаратом, можно прочитать в ее обращении к Президенту: “…из моего младшего сына сделали преступника, за это время умер мой муж, вынуждена бросить жилье, живу у чужих людей…”.

Третья история также мало чем отличается от предыдущих. Надежда Кибукевич в феврале 2003-го потеряла сына. Его нашли мертвым возле дороги около двух часов ночи. Судмедэкспертиза, сделанная в Херсонской области, сказала, что смерть наступила в результате ДТП, в подтверждение своих выводов указав на многочисленные переломы ребер. Мать не поверила и на протяжении года добивалась эксгумации и проведения независимой экспертизы. Независимые эксперты сказали, что у парня нет ни одного поломанного (!) ребра, а смерть наступила предположительно от удушения. Получается, что Виктора не сбила какая-то случайная машина, – его убили. А органы внутренних дел, в подчинении которых находятся судмедэксперты, пытались это скрыть? Мать говорит, что убийцы откупились… Результаты независимой экспертизы с февраля этого года “не могут вернуться” из Киева в Херсон, из-за чего прокуратура Комсомольского района не может двинуться дальше в расследовании уголовного дела. Может, действительно откупились?

Во всех этих случаях ни один из механизмов защиты прав почему-то не сработал. Президент отсылает в прокуратуру, прокуратура говорит: мы это уже рассматривали.

Юристов учат, что гражданство – это политико-правовая связь человека с государством. С ТАКИМ государством, с такими чиновниками, правоохранителями, Президентом и Премьером эти люди ничего общего иметь не хотят. В среду, 21 июля, еще два заявления о выходе из украинского гражданства легли на стол в миграционной службе.

P. S. Во вторник, 20 июля Министр МВД Украины Николай Белоконь посетил Херсон, принял участие в открытии 9-этажного дома для работников милиции, но в управление МВД в Херсонской области по ул. Кирова, 4, где целый день стояли пикетчики, не заехал. То ли времени не хватило, то ли не захотел общаться с убитыми горем людьми, потерявшими надежду на его помощь?

Шановні колеги!

Як стало модним за останні виборчі кампанії, проурядові політичні партії терміново стали дбати про народ. Для цього також терміново відкрили громадські приймальні для надання допомоги тим самим громадянам.

В зв’язку з цим, Хмельницьке обласне товариство охорони природи вперше дає роз’яснення особливостей громадських приймалень та рекомендації щодо їх використання.

Окремі із опозиційних партій пробують організувати такі приймальні, або частіше діють через запити народних депутатів. Але ефективність таких запитів низька через ігнорування норм Конституції усіма гілками державної влади та місцевого самоврядування.

Із урядових кіл зараз створено 2 громадські приймальні.

1. Громадська приймальня партії регіонів України;

2. Громадська приймальня Прем’єр-Міністра України Януковича при політичній партії Трудова Україна.

Особливості наступні:

1.Громадські приймальні партії регіонів на сьогоднішній день обладнані краще. Вони готувалися раніше і розміщені у обласних центрах України. Ефективність таких приймалень буде. Але ці приймальні другорядні у табелі про ранги.

2.Сильніші, хоч обладнуються терміново, громадські приймальні Прем’єр-Міністра України при ПП Трудова Україна. Вони прив’язані до виборчих округів (знаходяться у кожному місті України, де знаходиться виборчий округ по виборам президента України). Фінансуються ці громадські приймальні штабом Януковича (!). Це тому, що його виборчу компанію очолив С.Тігіпко, який у випадку перемоги, посяде у крісло Прем’єра. Тігіпко й скористався доступом до капіталу в напрямку розкрутки Трудової України (Хто не знає – Тігіпко є головою партії Трудова Україна).

У кожній громадській приймальні заводиться чотири журнали реєстрації скарг та чаянь народу. Особливу увагу представляє журнал щоденного звітування керівнику виборчої компанії Тігіпку про характер скарг та підняті проблеми.

Якщо громадські організації скористаються цією можливістю і у кожній області звернуться з якоюсь однією (або й не одною) проблемою, така інформація негайно потрапить на розгляд найвищого керівництва держави. Потрібно організувати потік скарг по одній проблемі з різних регіонів. Офіційна реакція мусить бути!

Звертатися зі скаргами до громадських приймалень краще від імені фізичної особи.

В тому зв’язку, що Хмельницькі територіальні та обласна Громадська Приймальня, а також щоденна звітність, знаходяться під моїм кураторством, при необхідності я можу надати більш детальні рекомендації.

