Бюлетень "Права Людини", 2006, #23

Накануне Дня Независимости в Харьковском историческом музее открылась новая выставка, на которой представлены экспонаты, ставшие символами украинской державы. Первые деньги, первая медаль Яны Клочковой, первая грамота Харьковской области, подписанная первым президентом Украины. Новости «АТН» – тоже вошли в историю, как первая служба новостей в независимом государстве.

Фахівцями санепідслужби області планується проведення рейдової перевірки підприємств дрібно-роздрібної торгівлі, які розміщені поблизу навчальних закладів, з метою перегляду асортименту продукції, що реалізується.

Обласною санепідстанцією ініційовано розгляд питання щодо прийняття органами місцевої влади рішення про заборону реалізації вищевказаної продукції у підприємствах дрібно-роздрібної торгівлі поблизу загальноосвітніх і позашкільних навчальних закладів.

Нагадаємо, Міністерством освіти і науки України та Міністерством охорони здоров’я України виданий наказ від 15.08.2006р. № 620/563 «Щодо невідкладних заходів з організації харчування дітей у дошкільних, загальноосвітніх, позашкільних навчальних закладах», яким передбачено «заборонити замовляти, приймати та використовувати ... вироби у фритюрі, у т. ч. чіпси, вироби швидкого приготування, газовані напої, квас, натуральну каву, кремові вироби ... Заборонити використовувати продукти, що містять синтетичні барвники, ароматизатори, підсолоджувачі, підсилювачі смаку, консерванти».

Як повідомив головний державний санітарний лікар області Іван Кратенко, за статистичними даними поширеність рівнів захворювань органів травлення тільки за останні сім років серед дітей області до 14 років зросла майже у два рази, здебільшого за рахунок дітей шкільного віку. Хвороби органів травлення посідають друге місце у структурі захворюваності. Відсоток у структурі загальної захворюваності дітей вказаної патології має тенденцію до зростання з 6% у 1999 році до 9% у 2005 році.

Неприпустимим у дошкільних, загальноосвітніх і позашкільних навчальних закладах є використання у харчуванні дітей сухих сніданків, продуктів швидкого приготування (макаронних виробів, супів тощо), чіпсів, сухариків, «повітряного рису», смажених горіхів, бульйонних кубиків, кетчупів, газованих напоїв. Ці продукти не є життєво необхідними для дітей, не компенсують фізіологічні потреби організму, так як не містять у своєму складі необхідних для організму дитини корисних речовин.

Систематичне вживання дітьми натщесерце продуктів, до складу яких включені складові, що не відносяться до натуральних продуктів харчування, через вміст фарбників, консервантів, ароматизаторів, підсолоджувачів, газу, сприятиме розвитку гастритів, виразкової хвороби, закрепів.

Генеральная прокуратура Российской Федерации поручила Федеральной службе исполнения наказаний приостановить выдачу 13 иностранных граждан в РеспубликуУзбекистан.

Напомним, что ранее по ходатайству этой республики российской стороной было принято решение о выдаче указанных лиц, обвиняемых правоохранительными органами Узбекистана в тяжких уголовных преступлениях, а именно: участие в экстремистском, преступном сообществе, публичные призывы к осуществлению экстремистской деятельности, терроризм, диверсии, убийства, массовые беспорядки, а также незаконное приобретение огнестрельного оружия и боеприпасов.

У четвер 31 серпня 2006 р.  у Харківському прес-клубі відбулася прес-конференція, під час якої було проголошено створення  «Громадянського форуму України» (ГФУ) – першої ініціативи об’єднання громадських мереж, рухів та організацій з різних регіонів України в єдину мережу для спільних дій з відстоювання інтересів громадянського суспільства.

Учасники прес-конференції – Юрій Чумак, заступник головного редактора бюлетеня «Права людини» Харківської правозахисної групи та Михайло Камчатний, голова Харківського обласного відділення ВГО «Комітет виборців України», – розповіли про причини та наміри створення нового всеукраїнського громадянського об’єднання  «Громадянський форум України» (ГФУ), оприлюднили Декларацію принципів громадянської дії, яких будуть дотримуватися учасники ГФУ та відповіли на запитання представників регіональних і всеукраїнських ЗМІ. Одночасно подібні прес-конференції відбулися у Києві, Луганську, Херсоні, Львові, Чернігові, Вінниці, Сумах, Донецьку та в інших містах України.

