Бюлетень "Права Людини", 2006, #29

Так зване «мовне питання», яке часто-густо активізувалося перед виборами і забувалося після них, цього разу довше зберігає свою загостреність. Але в усіх випадках залишається одне спільне: мовну проблему найбільше педалюють по­лі­ти­ки, се­ред яких немає фахівців у мовознавстві. При цьому серед пере­січ­них обивателів по­ши­рю­ють­ся хибні уявлення про функціонування мов та пра­вові принципи їх уживання: почасти — через добросовісну необізна­ність учас­ни­ків дис­ку­сій, почасти — цілеспрямовано, з метою умисного обману. Го­ло­сів же професіоналів у цій галузі, які, не опускаючись до голих емоцій, могли би внес­ти наукову ясність у суть справи, — на жаль, здебільшого не чути. Тим ча­сом ясність потрібна для того, щоб точніше сформулювати завдання і спря­му­ва­ти безплідно розтрачувану енергію на ефективне їх виконання.

Ці міркування якраз на часі, оскільки розробляється та обговорюється Проект Концепції державної мовної політики в Україні, готується новий законопроект для другої ратифікації Європейської хартії реґіональних або міноритарних мов.

Концепція державної мовної політики в Україні має бути дороговказом для конкретних дій. Тому в ній не повинні міститися декла­ра­тивні по­ло­жен­ня, які немож­ли­во реалізувати. Наприклад, у 1-му абзаці II розділу про­ек­ту Кон­цеп­ції кон­ста­тується, що «Сучасна мовна ситуація в Україні є на­сам­перед ре­зуль­татом три­валої війни про­ти української мови, укра­їн­сь­кої іден­тич­ності й української дер­жав­ності...» (підкреслення наше. — Є.Х.). Чи озна­чає це, що Концепція, кон­ста­ту­ю­чи на­слід­ки війни, ви­ма­гає відкрити бо­йо­ві дії у відповідь?

Істо­рич­ний фактаж загалом не викликає за­пе­ре­чень, хоча стилістика викладу може бути вдосконалена; але місце йо­му — в пу­блі­ци­стич­них тво­рах, а не в Кон­цеп­ції. Викладачі іноземних мов знають, на­скіль­ки важливо сти­му­лю­ва­ти бажання їх вивчати. Так само і прагнення утвер­ди­ти українську мо­ву се­ред тих, хто нею досі не володіє, вимагає перед­усім по­зи­тив­ної психо­логіч­ної мотивації. Роздратування тут проти­по­казане.

Це — найістотніша хиба запропонованого проекту Кон­цеп­ції державної мовної політики в Україні, яка позбавляє нас змоги аналізувати цей документ де­таль­ніше. Тому обмежимося загальними заувагами: у проекті Концепції міс­тять­ся, з одного боку — внутрішні супереч­но­сті, а з другого боку — повтори схо­жих положень у різних місцях. Їх ліпше було б ви­сло­ви­ти в суміжних аб­за­цах, у ло­гіч­ній по­слі­довності. Похибок у проекті набирається стільки, що він не піддається окремим поправ­кам, і його, на нашу думку, слід переписати за­но­во.

Проект Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про ра­ти­фі­кацію Європейської хартії реґіональних мов або мов меншин»« — так повністю офіційно називається законопроект, яким пропонується вдруге ра­ти­фі­кувати згадану Хартію, внісши вточнення у засади її застосування та в самий текст офіційного перекладу українською мовою.

Стаття 1 Хартії визначає такий по­нят­тє­вий ряд: «реґіональна або мі­но­ри­тар­на мова»; «територія, де використову­єть­ся реґіональна або мі­но­ри­тарна мо­ва»; а також «мова, не пов’язана з пев­ною територією». Стаття 3 додає термін «офі­цій­на мо­ва, що менш широко ви­ко­ри­стовується на всій або частині її території». Отже, пропонуються три основоположні поняття, пов’язані зі ста­ту­сом мов, і четверте — територія використання мови. Завдяки такому по­нят­тє­во­му на­бо­ро­ві, Хартія міс­тить ви­со­кий де­мо­кратичний потенціал, перед­ба­ча­ю­чи, що в деяких випадках і офіційна (або державна) мова, незва­жа­ю­чи на її фор­маль­ний статус, може теж по­требувати реального захисту.

Тож у статті 5 нового законопроекту українська мова з цілковитою під­ста­вою ви­зна­ється офі­цій­ною, що менш викори­сто­вується на частині те­ри­то­рії дер­жа­ви і потребує певного за­хи­с­ту в цій частині: в Автономній Рес­пу­блі­ці Крим, у Дні­пропетровській, Донецькій, За­по­різь­кій, Луганській, Ми­ко­ла­їв­сь­кій, Одеській, Хар­ківській, Херсонській областях, у місті Се­ва­сто­полі.

У законопроекті перелічено також інші мови, яким в Україні про­по­ну­єть­ся державне сприяння, але це зроблено некоректно. Необхідно не лише назвати мо­ви, які бере під захист Україна, але й окрес­ли­ти території, на яких їм надаватиметься підтримка. Це випливає як із зміс­ту Хартії, так і з міркувань здо­ро­во­го глузду. Адже якщо навести лише пе­ре­лі­к мов без окрес­лення тери­то­рій їх захисту, то це озна­ча­ти­ме, що дер­жава Україна бе­реть­ся під­три­му­вати їх усі (у то­му числі, скажімо, їдиш, ка­ра­їм­сь­ку, угорську мови та ще кіль­ка­на­дцять перелічених) на всій своїй те­ри­то­рії — що недоцільно, затратно, а от­же — нездій­сненно і без­від­по­ві­даль­но.

Оскільки те­ри­то­рію особливої під­трим­ки в даному законопроекті чітко окрес­ле­но для державної української мови, то неспра­ве­дли­во цим са­мим актом надавати ширшого те­ри­то­рі­ального спри­ян­ня будь-якій ін­шій мові, ніж державній українській. Тому статус «не пов’язаної з пев­ною територією» про­понується не надавати жодній із мов в Україні. Конкретні території спри­ян­ня так само ма­ють бути визначені і для ро­сій­сь­кої мови, яка не повинна ста­но­ви­ти ви­нятку.

Зрозуміло, що території, на яких держава зобов’язується підтримувати кож­ну з мов, му­сять бу­ти ви­зна­чені екс­пертами за участю відповідних на­ціо­наль­но-куль­тур­них то­ва­риств в Україні. Експертні висновки щодо територій по­вин­ні бути включені до зако­но­проекту, а от ухвалювати його має найвищий законодавчий орган дер­жа­ви. Це трудомісткий процес, проте пі­ді­йти до спра­ви коректно іншого способу не вбачається.

У Хартії сказано, що реґіо­наль­ні або міноритарні мови і те­ри­то­рії їх ви­ко­ри­стан­ня визначаються кожною Договірною Стороною, а це озна­чає — кожною дер­жавою, що при­єдна­лася до Хартії. Отже, спроби робити це не на дер­жав­но­му рівні, а ор­га­нами міс­це­вого самоврядування — суперечать са­мій Хартії.

Створення й культивування мовного середовища — одне з основополож­них понять у вивченні та під­три­ман­ні мов, про яке у проекті Концепції дер­жав­ної мовної політики в Україні нічого не сказано. Ми розуміємо неперервне мовне середовище (або мовний континуум) як сукупність таких умов, за яких та чи інша мова функ­ціонує на певній території на достатньому рівні, щоб особи, котрі вжи­вають дану мову, не мали потреби і не при­му­шу­ва­ли­ся в ме­жах цієї території пере­хо­ди­ти на іншу мову. Носії ре­ґіо­наль­них або міноритарних мов можуть відчути потребу перейти на іншу мову, здебільшого на укра­їн­сь­ку, при виході за межі такого середовища; для носіїв укра­їн­сь­кої мови, за Конституцією, та­ке се­редо­ви­ще має бути забезпечене на всій те­ри­то­рії Укра­ї­ни, і потреба переходити на іншу мову мо­же ви­ни­ка­ти тільки при виїзді за кордон.

Неперервне українське мовно-куль­турне середовище на всій території Укра­ї­ни та існування на цій самій території неперервних локальних осе­ред­ків інших мов та куль­тур, як здається, суперечать одне одному; проте на­справді су­пе­реч­ність між ними по­зір­на: розв’язується вона хоч би й по­нят­тя­ми тео­рії множин у математиці, якщо припустити, що достатня кількість еле­мен­тів нале­жить двом або більше множинам одночасно (у нашому випадку — якщо достат­ня кількість громадян дер­жа­ви одночасно володіють двома або біль­ше мо­ва­ми). У такому разі до­ся­га­ється оптимальна комфортність як для но­сі­їв укра­їн­ської мови (вона ж дер­жав­на, або офіційна), так і для представників мовно-культурних меншин.