Хмельницьке обласне товариство охорони природи спробує використати цю можливість у боротьбі з комунальною диктатурою та у транспортній компанії. Вже відпрацьована схема підкилимного руху документів.

З повагою, Юрій Резніков.

Коментар: Заступник Голови Хмельницького товариства охорони природи Юрій Резніков – людина досвідчена та розумна.

Свого часу Резніков працював у виборчій команді Павла Лазаренка, у виборчих штабах Голубченка, хмельницького мера – теж начебто в інтересах природи і громадянського суспільства. Коли платять добрі гроші, чому ж не попрацювати в таких хороших інтересах? Може заодно і в ще якихось, ну це не так очевидно. А заодно порозмірковувати – як 100%-й демократ – про язви режиму.

Були в советські часи знавці особливостей – як правильно написати листа з’їзду, щоб комусь квартиру дали чи ще щось нарешті зрушилось. Жанр не вмирає, а трансформується, при тому в значно цинічніші форми.

Таких людей немало і в виборчих штабах опозиції, і в інших місцях, які ототожнюються з опорами демократії. Перехід пані Герман зі “Свободи” на посаду прес-секретаря Януковича показав, що сучасні борці за все хороше бувають дуже гнучкими.

Сергій Федоринчик

Від редакції “ПЛ” : Цей матеріал викликав у редакції “ПЛ”, та й всіх членів ХПГ неприйняття такої точки зору і таких дій прихильників побудови громадянського суспільства. Але така точка зору має поширення серед активістів громадських організацій тому ми вирішили представити цей лист на розсуд наших читачів

• Європейський Союз побудовано на інституційній системі, що є єдиною в світі. Країни-члени ЄС делегують певні повноваження незалежним установам, що представляють інтереси Союзу як цілого, країн-членів і громадян. Демократія і верховенство права є ключовими в цій структурі. Є п’ять головних установ ЄС, що працюють в тісній співпраці:

• Рада Європейського Союзу: Рада є головною установою ЄС, що приймає рішення. Вона є втіленням Країн-членів, чиї представники регулярно зустрічаються на рівні міністрів. Раду Європейського Союзу очолює змінне Президентство. Головування у Європейському Союзі переходить від однієї країни-члена до іншої кожні шість місяців: з січня по червень, з липня по грудень. Роль президентства постійно зростає, до його обов’язків входить:

організація та головування на всіх зустрічах;

розробка прийнятних компромісів та пошук практичного вирішення

проблем, які належать до компетенції Ради;

забезпечення послідовності та постійності процесу прийняття

рішень.

• Європейська Комісія: Європейська Комісія втілює і підтримує загальні інтереси Союзу. Голова і члени Комісії призначаються країнами-членами після затвердження Європейським Парламентом. Комісія є рушійною силою інституційної системи Союзу: вона вносить пропозиції стосовно нових законодавчих актів, а також бере на себе відповідальність за їх реалізацію

• Європейський Парламент: Обирається кожні п’ять років шляхом прямого загального голосування. Європейський Парламент є виразом демократичної волі громадян Союзу. Найбільші політичні партії, що працюють в країнах-членах, “представлені в Парламенті. Його головне завдання, як і завдання будь-якого парламенту, полягає в прийнятті гарних законів, а також в ретельному контролі за діяльністю виконавчої влади. Парламент розглядається як охоронець європейських інтересів і захисник прав громадян

• Суд Юстиції являє собою судовий орган Європейського Союзу. Його роль полягає в наданні необхідного судового захисту для забезпечення дотримання законів згідно основних Угод Європейського Союзу.

• Суд аудиторів складається із представників платників податків, відповідальних за перевірку того, що Європейський Союз використовує власні гроші згідно із бюджетними правилами і положеннями, та на цілі, на які ці кошти виділені.

• Для вступу в Союз, країни-кандидати повинні виконати “Копенгагенські критерії”, згідно яких майбутній член Євросоюзу повинен:

– бути стабільною демократичною країною, що поважає права людей, бути правовою державою, захищати права меншостей

– мати діючу ринкову економіку

– приймати загальні правила, стандарт і політичні рішення, що складають основу законодавства ЄС.

– привести адміністративну систему у відповідність до вимог законодавства Європейської Спільноти, таким чином, щоб положення законодавства могли б бути ефективно включені до національного законодавства.