ДЕКЛАРАЦІЯ ГРОМАДЯНСЬКОГО ФОРУМУ УКРАЇНИ

Наприкінці 2004 року українці захистили себе як народ, як волелюбну націю. Революція таки відбулася – в душах  людей. У багатьох зник страх перед владою чи опозицією. Сьогодні велика кількість людей по обидва береги Дніпра відчувають себе громадянами, які хочуть самостійно будувати своє спільне майбутнє.

А політична еліта України вкотре виявилася негідною свого народу. У Верховній Раді представлені не політичні партії, а групи з обслуговування олігархічних чи інших корпоративних інтересів. Відсутність контролю з боку громадян за політиками стимулює їхню безвідповідальність. Поза парламентом також відсутні політичні партії, здатні захистити національні інтереси та змінити існуючі основи української політики.

Національні інтереси – це інтереси всіх нас. Ми самі маємо створити знизу механізми захисту, узгодження та реалізації цих інтересів. Лише вільні самодостатні та свідомі своєї відповідальності громадяни, об’єднуючись у постійно діючі громадянські спільноти, зможуть створити ці механізми і оновити сутність влади. Лише самоорганізоване, спроможне до саморозвитку суспільство може стати вільним і витримати жорстку конкуренцію в сучасному агресивному світі.

Усвідомлюючи прагнення громадян України будувати громадянське суспільство, проголошуємо основні

принципи громадянського суспільства:

·  Держава – результат самоорганізації громадян. Суспільство має розвиватися не за потребами держави, а за потребами громадян. Лише самоорганізоване суспільство здатне реалізувати власні потреби.

·  Верховенство права, сильна незалежна судова влада. У державі має панувати сила права, а не право сили. Нехтування правом, неповага до правосуддя призводить до хаосу в суспільстві, знищує інституційні основи держави.

·  Участь громадськості в ухваленні рішень. Громадянське суспільство неможливе без інституцій, що забезпечують участь громадян та їх об’єднань в ухваленні рішень. Усі елементи державного управління повинні бути пронизані інтересами, потребами та цілями громадян.

·  Чесність, послідовність, відповідальність та патріотизм – основи громадянської політики. Політик має бути виразником інтересів громадян. Будь-який його крок не може розходитися з проголошеними ним принципами та програмою. Безвідповідальні слова та вчинки мають призвести до його відставки, добровільної чи примусової.

·  Ефективний громадський контроль за діями влади. Чим слабкішим є цей контроль, тим сильнішою є корупція. Справді ефективним може бути лише контроль з боку відповідальних громадян та їх об’єднань.

·  Дотримання громадянських свобод – інформації, слова, преси, зібрань, об’єднань. Громадянин має право на доступ до інформації, згідно з міжнародними стандартами. Право громадянина дати оцінку владі, публічно обговорити будь-яке питання означає обов’язок влади прислухатися та реагувати. Будь-який посадовець, який зазіхає на права й свободи або іґнорує думку громадськості, повинен бути негайно відсторонений від влади.

Маючи на меті втілити задекларовані принципи громадянського суспільства, змінити сутність влади та змусити її задовольняти потреби громадян, ми ініціюємо створення Громадянського форуму України як об’єднання вільних та відповідальних громадян та їх спільнот на засадах громадянської дії:

·  Відповідальність на основі добровільності. Усвідомлюємо, що ніхто за нас не зробить те, що ми хочемо, окрім нас самих. Проте не вимагаємо виконання тих зобов’язань, які не взяті на себе добровільно.

·  Солідарність, ненасильство, толерантність. Наші дії відбуваються на засадах взаємної довіри, взаємної поваги та взаємної допомоги. Насильство як засіб дій рішуче відкидається. Расова, етнічна, релігійна, політична та інші види нетерпимості неприпустимі.

·  Відвертість, об’єктивність, достовірність. Неприйнятним є думати одне, а говорити інше. Допустимо “говорити правду, всю правду і нічого, крім правди“, навіть якщо вона свідчить не на власну користь.

·  Відкритість, гласність. Наші цілі та дії є прозорими та зрозумілими, джерела фінансування та витрати є відкритими для суспільства.