Щоб досягти такої оптимальної комфортності, пропонується набір коротких і простих принципів, пов’язаних із зруйнуванням деяких хибних стерео­типів та утвердженням натомість раціональних правил.

Перший хибний стереотип такий: що не підтримується державою — те буцімто ущемлене або заборонене. Якщо російська мова не державна — зна­чить, вона начебто витісняється.

Насправді це не так. Держава мусить усебічно підтримувати функціонування державної української мови у всіх сферах і може робити це щодо інших мов або на засадах доброї волі, або згідно із зобов’язаннями за Європейською хартією реґіональних або міно­ри­тар­них мов (до якої, зрештою, теж приєднується на за­са­дах доброї волі). Але ніхто не забороняє також недер­жав­ним, зокрема при­ват­ним, структурам підтримувати будь-яку мову, національно-куль­турне то­ва­ри­ство, освітній заклад чи засіб ма­со­вої інфор­ма­ції будь-яким за­конним спо­со­бом, у тому числі фінансами. Можливе сприяння із-за кордону, прикладами яко­го є інформаційні й культурні центри різних країн, котрі спри­яють також ви­вчен­ню відповідних мов.

Другий хибний стереотип: надати російській мові статусу другої дер­жавної нібито дуже просто, і це буцімто тільки розширить права громадян.

Насправді це не так розширить права, як накладе додаткові обов’язки щодо культиву­ван­ня російської мови поряд з українською, — а це дуже непросто.

Російськомовни­ми в нас часто-густо називаються громадяни не тому, що досконало володіють росій­сь­кою мовою, а тому, що будь-яку іншу мову вони знають іще гірше.

Чи то жартома, чи до певної міри й серйозно британські ревнителі культури англійської мови часом кажуть про мову Сполучених Штатів Америки: хоч би вона вже настільки відійшла від нашої, аби ми перестали одне одного розумі­ти! Тоді вона вже називатиметься американською, і ми більше не нестимемо жодної від­повідальності за всі тамтешні мовні витребеньки.

А чи порадує ревнителів культури російської мови «внесок» у тво­рен­ня но­во­го її варіан­та на державному рівні України? Уже тепер гостей із поріднених міст Росії бентежать уживані в міській управі Харкова «средствá» і «долж­но­стя́»; а ко­ли побратими з Москви чи Санкт-Петербурга чують розповідь ви­со­ко­го посадовця про «город­скую территориальную громаду» — то вже з трудом розуміють до­мо­ро­ще­ного поборника «реґіональної» російської мови. Адже укра­їнська «гро­ма­да» означає зовсім не те, що по-російському: «Громады гор видны на горизонте…» Про що хочуть у Харкові розповісти гостям — ро­сій­сь­кою мовою то зветься «город­ская территориальная община».

Пригадується, з якою люттю керівник Харкова характеризував одного укра­їн­сь­ко­го діяча, котрий поїхав на переговори до Москви з перекладачем і цим ні­би­то надовго зіпсував міждержавні відносини. Але ж, по-перше, слабкою ви­яв­ля­єть­ся основа таких відносин, якщо прийняти на віру, що їх легко може зі­псу­ва­ти од­на людина за один день. А по-друге, приклади неква­ліфікованої ро­сій­сь­кої мовотворчості в Укра­ї­ні множаться остан­нім часом, і мимоволі спадає на дум­ку крамольне при­пущення: якщо наші діячі не спроможні висловити свої дум­ки грамотною російською мовою, то, може, і справді, краще довірити цю спра­ву кваліфікованому перекладачеві? Тим паче що навіть із ра­дян­сь­ко­го ми­ну­лого доходять перекази про участь перекладачів у деяких випадках укра­їн­сько-російського міжуніверситетського спілкування.

Очевидно, що відповідальність за культивування російської мови в разі на­дан­ня їй статусу державної в Україні — ляже непосильним тягарем на тих, хто за ньо­го легковажно береться: з таким високим обов’язком перед ро­сій­сь­кою мовою вони вже тепер явно не справляються. І звідси, та й не ли­ше з цьо­го, логічно випливає висновок:

Державна мова в Україні повинна бути тільки одна — українська.

Коли поборники російської мови як державної в Україні говорять про дві державні мови у Фінляндії та Ізраїлі, про чотири офіційні мови у Швейцарії, во­ни якраз замовчують існування правил обов’язкового володіння тією чи іншою мо­вою, реґламентованого порядку їх уживання та поширення ними інформації.

Яскравий приклад — спекулятивне посилання на другий абзац статті 6 нині чинного Зако­ну «Про мови в Українській РСР»: «Незнання громадянином укра­їн­ської або російської мови не є підставою відмови йому у прийнятті на ро­бо­ту». При цьому не цитують цей самий абзац до кінця, де сказано: «Після при­йнят­тя на роботу службова особа повинна оволодіти мовою роботи органу чи організації в обсязі, необхідному для виконання службових обов’язків». Подібна ви­мо­га міститься і в першому абзаці цієї статті, а сама її назва гласить: «Обов’я­зок службових осіб володіти мовами роботи органів і організацій» (під­креслення наше. — Є.Х.). Якби сенс стат­ті був таким, якого їй хочуть на­да­ти політичні шахраї, вириваючи з неї шматок, то вона називалась би інакше: «Право службових осіб не володіти укра­їнською мовою і не відповідати нею на звернення громадян».

Отже, в забезпеченні неперервності мовно-культур-них се­редо­вищ як для укра­їнської мови, так і для міноритарних, або меншинних, мов мусять бути розроблені і здійснюватися певні правила їх застосу­ван­ня.

У неперервному мовному середовищі мусить діяти принцип безвідмовності у функціо­ну­ванні мови: чи то на всій території держави (для державної мови), чи то на певній визна­че­ній територій (для міноритарної мови). Це означає: якщо громадянин бажає, приміром, спілкуватися українською мовою з дер­жав­ним чиновником чи банківським клерком, придбати в системі розповсюдження преси газету українською мовою — йому в цьому не повинно бути від­мов­ле­но на всій території України під жодним приводом, а тим паче в образливій фор­мі («Мы украинскими изданиями не торгуем», «Кроме вас, здесь это нико­му не нужно», «Большинство харьковчан говорит по-русски» то­що).

Якщо деякі заходи навіть економічно менш вигідні і попит місцями справді по­ки що неве­ли­кий — то, по-перше, на те й існує державний ста­тус мови, щоб по­тре­би громадян за­довольняла держава, перекриваючи своїми фі­нан­са­ми можливі втра­ти, скажімо, приватних роз­по­всю­джу­вачів преси; а по-дру­ге — не лише попит дик­тує пропозицію, але й цивілізована пропозиція фор­мує культуру попиту.

Так са­мо не повинно бути відмовлено в доступі до інформації ре­ґіо­нальними або міноритарними мовами на тих частинах території держави, які визначено для кожної з цих мов за положеннями приєднання даної дер­жа­ви до Європейської хартії на основі експертних оцінок.

При цьому у функціонуванні співіснуючих мов мусить бути забезпечена їх роз­дільність. Це озна­чає: визна­че­ність місця та часу, де і коли носієві да­ної мо­ви забезпечено мож­ли­вість отримання ін­формації і/або живого спіл­ку­ван­ня тільки цією мо­вою. Плу­танина та змішування мов не до­пу­ска­ють­ся, оскільки супере­чать лін­ґві­стич­ній культурі. Приклад дуже простий і зро­зу­мі­лий: хто хоче почути гарну російську мову — налаштовує свій приймач на від­по­від­ну російську радіостанцію з упевненістю, що почує бажану мову, а не якусь іншу. Те ж саме на українських радіо- та телестанціях мусить бу­ти забезпечене для тих, хто хоче почути українську мову, а не якусь іншу.

Певний виняток можуть становити багатомовні радіостанції, але й тут бага­то­мовність не означає безладу: час виходу передач тією чи іншою мовою ре­ґла­мен­тується строгим розкладом і відомий слухачам.

На завершення — ще кілька стереотипів, які потребують наукового спро­сту­ван­ня, бо своєю хибністю за­ва­жа­ють здій­сню­ва­ти конструктивну мовну по­лі­ти­ку.

Один із них — про нібито російсько­мов­ні схід і пів­день України, нібито переважно російськомовну північ, з якими начебто нічого не вдієш, крім як ви­зна­ти їхню мову дру­гою державною.

