MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Бюлетень "Права Людини", 2005, #28

Конституція і права людини
Холодний душ для «слуг народу» Впровадження норм європейського права
Прокуратура направила в суд дело о милиционерах-истязателях Катування та жорстоке поводження
Реформи судових та правоохоронних органів, які нас очікують, несумісні з демократичним суспільством Василь Онопенко: «Змінювати Кримінально-процесуальний кодекс варто!» (Повідомлення для преси Комітет ВР з питань правової політики) Європейський суд з прав людини дотепер констатував порушення у 58 справах проти України Право на свободу та особисту недоторканність
Правозахисники проти «прослушки» і чиновницького спецзв’язку Оперативные подразделения СБУ, МВД, ГНА и других правоохранительных структур в этом году получили свыше одиннадцати тысяч санкций на прослушивание телефонов Права шукачів притулку
Содержание женщин, осужденных на пожизненное заключение, на максимальном режиме безопасности противоречит закону Громадянське суспільство
Чого все ж таки чекати від наказу Мінздраву № 360? Криза в Конституційному Суді: Суд без суддів? Реформа реформе рознь … Дисиденти і час
Начал работу сайт «Луганский информационно-образовательный центр по правам человека» Телевізійний документальний фільм "Правда про права" (за подіями правозахисного року 2004-2005)

Конституція і права людини

Холодний душ для «слуг народу»

Мені невідомо, наскільки покращили свій матеріяльний добробут, прийнявши 8-го вересня Закон «Про зміни до Закону України «Про статус депутатів місцевих рад» народні депутати за рахунок «братів менших» з таких місцевих рад та певної якості елементу, що прагне туди потрапити з метою здобуття омріяної «недоторканності». Можливо – некепсько покращили. Можливо – так собі, посередньо. А можливо (погодьтеся, все ж хочеться вірити у порівняно краще, contra spem spero, так би мовити) – що народні обранці утнули той фортель зовсім і не «користи ради, а токмо волею пославшей» їх кволої [право]свідомості, що свідчить тоді про повну неспроможність, але і все.

Але якщо вірним є таки припущення про те, що окремі «місцеві» в той чи інший спосіб, природний чи, так би мовити, неприродний, стимулювали «народних» на цей нешляхетний і незаконний чин, то мушу їх розчарувати – вони «лохи». Хлопці, вас банально «розвели» спритники з вулиці Грушевського. «Недоторканість» є, навіть за умови збереження чинності антиконституційними правками від 08.09.05, юридичною фікцією, не вартою ні особливих сподівань на неї, ні, скажімо так, капіталовкладень.

Отже, стараннями організованого народно-депутат-ського угруповання і за потурання людини, котру не так давно повсталий народ майже силоміць вніс у кабінет на Банковій у якості «гаранта Конституції», у Законі України «Про статус депутатів місцевих рад» з’явилися норми, де записано таке: «депутата місцевої ради не може бути притягнуто до кримінальної відповідальності, арештовано або піддано заходам адміністративного стягнення, що накладаються в судовому порядку, без попереднього розгляду питання місцевою радою» (п.7 ст.30) та «запобіжний захід щодо депутата місцевої ради у вигляді підписки про невиїзд або взяття під варту може застосовуватися виключно судом після надання згоди відповідною місцевою радою» (п.2 ст.31). І радісно стискається місцево-депутатське серце і розгортається сповнена усвідомленням власної «непересічності» місцево-депутатська душа і (увага!) можливо, активізуються місцево-депутатські сірі клітини, брейнстормлячи над нагальним питанням нових корисних можливостей.

Але тут вмикається душ.

Будучи нормативним актом вищої юридичної сили (частина друга ст.8) і прямої дії (частина третя ст.8), Конституція України, водночас, імперативно встановлює рівність всіх громадян перед законом і судом (частина перша ст.24, п.2 частини третьої ст.129), допускаючи винятки лише для Президента, народних депутатів (себто депутатів ВРУ) та суддів. Два рішення Конституційного суду України (№7-зп від 23.12.97 та №1-рп/98 від 26.02.98) це надпереконливо (хоча, припускаю, не для такого специфічного контингенту, як ото той, що сидить нашою волею на Грушевського) підтверджує.

Крім того, ейфорійно налаштованим місцевим не завадило б звернути увагу на постанову Пленуму Верховного суду України №9 від 01.11.96 «Про застосування Конституції при здійсненні правосуддя», пару тез якої я зараз з особливим задоволенням зацитую для спраглих бажання прикрити юридично срамні місця «місцевим» мандатом: «оскільки Конституція України, як зазначено в її ст. 8, має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії, суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії. Судові рішення мають ґрунтуватись на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй».

Мало? Прошу ще: «Суд безпосередньо застосовує Конституцію у разі: коли зі змісту норм Конституції не випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом; коли закон, який був чинним до введення в дію Конституції чи прийнятий після цього, суперечить їй...». Підкреслюю – не йдеться про необхідність визнання Конституційним судом факту контроверсії прийнятого закону стосовно Конституції. Достатньо переконаності в цьому того суду, котрий розглядає справу.

Отже, враховуючи вищевикладене, українські суди, органи внутрішніх справ, прокуратура, Служба безпеки – себто все правоохоронне воїнство може і більш того, МУСИТЬ просто не звертати уваги на законодавчу попсу від 08.09.05, керуючись Конституцією як найвищим актом прямої дії і, відповідно, виходячи з рівності перед законом і судом ВСІХ, окрім певним чином виокремлених Конституцією Президента, нардепів та суддів. Тому, наприклад, міліція має повне право, не потребуючи жодної згоди жодної ради, за наявності підстав в’язати «місцевих» просто у малин...перепрошую, кабінетах, сесійних залах тощо і тягти до буцегарні та до суду, де суддя, своєю чергою зобов’язаний оцінити інкриміновані персонажеві діяння безвідносно до наявності в нього «корочки».

Холодний душ змиває з «місцеводепутатських» тушок незграбно намальовані псевдоправові захисні обладунки. Струми крижаної води відносять цей мотлох у належному напрямку – до каналізації. Залишається громадянин, рівний у своїй рівності перед законом з іншими громадянами. І ніяк інакше.

Я вже чую контраргументи – мовляв, а чи підуть правоохоронці на безпосереднє застосування Конституції? Мусять, якщо не хочуть самі стати правопорушниками, адже застосування норми нижчої правової сили, котра суперечить Конституції, є правопорушенням, порушенням Конституції.

А чи не «домовляться» депутати-кримінальнички з суддями та прокурорами так добре, що останні, відклавши Основний Закон, керуватимуться законом дурним? Так, можливо. А можливо, дорогі мандатоносці, що і ні. Максимально, що ви отримали (ненадовго, до речі) – це невизначеність. А це, як стверджують психологи – вельми неприємна штука, деструктивна для психічної стабільності. То хай вона дамокловим мечем, а радше – мечем тьоті Феміди нависає над тими з вас, кому та недолуга «недоторканність» є потрібною.

Все вище написане жодним чином не знімає відповідальності з Верховної Ради України та Президента України за спільне породження відверто антиконституційного законодавчого акту (http://maidan.org.ua/static/mai/1128418797.html). Але це вже трохи інша історія і її продовження має бути у суді (http://maidanua.org/static/news/1129808824.htm )

Надруковано з Майдану. http://maidan.org.ua




Впровадження норм європейського права

Прокуратура направила в суд дело о милиционерах-истязателях

Прокуратура Житомирской области расследовала и направила в суд уголовное дело по обвинению восьми работников органов внутренних дел в совершении преступлений, предусмотренных ч. 3 ст. 127, ч.3 ст. 146, ч.3 ст. 365, ч.2 ст. 366, ч.3 ст. 371, ч.2. ст. 373 Уголовного кодекса Украины (истязание, незаконное лишение свободы, превышение власти, служебный подлог и другое). Об этом «proUA» сообщили в пресс-службе Генеральной прокуратуры Украины.

В марте этого года они незаконно задержали гражданина и истязали его, принуждая сознаться в совершении краж.

Прокуратура Житомирской области расследовала и направила в суд уголовное дело по обвинению восьми работников органов внутренних дел в совершении преступлений, предусмотренных ч. 3 ст. 127, ч.3 ст. 146, ч.3 ст. 365, ч.2 ст. 366, ч.3 ст. 371, ч.2. ст. 373 Уголовного кодекса Украины (истязание, незаконное лишение свободы, превышение власти, служебный подлог и другое). Об этом «proUA» сообщили в пресс-службе Генеральной прокуратуры Украины.

В марте этого года они незаконно задержали гражданина и истязали его, принуждая сознаться в совершении краж.