·  Незалежність від політичної позиції. Наша діяльність здійснюється на засадах чесного співробітництва людей різних світоглядів та політичних поглядів, які не суперечать громадянським принципам. ГФУ не підтримуватиме жодної партійної платформи у виборчих кампаніях, політичний вибір є справою особистого вибору кожного. Ми співпрацюємо лише з тими політиками, які поділяють і втілюють наші принципи.

Запрошуємо до співпраці всіх, хто сповідує задекларовані принципи, поділяє нашу мету й готовий докласти хоч краплю власних зусиль для того, щоб українське суспільство стало справді  ГРОМАДЯНСЬКИМ!

Ініціаторами створення ГФУ виступили відомі громадські діячі з усієї України:

Для розвитку українській демократії сьогодні бракує саме утвердження ідеї громадянськості, що можливо лише через глибинну роботу з громадянами, через створення нових соціальних зв’язків – на громадянській основі та шляхом самоорганізації суспільної системи за напрямком знизу-вгору.

Підставою для оптимізму є поява в Україні якісно нової форми громадянської активності, прикладом якої можуть слугувати Громадянська кампанія «Пора» 2004 року, «Опора», Громадський форум Львова, Альянс «Майдан», Форум порятунку Києва, Голос громади Києва, «Нічна варта» (Суми) та багато інших.

Громадський рух набирає сили та впливу, утворюючи надійну систему комунікації між різними мережами та організаціями з різних куточків України,  які починають діяти спільно. Така мережа (громадянська спільнота), не прагнучи до безпосереднього здійснення влади, формуватиме для неї завдання і слідкуватиме за їх виконанням. Саме такою мережею повинен стати Громадянський форум України, який покликаний прикладом своїх лідерів та активістів показувати громадянам можливості самоорганізації для вирішення конкретних завдань та проблем.

Цього року так сталося, що я в Криму перебував 2 рази за літо. Своїми навколокримськими спогадами й хочу поділитися.

Епізод 1. Феодосія. У липні мені пощастило – я був запрошений взяти участь у Четвертій літній школі з виборчого права, що проводилась у Феодосії в межах проекту «Сприяння організації виборів в Україні». Цілий тиждень на березі Чорного моря, серед цікавих освічених людей, що діляться своїм досвідом – це просто здорово. Навчання кожного дня тривали до самого вечора, тому часу на відпочинок і знайомство з містом майже не було.

Тому ми, учні школи, вирішили самі влаштувати собі екскурсію. І з нами трапилася історія на кшталт такої, що з «великими очима» розповідають на Сході України у страшилках про галицькі норови.

Одного дня, після занять, група з близько 15 молодих людей відправилася на оглядини древньої генуезької фортеці, що розташована на околиці старовинної Феодосії. Дорогою ми фотографувалися, спілкувалися з місцевими жителями, які виявилися дуже доброзичливими. Позаяк до фортеці шлях був не короткий, ми вирішили собі його полегшити, скориставшись комунальним транспортом. Сівши в автобус, який нам порадили, ми веселим товариством відправилися до омріяної мети нашої подорожі. Слід зауважити, що кампанія в нас була велика, а автобус – маленький, тому сідали ми в обидві двері (ця незначна деталь дуже важлива). Так от, треба ж такому статися, що 2 чарівні панночки зі Львова, що спілкувалися виключно українською мовою, сіли у передні двері та їхали якраз біля водія. І дівчатка вирішили уточнити у керманича автобусом, чи далеко ще добиратися до генуезької фортеці. На що той відреагував миттєво: «А вот на етой остановкє і виходітє, тут рядом!» Зрозуміло, що підстав йому не довіряти в нас не було, отже, львівські дівчата й усі ми разом вийшли з автобусу і попрямували у напрямку, в який кивнув водій.

Напрямок виявився правильним, тільки крокувати нам прийшлося ще близько години... Як з’ясувалося, не доїхали ми десь ¾ шляху до фортеці. Місцевий україноненависник так зло пошуткував над нами.

Можливо, я б і забув ту історію, як прикре непорозуміння, тим більше, що залишки фортеці, до яких ми таки дійшли, дійсно виявилися напрочуд мальовничими та гарними. Однак, як на мене, подібні українофобські настрої у Криму є, на жаль, аж ніяк не винятком. І ще неодноразово мені приходилось чути і в Євпаторії, і у Сімферополі, що «Крим бил, єсть і будєт навсегда россійскім». Виходячи з цього, не важко зрозуміти й цьогорічну антинатовську істерію мешканців спокійної й урівноваженої Феодосії. Аналіз ментальних особливостей російськомовних жителів Криму не є предметом цього невеличкого матеріалу, проте, вимушений зазначити, що, за 15 років незалежності України усіма її можновладцями так і не були зроблені необхідні кроки в бік поліпшення ситуації у Криму, які б призвели до підйому українських патріотичних настроїв.