Це неправда, і щоб упевнитися в тому, досить проїхати та пройти селами Хар­ківщини і да­лі через Донеччину аж у луганські степи. Правда полягає в то­му, що на тлі переважно українськомовних сільських країв неприродним кон­трас­том ви­різ­няються міста, де українська та ро­сійська мови побутують серед на­селення при­близ­но пів-навпіл, а переважно російськомовними є певні місь­кі еліти: про­мис­ло­ва, фінансова, інженерно-технічна, спортивна тощо. Ви­творилися во­ни штуч­но, дією ме­ха­нізму минулих часів: допущення до цих еліт і до від­по­від­но­го рівня добробуту супрово­ди­ло­ся обо­в’яз­ко­вою ви­мо­гою — від­мо­ви­ти­ся від укра­їнської мови і укра­їн­сь­ко­го само­усві­дом­лення. На­віть якщо ця вимога не висловлюється формально, то відпрацьовано спо­соби створення пси­хологічного дискомфорту для україномовців.

Цей меха­нізм — через нерозуміння його сутності, невміння чи небажання нарешті його де­монту­ва­ти — на жаль, подекуди діє далі і в незалеж­ній Україні. Навпаки, розуміння цих явищ, уміння та бажання раціонально впливати на них дають змогу поставити реальні цілі й домогтися їх здій­снен­ня.

Не треба ні­кому штучно нав’язувати українську мову — досить ли­ше припинити дію механізму, за допомогою якого українська мова й понині справді штуч­но не допускається до еліт, — і вона цілком природно й неви­му­ше­но займе по праву належне їй місце.

Не треба намагатися охопити зразу широкі маси — досить ли­ше тих осо­би­стостей, які вже перебувають в елітах і володіють українською мовою. Дер­жава має передусім посприяти їм, щоб вони почувалися ком­форт­но у ви­користанні української мови. Коли вони ста­но­ви­ти­муть кри­тичну ма­су — решта в елітах без жодного насильства наслідує їхній при­клад. Еліти у свою чергу справ­лять благодійний вплив на решту населення. Це до­во­дять історичні при­кла­ди Чехії, Литви та Росії, де в попередні епохи серед еліт па­ну­ва­ли відповідно німецька, польська та французька мови, а потім на­ціо­наль­ні мо­ви «із села» ввійшли в ужиток еліт і згодом спокійно за­йня­ли належні їм міс­ця на дер­жав­но­му рівні.

Ще один спекулятивний антинауковий стереотип твер­­­-дить, що «чистої укра­їн­ської мови» майже не почуєш у наших селах сходу й півдня України, тож і нічого, мовляв, підносити її тут на п’єдестал.

Правда тут лише в першій частині твердження, а повна правда полягає в то­му, що нині, коли й села пронизані масовими комунікаціями, — не знайдеш там уже ніякої «чистої мови»: ані української, ані російської, ані будь-якої іншої. Дав­но вже ми­ну­ли часи Івана Котляревського, Тараса Шевченка та Вука Кара­джи­ча, який про­сто зафіксував свій сільський діалект і тим витворив основи лі­те­ратур­ної сербської мови. У наш час еліти в усіх країнах — зокрема й сіль­ські елі­ти — розмовляють не діалектами рідних сіл, а ви­вче­ни­ми у школах усіх рів­нів лі­те­ра­тур­ни­ми мо­ва­ми, культивованими в за­со­бах ма­со­вої ін­фор­ма­ції. А от яка мова доноситься цими засобами — залежить якраз від них.

Оскільки інтеліґентній людині нашого часу якусь мову так чи інакше треба ви­вчати — це теж по­ро­джує чергову спекуляцію: необ­хід­ність вивчення мови трак­тується як нібито її «на­в’я­зу­ван­ня». При цьому всі­ля­ко пере­біль­шу­ють­ся труднощі у вивченні саме укра­їнської мови, немов­би їх не існує при опа­нуванні російської. Зрозуміло, з якою метою це ро­биться — у на­вчаль­но­му про­це­сі підмінити одну мову іншою, хоч і спо­рід­не­ною.

Інколи кажуть: людина повинна говорити тією мовою, якою краще мис­лить, — і теж лукавлять, пропускаючи важливу передумову: краще мислить лю­ди­на тією мо­вою, якою її перед тим навчали. Цього можна досяг­ти на­віть декількома мовами — з викладачем чи самотужки, з більшим чи мен­шим успі­хом, з біль­шою чи мен­шою їх «чистотою».

А це означає: якщо вже щиро дбати про те, щоб наше українське село більше говорило «чистою мо­вою», то логічно наближати до нього са­ме сучасну літературну українську мову, яка ним і спри­ймається найлегше.

Насправді ж легко не дається жодна наука, і докладати зусиль тре­ба при ви­вчен­ні будь-якої мови. Бухгалтер повинен принаймні знати цифри й володіти арифметикою — це вважається нормальною вимогою, а не на­силь­ством над його свободою. Водій мусить знати й виконувати Правила дорожнього руху, а якщо він уважає це ущемленням своєї волі, то має повне право від­мо­ви­ти­ся від керування автомобілем. Ці загальнозрозумілі принципи не піддаються по­лі­тичним спекуляціям, до цього ж треба прагнути й у мовній сфері.

Європейська хартія реґіональних мов або мов меншин — а у проекті нової редакції перекладу це Європейська хартія реґіональних або міноритарних мов — становить добру основу для гармонізації вживання мов в Україні. Для цього, як уже зазначено вище, потрібні експертні визначення стану цих мов і те­риторій їх застосування з урахуванням їх у формулі ратифікації.

Якщо ж не прагнути широкої міжмовної злагоди, а користатися Хар­тією та авторитетом Європи лише як демагогічним прикриттям для до­сяг­нен­ня інших істинних цілей, — наприклад, надання необмежених привілеїв тільки ро­сій­сь­кій мові на всій те­риторії України (поки не вдається зробити її держав­ною), — тоді не треба ні­яких експертних досліджень, і все робиться на­ба­га­то про­стіше.

На який шлях повернуть українські політики та законотворці цього разу — оце й може стати індикатором їхніх справжніх намірів.

Кременчужанин Роман Пустовий помер 18 березня 2006 року в Автозаводському райвідділі міліції. Його смерть сталась наприкінці виборчої кампанії, тому у вирі політичних подій не набула великого розголосу з боку мас-медіа. Втім, обставини цієї справи не дозволяють її забути та поховати в архівах прокуратури. А, навпаки, вимагають притягнення до відповідальності винних у смерті Романа Пустового. 18 жовтня минуло сім місяців з дня його смерті, а прокуратурою досі не надано висновку – від чого Роман загинув.

Встановлені факти

Якщо в день смерті та через тиждень після неї не можна було отримати максимально достовірну інформацію, то вже сьогодні є міцний ланцюг встановлених фактів, які надають можливість точно розповісти події.

Отже, Роман Пустовий, приблизно в 23.00 17 березня прийшов до своєї дружини, Ірини Пустової, з якою вони останнім часом спільно не проживали. Відомо, що Ірина 7 березня подала на розлучення. Роман прийшов із метою помиритись з дружиною, втім був напідпитку.

Ірина Пустова в квартиру його не пустила, просила піти. Роман, навпаки, уходити не бажав, стукав в двері, просив пустити і розмовляв із нею через двері. Ірина викликала патруль міліції через чергову частину. Міліцейський патруль швидко приїхав і затримав Романа Пустового за дрібне хуліганство. Коли співробітники міліції затримали Романа, то Ірина відкрила їм двері і побачила Романа. За її словами, лише рукав куртки був вимараний в білій крейді. В іншому, як вона стверджує, він був чистий і неушкоджений.

Близько 12 години ночі Роман Пустовий був доставлений до Автозаводського РВ Кременчука за адресою: вул. Київська, 7. Там його посадили в одну з трьох камер. О 1 годині 38 хвилині до міської станції швидкої допомоги зателефонували з Автозаводського РВ і викликали швидку допомогу до громадянина Пустового. Причина виклику – носова кровотеча.

До Пустового виїхала чергова бригада станції швидкої допомоги на чолі із лікарем Танцюрою Н.І., яка проводила його огляд. За її словами, Роман був неушкоджений, носової кровотечі вже не було, але огляд ротової порожнини виявив залишки крові. Це означає, що кровотеча дійсно була. Втім, жодних інших ушкоджень вона не виявила.

Близько сьомої години ранку 18 березня Роман Пустовий помирає. В остаточному лікарському свідоцтві про смерть, виданому Кременчуцьким бюро судмедекспертизи зазначається, що його смерть сталась внаслідок закритої черепно-мозкової травми, перелому кісток склепіння черепу та крововиливів над твердою та під м’яку мозкові оболонки та в речовину головного мозку.