Катування та жорстоке поводження

Реформи судових та правоохоронних органів, які нас очікують, несумісні з демократичним суспільством

10 жовтня в УНІАНі правозахисники та юристи обговорювали проблеми реформування судових та правоохоронних органів в Україні. І хоча Микола Сірий заявив, що зібрав пресу не задля критиканства, саме критики прозвучало чимало. «Якщо ми з повагою ставимось до влади, то маємо відверто вказувати на всі недоліки та помилки, які вона робить», – сказав він.

Перше серйозне обвинувачення юристи-фахівці висловили щодо непрофесійності теперішньої влади. «Крім бажання та свободи щось робити треба ще мати професійність», – сказав Микола Сірий та навів декілька прикладів діяльності, яка на його думку та думку ще багатьох експертів не є адекватною з точки зору юристів-фахівців. Так, різкій критиці піддалось Розпорядження Президента про створення Міжвідомчої комісії з питань реформування судової системи. З точки зору світової практики не можна створити щось дійсно гарне комісією, яка, за словами того ж Сірого, «несе колективну безвідповідальність за те, що ними було написано». Прикладом «колективної» роботи, яка ставить під сумнів можливість зробити Україну демократичною та вільною державою є проект Кримінально-процесуального кодексу. «Мені, як фахівцю, вистачить 15 хвилин, щоб розмазати цю писанину на 400 сторінках по стіні.», – зауважив пан Сірий, – «Але на всіх засіданнях присвячених обговоренню нового проекту КПК мені просто не давали відкрити рота, тож прийшлось надати собі слово шляхом маленького скандалу, хоча я сам по собі вихована та інтелігентна людина».

Програмний Директор Української Гельсінської спілки з прав людини Володимир Яворський, наголосив на проблемі, що не може будь-який орган реформувати сам себе. Саме цей процес зараз відбувається в Україні. Правозахисники наполягають на залучанні до подібних важливих проектів експертів зі сторони, як це відбувається в інших демократичних державах. На що пан Сірий додав, що він особисто та його організація «Клуб юристів» повністю відкриті для співробітництва і не представляючи жодних політичних інтересів готові допомагати владі у вирішенні питань реформування правоохоронних та судових органів. «Ми готові до співробітництва і будемо якщо не працювати разом із владою, то принаймні повідомляти громадськість до чого можуть привести ті чи інші кроки влади і чи можливі взагалі ті зміни, які нам обіцяють зробити».

Пан Яворський також наголосив, що вже зараз влада демонструє своє небажання працювати відкрито, прозоро і прислухатись до думки фахівців. «Нещодавно стало відомо, що Верховна Рада збирається все ж таки прийняти КПК в тому вигляді, в якому він є зараз», – розповів Володимир Яворський. – «Навіть незважаючи на 1000 сторінок критики і рекомендацій з боку міжнародних експертів прийняти КПК тільки в доробленому, зміненому вигляді. Але незважаючи на міжнародне співтовариство, оцінки місцевих експертів – його все ж таки вирішили приймати і навіть вже роздали проект депутатам для ознайомлення».

Микола Сірий зауважив, що якщо КПК буде прийнятий в тому вигляді в якому він є зараз, то це кінець демократичному суспільству і свободі, і є великим кроком назад. Він наголосив, що це дуже небезпечний проект і що потрібно зробити все, щоб він не був прийнятий в тому вигляді в якому він є. «Це крок до середньовіччя. Там є такі пункти, наприклад, що перший допит може відбутись до зустрічі з адвокатом. Можна собі уявити якими методами в нас вибивають показання з людини. І там є ще багато пунктів щодо обмеження доступу до захисту. Тож можна сказати, що якщо приймуть цей КПК, то нас з вами повністю законно лишать конституційного права на захист». «Ці речі не сумісні з демократичним суспільством», – завершив цю тему Володимир Яворський.

З іншого боку всі учасники прес-конференції погоджуються з тим, що реформа судових та правоохоронних органів потрібна і негайно. Але все ж таки, висловлюють своє занепокоєння, що судова система ще не готова до цих реформ і що все потрібно робити поступово. «Та система, яка існує зараз, була народжена багато років тому, ще за часи режиму Кучми. І ми дійсно повинні позбутись її, але це не може відбуватись різко, як, наприклад, це зараз відбувається в ДАЇ. Суддів і прокурорів треба підготувати, навчити і тільки потім вводити зміни. На це потрібно витратити немало часу» – завершив прес-конференцію Микола Сірий.




Василь Онопенко: «Змінювати Кримінально-процесуальний кодекс варто!» (Повідомлення для преси Комітет ВР з питань правової політики)

На минулому тижні Василь Онопенко зареєстрував новий авторський Законопроект (№8256) щодо змін  до Кримінально-процесуального кодексу України. Як зазначає автор, такі зміни обумовлені наявністю суперечностей у законодавчому врегулюванні порядку основного засобу фіксації перебігу судового розгляду справи, яким є протокол судового засідання, та відтворення технічних засобів в судах різних інстанцій.

Законодавцем у ст. 87 КПК України визначено, що протокол судового засідання є основним процесуальним документом, який складається в стадії судового розгляду справи і є важливим джерелом інформації щодо змісту досліджуваних у суді першої інстанції доказів, дотримання судом і учасниками судового засідання передбаченої законом процедури.

Разом з тим законом передбачено ведення протоколу не тільки у ході кожного судового засідання суду першої інстанції, але й при розгляді судових справ в апеляційному і касаційному порядку.

Якщо таке врегулювання фіксації перебігу процесу для суду першої інстанції є обґрунтованим, то в суді апеляційної інстанції доцільно вести протокол лише у випадку проведення судового слідства (як це й передбачено у ст. 362 КПК України). В інших випадках таке фіксування не викликається процесуальною необхідністю, а тільки призведе до надмірних фінансових витрат на збільшення кількості секретарів судових засідань, додаткових приміщень і т.д.

Тим більше немає потреби у веденні протоколу у суді касаційної інстанції. Касаційний розгляд справи здійснюється без дослідження доказів і в межах, що визначені в касаційних скаргах (поданнях). Всі процесуально значимі дії відзначаються  в ухвалі суду. Фіксація касаційного процесу не передбачена в інших процесуальних кодексах.

Реалізація на практиці положення про те, що при розгляді у касаційному порядку кожної справи ведеться протокол потягне за собою невиправдані фінансові витрати на збільшення у Верховному Суді України штату секретарів судових засідань, додаткових приміщень, затягування строків касаційного перегляду справ тощо.

Що стосується необхідності дотримання такої процедури, як відтворення технічного запису судового процесу, яке здійснюється в судовому засіданні при розгляді справи судом у першій інстанції, в апеляційному та касаційному суді, то її слід  конкретизувати і встановити, що таке відтворення може здійснюватися як повністю, так і частково в залежності від конкретних обставин справи, що унеможливить зловживання з боку учасників процесу з метою невиправданого затягування розгляду справи.

Крім того, є потреба чітко вказати у законі, що протокол судового засідання ведеться при розгляді скарг на рішення органу дізнання, слідчого, прокурора на досудових стадіях процесу, при попередньому розгляді справи і при вирішенні питань, зв’язаних з виконанням вироку.

Основною метою прийняття проекту Закону, що пропонується, є усунення суперечностей у чинному КПК України щодо фіксації судових процесів.

Законопроектом пропонується змінити редакцію статей 87, 88-2, 236-2, 236-6, 240, 411 КПК України.  Встановити, що в суді касаційної інстанції протокол не ведеться. В суді апеляційної інстанції протокол судового засідання ведеться у випадку, коли провадиться судове слідство. Протокол судового засідання ведеться обов’язково при розгляді скарг на рішення органу дізнання, слідчого, прокурора на досудових стадіях процесу, при попередньому розгляді справи і при вирішенні питань, зв’язаних з виконанням вироку.

Пропонується також встановити, що повне чи часткове відтворення технічного запису судового процесу здійснюється за рішенням суду в судовому засіданні при розгляді справи судом у першій інстанції, в апеляційному чи касаційному порядку, а також при розгляді зауважень.

Відносини в даній сфері регулюються Кримінально-процесуальним кодексом України.

Прийняття даного проекту як Закону України  та його реалізація не потребуватимуть додаткових витрат із Державного бюджету України.

Реалізація положень проекту закону, у разі його прийняття, дозволить підвищити рівень правосуддя при розгляді справ в апеляційному та касаційному порядку.