Епізод 2. Євпаторія. Діти виростають, дорослішають. Цього року донька з друзями вперше самостійно відправилася на відпочинок до Євпаторії. Ми з дружиною не втерпіли, і поїхали їм навздогін – хоч і жили окремо від молоднечі, однак, на душі було спокійніше.

Місто, якому понад 2500 років, назване на честь Понтійського царя Мітрідата Євпатора, вразило своїм барвистим коктейлем з культур та епох. Поряд із залишками древньогрецького поселення розташовані корпуси нових сучасних баз відпочинку і санаторіїв (пригадуєте: «якщо ви не були в Євпаторії – ви не були у санаторії»), поруч з православною церквою – мусульманська мечеть, вздовж приморської набережної пліч-о-пліч танцюють, фотографуються, співають барди, брейкери, рокери, цигани, негри і, навіть, індіанець.

Цікавий підхід знайшла місцева влада у питанні топоніміки – із модним зараз перейменуванням вулиць та провулків євпаторійці не поспішають, втім, історичні назви із забуття повертають. На будинках розвішані таблички, на яких зазначено й нинішню (читай: пострадянську) назву вулиці, і стару, частіше за все – ще дореволюційну. Наприклад: вул. Революції – історична назва вул. Лазаревська, вул. Чернишевського – історична назва вул. Гімназична тощо.

Дбайливо ставляться і до природи. На одній з площ міста ми побачили «Міську новорічну ялину», що була висаджена наприкінці грудня 2000 року, у переддень нового тисячоріччя. Ялинку кожного року святково наряджають під Новий рік, і вона, жива(!), радує своєю красою всю Євпаторію. Чим не європейський підхід?

Епізод 3. Сімферополь. Вже повертаємось додому. Квитків на прямий потяг до Харкова з Євпаторії не було, отже, вирішили добиратися з Сімферополя. Столиця АРК прийняла нас не дуже люб’язно, однак, в тому не її вина. Справа в тому, що нам «підфартило» потрапити якраз у «Новобогданівську халепу».

Нагадаю, 19 серпня, удень на артилерійських складах біля Новобогданівки Запорізької області відбувся потужний вибух, після якого снаряди майже добу літали навколо. Через цю подію на залізницях півдня України виникли збої в графіках руху поїздів, оскільки ті потяги, які повинні були направлятися через Мелітополь – Запоріжжя на Харків, були пущені об’їзними шляхами, через Херсон – Миколаїв – Київ, що більш ніж у два рази подовжило час їхнього перебування в дорозі. У зупинених у степу поїздах, що йшли у Крим з Росії, без їжі й питва виявилися тисячі українців і росіян. Мінтранс не зміг вчасно забезпечити їх ані питною водою, ані медичною допомогою.

Усього із запізненням рухався 31 поїзд, з яких 21 – формування російських залізниць і 10 – українських. Строки запізнення варіювалися від 12 до 20 годин. Залізничний вокзал у Сімферополі перетворився на справжнісінький «Вавилон» – люди лежали, сиділи, стояли ледь не один на одному, тиснява, жара, задуха, нескінченний гомін, плач дітей, нерозбірливі оголошення диспетчера, суцільне безладдя. Єдине, на що сподобилася у даній ситуації «Укрзалізниця», було те, що відвідання туалету на вокзалі зробили безкоштовним (у нормальні дні воно коштує 80 копійок). Вибачте за відвертий натуралізм, одначе, за такої спеки не дуже й хотілося скористатися цією нечуваною турботою.

Так, до Криму влітку ведуть усі шляхи відпочиваючих з усього СНД. Але з’єднує Кримський півострів з материком лише одна дорога – через Перекоп, і цього року у серпні транспортна артерія не витримала й рух по ній був призупинений.

Чергова новобогданівська катастрофа у котрий раз продемонструвала незграбність та вкрай погану організованість діяльності не тільки українського МЧС, яке безпосередньо розгрібало наслідки «артатаки», але й усіх інших відомств, які повинні забезпечити належні умови перебування та пересування пасажирів. Не дивно, що багато постраждалих від «пробки» на залізниці громадян України та Росії збираються подавати позови до суду щодо компенсації заподіяної їм моральної та матеріальної шкоди.