• У грудні 2002, Європейська Рада в Копенгагені дала згоду на прийняття 10 нових країн-членів: Польщі, Угорщини, Республіки Чехія, Словенії, Словаки, Естонії, Латвії, Литви, Мальти та Кіпру (На самміті в Копенгагені також було визначено завдання щодо вступу Румунії і Болгарії в 2007 році і було підтверджено намір ЄС розпочати переговори про вступ із Туреччиною, можливо в 2005, якщо Комісію це включить до звіту, що має бути видано в 2004 році).

• У квітні 2003, після згоди Європейського Парламенту, 25 урядів підписали Угоди про вступ в Афінах.

• Національні парламенти 25 країн наразі повинні ратифікувати Угоди про вступ. Парламент кожної із країн-кандидатів ратифікує Угоду, якщо результати референдуму щодо вступу в ЄС будуть позитивними. Нещодавно проголосували чотири країни – Мальта, Словенія, Угорщина і Литва. В кожному із випадків перемогла відповідь – “Так”. Якщо результат буде позитивним в усіх країнах-кандидатах, з 1-го травня 2004 року Європейський Союз нараховуватиме 25 країн-членів.

• Загалом населення Нової Європи буде 455 мільйонів чоловік.

• Розширення ЄС підвищить політичну стабільність по всій Європі, і дозволить ЄС більш ефективно вирішувати міжнародні проблеми.

• Країни-кандидати отримають від 70 до 80 мільярдів євро протягом 2000-2006 років від Європейського Союзу, наприклад, це становить від 10 до 12% бюджету ЄС на цей період.

• Дві третини (наразі 67%!) громадян країн-членів вірять в те, що їх країни отримають значні переваги від членства в ЄС.

8 липня у Відні Російська Федерація від імені дев’яти країн СНД оприлюднила “Заяву країн-учасниць СНД стосовно стану справ у ОБСЄ”, підписану у Москві 3 липня ц. р. Цим документом країни СНД виступили проти надання пріоритетності фундаментальним цінностям євроатлантичного простору, якими є демократія та права людини. Ініціатори документу виступають проти “перекосу” в бік гуманітарного виміру діяльності ОБСЄ за рахунок військово-політичного та економічного вимірів. За риторикою документ нагадує гірші витвори радянської дипломатії та являє собою спробу повернутися до мови часів холодної війни у відносинах на євроатлантичному просторі. “Втручання у внутрішні справи” – улюблена теза всіх недемократичних режимів світу – доповнюється посиланням на “національну специфіку”, яка начебто не враховується ОБСЄ. Особливо негативну реакцію підписантів викликає діяльність Бюро ОБСЄ з демократичних інститутів та прав людини (БДІПЛ) – установи, що має офіційний мандат ОБСЄ у сфері моніторингу демократичних процесів, зокрема, виборів. Звертаймо увагу на явне викривлення фактів, що має місце в “Заяві”. Зокрема, звинувачуючи ОБСЄ та БДІПЛ у “подвійних стандартах”, “селективних підходах” та “політизації”, автори документу настійливо пропонують напрацювати “єдині об’єктивні критерії оцінки з боку БДІПЛ та ОБСЄ виборчого процесу на всьому просторі Організації”. Однак насправді такі напрацювання вже існують, більше того, їх підготовка була свого часу ініційована Росією. Початок кодифікації принципів “чесних виборів” було покладено у 1990 році під час Копенгагенської наради конференції по людському виміру Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ, нині ОБСЄ), де прийнято “Копен­га­ген­ський документ”, який визнано одним із основних міжнародних документів, що формулює принципи проведення демократичних виборів в державах-учасниках ОСБЄ і, фактично, в усьому світі. Саме згідно з цим документом у 1991 році було створено БДІПЛ та затверджено його мандат. У 2001 році під час зустрічі Ради міністрів ОБСЄ в Бухаресті за ініціативою Росії було прийнято рішення щодо подальшої конкретизації положень “Копенгагенського документу” на основі новітнього досвіду і з метою наступного поліпшення якості демократичних виборів. Задля цього була створена робоча група БДІПЛ, яка систематизувала наявний досвід і міжнародні стандарти й оприлюднила комплексний, всеосяжний 100-сторінковий документ під назвою “Існуючі зобов’язання з проведення демократичних виборів у державах-учасницях ОБСЄ”, в якому наведені докладні критерії демократичності виборів у всьому просторі ОБСЄ. Цей документ оприлюднений у жовтні 2003 році і доступний на веб-сайті ОБСЄ як англійською, так і російською мовами. У даному документі враховані не лише документи самої ОБСЄ та Ради Європи, але й “Конвенція про стандарти демократичних виборів СНД”, підписана у 2002 році лідерами Росії та більшості нових незалежних держав. Показово, що ні Росія, ані Україна чи інші держави СНД з моменту оприлюднення “Існуючих зобов’язань з проведення демократичних виборів у державах-учасницях ОБСЄ” жодного разу публічно не виступали з критикою даного документу в цілому чи окремих його положень. Імовірно, саме поява цього, абсолютно конкретного, документу остаточно розчарувала лідерів пострадянської номенклатури, що вбачають в “керованій демократії” орієнтир політичного устрою. Попередні спроби нейтралізувати діяльність ОБСЄ в сфері демократії та прав людини через нав’язування штучної дискусії про “єдині стандарти” не дали відчутного результату, що змушує деяких лідерів СНД шукати способу взагалі відтіснити “людський вимір” на периферію діяльності ОБСЄ, свідченням чого є “Заява”. Негативні тенденції останніх років засвідчують, що дефіцит демократії – одна з найбільших загроз безпеки в пострадянському просторі, що лише підтверджує правоту ОБСЄ у визначенні пріоритетів діяльності в цій частині світу. Ми заявляємо про незгоду зі змістом та духом “Заяви країн-учасниць СНД стосовно стану справ у ОБСЄ”. Вважаємо, що такі документи спрямовані на побудову стіни нерозуміння між країнами СНД та рештою Європи, на збільшення політико-правової й культурної дистанції між розширеними ЄС, НАТО та їхніми східними сусідами. Ми засвідчуємо вірність і точність акцентів, що їх розставляє ОБСЄ у своїй діяльності, спрямованій на зміцнення демократичних інститутів та прав людини в країнах з молодою, неусталеною демократією. Ми виступаємо за подальшу оптимізацію та підвищення ефективності такої діяльності.