10 жовтня 2005 року




Європейський суд з прав людини дотепер констатував порушення у 58 справах проти України

За повідомленням директора Національного бюро у справах дотримання Конвенції про захист прав і основних свобод людини Ірини Шевчук, Європейський суд з прав людини дотепер констатував порушення у 58 справах проти України. Ірина Шевчук нагадала, що 11 вересня 1997 року для України набула чинності Конвенція про захист прав і основних свобод людини. Тим самим Україна визнала обов’язкову юрисдикцію Європейського суду з прав людини щодо тлумачення і застосування Конвенції. Фізичні та юридичні особи, групи осіб та неурядові організації набули право звертатися зі скаргами на порушення Україною їх прав до Європейського суду з прав людини.

Директор Національного бюро відзначила, що офіційна інформація щодо точної кількості заяв про порушення Україною прав та свобод людини, які були подані до Європейського суду за період з 11 вересня 1997 року, відсутня. Можна лише з впевненістю стверджувати, що з кожним роком кількість звернень до Європейського суду з прав людини збільшується. На сьогодні кількість заяв проти України до Європейського суду може орієнтовно становити близько 15 тисяч, а на комунікації з Урядом України знаходяться 419 справ.

Статистика звернень до Європейського суду з прав людини проти України, за словами Ірини Шевчук, свідчить про те, що більшість цих заяв визнається неприйнятними ще на початковому етапі їх розгляду судом.

Серед скарг, які визнаються судом прийнятними, певна їх частина стосується конкретних випадків порушень прав людини через законодавчі прогалини або через недосконалість практики правозастосування. В таких випадках факт констатації Європейським судом порушення може значно прискорити необхідні зміни в українському законодавстві або практиці правозастосування, що, безперечно, покращить ситуацію з дотриманням прав і основних свобод людини в Україні. Крім того, аналіз тих звернень, які надходять з Європейського суду до Уповноваженого у справах дотримання Конвенції про захист прав і основних свобод людини, дозволяє виконувати превентивні дії на державному рівні з метою унеможливлення повторення подібних порушень прав людини у майбутньому.

З метою зменшення кількості заяв проти України до Європейського суду з прав людини, які визнаються Судом явно необґрунтованими, Ірина Шевчук наголосила на доцільності вивчення можливості співробітництва з Радою Європи щодо надання роз’яснень потенційним українським заявникам стосовно звернень до Європейського суду з прав людини.

Практику звернень громадян України до Європейського суду з прав людини зі скаргами проти України прокоментувала заступник міністра юстиції, уповноважений у справах дотримання Конвенції про захист прав та основних свобод людини Валерія Лутковська. За її словами, серед держав – членів Ради Європи немає жодної, проти якої не звертались би до Європейського суду з прав людини. Крім того, показник кількості звернень до Європейського суду не є показником рівня дотримання прав людини в тій чи іншій державі. Прикладом цього може бути досить значна кількість звернень до Європейського суду проти Великобританії або Франції. Валерія Лутковська зауважила, що винесення рішення Європейським судом про порушення в Україні тих чи інших прав, гарантованих Конвенцією про захист прав і основних свобод людини, тягне за собою внесення змін в законодавство або адміністративну практику, що, безумовно, покращує рівень дотримання прав людини в Україні.

Отже, заступник міністра юстиції вважає, що звернення до Європейського суду зі скаргами проти України є нормальним демократичним процесом, який дозволяє покращити національне законодавство або національну адміністративну практику.

05.10.2005

Прес-служба Міністерства юстиції

http://kmu.gov.ua/control/uk/publish/news_article?art_id=22095245&cat_id=35884




Право на свободу та особисту недоторканність

Правозахисники проти «прослушки» і чиновницького спецзв’язку

Українська Гельсінська спілка з прав людини надіслала звернення до Прем’єр-міністра, вказавши на недоцільність запровадження спеціального зв’язку для чиновників та закликала розв’язати проблему тотальної «прослушки»

Як стало відомо з засобів масової інформації, минулого тижня Кабмін доручив СБУ створити «спеціальну мережу мобільного зв’язку Національної системи конфіденційного зв’язку»..

У повідомленні преси йдеться про те, що спецоператор буде створений на базі департаменту спеціальних телекомунікаційних систем і захисту інформації СБУ, а точніше – держпідприємства «Українські спеціальні системи». Через цю організацію СБУ має намір створити власного провайдера, який буде обслуговувати чиновників на базі існуючих GSM-мереж, для цього буде оголошено конкурс. Першими користувачами стануть працівники міністерств і депутати, яким будуть видаватись спеціальні трубки із «секретом».

Це рішення стало реакцією на тотальне прослуховування та істерію навколо питання прослуховування, яке актуальне для українського суспільства вже декілька років. Але ця реакція не може не дивувати. Попри нерівність громадян та виокремлення касти чиновників, такий спосіб зберегти конфіденційність має декілька очевидних вад – замість того, щоб забезпечити приватність УСІХ громадян України, чиновники в приступі егоїзму потурбувалися лише про себе.

Українська Гельсінська спілка з прав людини виступила з різкою критикою цього нововведення. Правозахисники наполягають про необхідність вводити системні зміни в сфері оперативно-розшукової діяльності (до якої належить прослуховування), а для цього необхідно перш за все змінити українське законодавство.

«Ми вважаємо, що без прийняття законодавчих змін безпідставне стеження за громадянами буде тривати й надалі, навіть якщо в громадян будуть мобільні телефони із зашифрованим сигналом. До тих пір поки цією справою займається СБУ не про яку конфіденційність і захищеність громадян не може йти і мови. Тільки створення системи незалежного контролю за прослуховуванням телефонів та іншими формами електронного стеження може позбавити Україну такої ганебної практики: втручання в приватне життя громадян та незаконного контролю комунікацій бізнесменів, громадських і політичних діячів», – сказав Директор програм Української Гельсінської спілки з прав людини Володимир Яворський.

Існує і інший аспект проблеми. Всі знають, що прослуховувати в Україні можна і законним шляхом. За нашими даними в Україні в 2002 році Верховним судом було видано близько 40 тисяч санкцій на зняття інформації з каналів зв’язку, що приблизно в 40 раз більше, ніж у США. За даними колишнього секретаря РСНБО України навіть 15-20 відсотків таких справ, по яких видають дозвіл на зняття інформації з каналів зв’язку не доходять до суду. Левова частка таких дозволів припадає на СБУ, якій і доручили забезпечити таємність зв’язку чиновників. За інформацією Генерального Прокурора, кількість таких дозволів у цьому році вже перевищила 11 тисяч, а результати прослуховування були використані лише у 40 випадках.

«У відповідності до практики Європейського суду з прав людини та позитивної практики європейських демократичних країн необхідно запровадити такі механізми, щоби зняття інформації з каналів зв’язку (в т.ч. прослуховування) мало бути крайнім заходом», – сказано у зверненні правозахисників. Також правозахисники наголошують, що зняття інформації з каналів зв’язку повинне проводитися протягом обмеженого терміну, визначеного в санкції суду (на сьогодні, максимальний термін не визначений законом, тобто за людиною можуть стежити без обмеження в часі) і особа, котру прослуховували, повинна обов’язково інформуватися про це після закінчення прослуховування для того, щоби мати можливість оскаржити законність таких дій правоохоронців у суді. А якщо припустити, що всі прослуховування, що здійснювалися досі були санкціоновані самими спецслужбами, то в цьому контексті дуже непокоять повноваження, які отримало СБУ – вирішувати власноруч кому видавати «спецмобілки».

Правозахисники також застерігають, що така ідея може мати наслідком необдуманого витрачання значних державних коштів на програму, що приречена на невдачу. В Україні є вже сумні приклади таких проектів, наприклад, створення єдиної паспортної системи громадян, на яку вже багато років витрачаються надзвичайно великі асигнування з Державного бюджету України і яка до сих пір не створена.

Правозахисники констатують, що в Україні і далі будуть продовжувати стежити, прослуховувати телефони чи знімати інформацію з каналів зв’язку політиків, бізнесменів і громадських активістів, оскільки система прослуховування та контролю за нею зберігається чинною практично без змін ще з радянських часів, і така система ніколи не забезпечить дотримання прав людини та основних свобод.