З майже 500 тисяч етнічних німців довоєнної України, за переписом 2001 року, лишилося близько 33-х тисяч. Отож, кому «сильно болить», нехай реабілітується приватним порядком?

Невже нас викинуто з життя назавжди?

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 28 серпня 1941 року радянських громадян німецької національності було офіційно звинувачено у зраді, шпигунстві на користь німецького фашизму і тому подібних гріхах. Відразу ж після цього указу близько півмільйона німців, які жили на території України ще з часів російської імператриці Катерини Другої, було переселено до Сибіру, Казахстану, на Урал та інші східні території Союзу. Їх везли через усю країну – дітей, жінок, старих, хворих – не як евакуйованих громадян, а як ворогів: у закритих вагонах, під озброєною охороною, ганебно...

– Був серед них і я, 10-річний хлопчина Йоган Гуменик, – розповідає сивочолий чернігівець Іван Іванович Гуманюк. – Коли нас привезли на нове місце проживання, в село Банновка Кустанайської області Казахстану, там уже лежав сніг. А в нас немає нічого – ні теплого одягу, ні запасу їжі на зиму. Все лишилося вдома, в колгоспі німецького села Марієнгейм на Запоріжжі. Ми не знали, де будемо жити, що робити, як довго такий стан триватиме. Цього не знали й ті, хто нас туди привіз…

Проте одразу було покладено на кожного без винятку трудову повинність, з усією суворістю воєнного часу. Місцеві жителі, ясна річ, поставилися до переселенців насторожено, але їм було наказано розміщувати прибулих німців у своїх господарствах. Декільком німецьким родинам не вистачило місця в сільських хатах, тому їх розмістили просто на колгоспному дворі. Від моєї великої родини на той час лишилося тільки п’ятеро людей – бабуся, мама і троє хлопців: 10-ти, 7-ми і 2-х років. Чоловіків-німців на початку війни забрали в так звану трудову армію: батько з двома братами, дід по лінії матері з сином працювали на заводах Уралу та Сибіру. Згодом забрали на роботи і молодих жінок нашої родини – двох батькових сестер і трьох материних. А батьків старший брат на ім.’я Фридрих був арештований ще в 1937-му як «ворог народу».

У колгоспі, де жили «вороги-німці» з України, було заведено правило: щодня всім німцям відмічатися в оперуповноваженого. Не можна було відлучатися за межі села без особливого дозволу. У той час активно розповсюджувалися чутки про те, начебто німці переховують у своїх родинах «ворогів народу та радянської влади». І, мовляв, якщо траплятимуться якісь надзвичайні події або факти псування народного майна – влада застосує каральні акції проти всього німецького населення. Пам’ятаю, як ми всі боялися, щоб, не дай Боже, хтось не підпалив десь якусь скирту соломи…

Мені, як старшому, доводилося ходити з мамою в поле вночі, щоб ніхто не бачив, розкопувати глибокий сніг і шукати колоски. У ту тяжку зиму ми з мамою обморозили собі ноги і вся родина мало не вимерла з голоду.

Місцеві жителі ставилися до своїх «чужоземців» по-різному: хтось насторожено, хтось стримано, інші відверто вороже. Адже демонструвати лояльність до «ворогів» було небезпечно – можна було самому швидко ввійти в їх число. У тій місцевості тоді жило чимало розкуркулених у 30-ті роки українців. Розумні люди поважали прибулих з України за працьовитість і відповідальність. Певно, що по-людськи жаліли, але ж усі перебували в жахливій системі, де «стукали» всі на всіх і навпаки. З боку ж місцевого і районного партійного начальства, як я тепер розумію, були часті спроби посварити місцеве населення з німцями. Якщо приходила в чиюсь хату «похоронка», то, ясна річ, ми були в тому винні... Добре, що не багато людей піддавалося таким настроям.

З 11 років я працював у колгоспі, як дорослий, а взимку трохи ходив до школи. Ми всі дуже раділи, коли скінчилася війна, мріяли, що всі повернемося нарешті додому і все буде, як раніше. У казахстанських німців тоді була надія, що їх повернуть у рідний український край, однак сталося інакше.