Позиції сторін

Основною позицією співробітників Автозаводського РВ була та, що Роман Пустовий вже поступив до них з цими ушкодженнями. Ця їх думка спричинила допити дружини Пустового та її сестри Тетяни, що проживає разом з Іриною. Ірину Пустову допитували вже 18 березня впродовж шости годин і вимагали визнати свою вину. На черговій прес-конференції начальник Кременчуцького міського управління МВС Василь Овчаренко зазначив, що попередньо встановлено – переломи черепу були спричинені ударами тупим плоским предметом – можливо кухонною дошкою чи сковорідкою. Версію щодо побиття Романа Пустового співробітниками Автозаводського РВ голова Кременчуцького міського управління МВС категорично відкидав і додавав таку фразу: «Бити його було нема за що – він поводився спокійно». Таким чином працівники міліції намагались представити смерть Романа, як результат побутової сварки, в якій їх підставили, і людина за збігом обставин померла на їх території.

Ірина Пустова не визнавала своєї провини і стверджувала, що сварки з насильством не було. У міліції з’явилась версія про те, що побив Романа батько сестер, який теоретично міг би зтикнутись з ним на сходах біля квартири Ірини. Втім, ця версія також категорично заперечувалась. Тим більше, що батько – профессор місцевого університету і руки ні на кого не здіймав в житті за характеристикою доньок. Та і навряд чи зустрічався із Романом.

Версії прокуратури мало чим відрізнялись від версій міліції. Кримінальна справа була порушена за фактом смерті громадянина Пустового і передана на розслідування в... Автозаводський РВ. Щоправда, через деякий час Прокуратура Полтавської області забрала справу на вивчення і прийшла до висновку, що відмова порушити кримінальну справу щодо причетності працівників міліції дещо передчасна і потребує додаткового вивчення. Можливо, це сталось завдяки численним зверненням до Президента, Генеральної Прокуратури та Міністра Луценко. Справа була знову передана до Прокуратури м. Кременчука, де вона знаходиться по сьогодні.

За час знаходження на розслідуванні в Автозаводському РВ справа Пустового набула нової версії з боку працівників міліції. На думку слідчих райвідділу, Роман... впав по дорозі до дому дружини і прийшов вже до неї з переломом черепу. І, навіть, знайшлись свідки, які це бачили. На думку двох бабусь із другого під’їзду сусіднього дому, вони бачили як чоловік, схожий на Романа впав на майданчику перед домом близько 23 години 17 березня. Ця версія викликає сумніви, бо варто побачити місцевість, з якої бабусі мали б побачити падаючого Романа, щоб зрозуміти, що це просто неможливо. Тим більше ніччю. Втім, не тільки тому ця версія є хибною.

Батько Романа Пустового, Юрій Пустовий знаходиться в тісному контакті із журналістами всі шість місяців і проявляє стійку наполегливість у бажанні досягти справедливості в цій справі. На його переконання, сина було вбито працівниками міліції. «Прокуратура це вперто не хоче бачити та говорити про це. Вони шукають будь-яку можливість для того, щоб затягти слідство та уникнути його завершення», – стверджує Юрій Володимирович.

Результати розслідування

В червні Юрія Пустового було визнано потерпілим і він мав можливість ознайомитись із результатом розширеної судмедекспертизи. За словами Юрія Володимировича, цей результат судмедекспертизи виявив три речі. Перша: переломів черепу було два, а також існували інші ушкодження, які відносились до тяжких тілесних. Друга: два переломи черепу були не пов’язані один з одним, адже лучі, що розходились від центрів переломів, перетинались перпендикулярно, а не виникли один від одного. Третя: механізм утворення переломів не дозволяє стверджувати, що вони виникли в результаті вільного падіння з висоти власного зросту. Тобто, Роман не падав біля будинку, як це стверджували нічні бабусі та правоохоронці з Автозаводського РВ.

Втім, в результаті судмедекспертизи зазначено і інше: «после полученных травм потерпевший мог определенный промежуток времени передвигаться». Таке дуже нечітке формулювання вимагає додаткової експертизи. Результати першої судмедекспертизи були відомі ще в червні, а на сьогодні ж досі немає результату додаткової експертизи, яка могла б чітко сказати – скільки часу після отриманих травм Роман ще міг жити, адже «определенный промежуток времени» – може бути тижнем, місяцем і хвилиною, а «передвигаться» можна повзком, а можна бігати.

Прокурор м. Кременчука Віктор Павлійчук обіцяє, що в цьому місяці – в жовтні прокуратура буде приймати рішення. За його словами, зараз немає підстав вважати, що тяжкі тілесні ушкодження Роману були нанесені працівниками міліції. Чому немає? Бо немає свідків цього. Втім, деякі процедури слідством прокуратури ще не виконані. Основною такою процедурою є «зводини віч-на-віч», в якій слідство має допитати разом чергових працівників міліції та бригаду лікарів станції швидкої допомоги, щоб з’ясувати, хто саме з них дає слідству неправдиві свідчення. Прокуратура обіцяє зробити цю невиконану досі процедуру по завершенню додаткової експертизи. Сьогодні очевидним є одне – хтось з них, або лікарі, або міліціонери слідству просто брешуть, а кому з них вірити - в прокуратурі не знають.

Коментар експерта: З самого початку розслідування обставинами справи зацікавились з Міжнародної Амністії, де збирають інформацію про можливі катування та жорстоке поводження в міліції. Для журналістського розслідування вони надали власні коментарі. Исследователь Міжнародної Амністії (МА) в Європі та Центральній Азії Хеза Макгілл, яка власне з самого початку і збирає інформацію про хід справи, повідомила про такі позиції МА у коментарі: «Справа має значення для України та МА тому, що якщо Українська влада проводить неупереджене та ефективне розслідування, це засвідчує, що є серйозні наміри побороти безкарність для катувань та жорстокого поводження. МА побоюється, що прокуратура не може забезпечити неупередженість розслідування через те, що існує конфлікт інтересів. Цей конфлікт інтересів обусловлений тим, що органи, відповідальні за розслідування і покарання винних в загальнокримінальних злочинах, виконують ті ж самі функції стосовно співробітників цих органів, які скоїли злочин. Прокуратура теоретично могла б грати керівну роль у попередженні катувань та інших видів жорстокого поводження. Втім, в більшості випадків, відомих МА, коли річ заходила про розслідування заяв про катування та жорстоке поводження, прокуратура бездіяла. Більше того, деякі юристи, з якими мали бесіди представники Міжнародної Амністії, вважають, що прокуратура скоріше сама породжує дану проблему, ніж сприяє її вирішенню».

P.S. По пальцях однієї руки можна порахувати згадки про притягнутих до кримінальної відповідальності працівників міліції. Найчастіше їх «проносить», бо найбільша їх загроза – звільнення з органів. Так, наприклад, один співробітник міліції Кременчука керував автомобілем в нетверезому стані та збив насмерть троїх людей. Він був покараний... підпискою про невиїзд та звільнений з органів заднім числом. У нього навіть не відібрали прав. Тому він працює зараз в одній зі служб таксі. Інші випадки покарань злочинців в міліцейському одязі малозначимі. Чи винна тут прокуратура, чи держава взагалі, яка не може забезпечити наявність механізмів захисту прав громадян в цих випадках? Батьку загиблого Романа Пустового все одне. Для нього має значення лише те, що прокуратура має передати справу до суду, а суд має визначити справедливе покарання для винних у смерті його сина. Втім, він не вірить в ефективність прокуратури і подав адміністративний позов на Автозаводський РВ, щоб довести наявність повноважень чергових міліціонерів забезпечувати охорону здоров’я Романа під час його перебування в райвідділі.

В октябре 2006 года Европейский Суд по правам человека попросил Украину представить письменные объяснения по обстоятельствам, изложенным в жалобах в отношении Яковенко и Кирпиченко, подготовленных при поддержке Фонда правовой помощи жертвам пыток и жестокого обращения.

Оба обращения связаны с нарушением прав задержанных. Яковенко Олег с 2003 года содержался в СИЗО г. Симферополя. Через два года после содержания у него были выявлены 4-я клиническая стадия ВИЧ-инфекции, кахексия (снижение веса более чем на 20% массы тела), туберкулёз лимфоузлов. По заключению врачей ему определена 1-я группа инвалидности. Несмотря на развитие этих серьёзных заболеваний, Яковенко длительное время не обследовали. После установления диагноза врачи настоятельно рекомендовали лечение Яковенко в стационаре. Однако он продолжался содержаться в ИВС, в условиях, тяжелых для содержания даже здорового человека. Его неоднократно этапировали из Симферополя в Севастополь и обратно. Не повиляли на ситуацию и многочисленные обращения матери Яковенко в различные инстанции. Только 28 апреля 2006 года, после применения Европейским Судом временных мер в соответствии с правилом 39 Регламента Суда, Яковенко был направлен на стационарное лечение. Ввиду тяжелого состояния здоровья Яковенко не может участвовать в судебных заседаниях по делу, однако мера пресечения до сих пор осталась без изменения.