14-10-2005




Оперативные подразделения СБУ, МВД, ГНА и других правоохранительных структур в этом году получили свыше одиннадцати тысяч санкций на прослушивание телефонов

Генеральный прокурор Украины Святослав Пискун в интервью газете «Комсомольская правда» сообщил, что и при новой власти продолжается практика прослушивания телефонов

«Корр. - Еще один резонансный вопрос в плане эффективности правоохранительных  органов. По неофициальным данным, уже при новой демократической власти в  этом году оперативные подразделения СБУ, МВД, ГНА и других  правоохранительных структур получили свыше одиннадцати тысяч санкций на  прослушивание телефонов. При том что целесообразность таких мероприятий явно  не соответствует приложенным усилиям. В считанных случаях «прослушка» используется в судах со стороны государственных обвинителей. Тогда как  бизнесмены и политики  по-прежнему без проблем заказывают «прослушку» своих конкурентов и вообще  кого угодно. Аудиокомпромат свободно плавает по интернету:

С.П. - Это абсолютная правда. Я об этом сообщил Президенту на заседании  Совета Национальной безопасности и обороны. У меня нет под рукой точной  статистики, но порядок цифр примерно такой. Скажу более - в США, где в шесть раз больше населения, за год суды выдают порядка трех тысяч санкций на «прослушку». А у нас за неполный год - в четыре раза больше! При этом материалы «прослушки» были использованы всего в 40 случаях! Это показывает,  что «прослушка» используется не по назначению. Вместе с председателем Верховного суда мы написали письмо к судьям и прокурорам, чтобы они гораздо строже относились к выдаче санкций.»




Права шукачів притулку

Содержание женщин, осужденных на пожизненное заключение, на максимальном режиме безопасности противоречит закону

Более года пытаются отстоять нарушенные права женщин, отбывающих пожизненное заключение, правозащитники Чернигова. Из 12-ти таких осужденных женщин, которые есть в Украине, восемь отбывают наказание в Черниговской женской исправительной колонии.

Проблема состоит в том, что женщин содержат на максимальном режиме безопасности, как и мужчин. В то же время применять такой режим содержания к женщинам, осужденным на пожизненное заключение, по мнению правозащитников, неправомерно, поскольку в соответствии с законом, этих женщин следует содержать на среднем уровне безопасности. Многократные обращения правозащитников в Департамент по вопросам исполнения наказаний с предложением привести условия содержания женщин в соответствии с законом долго оставались безуспешными. До тех пор пока Генеральная прокуратура не признала, что условия содержания женщин нарушают закон, и в начале сентября этого года потребовала от Департамента исправить нарушение. Прошло более месяца, однако требование прокуратуры остается не выполненным.

Ситуация неожиданно изменилась в последние дни. Известно, что Европейский Комитет против пыток уделяет большое внимание содержанию пожизненно заключенных. С 9 октября начался очередной визит в Украину делегации Комитета. По странному совпадению, именно в этот  момент все восемь женщин из Черниговской колонии были вывезены в другое место, предположительно - в Качановскую женскую колонию (Харьков). Очевидно, что теперь черниговским правозащитникам будет сложнее защищать нарушенные права женщин, осужденных на пожизненное заключение. Быть может, именно это было целью предпринятых Департаментом действий?




Громадянське суспільство

Чого все ж таки чекати від наказу Мінздраву № 360?

Нарешті, Наказ Мінздрава № 360 доповнився списком медикаментів, які можна буде придбати без рецептів. Це ще одна перлина нормотворчості мінздравівських чиновників. Якщо розбиратися, чому деякі препарати будуть продаватися за рецептом, а інші без рецепту – то складається враження, що логіка у тих, хто складав цей наказ, зовсім відсутня. Або можливо – якісь «темні сили» впливали на цей перелік. Хоча, більш ймовірно, недостатня кваліфікація чиновників (якщо заступник Міністра охорони здоров’я В.Рибчук – історик за освітою!) та велике бажання імітувати активну діяльність та проведення реформ. Бо пояснення чиновника Мінздраву, що саме з цього наказу ми переходимо до європейської системи страхової медицини, в якій рецепт є одночасно бухгалтерським документом для страхової компанії, не витримують ніякої критики. Ми то вважали, що спочатку потрібно прийняти закон про страхову медицину, який врахує і стан нашої медицини, і можливості населення України, і необхідність забезпечити населенню пристойний рівень медичної допомоги, і створить систему взаємодії між страховими компаніями та медичними закладами. Помилялись… Чиновники вважають, що можна вихватити якісь окремі шматки з існуючих та надійно працюючих європейських систем страхової медицини, а потім змусити населення повірити, що це і є справжня реформа в медицині. Не спрацює, народ буде незадоволений, от і добре – чиновники скажуть, що немає у нас умов для страхової медицини, знов повернуться до звичних обламків радянської медицини і все буде як сьогодні – високі цифри смертності населення, поширення соціальних хвороб, перш за все туберкульозу, низький рівень медичного обслуговування, безвідповідальність медичних працівників в комплексі з їх незацікавленістю підвищувати свій професіональний рівень, корупція і при цьому розкрадання бюджетних коштів і т.і.

Що ж пропонують нам купувати без рецептів?

Тепер навіть деякі ліки, які відносяться до прекурсорів, що дозволяє виготовити саморобні наркотики, і які раніше можна було придбати лише за рецептом з трьохкутною печаткою, з 20-го жовтня з’являться у вільному продажі Це, перш за все, актифед, який вміщує ефедрин.

Це і не стероїдні протизапальні препарати, наприклад, ібупрофен, анальгетики, які на відміну від парацетамолу і аспірину, в інших країнах зовсім заборонені внаслідок значних побічних ефектів, або відпускаються тільки за рецептами. А от не стероїдні протизапальні препарати останніх поколінь: діклоберл, німесуліт, німесіл , перепрошую, – фіг вам, як і купа пробіотиків, починаючи з лінексу, біфілакту, лактобактеріну. А от пробіотик – біфіформ – бери до не схочу. А таки і не схочеш, бо дуже дорогий. Пробіотики взагалі не шкідливі, тобто залишаючи у без рецептурному переліку тільки деякі з них і, при тому найдорожчі – мабуть чиновники переслідують якісь інші цілі, а зовсім не здоров’я хворих.

Що мали на увазі чиновники, залишаючи у вільному продажу шкідливий для шлунку ібупрофен і викреслюючи з без рецептурного списку німесіл, німесуліт, діклоберл?

Зате новий і досить дорогий моваліс можна придбати без рецептів. Може справа в тому, що, примусивши громадян України купувати дорожчі ліки, можна допомогти фармацевтичним фірмам підвищити ціни та збільшити і так немалі доходи. І, складаючи цей перелік, дивилися чиновники Мінздраву, перш за все, на те, яка фірма першою добігла до них? Чи якось заохотила тих, хто складав перелік безрецептурних ліків? На жаль, ми цього не знаємо. Бо ніякого відкритого обговорення змісту цього переліку не було, невідомо чи обговорювали цю проблему з практикуючими лікарями, чи взяли за зразок якийсь перелік з іншої країни, чи просто прикривають загальне підвищення цін на ліки, чи створюють преференції для «близьких» до Мінздраву фірм?

На нашу думку, накази № 360 і 411 – це просто примітивне неподобство, розраховане на суцільний бардак в медичній галузі. Коли і лікарям, і пацієнтам і так настільки погано в їхньому взаємному професійному спілкуванні, що автори наказів сподіваються: одним ідіотизмом менше чи більше – населення все проковтне.

Але люди з осені 2004 року вже не ті, щоб ковтати все (навіть – пігулки за рецептами чи без рецептів МОЗу.

Також зовсім не вирішене питання, як все ж таки будуть отримувати ліки мешканці сільської місцевості? Звісно, якщо ані в держбюджеті, ані в місцевих бюджетах на 2004 рік не були закладені гроші на відкриття та існування фельдшерсько-акушерських пунктів в селах, то звідки ж вони візьмуться. А пояснення чиновників, що фельдшери отримують право виписувати рецепти та й ще ставити на них свою печатку аналогічну лікарській, взагалі схоже на маячню. По-перше, це не передбачено законодавством України, по-друге, зовсім нівелює різницю в освіті та виконанні службових обов’язків фельдшерів та лікарів. Навіщо тоді державі мати вищі навчальні заклади, навчати лікаря п’ять років, потім вчити його в інтернатурі, періодично навчати його на курсах підвищення кваліфікації, нарешті надавати йому лікарську категорію, коли вистачить середніх закладів та фельдшерів?

Я з повагою ставлюся до праці фельдшерів, і серед них трапляються люди з високою кваліфікацією і досвідом роботи, але вони мають свої задачі в наданні медичної допомоги.

І знову на думку приходить запитання: а може є якісь економічні причини? Наприклад, допомогти фірмам, які виготовляють печатки, отримати додаткові замовлення та відповідно прибутки? Коли виготовляли печатки всім лікаря – це затягнулося на декілька місяців і люди заробили на цьому пристойні гроші.