Справжня каторга почалася після війни

– У 1945 році, коли я мав уже 15 років, мене разом з іншими однолітками забрали на шахту «Петро-Центральна» Джезказганського мідного рудника, – продовжує розповідь пан Гуманюк. – Зразу ж поставили на облік у спецкомендатурі, де кожні 10 діб треба було особисто відмічатися. Робочою силою на цих шахтах були політичні в’язні та спецпереселенці: естонці, литовці, українці, яких називали бандерівцями. Там, до речі, я вперше і побачив справжніх патріотів. На жаль, у копальнях їх більшість і лишились...

Шахта була обгороджена колючим дротом, а на вишках по периметру стояли вартові з автоматами. В’язнів приводили на роботу і відводили назад через спеціальну прохідну строєм, а спецпереселенці, тобто ми, могли ходити з бараків, де жили, самі, за спеціальними перепустками. Але без дозволу покидати поселення не дозволялося. Всі працювали в дві зміни по 12 годин, практично без вихідних, а на спецодязі красувалися три літери КТР. Це розшифровувалося так: «Каторжні трудові роботи». Вентиляція в шахті була відсутня, буріння велося по сухому, тому кварцовий пил заповнював увесь простір шахти. Не існувало жодних правил безпеки та санітарних норм. Діяло єдине правило – норма видобутку. Виснажені люди гинули від непосильної праці, нещасних випадків, професійних захворювань. Та хто їх там рахував?

26 листопада 1948 року вийшов новий указ, у якому говорилося, що німці, кримські татари, чеченці, інгуші вважаються «виселеними зі своїх територій навічно», а тому виїзд із місць спеціального поселення без особливого дозволу карається каторжними роботами терміном до 20 років. Таким чином кілька поколінь радянських німців було викреслено з нормального життя: позбавлено права на рідну мову і нормальну освіту, науку, кар’єру, відірвано від культури. Зате від Уралу по всьому Сибіру працювали трудармійці, які щось добували, прокладали, будували.

У 1954 році я просився відвідати хвору маму, яка жила в сусідній області Казахстану і яку я не бачив дев’ять років. Написав, як треба, заяву, а дозволу так і не одержав і до мами не з’їздив.

13 грудня 1955-го вийшов черговий указ, але без публікації в пресі. Цього разу німців було звільнено від адміністративного нагляду, але попереджено, що повертатися туди, звідки були виселені, вони все одно не мають права. Точно так же, як і претендувати на повернення конфіскованого в них майна.

У якості довідки

Тим часом 10 грудня 1948 року урядом СРСР було урочисто підписано «Загальну декларацію прав людини». В цьому міжнародному документі є слова про те, що ніхто не може бути незаконно арештований, затриманий або вигнаний, а також ніхто не може бути незаконно позбавлений свого майна

У 1964 році вийшов ще новіший указ, у якому повідомлялося, що всі попередні звинувачення на адресу радянських громадян німецької національності «були необґрунтованими і стали проявом культу особи Сталіна». У тому ж документі широко роз’яснювалась суть «міцної дружби всіх радянських народів» і «дотримання прав і свобод національних меншин»... Без сумніву, у сотень тисяч радянських німців від болю і несправедливості защеміли серця, та що було робити?

Але це ще не всі знущання. У 1972-му було видано черговий указ на цю тему. Таємний указ, оскільки його не опублікували навіть у «Відомостях Верховної Ради СРСР», як це завжди робилося доти. Про що в ньому йшлося – напевно, більш точно знають фахівці, що займаються цими справами. Репресовані ж твердять, що після появи цього документа радянським німцям жодного разу не було надано права і можливості публічно захищатися від звинувачень попередніх років. Взагалі цю тему почали вперто замовчувати і ніхто не збирався нікого реабілітувати – куди б наполегливі не зверталися, всюди наштовхувалися на стіну мовчання.

Радянських німців, на додачу до всього, було використано й у так званій «холодній війні» СРСР із Заходом: у газетах, журналах і книжках друкували листи «вдячних партії за щасливе життя радянських німців», які «засуджували спроби імперіалістів ФРН зруйнувати дружбу радянських народів». Скільки ж цинізму, непорядності, брехні і бруду було у тому державному устрої?