Кирпиченко Сергей 29 января 2003 года был допрошен «с пристрастием» сотрудниками Пролетарского районного отделения милиции г. Донецка. По утверждениям заявителя, для того чтобы получить от него признание в убийстве, милиционеры надевали ему на голову полиэтиленовые пакеты, наполнив их дымом, избивали, выкручивали пальцы на ногах, зная о том, что у него имеются свежие ножевые ранения. На следующий день допрос был продолжен с применением той же методики. 10 дней Кирпиченко содержался под стражей, без оказания медицинской помощи. С жалобой о возбуждении уголовного дела по факту применения пыток Кириченко трижды обращался в прокуратуру Донецкой области, в возбуждении уголовного дела отказали, суд первой и апелляционной инстанции поддержали решение прокуратуры.

Опитування населення всього світу, яке провело БіБіСі, показало що третина населення підтримують застосування катувань у в’язницях при певних обставинах. 59% висловилися проти катувань, але 29% уважають прийнятним застосування катувань для боротьби з тероризмом.

27 тисячам чоловік в 25 країнах поставили запитання: чи прийнятні катування, якщо вони можуть надати інформацію, що врятує життя? Всі країни, у яких проводили опитування, підписали Женевську конвенцію, що забороняє застосування катувань і жорстокого й принизливого обігу.

Близько 36% опитаних американців відповіли ствердно, тоді як 58% не погодилися з ними. У США, поряд з Ізраїлем (43%) і Росією (37%), найвищий відсоток тих, хто підтримує катування. Крім того, катування вважають допустимими при певних обставинах жителі Іраку (42%), Філіппін (40%), Індонезії (40%), Китаю (37%).

Показники в Ізраїлі розділені за релігійним критерієм. Більшість іудеїв – 53% – схвалюють застосування катувань, і лише 39% хочуть їх заборонити. У той же час, мусульмани, які живуть на території Ізраїлю (їх 16%), переважною більшістю висловилися проти будь-якого застосування катувань.

Найбільше категорично проти катувань висловилися італійці: 81% жителів Італії вважають, що катування не можуть бути виправдані нічим. Високий відсоток тих, хто проти катувань, також продемонстрував опитування в Австралії, Великобританії, Німеччині, Канаді й Франції.

В Україні 54% опитаних висловилися проти катувань, але 29% уважають їх припустимими.

Нижче наведені показники по всіх країнах: 

По этому закону пытки фактически переименовываются в «жесткие методы допроса» и, таким образом, выводятся из поля действия Женевской конвенции, запрещающей пытки.

В то же время законом впервые запрещены изнасилования указанных подозреваемых и биологические эксперименты над ними.

Новые правила допросов также впервые запрещают военнослужащим (но не запрещают сотрудникам ЦРУ):

1) бить заключенных,

2) травить их собаками,

3) лишать воды и еды,

4) топить в воде,

5) пытать их электричеством и огнем,

6) причинять боль другим путем.

Сотрудники спецслужб, которые будут проводить подобные допросы, освобождаются от какой-либо ответственности за свои действия.

Какие-либо меры контроля за ведением допросов не предусматриваются.

Конкретные инструкции о ведении допросов остаются прерогативой исключительно президента США и, видимо, будут засекречены.

Закон запрещает узникам-иностранцам:

1) жаловаться на обращение с ними в период заключения,

2) оспаривать правомерность их задержания и содержания под стражей.

По мнению правозащитной организации «Международная Амнистия»: «Военные комиссии учреждены органами исполнительной власти и не являются независимыми судами. Их деятельность не соответствует международным нормам справедливого судебного разбирательства. Ни одно разбирательство, проводимое военными комиссиями, не имеет никакого отношения к правосудию и даже не создает видимости такового.»

И действительно, единственный судья в составе военной комиссии (военный судья) не имеет права голоса при вынесении приговора. Приговоры (и в том числе смертные приговоры) выносятся непосредственно и исключительно сотрудниками Пентагона и спецслужб.

P.S. Закон стал ответом на постановление Верховного суда о применении Общей статьи 3 Женевских конвенций и разъясняет нормы поведения для сотрудников американских спецслужб, задерживающих и допрашивающих незаконных вражеских комбатантов, говорится в заявлении, распространенном президентом США 27 сентября. Закон также устанавливает всеобъемлющую законодательную базу для деятельности военных комиссий по судебному преследованию террористов, сказал Буш.

29 июня Верховный суд США вынес постановление по делу подозреваемого террориста и узника Гуантанамо Салима Ахмеда Хамдана, в котором говорится, что Общая статья 3 Женевских конвенций применяется к войне, которую США ведут с «Аль-Каидой».

Закон определяет, что следует считать нарушениями Общей статьи 3, положения которой, по мнению администрации Буша, нуждаются в разъяснении. Нарушения включают в себя пытки, жестокое или бесчеловечное обращение, проведение биологических экспериментов, убийство, расчленение трупов или умышленное причинение телесных повреждений.

Закон также запрещает военным комиссиям рассматривать доказательства, полученные после 30 декабря 2005 года с помощью методов допроса, подразумевающих жестокое или бесчеловечное обращение. 30 декабря 2005 года президент Буш подписал дополнительный законопроект об ассигнованиях на нужды Министерства обороны на 2006 год, содержащий раздел, известный как «поправка Маккейна», который устанавливает нормы гуманного обращения с задержанными.

Одно из спорных положений Закона о военных комиссиях лишает задержанных права оспаривать свое содержание под стражей в федеральных судах США (habeas corpus).

Для вступления в силу законопроект должен быть принят как Палатой представителей, так и Сенатом, для чего обычно требуется долгая проработка в комитетах и подкомитетах. Если Сенат и Палата представителей принимают различные варианты одного и того же законопроекта, то согласительный комитет в составе членов обеих палат проводит свое заседание, чтобы выработать компромиссный вариант. Последний должен быть утвержден обеими палатами, прежде чем он будет направлен президенту для подписания или наложения вето. Поскольку в данном случае оба законопроекта идентичны, заседания согласительного комитета не потребуется, однако Палата представителей должна официально утвердить законопроект Сената.

За інформацією прес-служби, що існуючі бланки лікарняного листа змінюватися не будуть. Рішення Печерського суду винесено за позовом лікаря з Вінниці Світлани Побережець.

Якщо пацієнт (у відповідності зі своїм конституційним правом) не хоче, щоб діагноз його хвороби був вказаний у лікарняному листі, то за його заявою лікувальна установа зобов’язана задовольнити його прохання.

Однак, відповідно до постанови, лікувальна установа зобов’язана занести діагноз і шифр захворювання пацієнта в медичну карту, що зберігається в лікувальній установі.

Прес-служба повідомила, що раніше Мінздрав вирішив надрукувати новий зразок бланків лікарняних аркушів, однак Фонд соціального страхування тимчасової втрати працездатності виступив проти такого рішення.

Фонд вважає, що вилучення інформації про діагноз із лікарняного аркуша буде заважати реалізовувати права й обов’язки страховика.

Відповідно до повідомлення, для консультацій і уточнень громадяни можуть звертатися до керівників медичних установ, управління охорони здоров’я обласних (міських) держадміністрацій.

Представники громадських організацій виступили проти ініціативи Київради заборонити збори, мітинги і пікети у центрі міста.

З таким проектом виступив депутата Київського ради від Блоку Юлії Тимошенко Ігор Добруцький . Газета "Комерсант" www.kommersant.ua пише , що про це було повідомлено на прес-конференції , яка відбулася у вівторок.

Сам пан Добруцький стверджує, що "законопроект ще не доопрацьований". Примітно, що проти цієї пропозиції виступили не тільки представники інших партій, але й навіть колеги пана Добруцкого по блоку.

17 листопада минулого року депутати минулого скликання Київського ради вже голосували за такий законопроект про обмеження проведення масових акцій у центрі міста, де проводитися лише "загальнодержавні і загальноміські свята". Це викликало невдоволення з громадських організацій, представники яких опротестували рішення Київського ради в Шевченківському суді. 7 березня суд сксував це рішення як невідповідне Конституції.