Все це якось обходить громадськість, яка суцільно переймається сварою між двома Ю. Суспільство б’ється в істериці і вже само потребує швидкої допомоги, санітарів з гамівними сорочками і галоперідолом. На тлі цієї суспільної істерії ніхто нічого, що могло б нормалізувати повсякденне життя, від влади майже не вимагає. Тільки і чуєш – хто кого зрадив – чи то пані Ю. – пана Ю., чи навпаки. А насправді важливе, що кожного дня народжуються діти, люди хворіють, багато людей передчасно йдуть з життя, часто зовсім молоді, бо вчасно не виявили хворобу або не лікували як треба, що часто служити до армії йдуть хворі хлопці, бо, незважаючи на те, що допризовники стоять на обліку у поліклінічних лікарів, вони не були належним чином обстежені і хвороба не була виявлена. І це не тільки медична проблема, бо вона викликає, перш за все, економічні наслідки – державні кошти витрачаються на процедури, пов’язані з призовом, з утриманням хворого солдата (іноді з перших днів служби) у шпиталі, проходженням комісії і поверненням хлопця додому. І ніхто – ані Верховна Рада, ані Президент не збираються реформувати медичну галузь і здається навіть не розуміють, як до цього підступитися. І це при тому, що від медицини і, мабуть ще від екології прямим чином залежить наше життя та його якість. І від цього залежить і обороноздатність держави і її виробничі сили.

Тому затягування з реформуванням галузі – це створення небезпеки для країни.

Повернемося до запропонованого Мінздравом безрецептурного переліку ліків. Якщо цей перелік не буде змінений, вибух соціального невдоволення неминучий. Тому що, рецепти на необхідні ліки, особливо хронічно хворим, прийдеться отримувати в величезних чергах. І, якщо в звичайних поліклініках будуть покращені показники чисельності відвідувань лікарів, а не яка не якість медичного обслуговування, бо, наприклад, лікарі відділень невідкладної допомоги, у яких просто немає часу на метушню з рецептами, їх виписуванням, а потім списуванням бланків. В приватній розмові лікар-педіатр, який працює у відділенні невідкладної допомоги сказала: «Здається, Мінздрав робить все можливе, щоб не дати нам ефективно працювати». Прокоментувала вона і позиції переліку Мінздраву – багато ліків, які необхідні при невідкладній допомозі, відсутні, а деякі, так само, як пробіотики , невмотивовано присутні.

До речі, ніхто з чиновників не згадав і про водіїв – в аптечці, яку за Правилами дорожнього руху повинен мати кожний водій, є обезболюючий препарат, як засіб першої допомоги при аварії. Тепер цей препарат буде відпускатися тільки за рецептом. А комплектація аптечок водіїв, пожежників, нарешті, частин громадської оборони? Коментарі зайві – ніхто не подумав.

Вже колишній міністр Микола Поліщук на запитання журналістів, чи не вважає він, що втілення цього наказу в життя призведе до повної руйнації системи медичної допомоги населенню, відповів, що сам він цілком здоровий, до лікарів ніколи не звертався і не розуміє, в чому складності сходити до лікаря і отримати рецепт. На жаль, мабуть він один в Україні має такий стан здоров’я, бо більшість наших громадян досить часто відвідують аптеки і з острахом чекають 20 жовтня. А серед пенсіонерів взагалі існує думка, що все це робиться для того, щоб швидше в Україні поменшало пенсіонерів – так би мовити природним шляхом. А для державного бюджету – економія.

Дивує реакція Комітету ВР з питань охорони здоров’я. Точніше, майже відсутність адекватної реакції на цей наказ Мінздраву. На нашу думку, Комітет повинен був спрогнозувати можливі наслідки такого рішення Мінздраву, можливо, провести громадські слухання чи обговорення разом з Мінздравом загальної ситуації, яка склалася на ринку медикаментів в Україні. Бо з одного боку, в телевізійному ефірі йде активна реклама медикаментів, що само по себе привчає населення до самолікування. І, якщо Мінздрав цілком логічно воює із самолікуванням, то реклама пропонує нам вдень і вночі  ліки від алергії, і від аденоми простати, і ферментативні препарати, і знеболюючі. Нікому не треба доводити, що ця реклама шкідлива, але чомусь МОЗ цим не переймається. І це наводить на думку, що вводячи в дію цей без рецептурний перелік МОЗ переслідує зовсім інші цілі, а не боротьбу з самолікуванням.

Від редакції «ПЛ»: Міністерство охорони здоров’я відклало введення в дію наказу № 360 про правила продажу ліків з 20 жовтня на початок червня .Про це «Українським новинам» повідомив представник міністерства. «За цей час наказ №360 буде допрацьований, будуть внесені зміни... а тоді він вступить в силу», – сказав он. За його словами, рішення о перенесенні ведення в дію наказу на такий великий проміжок часу було прийнято для того, щоб зробити його максимально ефективним и правильним.




Криза в Конституційному Суді: Суд без суддів?

З моменту заснування Конституційного Суду, його судді займали становище, що трапляється лише один раз за усю історію розвитку певної нації. Вони наділені унікальною можливістю формувати розвиток права і правової системи, подібно до того, як Голова Верховного Суду США Джон Маршалл визначив шлях розвитку правової системи Сполучених Штатів у рішенні Марбері проти Медісона, написаному двісті років тому (див. рішення у судовій справі Marbury v. Madison, 5 U.S. (1 Cranch) 137, 2 L. Ed. 60 (1803 р.), у якому було сформульовано доктрину судового перегляду). У перші роки свого існування, Конституційний Суд з гідністю виконував покладені на нього великі та складні завдання (lив., наприклад: Рішення у судовій справі за позовом жителів міста Жовті Води // Вісник Конституційного Суду України. – 1998. - № 1. – С. 34; Рішення у судовій справі за позовом К.Х. Устименка // Вісник Конституційного Суду України. – 1997. - № 2. – С. 31; Рішення у судовій справі щодо сумісництва мандату народного депутата України з іншою державною посадою // Вісник Конституційного Суду України. – 1997. - № 2. – С.5), але наприкінці 2003 року він виніс два сумнівних рішення, що стосувалися конституційності запропонованих повноважень Верховної Ради обирати Президента і конституційності можливості балотування Президента Леоніда Кучми на третій президентський термін. Проте ці рішення не є в центрі уваги даної статті, оскільки вони були предметом двох попередніх статтей, що аналізували недоречну, а подекуди й логічно непослідовну, юридичну аргументацію Конституційного Суду. Натомість, у даній статті розглянутий інший аспект розвитку Конституційного Суду, а саме: бажання Парламенту та його керівництва діяти узгоджено з Президентом і з’їздом суддів, аби забезпечити безперебійне функціонування Конституційного Суду.

Конституція України (далі – Конституція), прийнята Верховною Радою 28 липня 1996 року, передбачила утворення Конституційного Суду як невід’ємної частини судової влади в Україні. Повноваження Конституційного Суду визначені розділом ХІІ Конституції, який чітко визначає Конституційний Суд “єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні” (ст. 147). Хоча розділ ХІІ Конституції визначає основні засади організації та діяльності Конституційного Суду, встановлюючи його роль, структуру і повноваження, принципи, вміщені в Конституції, здебільшого повторюються і роз’яснюються в Законі України «Про Конституційний Суд України» (далі – Закон), прийнятому 16 жовтня 1996 року (як проголошено в ст. 153 Конституції, «порядок організації і діяльності Конституційного Суду України, процедура розгляду ним справ визначаються законом»). Законом визначені загальні засади організації та діяльності Конституційного Суду, конституційний процес та особливості конституційного провадження, а також деякі прикінцеві та перехідні положення. Відповідно до положень статті IV(4) Закону, Конституційний Суд почав приймати до розгляду конституційні подання і конституційні звернення з 1 січня 1997 року.

До повноважень Суду належить надання «офіційного тлумачення Конституції України та законів України» (ст. 147). Суд вповноважений заслуховувати і вирішувати питання, що стосуються відповідності законів, указів Президента та інших правових актів Конституції. Рішення Суду є остаточними; їх авторитетність закріплена у статті 150 Конституції: «З питань, передбачених цією статтею, [Суд] ухвалює рішення, які є обов’язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені». Хоча Конституція не зазначає, скільки суддів мають проголосувати за прийняття Судом обов’язкового рішення, Законом передбачено, що рішення по суті справи вважається прийнятим за умови, якщо принаймні десять суддів проголосують за дане рішення чи висновок. Крім цього, як передбачено розділом ХІІІ, статтею 159 Конституції, Суду належить важлива роль у процесі внесення змін до Конституції: «законопроект про внесення змін до Конституції ... розглядається Верховною Радою ... за наявності висновку Конституційного Суду ... щодо відповідності законопроекту вимогам статей 157 і 158 цієї Конституції».