Центр миру, конверсії та зовнішньої політики України
Український центр економічних та політичних досліджень імені О. Разумкова
Інститут Євро-Атлантичного співробітництва
Український центр перспективних досліджень
Центр “Україна – Європейський вибір “Фонд “Демократичні ініціативи”
Центр соціальних досліджень “Софія”
Школа політичної аналітики при Національному університеті “Києво-Могилянська академія”
Часопис “Ї” (Львів)
Інститут демократії ім. П. Орлика
ВГО “Демократична дія”
Український незалежний центр політичних досліджень
Всеукраїнська громадська ліга “Україна-НАТО”
Центр міжнародних та європейських досліджень
Атлантична рада України
Центр підтримки приватної ініціативи (м. Львів)
22 липня 2004 року

Маємо честь повiдомити Вас про те, що в рамках громадянської кампанiї “ПОРА!” було видано українською мовою книгу вiдомого теоретика громадських рухiв Джина Шарпа “Вiд диктатури до демократiї: концептуальнi засади здобуття свободи”. У книзi узагальнено досвiд багатьох країн свiту, якi вибороли собi демократiю.

На основi практичного досвiду викладено у популярнiй формi теорiю ненасильницького громадянського спротиву недемократичним, диктаторським режимам. Особливо зосереджено увагу на органiзацiї громадянських рухiв для боротьби за права людини, суспiльства, за демократiю в несприятливих умовах. Автор розглядає методи та засоби ненасильницької боротьби, визначає роль стратегiї та планування для громадської активностi. Перше українське видання книги “Вiд диктатури до демократiї: концептуальнi засади здобуття свободи” Джина Шарпа здiйснено за сприяння Iнституту iм. Альберта Ейнштейна.

Запевняємо Вас, що ця книга буде не лише цiкавою, але й корисною для Вашої громадсько-полiтичної дiяльностi. Книга розповсюджується серед органiзацiй громадського суспiльства та громадських активiстiв безкоштовно. Кiлькiсть примiрникiв обмежена.

Звертайтеся до нас iз питань замовлення книги: [email protected]   Тел. : (044) 240-05-97; (050) 462-05-97; (050)595-23-97, поштова адреса: 01030, м. Київ, а/с 49.

В електронному варiантi книгу можна завантажити на Iнтернет-сторiнцi кампанiї “Пора!” :
http://kuchmizm.info/weblog/archives/000077.html