На прес-конференції керівники громадських організацій "Молодь – надія України" і "Інститут «Республіка»;";" Вадим Гладчук і Володимир Чемерис розкритикували законопроект депутата Київського ради від БЮТ Ігоря Добруцкого. У документі, розробленому паном Добруцьким, зокрема, пропонується "перенести недержавні масові акції з центру міста у райони". Голова "Молоді" Вадим Гладчук назвав плани Київради "неконституційними". "Є 39 стаття Конституції, у якій прямо йдеться про громадян на мирні зборів – мітинги і пікети. Скасувати захід такого роду може суд, але аж ніяк не Київський рада. Це відвертий свавілля. Свого часу адміністрація міста хотіла і скасувати таким самим чином і помаранчеву революцію",– заявив пан Гладчук. Після цього він пригрозив розробникам закону: "Крім 39 статті Конституції існує ще й 340 стаття Кримінального кодексу, у якій йдеться про відповідальності за перешкоджання у проведенні мітингів і пікетів". У свою чергу, Володимир Чемерис повідомив, в запропонованому законопроекті йдеться не тільки про заборону зборів у центрі, й про обмеження часу їх проведення. "Тобто вночі в наметовому містечку залишитися вже ніхто не зможе, та й самі намети, які стали символом опору, заборонять встановлювати. Нехай тоді взагалі заборонять виходити з дому – тоді ніяких мітингів не буде", – обурювався пан Чемерис. Пізніше він пообіцяв, що коли Київрада все ж проголосує за це рішення, "Інститут «Республіка»;" разом з iншими громадськими організаціями обов’язково оскаржить його в суді.

До планів Київради негативно поставилися і представники інших громадських організацій та партій. "Це протизаконна, антиконституційна ініціатива. Де був розум цього Добруцького, коли він вносив таку пропозицію? Він що, ставить себе вищою за Конституцію? Ми такому вирішення не підкоримося і виходитимемо на вулиці",– заявив Ъ глава організації "Форум порятунку Києва" Віталій Черняховський.

"Це якийсь черговий рецидив кучмізму, коли намагаються обмежити права людей. Ніякої загрози для суспільства мітинги і пікети не уявляють. Люди, звісно ж, не погодяться таким рішенням, це викличе протест, і ми його, звісно ж, підтримаємо. На спроби нас обмежити ми реагуватимемо жорстко",– заявив свою чергу глава політради громадянської партії "ПОРА" Євген Золотарьов і підкреслив, що "це, швидше за все, ініціатива одного депутата, а не бажання всього БЮТ". Слова пана Золотарьова в розмові з кореспондентом Ъ підтвердив депутат Верховної Ради від БЮТ Андрій Портнов: "Я поки цього законопроекту не бачив, але, якщо він з’явиться, я виступатиму категорично проти і вимагати внутрішнього розслідування, щоб зрозуміти, як він міг виникнути. Така ініціатива могла з’явитися лише від непродуманості. БЮТ ніколи не піде проти Конституції країни".

Родители северодонецких школьников получили записки следующего содержания:

«Уважаемые родители!

Вашему ребенку необходимо провести профилактическую прививку, пробу на туберкулез. В исключительном случае возможна индивидуальная реакция организма в течение одних суток в виде повышения температуры тела, местной гиперемии, которые не повредят здоровью Вашего ребенка. Другого метода защиты от тяжелых инфекционных заболеваний в мировой медицине пока нет. В случае отказа, согласно ст. 15 Закона Украины «О защите населения от инфекционных заболеваний», Ваш ребенок не может находиться в детском коллективе».

Записка действительно занятная. Звучит примерно так: дорогие родители мы вам сообщили, что будем делать прививки. Если будут осложнения вызванные прививкой, не говорите, что мы вас не предупреждали. Если откажетесь – не пустим вашего ребенка в школу. Информацию же о том, что существуют ситуации, когда календарь прививок может быть нарушен и это тоже соответствует статье 15 Закона Украины «О защите населения от инфекционных заболеваний», мы сообщать не будем. Зачем нам лишние проблемы. Ведь проверяющие органы нам предъявят претензии о нарушении календаря прививок. Поэтому мы вам сообщим, немного вас испугав. Это работает...

Сергей Буров, М’АРТ.

Это действительно очень серьезная проблема. Я готов принимать непосредственное участие в ее решении, а пока мои комментарии, просто как первая реакция:

1. В «мировой практике» на которую ссылаются авторы представленной записки, насколько мне известно, любая прививка считается изначально угрозой здоровью. Поэтому система защиты от инфекционных заболеваний в «мировой практике» построена по другому принципу.

Мне известна семья в моем городе, где родители – медицинские работники – вообще отказывались делать прививки своему ребенку до окончания школы. Т.е., как это часто бывает в нашей стране, закон может не соблюдаться в отдельных случаях.

2. Практику, существующую в Украине в этой области, я бы назвал «конвейерной». До недавнего времени родителей, как правило, даже не уведомляли о том, что будет проводиться профилактическая прививка. Медицинским работникам в школе необходимо выполнить «календарь прививок». Это для них главное. Принцип «не навреди» – на втором плане. Сейчас, чаще родителям сообщают о том, что будут делать профилактические прививки, как правило, делают это через ребенка, который может вообще забыть сказать об этом родителям. В этом случае, как правило, ребенку делают прививку и родители узнают об этом уже когда прививка сделана. Если родители все-таки узнали, что в школе будут делать прививки, то не всегда они поступают правильно, так как не компетентны в этом. Здесь я имею в виду, что существует много оснований, когда прививка может быть угрозой для здоровья (многие хронические заболевания и даже недавно перенесенная простуда). Как правило, родители, которые знают, что их ребенку прививку делать нельзя, сами заранее предупреждают об этом медперсонал школы. Но этот вопрос не может зависеть только от компетентности и ответственности родителей. На мой взгляд, должно быть так, что медперсонал школы не может сделать прививку, не получив справку о состоянии здоровья ребенка и письменное разрешение на это лечащего педиатра, который несет ответственность за свое решение.

Думаю, что в контексте этой проблемы некоторые нормы законодательства абсолютно реально и необходимо оспаривать. Нужно только хорошо к этому подготовиться. Ситуация еще сложна и тем, что это огромная индустрия получения прибыли, частью «сырья» в которой является человек и его здоровье.

Коментар «ПЛ»: Здається, не треба відкривати Америки і ламати списи там, де своє слово вже сказало українське законодавство. У нас, на жаль, багато чорних дір в законодавстві, але що стосується щеплень дітям, то все зафіксоване в законах і підтверджено рішенням Конституційного Суду України. В статті 39 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» від 1992.11.19, № 2801-ХІІ чітко визначено, що при здійсненні будь-яких медичних заходів лікар зобов’язаний пояснити пацієнтові в доступній формі мету запропонованих досліджень і лікувальних заходів. У випадках, коли це стосується неповнолітніх, така інформація повинна надаватися їх батькам або опікунам. Та ж сама законодавча норма підтверджена Конституційним Судом України.

Згідно з Рішенням Конституційного суду від 1997.10.30, №5-зп (справа К.Г. Устименка), лікар зобов’язаний на вимогу пацієнта, членів його сім’ї або законних представників надавати їм інформацію про мету запропонованих досліджень і лікувальних заходів, в тому числі і про наявність ризику для життя та здоров’я. Крім того, необхідно мати на увазі те, що ст 38 вищезгаданих «Основ законодавства України про охорону здоров’я» передбачає право кожного пацієнта вільного вибору лікаря, державного лікувально-профілактичного закладу за своїм вибором, якщо цей заклад має можливість забезпечити відповідне лікування.

Тобто батьки, які незгодні з такими незаконними діями медиків або керівників учбових закладів, мають всі законні підстави звернутися до суду, щоб захистити права і здоров’я своїх дітей.

Інна Сухорукова

Останнім часом депутати Харківської обласної ради та міська влада Харкова свідомо провокують сутички між громадянами, що мають різні погляди на історію України, різні релігійні вподобання тощо, штучно створюючи приводи для конфлікту. Таких сутичок у Харкові не було вже багато років.

Харків завжди був багатонаціональним, багатоконфесійним та толерантним містом, в якому навіть за часів громадянської війни не було єврейських погромів. В буремні 90-ті роки минулого сторіччя харківська міліція відзначилася тим, що майже не застосовувала силу.

В Харкові мирно співіснують Українська православна церква Московського патріархату, Українська автокефальна православна церков, католицька громада, єврейська громада і багато інших. Але коли вірні Української православної церкви Київського патріархату чекали візиту Патріарха Філарета, з дозволу міськвиконкому так званою «православної громадскістю» були організовані пікети біля культової споруди, учасники яких ображали віруючих, заважали людям пройти до своєї церкви.