Конституційний Суд складається з вісімнадцяти суддів, причому Президент, Верховна Рада і з’їзд суддів призначають по шість суддів (див. ст. 148, 85(26), 106(22) Конституції. Задля точності слід зазначити, що відповідно до статтей 7 і 8 Закону про Конституційний Суд, і Верховна Рада, і з’їзд суддів призначають суддів Конституційного Суду таємним голосуванням шляхом подання бюлетенів, тобто, обирають їх). Ст.148 Конституції встановлює ряд вимог для кандидатів на посади суддів Конституційного Суду: (1) досягнення сорока років на день призначення; (2) наявність вищої юридичної освіти і стажу роботи за фахом не менш як десять років; (3) проживання в Україні протягом останніх двадцяти років; і (4) володіння державною мовою. Судді Конституційного Суду «призначаються на дев’ять років без права бути призначеними на повторний строк». Крім цього, судді Конституційного Суду підпадають під вимогу щодо обов’язкового пенсійного віку: «Суддя звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у разі ... досягнення суддею шістдесяти п’яти років»(ст.126 Конституції. Для додаткової інформації про Конституційний Суд, див.: Суддя Богдан А. Футей, «Обстоювання верховенства права в Україні: Судова влада в перехідний період» // Робота, представлена на конференції «На шляху до нової України ІІ: Обличчям до нового століття», Оттава, 1998 р.; Суддя Богдан А. Футей, «Коментар до Закону про Конституційний Суд України» // The Harriman Review. – Випуск 10, № 1 (весна 1997 р.). – Ст. 15-23).

Після прийняття Закону про Конституційний Суд у жовтні 1996 року відбулося призначення та затвердження його суддів (розділ XV Конституції, п. 6: «Конституційний Суд України формується відповідно до цієї Конституції протягом трьох місяців після набуття нею чинності»). Зважаючи на передбачені Конституцією дев’ятирічний строк повноважень суддів, заборону повторного призначення і обов’язковий пенсійний вік, термін повноважень значної кількості суддів Конституційного Суду має сплинути у жовтні 2005 року. Хоча такий масовий відхід суддів й виглядає зовні непроблематичним, він може перетворитися на істотну конституційну кризу і призвести до серйозних проблем, пов’язаних із поділом влади. Перш ніж перейти до розгляду можливого конституційного конфлікту по суті, важливо відзначити ряд ділянок, на яких не очікується проблем: (1) призначення шести суддів Президентом; (2) обрання шести суддів з’їздом суддів; і (3) наявність кваліфікованих кандидатів. Водночас, проблема полягає у складанні присяги новопризначеними суддями, а також у пов’язаних із цим наслідках неможливості своєчасного складання ними присяги. Прогалина, утворена можливою відсутністю новопризначених суддів, може призвести до різкого припинення виконання Конституційним Судом його щоденних функцій.

Стаття 46 Закону передбачає, що відкриття провадження у справі за конституційним поданням чи конституційним зверненням або самим Конституційним Судом на його засіданні, або Колегією суддів Конституційного Суду (далі – Колегія), що утворюється саме з цією метою відповідно до статті 47. При цьому Законом не передбачена кількість суддів, які мають входити до складу Колегії. Положення, які регулюють відкриття провадження у справі передбачають, у відповідній частині, що будь-який із названих органів можуть проголосувати за відкриття провадження у справі або відмову у цьому. Засідання Конституційного Суду щодо відкриття провадження у справі вважається повноважним, тобто таким, де існує кворум, якщо на ньому присутні не менше одинадцяти суддів Конституційного Суду. Для відкриття провадження у справі необхідно, щоб за це проголосувало принаймні шість суддів із одинадцяти присутніх на засіданні.

Стаття 51 Закону вимагає, щоб після відкриття провадження у справі Конституційний Суд розглянув справу на пленарному засіданні, як це передбачено Законом. Конкретніше, на пленарних засіданнях Конституційним Судом приймаються рішення з питань, передбачених пунктом 1 статті 13, і даються висновки з питань, передбачених пунктами 2, 3. 4 статті 13. Пленарне засідання Конституційного Суду вважається повноважним, якщо на ньому присутні не менше дванадцяти суддів Конституційного Суду. Крім цього, рішення Конституційного Суду по суті справи вважаються прийнятими, а висновки схваленими, на пленарному засіданні, якщо за них проголосували не менше десяти суддів Конституційного Суду.

З аналізу функцій Конституційного Суду, пов’язаних як із відкриттям провадження у справі, так і з вирішенням справ по суті, випливає, що для здійснення певних завдань необхідна мінімальна кількість суддів. Якщо повторити сказане вище коротко: одинадцять суддів утворюють кворум під час засідання Конституційного Суду з метою відкриття провадження у справі або відмови у цьому (принаймні шість суддів мають проголосувати за відкриття провадження у справі), в той час як дванадцять суддів мають бути присутніми на пленарному засіданні, і десять суддів мають проголосувати за рішення чи висновок по суті справи під час пленарного засідання. Зважаючи на завершення строку повноважень, що наближається, а отже, на зростаючу кількість вакансій, що унеможливить досягнення зазначених чисел, життєздатність Конституційного Суду нині перебуває в руках Верховної Ради. Кожен новопризначений суддя, незалежно від того, чи був він призначений Президентом, чи обраний Верховною Радою або з’їздом суддів, має скласти присягу на засіданні Парламенту (Закон про Конституційний Суд, ст. 17). Якщо Верховна Рада не призначить засідання для складання присяги суддями, Конституційний Суд виявиться неспроможним проводити свої засідання. Цей сценарій є чітко вираженою можливістю, зважаючи на те, що конкуруючі фракції всередині Парламенту не здатні співпрацювати між собою. В умовах нормального плину подій, відсутність консенсусу здатне призвести не лише до труднощів із внесенням церемонії складання присяги новопризначеними суддями до порядку денного Парламенту, але й до неможливості одержання 226 голосів, необхідних для призначення необхідної церемонії за умови відсутності консенсусу див. ст.91 Конституції: «Верховна Рада України приймає закони, постанови та інші акти більшістю від її конституційного складу...»).

Хоча припинення діяльності Конституційного Суду на будь-який період часу є проблематичним, час саме цього припинення викликає особливі занепокоєння. Пакет конституційних реформ, прийнятих до та під час президентських виборів 2004 року, якими передбачена передача значної кількості владних повноважень від Президента до Прем’єр-міністра, має набрати чинності 1 січня 2006 року. Численні науковці, юристи і політики вже піднімали питання щодо конституційності даного пакету реформ, як на процесуальному рівні, так і по суті. По-перше, у законопроекті № 4180 Парламентом було схвалено ряд положень, які були раніше відхилені у законопроекті № 4105. Голосування за законопроект № 4105 відбулося у Парламенті 8 квітня 2004 року, і його прибічники тоді спромоглися отримати лише 294 голоси, що на шість голосів менше за 300 голосів, які Конституція вимагає для схвалення конституційних змін (див. ст. 155 Конституції, в якій роз’яснюється, що законопроект про внесення змін до Конституції вважається прийнятим, «якщо на наступній черговій сесії Верховної Ради [після попереднього схвалення законопроекту простою більшістю] за нього проголосувало не менш як дві третини від конституційного складу Верховної Ради України»). Проте вже 8 грудня 2004 року, більше 400 народних депутатів проголосували за схвалення пакету конституційних реформ, який включав законопроект № 4180 (що, в свою чергу, містив положення, подібні за своєю суттю до положень законопроекту № 4105). Проблема із прийняттям Верховною Радою законопроекту № 4180 лише через вісім місяців після відхилення законопроекту № 4105 полягає у тому, що ст. 158 Конституції стверджує, що законопроект про внесення змін до Конституції, «який розглядався ... і закон не був прийнятий, може бути поданий до Верховної Ради ... не раніше ніж через рік з дня прийняття  рішення щодо цього законопроекту».

По-друге, голосування у Парламенті проводилося за пакет конституційних реформ в цілому, а не за його окремі компоненти (тобто, шляхом постатейного голосування). Це одне упущення має наслідком кілька серйозних ускладнень. Для початку слід нагадати, що ст. 155 Конституції передбачає два окремих голосування з питань внесення змін до Конституції, причому запропонований законопроект має бути підтриманий спочатку простою більшістю, а потім – більшістю у дві третини від конституційного складу Верховної Ради. Крім цього, в той час як Конституція не передбачає, якою саме має бути сесія Верховної Ради, під час якої проводиться перше голосування, у ній чітко зазначено, що повторне голосування має відбутися на «черговій сесії» (ст. 155). Отже, якщо голосування дійсно відбулося лише один раз, і/або якщо повторне голосування мало місце під час надзвичайної чи позачергової сесії (на відміну від чергової сесії: у ст. 82 Конституції зазначено, що «Верховна Рада України працює сесійно», а у ст. 83  розмежовуються «чергові» та «позачергові» сесії Верховної Ради), процесуальна основа конституційних змін може виявитися слабкою, а отже, неспроможною витримати ретельний судовий аналіз.