Зневажених радянською владою німців (по всьому Союзу їх було два з половиною мільйони) тішили тоді навіть незначні обставини -- в «Історії Великої Вітчизняної війни» було сказано: «У 1943 р. Уральський завод, Кіровський (у Челябінську), завод № 183 випускали 2/3 всієї продукції Наркомату танкової промисловості». Бо з інших офіційних джерел було відомо, що в лютому 1942-го на будмайданчик майбутнього Челябінського металургійного комбінату прибуло понад 25 тисяч трудомобілізованих радянських німців. За рік і два місяці було збудовано і введено в дію електросталеплавильний цех №1 та ряд інших крупних об‘єктів і фронт одержав якісний метал.

Сучасні дослідники «німецького питання» мають у своєму розпорядженні текст телеграми Сталіна періоду війни: «Прошу передати робітникам, інженерно-технічним працівникам і службовцям німецької національності, … які зібрали 353765 рублів на будівництво танків і 1млн. 800тис. рублів на будівництво ескадрилії літаків, мій братерський привіт і вдячність Червоної Армії».

«Закрити німецьке питання в СРСР» хотів перший і останній президент – Михайло Горбачов – у серпні 1990 року він видав указ «Про поновлення прав усіх жертв політичних репресій 20-50-х років». Документ помер разом із Союзом у статусі декларації, але особливо наполегливі німці почали добиватися реабілітації приватно.

У квітні 1991 року було прийнято Закон України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні». А в грудні 1994 року Верховна Рада прийняла постанову «Про тлумачення Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні». Документ формально дає змогу реабілітувати себе і своїх родичів, якщо є всі відповідні документи. А якщо не всі? А хто і де їх мусить тепер шукати? А якщо вже немає сил і здоров’я займатися паперовою тяганиною? А якщо ще з десяток подібних «якщо»? Словом, питання досі не виходить назвати вирішеним...

«Ганьбили і переслідували публічно, а публічно вибачатися нікому не хочеться...»

З гіркотою констатує історичний факт Іван Іванович Гуманюк – німець з українським прізвищем, який однаково вільно розмовляє німецькою і українською, якому пощастило повернутися до України, бодай і не на південь, звідки родом, а на північ.

– Такі, як я, боліють душею за честь і добре ім’я свого народу, – говорить він. – Дуже тяжко жити з тавром несправедливих і незаслужених звинувачень. Ми нічим не завинили перед своєю батьківщиною – в українській землі лежить 5–6 поколінь моїх родичів, для яких Україна з 1804 року була домівкою, і вони чесно дбали про її добробут. Невже як заслуга за працьовитість і слухняність могили всієї близької рідні розкидані по Сибіру та Казахстану?

Проте я вдячний Богові, що кращі свої роки я прожив на батьківщині, на Україні, і з дружиною-українкою (з донькою «ворога народу» доля звела на казахстанському мідному руднику понад 50 років тому), разом виховали трьох дітей, маємо дев’ять онуків і п’ятеро правнуків. Молоде покоління німців має право чесно дивитися в очі співвітчизникам-українцям і пишатися своїми предками нарівні з іншими народами. Вони хочуть будувати спільний український дім з довірою одне до одного, а не з підозрами і недомовками. Наші онуки не винні ні в чому, як і наші батьки. Отож заради історичної справедливості, на мою думку, про це своїм громадянам має сказати батьківщина – Україна. Невже ми не заслужили того, щоби суспільству публічно було оголошено: «Радянські німці не мають жодного стосунку до фашизму і не винні в розв’язанні війни»? Це – дуже важливо. Адже ми, етнічні німці України, ніколи ні на що більше не претендували!

Цікава штука життя: я – не почесний, не заслужений, без звань і нагород, хоча 24 роки, фактично з дитячого віку, тяжко працював, у якості «нагород» маю інвалідність і втому від принижень, а десь же беруться сили для відновлення справедливості. Ось у кінці 2003 року, через 62 роки, після довгих митарств одержав реабілітацію з прокуратури Запорізької області. Хоча це мала б робити Москва. Реабілітовано і моїх батьків та брата...

Шкода, правда, що за стільки років каторжанського життя багато німців втратило свою ідентичність: забули мову і культуру, розчинилися поміж інших. Хтось ненавмисно, а хтось і свідомо, щоб не чути поза спиною слова «фашист». Хіба хтось має право засуджувати когось за слабкість? Ось і я жодного разу після виселення не був у рідному селі на Запоріжжі – не хочу втрачати дорогі серцю спогади дитинства.