14 жовтня 2006 року в Харкові сталася сутичка з представниками націонал-демократичних сил, які зібралися біля пам’ятного каменю воякам УПА, що був встановлений в Харкові зусиллями ентузіастів за кошти громадян. Міськвиконкомом в тому ж місці було дозволено провести мітинг представникам Партії регіонів, комуністам.

Тільки завдяки діям міліції та загону «Беркут» не сталося масового побиття громадян, але були окремі сутички, була зірвана панахида за загиблими патріотами України. Аналогічні акції проводяться націонал-демократами у цьому місці вже десять років, і ніколи раніше вони не викликали зацікавленості у комуністів чи інших політичних сил.

І такі пікети, і висловлювання харківського мера М.Добкіна в прямому телевізійному ефірі, коли він назвав вояків УПА «недобитими» – все це викликає тривогу та обурення у нас, харків’ян – громадян України.

Очевидним є те, що після виборів-2006 нова харківська влада свідомо і послідовно розколює суспільство, організовує штучні конфлікти. І СБУ, і прокуратура при цьому поводяться так, начебто нічого не відбувається.

Національного примирення, до якого Ви, пане Президент, закликали, погоджуючись на призначення уряду Януковича, у Харкові не спостерігається – і причину того ми вбачаємо не у харків’янах як таких, а у провокативних діях частини політичного естеблішменту, зокрема, представників Партії регіонів та КПУ, спрямованих на створення конфліктів між громадянами.

З кожним днем такі провокації стають дедалі зухвалішими – бо владні структури, що зобов’язані захищати права і оберігати спокій громадян, поводяться пасивно і фактично самоусуваються від виконання своїх передбачених законом обов’язків. Здійснення державної політики щодо захисту прав громадян на проведення мирних зібрань, відзначання близьких їм духовних свят, самостійне обрання церкви, до якої вони ходять – фактично стало справою лише громадянських активістів.

Харківська міська влада спільно із депутатами обласної ради планують безпрецедентний за своєю цинічністю крок, на який не наважувалася влада навіть за часів президентства Кучми – ліквідацію пам’ятного каменю воякам УПА у Молодіжному парку м. Харкова.

Всі ці події спонукають нас звернутися до Вас, Пане Президенте, із закликом прийняти міри, які б адекватно відповідали на загрозу національній безпеці України – перелічені події дають всі підстави казати про те, що така загроза стала сумною реальністю.

Від редакції «ПЛ»: поставити свій підпис під цим листом можна на сторінці:

http://maidan.org.ua/static/viol/1162305310.html

Мені 68 років, і з того часу, як мені стало відомо, що на Україні було таке явище, як УПА, комуністична брехня, в якій пройшло моє життя, відскакує від мене. Тепер для мене є правда і є надія, що буде відновлено справедливе ставлення до Української повстанської армії.

Не соромлячись, харківська влада за радянських часів ліквідувала цвинтар біля храму Усікновення глави Іоанна Хрестителя по вулиці Пушкінській, який став Молодіжним парком.

В 1987 році свідомі харків’яни самотужки, без допомоги, і навіть дозволу влади, в пам’ять померлих під час Голодомору, встановили Хрест. Пізніше стала поруч символічна могила всім воякам УПА, що загинули за незалежність України. Я з онуками садила тюльпани. Весною вони сходили, але злі люди їх нищили… А цього року почала висаджувати квіти біля Каменя пам’яти (як ми називаємо це місце) одна прекрасна українка і патріотка. Імені її я не пишу свідомо. Вона привозила чудові квіти (і до речі дуже дорогі). І в цьогорічне задушливе літо висаджувала квіти навколо Каменя. Навколо неї згуртувалися декілька літніх жінок. Але, як тільки появились перші квіти, вони були видерті з корінням. Ми насаджували нові – мали надію, що квіти переможуть людську жорстокість.

14 жовтня 2006 року я разом ще з одним харків’янином, інвалідом по зору, який готувався заспівати нову пісню про УПА (так він робив вже декілька років) підходили з квітами до Каменя. Біля Хреста стояло чоловік вісім з прапорами Партії регіонів. Ми здивувались, чи не сталося чудо і Партія регіонів прийшла святкувати з нами наше Свято.

Незабаром появились колони людей з державними прапорами, прапорами демократичних партій, які ми вже навчились розрізняти, і ми раділи, побачивши їх.

Всі розташувались навколо пам’ятника. Але дещо лякала велика кількість міліції і спецназовців. Вони швидко колом оточили людей з квітами, що зібралися на свято. Незабаром стало зрозуміло, що за міліцією збирались люди, налаштовані не на свято. Їх прапори: російський триколор, червоні – неіснуючого СРСР, червоно-голубі УРСР, російського блоку. Перекошені від ненависті обличчя, злобні ображаючі крики. Не буду передавати все «озброєння» цих людей.

Я бачила і вжахнулась, коли одна людина (якщо його можна так назвати) своїм трикольоровим прапором через кордон міліції штовхав наших людей – аж поки не отримав відповіді.

Я є свідком того, що біля Каменю один негідник (в однострої майора совєтської армії) демонстрував цинічні жести.

На жаль, я не можу назвати імена людей, які були ображені і, навіть, биті. Це все зафіксували плівки і прокуратура, якщо забажає, може все це побачити.

Більше 10 років ми ходили до цих монументів, святого для нас, українців, місця.

Ті інші, ніколи не знали дороги до них.

Хто запросив їх цього дня на свято? Хто дав їм дозвіл? Хто намагається поділити українців на протилежні табори? Так, наші погляди не співпадають, і поділ йде зовсім не за лінією Схід – Захід, але які владні структури навмисно роблять все, щоб зіштовхнути громадян?

На цвинтарі їх було небагато, але злоби було досить, щоб зіпсувати нам свято. І після того, як ми залишили місце мітингу, залишилися понівечені квіти, залитий фарбою Камінь пам’яті.

На жаль, в Харкові ЗМІ майже нічого не пишуть про національно-визвольний рух в Україні, і тому громадяни дуже мало знають про це.

Ми чекаємо, коли нарешті українська влада виконає свій обов’язок – визнає боротьбу всіх українських збройних формувань, що брали участь у подіях, пов’язаних із визволенням України, коли простір нашої України, перш за все духовний, буде очищений від решток імперсько-совєтської ідеології і пропаганди.

Хто припинить злочинні дії блоків і партій, що привели людей, які сповідують насильство і ненависть в Україні, хто, нарешті, притягне їх до кримінальної відповідальності?

17 жовтня 2006 року

Коментар «ПЛ»: Відповідь на риторичні запитання не забарилася... І харківський мер, представник Партії регіонів – Михайло Добкін, назвав УПА «не-до-би-тим рухом»і порівняв мітинг на честь воїнів УПА з парадом геїв у Москві. (див. – http://khpg.org/index.php?id=1161607608 )

Нерозуміння харківського мера, що по вулицям Харкова 14 жовтня шли теж члени харківської громади, ненависть та готовність «добити» тих, чиї погляди не відповідають тому, що сповідує мер, на жаль, є сьогодні яркою рисою харківської міської ради. Незрозуміло тільки, як Харків, що вважається містом інтелігентів та студентів, міг проголосувати за такого мера? Чи то вибори – не вибори? Або інтелігенція – не інтелігенція?

А от мер якраз свято сповідує ідеї московського мера, який під час виборів знімав свою «кепку» на підтримку Януковича.

На нашу думку, цю справу повинен був розглядати суд, бо порушень законів тут багато: це і неправомірні дії влади, яка дала дозвіл на одночасне проведення в одному місті мітингів протилежних політичних сил, це і порушення права громадян на проведення мирних зборів, порушення права на свободу висловлювань і т. і.

У випадку звернення до суду Харківська правозахисна група готова надати безкоштовну правову допомогу.

Український інформаційний простір у широкому розумінні – це наші знання про себе і наші знання про своє історичне покликання. Без усвідомлення свого покликання – на грані двох світів – розмови про національну ідею – тільки балачки.

У високих українських особистостях засвітилася свідомість того призначення. Але дрібна маса казала, що то міраж, практично непридатний.

Віковічна трагедія України в тому, що високі не відчувають під собою міцних плечей – надійної опори виробленої нації, духовного центру, релігійних громад.

Наше перше завдання – творити ту націю з тих людей, яких ще позавчора називали будівельним матеріялом.

Як пробудити в українцеві людину з честю і гідністю?

То перше питання, що стоїть перед ЗМІ, перед школою, перед Церквою, перед державою.

Те питання має стояти щоденно перед вчителем, журналістом...

Як справа в інформаційному просторі сьогодні? По-перше, він стоїть по шию в багні комуністичних стандартів, пристосованих російською державою до посткомуністичної реальности. Ми по шию в багні закоріненої лжі і хитрої пропаґанди, спрямованої на ослаблення України. Український етер засмічений російською попсою, український ринок завалений російською дешевкою.