По-третє, хоча це й не є конституційною підставою, політичний компроміс, досягнутий між паном Януковичем та паном Ющенком після другого тура президентських виборів, охоплював три ключові зміни, які були запроваджені під час переголосування другого тура: (1) кожен з кандидатів у Президенти матиме однакову кількість представників у складі виборчих комісій; (2) кількість відкріпних посвідчень становитиме не більше 0,5% від загальної кількості виборців, внесених до виборчих списків на відповідній дільниці; і (3) право на голосування за межами виборчих комісій матимуть лише особи, визнані інвалідами. До дня повторного переголосування, пан Янукович спромігся досягти через Конституційний Суд визнання неконституційним положення щодо обмежень на право голосування за межами виборчих комісій, і це положення втратило чинність за один день до переголосування. Таким чином, без відповіді залишається питання про те, чи залишається чинною компромісна угода після того, як сторона, що добровільно її уклала, так само добровільно намагається уникнути виконання цієї угоди шляхом визнання її недійсною в судовому порядку.

Усі перелічені вище конституційні питання мають бути вирішені перш ніж конституційні реформи наберуть чинності. В Україні існує лише один суд, до «юридичної компетентності» якого входить розв’язання нагальних конституційних питань. Як вже згадувалося, Конституційний Суд визначений «єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні»(ст. 147 Конституції). Без належної кількості суддів, Конституційний Суд не зможе відкривати провадження у справах за конституційними поданнями та зверненнями чи відмовляти у цьому, а також приймати рішення по суті таких справ. Іншими словами, конституційні реформи наберуть чинності до їх повного перегляду в судовому порядку (відповідно до ст. 147 Конституції «Конституційний Суд ... вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції...», див. також ст. 150). Беручи до уваги той факт, що конституційні реформи по суті перетворюють форму правління в Україні з президентської на парламентську (оскільки передбачається передача повноважень від Президента до Прем’єр-міністра і Парламенту), вбачається неймовірним, щоб реформи такого масштабу користувалися «імунітетом» від конституційного перегляду. Таким чином, на Парламенті, і особливо на його керівництві, лежить обов’язок призначити засідання для церемонії складання присяги новопризначеними суддями Конституційного Суд якнайскоріше після їх призначення чи обрання, аби Суд зміг продовжити своє функціонування без будь-яких перерв.

Проблеми, пов’язані із реформуванням судової системи України, особливо судів загальної юрисдикції, включаючи і спеціалізовані суди, з метою перетворення їх із органів, асоційованих із радянською системою «телефонного правосуддя», на систему, що ґрунтується на принципах верховенства права, були предметом численних дискусій та дебатів від часу набуття Україною незалежності. З одного боку, весь світ став свідком дійсного потенціалу української судової системи, коли Верховний Суд України, на тлі напруженого міжнародного та внутрішнього політичного тиску, виніс своє історичне рішення у справі Ющенко проти ЦВК. Ця позитивна реакція була цілком заслуженою, особливо після жорсткої міжнародної критики, якій було піддано Конституційний Суд після його двох сумнівних рішень. З іншого боку, в той час як рішення Верховного Суду мало позитивний вплив на громадську думку про судову систему, нещодавні опитування громадської думки свідчать, що значний відсоток населення і досі залишається скептично налаштованим по відношенню до судового процесу і судової системи (для порівняння див.: Міжнародна фундація виборчих систем. Ставлення і Очікування: Громадська думка в Україні 2002, ст. 20 // 2003 р. і Міжнародна фундація виборчих систем. Громадська думка в Україні після «Помаранчевої Революції», ст. 8 // 2005 р.).

На важливості проведення судової реформи було наголошено 23 січня 2005 року, в день, коли Віктор Ющенко офіційно склав присягу Президента України. В своїй інаугураційній промові, почути яку на київський Майдан Незалежності прийшли тисячі людей, Президент Ющенко пояснив, що хоча Україна й була незалежною з 1991 року, вона стала вільною лише зараз. Він підкреслив, що незалежна судова влада є життєво необхідною для становлення громадянського суспільства, побудованого на принципах верховенства права. Президент Ющенко також наголосив, що незалежна судова влада є невід’ємною частиною його обіцянки захищати права людини і боротися з корупцією. Для виконання своєї обіцянки, даної громадянам України, Президент Ющенко, зокрема, призначив Петра Порошенка головою комітету з судової реформи. Хоча це призначення і було добре вмотивоване, реформаційні процеси не є ані чіткими, ані прозорими, і перегукуються із здійсненням неналежного тиску на і контролю за судовою системою. Комітет повинен здійснити ряд важливих змін у своїй власній організації та діяльності, інакше будь-які запропоновані реформи можуть бути розкритиковані через видимість неналежної поведінки. Залишається побачити, чи зможе комітет вирішити ці проблеми; лише час принесе відповідь на це запитання, а аналіз шансів комітету на успіх знаходиться за межами цієї статті. Але чекайте на подальші роботи, адже наступні кілька місяців в історії та розвитку судової влади в Україні обіцяють бути багаті на події.

18 серпня 2005 р.

***

Богдан А. Футей є суддею Федерального Суду Претензій США у Вашингтоні, Округ Колумбія, і, починаючи з 1991 року, активним учасником різноманітних програм з розвитку Верховенства Права та Демократизації в Україні. Він був радником Робочої Групи з розробки проекту Конституції України, прийнятої 28 червня 1996 року.




Реформа реформе рознь …

В головокружительном, лихорадочном декабре 2004 года мировое сообщество восторженно следило за тем, как, вслед за отменой Верховным Судом явно подтасованных итогов выборов, Верховная Рада Украины быстро одобрила целый «пакет» как поправок к выборному праву, так и конституционных поправок, касающихся роли и полномочий Президента и ВР. Да, и тот «пакет» Леонид Кучма так же охотно подписал. Оснований для восторга вроде бы было предостаточно: ведь не только приняты были важнейшие поправки, необходимые для того, чтобы избежать повторения позорных фальсификаций, но и сам будущий (по всей вероятности) Президент готов передать часть своих полномочий парламенту. Похвально, ничего не скажешь!

Удивляться, возможно, не стоит, а все-таки, обидно, что почти никто не обращал внимания на предупреждения видных правозащитных организаций, как, например, Харьковская правозащитная группа и Украинский Хельсинский Союз по правам человека, не говоря уже о ряде специалистов по конституционному праву. Они и раньше выступали против некоторых из принятых поправок к Конституции, а в декабре не только повторили свои обоснованные опасения, но и выразили сомнения относительно способа проталкивания кардинальных конституционных изменений как условия для согласия на введение необходимых изменений к закону о выборах.

Так как это чудовищное нагромождение самых разных поправок вновь дало о себе знать, при обстоятельствах до боли знакомых, будет полезно попытаться вникнуть в закулисные договоренности, прежде чем представить основные поводы для нашей обеспокоенности. Можно было бы, правда, подобрать другие слова, чтобы описать то «пакетное» голосование, которое имело место в декабре, но пусть Читатель для себя решит, когда договоренность превращается в самый банальный шантаж. Безусловно, в Украине в том судьбоносном декабре, поправки к выборному праву были просто неотложны, чтобы разрядить крайне опасную обстановку. Необходимо было провести честные выборы, которые позволят волеизъявлению народа быть услышанным не только на Майдане (на Площади Незалежности в Киеве и на центральных площадях многих других городов по всей стране), но и членами Центральной Избирательной Комиссии и всеми теми, кто любой ценой цеплялся за власть.

Но неужели дажетот факт, что только немногие обратили внимание на (казалось бы) неправдоподобную группировку болельщиков за этот «пакет», включая главу Администрации Кучмы, лидера социалистов, да и лидера коммунистов, не смог заставить наблюдателей хорошенько подумать? Могли бы заодно подумать о причине невероятной готовности покидающего свой пост Президента поставить свою подпись до ухода с арены.

В сентябре 2005 г. медовый месяц явно позади, Ющенко стоял перед первым серьезным кризисом. В этой статье мы обсуждаем фундаментальные вопросы – неконституционные поправки к Основному Закону Государства, и оставляем в стороне все вопросы относительно разумности его способа выйти из трудного положения. Факт остается фактом, что в сегодняшней тупиковой ситуации Президент Украины подписал «Меморандум» со своим политическим противником, в первом пункте которого он обязуется ввести так называемую «политическую реформу». Учитывая, что миллионы людей, стояли день и ночь, несмотря на декабрьские морозы, и отстояли свой выбор кандидата в Президенты, и свое право не смириться с тем, чтобы второго господина навязали им путем подтасованных выборов, нынешняя роль Януковича как рупора реформ является, мягко говоря, неожиданной.