Відповідний хаос і в головах людей...

Але пам’ятаймо: ніколи ми ще не мали такої свободи; ніколи ми не мали світового визнання як держава; ніколи ще Україна не стояла в центрі уваги світу так, як восени 2004; ніколи наші політичні діячі не мали такого шансу чесно ввійти в історію свого народу. І ніколи український журналіст не мав такого шансу створити собі добре ім’я!

А добре ім’я – то головне в житті. Дехто думає, що посада, капітал... Але то мухи-одноденки, порівняно з добрим іменем, яке залишається в роду і в історії.

На проміжку 15 років Незалежности України скільки імен засвітилося і погасло! Часом це були люди здібні і з характером... Часом успішні міністри, як Кирпа.

Чого їм бракувало?

Їм бракувало високої цілі і дару служіння... Якби вони мали цей дар відданого служіння Україні – вони тепер на наших очах підходили б тільки до свого зеніту.

Чого народ сьогодні чекає від кожного з нас? Чекає доброго прикладу громадського діяння, прикладу гідности і стоїцизму, потрібного у всі часи. Він дуже прислухається до чесного голосу...

Звичайно, важко підійматись... Звичайно, ми залежні від обставин. Той залежить від власника каналу. Той – від тиску сім’ї. Той – від слабкости власної натури і від спокус дешевого успіху.

Людина схильна бути такою, як усі. Але так як усі – це опускатися до пересічности.

Особистість починається від сміливих зусиль підняття над залежною від обставин пересічністю. Історія починається від втечі з полону.

Якщо говорити про нашу сьогоднішню журналістику, то вона інколи мені нагадує нервову даму, яка весь час нарікає і скаржиться.

Скаржиться на погану погоду, на дощ і на спеку...

Вона збирає погані чутки і смакує їх. Вона змирилася з почуттям меншовартости. Нервова істота готова до усякої капітуляції.

Було б добре, щоб вони створили свій клюб, свою школу, своє вище коло, яке задає добрий тон, творить моральний клімат.

Нам дуже потрібне створення такого ядра у зв’язку з важким балястом минулого, яке ферментує в слабких особистостях.

Потрібно виробляти впливову й авторитетну журналістику, таку, яка віками вироблялася в Европі.

Потрібно, щоб виділялися серед журналістів імена впливові в політичному житті.

Потрібні люди великої відповідальности і великої сміливости.

І, що дуже важливо, потрібне глибоке християнське підґрунтя зваженого слова.

Слово має тяжіти до істини, до скелі. І нехай об неї розбиваються мінливі хвилі.

Особливо хочу підкреслити національний інстинкт в нашій журналістиці. Я обминаю слово «націоналізм» через його розмитість. Нинішній націоналізм зводиться до риторики. А нам потрібен здоровий національний інстинкт, який наказує вище тримати голову і на кожному кроці утверджувати гідність та відповідальність господаря.

Національний інстинкт велить чемному французові на ваше запитання англійською відповідати французькою.

Інстинкт нагадує полякові, де б він не був, що він є поляк. Хоча вся Польща говорить тільки по-польськи.

Конституційне положення про українську мову запрацює в Україні тоді, коли воно запрацює в кожному громадянинові. Українська мова запанує тоді, коли ми покінчимо з рабським пристосовництвом до вулиці і до осіб, які іґнорують Конституцію.

На себе, на свою слабкість треба нарікати.

Але національний інстинкт стосується передусім любови. Тільки любов підкаже, як піклуватися, дбати, оберігати. Ото і є «національна ідея».

Якби ця ідея висіла в повітрі, ми не мали б такої «політичної еліти», яка свою політичну плятформу будує на антиукраїнських розігришних картах. Тобто на громадській недорозвиненості. Східні реґіони – це просто запущені, занедбані і санітарно, і культурно, і національно області, куди депортували і вербували людей з західніх областей і відучували їх від мови і звичаїв. Їх і пробують використати російські політтехнологи...

Там потрібна свого роду реабілітація в оптимальних культурних умовах.

Українське інформаційне забезпечення мало б поступово повертати людей до норми, тобто неґативне протистояння переводити на природну співпрацю на принципах закону.

На жаль, нам доводиться роз’яснювати аксіоми про захист національних інтересів, про захист і дотримання закону, про гідність громадянина і держави. І пояснювати аксіоми особам, які хочуть керувати Українською державою, а також журналістам, які хочуть живити країну інформацією.

Разом з тим у нас є народ, який здобувся на диво Майдану 2004 і не забув про свою мрію очищення від беззаконня і про неприйняття рабства, успадкованого поколіннями, що пристосувалися до диктатури терору.

Цей народ травмований і змучений. Але він швидше виходить з рабства, ніж політична еліта.

Мене здивувало, що мій імпровізований виступ за «круглим столом» за участю Президента мав такий великий резонанс в народі. Адже просто були названі речі своїми іменами – і було нагадування, що Закон Божий неодмінний і вічний, і він для всіх.

Цей резонанс говорить, що народ уже не буде терпіти криміналу, підступу і зради. Він хоче влади чесної і гідної.

Він хоче інформації правдивої і такої, що підносить дух. Здоровий дух відштовхує фальш, малодушність і усяку неповноцінність.

Малодушність зітхає: Майдан 2004 пропав даремно. Здоровий глузд підказує: Майдан засвідчив кінець епохи рабства. Ми проковтнемо ще одну хвилю ганьби повернення осоружних гостей у неметену хату, але час їхнього повернення – це вже короткий фарс. І в той короткий час державні ролі доведеться грати за правилами пристойности і національного такту.

Звичайно, доведеться постійно нагадувати: «ви ж теж люди»...

І «образ Божий багном не скверніте,

Не дуріте дітей ваших що вони на світі

На те тільки, щоб панувать» (Т. Шевченко)

Аж для того, щоб нагадувати, треба самому триматися на висоті.

«Наша віра»
20-10-2006

В предисловии общества «Мемориал» к спискам сказано:

«Для того чтобы сохранить память о жертвах репрессий и помочь людям восстановить историю их семей, Общество «Мемориал» в 1998 г. начало работу по созданию единой базы данных, сводя вместе информацию из Книг памяти, уже напечатанных или только подготовленных к изданию в разных регионах бывшего СССР.

Результатом этой работы стал выпущенный в начале 2004 года альбом «Жертвы политического террора в СССР», где были представлены более 1 300 000 имен жертв репрессий из 62 регионов России, из всех областей Казахстана и Узбекистана, двух областей Украины — Одесской и Харьковской. Именно это издание легло в основу публикуемых списков.

Несмотря на огромные перемены, происшедшие за последние годы во всех странах на территории бывшего СССР, проблема увековечения памяти жертв государственного террора остается нерешенной.

Это касается всех аспектов проблемы — будь то реабилитация незаконно осужденных, или публикация документов, связанных с репрессиями, их масштабами и причинами, или выявление мест захоронений казненных, или создание музеев и установка памятников. Не решен до сих пор и вопрос о публикации списков жертв террора. Сотни тысяч людей в разных регионах бывшего СССР (да и во многих странах мира, где живут наши соотечественники) хотят узнать о судьбах родственников. Эта информация нужна историкам, краеведам, журналистам. Но даже если биография человека включена в какую-то из книг памяти жертв политических репрессий, об этом очень трудно узнать: такие книги издаются, как правило, маленьким тиражом и в продажу почти не поступают — даже в главных библиотеках России нет полного комплекта изданных мартирологов».

Сегодня редакция HRO.org получила сообщение, которое может послужить иллюстрацией того, насколько актуальна работа «Мемориала» по составлению мартиролога.

Председатель Межрегиональной правозащитной Ассоциации «АГОРА» Павел Чиков неожиданно отыскал в опубликованных списках родного деда.

Согласно справке «Мемориала», Гайса Бакиров из села Верхняя Корса Арского района Татарии в 18-летнем возрасте пытался «сорвать мероприятия советской власти». За это в декабре 1929 года он был арестован, а в конце января 1930 года особым совещанием ОГПУ Татарской АССР был осужден по ст. 58-11 УК СССР и приговорен к трем годам ссылки. Реабилитирован он был лишь у 1963 году при Никите Хрущеве.

– Я никогда не знал своего деда, он умер вскоре после моего рождения, – говорит правозащитник Павел Чиков. – Более того, он никогда не рассказывал своим детям о прошлом. По сути, лишь благодаря обществу «Мемориал» и Книге памяти Татарстана эти факты стали известны спустя 77 лет, за что им огромное спасибо и низкий поклон за проделанный титанический труд.