Так что собой представляет эта «политическая реформа» со своими поправками к Конституции Украины, о которых мировая общественность так беспечно упоминала вскользь, как о приложении к выборным реформам, в декабре прошлого года (именно как и рассчитывали некоторые политики)?

Ниже излагаем основные пункты, которые вызывают обеспокоенность. Более подробную информацию читатель найдет на страницах: www.khpg.org.ua и www.maidan.org.ua .

Ограниченные полномочия Президента

При так называемой «политической реформе», ряд полномочий, которыми сейчас, согласно Конституции, наделен Президент Украины, передадут в компетенцию Кабинета Министров.

Есть горькая ирония в том факте, что именно тот кандидат в президенты, чье законное право быть избранным отстаивали все те люди, которые готовы были рисковать своей работой, образованием и даже жизнью (ведь остается чудом и великим достижением, что не пролилось крови), был вынужден принять такие поправки.

Важнее, однако, то, что здесь возникает конституционная проблема. Она заключается как раз в том, что поправки были внесены между двумя турами голосования. Те, кто голосовал за Ющенко (или Януковича) голосовали за Президента с определенными, конституционно установленными, полномочиями. Нельзя же отобрать эти полномочия во время его каденции.

Перепутанные полномочия Президента и Кабинета Министров

Во-первых, если «реформа» войдет в силу, одни члены Кабинета Министров будут назначаться Президентом и подотчетность ему, в то время как другие будут назначаться и отчитываться перед Верховной Радой и Премьером.

Разделение ролей внутри одной ветви власти неизбежно приведет к конкуренции и, по всей вероятности, конфликту между Президентом и Премьером. Ввиду предосудительного спектакля недавних сентябрьских событий, надо очень серьезно относиться к такой перспективе.

Более того, хотя с одной стороны многие полномочия Президента передадут в компетенцию Верховной Рады, с другой – предусматривается в три раза больше ситуаций, когда Президент будет иметь право распустить парламент.

Это же прямой путь к катастрофе, или же к хитрому добавлению приправ к блюду, основной состав которого останется неизменным (и таким же вредным для здоровья).

Для страны с молодой демократией, есть значительные преимущества в системе, где Президент имеет реальную, а не только декларативную, власть. Возникают ситуации, когда решение нужно принимать быстро.

Нельзя недооценивать и огромные возможности коррумпировать отдельных депутатов Верховной Рады, и все те тупиковые ситуации, в которые жестокая борьба между разными фракциями за власть будет загонять парламент (и страну). Никто не говорит, что Президент всегда выше человеческих слабостей (да и только человек, который проспал последние 14 лет истории Украины, мог бы так думать), но все-таки есть механизмы, позволяющие путем новых выборов или импичмента, избавиться от такого Президента. Не лучше ли и елесообразнее закрепить эти механизмы, чем сделать власть и вместе с ней ответственность за принятые меры более размытой и неуловимой?

Усиленная роль фракций в Верховной Раде

Два пункта здесь заслуживают внимания. Конституционные поправки подтверждают систему пропорционального представительства, которая надлежащим образом никогда не обсуждалась, и предусматривают основания и механизмы лишения народного депутата его полномочия. Можно будет выгнать депутата, если он голосовал против воли и линии фракции или если он покидает ряды свой партии или блока.

Можно говорить, что отдельных людей легче подкупить, чем целую фракцию. Это опять же спорный вопрос. Что не является под вопросом – это желательность в демократическом обществе, да и прямая необходимость, иметь народных депутатов, которые в первую очередь представляют интересы своих избирателей. Такого вряд ли стоит ожидать от депутатов, чьи посты и привилегии будут под угрозой, если они не согласятся с политикой фракции. Это также предоставляет лидерам этих фракций недопустимый уровень власти и фактически позволяет пользоваться этой властью, не отвечая ни перед кем

Постсоветская или не такая уж пост- ….

Президент будет требовать согласия правительства, чтобы назначать или менять Генерального Прокурора. Особенно беспокоит то, что последнему вернули, правда, в более ограниченном виде, функции надзора. В постсоветской Украине такое восстановление полномочий, которыми так злоупотребляли при Советской власти, вызывает вполне понятные опасения.

Как можно поправить правосудие?

«Политическая реформа» в той части, что касается Конституции, является просто-напросто неконституционной. Основной Закон Государства – Конституция – очень четко определяет, как вносятся фундаментальные поправки (и поправки, которые мы здесь обсуждаем, не назовешь мелочами). Значительные изменения подлежат одобрению посредством референдума. Конституция также однозначно устанавливает, когда не вносятся поправки – в периоды беспорядков, чрезвычайного положения и т.п. Возможно, не было необходимых документов, и не сообщалось о введении чрезвычайного положения, но, думаю, трудно было бы всерьез назвать обстановку в декабре благоприятным моментом, когда можно вносить фундаментальные поправки к Основному Закону Украины.

Стоит также отметить, что законопроект, проталкиваемый вместе с поправками к выборному праву в декабре, имел существенные отличия от законопроекта, который был представлен Верховной Раде на рассмотрение. Отличий было достаточно, чтобы требовать повторного пересмотра законопроекта в Конституционном суде.

Если кто-нибудь считает, что мы просто ищем, к чему бы придраться, просим подумать немножко о той основополагающей роли, которую играло правосудие в самых старых и стабильных демократических странах мира. Просим также не забывать о том наследии, которое досталось Украине – и ее соседям, и о необходимости беречь молодую и беззащитную демократию.

Те миллионы людей, которые с октября по декабрь 2004 защищали принципы правового общества и основы демократии, голосовали за Гаранта своей Конституции, и теперь призывают своего Президента, не колеблясь, выполнять эту роль. Никто не утверждает, что в изменениях нет необходимости. Конечно, есть что менять, но все это должно обсуждаться открыто и основательно, а не составлять часть позорной сделки, где будущее страны и право на демократические и честные выборы поставлены на карту.

Мы призываем всех тех людей во всем мире, чья моральная поддержка так много значила в то время, когда украинцы отстаивали – и отстояли! – свое право быть услышанными, свое право жить в демократическом государстве, где волеизъявление народа принимается во внимание, поддержать нас и сейчас. Эта позорная закулисная псевдореформа не имеет ничего общего с тем, за что мы боролись.




Дисиденти і час

Начал работу сайт «Луганский информационно-образовательный центр по правам человека»

Целью сайта (http://jurlugansk.org) является осуществление своевременного и достоверного информационного обеспечения деятельности судей Луганского региона, а также иных заинтересованных лиц, деятельность которых связана с защитой прав человека.

На сайте размещены международно-правовые документы в сфере защиты прав человека, решения Европейской суда по правам человека, монографии, учебники, а также иные публикации по данной тематике.

Сайт создан Луганским гуманитарным центром при финансовой поддержке Международного Фонда «Возрождение» в рамках проекта «Луганский информационно-образовательный центр по проблемам применения Европейской Конвенции о защите прав человека и основных свобод».

Наш коресп.




Телевізійний документальний фільм "Правда про права" (за подіями правозахисного року 2004-2005)

Фундація "Чинність закону" пропонує громадським організаціям правозахисників, окремим правозахисникам, неформальним групам, асоціаціям та об’єднанням, телевізійним мовникам, іншим ЗМІ отримати на замовлення, телевізійний документальний фільм "Правда про права" (за подіями правозахисного року 2004-2005). Фільм відзнятий в рамках проекту "Річний відеозвіт про права людини".

У цікавій художній формі, цей фільм представляє події, які відбулися в галузі правозахисту у цей період. Фільм доступний на DVD,CDR, VHS - носіях. Фільм буде надіслано до багатьох державних установ, до Верховної Ради, Уповноваженого з прав людини, неурядових та донорських організацій, ЗМІ, політичних партій тощо. Для регіональних телерадіоорганізацій для трансляції - фільм буде наданий у професійному форматі.

Також для користувачів доступна інша відеопродукція телестудії нашої Фундації, перелік якої вміщено в анкеті, що додається. Фільм "Правда про права", також можуть замовити закордонні організації - він перекладений англійською мовою. http://rol.org.ua/newsitem.cfm?unid=2007

Шановні колеги, також нагадую, що нашою організацією формується постійнодіючий відеоархів з прав людини, у рамках цього проекту, ви можете запрошувати нашу знімальну групу на цікаві правозахисні події у вашому регіоні, звертайтеся до мене:

тел. 044 5920383, 0672099359

[email protected]




Бюлетень "Права Людини", 2005, #28